Вища освіта як чинник підвищення соціального статусу осіб з обмеженими можливостями

Размещено на http://allbest.ru

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата соціологічних наук

Вища освіта як чинник підвищення соціального статусу осіб з обмеженими можливостями

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

соціальний особистість освіта

Актуальність теми. Трансформаційні процеси в українському суспільстві супроводжуються змінами життєвих шансів для різних соціальних груп, в т. ч. для осіб з обмеженими можливостями. Збільшення як у світі, так і в Україні питомої ваги людей з фізичними вадами і функціональними обмеженнями актуалізує проблему їх життєзабезпечення, сприяє перегляду суспільного ставлення до них як до низько ресурсної групи, вимагає гуманізації державних сервісів для осіб з обмеженими можливостями, створення умов для їх соціальної інтеграції, підвищення їх соціального статусу через освітньо-професійне становлення і працевлаштування. Це можливо за умов перегляду підходів до розв'язання проблеми соціальної інтеграції осіб з обмеженими можливостями з урахуванням різноманіття аспектів інвалідності, її соціокультурного змісту; особливостей соціалізації осіб з обмеженими можливостями; стереотипів ставлення до них; факторів, які впливають на формування їх статусних позицій в сучасній Україні.

Досвід розвинених країн світу свідчить, що вища освіта є універсальним та гнучким соціальним інститутом, який у змозі впливати на зміну соціального статусу осіб з обмеженими можливостями. Особливо це стосується університетів, які є унікальними сучасними освітніми комплексами в системі вищої освіти і роль яких в соціальній інтеграції осіб з обмеженими можливостями до цього часу недостатньо вивчена (на противагу ролі спеціалізованих вищих навчальних закладів для осіб з фізичними вадами здоров'я та функціональними обмеженнями, які монопольно виконували цю роль у минулому).

У зарубіжній соціології приділяється значна увага вивченню загальних питань проблеми обмеження можливостей (І. Гофман, М. Прістлі, Р. Скотч, Т. Тінклін, П. Хіггінс, Д. Холл, Т. Шекспір). Розгляд інвалідності як соціологічної категорії, яка визначається особливим соціальним статусом людей з обмеженими можливостями, знайшло відображення в працях російських вчених І. Дворянчикової, Т. Добровольської, Ю. Мануйлової, Е. Наберушкіної, Н. Шабаліної, Н. Шапкіної, О. Ярської-Смірнової та ін.

У соціології теорія статусів розроблялась у межах різних теоретико-методологічних підходів, однак базовими залишаються положення М. Вебера, П. Сорокіна, Г. Зіммеля. Значні наробки мають також представники функціоналістської теорії (Р. Мертон, Т. Парсонс, Ф. Бейтс та ін.), теорії ролей (Р. Лінтон). У рамках цих теорій сформульовано поняття «соціальний статус», виявлені його основні характеристики та показники. Проблематика інвалідності та особливості формування соціального статусу інвалідів знаходиться у центрі уваги переважно зарубіжних вчених (Г. Ленскі, У. Джеймс, У. Бронфебреннер, Дж. Г. Мід, Г. Блумер та ін.).

Концептуально важливими для дослідження є соціокультурна теорія нетиповості, розроблена О. Ярською-Смірновою в напрямку феноменології сприйняття інвалідності, практик соціального виключення, а також праці Е. Наберушкіної, присвячені стратифікаційному аналізу інвалідності.

Актуальні проблеми соціології освіти знайшли відображення у працях таких дослідників як Д. Д'юі, Т. Парсонс, Н. Смелзер. Зв'язок освіти і соціальної стратифікації досліджували Р. Мертон, Р. Коллінз, Г. Гінтіс та українські соціологи Н. Паніна, Н. Коваліско та ін. Однак науковці концентрують увагу переважно на проблемах соціалізації, соціальної адаптації осіб з обмеженими можливостями. Аналіз доступності вищої освіти для інвалідів з позиції забезпечення рівних шансів, вдосконалення технологій їх навчання, створення доступного освітнього середовища, застосування нових підходів та форм роботи щодо розширення можливостей людей з інвалідністю при досягненні більш високого освітнього рівня представлені в публікаціях таких зарубіжних авторів, як Р. Скотч, Т. Тинклін, Дж. Холл; у працях російських вчених Д. Зайцева, Ю. Мануйлової, О. Мартинової.

В Україні інтерес науковців до питань інтеграції індивіда в соціум через механізми університетської освіти стрімко зростає. У вітчизняній соціології освіти її різні аспекти представлені в працях В. Андрущенка, В. Астахової, В. Бакірова, Л. Герасіної, О. Навроцького, Б. Нагорного, В. Чепак, Ю. Чернецького, І. Шеремет, (соціальні проблеми вищої освіти); І. Гавриленка, М. Лукашевича, Л. Хижняк (діяльність освітніх організацій); В. Паніотто, О. Скідіна, (освітнє діагностування, моделювання, прогнозне проектування, інноваційна діяльність щодо реформування та стабілізації системи освіти у перехідній період); Є. Головахи, О. Балакірєвої, С. Макєєва, Л. Сокурянської (роль системи освіти у професійному самовизначенні молоді) та ін. Соціалізації студентів з обмеженими можливостями засобами університетської освіти присвячені роботи таких вчених, як Ю. Бардашевський, Г. Бурова, С. Глоба, А. Капська, Л. Міщик, М. Євтух, О. Глушман, О. Дікова-Фаворська, О. Карпенко, Г. Лактіонова, Г. Мошковська, Г. Мулярчук, П. Плотніков, С. Савченко, О. Сокольникова, С. Харченко, С. Шашенко, В. Щеколодкін та ін. Однак до цього часу відсутній комплексний соціологічний аналіз даної проблеми, який би дозволив визначити напрямки і концептуальні засади залучення осіб з обмеженими можливостями до вищої освіти з метою підвищення їх соціального статусу.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження виконано в рамках наукової теми кафедри прикладної соціології Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна «Комунікативні механізми інтеграції українських університетів до європейського науково-освітнього простору» (2009-2011) (реєстраційний № 0109U000615). Автором підготовлено розділ звіту з цієї теми «Університетська освіта осіб з обмеженими можливостями за кордоном та в Україні».

Об'єкт дослідження - соціальний статус осіб з обмеженими можливостями.

Предмет дослідження - закономірності, шляхи та способи підвищення соціального статусу осіб з обмеженими можливостями засобами вищої освіти через університетський освітній комплекс.

Для обґрунтування теоретико-методологічної бази дисертаційного дослідження використовувалися принципи теорії статусів М. Вебера; структурного функціоналізму (Т. Парсонс, Р. Мертон); соціокультурної теорії нетиповості (О. Ярська-Смірнова), що розроблена в напрямку феноменології. У дисертації використано також стильовий підхід О. Омельченко з метою дослідження стилів життя осіб з обмеженими можливостями.

Мета і завдання дослідження. Метою дисертаційної роботи є розробка концепції отримання вищої освіти особами з обмеженими можливостями як чинника формування та підвищення їх соціального статусу в сучасному суспільстві. Досягнення цієї мети передбачає розв'язання таких завдань:

- уточнення поняття «соціальний статус особистості» та визначення його ролі в інтеграції у суспільство осіб з обмеженими можливостями;

- визначення еволюції наукових підходів до соціального статусу осіб з обмеженими можливостями;

- з'ясування інституціональних засад реалізації права осіб з обмеженими можливостями на вищу освіту та уточнення концепції вищої освіти осіб з обмеженими можливостями;

- визначення напрямків трансформації вищої освіти осіб з обмеженими можливостями в умовах формування єдиного європейського освітнього простору;

- виявлення інформаційних, технологічних, соціально-організаційних ресурсів університету, необхідних для надання якісних освітніх послуг особам з обмеженими можливостями;

- розробка універсальної моделі отримання університетської освіти особами з обмеженими можливостями.

Для вирішення поставлених завдань у дисертаційній роботі використано такі методи дослідження: історико-порівняльний аналіз (для вивчення еволюції наукових підходів до соціального статусу осіб з обмеженими можливостями); методи аналізу та синтезу (для дослідження обмежень традиційної вищої освіти, особливостей інклюзивної вищої освіти); компаративний аналіз (для з'ясування особливостей отримання вищої освіти здоровими студентами та особами з обмеженими можливостями в різних країнах); типологічний аналіз (для виокремлення типів студентів з обмеженими можливостями).

Емпіричну базу дослідження склали дані експертного опитування, яке провела автор протягом грудня 2009 р. - березня 2010 р. У опитування взяли участь 341 експерт, серед яких представлені такі групи: особи з обмеженими можливостями (які мають вищу освіту або ж навчаються у вузі); здорові студенти; викладачі університетів; фахівці, які виступають в якості роботодавців, працюють у сфері освіти, реабілітації осіб з обмеженими можливостями. Проведено також 12 глибинних інтерв'ю зі студентами з обмеженими можливостями. У дисертації використані дані офіційної статистики, вторинний аналіз емпіричних даних всеукраїнського соціологічного моніторингу «Українське суспільство 1992-2010», проведеного Інститутом соціології НАН України.

Наукова новизна одержаних результатів полягає у вирішенні важливої проблеми соціології освіти та соціології інвалідності - розробці соціологічної концепції підвищення соціального статусу осіб з обмеженими можливостями засобами університетської освіти, в рамках якої:

вперше:

- введено в науковий обіг поняття «статусне збагачення осіб з обмеженими можливостями». Сутність його: завдяки університетській освіті, яка базується на гуманістичних цінностях та сучасних інформаційно-комунікативних технологіях, особи з обмеженими можливостями, яких раніше розглядали переважно в якості носіїв тільки фізичного статусу «інвалід», можуть набути освітньо-професійний статус, який дозволяє подолати ставлення до них як до низько ресурсної групи;

- визначено, що освітньо-професійний статус осіб з обмеженими можливостями, по-перше, визначає всі інші статусні характеристики особистості; по-друге, визнається на суспільному і особистісному рівнях як такий, що забезпечує соціальну інтеграцію осіб з обмеженими можливостями;

- з'ясовано передумови формування освітньо-професійного статусу осіб з обмеженими можливостями, до яких автор відносить такі: суспільне та законодавче визнання права осіб з обмеженими можливостями на вищу освіту; створення робочих місць, облаштованих для осіб з обмеженими можливостями під впливом інформаційно-комунікативних технологій; орієнтація осіб з обмеженими можливостями на соціальне включення.

уточнено:

- етапи еволюції наукових підходів до вивчення соціального статусу осіб з обмеженими можливостями. Автор доводить, що з переходом від моделей «опіки», «соціальної ексклюзії» до моделі «соціальної інклюзії» підвищувалося значення освітньо-професійного статусу осіб з обмеженими можливостями, і, відповідно, роль вищої (університетської) освіти у його формуванні;

- принципи надання університетських освітніх послуг особам з обмеженими можливостями в умовах формування єдиного європейського освітнього простору,

- критерії, яким має відповідати сучасний університет, щоб задовольняти потреби осіб з обмеженими можливостями (функціонування університету як реабілітаційно-освітньої системи; наявність умов для захисту прав осіб з обмеженими можливостями, у т. ч. через студентське самоврядування, відповідна інформаційно-технічна база, спеціальна підготовка професорсько-викладацького складу та ін.).

отримало подальшого розвитку:

- теоретичне обґрунтування моделі інклюзивної університетської освіти осіб з обмеженими можливостями. Доведена доцільність переходу від децентралізованої форми організації надання сервісних послуг до централізованої на прикладі створення в сучасному університеті Департаменту для обслуговування осіб з обмеженими можливостями;

- обґрунтування місця та ролі комунікативних механізмів підвищення соціального статусу осіб з обмеженими можливостями, а також ролі мас-медіа у процесі залучення осіб з обмеженими можливостями до вищої освіти через висвітлення життєвих успіхів окремих представників зазначеної соціальної групи;

- визначення шляхів оновлення ресурсної бази університетської освіти, яка сприяє задоволенню потреб і підвищенню соціального статусу осіб з обмеженими можливостями. Визначено, що доступність університетської освіти для них обумовлена як суб'єктивними чинниками (фізичні обмеження, комунікативні навички), так і об'єктивними (безбар'єрне архітектурно-інформаційне середовище, сприятлива соціально-психологічна атмосфера в університеті щодо осіб з обмеженими можливостями).

Теоретичне та практичне значення роботи. Теоретичне значення має обґрунтування автором концептуальних засад отримання вищої освіти особами з обмеженими можливостями як чинника підвищення їх соціального статусу в сучасному суспільстві.

Практичне значення результатів дисертаційного дослідження полягає у можливості їх використання для розробки державних програм із сприяння підвищення соціального статусу осіб з обмеженими можливостями через їх статусне збагачення, набуття професійного статусу через інклюзивну вищу освіту; для удосконалення інклюзивної освіти, технологізації процесу надання університетських послуг особам з обмеженими можливостями; для підготовки та удосконалення навчальних курсів «Соціологія освіти», «Інклюзивна освіта», «Соціальна структура і соціальна стратифікація».

Особистий внесок здобувача. Дисертація є самостійно виконаною науковою працею. Наукові результати і висновки, що містяться в ній, отримані автором особисто. З наукової праці, опублікованої у співавторстві, в дисертації використано лише ті ідеї, які є результатом особистої роботи здобувача.

Апробація результатів дисертації. Основні результати дисертаційної роботи представлено на I Конгресі Соціологічної асоціації України «Соціологія в ситуації соціальних невизначеностей» (Харків, 2009); на Міжнародній науково-практичній конференції «Сучасні суспільні проблеми у вимірі соціології управління» (Донецьк, 2009), на Міжнародній науково-практичній конференції «Психолого-педагогічний супровід освіти осіб з обмеженими можливостями здоров'я» (Волгоград, 2009); на IV і V Ковалевських читаннях (Санкт-Петербург, 2009, 2010); на VI, VII та VII Міжнародній науково-практичній конференції «Якубинська наукова сесія» (Харків, 2009, 2010, 2011); на ХІІ і ХІІІ Міжнародній науково-практичній конференції «Молодь в умовах нової соціальної перспективи» (Житомир, 2010, 2011); на Міжнародному круглому столі «Соціальні технології адаптаційних процесів у сучасних умовах» (Кривий Ріг, 2010); на Міжнародній науковій конференції «Харківські соціологічні читання» (Харків, 2008, 2010); на IX Міжнародній науковій конференції студентів та аспірантів «Соціологія в (пост)сучасності» (Харків, 2011).

Дисертація обговорювалася на теоретичних семінарах соціологічного факультету Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна та кафедри соціальної роботи та соціальної педагогіки Херсонського державного університету.

Публікації. Основні положення дисертації викладено у 16 публікаціях, 8 з яких - у виданнях, що входять до переліку наукових фахових видань з соціологічних наук, затверджених ВАК України, 7 статей та 1 тези - у матеріалах всеукраїнських та міжнародних науково-практичних конференцій.

Структура і обсяг дисертації. Дисертація складається зі вступу, 3 розділів, які поділені на підрозділи, висновків, списку використаних джерел, додатку. Загальний обсяг дисертації становить 252 сторінки, з яких 186 - основного тексту. Робота містить 16 таблиць і 27 рисунків. Список використаних джерел складає 267 найменувань та викладений на 25 сторінках, додатки включають 9 таблиць і 26 рисунків.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовано актуальність теми, сформульовано, мету, завдання, об'єкт і предмет дисертаційного дослідження, визначено наукову новизну отриманих результатів і їхнє теоретичне та практичне значення, подано дані про апробацію результатів дослідження.

У першому розділі дисертації «Теоретико-методологічні основи соціологічного вивчення ролі вищої освіти у формуванні соціального статусу осіб з обмеженими можливостями» розглянуто теоретико-методологічні надбання основних наукових підходів та концепцій, що формують категоріально-понятійний апарат для дослідження соціального статусу осіб з обмеженими можливостями.

У підрозділі 1.1 «Соціальний статус особистості: поняття, чинники» уточнено витоки та сучасні підходи до поняття «соціальний статус». У той час як американська соціологічна традиція фокусувала увагу на індивідуальному статусі, традиція, що йде від М. Вебера, більш цікавилася походженням, підтримкою і соціальними наслідками існування статусних груп і статусних громад. Аналіз суспільства на основі статусних розбіжностей історично притаманний західній соціологічній думці. Принциповими у розумінні проблем статусу є погляди М. Вебера щодо складових влади - престижу, поваг та почестей. Спосіб їх розподілу в суспільстві між типовими групами М. Вебер називає «системою статусів» (або ж «статусним порядком»). Статусний порядок знаходиться під безпосереднім впливом порядку і через зворотні зв'язки впливає на нього. Важливим елементом веберівської стратифікаційної теорії є проблема розвитку статусу, яка заснована на узурпації. Узурпація, за М. Вебером, - це природне джерело майже всіх статусних почестей. Однак шлях від цієї чисто конвенціальної ситуації до легальних привілеїв, позитивних чи негативних, легко прокладається, як тільки певна стратифікація соціального порядку стає реальним фактом, як тільки досягнута стабільність завдяки впорядкованому розподілу економічної влади. Підкреслюється, що соціальний статус - це не тільки позиція індивіда в суспільстві, а й атрибут соціальних груп і колективних стилів життя. На думку М. Вебера, стиль життя поєднує співтовариства, ізолює і захищає одних від інших, допомагає виробляти спільні механізми використання соціально-культурних вигод і привілеїв їхнього формального статусу.

Поряд із владою та престижем П. Сорокін розглядає статус в якості фактора, який впливає на становище людини в суспільстві, приналежність до певних соціально-професійних груп. Для того, щоб визначити становище людини у певному соціальному просторі, відзначає П. Сорокін, необхідно визначити її відношення до інших людей та соціальних явищ, що взяті за «точку відліку», якими можуть бути люди, групи або сукупність груп. У сучасному суспільстві університетська освіта - один із каналів вертикальної циркуляції і традиційно розглядається як умова просування статусними сходами. За П. Сорокіним, соціальний статус складається із економічного, політичного та професійного статусів, а професійна стратифікація детермінується двома групами чинників. По-перше, певні професійні групи завжди знаходились на горі соціальної ієрархії, а інші - в її нижчих прошарках. По-друге, стратифікація має місце всередині кожної професійної групи. Отже, сукупність цих груп, а також сукупність положень всередині кожної з них складають систему соціальних координат, що дозволяє визначити соціальне положення будь-якого індивіда.

Аналіз класичних теоретичних підходів до вивчення соціального статусу показав доцільність застосування при його вимірюванні як об'єктивних показників (рівень доходу, кваліфікації, характер праці, соціальне походження, ступінь участі в суспільному житті та оцінка цієї участі з боку суспільства), так і суб'єктивних (престиж професії, рівень задоволеності собою, матеріальним станом, сімейним становищем, станом свого здоров'я, рівнем освіти та освіченості). Соціальний статус особистості операціоналізується за допомогою трьох ознак - престиж професій, рівень доходу, рівень освіти. Цей тип узагальнення соціального статусу є найбільш використовуваним у сучасній соціології і його застосовано у даному дослідженні.

У підрозділі 1.2 «Еволюція наукових підходів до соціального статусу осіб з обмеженими можливостями» зазначено, що методологічне значення для дисертаційного дослідження має категоріальний аналіз понять, які характеризують людину з обмеженими можливостями здоров'я. До таких понять віднесено «хворобу», «здоров'я», «обмеження життєдіяльності», «інвалідність».

Автором дисертації всі концепції інвалідності умовно розділені на дві загальні парадигми - «стару» (традиційну, або медичну) і «нову» (посттрадиційну, або соціальну). До традиційної парадигми інвалідності відносяться християнські релігійні, медичні концепції, а також уявлення про економічну та функціональну обмеженість інвалідів. При медичному підході головною проблемою інваліда вважається «ненормальне», «хворе» тіло й психіка, які потребують медичного лікування та реабілітації з метою усунення функціональних розладів. Проаналізувавши визначення інвалідності за традиційною парадигмою, можна зробити висновок, що воно сприяє закріпленню низького соціального статусу людей з обмеженими можливостями, підсилює соціальні стереотипи щодо їхньої несамостійності. У рамках традиційного погляду передбачається створення для інвалідів особливих інституцій - лікарень, корекційних шкіл, «спеціальних» робочих місць та соціальних служб. Замість того, щоб адаптувати існуючі соціальні інститути до потреб як «здорових» людей, так і осіб з обмеженими можливостями, ця парадигма створює спеціальний простір для інвалідів, який мало в чому перетинається із простором, у якому існують «нормальні» люди.

Посттрадиційна парадигма інвалідності акцентує увагу на способах взаємодії між інвалідом і навколишнім середовищем і включає британські й американські моделі інвалідності, які пов'язані зі спробою розглядати інвалідів як «нормальних», самостійних людей, але таких, що потребують особливого обслуговування. Американські моделі відводять визначення інвалідності від тілесних дефектів до відношення й сприйняття інвалідів з боку суспільства, тому рішення проблем інвалідів є не медичним, а політичним завданням, до вирішення якого залучаються самі інваліди.

Інвалідність як соціальне явище вивчається в межах низки теоретичних підходів. У структурно-функціональному підході (Т. Парсонс) існує очевидний дисбаланс влади сторін: лікар знаходиться в домінуючій позиції, а хворий, легітимно звільнений від багатьох соціальних обов'язків, пасивний. Т. Парсонс виходив з тези, що хвороба по суті своїй є феномен соціальний. У зв'язку з цим він розрізняв захворювання як неблагополучний фізичний стан організму і як соціальний статус, що приписується інваліду на основі припущення, що воно дійсно має місце. Статус же, в свою чергу, має відповідні наслідки для особистості та соціальної групи.

У рамках соціально-антропологічного підходу (Е. Дюркгейм) по відношенню до категорії «інвалідизація» досліджувалися стандартизовані та інституціональні форми соціальних відносин (соціальна норма і девіація), соціальні інститути, механізми соціального контролю. У суспільстві, як зазначає Е. Дюркгейм, важко визначити, яке явище є нормальним, а яке - ні. Усе обумовлюється конкретною соціальної ситуацією, поведінкою оточуючих, конкретним видом діяльності. Звичайна людина може в різних ситуаціях опинятися в ролі людини з обмеженими можливостями, в ролі невдахи, «не такого як усі», нетипової людини.

Макросоціологічний підхід до вивчення проблем інвалідності включає соціально-екологічну теорію У. Бронфебреннера. У даному випадку проблеми інвалідності розглядаються в контексті понять: макросистема, екосистема, мезосистема, мікросистема (політичні, економічні та правові позиції, що панують у суспільстві; громадські інститути, органи влади; взаємини між різними життєвими сферами; безпосереднє оточення індивіда).

У межах теорії символічного інтеракціонізму (Дж. Г. Мід) інвалідність описується через систему символів, що характеризують цю соціальну групу, розглядається становлення соціального «Я» інваліда, стійко відтворювані стереотипи поведінки самих інвалідів та ставлення до них соціального оточення. Згідно теорії Дж. Г. Міда та Г. Блумера «світів у собі» не існує, а існують лише «світи», котрі люди конструюють для себе та інших. Внаслідок взаємного прийняття ролей стає можливим комунікативне розуміння перспектив дії і ролей учасників взаємодії. У своїй основі комунікація спрямована не тільки на інших, а й на самого суб'єкта: завдяки комунікації з самим собою індивід «тематизує» себе, тобто він спостерігає себе очима іншого і оцінює себе за реакціями інших людей.

Автор акцентує увагу на тому, що соціологічний ракурс дослідження соціального статусу осіб з функціональними обмеженнями здоров'я базується на визнанні того, що індивідуальні фізіологічні процеси перебувають у тісному взаємозв'язку з процесами соціальними - способом життя людини, рівнем медичного обслуговування, рівнем життя тощо, від яких залежить інтеграція осіб з обмеженими можливостями. Проблема інтеграції - одна з основних проблем класичної соціологічної теорії, яка полягає у вивченні того, яким чином різні елементи суспільства утримуються разом, тобто яким чином вони інтегруються (Е. Дюркгейм, Б. Кеннет, Н. Луман, Т. Парсонс, П. Сорокін, Ю. Хабермас та ін.). Однак досі не створено загальноприйнятої та цілісної концепції соціальної інтеграції. Соціологічне трактування поняття «інтеграція» в основному пов'язане з двома підходами: 1) з теорією про розвиток та функціонування суспільної системи як цілісності, в залежності від складних взаємозв'язків, що виникають між різними підсистемами суспільства (О. Конт, П. Сорокін, Т. Парсонс, Е. Гідденс, Н. Луман та ін.); 2) з теорією про виникнення та розвиток взаємовідносин між індивідом та суспільством - засвоєння ціннісно-нормативної системи суспільства (Е. Дюркгейм, І. Кулі, Ю. Хабермас).

Автор дисертації процес набуття більш високого соціального статусу, інтеграції людини з обмеженими можливостями розглядає як процес її тісного взаємозв'язку з іншими, в т. ч. й із здоровою частиною суспільства. При цьому саме суспільство як багатофункціональна система виступає своєрідним «полем» цієї взаємодії.

Автором зазначається, що еволюцію наукових підходів до соціального статусу осіб з обмеженими можливостями можна визначити як перехід від моделей опіки, соціальної ексклюзії до моделі соціальної інклюзії (включення). При цьому вирішальним чинником формування соціального статусу осіб з обмеженими можливостями першої та другої моделі був фізичний статус “інвалід”, а в рамках моделі соціальної інклюзії системоутворюючим та визначальним може бути освітньо-професійний статус. Також запропоновано перелік чинників, які впливають на формування соціального статусу осіб з обмеженими можливостями в сучасній Україні, які автором поділено на екзогенні (об'єктивні) та ендогенні (суб'єктивні).

В підрозділі 1.3. «Концепції університетської освіти осіб з обмеженими можливостями» розглядається освітній процес як діяльність по передачі і засвоєнню певних соціальних цінностей з точки зору такого впливу, який спричиняють ці процеси на соціальні взаємозв'язки особистості і суспільства, на формування певного соціального типу особистості.

Згідно функціоналістської теорії, освіта (в т. ч. й університетська) сприяє збереженню культурних цінностей і соціальним змінам, які пов'язані із впровадженням нових технологій і переоцінкою існуючих знань. Деякі функціоналісти розглядають освіту як фільтруючий засіб. К. Херн зазначає, що з точки зору такого підходу освіта - це розумний спосіб розподілу людей у відповідності з їх здібностями. Таким чином, найбільш здібні та віддані своїй справі отримують і більш високі та престижні посади, що високо винагороджуються.

З позиції конфліктологічного підходу система освіти значною мірою пронизана конфліктами. Прихильники цієї теорії вважають, що освіта сприяє пригніченню груп, які знаходяться в несприятливому становищі. Процес освіти полягає не тільки у підготовці людини до певного роду діяльності, він впливає на соціальний статус людини у суспільстві. Освіта сприяє соціальній мобільності і має одночасно два значення: практичне (люди використовують знання для досягнення специфічних цілей); і символічне (диплом стає символом соціального статусу).

Зупиняючись на аналізі одного з критеріїв стратифікації - освіті, доречно буде зазначити, що П. Сорокін розглядав освіту (в т. ч. й вищу) як один із механізмів соціального тестування, відбору та розподілу індивідів всередині страт, прошарків у відповідності з їх талантами та можливостями успішного виконання своїх соціальних функцій. Поряд з іншими інститутами освіта є «ситом», яке «просіює» індивідів і відводить їм те або інше місце в суспільстві.

Розвиток теорії постіндустріального суспільства спричинив значні зміни і в поглядах на соціальну структуру, стратифікацію і статус. В умовах такого суспільства різко зростає роль освіти як критерію стратифікації, який витісняє інші критерії. Роль освіти у сучасному суспільстві визначається тим, що відбувається технологізація та інтелектуалізація виробництва, а відповідно, з'являються нові вимоги до робочої сили. Проте у сучасній соціології висуваються й інші припущення щодо значимості критерію освіти. Французький соціолог Р. Будон висунув тезу про «дефляцію» освіти в сучасних розвинутих суспільствах, тобто, зменшення ваги освіти пов'язане з її масовістю: зростає частка освічених людей, тому освіта перестає бути «дефіцитним» ресурсом. Для того, щоб зайняти вищу позицію у суспільстві, потрібно все більше здобувати додаткові «кредити» (освітні сертифікати, дипломи, вчені звання тощо). А з іншого боку, масова освіта формує єдину для всіх національну культуру.

Говорячи про соціальну функцію освіти та її зв'язок із соціальною структурою, необхідно враховувати таку проблему, як соціальну ефективність університетської освіти. Адже саме ефективне функціонування будь-якого суспільного інституту в кінцевому результаті впливає на соціальний статус конкретного індивіда. Так, критерії соціальної ефективності освіти знаходяться не всередині, а поза нею в усій системі економічних, політичних та культурних відносин, які найбільш чітко проявляються в соціальній структурі суспільства. У дисертації визначено чинники, які викликають необхідність вивчення соціальної ефективності системи вищої освіти. По-перше, це вплив вибору освіти на досягнення певного соціального статусу в соціальній структурі суспільства. По-друге, це глобальні соціально-економічні зміни в сучасному українському суспільстві, що висувають нові вимоги до характеристик робочої сили. По-третє, поглиблення та ускладнення суспільного поділу праці, що є передумовою суспільного попиту на робітників із високим рівнем професійної підготовки та розвиненими здібностями. По-четверте, раціональне розміщення та використання робочої сили. Виходячи з цього, автор зафіксувала такі протиріччя між системою вищої освіти і перспективними потребами суспільства: 1) протиріччя між рівнем всебічно та гармонійно розвинутої особистості і реальним рівнем її сформованості у випускників навчальних закладів; 2) протиріччя між суспільними потребами суспільного виробництва і соціально-професійною орієнтацією молоді.

Для осіб з функціональними обмеженнями здоров'я отримання університетської освіти, престижної спеціальності, гідно оплачуваної роботи (як наслідок) є чи не єдиною можливістю подолати стан відчуження, соціальної ексклюзії, в якому вони опинилися за об'єктивних умов, пов'язаних зі станом здоров'я. Узагальнення і критичний аналіз існуючих теоретичних підходів до навчання осіб з обмеженими можливостями дозволило автору виділити такі концепції вищої освіти осіб з обмеженими можливостями: 1) концепція інклюзивної вищої освіти; 2) концепція спеціалізованої вищої освіти; 3) концепція дистанційної освіти. Основним критерієм якості отримання інклюзивної вищої освіти є здатність забезпечення особистісного розвитку та інтеграцію в суспільство осіб з обмеженими можливостями через вузівське середовище.

На увагу заслуговують праці П. Бурдьє, в яких автор займався питанням нерівності в освіті, адже університети ретранслюють з самого початку нерівні соціоекономічні умови в різну ступінь обдарованості; тому в вузи, які начебто відкриті для всіх, потрапляють тільки представники окремих соціальних груп, які успішно засвоїли необхідні соціальні та культурні диспропорції. Для того, щоб хоча б частково спробувати спростувати дану концепцію та враховуючи сутність міжнародної Конвенції про права та переваги інвалідів, держави-учасниці повинні організовувати саме інклюзивну вищу освіту.

У другому розділі «Особи з обмеженими можливостями на ринку університетських послуг» проаналізовано нормативно-правову та законодавчу базу для отримання університетської освіти особами з обмеженими можливостями, узагальнено досвід різних країн щодо надання освітніх послуг особам з обмеженими можливостями. Запропоновано універсальну Модель університетської освіти на принципах інклюзії.

В підрозділі 2.1 «Інституціональні засади реалізації права осіб з обмеженими можливостями на університетську освіту» автором вказано на те, що в українському суспільстві одночасно відбуваються процеси як зміни ціннісного ставлення до осіб з обмеженими можливостями, так і удосконалюється нормативно-правове та законодавче забезпечення їх прав, у т. ч. права на вищу (університетську) освіту. З цього приводу вказується на те, що Україна у розв'язанні питання доступу осіб з обмеженими можливостями до університетської освіти може спиратися на досвід інших країн світу, де протягом останніх тридцяти років були визначені принципи формування політики по відношенню до інвалідів, шляхи підтримки цієї соціально вразливої групи з боку державних та громадських інституцій. Умовою підвищення соціального статусу (через вплив ендогенних факторів на нього) та подальшої інтеграції досліджуваної соціальної групи у соціум є інклюзивні принципи навчання.

Способи реалізації доступності вищої освіти для зазначеної соціальної групи відрізняються в різних вищих навчальних закладах різняться. Спостерігається висока активність та самостійність конкретних груп, в т. ч. й серед осіб з обмеженими можливостями. Але слід наголосити на тому, що саме від них має надходити ініціатива щодо самоорганізації, формування іміджу, механізмів кооперації. Координація один з одним з метою створення загальних благ для усіх представників зазначеної соціальної групи розширить можливості їх участі в розробці та прийнятті законодавчих ініціатив; в залученні фінансових засобів; у контролі програм соціального захисту людей з функціональними обмеженнями.

В підрозділі 2.2 «Статус осіб з особливими потребами та університетські освітні практики різних країн світу» автором аналізуються освітні практики різних країн світу, зокрема таких як: Франція, Німеччина, Швеція, Великобританія, США, Канада, Бельгія, Італія, Шотландія, Англія, Фінляндія, Норвегія, Ірландія та ін. Якщо проаналізувати та узагальнити стратегії підтримки студентів з обмеженими можливостями, то набір конкретних дій виявляється подібним для обох моделей відносин «суспільство - особи з обмеженими можливостями». Умовно можна розділити всі дії, спрямовані на інтеграцію інвалідів у систему вищої освіти, на два типи: інституціональні зміни й підтримка окремих індивідів зі спеціальними потребами. Політика, пов'язана з інституціональними змінами, спрямована на зміну структури вузів для того, щоб зробити їх більш доступними для студентів з обмеженими можливостями. При цьому доступність вузів і вищої освіти в цілому розуміється не просто як фізичний доступ, але і як доступ до всіх елементів навчального процесу, інтеграція в студентське й академічне середовище.

Стратегія інституціональних змін припускає набір дій, пов'язаних зі зміною інституціональних правил і просторової організації, організацією нових підрозділів і служб. Пріоритет тих або інших форм і напрямків інституціональних змін пов'язаний із законодавчими рамками, формами фінансування (державний, приватний вуз), розмірами вузу, загальною ідеологією відносно інвалідів, які розділяє керівництво вузу. Серед інституціональних змін виділено такі: 1) архітектурні й просторові зміни; 2) введення у вузах посади координатора або організація підрозділу по роботі з інвалідами; 3) організація служб і сервісів для інвалідів; 4) зміна правил складання іспитів, навчального розкладу та ін.

Формою індивідуальної підтримки інвалідів у вищій освіті, поряд з інституціональними змінами, є безпосередньо підтримка окремих студентів-інвалідів. Агентами такої політики можуть бути як самі вузи, так і держава, незалежні фонди й громадські організації. Підтримка студентів-інвалідів припускає, як правило, надання стипендії, грантів, державних освітніх позик на купівлю устаткування, наймання житла, наявність асистентів, закупівлю необхідних додаткових навчальних матеріалів, книг. Надання університетських послуг особам з обмеженими можливостями потребує інституціональних змін, що є необхідними для впливу на ендогенні (об'єктивні) чинники підвищення соціального статусу інвалідів. Індивідуальна підтримка таких студентів необхідна для активізації екзогенних (суб'єктивних) чинників соціального статусу представників групи з обмеженими можливостями.

У підрозділі 2.3 «Трансформація університетської освіти осіб з обмеженими можливостями в умовах формування єдиного європейського освітнього простору» автор зазначає, що в межах становлення єдиного європейського освітнього простору створення умов для одержання вищої освіти особами з обмеженими можливостями є пріоритетним напрямком розвитку університетів. Однак сучасна вища школа не повною мірою виконує роль інтегратора студентів з обмеженими можливостями в освітнє середовище. Принцип доступності вищої освіти не діє через відсутність архітектурної та соціально-психологічної готовності переважної більшості вищих навчальних закладів до навчання інвалідів на основі інклюзивної моделі (хоча законодавчо наразі для цього створено всі умови); панування у суспільстві стереотипів щодо навчання та праці осіб з обмеженими можливостями; відсутність механізму їх працевлаштування після закінчення університету.

Третій розділ дисертації «Університетські засоби підвищення соціального статусу осіб з обмеженими можливостями» присвячено з'ясуванню ролі інформаційних, технологічних, організаційних, комунікативних ресурсів університету у підвищенні соціального статусу осіб з обмеженими можливостями.

У підрозділі 3.1. «Студенти з обмеженими можливостями як соціальна група в сучасній Україні: експертні оцінки» студент з обмеженими можливостями розглядається як «інвалід», що характеризується специфічними стильовими (повсякденними) практиками. Аналіз соціальних проблем інвалідизації здійснюється у проблемному полі двох концепцій: 1) на підґрунті соціоцентристських теорій розвитку особистості К. Маркса, Е. Дюркгейма, Г. Спенсера, Т. Парсонса розглядаються соціальні проблеми конкретного індивіда засобами вивчення суспільства в цілому; 2) на основі антропоцентриського підходу Ж. Піаже, Г. Тарда, Ю. Хабермаса, Е. Еріксона, Л. Виготського розкриваються психологічні аспекти повсякденної міжособистісної взаємодії.

Важливим для дослідження є вивчення та аналіз соціальних стереотипів як чинника формування уявлень про осіб з обмеженими можливостями як соціальної групи з боку здорової частини населення. Феномен існування категорії «інакший», «нетиповий» (О. Ярська-Смірнова), виявляється у ставленні до іншого як до «невидимого» або «такого, що заважає». За даними авторського дослідження, домінуючим ставленням до осіб з обмеженими можливостями є співчуття чи жаль, що загалом узгоджується з вище наведеними показниками, які свідчать про сприймання осіб з обмеженими можливостями на основі їх фізичних вад, обмежених можливостей. На переважання жалю при оцінці осіб з обмеженими можливостями впливає певний сформований стереотип сприймання, який ґрунтується на підкресленні «фізичних обмежень, вад», що є вирішальним утворенням даного стереотипу.

На основі аналізу повсякденних практик студентів з обмеженими можливостями автор визначила стильовий профіль їх життєвих стратегій, що дозволило схарактеризувати дану соціальну групу за об'єктивними і суб'єктивними показниками. Чинниками, які визначають стиль життя осіб з обмеженими можливостями в сучасній Україні, є такі: відсутність безбар'єрного архітектурного середовища для безпроблемного пересування осіб з обмеженими можливостями; їх низька матеріальна та фінансова забезпеченість і залежність від зовнішньої підтримки; складність одержання якісної вищої освіти та працевлаштування. Однак соціальне благополуччя людей з інвалідністю як специфічної соціальної групи залежить не тільки від дій державних органів та громадських організацій, але й від них самих, від їх активності та самоорганізаціїі. Осіб з обмеженими можливостями пропонується умовно поділити на дві групи: одну складають активні особи з особливими потребами, яким притаманні такі якості, як цілеспрямованість та бажання бути корисним суспільству (представники цієї групи найбільш налаштовані на підвищення свого статусу засобами вищої освіти), а інша група демонструє низький рівень активності і комунікабельності, замкнутість.

В підрозділі 3.2. «Інформаційні, технологічні, організаційні ресурси університету, необхідні для навчання осіб з обмеженими можливостями» автором розглянуто необхідні інформаційні, технологічні та організаційні ресурси сучасного університету, який працюватиме за принципами інклюзії, які впливають на формування та підвищення соціального статусу осіб з обмеженими можливостями. Автор пропонує розроблену нею модель Університетського Комплексу, яка б містила в собі необхідні елементи інклюзивних принципів навчання.

В підрозділі 3.3. «Роль мас-медіа у формуванні громадської думки щодо соціального статусу осіб з обмеженими можливостями: експертні оцінки» пропонується активізувати залучення мас-медіа до висвітлення досягнень, життєвих успіхів окремих осіб з обмеженими можливостями з метою витіснення з масової свідомості сучасного українського суспільства існуючих стереотипів стосовно інвалідів та їх відповідного способу життя.

Критичний огляд наукових праць з проблеми життєвого успіху, факторів його досягнення (роботи М. Вебера, В. Зомбарта, І. Шумпетера, К. Мангейма, А. Хоннета, А. Здравомислова, Г. Тульчинського, В. Чурилова, В. Ядова, У. Бека, П. Бергера, Е. Гідденса, Т. Лукмана, Дж. Міда, А. Шюца) дозволив автору уточнити поняття, показники, соціальний механізм формування життєвого успіху осіб з обмеженими можливостями. Найбільш значущу роль, за даними дослідження, відіграють два чинника: а) університетська освіта як поле для встановлення соціальних контактів. Успішними, на думку осіб з обмеженими можливостями, є вже ті особи з інвалідністю, які прийняли рішення вступати до університету, закінчують його, долаючи при цьому чимало побутових та соціально-психологічних незручностей; б) праця як важливий чинник матеріального забезпечення осіб з обмеженими можливостями (адже державних грошових виплат за інвалідність, як правило, не вистачає на життя).

Проведене автором дослідження показало, що у статусному збагаченні осіб з обмеженими можливостями особливу роль відіграють мас-медіа. Використання останніх у висвітленні життєвих успіхів окремих осіб з обмеженими можливостями, на думку автора, сприятиме по-перше, вихованню у здорової частини населення толерантного ставлення до осіб з обмеженими можливостями (не дивлячись на перелік власних проблем здорового населення країни); по-друге, підвищенню самооцінки самих осіб з обмеженими можливостями, що впливатиме на формування їх суб'єктивного сприйняття власного соціального статусу; по-третє, впливу самих осіб з обмеженими можливостями на зміну власного соціального статусу, зокрема, через участь у соціальних проектах з метою самопрезентації своїх життєвих успіхів, досягнень.

У висновках дисертації підсумовуються результати дослідження.

Особливістю спеціалізованої вищої освіти є те, що освітнє середовище для студентів з обмеженими можливостями є штучно створеним, що гальмує процеси адаптації та інтеграції даної соціальної групи в суспільство. Обмеженість соціальної інтеграції осіб з обмеженими можливостями через такі навчальні заклади пов'язана з різними аспектами: 1) відсутність досвіду спілкування зі здоровими студентами в повсякденних практиках, навичок конкуренції зі здоровими студентами, що не дає можливості формувати навички конкуренції зі здоровими студентами; 2) набуття освіти в умовах особливого ставлення до студентів з особливими потребами як до людей з інвалідністю, що закріплювало в останніх комплекси «нетипової» людини; 3) звичка життя та навчання в штучно створеному відносно замкнутому просторі, облаштованому під особливі потреби, в майбутньому знижує рівень адаптованості в реальному житті, де існують труднощі для людей з обмеженими можливостями; 4) хоча під кожну фізичну обмеженість існує законодавчо затверджений перелік спеціальностей, за якими особи з обмеженими можливостями можуть навчатися, спеціалізовані вищі навчальні заклади через обмеженість їх ресурсної бази, як правило, не можуть надати якісні освітні послуги; 5) стигматизація таких навчальних закладів та їх випускників в очах роботодавців, громадськості, що стає бар'єром на шляху успішного працевлаштуватися за фахом.

Спеціалізовані вищі навчальні заклади виконали свою функцію соціальної адаптації осіб з обмеженими можливостями. Вони не в змозі вийти за межі моделі «опіки», яка наразі не відповідає сучасним потребам як осіб з обмеженими можливостями, так і «суспільства знань». Саме тому перехід від моделей опіки до моделі соціальної інклюзії спричинив появу в практиках соціальної інтеграції осіб з обмеженими можливостями гібридних форм, в яких поєднуються окремі елементи моделі опіки та моделі соціальної інклюзії. В руслі цієї тенденції трансформуються спеціалізовані вищі навчальні заклади для осіб з обмеженими можливостями: частина з них залишається вузько спеціалізованими та призначається для осіб з окремими фізичними вадами.

Аналіз досвіду різних країн, концепцій навчання осіб з обмеженими можливостями та результати проведеного автором дослідження дозволяють розрізняти ідеальну модель інклюзивної університетської освіти та український її «гібрид». Складовими першої моделі є: 1) безбар'єрне архітектурно-інформаційне середовище; 2) необхідність спеціальної соціально-психологічної підготовки здорової частини навчального процесу (викладачі, здорові студенти, адміністрація вузу); 3) додаткова підготовка (навчально-методична, психологічна, комунікативна та ін.) викладачів вузу для роботи в «змішаних» групах; 4) соціально-психологічна готовність осіб з обмеженими можливостями для навчання за принципами інклюзії.

Особливостями другої моделі - українського «гібриду» інклюзивної університетської освіти - є: 1) низький рівень архітектурно-інформаційної готовності українських вузів; 2) низький рівень централізованої навчально-методичної підготовки викладачів вузу (викладачі самостійно вирішують поточні питання інклюзивної освіти переважно за рахунок самоосвіти); 3) високий рівень активності та самоорганізації з боку осіб з обмеженими можливостями; 4) відсутність дієвого контролю за виконанням інклюзивних принципів навчання в сучасному вищому навчальному закладі (університеті).

Автор запропонувала критерії, за якими можна вимірювати вплив університетської освіти на підвищення соціального статусу осіб з обмеженими можливостями, а саме: освітній потенціал; розширення сфер життєдіяльності; якість життя; стильові характеристики життя. Для реалізації нової моделі соціальної інклюзії найбільш пристосованими є сучасні університетські освітні комплекси, до переваг яких можна віднести такі: 1) концентрація ресурсів, які дозволяють створити умови для взаємодії здорової частини студентства та осіб з обмеженими можливостями; 2) особи з обмеженими можливостями за умови навчання за принципами інклюзії уникають стигматизації. Новітні інформаційні технології відкривають нові можливості для отримання людьми з обмеженими можливостями вищої (університетської) освіти. Тим самим може бути використано їх соціально-професійний потенціал в сучасному українському суспільстві, в якому відбувається стабільне скорочення працездатного населення.

Наявність у вищому навчальному закладі (університеті) необхідних умов для надання освітніх послуг особам з обмеженими можливостями має стати однією з умов надання йому ліцензії на проведення освітньої діяльності.

СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ ПРАЦЬ ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ

1. Фудорова О.М. Досвід зарубіжних країн у наданні університетської освіти особам з обмеженими можливостями / О. М. Фудорова // Соціальні технології: актуальні проблеми теорії та практики : міжвуз. зб. наук.праць / відп. за випуск В. І. Подшивалкіна. - Одеса : Астропринт, 2008. - Вип. 39-40. - С. 320-333.

2. Фудорова О. М. Особи з обмеженими можливостями на ринку університетських послуг України / О. М. Фудорова // Методологія, теорія та практика соціологічного аналізу сучасного суспільства : зб. наук. праць. - Х. : ХНУ імені В.Н.Каразіна, 2008. - С. 533-538.

3. Фудорова О. М. Інтеграція осіб з обмеженими можливостями в соціум через механізми університетської освіти / О. М. Фудорова // Вісник Харківського національного університету імені В.Н.Каразіна. «Соціологічні дослідження сучасного суспільства: методологія, теорія, методи». - 2009. - № 844. - С. 269-273.

4. Фудорова О. М. Теорії соціального статусу: пізнавальні можливості і дослідницькі стратегії / о. м. Фудорова // Вісник Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна. Соціологічні дослідження сучасного суспільства: методологія, теорія методи. - 2009. - № 881. - С. 110-116.

5. Фудорова О. М. Деякі обґрунтування інклюзивної вищої освіти осіб з обмеженими можливостями / О. М. Фудорова // Сучасні суспільні проблеми у вимірі соціології управління: збірник наук. праць ДонДУУ. Т.Х. Вип. 116. «Соціологія державного управління». Сер. «Спеціальні та галузеві соціології». - Донецьк : ДонДУУ, Східний видавничий дім, 2009. - С. 399-407.

6. Фудорова О. М. Університет як інтеграційне «поле» для осіб з обмеженими можливостями / о. м. фудорова // Соціальні технології: актуальні проблеми теорії та практики : міжвуз. зб. наук. праць / відп. за вип. Катаєв С. Л. - Запоріжжя, 2010. - С. 253-264.