Соціологія освіти

Размещено на http://www.allbest.ru/

Лекція

СОЦІОЛОГІЯ ОСВІТИ



Зміст

1. Освіта як соціальний інститут. Функції освіти в суспільстві

2. Соціологічні теорії навчання

3. Системи шкільної та вищої освіти країн світу

3.1 Великобританія

3.2 Німеччина

3.3 США

4. Загальний аналіз систем освіти

4.1 Середня освіта

4.2 Вища освіта

Висновки



1. Освіта як соціальний інститут. Функції освіти в суспільстві

Освіта як соціальний інститут відповідає за своєчасну та адекватну підготовку людей до повноцінного функціонування в суспільстві. Система освіти не єдиний, але надзвичайно важливий чинник соціалізації людей. Специфічні риси:

- соціально значущі функції навчання і виховання, підпорядковані суспільним потребам;

- форми закладів освіти, їх певна організація і становище в суспільстві;

- групи осіб, які професійно забезпечують функціонування освіти, певний статус цих осіб у суспільстві;

- спеціальні методи освітянської діяльності - навчання, виховання;

- певний зміст освіти - наявність навчальних програм і планів, відповідне дозування матеріалу;

- ефективність освітянської діяльності у формуванні багатьох психічних рис людини, розвитку її мислення;

- використання освіти як механізму запобігання соціально небажаних видів поведінки;

Система освіти - соціальний інститут, який специфічними методами реалізує процес соціалізації людей, передусім підростаючого покоління (підготовку і залучення до життя суспільства через навчання і виховання).

Специфічність процесу соціалізації людей у системі освіти полягає в тому, що він відбувається цілеспрямовано, систематично, планомірно, за допомогою певного кола осіб (педагогів), у спеціальних закладах. Цей соціальний інститут поширює панівну в суспільстві ідеологію, відображає у своїй структурі й функціонуванні суспільні відносини і є одним з важливих засобів забезпечення спадкоємності поколінь, соціальної безперервності. Крім того, освіта здійснює багато інших соціально-важливих функцій.

Сутність системи освіти як соціального інституту полягає передусім в її соціальних функціях, які у різних країнах і в різні історичні періоди виявляються неоднаково.

Соціальна функція освіти - роль, яку освіта як соціальний інститут виконує щодо потреб суспільства або окремих його сфер.

На її особливості впливають рівень розвитку і потреби суспільства, сформульовані державою, соціальна мета і принципи освіти. Аналіз соціальних функцій освіти дає змогу визначити властивості, специфіку, межі освіти як соціального феномену.

Функція професіоналізації. Полягає у підготовці кваліфікованих кадрів для всіх сфер суспільного життя, що зумовлює професійну спрямованість майже всіх ступенів та етапів системи сучасної освіти. Професійна спрямованість у різні часи виявлялася по-різному, що було зумовлено особливостями суспільних та наукових потреб в освіті. Так, спершу єдиною метою функціонування системи освіти був професіоналізм. Відповідно школи і зміст навчання були вузькоспеціалізованими. Пізніше професійна орієнтація стала менш вираженою, хоча окремі її ланки продовжували займатися тільки професійною підготовкою. Нині роль цієї функції знову зростає. соціальний освіта шкільна вища

Функція взаємодії освіти з соціальною структурою суспільства. У соціологічній науці існують різні погляди на цей процес. Прибічники концепції меритократії (влади найбільш обдарованих) вважають, що система освіти формує і визначає соціально-класову структуру суспільства. З функціоналістської точки зору, освіта - це раціональний спосіб розподілу людей відповідно до їх здібностей, коли найталановитіші й найактивніші люди посідають вищі посади. А сама система освіти сприяє створенню рівних можливостей і сприятливих умов для висхідної мобільності, оскільки в закладах освіти оцінюють людей за їх досягненнями, незважаючи на класову належність, расу, стать тощо.

Згідно з теорією людського капіталу освіта - це капіталовкладення в тих, хто навчається. Як і всі капіталовкладення, в майбутньому воно принесе прибуток. На підставі цього обґрунтовується нерівність дорослих людей, зумовлена кількістю і типом капіталовкладень, інвестованих в їх освіту. Такі аргументи виправдовують нерівність між людьми, оскільки суспільство здійснило неоднакові витрати на їх підготовку до різних видів діяльності.

Якщо прибічники теорії функціоналізму підкреслюють позитивне значення взаємодії освіти з соціально-класовою структурою, то з точки зору теорії соціального конфлікту ця взаємодія має суспільно негативний характер, оскільки освіта таїть у собі небезпеку конфліктних ситуацій, є втіленням різних групових конфліктів, сприяє експлуатації та пригнобленню груп, які перебувають у несприятливих умовах.

У 1971 р. в США з'явилася книга І. Ілліха з сенсаційною назвою "Суспільство відмовляється від освіти", в якій пропонувалося скасувати обов'язкове навчання; школи замінити навчальними закладами з вивченням предметів за бажанням учнів; заборонити роботодавцям з'ясовувати освіту потенційних працівників, зобов'язавши зважати на їх здібності, а не на колишні досягнення у школі. На відміну від прибічників функціоналізму і теорії людського капіталу, вони заперечували зв'язок між навчанням, роботою і доходами, активно виступали проти системи селективного навчання з очевидним, за їх словами, соціалдарвіністським ухилом.

Роздвоєними є марксистські погляди на цю проблему. За капіталізмом вплив соціальної структури на систему освіти зберігається і навіть посилюється, тоді як вплив системи освіти на соціальну структуру слабшає; за соціалізмом система освіти повинна служити створенню суспільства повної соціальної однорідності.

Виховна функція системи освіти. Полягає у підготовці молоді до виконання певних соціальних обов'язків. З допомогою освіти зберігаються культурні цінності, які передаються від одного покоління до іншого. Виховання молоді в дусі конформізму, визнання культурних цінностей та ідеалів, що склалися в суспільстві, сприяє підтриманню існуючого соціального порядку.

Виховна функція системи освіти має й відносно самостійний аспект - забезпечення соціального контролю, нагляду за дитячою, підлітковою і, частково, юнацькою віковими групами. Полягає він у тому, що обов'язковість освіти в сучасному світі вимагає від дітей проведення певного часу в школі, а окремі ступені системи освіти створено з урахуванням необхідності нагляду за дітьми, чию поведінку майже весь день контролюють вчителі та вихователі. Цей аспект виховної функції освіти важливий і в тому сенсі, що школа часто відіграє роль компенсуючого чинника для дітей з так званих "неблагополучних" сімей.

Виховну функцію освіти інколи трактують гіперболізовано, вважаючи її інструментом тоталітарного контролю, що певною мірою було притаманне, наприклад, радянському суспільству.

Функція загальноосвітньої підготовки. Саме в ній виявляються відмінності між спеціальною і загальною освітою. Загальноосвітня підготовка допомагає розширити межі професіоналізму, розкриває простір для ерудиції та кругозору. Крім того, фахова підготовка, засвоєння спеціальних знань неможливі без попередньої загальноосвітньої підготовки. Вона є базою для набуття спеціальних знань, перекваліфікації, розвитку здібностей, професійної адаптації. Освіта не є фактором, що відразу споживається. Скоріше, це капіталовкладення, яке у майбутньому принесе прибуток. Такий капітал нагромаджується в процесі навчання, а система безперервної освіти не дає йому знецінитись. Одержана в юності загальноосвітня підготовка є основою для подальшої безперервної освіти.



2. Соціологічні теорії навчання

а) Бернстайн: мовні коди. На переконання Бейзіла Бернстайна діти різних соціальних середовищ у ранньому віці виробляють різні коди, або розмовні форми, котрі в подальшому впливають на їхні шкільні успіхи. Бернстайна не цікавлять відмінності в словниковому запасі чи вербальних навичках, на які переважно звертають увагу; він наголошує на систематичних відмінностях у користуванні мовою, особливо для дітей з бідніших та заможних родин.

Бернстайн стверджує, що мова дітей робітників являє собою обмежений код - спосіб користування мовою, що містить багато не висловлених припущень, відомих, на думку мовця, його слухачам. Обмежений код - це тип мови, пов'язаний з культурним середовищем громади чи району, населених представниками нижчих класів. Багато робітників перебувають під сильним впливом культурного середовища своєї родини чи своїх сусідів, де цінності й норми поведінки сприймаються як належне і не виражаються в мові. Батьки, як правило, привчають дітей до життя в суспільстві безпосередньо за допомогою винагород чи покарань, мета яких - скоригувати поведінку. Мова у вигляді обмеженого коду більше годиться для спілкування на тему практичного досвіду, ніж для обговорення більш абстрактних ідей, процесів чи взаємозв'язків. Обмежений мовний код, отже, характерний для дітей, що зростають у сім'ях представників нижчих класів, та для рівних за становищем груп, у яких діти проводять переважно свій час. Мова орієнтована на норми групи, в якій ніхто не може легко пояснити, чому вони дотримуються саме таких моделей поведінки.

Натомість мовний розвиток дітей із середнього класу, згідно з Бернстайном, включає набуття вдосконаленого коду - стилю мовлення, за якого значення слів можуть індивідуалізуватися, щоб відповідати потребам конкретної ситуації. Методи, якими навчаються мови діти з родин середнього класу, не надто залежать від конкретних ситуацій; дитина може легко узагальнювати і висловлювати абстрактні ідеї. Так, матері з сімей середнього класу, контролюючи своїх дітей, часто пояснюють причини та принципи, що лежать в основі їхньої реакції на поведінку дитини. Тимчасом як мати з робітничого середовища може відмовити дитині, котра хоче ще цукерок, простою фразою: "Цукерок більше не одержиш!", мати з родини середнього класу, ймовірно, пояснить дитині, що споживання надмірної кількості цукерок шкодить здоров'ю та стану зубів.

На думку Бернстайна, діти, котрі опанували вдосконалений код мови, більше відповідають вимогам офіційної академічної освіти, ніж ті, хто користується обмеженим кодом. Це не означає, що діти з середовища нижчого класу користуються "низькоякісним" видом мови або що їхні мовні коди "збіднені". Радше спосіб, у який вони користуються мовою, суперечить академічній культурі навчального закладу. Діти, що опанували вдосконалений код, значно легше адаптуються в шкільному оточенні.

Джоан Таф дослідила мову дітей з робітничого середовища та дітей з родин середнього класу і виявила систематичні відмінності. Вона підтримує тезу Бернстайна про те, що діти представників нижчого класу загалом одержують менше відповідей на свої запитання і менше пояснень щодо мотивів поведінки інших.

Ідеї Бернстайна допомагають нам зрозуміти, чому діти з родин з низьким соціоекономічним статусом, як правило, "не встигають" у школі. Наведені нижче особливості, що применшують шанси дітей з середовища нижчих класів на добрі успіхи в навчанні, пов'язуються з обмеженим кодом мови:

* дитина, ймовірно, одержує неповні відповіді на свої запитання в родині, а отже, менш поінформована та менш допитлива щодо навколишнього світу, ніж діти, що користуються вдосконаленими кодами;

* дитині важко реагувати на позбавлену емоцій та абстрактну мову навчання, так само як і на виклад загальних принципів шкільного предмета;

* багато з того, що каже вчитель, дитина може не зрозуміти, з огляду на різні форми мови, відмінні від тієї, до якої вона звикла. Дитина може спробувати перекладати мову вчителя на знайому їй, однак при цьому втрачає багато істотного з того, що вчитель прагне передати учням;

* тимчасом як дитині легко даватиметься механічне запам'ятовування чи "визубрювання", їй доведеться зіткнутися з труднощами у засвоєнні концептуальних відмінностей, що вимагає узагальнення та абстрагування.

б) Баулес і Ґінтіс: школи та промисловий капіталізм. Баулес і Ґінтіс ґрунтують свої ідеї на системі шкільної освіти в Сполучених Штатах, але стверджують, що ці ідеї стосуються й інших західних країн. Цитуючи праці, наприклад, Дженкса, вони починають із спостереження, що освіта не мала суттєвого впливу на економічну рівність. На їхню думку, сучасну освіту слід розуміти як реакцію на економічні потреби промислового капіталізму. Школи допомагають набути технічних та соціальних знань, необхідних для промислового виробництва; вони культивують у майбутніх працівників повагу до авторитету й дисципліни. Відносини керівництва й контролю в школі, котрі є ієрархічними і включають елемент підпорядкування, безпосередньо моделюють стосунки, що домінують на робочому місці. Заохочення й стягнення, що практикуються в школі, так само дублюють ці ж засоби у світі праці. Школи сприяють мотивації деяких індивідів на "досягнення" та "успіхи" і водночас знеохочують інших, котрі працюватимуть на низькооплачуваних посадах.

Баулес та Ґінтіс погоджуються з тим, що розвиток масової освіти дав багато позитивного. Фактично було ліквідовано неписьменність, і шкільна освіта дає доступ до набуття знань, котрі самі по собі самодостатні. І все-таки, оскільки освіта розвивалася переважно згідно з економічними потребами, шкільна система далеко не така, якою її бачили реформатори.

Згідно з Баулесом та Ґінтісом, сучасні школи відтворюють почуття безпорадності, що виникає в багатьох людей деінде. Ідеали розвитку особистості, що посідають центральне місце в системі освіти, можна реалізувати лише тоді, коли люди керуватимуть умовами власного життя і розвиватимуть свої здібності й нахил до самовираження. За існуючої системи школи "змушені узаконювати нерівність, обмежувати розвиток особистості в межах, які узгоджуються з підпорядкуванням деспотичній владі, і полишати молодь напризволяще". На переконання Баулеса та Ґінтіса, якби на робочому місці було більше демократії і більше рівності в суспільстві в цілому, можна було б створити систему освіти, котра більше сприяла б самореалізації особи.

в) Іліч: прихований навчальний план. Іліч стверджує, що саме поняття обов'язкового навчання, яке тепер загальноприйняте у світі, слід поставити під сумнів. Як і Баулес та Ґінтіс, Іліч наголошує на зв'язку між розвитком освіти та економічними вимогами дисципліни та ієрархії. Він стверджує, що школи утворилися, щоб упоратися з чотирма головними завданнями: забезпечення нагляду за поведінкою, розподіл осіб за професійними ролями, засвоєння головних цінностей та набуття визначених суспільством навичок і знань. Школа перетворилася на опікунську організацію, оскільки її відвідування є обов'язковим, а дітей з раннього дитинства аж до початку трудової кар'єри "тримають подалі від вулиці".

У школі вчать багато такого, що не має нічого спільного з офіційним змістом навчального матеріалу. Школи прагнуть прищепити дітям те, що Іліч називає пасивним споживанням - некритичне сприйняття існуючого соціального порядку засобами дисципліни та регламентації. Такі уроки не проводяться свідомо; вони імпліцитно присутні в шкільних заходах та організації. Прихований навчальний план вчить дітей, що їхня роль у житті означає "знати своє місце і тихо сидіти на ньому".

Іліч обстоює дешколізоване суспільство. Обов'язкова освіта - це, як він зазначає, відносно новий винахід; нема підстав приймати його як щось неминуче. Оскільки школи не сприяють рівності або розвитку індивідуальних творчих здібностей, чому б не покласти край їхній діяльності в існуючій формі? При цьому Іліч не має на увазі, що слід відмовитися від усіх форм освітніх організацій. На його думку, освіта має створювати для кожного, хто хоче вчитися, доступ до навчання у будь-який період життя, а не тільки в дитинстві чи в юнацькі роки. Така система має сприяти поширенню знань та їхньому обміну, за якого відпаде потреба у вузьких спеціалістах. Учнів не змушуватимуть підпорядковуватися єдиному навчальному плану, і вони матимуть право вибору навчальних предметів.

Як усе це виглядатиме на практиці, до кінця незрозуміло. Водночас замість шкіл Іліч пропонує створити кілька типів освітньої структури. Матеріали, які офіційно мають вивчатися, зберігатимуться у бібліотеках, орендних агентствах, лабораторіях та інформаційних банках, доступних будь-якому учневі. Необхідно створити "комунікаційну мережу", котра надаватиме інформацію про знання різних осіб та їхню готовність навчати інших або обмінюватися навчальними послугами з іншими. Студентам слід надавати посвідчення, що дозволятимуть їм користуватися освітніми послугами в потрібний їм час і в потрібному обсязі.

Якби оплачувана робота перестала посідати центральне місце в суспільному житті, люди натомість могли б приділяти більше часу різноманітним заняттям. На такому тлі деякі ідеї Іліча мають сенс. У такому разі освіта була б не просто формою ранньої підготовки, котрої вимагають спеціальні організації, а стала доступною тим, хто хотів би скористатися її перевагами.



3. Системи шкільної та вищої освіти країн світу

3.1 Великобританія

Початкова та середня освіта. В останні десятиліття освіта у Великобританії стала однією з найбільш пріоритетних напрямків в державній політиці незалежно від того, які політичні сили перебувають при владі. Прийняття рішень, що визначають перспективу розвитку галузі, здійснюється на найвищому рівні в ієрархічній структурі управління парламентом, урядом. Першим актом загальнонаціонального значення вважають Закон про освіту 1944р., який, хоч і був в основному, присвячений шкільній освіті, в значній мірі упорядкував систему освіти в цілому і визначив органи її управління. Потім прийняті акти переглядалися і доповнювалися. Але до 60-х років виникла необхідність перегляду і підвищення якості освіти, вона має тенденцію існувати і в сучасній Англії. Так, Національна комісія з освіти Великобританії опублікувала в 1993 р. доповідь з промовистою назвою "Вчимося процвітати. Радикальний погляд на освіту сьогодні і стратегія на майбутнє ", в якому представлені рекомендації, як досягти позитивних змін в освіті.

Відповідно до адміністративного поділу і сформованими традиціями система освіти Великої Британії поділяється на три підсистеми: 1) Англія і Уельс, 2) Північна Ірландія і 3) Шотландія. Системи освіти Англії, Уельсу та Північної Ірландії за своєю структурою відрізняються незначно, в системі освіти Шотландії є свої традиційні особливості. Сучасна система освіти Великобританії включає в себе: дошкільне виховання, початкову освіту, загальну середню освіту, систему подальшої освіти і вищу освіту.

З 5 років починається обов'язкове навчання, і діти вступають до школи для малюків.

Система обов'язкової освіти охоплює дітей та підлітків з 5 до 16 років. Відповідно до Акту про реформу освіти (1988) період обов'язкової освіти поділені на чотири "ключові стадії": з 5 до 7 років, з 7 до 11 років, з 11 до 14 років, з 14 до 16 років.

Початкову освіту охоплює перші дві стадії (з 5 до 11 років). Діти зазвичай групуються за віковими класами. Всі предмети викладає один вчитель. Урок триває від 15 до 45 хв. Після закінчення навчання діти не здають іспити і не одержують свідоцтв про закінчення навчального закладу. У початковій школі основний час присвячено вивченню англійської мови (40 % навчального часу), 15 % займає фізичне виховання, близько 12 % ручну працю і мистецтво, інші години розподілені між уроками арифметики, історії, географії, природознавства та релігії.

В системі загальної середньої освіти Великобританії виділяються два основних види шкіл: граматичні та об'єднані (крім них функціонують також технічні та сучасні середні школи). Найбільш масовим видом шкіл є об'єднані школи. У них навчається близько 90 % учнів Англії. В об'єднану школу приймають випускників початкових шкіл з різним рівнем розумових здібностей і можливостей. Об'єднані школи були організовані з метою створення рівних можливостей для здобуття освіти. Вони повинні були забезпечити спільне навчання учнів з різними здібностями, інтересами і можливостями. В граматичних школах дається загальне повну середню освіту і здійснюється підготовка учнів до навчання у вищих навчальних закладах. Після закінчення 5-го класу приблизно 60 % учнів, які здали іспити та отримали загальне свідоцтво про освіту на звичайному рівні, йдуть зі школи. Інші 40 % продовжують навчання за індивідуальними навчальними планами, у дворічному 6-му класі, який є випускним.

Система подальшої освіти (у нашому розумінні "середню професійну освіту") являє собою конгломерат великої кількості різноманітних коледжів, навчальних центрів, інститутів, в яких здійснюється підготовка на різних рівнях від професійно-технічного до вищого. У загальній складності в системі подальшої освіти налічується близько 700 спеціалізованих навчальних закладів від місцевих коледжів, в яких навчається без відриву від роботи на виробництві молодь у віці 16-18 років, до політехнічних, комплексних навчальних закладів, в яких здійснюється підготовка на різних рівнях, включаючи і вищий.

Розвиток системи вищої освіти. Вища освіта у Великобританії представлена університетами та коледжами політехнічними. До 60-х рр. воно здійснювалося виключно в університетах. Але в 50-60-х рр. у Великобританії починають різко загострюватися протиріччя між можливостями системи освіти на всіх її рівнях і суспільних потреб соціально-економічного характеру. Реформи освіти у Великобританії почалися з вищої школи. На початку 60-х років в країні став відчуватися гострий дефіцит висококваліфікованих кадрів.

60-і роки знаменуються бурхливим зростанням університетської освіти. За цей період в країні було створено 23 університету або половина існуючих в даний час.

У 1964-1977 рр.. був створений новий тип вищого навчального закладу для Великобританії - технологічний університет. Технологічними університетами стали 10 колишніх коледжів передової технології.

У 1969 р. був створений перший у світі університет дистантного навчання - Відкритий університет. За період

Паралельно розвитку університетської освіти відбувається становлення і розширення громадського сектору вищої освіти, професійно-орієнтованого і розрахованого на задоволення місцевих потреб. Його основу склали 30 політехнічних коледжів, створених в 1969-1970 рр.. в результаті злиття ряду технічних, комерційних коледжів і коледжів мистецтв. Значення альтернативного сектору вищої освіти безперервно зростає.

Таким чином, у 60-ті - на початку 70-х років у Великобританії формується бінарна система вищої освіти, представлена, з одного боку, університетами, з іншого - політехнічними коледжами та іншими навчальними закладами громадського сектору вищої освіти.

Основним важелем впливу на систему вищої освіти стало фінансування. На початку 1980-х рр.. уряд проводить ряд заходів щодо скорочення витрат на університетську освіту з метою більш раціонального їх використання. В основному розвиваються природничі й інженерно-технічні напрями підготовки, заохочується комерційна діяльність університетів, розширення їх контактів з промисловими та комерційними сферами. Автономія університетів різко обмежується, оскільки уряд вимагає звітності по видатковій частині бюджету, що було новим в університетському житті, а також вводить контроль за регулюванням чисельності та розподілом їх за напрямками підготовки студентів, формуванням змісту навчання, напрямів наукових досліджень. Здійснюється і прямий контроль за діяльністю університетів з боку Королівської інспекції. У першу чергу це відноситься до постановки педагогічної освіти в університетах.

Також потрібно відзначити, що за структурою університети поділяються на колегіальні і унітарні. Найбільш яскравий приклад колегіальних університетів - Оксфордський і Кембриджський, до складу яких, відповідно, входять 39 і 29 коледжів. До складу унітарних університетів входять факультети та навчальні відділення.

Формально університет очолює канцлер, який призначається королевою і що є, як правило, церемоніальною фігурою. Реально главою адміністрації університету є віце-канцлер або ректор. Керівні органи університетів - рада і сенат. Рада - вищий адміністративний орган, який формує викладацький і допоміжний склад, вирішує фінансові питання. Сенат - академічний орган. Головою ради і сенату є віце-канцлер, який вибирається. Навчальний рік у ВНЗ Великої Британії починається в жовтні і ділиться, як правило, на триместри по 8-10 тижнів кожен. Тривалість літніх канікул чотири місяці - з 1 червня по 30 вересня.

Реформа вищої освіти, що проводиться на даний час у Великобританії відповідно до Закону про подальшу і вищу освіту, передбачає:

- створення єдиної структури фінансування університетів, політехнічних інститутів і коледжів системи вищої освіти;

- подальше вдосконалення якості підготовки фахівців і з цією метою організацію зовнішнього контролю за якістю підготовки за допомогою загальнонаціонального аудиторського органу, створеного вузами;

- встановлення більш тісних зв'язків вузів з промисловими підприємствами та комерційними структурами для подальшого економічного розвитку країни;

- розширення доступу до вищої освіти дорослого населення країни.

3.2 Німеччина

Система освіти в Німеччині є класичною триступеневою структурою, що складається з початкової, середньої і вищої школи. На всіх рівнях цієї структури представлені як державні, так і приватні освітні установи, хоча кількість останніх менша. Німецька держава гарантує всім громадянам отримання обов'язкової середньої освіти, тому навчання в державних початкових і середніх школах безкоштовне. У більшості випадків безкоштовним є і навчання в державних університетах.

Основні риси сучасної системи освіти в Німеччини сформувалися в період Веймарської республіки (1920-ті роки), коли відбулося розділення середньої школи на повну народну школу, реальну школу і гімназію. До початку 1950-х років навчання в реальній школі і гімназії було платним.

Мережа дошкільних дитячих установ у Німеччині розвинена слабо. Невелика кількість дитячих садів, що знаходяться в основному в приватному віданні, охоплюють дітей віку 3-5 років.

Навчання в школі починається у віці 6 років і є обов'язковою протягом 9, а в деяких землях 10 років.

Першою сходинкою у шкільній системі є початкова школа: I - IV класи, в деяких землях I - VI класи. У початкових класах, особливо в перші 2 роки, широко застосовується комплексне навчання. Німецька мова, арифметика, краєзнавство, музика, фізкультура, релігія викладаються в комплексі. Лише в III і IV класах виділяються окремі предмети, хоча мова, краєзнавство і музика продовжують викладатися в комплексі.

Навчання в повній народній школі триває до IX або X класу. Цей вид навчального закладу націлений, перш за все, на отримання професії: уроки професійної майстерності в цілому відвідуються учнями охочіше, ніж заняття з інших предметів.

Гімназії - єдині навчальні заклади, що дають доступ до вищої освіти. На молодших її щаблях навчається не більше 16 % підлітків відповідного віку. Протягом навчання відбувається відсів школярів, який особливо великий після X класу, а також на переході із середньої на старший ступінь гімназії (XI - XIII класи). Закінчують гімназію в XIII класі лише половина з тих, хто вступив до неї.

У колишній НДР після возз'єднання першим кроком при переході системи середньої освіти на нові умови функціонування стало створення трьох видів школи: повної народної, реальною і гімназії. Однак поки вони існують як би один над одним: закінчення X класу прирівнюється до закінчення повної народної школи, причому IX клас поділяється на випускний клас повної народної школи і IX клас (початковий) реальної школи. Випускник X класу отримує свідоцтво про закінчення реальної школи, а XI - XII класи мають статус гімназійної ступені навчання.

Державна система професійної освіти обов'язкове для випускників повної народної школи. З усіх учнів в ній переважна більшість відвідують заняття у професійній школі нижчого типу без відриву від виробництва, де вони проходять курс учнівства. Заняття в школі тривають протягом 3-х років по 6-8 годин на тиждень.

Система професійних шкіл підвищеного типу дуже різноманітна. Вона містить безліч "шкіл спеціальностей" - домоводческі, медичні, сільськогосподарські та ін.. з терміном навчання 1-4 роки. Ці школи готують кваліфікованих працівників головним чином для сфери обслуговування.

Система вищої освіти Німеччини об'єднує 326 учбових закладів, переважна більшість яких є державними (недержавні вузи зобов'язані мати державну ліцензію на викладання).

Також необхідно відзначити, що політика федерального уряду націлена на посилення співробітництва вузів з промисловими фірмами. З 50-х рр.. поширена форма "спільних досліджень", коли малі та середні фірми певної галузі створюють з вузом (або з науково-дослідним інститутом) союз для роботи над проблемами, у вирішенні яких зацікавлені фірми - члени об'єднання.

Важливо, що практикуються не тільки стажування працівників фірм у вузах, а й робота студентів та молодих вчених у фірмах. Особливо це характерно для спеціальних (професійних) вузів, де навіть викладачі зобов'язані періодично самі проходити практику на фірмі.

Однією з перспективних особливостей системи освіти Німеччини, у тому числі вищої, є Закон про стимулювання освіти. Для студентів він передбачає щомісячні виплати приблизно 600 марок, причому половина коштів передається в якості безоплатних дотацій, а інша - як кредит (школярам ж кошти виплачуються виключно у вигляді дотацій, проте для отримання права на подібну стипендію вони повинні представити документи, що свідчать про те, що батьки не в змозі їх утримувати).

Сучасна німецька школа представляє собою унікальне педагогічний простір, в рамках якого відбувається не стільки територіальне возз'єднання, скільки духовне, світоглядне розвиток німецької нації. При цьому однією з пріоритетних завдань в даний час є входження в "єдину європейську школу" при обов'язковому збереженні кращих національних традицій. У зв'язку з цим у Німеччині здійснюється перегляд цілей і завдань середньої освіти, модернізація його вмісту в передбаченні вимог майбутнього світу.

3.3 США

Сучасна система освіти США, що склалася під впливом історичних, економічних і соціальних чинників, характеризується низкою особливостей, які багато в чому відрізняють її від західноєвропейських стандартів. У США відсутня єдина державна система освіти, кожен штат має право визначати її структуру самостійно.

Сучасна система освіти США будується на принципах самоврядування, самофінансування і самовизначення при ефективній взаємодії федеральних і місцевих властей.

Ідея місцевого самоврядування школи розглядається як істотно важливе для нації. На практиці це означає, що комітети окремих штатів розробляють регіональну шкільну політику, встановлюють обов'язкові стандарти навчальних програм, розподіляють асигнування між округами, визначають кваліфікаційні вимоги для викладачів, займаються матеріально-технічним оснащенням шкіл. Як видно, основні питання - чому вчити, хто і за яку плату вчить, як оцінювати і переводити школяра в черговий клас, за яких умов вручати свідоцтва про освіту, якими користуватися підручниками - знаходяться в компетенції штатів.

Сучасна система освіти США включає в себе дошкільні установи, загальноосвітню "всеохоплюючу" школу (повна середня освіта - 12 років навчання) і так звані післясереднього навчальні заклади (професійні та вищі).

Дошкільні установи майже до середини XX ст. сприймалися більшістю населення як організації соціальної допомоги малозабезпеченим. У 2-й пол. XX ст. в умовах широких можливостей вибору занять c неповним робочим днем близько половини американських матерів все ж вважає за краще виховувати дітей у віці 3-5 років вдома. Серед білих частка таких матерів вище. Програми дошкільного виховання і навчання ставлять собі за мету підготовку дітей до початкової школи. Вони різноманітні, гнуття по суті і демократичні за змістом, націлені на навчання самостійності, ініціативності, навичкам взаємного спілкування. При цьому дошкільні установи підтримують тісний контакт c батьками.

З 6 до 12 років діти вчаться в початковій (елементарної) школі. У програмі початкового навчання представлені англійська мова та література, математика, природознавство, грамодянооведення, трудове навчання, цикл естетичної освіти (музика, малювання, спів, ліпка), спорт і фізичне виховання. Воно дає елементарні навички та знання, виробляє свідоме ставлення до навчання.

Середня школа (коледж середньої освіти) зазвичай складається з двох ланок: молодша і старша. У молодшій середній школі (юніор хай скул) (VII-IX класи) третина навчального часу відведено на загальну для всіх програму, а інше на вивчення предметів за вибором (елективних). Старша середня школа (X-XII класи) зазвичай пропонує обов'язковий набір з п'яти навчальних предметів і безліч навчальних профілів академічної та практичної спрямованості.

B 1993 загальна освіта давали понад 85 тис. навчальних закладів. На рівні початкової та неповної середньої в них налічувалося понад 35 млн. учнів; повну середню освіту (або відповідну професійну підготовку) отримували понад 12 млн. учнів. Викладацькою роботою на рівні початкової та неповної середньої школи було зайнято 1,4 млн. вчителів, на рівні повної середньої - близько 1,1 млн. вчителів.

Професійне навчання здійснюється в середніх школах, регіональних професійних центрах (організуються за допомогою кооперації декількох середніх навчальних закладів) і в центрах професійних навичок. Учні здобувають різні спеціальності на рівні кваліфікованого робітника. Масштаби професійно-технічного навчання дуже значні. Зазвичай учням пропонують не менше двох-трьох курсів професійного навчання. У ряді шкіл цей набір досягає шести курсів. Не менше двох третин учнів середньої школи навчаються, принаймні, за однією програмою професійної підготовки.

Вища освіта США характеризується значним розмаїттям навчальних програм, що вивчаються курсів і дисциплін, являючи собою єдиний соціальний інститут, що здійснює важливі економічні, соціальні та ідеологічні функції.

У 90-х рр.. система вищої освіти - найбільш динамічно розвивається галузь освіти США.

Американські вузи зазвичай представляють собою навчальні містечка, так звані кампуси. У них є навчально-лабораторні будівлі, бібліотеки, гуртожитки, житлові будинки для професорсько-викладацького складу, об'єкти громадського харчування, спортивні і культурні споруди.

Актуальною проблемою вищої освіти залишається залучення здібної молоді до технічних вузів, необхідність реорганізації системи навчання для отримання ступенів магістра (2-й академічної) і наукового - доктора. За прогнозами вчених, у майбутньому столітті буде відчуватися значний дефіцит фахівців інженерно-технічного профілю.

Важливий показник рівня вузу - так званий ступінь селективності. Майже 1400 вузів приймають усіх, які подали заяву про прийом; понад 100 ВНЗ окремих штатів ставляться до високоселективним, хоча і на них поширюється правило переважного зарахування "місцевих" абітурієнтів. Приватні селективні вузи приймають близько 30 % подали заяви. Виявлення кращих та створення їм сприятливих умов триває протягом усього терміну навчання. Інший важливий показник якості вузу - співвідношення студентів і викладачів. У кращих вузах США на одного викладача припадає 6 студентів; серед вузівських наставників частка докторів наук - близько 97 %.

Якісна реалізація принципів вдосконалення вищої освіти, адаптація їх до постійно змінюється суспільству, дозволить піднятися на рівень усвідомлення нових, необхідних сучасній людині знань і умінь, по достоїнству оцінити нову інформаційно-технологічну еру.



4. Загальний аналіз систем освіти

4.1 Середня освіта

У другій половині ХХ століття у провідних країнах світу пройшли реформи системи загальної освіти. Збільшилися терміни обов'язкового безкоштовного освіти. Діє проміжна ступінь між початковою та повною середньою школою.

По завершенні початкової та неповної середньої навчання учні розподіляються по трьох основних навчальних потоків: повна загальноосвітня школа, яка орієнтує на теоретичну підготовку та подальше навчання в університеті; середня школа c упором на підготовку до навчання у технічному вузі; професіоналізовані навчальні заклади.

Поряд c державними існують приватні навчальні заклади. Вони, як правило, платні. Частина з них є привілейованими (англійські "паблік скулз", американські незалежні школи і т.п.).

Державна політика щодо приватних шкіл у різних країнах базується на різних принципах. B США влади приділяють їм менше уваги, ніж суспільним навчальним закладам, що виражається, перш за все, в перевагах при фінансуванні. У Великобританії при субсидуванні приватні і громадські школи користуються рівними правами.

Майже у всіх провідних країнах світу школа - пріоритетний об'єкт фінансування. На початку 90-х років питома вага витрат на освіту в загальній сумі витрат становив: США, Англія - близько 14 %, Німеччина - близько 10 %. Шкільні асигнування в цих країнах у 80-х роках зростали швидше, ніж у цілому національний дохід, утвердившись як одна з основних статей бюджету.

Підтримка шкільної освіти на досить високому рівні - важлива передумова динамічного розвитку суспільства. Високорозвинені індустріальні держави досягли вражаючих економічних досягнень в чому, завдяки припливу з системи освіти кваліфікованих і навчених кадрів.

Зауважимо, що не існує незмінного поєднання критеріїв та показників ефективності освіти. Мова йде не лише про підготовку добре навченої молоді, але і формування в стінах навчальних закладів дієздатного, ініціативного, наступного ідеалам гуманізму покоління.

В основному в педагогічних колах всіх вивчених країн вважають, що для підвищення рівня освіти, перш за все, необхідно модернізувати зміст, форми і методи шкільної освіти.

У провідних країнах світу робляться активні спроби для підвищення результативності освіти. На Заході на чолі руху за поліпшення якості освіти стоять США. У цій країні на основі загальних прагнень поліпшити результативність школи об'єднуються центральні та місцеві влади, вчителі та громадськість. Для стимулювання відповідної діяльності окремих навчальних закладів застосовується певна процедура акредитації. У разі успішної акредитації, коли підтверджується спроможність навчального закладу, що забезпечує якісну освіту, школа отримує додаткові кредити.

Не менше дбають про підвищення якості освіти та в інших країнах. Так, Національна комісія з освіти Великобританії опублікувала в 1993 р. доповідь з промовистою назвою "Вчитися процвітати. Радикальний погляд на освіту сьогодні і стратегія на майбутнє ". Рекомендації, як досягти позитивних змін, сформульовані у вигляді кількох цілей: скорочення об'єму обов'язкового освіти, вдосконалення системи підвищення кваліфікації викладачів, зосередження управління освітою та підготовки кадрів викладачів у руках одного органу, збільшення інвестицій в освіту, розширення участі громадськості у діяльності школи.

На закінчення можна виділити декілька основних закономірностей загальної середньої освіти вивчених країн:

* тривалість навчання в повній середній школі становить близько 12 років;

* повна середня школа переважно підрозділяється на 3 рівні: початкова, середня і старша;

* обов'язковим є навчання тільки в середній школі, після закінчення якої учень вибирає подальший шлях отримання освіти: академічний - з метою вступу до вузу чи професійний - для отримання середньої спеціальної освіти;

* в старшій школі (це, як правило, 10-12 класи) навчання профільне - з кількістю напрямків спеціалізації від двох до чотирьох;

* кількість обов'язкових навчальних дисциплін у старшій школі значно зменшується, як правило, до 58, на вивченні яких і робиться акцент протягом наступного періоду навчання;

* у деяких країна атестат про закінчення старшої середньої школи (диплом, сертифікат) отримують далеко не всі його здобувачі;

* у більшості країн зарахування до ВНЗ відбувається за конкурсом атестатів (дипломів, сертифікатів) або за результатами тестування, єдиного по країні або індивідуального по вузах, заснованого, як правило, на вимірюванні рівня здібностей абітурієнта.

4.2 Вища освіта

У вивчених країнах світу за останню чверть століття різко розширилися мережі вищої освіти. Цей процес відбив зростаючу роль вищої школи в економічному прогресі, збагачення уявлень про життєві ідеали. Помітно змінився соціальний склад студентства: він став більш демократичним. Змінюється зміст програм університетського і не університетського вищої освіти.

Ключовою проблемою політики провідних країн світу щодо вищої школи є підтримка якості освіти. Для вирішення цієї проблеми реформується механізм державного контролю за діяльністю вищої школи. Так, в Англії з 1993 р. діє система оцінки якості вищих шкіл, здійснюваної Радою з вищої освіти. Розміри державних субсидій на окремі навчальні заклади залежать від результатів такої оцінки. Аналогічна система діє в США. В окремих штатах подібну оцінку здійснюють особливі агентства перевірки якості освіти.

Підсилилося змагання держав у сфері вищої освіти - це, по суті, змагання економічний, так як освіта в сучасних умовах стало основним джерелом економічного зростання. За даними американських вчених, які досліджують проблеми економіки освіти, на частку останнього доводиться 15-20 % зростання національного доходу. Крім того, від 20 до 40 % зростання дає вдосконалення наукових знань та їх застосування - процес, в якому провідна роль належить вищим навчальним закладам, а саме там у всіх країнах Заходу сконцентрована переважна частина фундаментальних досліджень.

Значимість вкладу вищої школи у реформування суспільства підтверджується світовим досвідом. Він показує, що всі країни, що успішно подолали перехід до сучасних ринкових відносин, розглядали сферу вищої освіти як пріоритетну та виходили з цього у своїй інвестиційній політиці.

Політичною елітою в Великобританії, Німеччині і США був сформований своєрідний культ освіти, підтримуваний регулярними зустрічами голів держав із найкращими студентами, аспірантами, викладачами і поданням їх перед громадськістю як "інтелектуальної цінності країни".

Такі зустрічі підкреслюють, що освіта - основний показник якості життя, серцевина економічної могутності і творчого потенціалу кожної людини.



Висновки

Закономірно, що проблеми освіти завжди займали найважливіше місце у діяльності будь-якої держави: саме освіта є одним з основоположних засобів відтворення і розвитку культури суспільства і людини, духовного, інтелектуального та професійного потенціалів соціуму. Останнім часом, позначене перехідним періодом для розвитку суспільства, тематика освіти, в силу цілого ряду об'єктивних і суб'єктивних умов, висунулася в центр громадських ідей і дискусій, в яких беруть участь практично всі верстви і групи населення, представники науки різних країн, всіх гілок і рівнів законодавчої і виконавчої влади.

Необхідність осмислення реальних проблем освіти в сучасних умовах стає все більш актуальним і значимим. Це обумовлюється не лише причинами соціально-економічного порядку, а значною мірою зміною парадигм суспільного розвитку. Все це, безумовно, відбивається на стані та перспективах розвитку освіти як найважливішої частини соціальної сфери, феномена культури, одного з рушіїв поступального громадського руху.

Проаналізувавши сучасні тенденції розвитку освітніх систем провідних західних країн, можна зробити висновок, що кожна з цих країн має певні сформованими традиціями в галузі освіти, які пов'язані з особливостями їх соціально-економічного розвитку, історичними та національними умовами. Але в той же час вони володіють і певним схожістю проблем реформування школи, пов'язаних з модернізацією змісту освіти, що призводить до об'єднання зусиль всього світового співтовариства для вирішення даних проблем.

Отже, можна сказати, що порівняльний аналіз різних систем освіти та виявлення конкретних підходів до змісту освіти дають можливість виділити передумови і тенденції формування єдиного освітнього простору.

Размещено на Allbest.ru