Зарубіжне українознавство як фактор цивілізаційного діалогу (роль і внесок західної діаспори)

Размещено на http://www.allbest.ru/

ЧЕРНІВЕЦЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ ЮРІЯ ФЕДЬКОВИЧА

УДК 327:930(477-87)

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата політичних наук

ЗАРУБІЖНЕ УКРАЇНОЗНАВСТВО ЯК ФАКТОР ЦИВІЛІЗАЦІЙНОГО ДІАЛОГУ (РОЛЬ І ВНЕСОК ЗАХІДНОЇ ДІАСПОРИ)

Спеціальність 23.00.04 - політичні проблеми міжнародних систем та глобального розвитку

ГРИЩУК Тетяна Василівна

Чернівці - 2011

Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі міжнародних відносин факультету історії, політології та міжнародних відносин Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича Міністерства освіти і науки, молоді та спорту України

Науковий доктор історичних наук, професор керівник: Макар Юрій Іванович, Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича, завідувач кафедри міжнародних відносин

Офіційні опоненти:

доктор історичних наук, професор, Фісанов Володимир Петрович Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича, завідувач кафедри міжнародної інформації

доктор політичних наук, доцент Монолатій Іван Сергійович Прикарпатський національний університет імені Василя Стефаника професор кафедри політології

Захист відбудеться “30” вересня 2011 р. о 10 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д76.051.03 у Чернівецькому національному університеті імені Юрія Федьковича за адресою: 58012 м. Чернівці, вул. Кафедральна, 2. корп. 14, ауд. 18.

З дисертацією можна ознайомитися у бібліотеці Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича за адресою: 58012 м. Чернівці, вул. Лесі Українки, 23.

Автореферат розісланий “27” серпня 2011 р.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради П.М. Катеринчук

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дисертації зумовлена об'єктивною необхідністю дослідження зарубіжного українознавства як фактора цивілізаційного діалогу та української західної діаспори як суспільного феномена, її ролі та внеску у світову культуру.

Українська діаспора своїм буттям урізноманітнює та збагачує українську присутність у світі, а також надає посильну допомогу історичній батьківщині. Тому налагодження, розширення й зміцнення зв'язків з українською діаспорою - першочергове завдання для українців. Перш за все це стосується використання інтелектуального, політичного та економічного потенціалу діаспори для встановлення дружніх і тісних стосунків України з державами проживання зарубіжних українців, посилення ролі, яку відіграє Україна у світовому співтоваристві. У цьому інтереси української держави й української діаспори цілком збігаються.

Наприкінці ХХ ст. у низці публікацій постала проблема інтерпретації українознавства як наукового й освітянського явища. З'явилися статті полемічного спрямування щодо сутності й змісту українознавчої науки, проте власне полеміки не вийшло, оскільки не відбулося того, що можна назвати ,,моментом діалогу” взаємоопонуючих сторін. Варто підкреслити, що у своїй основі статті стосувалися надзвичайно важливого питання: українознавство - це сума різних дисциплін, наук чи окрема інтеграційна наука? Стислий дискурс проблеми змісту й специфіки українознавства дає підстави говорити про те, що воно зароджувалося наприкінці ХІХ ст. як загальна назва різнорідних знань про Україну; що, починаючи з 1917 р. і до середини двадцятих років ХХ ст., спостерігалося піднесення й розквіт українознавства як сукупності дисциплін і наук, а наприкінці ХХ ст. українознавство як сума наук почала трансформуватися у самостійну акумуляційну наукову дисципліну. Про динамічний розвиток українознавчої науки на межі ХХ-ХХІ ст. свідчить і та обставина, що в сучасній Україні активно розвиваються регіональні студії, які вивчають різноманітні процеси та тенденції, що вони розгорнулися на терені різних регіонів України. Зарубіжне українознавство є досить молода дисципліна в галузі суспільствознавчих наук, зокрема політології. Процес становлення та розвитку зарубіжного українознавства був неоднозначним. У таких країнах, як Польща, Чехія, Німеччина, Канада, США, де містилися цілі осередки української інтелігенції не обійшлося без загострення ідеологічних підходів та поглядів. Як наслідок - та ж одномірність у трактуванні людей, явищ, подій, лише протилежної орієнтації: що (і хто) в СРСР підносилося, те (і ті) за кордонами гостро засуджувалось. Не враховувалось, що не всі могли (та й не повинні були) емігрувати, і якою катастрофою закінчилося б масове самогубство еліти нації. Чи доцільно нині виділяти зарубіжне українознавство, навіть вводити його в науковий обіг? Якими б аргументованими не були доведення опонентів, все ж треба визнати, що зарубіжне українознавство як наука у такому вигляді, як воно оформилось у часи незалежної України, має право на існування, як окрема наукова дисципліна. Адже функціонують такі визнані наукові дисципліни у слов'янському світі - ,,полоністика”, ,богемістика”, ,,слов'яністика” та інші. Ця термінологія притаманна більше зарубіжним спеціалістам, але суть її зрозуміла - вивчати все, що стосується даного народу - історію, культуру, літературу, мову, фольклор та інше. Актуальність теми зумовлюється також активними процесами формування українознавства як цілісної науки, які суттєво прискорилися з проголошенням незалежності Української держави, потребою формування теоретико-методологічної бази науки. Все це вимагає глибокого і системного дослідження доробку українознавців за кордоном. З проголошенням Незалежності України відкрився доступ до архівів, настав час активного вивчення різних аспектів з порушеної проблематики, особливо тих сторінок, які довгий час замовчувалися, до них належать і здобутки діаспори. Тільки зараз віднайдене минуле України постає великою глибою, вартою доби її творців, закриває штучно витворені пустоти українського внеску у світовий культурний контекст. Наполегливою і послідовною працею вони створили потужний культурний пласт, який не лише збагатив світову цивілізацію, а став духовним мечем, що спричинився до руйнації стіни ,,тюрми народів” і повернув втрачену національну пам'ять українцям.

Національна самосвідомість суспільства в перехідні епохи об'єктивно зумовлює підвищену увагу суспільствознавчої науки до унікального досвіду збереження і розвитку наукових традицій нашими співвітчизниками в іншій етнокультурній сфері. Втім процеси еміграції вітчизняних діячів науки та освіти стали, на жаль, реальністю української історії. Незважаючи на те, що наукова діаспора представляє культурне явище міжнародного масштабу, ні в закордонній, ні у вітчизняній суспільствознавчій науці сповна не визначені її кількісні та якісні характеристики. Тому вважаємо, що принципово важливо дослідити і проаналізувати досвід життєдіяльності осередків української діаспори у ХХ ст.

Отже, процес формування політологічної школи суверенної України з позицій творчого використання кращих надбань національної інтелектуальної спадщини й досягнень світової науки спонукає до комплексного вивчення та узагальнення науково-організаційного, культурного досвіду української еміграції в ХХ ст.

Зв'язок роботи з науковими програми, планами, темами. Дослідження виконано в рамках комплексної науково-дослідної роботи кафедри міжнародних відносин Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича - ,,Проблеми історії, політології та міжнародних відносин у сучасному світі” (Державний реєстраційний номер 0107U001235). Мета і завдання дослідження. Метою дисертаційної роботи є комплексне і системне дослідження зарубіжного українознавства як фактора цивілізаційного діалогу та проаналізувати життєдіяльність осередків української західної діаспори у ХХ ст. Окреслена мета зумовила постановку та розв'язання таких завдань: - оцінити ступінь наукової розробки теми та проаналізувати її джерельну базу; - розглянути зарубіжне українознавство як наукову дисципліну, визначити передумови його виникнення та шляхи розвитку; - охарактеризувати культурно-наукові центри української діаспори в Північній Америці та Західній Європі;

- визначити соціально-політичні аспекти діяльності української західної діаспори; - виокремити внесок зарубіжних українознавчих центрів у життя української громади США та Канади та в оборону права українського народу на державну незалежність і соборність; у розвиток української мови, культури, науки; - дослідити внесок української західної діаспори в світову культуру. Об'єктом дослідження є процес створення, розвитку та діяльності українських наукових, культурних, гуманітарних центрів та об'єднань в Північній Америці та Європі у ХХ ст. в умовах західного інтелектуального, етно- та соціокультурного середовища. Предметом дослідження є зарубіжне українознавство як фактор цивілізаційного діалогу крізь призму ролі і внеску західної діаспори. Хронологічні рамки дослідження охоплюють історію української діаспори у ХХ ст. в країнах Північної Америки (США та Канада) та Західної Європи. Нижня межа припадає на початок І Світової війни, адже саме в цей час відбулася ІІ та ІІІ хвилі еміграції (політична), в основному її творили освічені люди, яких історичні потрясіння примусили залишити батьківщину. Саме еміграція ХХ ст. стала національно-політичним і духовно-культурним феноменом. Стосовно верхньої межі дослідження, то її обумовлює проголошення незалежності України, що започаткувало якісно новий етап взаємовідносин між українською діаспорою та їх автохтонною Батьківщиною. Локалізація територіальних меж дисертації зумовлена тим, що в ХХ ст. саме країни Західної Європи та Північної Америки стали одним із основних місць розміщення українських емігрантських наукових товариств, інституцій, організацій. Методи дослідження. Специфіка об'єкта і предмета дослідження визначила сукупність теоретико-методологічних підходів, що дозволили комплексно дослідити концептуальні засади зарубіжного українознавства та діаспорного внеску в світову культуру. При розкритті теми застосовано низку загальнонаукових і спеціальних політологічних підходів і методів, зокрема: інституційний підхід допоміг проаналізувати організаційні структури української діаспори: численні культурні, мистецькі, наукові, освітні об'єднання; структурно-функціональний метод - допоміг виокремити основні закордонні центри українознавства, розкрити їх особливості та внесок їх представників практично в усі галузі людської діяльності; системний підхід - передбачав розгляд і пізнання явищ, вимагав вивчати складові буття українства системно, спираючись при цьому на наукові здобутки інших наук, що вивчають український світ фрагментарно. За допомогою логіко-семантичного методу поглиблено понятійний апарат, визначено основні досягнення української діаспори в різних галузях науки та культури; методи аналізу та синтезу дозволив синхронізувати найважливіші події у розвитку різних осередків діаспори; метод порівняльного аналізу використано при порівнянні змісту та функцій діаспорних осередків у Західній Європі та Північній Америці; історичний метод дав можливість простежити витоки та основні етапи й особливості української еміграції до країн Західної Європи та Північної Америки у ХХ ст. Метод персоналізації дозволив виокремити особистості, які зробили вагомий внесок у розвиток як незалежної України так і у розвиток світової культури.

Особливість дисертаційної роботи, яка полягає в ґрунтовному аналізі правових, культурологічних, соціально-економічних основ української еміграції зумовила розширення кола джерел та застосування міждисциплінарного підходу з використанням методів економічної теорії, культурології, правового і соціально-психологічного методів. Наукова новизна отриманих результатів визначається як актуальністю досліджуваної теми, так і спробою вперше у вітчизняній політичній науці здійснити системний аналіз зарубіжного українознавства як фактора цивілізаційного діалогу та внесок української західної діаспори у світову культуру. Вперше:- системно досліджено зарубіжне українознавство як фактор цивілізаційного діалогу. Удосконалено:

- передумови виникнення та шляхи розвитку зарубіжного українознавства як наукової дисципліни; - особливості української діаспори в країнах їхнього перебування, політико-правовий, соціально-економічний та духовно-культурний статус;

- виокремлення освітніх, політичних, літературних організацій української діаспори. Набули подальшого розвитку: - дослідження основних напрямів та принципів діяльності української діаспори у ХХ ст. Теоретичне й практичне значення одержаних результатів визначається новизною та актуальністю теми і полягає в можливості їх застосування в науково-дослідницькій, навчальній та прикладній сферах. Теоретичні напрацювання можуть бути корисними для комплексного вивчення проблем діаспори та міграційної політики, зокрема. Результати проведеного дослідження можуть становити інтерес для органів державної влади України при розробці концепцій, спрямованих на вдосконалення державної політики у сфері еміграції. Сформульовані у дисертації положення та представлені висновки можуть бути враховані в діяльності Державного комітету з питань еміграційної політики Верховної Ради України, Міністерством закордонних справ України, іншими міністерствами та відомствами. Матеріали дисертаційної роботи можна також використовувати в розробці та викладанні навчальних курсів для студентів соціогуманітарних факультетів вищих навчальних закладів (зокрема ,,Етнодержавознавство”, ,,Міграційні процеси”, ,,Світова культура”, ,,Етнополітологія”). Враховуючи пропозиції запровадити в українських школах новий навчальний курс ,,Віхи історії української еміграції”, матеріали дослідження можуть бути використані вчителями для розробки відповідних тем цього курсу. Апробація результатів дослідження. Основні положення та наукові результати дослідження були оприлюднені та обговорювались на кафедрі міжнародних відносин факультету історії, політології та міжнародних відносин Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича. Зміст та окремі висновки дисертації апробовано авторкою у формі виступів на міжнародних та всеукраїнських науково-практичних конференціях: ,,Актуальні проблеми зовнішньої політики України” (Чернівці, 28 листопада 2008 р.), ,,Актуальні проблеми зовнішньої політики України” (Чернівці, 5 грудня 2009 р.), міжнародна конференція Шості юридичні читання (Київ, 22-23 квітня 2010 р.), III міжнародний конгрес ,,Діаспора як чинник утвердження держави Україна у міжнародній спільноті: сучасний вимір, проекція в майбутнє” (Львів, 23-25 червня 2010 р.), ,,Актуальні проблеми зовнішньої політики України” (Чернівці, 12 листопада 2010 р). Публікації. Основні положення, результати, висновки і пропозиції дисертантки знайшли відображення в десяти публікаціях, п'ять з яких - статті у наукових фахових виданнях, визнаних ВАК України.

Структура дисертації. Мета і завдання дисертаційної роботи визначили її структуру, яка складається зі вступу, чотирьох розділів, поділених на підрозділи, висновків, додатків, списку використаних джерел - 303 позиції. Загальний обсяг дисертації становить - 180 сторінок, з них основного тексту - 150 сторінок.

українознавство західний діаспора соціальний

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовано актуальність теми дисертаційної роботи, окреслено мету та завдання, визначено об'єкт та предмет дослідження, а також його хронологічні межі, сформульовано методологічну основу роботи, означено наукову новизну, практичне значення, представлено апробацію результатів дослідження і структуру дисертації.

У першому розділі ,,Теоретико-методологічні аспекти проблематики дослідження” розглядається понятійно-категоріальний апарат дослідження, аналізуються теоретико-концептуальні підходи та методологічні основи досліджень вітчизняних і зарубіжних науковців щодо зарубіжного українознавства та внеску західної діаспори у світову культуру.

У підрозділі 1.1. ,,Стан наукової розробки теми” проаналізовано дослідження з даної проблематики у світовій науці. Треба сказати, що одним з найважливіших джерел інформації про досягнення діаспори в різних галузях є “Енциклопедія українознавства”, ґрунтовна колективна праця науковців діаспори під керівництвом В. Кубійовича англійською та українською мовами, яка стала своєрідною візитною карткою духовного потенціалу України у світі. Значним науковим доробком західної української діаспори є фундаментальна п'ятитомна “Encyclopedia of Ukraine” - найповніше англомовне довідкове видання про Україну, її народ, історію, культуру, географію, економіку, а також про українську діаспору.

У 1988 р. у США започаткований науковий проект щодо підготовки і видання багатотомної “Енциклопедії української діаспори” (ЕУД). Донедавна його виконували силами діаспори під керівництвом професора В. Маркуся (видано 4 томи). У результаті наукових контактів головного редактора ЕУД з керівником відділення етносоціологічних та етнополітичних досліджень Інституту соціології НАН України членом-кореспондентом НАН України В. Євтухом у вересні 1993 р. між Інститутом соціології та головною редакцією ЕУД був підписаний договір про співпрацю.

В установах НАН України триває пошукова робота у напрямах філософсько-соціального, історико-політичного, інформаційно-культурного висвітлення питань діяльності етнічних українців у різних куточках світу. Так, Відділенням етносоціологічних та етнополітичних досліджень Інституту соціології НАН України, у складі якого створено спеціалізований відділ дослідження української діаспори, здійснено ряд комплексних досліджень сучасного стану української діаспори у країнах, де зосереджено більшу її частину. Науковцями вивчаються форми і засоби збереження та реалізації української етнічності в умовах діаспори, виявляються особливості взаємозв'язку між українською діаспорою і Україною на різних історичних етапах розвитку. Науковці Інституту українознавства ім. І. Крип'якевича НАН України досліджують проблеми політичної історії української еміграції на процес відродження державності України, відділом новітньої історії підготовлено науковий збірник “Українська еміграція: історія і сучасність”. Центром пам'яткознавства НАН України і Українським товариством охорони пам'ятників історії і культури досліджуються пам'ятки релігійного мистецтва і церковної архітектури, культури і мистецької традиції української діаспори.

Серед десятка праць першого десятиріччя незалежної України на особливу увагу заслуговують наукові роботи українських істориків: В. Трощинського, А. Шевченка, В. Даниленка, В. Євтуха, А. Шлепакова, І. Буркута, Л. Васильєвої, Ю. Алексєєва,С. Качараби, Б. Лановика,

Особливе наукове значення має довідник “Зарубіжні українці” авторського колективу вчених України (С. Лазебника, Л. Лещенка, Ю. Макара, П. Орленка) та Канади (Ф. Свиріпи, Я. Балана, Б. Кравченка), як перша в незалежній Україні наукова праця з історії світового українства.

Багато в чому перегукуються з попередніми працями, особливо щодо підходів до дослідження даної теми та зроблених з цього приводу висновків, навчально-монографічні роботи професора Ф. Заставного. У цих працях розкрито політичні, соціально-економічні причини еміграції з України, подано демографічну характеристику, висвітлено економічне та політичне становище українських етнічних груп за кордоном, їх роль i місце в соціально-економічній структурі Канади, США та інших країн поселення.

Про значний потенціал західної української діаспори, про те, як творився феномен української діаспори йдеться у працях М. Слабошпицького, Р. Матейка, Ю. Макара і Л. Макар. Вони простежують, як живучи на чужині, українці не втрачали ні сентименту, ні інтересу до далекої батьківщини, сумували за нею й терпеливо чекали на зустріч. І не просто чекали, а самовіддано працювали, відважно захищаючи право рідної країни на суверенне існування. Нині ж надають щедру фінансову підтримку різним проектам, націленим на національне відродження.

Значно доповнюють наукові дослідження історії та сьогодення української діаспори довідник вчених з діаспори ,,На олімпійських хвилях” та збірник вченого з України П. Безпалько ,,Шахісти української діаспори”. Наукові розвідки базуються на історичних фактах, документах співпраці та фінансових документах.

Вагому роль у справі дослідження діяльності української діаспори відіграє заснований в м. Києві Інститут досліджень діаспори. Одним із головних завдань Інституту є створення фундаментальної праці-атласу ,,Українці у світі”. Разом з тим Інститут підготував і видав інформаційні каталоги ,,Закордонне українство”, ,,Українські організації в країнах Заходу” та бібліографічний покажчик ,,Українське зарубіжжя”.

Отже, дослідниками була проведена значна робота з вивчення проблем, пов'язаних із українознавством та діяльністю українознавчих центрів української діаспори. Однак, питання щодо зарубіжного українознавства як фактора цивілізаційного діалогу та ролі і внеску української західної діаспори в світову культуру в ХХ ст. не було предметом спеціального дослідження.

У другому підрозділі ,,Джерельна база дослідження” дисертантка спирається на досить широку джерельну базу, яка включає в себе насамперед документальні матеріали (закони, статути, заяви, звернення); історичні, культурологічні та політичні наукові дослідження, державні звіти; а також праці українських та зарубіжних політологів, мистецтвознавців, істориків, які займаються проблемами зарубіжного українознавства та внеску західної діаспори у світову культуру. Література з даної проблеми ще не була предметом вивчення і не була піддана науковому аналізу, хоча деякі узагальнення мали місце. Мова йде про праці Шлєпакова А.М., Марунчака М.Г., Кравчука П., Кононенка П.П., Ключковської І.

Хронологічно можна виділити три періоди у вивченні даної теми. Перший період (кінець ХІХ ст. - 1917 р.). Праці того часу відрізняються тим, що їх автори були сучасниками тих подій, які відбувалися. У першу чергу це стосується О. Олеськова, О. Кириленка, В. Корольова. Зі зміною суспільно-політичної ситуації в світі, пов'язаної з Першою світовою війною і революційними подіями в Росії та Австро-Угорщині, дослідження теми вступає в новий етап. Цей етап окреслений хронологічними рамками: 1917 р. - кінець 80-х рр. ХХ ст. Другий напрямок представляли зарубіжні дослідники, в більшості - це канадці українського походження: Ю. Бачинський, С. Мацієвич, А. Кольчук, І. Віра. Третій період - дослідження в незалежній Україні. Послаблення ідеологічної цензури, відкритий доступ до раніше закритих джерел створювало сприятливі умови для подальшого вивчення проблеми української еміграції. До вітчизняних вчених, які займаються вивченням даної проблематики, належать В. Євтух, Л. Лещенко, С. Лазебник, А. Атаманенко, О. Ковальчук, М. Гринчишин, В. Сергійчук, М. Юркас та ін.Вагомими, на нашу думку, є дослідження діаспорних вчених М.Мушинки, П. Одарченка, Я. Падоха, присвячені науковій спадщині І.Зілинського, С. Наріжного, Л. Окіншевича, П. Коваліва, В. Кубійовича.Сьогодні серед українських науковців, які досліджують окремі аспекти даної проблеми, виділяємо праці таких відомих українознавців: професорів Калакури Я. і Кононенка П., а також Токаря Л., Нагірняка О., Горбань Т.

Якщо ж говорити про українську проблематику як таку, то до неї також звертались і науковці неукраїнського походження. Зокрема, Вудсворт Дж., Інгленд Р., Гіббон Д., Янг Ч., Мертон.

Вагомий науковий внесок зробили також дослідники Чернівецького національного університету, зокрема Ю. Макар, Т. Лупул, О. Сич, С. Федуняк, В. Макар, І. Макух-Федоркова, П. Катеринчук, І. Руснак, О. Козачук, І. Патарак.

Можна констатувати, що праці вищезгаданих вчених не вичерпують перелік робіт, які певним чином стосуються різних аспектів нашого дослідження. Їх виокремлено серед інших, оскільки вони більшою мірою дають змогу вивчити внесок українознавчих центрів та діаспорних вчених у розвиток науки самопізнання й самотворення як цілого. Проте до цього часу узагальнюючого дослідження з названої проблеми ще немає.

У другому розділі ,,Зарубіжне українознавство як наукова дисципліна” досліджується становлення, розвиток та важливість зарубіжного українознавства як наукової дисципліни.

У підрозділі 2.1. ,,Передумови виникнення зарубіжного українознавства” розглядаються етапи формування зарубіжного українознавства та його становлення як важливого складника знань про всесвітнє людське суспільство. Важливість цієї навчальної дисципліни полягає в тому, що зарубіжне українознавство - це шлях до самопізнання й самотворення українства, здійснення ним своєї історичної місії. Воно органічно поєднує (синтезує) процеси пізнання, виховання й навчання, народної й академічної вітчизняної педагогіки, вітчизняного i зарубіжного досвіду, органічно переростає в українолюбство та українотворення. Предметом зарубіжного українознавства є українство як загально-цивілізаційний феномен, закономірності та особливості його формування і розвитку в часопросторовому вимірі як на теренах України, так і поза ними. Саме українознавство як інтегративна система знань покликана дати відповідь на сукупність питань, пов'язаних з виникненням, розвитком та формами буття українства, розкрити його внутрішню єдність, зокрема, чинники його формування, цілісності, безперервності у часі, підстави та способи трансформації національної свідомості, культури, державності, способи ширення та перспективи розвитку українства у світі тощо.

Нині українознавство перебуває на шляху від об'єктно орієнтованої сукупності міждисциплінарних досліджень до окремої науки, яка має свій предмет дослідження і систему теоретико-методологічного інструментарію.

У підрозділі 2.2. ,,Шляхи розвитку зарубіжного українознавства” характеризується доробок провідних українських вчених західної діаспори, які в еміграції на основі різноманітних джерел досліджували актуальні проблеми української історії, джерелознавства, намагалися якомога об'єктивніше оцінювати події, аргументувати наукові висновки. Діяльність зарубіжних українознавчих центрів та науковців діаспори зосереджувалась на пріоритетних дослідженнях тих проблем, які або замовчувалися, або фальсифікувалися в радянський час, забезпечувала збереження і примноження національних традицій української науки, модернізувала їх у контексті розвитку новітньої західної та закладала підґрунтя для наступних інтеграційних процесів.

У третьому розділі ,,Культурно-наукові центри української західної діаспори” розглядаються діяльність та розвиток деяких українознавчих центрів.

,,Празька школа” - феномен української політичної нації” досліджується у першому підрозділі. Феномен празької української еміграції полягає у системності організації науки й освіти, яка дала можливість створити низку так званих празьких шкіл: поетичну, археологічну, історичну, мистецьку. Вчені сходяться в думці, що погляд на ,,празьку школу” як на цілість є цілком правомірним, проте доходять до різних висновків з приводу того, що саме можна вважати інтегруючим фактором. М. Ільницький, дослідник літературного процесу на Західній Україні та в еміграції, стверджує, що ані тематично, ані за стилем поезія пражан не була схожою. Об'єднуючий фактор він вбачає у вірі в спільну українську духовність. Проте інші вчені, серед яких М. Нервлий, О. Климентова, О. Кривчикова доводять, що стилістично й тематично поети ,,празької школи” були близькими, а також звертають увагу на те, що діяльність пражан відповідала ознакам поетичної школи:

- топонімічна назва;

- особисті контакти;

- подібність тематики;

- наявність ідеолога і кола послідовників.

У другому підрозділі ,,Нью-Йоркська група” як духовна спорідненість поколінь” аналізується діяльність групи українських еміграційних поетів, що виникла в середині 50-х рр. ХХ ст. як співдружність митців, об'єднаних спільними поглядами на творчість, як можливість якомога повнішого самовияву творчої індивідуальності митця. Групу об'єднувало особливе світовідчування, загострене розуміння своєї історичної місії на землі, специфічне ставлення до ідей, інститутів і форм духовного життя, створених попередниками. Від самого початку всіх членів групи об'єднувало радикальне неприйняття народництва з його мовою і пафосом, а відтак патріотичні, національні мотиви, кліше, навіть форми видавалися неприпустимими. Звичною стала думка про те, що все, що має хоча б тінь патріотизму чи навіть політики, вже з цієї причини не могло бути якісним з мистецького погляду. Намагаючись вирватися з кола обмежень, поети Нью-Йоркської групи спочатку серйозно звузили можливу тематику: жодного патріотизму, жодної політики, жодних сліз за бідною Україною. Бо на часі були не сентименти, а новизна, вихід за межі старої мови й традиції, старої філософії, старих почуттів. Йшлося про феномен свободи творчості, радикального, повного, остаточного відриву від ґрунту, рідних традицій, від хуторянства та провінціалізму, від усього того, що становить поняття ,,літературних традицій”, від самої мови української літератури в тому вигляді, в якому вона склалася на початок п'ятдесятих років. Нью-Йоркська група навіть під час своєї найбільшої активності - у шістдесятих роках - не була продуктом еміграції, не відображала ні її політичних поглядів, ні художніх смаків. Навпаки, вона була свідомим викликом цим смакам і поглядам.

У третьому підрозділі ,,Канадські студії” як українознавчий осередок збереження української ідентичності” показано завдання, дослідницьку та видавничу діяльність цього найвідомішого осередку не лише в Канаді, але й на всьому американському континенті. Він виник внаслідок прагнення української громади зберегти свої історичні та культурні цінності, що зазнавали тиску з трьох сторін: тривале придушення української культури тоталітарним радянським режимом, байдужа (подекуди ворожа) позиція політиків та інтелектуалів Заходу, сильна асиміляція серед другого та третього покоління українців за кордоном. Важливою подією в науковому житті української діаспори в Канаді стало відкриття 1 липня 1976 р. на базі Альбертського університету в Едмонтоні Канадського інституту українських студій, який досить швидко став визначальним українознавчим науково-дослідним центром. Необхідність його заснування пояснювалася рядом причин. В Україні в умовах відновлення неосталінізму різко посилився наступ на національну культуру та науку, що вимагало адекватної реакції з боку патріотично налаштованих громадян, зокрема, вчених діаспори. Однак інтелектуальна еліта Заходу залишалася в основному байдужою до українських національно-культурних проблем, розглядаючи українську історію через призму офіційної радянської політики. У четвертому розділі ,,Внесок української західної діаспори у світову культуру” йдеться про найвизначніших представників за кордоном, про їхні досягнення та внесок у культуру не лише тієї країни, де вони жили і творили, а й світової зокрема. На жаль, деякі імена незаслужено забуті, а то й не знані взагалі для пересічних українців. Вони впізнають життя України таким, яким воно було насправді, а не таким, яким його протягом десятиліть намагалася представляти радянська політика. У підрозділі 4.1. ,,Внесок української діаспори США у світову культуру” досліджуються здобутки однієї із високоурбанізованішої та освіченої національної меншини США - української діаспори. Сьогодні у США працюють численні українські ЗМІ, видавництва, музеї, архіви, церкви, школи українознавства. Авторитет деяких науковців-українців у світі дуже високий, напр., Ю.Шевельова, О.Пріцака, Т.Сунчака, Р.Шпорлюка, І.Коропецького, Я.Білінського, Б.Винара, Б.Футея та ін. Фізик Ю.Кістяківський з Києва став одним з батьків американської ядерної бомби, був радником Д.Ейзенхауера. Авіаконструктор І.Сікорський найбільші свої досягнення у вертольотобудуванні зробив саме в США. Харків'янин С.Кузнець - відомий економіст, лауреат Нобелівської премії. Одесит Г.Гамов - родоначальник американської астрофізики та космології. Ф.Добжанський з Поділля - основоположник американської генетики. Українці досягли значних результатів у галузі вивчення космосу - серед них є і астронавти, і дослідники, вчені. Директор американського інституту аеронавтики та астронавтики - М.Яримович, президент корпорації супутників зв'язку - Й.Чарик. Приклад значних досягнень українців у США свідчить про те, що талановитий і працьовитий український народ у цивілізованих умовах є не тільки конкурентоздатним, але й здобуває собі гідне місце серед міжнародної співдружності.

До цього залізогранітного Ельдорадо під назвою Америка тягнулися люди найрізноманітніших професій і не тільки колись, бо й до наших днів ця течія найкращих інтелектів світу до цього континенту не припинилася.

У другому підрозділі ,,Українська діаспора Канади у розвитку світової культури” висвітлюються досягнення українських поселенців та їх нащадків у процесі інтеграції в канадське суспільство. Саме Канада з її полі етнічним середовищем та ефективною імміграційною політикою стала місцем адаптації та випробувань для сотень тисяч емігрантів з українських земель. Відомо, що кожна хвиля еміграції була сформована різними обставинами і кожна зробила свій внесок. У національних архівах Канади збереглися документи і матеріали, які свідчать, що українські іммігранти були чи не найбіднішими серед тих, хто прибув у цю країну. Вони часто не мали навіть мінімуму 25 доларів, які за імміграційними правилами мусили мати переселенці для проживання на перших порах у цій країні. Шлях, який пройшли вихідці з України, був складним і неоднозначним, сповненим пошуків свого місця в новому суспільстві. Після прибуття до Канади страждання й виснажлива праця українських іммігрантів фактично тільки починалися. Країна кленового листка потребувала здорових і міцних людей, та й канадська дійсність виявилася не такою, якою уявлялася. Дуже часто замість обіцяного численними агентами раю, українські іммігранти вже у перші дні перебування у Канаді потрапляли у скрутне становище. Вони зазнавали тут голоду, потрапляли у нестерпні житлові умови, відчували зневагу до себе. Головна система соцзабезпечення в Канаді - ,,система соцбезпеки”, виявилась для іммігрантів справжнім комунізмом. Тим, хто приїде до Канади, доведеться чітко виконувати заповіт Ілліча - вчитися, вчитися і ще раз вчитися. За словами Консула посольства України в Канаді, 95% нашим дипломованим фахівцям потрібна перекваліфікація. З часом представники української етнічної групи своєю діяльністю довели, що вони нічим не поступаються іншим національним спільнотам Країни кленового листка. До числа відомих людей Канади належать зокрема: Рамон Гнатишин, Богдан Гаврилишин, Рейнелл Андрійчук, Петро Саварин, Орест Субтельний, Лео Мол (Леонід Молодожанин), Іван Огієнко, Андрій Шандро та ін.

Останній - третій підрозділ ,,Внесок української діаспори Західної Європи у світову культуру” - характеризує діяльність української громади в найбільших культурно-наукових центрах Західної Європи: Прага, Париж, Варшава, Відень, Берлін та Мюнхен. Наголосимо, що українські вчені, митці, письменники творили не на маргінесі, а часто ставали гордістю і тієї країни, в якій перебували. Під час аналізу внеску української діаспори до розвитку світової культури та науки ми побачили, що неперервність, яка спостерігалася в часі, зберігалася і в просторі у вигляді безперервної хвилі. Так, якщо центром інтелектуальної і творчої думки у міжвоєнний період стає українська діаспора Чехословаччини, то у післявоєнний час естафета переходить до української діаспори Австрії й Німеччини, а у повоєнний час - до української діаспори США, Канади.

Така безперервна взаємодія у часі та просторі системно організованих і чітко структурованих національно-патріотичних, інтелектуально-творчих, духовно-культурних і молодіжних організацій та установ посприяла таким результатам: 1) здійсненню давньої мрії української еміграції - проголошенню у 1991 році незалежної соборної держави Україна; 2) створенню глобального українського простору - входженню українців у світове співтовариство шляхом створення інтелектуального, духовно-культурного продукту в країнах проживання. Зараз, коли віковічна мрія українського народу здійснилася, ми маємо право знати правду про себе та своїх героїв. Відповідь на запитання: ,,Хто ми?” - шукало і знаходило не одне покоління українських істориків. Але сьогодні очевидно одне: ми були, є і будемо. У висновках узагальнюються основні положення і результати дослідження зарубіжного українознавства як фактора цивілізаційного діалогу та внесок західної діаспори у світову культуру.

1. Аналіз теоретико-методологічних засад дослідження зарубіжного українознавства та роль західної діаспори у ХХ ст. у світову культуру засвідчує комплексний та міждисциплінарний характер даної проблематики у рамках політичних наук, міжнародних відносин, історії та культурології, а також її загалом адекватність та достатню розробленість. Всебічний аналіз проблематики засвідчує, що у вітчизняній і зарубіжній суспільствознавчій науці роль вчених української діаспори у становленні й розвитку українознавства як цілісної науки висвітлена все ще недостатньо. Що стосується українських науковців в діаспорі, то лише окремі теми у них викликають зацікавлення, зокрема розвиток того чи іншого сегменту науки самопізнання на еміграції, вивчення персонального українознавчого доробку діаспорних вчених. Проте, слід констатувати, що ґрунтовні дослідження внеску українських вчених у формування та розвиток політичної науки та українознавства, самопізнання і самовдосконалення мас має велике значення для розуміння тенденцій етнонаціональних процесів в українському суспільстві, налагодження гармонійних міжнародних відносин. Важливе місце в більш чіткому методологічному осмисленні структури, мети та завдань даного дослідження, зокрема в пошуку концептуальних підходів, логіки систематизації та аналізу доробку науковців діаспори через призму сучасного зарубіжного українознавства як цілісної науки, його оціночних критеріїв, належить науковим розробкам вітчизняних науковців.

2. Важливість зарубіжного українознавства як наукової дисципліни полягає в тому, що це шлях до самопізнання й самотворення українства, здійснення ним своєї історичної місії. Воно органічно поєднує (синтезує) процеси пізнання, виховання й навчання, народної й академічної вітчизняної педагогіки, вітчизняного i зарубіжного досвіду, органічно переростає в українолюбство та українотворення. Фундаментом українознавства є цілісна система знань з археології та етнології, фольклористики та лінгвістики, антропології та демографії, людино-, суспільство- та природознавства, релігієзнавства, історії, філософії, культурології та інших наук. Зарубіжне українознавство містить в собі крає-, країно-, природо-, суспільство-, людино-, народознавство, але не як окремі предмети, а як елементи універсальної цілісності.

Предметом зарубіжного українознавства є українство як загально-цивілізаційний феномен, закономірності та особливості його формування і розвитку в часопросторовому вимірі як на теренах України, так і поза ними. Саме українознавство як інтегративна система знань покликана дати відповідь на сукупність питань, пов'язаних з виникненням, розвитком та формами буття українства, розкрити його внутрішню єдність, зокрема, чинники його формування, цілісності, безперервності у часі, підстави та способи трансформації національної свідомості, культури, державності, способи ширення та перспективи розвитку українства у світі тощо. Під поняттям ,,українство” нами розуміються українці не тільки як автохтонний етнос, що обіймає певні терени від найдавніших часів до сьогодні, а і як світовий феномен (включаючи українців, що проживають в понад 60 країнах світу і не втратили своєї національно-культурної ідентичності). Таке розуміння включає і численну українську діаспору, яка, до речі, вплинула й на розбудову теорії та методології українознавства, яке протягом 20-80-х років ХХ ст. розвивалося значною мірою, а у 30-50-ті роки - виключно в науковій спільноті української діаспори. Крім того, без впливу українського американського та канадського лобі значно важче було б на міжнародному рівні визнати легітимність, незалежність Української держави.

Розуміння і всебічне вивчення феномена зарубіжного українства, його причин, наслідків для культури народу, перспектив сьогодні як ніколи на часі в першу чергу тому, що ця сув'язь питань десятиліттями була закритою темою, по-друге, тому, що діаспора відіграла і продовжує відігравати непересічну роль у долі народу, його культурі, особливу роль у міжнародних контактах нашої країни, і, по-третє, сьогодні ми є свідками нової хвилі ,,заробітчан”, які можуть поповнити нашу діаспору в країнах світу.3. Саме розвиток української культури західної діаспори ХХ ст. був одним із важливих чинників збереження етнічної ідентичності українців, був і є невід'ємною складовою частиною української національної культури, важливим фактором збереження і розвитку окремих її різновидів, заборонених на етнічних теренах в часи тоталітарного режиму. У 1968 р. був організований Український науковий інститут Гарвардського університету. На сьогодні основними науковими та культурно-освітніми центрами західної діаспори є Наукове товариство ім. Т. Г. Шевченка, Асоціація діячів української культури (Нью-Йорк), Українська академія мистецтв та культури (Нью-Йорк), Українська вільна академія наук (Аусбург), Український науковий інститут Гарвардського університету (СІЛА), Український інститут Америки (СІЛА), Канадський інститут українських студій (Едмонтон), Український католицький університет (Рим), Український вільний університет (Мюнхен). В названих закладах провадиться значна наукова діяльність, плекаючи та збагачуючи українську літературу, мову, культуру, національні традиції українського народу, поряд з якими серйозна увага приділяється дослідженню філософських та соціально-політичних проблем Цілком очевидно, що великий людський масив західної української діаспори, поділений полярними політичними орієнтаціями, крім громадсько-політичних установ та організацій зі своїми видавництвами, газетами, журналами має також 46 наукових та навчальних закладів, 41 культурно-мистецьку організацію, формування яких має свою історію ще з перших часів другої хвилі еміграції. Так, 1920 р. у Відні був організований Український вільний університет, перенесений пізніше до Праги. На початку 20-х років у Чехословаччині було організовано Українську господарчу академію (1922), Вищий педагогічний інститут ім. М. Драгоманова (1923), Студію класичних мистецтв (1923), Український інститут громадознавства (1925 р., на базі віденського Українського соціологічного інституту, заснованого ще М. Грушевським), Українське історико-філологічне товариство (1926). У Німеччині з листопада 1926 р. почав діяти Український науковий інститут. Щоправда, в роки другої світової війни працював тільки Український вільний університет, переведений з Праги до Мюнхена, а Українська господарська академія стала Українською технологічно-господарською академією із заочною формою навчання. Метою діяльності зарубіжних українознавчих центрів було сприяння зміцненню й розбудові незалежної держави - України, збереження національної ідентичності українців у країнах їх поселення, а також сприяння співпраці України із закордонними українцями та з країнами поселення українців.4. У західній діаспорі діє 94 українських громадсько-політичних організацій, 32 професійних об'єднання, 38 церковних, 17 молодіжних та 12 жіночих організацій, 17 видавництв, виходять 184 українські газети та журнали. Найбільш впливовими громадсько-політичними об'єднаннями західної діаспори є Світовий конгрес українців, який об'єднує близько 130 політичних групувань з центром в Торонто (Канада); Український народний союз (УНС), заснований 1894 р. у США (Нью-Джерсі); Українська робітнича спілка (УРС), заснована в США (Пенсільванія) у 1910 p.; Конгрес українців Канади (КУК) - центр у Вінніпезі; Організація українських націоналістів (ОУН), організована 1929 р. у Відні; Український демократичний рух (УДР) - антибандерівський центр, організований 1976 р. в США; Українська революційно-демократична партія (УРДП) - в своєму сучасному вигляді оформлена 1946 р. з центром в Торонто; Українське національне об'єднання (УНО) - має 100 відділень, центр організації м. Едмонтон (Канада) та ін. Функціонують також регіональні та територіальні українські громадсько-політичні організації, які об'єднують українців тієї чи іншої країни або регіону, численні об'єднання українських колективів, земляцьких товариств. Серед партій найбільш впливовою і масовою залишається Організація українських націоналістів-революціонерів (ОУНрев), головою якої був С. Бандера. Партія обстоювала революційний шлях до незалежності України, тяжіючи до авторитарного стилю, намагаючись контролювати всі галузі суспільного життя, підпорядкувати своєму впливові всі громадські, релігійні, культурно-освітні організації.5. Незважаючи на територіальну віддаленість від рідного краю та сильні асиміляційні процеси, українська західна діаспора гідно відстоювала Україну як суверенного члена світового співтовариства. Головним є те, що українська діаспора сказала своє вагоме слово в утвердженні українського міжнародного іміджу, піднесенні престижу України і українства у світі, розбудові політичних, економічних і культурних зв'язків України з країнами своїх поселень. Завдяки українській західній діаспорі Україна посідає особливе місце в мережі міжнародних відносин даних країн. Водночас економічна складова двосторонніх відносин, особливо інвестиційне співробітництво ще не цілком відповідає потенціалу, досягнутому в політичній сфері. Певний прорив у цьому напрямі було зроблено з розвитком прямих зв'язків із канадськими провінціями, американськими штатами, але ці тенденції ще потребують постійного підсилення в повсякденній практиці двосторонніх відносин, які ще слід наповнювати конкретним змістом стратегічного партнерства.

6. Живучи у країнах розвинутої демократії, українська західна діаспора зуміла не лише зберегти національну культуру i мову, а й примножити надбання своїх видатних попередників. Вона створила Український вільний університет (УВУ), Об'єднання українських письменників на еміграції ,,Слово”, відродила Наукове товариство ім. Т. Шевченка (НТШ), десятки українознавчих кафедр, сотні науково-освітніх центрів, організацій, національних товариств, її представники видали сотні тисяч книжок, журналів, часописів тощо. Наша держава може пишатися всесвітньо відомими математиками, фізиками, філософами, інженерами, конструкторами, мореплавцями, географами, природознавцями, лікарями тощо. Видатні постаті України представлені майже в усіх куточках світу. Відкрився майже цілий материк літератури української діаспори. Володимир Винниченко, Євген Маланюк, Олександр Олесь, Олег Ольжич (батько і син Кандиби), Олена Теліга, Іван Багряний, Тодось Осьмачка, Юрій Клен, Улас Самчук. Духовна музика Олександра Кошиця, хори Нестора Городовенка, планетарна слава скульптора Олександра Архипенка…

Минуле України, в тому числі й недавнє, безумовно, свідчить про потужний інтелектуальний потенціал нашої нації. Він невичерпний і чекає свого Ренесансу. Сучасне українське суспільство не без підстав покладає надії на свою національну еліту, її розумовий ресурс, котрий має забезпечити і збереження традицій, модернізувати їх відповідно до покликів нового тисячоліття - і, водночас, заряджати духовну атмосферу суспільства озоном нових ідей. Спадщина, що дісталася нам від наших попередників, - це живе джерело, з якого черпається наснага для розбудови нової України. У кожній людині немовби перетинаються різні часи - минуле, сучасне й майбутнє. Досвід підказує нам, що ми маємо навчитися у минулого і вміти діяти в сьогоденні заради майбутнього.

Події останніх десятиріч ХХ - першого десятиріччя ХХІ ст. продемонстрували, що в умовах глобалізаційних процесів у світі українська діаспора може стати одним із чинників налагодження співпраці з іншими країнами. Одночасно, так звана IV хвиля еміграції з України є важливим індикатором внутрішніх проблем держави, а частково - навіть фактором негативних процесів, пов'язаних з вихованням молодшого покоління, збереженням сімейно-шлюбних відносин тощо. Саме тому вивчення різних аспектів діяльності українців поза Україною сьогодні є одним із найважливіших дослідницьких напрямів. ХХ століття в історії української культури, як і в усьому світі, повне протиріч, досягнень і втрат. Особливістю розвитку національної культури є визначальна роль політичного чинника. Основні його етапи співпадають з основними етапами політичної історії. Нові можливості відкриває перед культурою утворення Української незалежної держави. Однак долі їх використання було утруднене кризою. Вихід з неї - завдання не тільки економіки, але й культури.

Основні положення і висновки дисертації викладено у таких працях

Статті в наукових фахових виданнях:

1. Грищук Т.В. Культурно-наукові центри української діаспори / Т.В. Грищук // Науковий вісник. Одеський державний економічний університет. Всеукраїнська асоціація молодих науковців. - Науки: економіка, політологія, історія. - 2009. - № 21 (99). - С. 161-172.

2. Грищук Т.В. Внесок української західної діаспори в світову культуру / Т.В. Грищук - Історико-політичні проблеми сучасного світу: Збірник наукових статей. - Чернівці: Рута, 2010. - Т. 21-22. - С. 224-228.

3. Грищук Т.В. Асиміляція й етнічна ідентичність українців у Північній Америці / Т.В. Грищук // Науковий вісник. Одеський державний економічний університет. Всеукраїнська асоціація молодих науковців. - Науки: економіка, політологія, історія. - 2010. - № 1 (102). - С. 127-135.

4. Грищук Т.В. Посли-піонери українського походження в Канаді / Т.В. Грищук // Національний педагогічний університет імені М.П. Драгоманова. Творче об'єднання “Нова парадигма”. Київ: Вид-во імені М.П. Драгоманова - 2010. - Випуск 95. - С. 133-142.

5. Грищук Т.В. Зарубіжне українознавство: передумови виникнення та шляхи його розвитку / Т.В. Грищук - Історико-політичні проблеми сучасного світу: Збірник наукових статей. - Чернівці: Рута, 2011. - Т. 23-24. - С. 210-214.

Матеріали наукових конференцій:

6. Грищук Т. Українські організації в суспільно-політичному житті Канади на сучасному етапі / Т. Грищук // Актуальні проблеми зовнішньої політики України: матеріали Другої Всеукраїнської наук.-практ. конф. студентів та молодих науковців Друга Всеукраїнська науково-практична конференція студентів та молодих науковців. (Чернівці, 28 листопада 2008 р.). - Чернівці: Чернівец. нац. ун-т, 2008. - С. 64-66.