Українська соціологія: традиції, чинники, орієнтири розвитку

Размещено на http://www.allbest.ru/

Інститут соціології Національної академії наук України

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття ступеня кандидата соціологічних наук

УКРАЇНСЬКА СОЦІОЛОГІЯ: ТРАДИЦІЇ, ЧИННИКИ, ОРІЄНТИРИ РОЗВИТКУ

Спеціальність: Історія та теорія соціології

Рибщун Олександр Вікторович

Київ, 2009 рік

1. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. Ще О. Конт вбачав у соціології науку, здатну не лише виконувати пізнавальну функцію, але й спроможну до соціальної інженерії. Незважаючи на усі недоліки його концепції, соціологія показала себе спроможною до соціального конструювання у часи серйозних соціальних конфліктів і макросоціальних пертрубацій. Саме в часи, коли суспільство вкрай гостро потребувало пояснень соціальних змін, соціологія ставала засобом, здатним не допустити критичного рівня суспільної аномії. Це було не лише в часи, коли соціологічна наука асоціювалася зі сталим раціональним знанням, але й в усі докласичні тисячоліття, коли вона існувала у формі соціально-філософських роздумів.

Щоправда, якщо у добу традиційного суспільства домінуючу позицію тут займала ще й релігія, то у модерністському суспільстві саме соціальна наука починає виконувати функцію соціального арбітра. У часи постмодерних перетворень, суспільних трансформацій та криз інтерес до соціології зростає, вона отримує шанс на динамічний розвиток. Загалом, можна відстежити своєрідну закономірність: чим більшою є соціальна нестабільність і невизначеність, тим більше зростає потреба у нових соціальних знаннях, що стимулює розвиток суспільствознавства. З 80-90-х рр. ХХ ст. суспільство в Україні „штормить”, і соціологія динамічно розвивається, стає все більш соціально необхідною.

Має свою історію й українська соціологія, хоча вона ще зовсім недавно розпочала свій розвиток як самостійна наука. Наразі вітчизняні соціологи прагнуть визнання української соціології у системі світової соціологічної науки, але це потребує насамперед самовизначення. Що ж являє собою українська соціологія? Якою вона була на різних етапах свого розвитку? Що зумовило специфіку окремих етапів, які чинники були визначальними у різні часи становлення? Це лише кілька з найбільш загальних запитань, на які все ще немає достатньої відповіді. Кожне з них і величезна кількість ще не заданих містять більш конкретні завдання. Проте головне тут навіть не в тому, що залишається величезна кількість відкритих запитань стосовно історії розвитку соціологічної науки в Україні.

Проблема полягає в тому, що без самоусвідомлення, саморозуміння вітчизняна соціологія не може претендувати на статус самостійного носія соціально-експертного знання, на швидкий прогрес.

Звідси, наукова проблема полягає у невідповідності рівня саморефлексії української соціологічної спільноти темпам інституціонального розвитку вітчизняної соціології як наукової дисципліни.

Яким же чином віднайти відповіді на поставлені запитання? Такі відповіді спроможна надати історія науки, в нашому випадку історія соціології. Проте, як це не прикро констатувати, вітчизняна історія соціології сьогодні знаходиться лише у зародковому стані. Такий стан характерний для усього пострадянського простору, де за радянської доби соціологія певний час переслідувалась, а її дорадянські традиції були повністю обірвані. Лише у 90-х рр. з'явилося кілька праць з історії української соціології, але вони висвітлюють в основному протосоціологію та класичну добу. Найбільш комплексними тут є колективні роботи співробітників відділу історії, теорії та методології Інституту соціології НАН України „Соціологічна думка України” та „Біля витоків соціологічної думки в Україні”.

Перша спроба історико-соціологічної саморефлексії, зроблена ще у 1968 р. („Соціологія на Україні”), так і залишилася єдиним узагальненням стану соціології в радянській Україні. У 80-х рр. були праці, присвячені окремим напрямам соціологічних досліджень, наприклад, здійснений В. Городяненком огляд проблем соціального планування в УРСР. Але кількох вказаних праць вкрай недостатньо. Все ще залишають поза увагою радянську добу й сучасні українські дослідники.

Так, протягом 1990-2000-х рр. з'явились лише кілька серйозних публікацій, та й то виключно історіографічного характеру, наприклад, роботи В. Городяненка, М. Лукашевича.

Що стосується сучасного етапу української соціології, то й тут немає ще жодного узагальнюючого історичного огляду. Щоправда, окремі дослідники протягом 90-х рр. у статтях окреслили своє бачення стану соціологічної науки на пострадянську просторі. Але, як і з публікаціями про радянський період, все ще замало досліджень, які мали б не конспективний, а завершений характер і лягли б в основу серйозного історико-соціологічного пошуку. Окремо слід відмітити хіба що колективний збірник „Соціологічне знання та влада”, підготовлений співробітниками відділу історії, теорії та методології ІС НАН України, який є одним з перших зразків вітчизняної соціології соціології, а також статтю В. і О. Резніків „Українська соціологія після 1991 року” як першу спробу інституціонального аналізу соціологічної науки в сучасній Україні. Проте, ще раз повторимось, цього ще явно недостатньо для розвитку історії вітчизняної соціології.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація не пов'язана з науковими програмами, темами організації, де виконувалася робота.

Об'єктом дослідження є українська соціологія як науковий інститут.

Предмет дослідження - процес формування інституціональних складових української соціології в радянський період і за часів незалежної України.

В основу дослідження покладено історико-хронологічний, системний та екстерналістський підходи, що дозволило окрім аналізу структурної динаміки професійного товариства здійснювати пошук пояснюючих факторів розвитку соціології як науки в соціальній історії дисципліни.

Методи дослідження. Основними методами дослідження стали ретроспективний та порівняльно-історичний, що забезпечило цілісність та логічну послідовність динамічного хронологічно обмеженого історичного зрізу соціології як наукової дисципліни, проблемно-хронологічний аналіз та метод періодизації при означенні основних етапів інституціонального становлення вітчизняної соціологічної науки, системний підхід для уможливлення інституціонального аналізу соціології як складової інституту науки та її структурного аналізу, теоретичне моделювання при розробці цілісної інституціональної моделі соціологічної науки на певних етапах її становлення. Для обробки інформаційних масивів використовувались історіографічний, контент-аналіз та аналіз архівних джерел.

Окрім того, при зборі усних джерел, що дозволили більш ефективно проаналізувати розвиток локальних співтовариств і вирішити проблему недостатності документальної інформації, було використано методику та техніки глибинного напівформалізованого інтерв'ю, за допомогою яких зібрано свідчення 15 експертів.

Метод порівняльного аналізу архівних документів (архівних масивів Інститутів філософії та соціології НАН України) та експертних свідчень забезпечили більш об'єктивну та повну картину подій, дозволили простежити процеси, в тому числі й латентні, саморозвитку вітчизняної соціології, динаміку розвитку професійного співтовариства, механізми взаємовідносин з владою, вплив професійних контактів та багато інших аспектів інституціонального розвитку вітчизняної соціологічної науки.

Наукова новизна одержаних результатів. Внаслідок розв'язання поставлених завдань досягнуто результатів, що відзначаються такою науковою новизною:

- на основі аналізу процесу інституціонального розвитку української соціології як наукової дисципліни розроблено модель її інституціональної історії радянської та сучасної доби. Показано, що, зважаючи на об'єктивні передумови, українська соціологія за радянської доби не мала самостійного статусу, через що процес її інституціоналізації був складним і тривалим у часі. Разом з тим, саме власні інституціональні підвалини, доповнені соціальною легітимністю та поступовою дисциплінарною легалізацією характеризували унікальність і певну самостійність української соціології у системі радянської соціологічної науки, що забезпечило їй можливість продовжити активну інституціоналізацію за сучасної доби;

- вперше в практиці історії української соціології використано методику експертного інтерв'ю і порівняльний аналіз різних типів джерел для дослідження внутрішніх чинників розвитку науки як соціального інституту, внаслідок чого виявлено визначальний вплив на розвиток української соціології таких факторів, як рефлексія на соціальні запити, самоорганізація наукової асоціації, характер взаємовідносин з офіційною владою, рецепція світового досвіду та ін.;

- введено в науковий обіг недосліджені джерела документальних масивів, зосереджених в архівних фондах Інститутів філософії та соціології НАН України.

Практичне значення одержаних результатів полягає в розробці моделі інституціональної історії української соціології в радянську та пострадянську епохи, що має посприяти самоідентифікації вітчизняної соціологічної науки. З'ясувавши основні тенденції поступального розвитку соціології в Україні, стає можливим виробити адекватну стратегію подальшого розвитку цієї науки. Дисертація може стати теоретико-методологічною основою більш ґрунтовних робіт по історії вітчизняної соціології, її окремі частини піддатні поглибленому аналізу, а висновки - критичному переосмисленню. Використаний в дослідженні методологічний підхід може стати однією з методологічних альтернатив української історії науки.

Зібрані фактологічні матеріали дослідження можна використовувати при розробці теоретичних курсів з соціології, історії соціології, історії української соціології тощо.

Апробація результатів дисертації. Основні положення роботи доповідались на V Міжнародній науковій конференції студентів та аспірантів „(Пост)сучасність і наука: соціологія в пошуках себе і суспільства” (Харків, 2007), Міжнародній науковій конференції І Львівський соціологічний форум „Актуальні проблеми сучасного українського суспільства” (Львів, 2007), VI Міжнародній науковій конференції студентів та аспірантів „Сучасна українська соціологія: нові обриси (отримані шанси і невикористані можливості)” (Харків, 2008), XV Міжнародній конференції студентів, аспірантів та молодих вчених „Ломоносов” (Москва, 2008).

Особистий внесок здобувача. Усі статті написані автором особисто. Дисертаційне дослідження виконано самостійно.

Публікації. Основні положення дисертації відображені у 4 статтях у провідних наукових фахових виданнях, 3 тезах доповідей на наукових конференціях.

Структура дисертації. Дисертація містить вступ, 2 розділи, висновки, 2 додатки, список використаних джерел (273 найменування). Обсяг основної частини - 185 с., 2 табл., додатки та список джерел займають 203 с.

2. ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі розкрито актуальність теми, визначено мету і завдання дослідження. Сформульовано ряд положень, що розкривають наукову новизну роботи, практичне значення результатів дисертації. Наводяться дані про апробацію отриманих результатів та основні публікації автора.

У першому розділі „Формування інституціональних основ та розвиток традицій української соціології за радянської доби” на основі авторської періодизаційної схеми історії української соціології здійснюється ретроспективний зріз її інституціонального розвитку за радянської доби (60-80-ті рр.). Розпочинаючи відлік етапу відродження радянської соціології з рубежу 50-60-х рр., насамперед здійснюється аналіз основних передумов процесу відродження (традиційних основ української соціології як сумарної наукової традиції української протосоціологічної думки, класичної та ранньорадянської соціології, політико-ідеологічних, соціально-економічних). Аналізуючи етап відродження соціології в Україні, обмежений хронологічними межами 60-х рр., здійснюється визначення її характерних ознак: стимулів та перешкод розвитку, основних форм та напрямів досліджень. В результаті робиться висновок, що на даному етапі відбулась насамперед легалізація (у формі конкретно-соціологічних досліджень) і суспільна легітимація соціології в Україні. Основним поштовхом до її відродження стали економічні труднощі в державі, що зумовило акцентування на проблемах соціального планування та соціального управління і владну підтримку. В свою чергу політична лібералізація стимулювала зростання громадського інтересу до соціології.

Хоча легалізація та легітимація соціології в республіці фактично відбулась, її справжня інституціоналізація розпочалась в Україні лише наприкінці 60-х рр. Тому автор робить висновок, що запізнення інституціонального процесу української соціології у порівнянні з російською також можна вважати однією з її характерних рис.

Розглядаючи 70-80-ті рр. як етап активної інституціоналізації соціології в Україні, здійснюється детальний аналіз даного періоду з метою виявлення і пояснення основних тенденцій розвитку та інституціоналізації української соціології за радянської доби. Так, розглядаючи процес інституціонального та організаційного становлення академічної соціології, визначається роль Інституту філософії АН УРСР як її базового центру, здійснюється хронологічний зріз появи та диференціації його соціологічних підрозділів, визначаються основні дослідницькі напрями, що розроблялись в означений період (соціальне планування та управління, соціологія праці, дослідження соціально-професійної структури, соціальна психологія, соціальна інженерія, методика конкретно-соціологічного дослідження).

Апогеєм інституціонального становлення визначається створення у 1984 р. Відділення соціології при Інституті філософії.

Вузівська соціологія розглядається як окрема напівавтономна регіональна площина української соціології, де найбільш дієві соціологічні центри (у Київському, Харківському, Одеському та Львівському університетах) формували характерне обличчя соціології українських регіонів, унікальне в кожному з центрів зокрема, і як повноцінну альтернативу соціології академічній у своїй сукупності.

Значну увагу приділено проблемі взаємовідносин соціології та влади, зокрема, таким аспектам, як репресивні методи щодо соціальної науки та форми реакції на репресії, використання цензури як механізму контролю, феномен самоцензури тощо. В результаті робиться висновок, що взаємовідносини соціології та влади за радянської доби носили здебільшого односторонній характер, в результаті чого сформувався стереотип соціології як допоміжного інформативного ресурсу влади, який можна інколи використовувати при обґрунтуванні суперечливих рішень і доцільно карати у випадку надсамостійності.

Узагальнений образ української соціології, яка завершувала процес активної інституціоналізації представлено у її структурно-організаційній моделі кін. 70-80-х рр., доповненій семантичним аналізом радянського соціологічного знання, що характеризує зміни які відбулись в українській соціології під впливом реформ перебудови сер. - другої пол. 80-х рр.

У другому розділі „Розвиток соціологічної науки у незалежній Україні” здійснюється інституціональний та історико-порівняльний аналіз української соціології на сучасному етапі її розвитку (поч. 90-х рр. ХХ - поч. ХХІ ст.).

Розпочинаючи з визначення символічної „точки відліку” сучасного етапу на основі систематизації експертних пропозицій робиться висновок, що його початок припадає на хронологічний відрізок 1990-1991 рр.

Поклавши в основу аналізу процес розвитку академічної соціології, виявлено основні тенденції, притаманні для української соціології загалом. Так, її перший період - 1990-1993 рр. - характеризується насамперед утвердженням самостійності вітчизняної соціологічної науки.

З сер. 90-х рр. наукові системи різних пострадянських республік набувають все більше відмінних характеристик. Для української соціології такими унікальними рисами стають: початок фундаментальних досліджень суспільства, яке трансформується, розробка орієнтованого під даний проект всеукраїнського соціологічного моніторингу, серйозні дослідження з галузевих соціологій, насамперед, соціології політики, економічної соціології та соціології культури, ґрунтовне освоєння західної теоретичної соціології і перші роботи з історії соціології, утвердження соціальної психології, цикл досліджень постчорнобильського соціуму.

Одночасно - хронічні фінансові труднощі і кадрова криза, яка проявилася у старінні і плинності кадрів.

Окремим фактором впливу на розвиток соціології в Україні залишились її взаємовідносини з владою, характер яких від толерантності на початку знову перейшов у латентний конфлікт в сер. 90-х. Декларована на початку ХХІ ст. програма заходів щодо підтримки соціології так і залишилася декларацією, що підтвердилось використанням соціології у політичному конфлікті 2004 року. Щоправда, на відміну від радянських часів, кардинально змінився характер громадської участі соціологів, які отримували можливість репрезентувати результати своїх досліджень через ЗМІ і позбулися цензурного контролю.

Розглядаючи зміни у сфері професійних комунікацій, здійснено порівняльний аналіз комунікаційної системи радянської і сучасної доби. При цьому виявлено суттєві зміни на усіх системних рівнях: суттєве скорочення робочих зв'язків на рівні співпраці з пострадянськими і розширення з західними соціологічними центрами, зміни у конфігурації нутрі республіканських координаційних центрів.

Аналізуючи вузівську соціологію, з'ясовано нові тенденції даного напряму за умов розвитку у незалежній Україні.

Так, доведено завершення процесу інституціоналізації даного напряму (розширення мережі навчальних закладів з підготовки соціологів, запровадження викладання соціології як обов'язкової навчальної дисципліни на усіх спеціальностях), що уможливило виконання соціологією своєї головної функції як навчальної дисципліни - освітньої. Також охарактеризовано основні проблеми, перед якими постала сучасна вузівська соціологія: якості змісту соціології як навчальної дисципліни і кадрова. Проаналізовано взаємозв'язок вузівської та академічної соціології у забезпеченні освітньої функції, де академічна постає як кадровий та стандартизуючий плацдарм для вузівської.

Окрему увагу приділено специфічному рівню вітчизняної соціології - недержавним соціологічним центрам, які як самостійна форма зародилися на межі 80-90-х рр. і вплив яких на розвиток соціології надзвичайно суперечливий: псування іміджу соціології псевдонауковими структурами, відкачування „мізків” з академічної і вузівської соціології, одночасно - популяризація вітчизняного соціологічного знання, в тому числі й серед іноземних замовників, запровадження найновіших дослідницьких методик, допомога фінансовими, технічними, кадровими ресурсами для вузівської і академічної соціології, серйозні дослідження у сферах електоральної, політичної і економічної соціології.

ВИСНОВКИ

У висновках сформульовано положення, що однією з характерних ознак вітчизняної соціології, що засвідчує право трактувати її як самостійну національну науку, є глибока традиційна база, яка синтезує теорії протоперіоду, класичної та радянської доби. Історія її інституціонального оформлення розпочалась ще за класичної доби (межа ХІХ - ХХ ст.), проте об'єктивні передумови, зокрема, встановлення на українських теренах радянської влади, призвели до трансформації, а з сер. 30-х рр. - до ліквідації соціології як носія „небезпечного” знання.

Поступове відродження соціології в радянських республіках розпочинається за часів політичної „відлиги” (2 пол. 50 - поч. 60-х рр.), щоправда, лише у форматі конкретно-соціологічних методик вивчення окремих сфер соціального життя. Специфіка відродження соціології в Україні полягала у певному запізненні порівняно з російською соціологією, що було обумовлено регіональним статусом української науки. Окрім того, в Україні процес відродження відбувався двома паралельними шляхами: „знизу” як відповідь на суспільну потребу, та „зверху” - через стимулювання владних і партійних органів. Таким чином, констатовано одночасну легалізацію та легітимацію соціального знання в республіці.

Щодо початку процесу безпосередньої інституціоналізації соціології в Україні, то з'ясовано, що даний процес розпочинається лише на межі 60-70-х рр., а активна її фаза припадає на 70-80-ті рр. Характерними рисами інституціоналізації української соціології за радянської доби було її штучне стримування владою (ідеологічне табуювання, унеможливлення зарубіжних наукових комунікацій), одночасно процес пригальмовувався об'єктивними причинами: нестача професійних кадрів, відсутність спеціальної соціологічної освіти та ін.

Зроблений аналіз дає підстави стверджувати, що, незважаючи на означені недоліки, на кінець радянської доби інституціональний процес вітчизняної соціології як наукової дисципліни було фактично завершено. Так, було задано імпульс для розвитку дисципліни на кількох паралельних рівнях: академічному, вузівському, заводському, на кожному з яких створено мережу організаційних структур, подолано кадрову проблему, налагоджено систему професійних комунікацій, видавничу діяльність, поступово запроваджувалась соціологічна освіта тощо.

Апогеєм інституціонального становлення стало створення самостійного академічного інституту, що співпало у часі з моментом створення самостійної Української держави.

Визначивши за допомогою систематизації експертних свідчень момент переходу соціології у сучасний період (1990-1991 рр.), підтверджено, що як складова інституту української науки українська соціологія з початку 90-х рр. розвивається за дещо іншим сценарієм, ніж за радянської доби, і відмінно від розвитку соціології у інших пострадянських республік.

Хоча й вказано на певних загальних тенденціях схожого розвитку, проте одночасно показано, що з кожним роком вітчизняна наука стає все більш самостійною, самодостатньою і зрілою.

Головними відмінними рисами сучасної української соціології від її радянської моделі є: зміни у базовій структурі, трансформація комунікативної системи, перехід від рецепції зарубіжного досвіду до партнерської співпраці тощо. Загалом за результатами дослідження можна зробити висновок, що українська соціологія наразі - це повноцінна самостійна соціальна наука з комплексом атрибутів, які притаманні для науки у даному контексті: сформованими інституціональними основами, кадровим потенціалом, легалізована у своєму самостійному статусі та така, що користується соціальною підтримкою, але яка все ще потребує дисциплінарної самоідентифікації в українській науці зокрема та світової науковій системі загалом.

СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ ПРАЦЬ ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ

1. Рибщун О.В. Українська соціологічна асоціація: радянський період діяльності // Методологія, теорія та практика соціологічного аналізу сучасного суспільства: Зб. наук. праць: У 2 т. - Т. 1. - Харків: ВЦ ХНУ ім. В.Н. Каразіна, 2006. - С. 341-351.

2. Рибщун О. Українська соціологія очима молодого соціолога // Соціологія: теорія, методи, маркетинг. - 2007. - №1. - С. 197-200.

3. Рибщун О. Формування передумов української академічної соціології за радянської доби // Соціальні виміри суспільства: Зб. наук. праць. - Вип. 10. - К.: Інститут соціології НАН України, 2007. - С. 63-76.

4. Рибщун О. Українська академічна соціологія на рубежі 60-70-х рр. ХХ ст.: початки інституціонального процесу // Соціальні виміри суспільства: Зб. наук. праць. - Вип. 11. - К.: Інститут соціології НАН України, 2008. - С. 106-116. інституціональний соціологія суспільство

5. Рибщун О. Причини кризових проявів в сучасній українській соціології // (Пост)сучасність і наука: соціологія в пошуках себе і суспільства / Збірник тез доповідей учасників V Міжнародної наукової конференції студентів та аспірантів. - Харків: ВЦ ХНУ ім. В.Н. Каразіна, 2007. - С. 219-220.

6. Рибщун О. Сучасна українська соціологія: нові обриси (отримані шанси і невикористані можливості) // (Соціологія в (пост)сучасності / Збірник тез та доповідей учасників VI Міжнародної наукової конференції студентів та аспірантів. - Харків: ВЦ ХНУ ім. В.Н. Каразіна, 2008. - С. 262-263.

Размещено на Allbest.ru