Сучасні парадигми соціології

Размещено на http://www.allbest.ru

Вступ

Соціологія права - одна з численних галузей соціологічної науки, покликана дослідити феномен права з позицій соціології.

Зміст права багатомірний і може розглядатися в самих різних аспектах:

метафізичному (враховує його пов'язаність з сверхфізіческімі першооснову буття);

космологічної (апелював до універсальних законам світового порядку);

натуралістичному (що йде від закономірностей природного світу, всередині якого існують суспільство, людина і правова реальність);

антропологічному (висхідному до законів людської природи).

Окрім них присутній характерний кут зору, що дозволяє виявляти в першу чергу соціальний зміст права. Зосередженість пізнавальних зусиль тільки на ньому і призводить до появи окремої теоретичної дисципліни - соціології права. Можна твердо і однозначно стверджувати, що соціологія права цікавиться виключно соціальним змістом права. Все ж інше, чим багате право і що є його невід'ємною приналежністю, залишається за дужками уваги цієї пізнавальної галузі. Для неї важливі не соціальні реалії як такі, а те, що вони значать для розвитку права, як вони позначаються на його функціонуванні, відіграють позитивну або негативну роль у його соціально-історичній долі.

Для того щоб точніше визначитися із суттю і специфікою дослідних орієнтації правової соціології, необхідно провести розмежування між її об'єктом і предметом. Ця методологічна процедура в даному випадку абсолютно необхідна, бо вона дозволяє досить чітко окреслити межі її проблемного поля.

1. Сучасні парадигми соціології

соціологія правовий суспільство

Парадигма - специфічна структура, що включає різні за характером і змістом варіації уявлень про предмет науки, її основоположну теорію та специфічні методи досліджень. Склалися і завоювали визнання 4 соціологічних парадигми:

соціальних фактів;

соціальних дефініцій;

соціальної поведінки;

соціально-історичного детермінізму.

Парадигма "соціальних фактів" зводить соціальну реальність до двох груп соціальних фактів - соціальним структурам і соціальним інститутам, акцентує увагу на їх природу і взаємодії. Основним елементом парадигми "соціальних дефініцій" є не самі соціальні факти, а той спосіб, за допомогою якого вони визначаються. Якщо люди визначають факти як реальні, то вони будуть реальними і за їх наслідків. Парадигма "соціальної поведінки" сягає своїм корінням у психологічну традицію американської соціології. Людську поведінку являє собою єдину соціальну реальність. Особливий акцент робиться на проблему винагороди бажаного і покарання забороненого, тобто не бажає соціальної поведінки. Основними елементами парадигми "соціального детермінізму" є структурні та особистісні елементи соціальної реальності. Їх внутрішні і зовнішні зв'язки і відносини утворюють в сукупності те, що називається соціальною реальністю. Діючі особи в системі цієї парадигми виступають як об'єкти і суб'єкти соціальної реальності.

2. Об'єкт та предмет соціології права

Об'єктом дослідницької уваги для соціології права є правова реальність, а саме сучасне правове суспільство і інформація про нього, отримана іншими науками. І в цьому відношенні вона може вважати себе наукою, спорідненої таких дисциплін, як правознавство та філософія права, оскільки це і їх об'єкт. Правова реальність, існуючи в однині в контексті світової цивілізації, є загальним об'єктом зазначених наук. Для того щоб розмежувати їх сфери впливу на одному теоретичному просторі, вводиться поняття предмета для кожної з них. З визначення свого предмета починається теоретичне самовизначення будь-якої науки, і соціологія права не становить винятку. Їй важливо мати уявлення про своє призначення і знати, що вона у своєму роді незамінна, що у неї є власні завдання, які при дослідженні правової реальності не зможуть вирішити ні суто юридичні, ні загальфілософські науки.

Для соціології права її предметом є соціосфера права і соціальне в праві, тобто все те у правовідносинах і в правосвідомості, що виникає під впливом суспільства, його структур та інститутів. Соціологію права в першу чергу цікавить внутрішня логіка процесів генерування соціумом норм, цінностей і смислів, що становлять змістовне ядро ??права. Їй важливі ті соціальні протиріччя, чиє виникнення, загострення і розв'язання утворює соціодинаміку права на інституціальному рівні макросоціосфери і суб'єктивно-особистісному рівні мікросоціосфер.

Микросоциология - вивчає спілкування людей у повсякденному житті. Дослідники, що працюють в цьому ключі вважають, що соціальні явища можна зрозуміти лише на основі аналізу тих смислів, які люди надають даним явищам при взаємодії один з одним.

Макросоциология - основну увагу приділяє моделям поведінки, що допомагають зрозуміти сутність будь-якого суспільства. Цими моделями є такі суспільні інститути, як сім'я, освіта, релігія та ін.

Тобто для соціологічної теорії право постає як сложнодінаміческая система, що розвивається і функціонує в соціальному просторі і історичному часі, тобто залежить як від її географічного розташування, так і від типу соціуму, від рівня культурно-історичної розвиненості структур суспільної та індивідуальної свідомості.

Сучасні соціогуманітарні науки сьогодні часто користуються поняттям хронотопу, введеним російським ученим М. Бахтіним і позначає єдність тимчасових (Хронос) і просторових (топос) характеристик досліджуваного предмета. Для соціології права вкрай важливо вміти поглянути на право саме у світлі категорії хронотопу і побачити, як здвоєна друк соціального часу і соціального простору лягає на його структури, оттискивается на його змісті і формах, привносячи в кожен новий момент, в кожну наступну точку щось особливе.

Виходячи з цього, соціологія права покликана вирішувати двоєдине завдання: дослідити правові феномени і структури в їх умовно-перманентному стані в якому вони вже визначилися до справжнього моменту і досліджувати процесуально-динамічні аспекти їх існування, їх явне рух від чогось до чогось. Категорія хронотопу дає соціології права можливість здвоїти обидва ці виміри, прочиняє такий проблемний ракурс, який в межах самого правознавства не зміг би ні виникнути, ні продемонструвати свої пізнавальні переваги.

3. Поняття соціуму та соціальної структури суспільства

Суспільство є продукт взаємодії людей, певна організація їх життєдіяльності, внутрішньо протирічний організм, сутність якого здійснюється в різноманітних (економічних, політичних, релігійних та ін.) зв'язках і відносинах між людьми та їх об'єднаннями.

Суспільство нагадує складний механізм, складений з багатьох сотень і навіть тисяч деталей. Кожна з них має свої розміри, виконує лише властиві їй функції. Всі ці деталі -- а це різні соціальні спільноти і групи - відіграють неоднакову роль у суспільному житті.

Проблема будови суспільства як соціальної системи завжди була однією з центральних у соціології. Так, ще О. Конт, окреслюючи предмет дослідження своєї соціальної статики визначив, що вона -- це соціальна анатомія, що вивчає будову соціального організму, котрий складається з великої кількості соціальних елементів.

Що ж є складовими суспільства як соціальної системи? Зрозуміло, що первинною одиницею будь-якої соціальної системи є індивід. Він, будучи істотою соціальною, перебуває у тісному взаємозв'язку з іншими індивідами, утворює з ними різні соціальні групи та соціальні спільності, що теж є складовими суспільства. Будову ж будь-якої соціальної системи, у тому числі й суспільства, доповнюють соціальні зв'язки, соціальні відносини та соціальні інститути. Таким чином, можна дати таке визначення соціальній структурі суспільства.

Соціальна структура суспільства -- це сукупність взаємозв'язаних і взаємодіючих між собою соціальних груп, спільностей та інститутів, пов'язаних між собою відносно сталими відносинами.

Отже, соціальна структура суспільства являє собою будову цієї соціальної системи, визначає характер взаємозв'язків і взаємовідносин між її складовими частинами. Сутність соціальної структури суспільства найбільш повно виражається у її загальних рисах, до яких можна віднести:

багатоманітність соціальних елементів, що утворюють соціальну структуру суспільства (соціальний інститут, соціальна група, соціальна спільність тощо);

різний ступінь впливу кожного складового елемента соціальної структури суспільства на соціальні процеси і явища, відмінність їхніх соціальних ролей;

наявність відносно стабільних зв'язків між складовими елементами соціальної структури суспільства, взаємозалежність останніх. Це означає, що жоден елемент соціальної структури не може існувати в суспільстві автономно. В будь-якому випадку він поєднаний соціальним зв'язком з іншими структурними підрозділами суспільства. У цьому випадку є цікавою історія про Робінзона Крузо, який навіть опинившись на безлюдному острові, перебував у тісному зв'язку з суспільством (користувався речами, що виготовили інші люди, займався тими ж видами занять, що і в Англії -- облаштовував власну оселю, вирощував сільськогосподарські культури, молився Господові тощо);

взаємопроникність елементів, що забезпечує цілісність соціальної структури, тобто одні й ті ж соціальні суб'єкти можуть бути частинами різних складових одиниць суспільства. Наприклад, одна і та ж особистість може бути включена до різних соціальних груп та спільностей;

багатофункціональність і стабільність -- кожен елемент соціальної структури суспільства виконує свої специфічні функції, які є відмінними від ролей інших соціальних елементів, що й передбачає значну кількість соціальних функцій суспільства.

У зв'язку з вищесказаним можна зробити висновок, що основними складовими суспільства є соціальні спільності, оскільки їх вплив на соціальні процеси є незрівнянно більший ніж участь окремої особистості. Що стосується соціальних організацій та соціальних інститутів, то вони формуються у результаті діяльності і взаємодії соціальних спільностей та груп, є похідними від них. Ряд сучасних українських соціологів, зокрема, В. Городяненко, навпаки, вважають провідним елементом соціальної структури суспільства соціальні інститути -- економіка, політика, наука, освіта, сім'я, оскільки саме вони зберігають і підтримують існуючі в суспільстві соціальні зв'язки і відносини.

Важливим елементом соціальної структури суспільства є також соціальні групи.

4. Методи правової соціології

Метод науки -- це шлях наукового пізнання соціальної дійсності.

При зборі соціологічних даних використовують чотири основних методи, кожен має по два основні різновиди:

Опитування (анкетування та інтерв'ювання);

Аналіз документів (якісний і кількісний);

Спостереження (включене і включене);

Експеримент (контрольований та неконтрольований);

Соціологія права використовує різні загальнонаукові методи:

діалектичний метод -- виходить з принципів єдності і боротьби протилежностей як джерела розвитку, єдності логічного й історичного у пізнанні, включаючи сходження від абстрактного до конкретного, поєднання аналізу і синтезу;

метод системного аналізу -- спрямований на дослідження об'єкта як частини цілого і як цілого, яке складається з частин, як системної цілісності, робить акцент на виявленні механізмів забезпечення цілісності об'єкта, на аналізі зв'язків між різними елементами системи;

метод структурно-функціонального аналізу -- один з напрямів системного підходу, який розглядає об'єкт дослідження як структурно розчленовану цілісність, в якій кожний елемент структури має своє функціональне призначення;

статистичні методи -- математичні методи досліджень масових явищ випадкового характеру;

методи соціально-психологічних досліджень -- насамперед різні способи тестування тощо.

Особливе місце посідають соціологічні методи емпіричних досліджень -- методи збирання емпіричної інформації (спостереження, опитування, аналіз документів, експеримент).

Правова культура.

Правова культура -- це система правових цінностей, що відповідають рівню досягнутого суспільством правового прогресу й відображають у правовій формі стан свободи особи, інші соціальні цінності.

Складовими правової культури є:

рівень засвоєння членами суспільства правових цінностей (правових норм і принципів, навичок правомірної поведінки, поваги до права і т. ін.);

ступінь оволодіння ними і практичного їх запровадження у життя.

Загальними рисами правової культури є властивості, притаманні всім видам культури як умови, способу й результату діяльності особи та суспільства, в процесі якої відбувається розвиток людських сил і відносин, самої особи в усій різноманітності її виявлень. Особливі риси правової культури пов'язані з правом, правовою системою та іншими правовими явищами. Правова культура є ознакою активної участі членів суспільства в правовому житті, здійснення правової діяльності, відображує стан законності та правопорядку, рівень правосвідомості. Правова культура є показником активності суб'єкта права у правовій сфері, добровільності виконання вимог правових норм, реальності прав і свобод громадян. Рівень досягнутої в суспільстві правової культури значною мірою впливає на ефективність правового регулювання, характер законодавства, форми й засоби забезпечення прав громадян, ступінь визнання загальнолюдських цінностей, норм міжнародного права.

Структура правової культури має складний характер. Залежно від носія (суб'єкта) правової культури її поділяють на правову культуру суспільства, правову культуру соціальної групи і правову культуру особи. Кожному з цих суб'єктів притаманні свої цінності, характерні риси, функції і т. ін.

Одним з найважливіших шляхів становлення й розвитку індивідуальної і загальносуспільної правової культури є правове виховання населення, зокрема правова освіта, правова пропаганда й агітація, самовиховання, тобто правова діяльність, спрямована на формування у людей високого рівня правової свідомості та правової культури.

На сучасному етапі розвитку нашої країни основними завданнями правового виховання населення є забезпечення формування:

правильного розуміння змісту основних правових понять;

знання основних положень Конституції України та інших найважливіших нормативно-правових актів нашої держави;

переконання у доцільності та необхідності неухильного додержання вимог правових норм, що викладені у законах, інших нормативно-правових актах;

негативної реакції на кожне правопорушення, незалежно від того, хто його вчинив;

поваги до правоохоронних органів і готовності надавати їм допомогу в розкритті й попередженні правопорушень.

Правова соціалізація особи

Один з найважливіших механізмів соціально-правового регулювання - правова соціалізація, в ході якої здійснюється цілеспрямоване формування особистості, для якої санкціоновані правом вимоги є обов'язковою умовою прийняття рішення про поведінку, що має юридично значимі наслідки.

Правова соціалізація - це частина єдиного процесу включення індивіда в суспільні відносини даного конкретного суспільства.

Вона полягає:

В засвоєнні правої культури даного суспільства,

У деятельностном освоєнні правової дійсності,

В поетапному формуванні правової свідомості індивіда.

Саме опосередкування внутрілічностнимі структурами особливостей правової дійсності дозволяє забезпечити стійке правове поведінку.

У ході соціалізації у громадян може сформуватися як позитивне, так і негативне ставлення до явищ правової дійсності:

Законам,

Органам влади,

Способам правового регулювання і т.д.

Позитивне ставлення формується тільки в тому випадку, якщо в законах адекватно відображаються як загальні, так і групові та приватні інтереси.

Використана література

1. Касьянов В.В. Соціологія права: навчальний посібник / В.В. Касьянов, В. М. Нечипуренко. - Вид. 2-е. - Ростов н / Д: Фенікс, 2002.

2. Курганов С.І., Кравченко А.І. Соціологія для юристів. - М., 2000.

3. Лапаєва В.В. Соціологія права: Короткий навчальний курс / В.В. Лапаєва; Під ред. В.С. Нерсесянца. - М.: Видавництво НОРМА, 2000.

4. Лелеков В.А., Тямкін А.В. Захищеність особистості від злочинних посягань / / Соціологічні дослідження. - 2005. - № 6.

5. Подгурецкій А. Нарис соціології права. - М., 1974.

6. Соціологія права: Навчальний посібник / За ред. В.М. Сирих. - 2-е вид., Перераб. і доп. - М.: Юридична Дім «Юстіцінформ», 2002.

7. Фаткулліна Ф.Н., Чулюкин Л.Д. Соціальна цінність і ефективність правової норми. - Казань, 1977.

8. Ефективність правових норм. - М., 1980.

9. Юридична соціологія. Підручник для вузів. - М., 2000.

Размещено на Allbest.ru