Соціальний конфлікт і консенсус: історико-соціологічний аналіз

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата соціологічних наук

Соціальний конфлікт і консенсус: історико-соціологічний аналіз

1. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

конфлікт консенсус соціальний

Актуальність дослідження. Актуальність досліджуваної теми зумовлена роллю, яку соціальний конфлікт і консенсус відіграють у суспільному житті. Соціальний конфлікт є іманентною складовою соціальних відносин. Ними просякнена вся соціальна тканина, вони повсюдні й відіграють важливу роль у суспільному процесі: інноваторів оновлення, складової адаптивних механізмів, чинників інновації тощо. Без конфліктів неможливий розвиток. Разом з тим суспільне життя неможливе і без певного консенсусу. Опозиція конфлікт-консенсус - одна з “одвічних проблем” соціологічного пізнання. Вивченню взаємовідносин конфлікту й консенсусу присвячено вагому частину історії соціально-філософського мислення. На сучасному історичному етапі ця опозиція має свою специфіку. Особливо це очевидно в період трансформаційних змін, які переживає українське суспільство. Будь-які зміни тут супроводжуються соціальною напругою, кризами, зіткненнями, девальвацією цінностей, недовірою, незгодою тощо. Без аналізу цих явищ важко зрозуміти сутність особливостей і оцінити перспективи розвитку трансформаційних процесів, що відбуваються.

На теренах пострадянського простору не вщухають і зберігають значний потенціал конфліктності міжетнічні сутички, різноманітні акції соціального протесту. Так, в Україні систематично відбуваються масові страйки шахтарів (зокрема, навесні та влітку 1993, 1996, 1998 років), що поєднуються з блокуванням авто- і залізничних магістралей, центральних вулиць великих міст, пікетуванням урядових установ, будинків облдержадміністрації тощо. Вони були однією з причин відставки низки урядів України.

Вияв соціальної напруги свідчить також, що за сучасних умов неминуче зростатиме кількість відкритих конфліктних ситуацій в окремих сферах суспільного життя, на підприємствах, в організаціях та установах щодо погіршення умов трудової діяльності, затримки заробітної платні, питань найму та звільнення, соціального забезпечення тощо.

Недостатньо ефективна розв'язуваність і локалізація різноманітних конфліктів свідчить про невідповідний рівень розробки теорії соціального конфлікту, особливо тієї її частини, що пояснює механізм розвитку конфлікту, управління ним та його усунення. Такий напрям як конфліктний менеджмент, тобто управління й регулювання конфліктів, у межах соціології взагалі не розглядається. Замало уваги приділяють теоретичному осмисленню такого соціального феномена як консенсус, чинників його встановлення та засобів реалізації. Загалом це свідчить не тільки про недостатню теоретичну підготовку управлінців (управлінців-менеджерів) до розв'язання соціальних конфліктів, а й про невміння застосовувати на практиці наявні знання з теорії соціального управління й менеджменту, в тому числі й з такого її розділу, як “Управління конфліктами, змінами та стресами”.

Дослідження пропонує теоретичну основу методик розв'язання та врегулювання конфліктів, а також умов досягнення консенсусу. Разом з тим воно має не лише теоретичний характер та спрямованість на розвиток теорії соціального конфлікту й консенсусу, а й уміщує певний праксеологічний аспект, позаяк орієнтоване на вдосконалення підготовки сучасних менеджерів для розв'язання конфліктів, що виникають в організаціях.

Важливою сферою теорії конфлікту є історія її виникнення, тісно пов'язана з генезою й конструюванням соціологічних категорій, чинників та умов пізнавальної ситуації щодо соціальних явищ конфлікту й консенсусу. В даному разі історико-соціологічний розгляд проблеми є необхідною евристичною передумовою розвитку сучасних методів аналізу й розв'язання конфліктів, а також усвідомлення умов встановлення консенсусу.

Міра наукового опрацювання проблеми. Історія соціальної думки містить чимало фактів, які безпосередньо чи опосередковано стосуються зародження, формування окремих положень теорії конфлікту і консенсусу, опису та розкриттю сутності таких форм його прояву як війни, повстання, стан миру, переговори, договори, компроміси, злагода, співробітництво. Цим питанням присвячені роботи таких дослідників, як Ю.М. Давидов, В.В. Сапов, А.Г. Здравомислов, Е.Ю. Соловйов, А.І. Кравченко, Т.І. Ойзерман та інших. Водночас ідеї багатьох соціальних мислителів минулого, серед яких можна назвати М. Лютера, Н. Макіавеллі, А. Сміта, стосовно розвитку теорії соціального конфлікту і консенсусу недооцінювались і вивчалися недостатньо. Майже не зважали й на розробки сучасних зарубіжних конфліктологів.

Теоретико-методологічні основи теорії конфлікту і консенсусу, що їх розробили К. Маркс, Е. Дюркгейм, Г. Зіммель, М. Вебер та інші класики розглядались у вітчизняній науковій літературі В. Танчером, А. Ручкою, М. Михальченком, В. Андрущенком, І. Бекешкіною, Є. Головахою та іншими.

Концептуальному розумінню соціального конфлікту, його сутності, умов, чинників, механізмів перебігу й розв'язання присвячено роботи відомих конфліктологів Л. Козера, Р. Дарендорфа, Дж. Рекса, Р. Коллінза, А. Турена, К. Боулдінга, Л. Крісберга, С. Хантінгтона, Ч. Тіллі, А. Аккорнеро та інших. У свою чергу інтерпретація поглядів вищеназваних авторів, а також дослідження різноманітних форм та різновидів конфлікту міститься в працях Л. Нечипоренка, А. Здравомислова, В. Шаленка, В. Кудрявцева, А. Дмитрієва, В. Тишкова, І. Бекешкіної, Є. Головахи, Н. Паніної, М. Михальченка, Р. Шпакової, М. Мокляка, А. Бандурки, В. Друзя, А. Ішмуратова та інших.

Водночас у науковій літературі взаємозв'язок конфлікту і консенсусу й досі висвітлюється не належним чином. Більше того, категорія “консенсус” розглядається спорадично, систематичний аналіз її практично відсутній. Феномен соціального консенсусу в контексті механізму перебігу конфлікту не вивчався як його істотний елемент та як один з найважливіших засобів управління конфліктом.

У межах конфліктного менеджменту, що займається вивченням конфліктів на рівні організацій, розробкою методик їх розв'язання і визначення моделей поведінки менеджера, консенсус розглядається тільки як один з елементів технології діяльності адміністратора (А.Н. Чумиков, В.Н. Шаленко, Ф.О. Олександров) або як результат функціонування права (В.П. Казимирчук). У межах теорії неокорпоратизму його вивчають як своєрідний прояв у вигляді “соціального пакту” (Ф. Шміттер, Х. Юнг, С. Роккан). Проте необхідність вивчення консенсусу (його різноманітних форм та різновидів, механізму встановлення чи досягнення) саме в межах теорії соціального конфлікту є актуальною проблемою розвитку останньої.

Мета і завдання дослідження. Метою дисертаційної роботи є дослідження природи взаємовідносин конфлікту і консенсусу як соціальних феноменів. Для реалізації поставленої мети висуваються наступні дослідницькі завдання:

проаналізувати класичну спадщину мислителів минулого (Макіавеллі, Лютер, Гоббс, Локк) та артикулювати основні конфліктні й консенсусні ідеї;

розглянути і систематизувати концепції основоположників соціології (Конт, Маркс, Дюркгейм, Зіммель), які створили загальні плюралістичні підвалини сучасної теорії соціального конфлікту і консенсусу;

проаналізувати основні методи дослідження конфлікту (Козер, Дарендорф) та їх інтерпретації у сучасній соціологічній літературі;

встановити основні причини соціальних конфліктів і висвітлити їх історичне підгрунтя;

з'ясувати сутність, форми, риси, ознаки та роль консенсусу в механізмі перебігу конфлікту;

встановити основні форми і різновиди консенсусу, здійснити класифікацію й показати їх історичну зумовленість;

запропонувати варіанти використання отриманих результатів у дослідженнях конфліктних і консенсусних ситуацій в Україні.

Об'єкт і предмет дослідження. Предметом дослідження виступають явища конфлікту і консенсусу в соціальному житті, їх взаємодія і взаємовідносини, а також шляхи досягнення оптимізації та збалансування. Об'єктом дослідження є праці мислителів минулого і сучасних соціологів, присвячені вивченню явищ конфлікту і консенсусу.

Теоретико-методологічна основа і емпірична база дослідження. Теоретико-методологічною основою дисертації є теорії соціальних змін, соціального конфлікту і соціального управління. Дисертант спирався на відповідні праці мислителів минулого, а також праці класиків соціології, основоположників теорії соціального конфлікту Маркса, Зіммеля, Вебера, Козера, Дарендорфа та ін., фахівців з теорії менеджменту Гелбрейта, Мескона, Мерсера, Друкера, Попова; на розробки сучасних суспільствознавців, присвячені проблемам змін соціального конфлікту, консенсусу і соціального управління. Широке застосування знайшли загальнонаукові методи зясування історичного генезису та еволюції концептуальних ідей конфлікту і консенсусу; порівняльно-ретроспективного їх розгляду; системний та структурно-функціональний підхід.

Емпіричною базою роботи є дані соціологічних досліджень, які проводились Інститутом соціології НАН України, компанією СОЦІС, фондом “Демократичні ініціативи”, Київським міжнародним інститутом соціології, а також аналітичні матеріали засобів масової інформації.

Наукова новизна одержаних результатів. В дисертації запропоновано концепцію органічного взаємозв'язку явищ конфлікту і консенсусу в соціальному житті. Вона дає змогу розглядати консенсус як необхідний структурний елемент перебігу соціального конфлікту і як форму розв'язання його.

Запропонована концепція конкретизується в наступних положеннях:

категорія “консенсус” є однією з фундаментальних у теорії соціального конфлікту (c. 179);

існує три основних різновиди консенсусу: внутрішній консенсус суб'єкта чи сторони конфлікту, консенсус механізму і консенсус розв'язання конфлікту; перший з них є змінною розвитку конфлікту: чим вищий внутрішній консенсус усіх сторін конфлікту, тим швидше й успішніше можна розв'язати конфлікт (екстенсивність консенсусу); другий є необхідним елементом механізму розвитку конфлікту, проявом зворотнього зв'язку й засобом його управління; третій є складовою розв'язання або локалізації конфлікту(с. 65, 133-134);

консенсус має історичні форми прояву залежно від рівня розвитку суспільства( с.80-81, 160-176);

консенсус у всіх своїх проявах (різновидах і формах) є важливим засобом управління конфліктом ( с.160-170);

однією із сучасних причин конфлікту й порушення консенсусу є неадекватність методів управління (менеджменту) організаційно-технологічній структурі соціальної системи( с.91, 107, 153, 176);

причиною конфлікту є невідповідність творчо-виробничого потенціалу робітника до умов його трудової діяльності( с.91, 150, 176).

зміщення сучасних конфліктів з макро- на мезо- та мікрорівень призводить до зростання несвідомого як однієї з їх причин (148,153,176).

Практична значущість результатів. Отримані у дослідженні результати можуть бути застосовані в теорії та практиці менеджменту, у викладанні суспільствознавчих дисциплін. Їх можна використати в якості теоретико-методологічної основи для подальшої розробки теорії соціального конфлікту і менеджменту, для конфліктного менеджменту, при проведенні конкретних соціологічних досліджень.

Апробація результатів. Основні положення й результати дисертаційного дослідження були представлені на міжнародній науково-практичній конференції “Наука і соціальні проблеми суспільства” (Харків, 1998), науково-методичній конференції “Психология и управление: социально-психологическая компетентность современного руководителя” (Донецьк,1997); науково-практичній конференції “Сучасний менеджмент та маркетинг: теорія та практика, проблеми підготовки фахівців” (Київ, 1996).

Структура дисертації. Дисертація складається зі вступу, трьох розділів, висновків, списку використаних джерел. Повний обсяг дисертації - 178 сторінок, список використаних джерел (204 найменування), займає 15 сторінок.

2. ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обгрунтовується актуальність теми, визначається ступінь її наукової розробки, формулюються мета і завдання дослідження, окреслюються об`єкт і предмет дослідження, теоретико-методологічні засади, наукова новизна і практичне значення одержаних результатів, а також апробація результатів дослідження.

В першому розділі “Теоретико-методологічні основи соціологічного аналізу конфлікту і консенсусу” аналізуються положення, які в дослідженні виступають допоміжним засобом отримання нового знання, організації і побудови теорій, зміст яких визначає системно-структурні параметри предмету дослідження. Зокрема, вказується, що для теорії соціального конфлікту ними є теорія соціальних змін.

Конфлікт є одним із найважливіших джерел змін, суттєвою і обов'язковою рисою функціонування суспільства. Він не просто повсюдний, а й тотальний, що виявляється в його всезагальності, нездатності знищити чи здолати його. Виникнення конфлікту зумовлюється сукупністю n-кількості різних за якістю та мірою значущістю чинників, серед яких не лише закономірні та необхідні, а й малозначущі й випадкові.

Розвиток конфлікту великою мірою залежить від якості суб'єкта та його дій, міри його організованості, інституалізації, усвідомлення та маніфестації ним своїх інтересів тощо.

Теорія соціальних змін вказує на структурну складність конфлікту, на складність механізму його розвитку, наявність у ньому зворотніх зв'язків, точок біфуркації, багатоваріантних наслідків, існування ситуації “потенційного конфлікту”. Коли зіткнення немає, але причини для конфлікту існують, мають місце ситуації деякої “рівноваги”, “консенсусу”, який згодом перетворюється на зіткнення.

Теорія соціальних змін дає змогу усвідомити складність деяких проблем теорії соціального конфлікту, орієнтує на дослідження їх, допомагає побудувати саму теорію, складові якої розглядаються. Важливішим серед них є блок теорії, що розкриває причини конфлікту.

Вважають, що існує три основні групи причин: дефіцит матеріальних ресурсів, розподіл владних повноважень, світоглядні та ціннісні суперечності. У межах теорії соціального конфлікту не набув поширення і розвитку такій підхід, який однією з причин конфлікту вважає несвідому та невмотивовану агресивність індивіда, породжувану підсвідомим.

Другим важливім блоком теорії є частина, присвячена структурі соціального конфлікту у вужчому сенсі: механізму його розгортання.

Дослідження консенсусу здійснювалось у різних галузях соціального пізнання, в тому числі й у соціології. Консенсус проявляється по-різному, він залежить і, в свою чергу, визначає соціальну структуру системи.

У політології (політичній соціології) вивчали такі його форми, як “конституційний” і “базисний” консенсус, а також умови його досягнення: економічні успіхи, які забезпечують задоволеність абсолютної більшості громадян політикою уряду, перспективами розвитку країни; їхню впевненість у компетентності уряду, в позакласовому характері держави, здатності всі проблеми розв'язувати легальними політичними засобами; наявність і розвиток консесуального світогляду.

Далі досліджується роль менеджмента у пізнанні феноменів конфлікту і консенсусу. Оскільки він розглядався як специфічна професійна діяльність, спрямована на наукову організацію праці в індустріальному суспільстві, узгодження інтересів усіх тих, хто бере в ньому участь, встановлення консенсусу і неприпущення конфліктів, то ж він виступає засобом, за допомогою якого саме й здійснюються вказані цілі.

У межах менеджменту визначається не тільки неминучість конфліктів, а й їх необхідність, бажаність, адже вони сприяють більш ефективній та швидкій адаптації системи до зрушень, які постійно відбуваються в зовнішньому середовищі. За такого підходу конфлікт не є результатом або ознакою “поганого” неефективного управління. Він не може бути “поганим” або “гарним”, такими можуть бути лише його наслідки. Тобто змінюється саме розуміння конфлікту: він убачається не як суто детермінований процес, а як процес, керований людиною.

Викладені в першому розділі положення допомагають усвідомити ідеї мислителів минулих епох, що їх досліджено в другому розділі “Історико-соціологічна еволюція соціального конфлікту і консенсусу” аналізуються погляди представників середньовіччя та періоду становлення капіталізму на конфлікт та консенсус.

Згідно з Макіавеллі, основу незгод становлять корість і сила. А держава -- це складний механізм відповідним чином організованої влади, механізм, що постійно змінюється і яким управляють за законом відносності: мета, засоби управління, ситуація повинні співвідноситись одне з одним.

Лютер створював відмінне від католицького протестантське розуміння природньої гріховності: людина здатна усвідомити, що грішить (конфліктує), тому духовно страждає, але вона може бути прощена у разі щирого і цілковитого каяття. Але каяття не перед суспільством, а перед самим собою, каяття як досягнення внутрішнього духовного консенсусу. Тому, перш ніж конфліктувати з суспільством чи державою, людина має розв'язати свій внутрішній конфлікт, досягти внутрішнього консенсусу. Тобто внутрішній консенсус учасника конфлікту впливає на його розвиток.

Гоббс, хоча й виходить з того, що людина - “зла тварюка”, проте причинами незгод (конфліктів) вважає дефіцит матеріальних ресурсів, розподіл владних повноважень, розбіжність поглядів, відсутність злагоди. Тобто він протиставляє конфлікт і консенсус, однак вважає їх необхідними. Сутність консенсусу - обмеження абсолютної свободи, взаємне визнання прав. Його можна досягти застосуванням сили зовнішньої небезпеки, загальної злагоди всіх. Держава забезпечує його виконання силою, і саме це стає основою так званого “парадоксу оскаженілого Бегемота”, котрий першим побачив Локк: сила держави ототожнюється з силою закону, яку підмінює закон сили.

Локк вказує на умови розв'язання парадоксу: справжня верховна влада - чинному закону; створення правового суспільства, в якому всі будуть рівні перед законом; влада - її справжньому джерелу - громадянам. Це лише деякі умови досягнення консенсусу, який є одним з головних об`єктів дослідження вченого.

Далі досліджуються методологічні передумови основ спеціальної теорії соціального конфлікту. Конт, зокрема, визнає наявність конфліктів у суспільстві, але вони, згідно його думки, мають другорядне значення і є наслідком поганої організації виробництва. Не заперечуючи ролі дефіциту матеріальних ресурсів як причини конфліктів, він одним із перших помітив, що погане управління - найважливіша причина конфліктів. Але більшу увагу він приділяє консенсусу. Його підгрунтям, вважає вчений, є релігія єдності людства (згода умів), а її відсутність спричинюється до кризового стану суспільства, для виходу з якого необхідний комплекс об`єднуючих ідей.

Теорія Маркса присвячена соціальній революції, а не конфлікту, але його ідеї допомагають усвідомити, що конфлікт -- це не акт, а процес, який має історичний характер, складну структуру, різні форми, засоби досягнення та наслідки. Маркс показав роль людини в історичному процесі, розкрив процес формування пролетаріату як одну зі складових конфлікту і визначив його причини. Серед них - відсутність здатності та готовності пануючих класів (соціальних груп) керувати виробництвом і життєдіяльністю суспільства; невідповідність творчо-виробничого потенціалу робітника умовам його трудової діяльності тощо.

Дюркгейм вважав, що суспільство здатне підтримувати свою цілісність спільними віруваннями, суспільним консенсусом. Їх послаблення, а також послаблення зв` язку індивіда з групою призводить до виникнення конфлікту. У старому суспільстві індивіди не відрізняються один від одного, вони є членами одного колективу, мають спільні цілі, відчувають однакові почуття, їм властива спільна свідомість, якій індивід підкоряється як вищій силі. У новому суспільстві згуртованість забезпечується диференціацією, вони потрібні один одному, проте спільна свідомість поволі втрачає свою значущість. Водночас необхідно підтримувати мінімум загальних вірувань, аби запобігти дезінтеграції. Цьому самому слугує організація професійних груп, інтеграція індивідів у корпорації.

Зіммель вважає конфлікт необхідним для зміцнення соціальної системи процесом. Виходячи з того, що його основною причиною є “інстинкт ворожості”, він акцентував увагу на суб'єктивному боці конфлікту, на ролі “людського чинника” у його розвиткові. З цього погляду конфлікт вже не виглядає неминучим і невідворотнім, а розглядається лише як “вельми поширена риса соціальних систем”. Сторона конфлікту сприймається не як пасивна й споглядальна маса, а як активно діючий і обираючий власну лінію поведінки суб'єкт, здатний локалізувати конфлікт, сприяти його розв'язанню відповідно до своєї мети або досягти компромісу. Перебіг конфлікту не постає вже односпрямованим лінійним процесом, а виглядає альтернативним і багатоваріантним. Такий підхід внеможливлював механістичну визначеність розвитку конфлікту, створював умови для виникнення теорії конфлікту як наукового напряму в межах соціології.

Далі розглядаються ідеї засновників теорії соціального конфлікту. Зокрема Р.Дарендорфа, у творчості котрого можна вирізнити два етапи. “Ранній” Дарендорф вважав, що влада й авторитет -- дефіцитні ресурси, за які точиться боротьба і які є головною (домінуючою) причиною конфліктів. Форма конфлікту, яка залежить від низки змінних (інтенсивності, насильництва), змінюється. Ймовірно, зниженню інтенсивності індустріальних конфліктів, їх послабленню сприяє інституціоналізація, каналізування. Дарендорф гіпертрофує роль влади.

“Пізній” Дарендорф виходить з того, що не влада є причиною конфлікту, а нерівномірний розподіл “життєвих шансів”. Первісна боротьба, прихована й хаотична, а згодом відверта й добре організована, поклала край якісній нерівності в сучасному суспільстві. Нині наявна лише кількісна нерівність. Сучасний конфлікт розвивається в двох площинах: а) боротьба за громадянські права в політичній сфері; б) безперервні вимоги поліпшення забезпечення й перерозподілу матеріальних благ. Це “новий соціальний конфлікт”, він грунтується на організації, застосовує тактику консенсусу, супроводжується розвитком корпоратизму, а класичного конфлікту вже не існує.

Іншим засновником теорії соціального конфлікту вважають Л.Козера, котрий приділяв велику увагу розв'язанню конфліктів. Він виходив з того, що специфічною рисою конфлікту є певна незавершеність: конфлікт може тривати скільки завгодно довго, якщо учасники не дійдуть злагоди щодо умов його завершення. Взаємозалежність об'єктивно спонукає конфліктуючих домовлятися, виробляти єдність поглядів стосовно своєї поведінки, якісь правила конфлікту, що посилюють їхню залежність один від одного. Більшість конфліктів завершуються компромісом на підставі консенсусу.

Козер зазначає, що конфлікт спалахує через брак ресурсів, позицій престижу або відносин влади. Але при цьому він наголошує на важливості сумніву щодо чинності існуючого розподілу ресурсів та ступеня зубожіння незаможних груп, здатних змінюватися, сприяючи розвитку конфлікту чи то його локалізації. Це висвітлює “суб'єктивний” бік конфлікту: головним для його виникнення стає усвідомлення, втрата владою своєї легітимності в очах населення. Козер вказує також і на залежність форми конфлікту від соціальної структури, намагаючись пов'язати її тип, різновиди організації її, відмінності у внутрішній будові з конфліктними відносинами.

У третьому розділі “Концепції соціального конфлікту і консенсусу за сучасних умов” розглянуто найзначущі для конкретних умов України концепції. Зокрема, досліджено феномен терціаризації конфлікту, залучення до нього третьої сторони, яка має й обстоює власні інтереси і здійснює конфліктні дії проти двох перших учасників. Це якісно змінює природу конфлікту, мету й мотиви діяльності учасників, техніку боротьби, стратегію і тактику її. Зокрема, цілі конфлікту “розмиваються”, що посилює роль несвідомого, перетворюючи його на самостійну причину конфлікту. Терціаризація соціального протесту -- це не лише прояв “соціальної шизофренії”, втрата надії на захист своїх прав, форма відчаю, а й свідчення некерованості конфліктної ситуації.

Зміна соціальної структури суспільства спричинилася до кризи ідентифікації, самоототожнення особистості з певною соціальною групою, яка посилюється втратою довіри політичним інститутам, ідеологічно-культурним вакуумом, адже людина втрачає здатність адекватно реагувати на зовнішній світ, відбувається індивідуалізація суспільного життя, в тому числі й форм соціального протесту, конфлікт зсувається з макро- до мікрорівня. Він набуває різних форм “відходу” від політики, чимало з яких пов'язані з несвідомим: уживанням наркотиків, алкоголю тощо. Зниження ступеня ідентифікації за основними класоутворюючими ознаками надало можливість створення “нових” усталених самостйних груп на засадах будь-якої раніше другорядної соціальної ознаки, а вже на їх базі -- виникнення “нових соціальних рухів” (НСР). Причина їх протестного характеру полягає не в дефіциті матеріальних ресурсів та перерозподілі владних повноважень, а в невідповідності методів управління й організації політичних інститутів потребам, організаційній структурі, складу елементів соціальної системи інформаційного суспільства, що формується. Ці причини існували завжди, в усіх соціальних системах, але в наш час вони стають домінуючими, поволі заступаючи місце “старих” причин.

Далі вивчаються взаємозв'язок теорії конфлікту з теорією і практикою корпоратизму і неокорпоратизму. Перший являє собою механізм соціального партнерства, спрямований на досягнення соціального консенсусу в суспільстві шляхом узгодження інтересів “праці” та “капіталу”, інших соціальних груп за участі держави, її інститутів, численних офіційних та неофіційних організацій. Виникнення його спричинене зростанням ролі держави, профспілок, поширенням у робітничому середовищі соціального-партнерської свідомості, віри в спільний інтерес робітників і підприємців, корпоративної культури загалом, об'єктивним зближенням їхніх інтересів, вибір механізму переговорів і досягнення злагоди на противагу відкритому зіткненню. До наслідків практики корпоратизму належать зменшення відкритих конфліктів, падіння рівня безробіття, політична стабільність, вироблення корпоративної культури, орієнтованої на досягнення консенсусу, суворе дотримання законів, зміщення конфліктів із макро- на мезо- та мікрорівні.

Проаналізовано конфліктну ситуацію в країні. Специфікою її виступає безперервне відтворення кризового стану, підрив легітимності головних гілок влади, втрата ними довіри, постійне погіршання умов життя, відчуття незадоволеності своїм матеріальним становищем тощо. Чи можливий “соціальний вибух”? З погляду Є.І. Головахи, -- ні, адже немає політичних сил, здатних перетворити стихійне невдоволення на масовий рух протесту, немає також і спільного ідеологічного підгрунтя його. Водночас бракує також умов для збереження консенсусу. Згідно іншого погляду: конфлікт пересувається з макро- на мікрорівень, набуваючи форми “відходу” від політики та відвертого протесту. Недоліком обох цих підходів є ігнорування ймовірності виникнення стихійних або організованих масових виступів на регіональному рівні або у межах окремої згуртованої соціальної групи (приміром, шахтаря). Ступінь консенсуальності в країні падає: брак організуючої сили сприяє запобіганню конфліктів, але водночас перешкоджає проведенню політики корпоратизму, досягненню консенсусу, створюючи умови для виникнення позаінституційних, значною мірою стихійних та несвідомих, акцій соціального протесту.

ВИСНОВКИ

У висновках підбито підсумки дисертаційного дослідження, сформульовано основні висновки, накреслено подальші перспективи вивчення проблеми, узагальнено історичний і теоретичний матеріал щодо конфлікту й консенсусу.

Зокрема, названо важливіші умови досягнення в суспільстві консенсусу: легітимність влади, тобто переконання громадян у тому, що вона діє за їхньою згодою, в їхніх інтересах, реалізує їхню волю і вони визнають чинність її існування, що перетворює консенсус з акту на процес постійного контролю влади з боку населення; задоволеність громадянами своїм матеріальним становищем; наявність консенсуального світогляду, “спільних вірувань”. Сам по собі консенсус не може завжди бути загальним. Внаслідок свого історичного характеру він досягається через насилля (безпосереднє або побічне), матеріальне заохочення, виховання та культуру (переконання). Основні його форми -- конституційна і базисна. За своєю сутністю він є механізмом і засобом попередження конфліктів та управління ними, а також елементом їх структури. Згідно останнього погляду можна говорити про внутрішній консенсус сторони конфлікту, консенсус його механізму та консенсус розв'язання його. Перший є змінною розвитку конфлікту: чим вищий внутрішній консенсус усіх сторін конфлікту, тим скоріше й успішніше можна його розв'язати; другий є неодмінним елементом розвитку конфлікту, виявом зворотнього зв'язку та засобом управління ним; третій виступає складовою розв'язання або локалізації конфлікту.

Основними причинами конфлікту в теорії соціального конфлікту тривалий час вважали дефіцит матеріальних ресурсів, розподіл владних повноважень, ціннісні та ідеологічні відмінності. Проте в наш час, внаслідок зменшення ступеня ідентифікації, переміщення конфлікту з макро- на мікрорівень тощо, домінуючими причинами конфлікту дедалі більше стають неадекватність методів управління (менеджменту) соціальною системою її організаційно-технологічній структурі, невідповідність наявного в робітника творчо-виробничого й енергетичного потенціалу умовам його трудової діяльності і як наслідок -- незадоволеність працею; посилення ролі несвідомого та агресивності його в поведінці індивідів.

ПУБЛІКАЦІЇ

Гамаюнов В.Г., Можаровский В.А., Поважный С.Ф. Начала менеджмента. -- Донецк: ДонГАУ, 1998. -- 200 с.

2.Можаровський В. Неокорпоратизм // Соціологія: теорія, методи, маркетинг. -- 1998. -- № 3. -- С. 149--150.

3.Можаровський В. На тому стою: Мартін Лютер і теорія конфлікту // Людина і світ. -- 1998. -- № 4. -- С. 42--44.

4.Можаровський В. Конфлікт та консенсус: до використання ідей та моделей конфліктологічної теорії Л. Козера // Схід. -- 1998. -- № 6. -- С. 36--39.

5.Можаровський В. А. Методологія досліджень соціальних конфліктів // Соціальні виміри суспільства. Зб. наук. праць молодих науковців. Вип. 2. -- ІС НАН України, 1998. -- С. 160--161.

6.Можаровський В.А. Принципи корпоратизму - підгрунтя демократичної консолідації // Вісник Харківського державного педагогічного університету ім. Г.С. Сковороди № 4. Соціологія випуск 1. - Харків: Центр Освітніх Ініціатив, 1998. - С.66-74.

7.Можаровський В. Акції соціального протесту шахтарів в світі теорії соціального конфлікту // Схід. - 1998. - № 7. - С.27-29.

8.Можаровський В.А. Корпоратизм та неокорпоратизм в сучасних умовах // Філософія, соціологія, політологія. Збірник наукових праць. Випуск 2. - Харків: ХАДДТУ, 1998. -- С. 89--91.

9.Можаровський В.А. Значение теорий социальных изменений для исследования конфликтов // Матеріали міжнародної науково-практичної конференції “Наука і соціальні проблеми суспільства”. -- Харків: ХДУ, 1998. -- С. 80--83.

Размещено на Allbest.ru