Размещено на http://www.allbest.ru/

ДНІПРОПЕТРОВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня

Роль системи народної освіти у подоланні дитячої безпритульності в 20-х - першій половині 30-х рр. ХХ століття в Україні

Виконала:

Паращевіна Ольга Степанівна

Дніпропетровськ - 2005

1. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність наукового дослідження обумовлена гострою потребою фундаментальної розробки історичних аспектів проблем подолання дитячої безпритульності в 20-х - першій половині 30-х рр. ХХ ст. в Україні через призму історії повсякденності, за допомогою сучасної методології. За часи панування радянської влади замовчувався істинний стан дитячої безпритульності та роль системи народної освіти в її подоланні. Було характерним перекручування фактів, втрата об'єктивності заради ідеологічної відповідності. Радянська система вимагала возвеличення ролі комуністичної партії, комсомолу та їх керівників у справі подолання дитячої безпритульності, замовчуючи діяльність системи народної освіти, рядових вихователів та вчителів. Поза увагою дослідників залишався культурно - антропологічний аспект проблеми: особистість безпритульної дитини, її побут, соціальні цінності, долі, почуття і мрії.

Радянською наукою не визнавалась роль психологічного фактору, що спрощувало сприйняття історичних подій. Правдиве, неупереджене вивчення ролі системи народної освіти у подоланні дитячої безпритульності в Україні дозволяє поглибити знання про суть і зміст складного, суперечливого і недостатньо дослідженого періоду української історії 20-30-х рр. ХХ ст. Адже, за словами відомого українського історика В.В.Іваненка: “країна без минулого - країна маргінал, ... і без усвідомлення досвіду та уроків власної минувшини вона і, водночас, конкретна людина втрачають орієнтири і вектори поступального розвитку, різко знижують свій потенціал як суб'єкти історичного процесу”.

В сучасних умовах, коли спостерігається посилення соціальних аномальних явищ в Україні, тема виглядає особливо актуальною. Так, в 2003р. по всій країні було затримано 33 тис. неповнолітніх за бродяжництво й жебракування, 47 тис. - перебувало на обліку в органах внутрішніх справ. Лише харківськими правоохоронними органами було вилучено з вулиці 872 неповнолітніх, із яких 580 займались бродяжництвом, 292 - жебракували. Необхідність критичного аналізу попереднього історичного досвіду обумовлюється потребою реалізації сьогодні активної соціальної політики та розбудови системи охорони дитинства. В Україні створено і діють 94 притулки для неповнолітніх, 18 центрів соціально-психологічної реабілітації, 94 дитячі будинки сімейного типу, 39 шкіл-інтернатів, де безпритульні діти мають крівлю над головою і можливість отримати освіту.

Таким чином, сьогодні існує об'єктивна необхідність дослідження ролі системи народної освіти у подоланні дитячої безпритульності в 20- х- першій половині 30-х рр. ХХ ст. не тільки з пізнавальної точки зору, але й з потреб наукового, неупередженого висвітлення явища дитячої безпритульності в аксіологічному аспекті, в контексті історії повсякденності та застосування позитивного досвіду в практиці розбудови системи освіти в Україні.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Робота виконана відповідно до науково - дослідної роботи з проблем гуманітарної освіти кафедри філософії, соціології та історії Дніпропетровського державного аграрного університету, в рамках затверджених в 1998р. Президентом України “Комплексних заходів щодо профілактики бездоглядності та правопорушень серед дітей, їх соціальної реабілітації в суспільстві”.

Об'єктом дослідження є дитяча безпритульність як соціально-економічне і суспільно-політичне явище, шляхи її подолання радянською державою.

Предметом дослідження є місце, функції, структура і діяльність народної освіти України в державній системі подолання дитячої безпритульності та її участь у соціалізації безпритульних дітей в 20-х - першій половині 30-х років ХХ століття.

Мета дослідження полягає у системному і науковому визначенні місця, функцій, структури та видів діяльності органів і установ народної освіти в державній системі подолання дитячої безпритульності, її участі в соціалізації безпритульної дитини та боротьбі з соціальними аномаліями перехідного періоду (20-х - першої половини 30-х рр. ХХ ст.)

Для досягнення поставленої мети були визначені наступні завдання: здійснити аналіз стану наукової розробки проблеми дитячої безпритульності та шляхів її подолання в працях вітчизняних і зарубіжних істориків; дослідити та систематизувати нормативно-правову базу щодо ліквідації дитячої безпритульності та участі системи народної освіти у ній; визначити джерела, причини дитячої безпритульності в контексті соціально-економічного, суспільно-політичного розвитку України та вплив психологічного фактору перехідного періоду на процес їх формування; проаналізувати вплив демографічних втрат 1920-х- першої половини 1930-х рр. на стан дитячої безпритульності; виявити структуру, функції та головні напрямки діяльності системи народної освіти України в державній системі подолання дитячої безпритульності; розкрити зміст основних видів діяльності органів і установ народної освіти з подолання дитячої безпритульності; дослідити, в контексті історії повсякденності субкультуру, побут, традиції, соціальні цінності безпритульних дітей та вплив соціальних аномалій радянського суспільства на їх формування; визначити роль народної освіти у соціалізації безпритульної дитини в дитячих закладах шляхом дослідження змісту навчально-виховного процесу, дозвілля, побуту та умов проживання; критично і об`єктивно оцінити досвід діяльності системи народної освіти з подолання дитячої безпритульності; розкрити і узагальнити позитивний досвід, накопичений в роботі системи народної освіти України в 20-х- першій половині 30-х рр. ХХ ст. та визначити можливості його використання за сучасних умов.

Хронологічні рамки наукового дослідження охоплюють період 20-х- першу половину 30-х рр. ХХ ст. Нижня його межа обумовлена початком встановлення радянської влади в Україні, так званого, перехідного періоду побудови соціалізму. Територія України, яка втратила свою недовготривалу державну самостійність і підпала під тиск більшовицької тоталітарної системи, понесла великі людські втрати під час довготривалих війн, соціально-економічних змін і перетворень та була охоплена масовим дитячим сирітством і безпритульністю. Стан з дитячої безпритульністю в той період стає катастрофічним. Прийняттям у травні 1920 р. Декрету РНК УСРР “Про передачу всіх дитячих будинків із відомства Наркомату соціального забезпечення до Наркомату освіти”, починається формування державної політики щодо проблем захисту дитинства та участі системи народної освіти у подоланні дитячої безпритульності.

Верхня межа визначена 1935 роком, тому що після прийняття Постанови РНК СРСР і ЦК ВКП(б) від 31.05.1935р. “Про ліквідацію дитячої безпритульності і бездоглядності” всі дитячі заклади для безпритульних дітей передавались із відомства Наркомосу до НКВС, в структурі Наркомосу скасовувались всі установи з охорони дитинства та боротьби з дитячою безпритульністю.

Територіальні рамки дослідження визначаються кордонами Радянської України в межах державного кордону СРСР у 1920-х - 1930-х рр.

Наукова новизна отриманих результатів полягає у тому, що вперше у вітчизняній історіографії зроблена спроба комплексного визначення ролі системи народної освіти України у подоланні дитячої безпритульності в 20-х- першій половині 30-х рр. ХХ ст. в контексті реалізації різних аспектів: політичних, економічних, соціальних, психологічних, рішень партійно-державного керівництва та соціальних аномалій радянського суспільства. народна освіта безпритульність дитина

У дисертації вперше здійснено спробу систематизувати історичну інформацію про діяльність органів і установ народної освіти України в аспектах: системного дослідження через призму історії повсякденності субкультури безпритульних дітей, процесу соціалізації, умов проживання і побуту в дитячих закладах освіти; правового захисту безпритульних правопорушників; визначення місця, структури, функцій народної освіти у державній системі подолання дитячої безпритульності. Класифіковано головні види діяльності установ народної освіти з подолання дитячої безпритульності.

Практичне значення дисертації полягає в тому, що її основні ідеї, теоретичні положення, висновки і фактичний матеріал можуть бути використані і використовуються сьогодні вченими при підготовці наукових і популярних праць з історії України, розробці курсів та спецкурсів з української історії для студентів вузів. Результати дисертаційного дослідження сприятимуть збагаченню діяльності керівних державних органів в розбудові національної політики народної освіти, соціального захисту дитинства та максимальному використанню сьогодні величезного досвіду роботи органів системи народної освіти України з подолання дитячої безпритульності в означений період.

Апробація основних положень дисертації здійснювалась у формі виступів на II Міжрегіональній науково-практичній історико-краєзнавчій конференції до 70-річчя Дніпропетровської області і 200-річчя Катеринославської губернії “Історичне краєзнавство Наддніпрянщини” (Дніпропетровськ, 2002 р.), Всеукраїнській науково-практичній конференції “Формування національних і загальнолюдських цінностей у студентів вищих технічних навчальних закладів” (Полтава, 2002р.), Міжнародній науково-практичній конференції “Формування національних та загальнолюдських цінностей в системі вищої історичної освіти” (Дніпропетровськ, 2003р.), ХV Міжнародній науково-практичній конференції “Роль науки, релігії та суспільства у формуванні моральної особистості (Донецьк, 2004р.). З тематики дисертації робились доповіді на звітних наукових конференціях Дніпропетровського державного аграрного університету (Дніпропетровськ, 2003, 2004 рр.). Матеріали дослідження використовуються на гуманітарному факультеті ДДАУ.

За темою дисертації опубліковано п'ять наукових статей у фахових виданнях ВАК загальним обсягом 3 авторських аркуші.

Структура дисертаційної роботи підпорядкована меті та основним завданням дослідження. Вона складається із вступу, трьох розділів (9 підрозділів), висновків, приміток, списку використаних джерел і літератури. Наприкінці роботи вміщені 12 додатків, які доповнюють зміст дисертації. За обсягом рукопис становить 185 сторінок. Список використаних джерел і літератури нараховує 760 найменування і складає 52 сторінки, додатки - 12 сторінок.

2. ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовується актуальність теми, окреслюються хронологічні рамки, мета, завдання дослідження, розкривається наукова новизна та практичне значення роботи, наводиться інформація щодо її апробації.

Перший розділ дисертації “Історіографія, джерела, методологія та методи дослідження” складається з двох підрозділів.

Перший підрозділ “Історіографія проблеми” присвячений характеристиці стану наукової розробки теми.

Історіографію означеної проблеми можна поділити на чотири самостійні періоди, котрі базуються на сучасних наукових підходах до періодизації історіографії політичних та соціально-економічних процесів в УСРР. Перший охоплює час від початку 1920-х до кінця 1930-х рр., другий - з початку 40- х до середини 80-х рр. ХХ ст., третій з другої половини 1980-х до здобуття Україною незалежності і четвертий - з 1991р. - до сьогодення.

Перші наукові праці з проблеми з'явились безпосередньо в ході її розвитку, що виключало можливість погляду з висоти часу і наклало відбиток на вивчення питання в цілому. Автори цих робіт найчастіше були учасниками подолання дитячої безпритульності, доповідачами на конференціях та нарадах з освіти. Аналізуючи світовий досвід подолання дитячої безпритульності, вони здійснили спробу визначити джерела, причини дитячої безпритульності, завдання і напрямки діяльності установ народної освіти.

В працях М. Левітіної /Маро/, Є. Каткова, Є. Лівшиць В. Куфаєва, П. Люблинского, А. Залкінда висвітлювались не тільки історичні, але й правові, соціологічні, педагогічні та психологічні аспекти проблеми. При цьому автори не висвітлювали специфіку процесів, які відбувалися в українському суспільстві, лише акцентували увагу на загальних тенденціях подолання дитячої безпритульності в СРСР.

На рубежі 20-х-30-х рр. ХХ ст. з'являються праці Л. Лозинського та Г. Салька, в яких зображувався процес подолання дитячої безпритульності в Україні. В них міститься матеріал, що характеризує типи дитячих закладів для безпритульних дітей, види роботи в них, аналізуються причини та соціальна значимість дитячої безпритульності.

Викликають інтерес твори представників української діаспори, націонал-демократичного напрямку педагогічної думки: Г. Ващенка та С. Сірополка, де автори з критичних позицій показали причини і джерела дитячої безпритульності, звинувативши радянський уряд у її масовості.

З другої половини 1930-х рр., коли радянською владою було офіційно визнано факт ліквідації дитячої безпритульності, а сама проблема визначена як “табу”, різко зменшується кількість праць з означеної проблеми, а історіографія представлена лише роботами Я. Чаплигіна та С. Ейсмана.

Таким чином, історіографія першого періоду представлена значною кількістю праць, більшість з яких мають пропагандистську спрямованість і не відзначаються глибоким науковим аналізом, проте саме в цей період були закладені підвалини наукового підходу до розробки проблеми.

Особливістю означеного періоду історіографії було панування принципу класовості, партійності, та відсутність узагальнюючого критичного монографічного дослідження з означеної проблеми, вивчення якої не виходило за межі дисертаційних узагальнень.

Третій період історіографії означеної проблеми почався з часів перебудови та політики гласності. Він пов'язаний з новими розвідками вчених істориків С. Кульчицького, Є. Шаталіної, А. Рожкова, О. Мовчан, С. Воскобойнікової та появою перших критичних робіт щодо визначення місця дитини в суспільно-політичних процесах 20-х-30-х рр. ХХ століття та посилення дитячої безпритульності у часи голодомору 1932-1933 рр.

В 1991-2004 рр. інтерес істориків зосередився на дослідженні проблем культурно-освітянського розвитку та подоланні дитячої безпритульності в Україні в 20-х - першій половині - 30-х рр. ХХ ст. В цей час з'являються дисертаційні роботи українських істориків І.Діптан, А.Зінченко, І.Іщенко та педагогів Л.Тютюнник, В.Виноградової-Бондаренко. І.Діптан головну увагу сконцентрувала на висвітленні діяльності надзвичайних державних органів влади (ВЧК, РЗД, ЦКДД), які відігравали суттєву роль у подоланні дитячої безпритульності. А.Зінченко визнала, що крім соціально-економічних причин росту дитячої безпритульності існували ще й політичні: масове дитяче сирітство за часи голодомору 1932-1933-х рр. Дніпропетровський історик І.Іщенко довів, що дитяча безпритульність була однією із соціальних аномалій радянського суспільства часів Непу. Дослідники Л.Тютюнник, В.Виноградова-Бондаренко висвітлили педагогічні аспекти проблеми: типи закладів для безпритульних дітей, діяльність дослідних закладів, зміст навчально-виховного процесу, тощо.

В цілому, можна стверджувати, що процес подолання дитячої безпритульності певною мірою знайшов своє відображення в історіографії, але системного дослідження, в якому б визначалась роль системи народної освіти в ньому з позицій сучасної методології ще не було здійснено.

В другому підрозділі “Аналіз джерельної бази, методології та методів дослідження” аналізується джерельна база та обґрунтовується вибір методів дослідження. Нами було використано значне коло опублікованих та архівних джерел, більшість яких - документи архівних зібрань Центрального державного архіву вищих органів влади і управління України та архівосховищ Дніпропетровської, Донецької, Запорізької, Одеської та Харківської областей.

Найбільш цінні документи були виявлені у фондах ЦДАВОУ: ВУЦВК (Ф.1), РНК (Ф.2), ЦРЗД (Ф.20), Наркомосу УРСР (Ф.166), ЦКДД (Ф.283), в яких зосереджені матеріали державного керівництва та діяльності органів системи народної освіти з подолання дитячої безпритульності в УСРР.

Всього опрацьовано 45 фондів, 359 справ. Більша частина виявлених в них документів вводиться вперше до широкого наукового обігу.

Другу групу джерел склали офіційно-політичні документи, законодавчі акти - декрети Уряду СРСР та УСРР, постанови ЦК ВКП(б), ЦК КП(б)У, з питань розвитку освіти та подолання дитячої безпритульності.

Другий розділ - “Місце і функції народної освіти в державній системі подолання дитячої безпритульності” складається з трьох підрозділів і висвітлює питання, пов'язані з основними етапами становлення державної системи охорони дитинства і подолання дитячої безпритульності, визначення місця, структури та ролі народної освіти в ній.

В першому підрозділі - “Особливості формування організаційно - правової бази подолання дитячої безпритульності” показано процес становлення та розвитку нормативно-правової бази подолання дитячої безпритульності в Україні. Аналіз правових документів свідчить, що він був започаткований на початку і завершений в кінці 1920-х рр., знаходився під контролем більшовицької партії та тиском Кремля. Після видання 12.06.1920р. Декрету РНК УСРР “Про утворення Комісій неповнолітніх” (КОН) скасовувались суди для неповнолітніх злочинців, всі справи передавались до відання КОН, а в структурі Наркомосу утворились установи соціально-правового захисту дитинства.

В 1920 - 1923 рр. РНК України та ВУЦВК видали ряд постанов, в яких регламентувалась діяльність органів і установ народної освіти з захисту дитинства та подолання дитячої безпритульності: “Про неповнолітніх” (12.06.1920р.), “Про охорону дитинства” (травень 1921р.), “Про заходи боротьби з дитячою безпритульністю” (11.06.1921р.), “Про наділення землею дитячі заклади соціального виховання” (13.01.1922р.); “Про забезпечення дітей-сиріт” (20.04.1923р.). Для нормування процесу організації мережі дитячих закладів для безпритульних дітей Наркомос видав ряд положень: “Про дитячу трудову колонію”, “Про трудову комуну для підлітків”, “Про прийомні пункти”, “Про створення відкритих дитячих будинків”.

Проте видання досить великої кількості нормативних документів не сприяло усуненню дитячої безпритульності. Більшість із них мали декларативний характер, не діяли, бо не підкріплювались фінансово. Дитяча безпритульність не була ліквідована до середини 30-х рр. і однією із причин цього була недосконалість та недієвість організаційно-правової бази.

В другому підрозділі - “Структура і функції установ народної освіти в системі державних органів подолання дитячої безпритульності” аналізується процес утворення і функціонування установ захисту дитинства і подолання дитячої безпритульності в структурі Наркомосу України.

Нами з'ясовано, що для ліквідації масової безпритульності дітей до кінця 1920-х рр. в Україні сформувалась державна система захисту дитинства і подолання дитячої безпритульності. Вона включала в себе організаційно-правову базу, структуру центральних, місцевих органів влади та мережу дитячих закладів для безпритульних дітей. Центральними органами були РЗДУ (1920-1922 рр.) та ЦКДД (1922-1932 рр.). Вони виконували роль керуючих і контролюючих організацій та узгоджували діяльність підрозділів виконавчої влади, серед яких вагоме місце займали установи народної освіти. Так, в структурі Наркомосу, губернських та повітових відділів освіти на початку 1920-х рр. були утворені відділи соціального виховання (Головсоцвих, губсоцвих, повітсоцвих), на які покладались функції соціально-правового захисту дитинства та боротьби з дитячою безпритульністю. У складі Головсоцвиху функціонували підвідділи: Загально-організаційний, Охорони дитинства, Науково-педагогічний, Дитячих установ, Соціально-правової охорони неповнолітніх та виховання дефективних (СПОН). Вони відали науково-теоретичними дослідженнями проблем дитячої безпритульності, опікою, патронатом, фінансуванням, забезпеченням та соціально-правовим захистом дітей, організацією мережі дитячих закладів.

Структура органів і установ народної освіти була складовою командно-адміністративної системи і підпорядковувалась суворій регламентації кожного кроку із центру. Ця система була громіздка, недосконала, недієва і підлягала тотальному контролю з боку партії і держави, що виключало можливість ініціативи органів і установ народної освіти на місцях.

У третьому підрозділі - “Участь системи освіти у соціалізації безпритульних дітей та боротьбі з соціальними аномаліями” розкриті проблеми соціалізації безпритульних дітей в дитячих закладах та участь установ народної освіти у боротьбі з дитячими соціальними аномаліями.

На початку 1920р. безпритульні діти, об'єднуючись у групи, створили своєрідну субкультуру, відмінну від традиційної, з асоціальними ідеалами, нормами та моральними цінностями. Діти були вихідцями із пролетарського середовища і переймали стереотипи аномальної поведінки дорослих (алкоголізм, наркоманія, проституція, злочинність та бездомність) за норму. Для них було звичайним явищем бродяжництво, вживання алкоголю, наркотиків, проституція, венеричні захворювання та злочинність.

Органи і установи народної освіти проводили боротьбу з подібними дитячими соціальними аномаліями, а саме: вміщення безпритульних дітей до дитячих закладів, дівчат-повій - до будинків для повій, підлітків - до Робітних будинків підлітків, злочинців - до Будинків примусових робіт, реформаторіумів, хворих на венеричні захворювання - до вендиспансерів.

Остаточне усунення дитячої безпритульності передбачало корекцію процесу соціалізації дітей, які втратили родину - основну його ланку, і потребували соціальної реабілітації в суспільстві. До середині 1920-х рр. в структурі Наркомосу була утворена мережа дитячих закладів для постійного перебування дітей: дитячі будинки, колонії та містечка. В них був організований навчально-виховний процес та створена мережа виробничих майстерень і сільськогосподарських комун (для набуття дітьми соціальних та професійних навичок). На соціалізацію дітей суттєвий вплив мали зміст навчання та виховання, формування якого монополізувала більшовицька держава. Якщо до революції на соціальний розвиток безпритульних дітей, крім державних, впливали благодійницькі організації і церква, де виховання базувалось на ідеалах християнської моралі, відданості монархії, то більшовики оголосили принципами комуністичного виховання марксизм, класовість, атеїзм, колективізм і інтернаціоналізм. Безпритульні діти були беззахисними перед ідеологічним тиском тоталітарного режиму та виховними експериментами радянської педагогіки. Їх формували “будівниками комунізму”, відданими справі Леніна.

Третій розділ - “Діяльність органів і установ народної освіти з подолання дитячої безпритульності в Україні” - присвячений аналізу видів та змісту діяльності органів і установ народної освіти в справі подолання дитячої безпритульності в Україні. Нами з'ясовано, що діяльність народної освіти відображала соціальні замовлення суспільства, мала класовий характер та зумовлювалась причинами і джерелами росту дитячої безпритульності. Дослідники проблем дитячої безпритульності В.Рудкин, А.Хмирьов М.Черняк, С.Коваленко, А.Гусак, І.Діптан вважають соціально-економічний стан країни 20-х рр. основною причиною посилення дитячої безпритульності; С.Кульчицький, Є.Шаталіна, А.Зінченко виділяють політичні причини - ріст дитячого сирітства за часи сталінських репресій проти населення України в часи голодомору 1932-1933-х рр. та боротьби з “ворогами народу”; В.Виноградова - Бондаренко додає до вище означених психофізичні причини: схильність до бродяжництва та фізична дефективність дітей. Ми виділили ще й психоісторичну причину, породжену психологією перехідного періоду, коли офіційна ідеологія християнського родинного виховання, відповідальності матері за свою дитину перед Богом, була замінена більшовицькою, що пропагувала відмирання сім'ї, заміну сімейного виховання соціальним. Зіткнення традиційних світоглядних стереотипів із новими, руйнація офіційних ідеологічних догм і заміна їх новими, діаметрально протилежними, призвели до змін суспільної свідомості та психічної реакції населення. Апробація пропагованих більшовиками соціальних норм сексуальної свободи, емансипації жінки, залучення її до будівництва комунізму, передача виховних функцій від сім'ї до держави призвели до збільшення кількості позашлюбних, покинутих дітей, які стали новим джерелом поповнення дитячої безпритульності.

Аналіз діяльності органів і установ народної освіти у подоланні дитячої безпритульності підвів нас до висновку, що вона спрямовувалась не на усунення причин і джерел означеного соціального явища, а на роботу з їхніми наслідками - безпритульними дітьми. Цей факт був однією із причин того, що дитяча безпритульність не була ліквідована до середини 1930-х рр.

В першому підрозділі “Евакуація та реевакуація дітей в часи голоду 1921-1922 рр.” досліджена діяльність органів і установ народної освіти з надання екстреної допомоги дітям за часи голоду, яка мала тимчасовий характер і зводилась до прийому дітей, евакуйованих із Поволжя та голодуючих губерній України, розміщення їх по дитячим закладам освіти, надання першої соціальної допомоги та реевакуації на батьківщину.

За рішенням ВЧК та РНК РСФРР до України були евакуйовані 29149 дітей із Росії. Для забезпечення їх дахом над головою та харчами Наркомосом були вкрай ущільнені вже існуючі дитячі будинки та відкриті 140 нових. Метою діяльності в цей період були облік та врятування дітей від голодної смерті: організація харчових пунктів, роздача продуктових пайків, видання адресної допомоги. Фіксували переміщення дітей по Україні центральний та губернські Адресні столи, які, крім цього, займались ще й розшуком батьків і реевакуацією дітей на батьківщину.

В другому підрозділі - “Вилучення безпритульних дітей з вулиці та надання їм першої соціальної допомоги” розкрита діяльність органів і установ народної освіти з підбору дітей на вулиці та вміщенню їх в дитячі заклади освіти тимчасового перебування.

Зміст подолання дитячої безпритульності в 20-х рр. ХХ ст. зводився, у більшості випадків, до вилучення дітей з вулиці або деморалізованого оточення сім'ї і родичів та вміщення у дитячі заклади. До середини 20-х рр. склалась система вилучення: в результаті облав по місцях скупчення безпритульних дітей, заяв громадян та установ. Найбільш ефективними і розповсюдженими були облави, які до 1928р. проводились працівниками освіти і органами виконавчої влади, а після - НКВС, лише за участю освіти. Перша соціальна допомога надавалась в попереджуючих дитячих закладах для різних категорій дітей (приймальники, притулки, ізолятори, розподільники, колектори). Тут вони проходили обстеження, тут визначалось місце подальшого перебування: з батьками, родичами, опікунами, в дитячому закладі чи реформаторіумі (школа-виправлення для правопорушників). Працівники народної освіти провели активну роботу по підбору дітей з вулиці та вміщення їх в заклади освіти. Так, в 1924р. в Україні було підібрано з вулиць 15089 дітей, а охоплено дитячими будинками 88439 дітей.

В третьому підрозділі - “Попередження дитячої безпритульності та охорона дитинства” зазначається, що одним із постійних видів діяльності народної освіти було попередження дитячої безпритульності, а саме: облік, охоплення дитячими закладами всіх дітей, опіка, усиновлення та патронування дітей-сиріт.

Нами з'ясовано, що в структурі виконкомів діяли Дитячі соціальні інспекції, які займались встановленням опіки, захистом прав неповнолітніх і були взаємозв'язані з Секціями охорони дитинства відділів наросвіти. Секції провели в 1920-1921-х рр. роботу з обліку і обстеження всього дитячого населення, визначення кола дітей, яким були потрібні опіка і державне утримання. У відомстві Секцій діяли “Інститути соціальних братів і сестер”, які залучили до роботи з безпритульними дітьми молодь, студентів педвузів.

Попередження дитячої безпритульності передбачало охоплення бездоглядних дітей виховним впливом та наглядом працівників освіти. На початку 1920-х рр. експериментувалась діяльність різних типів закладів для попередження дитячої безпритульності: вогнища, денні і відкриті дитячі будинки, майданчики, бібліотеки та клуби, які до кінця 1920-х рр. були реорганізовані в постійні дитячі будинки, садки, ясла та позашкільні заклади.

В четвертому підрозділі - “Правовий захист безпритульних правопорушників” показана діяльність Комісій неповнолітніх (КОН), Юридичних консультацій у справі захисту прав неповнолітніх злочинців.

Нами з'ясовано, що на початку 20-х рр. до 70% неповнолітніх злочинців були сиротами або напівсиротами, вихідцями із робітничого та селянського середовища. Вони особливо потребували правового захисту держави, бо відсутність батьків і опікунів позбавляла їх можливості допомоги дорослих. В 1920р. в структурі Наркомосу були утворені Центральна та губернські КОН, які виступали в ролі юридичного захисника і охоронця прав безпритульних злочинців. Рішенням КОН встановлювались міри впливу на дитину, які б найбільше відповідали її психічному та моральному станові і мали не стільки караючий, скільки медико-педагогічний характер. Працівники народної освіти здійснювали виховний вплив на правопорушників в будинках примусових робіт та трудових колоніях. При КОН діяли Юридичні консультації, які надавали інформацію про права дітей та шляхи їх захисту і реалізації. Проте пропаговані більшовицькою державою задачі КОН “захищати, а не карати безпритульних дітей” не могли реалізуватись в повсякденному житті країни, тому що дитяча злочинність і безпритульність були наслідками соціально-економічних зрушень перехідного періоду побудови соціалізму. Для їх подолання необхідно було переорієнтувати державну політику із планів індустріалізації, колективізації на побудову громадянського суспільства та потреб особистості.

У висновках дисертації підбито основні підсумки дослідження:

- дитяча безпритульність в Україні в 20-х - першій половині 30-х рр. ХХ століття була соціальною аномалією українського суспільства, сформованою під впливом девіантної поведінки представників декласованого дорослого населення - маргіналів та пауперів;

- крім соціально - економічних і політичних причин дитячої безпритульності, існували ще й психоісторичні, спричинені психологією перехідного періоду. Відхід від традиційних соціальних стереотипів, норм моралі, заміна їх новими супроводжувався трансформацією суспільної свідомості. Зіткнення діаметрально протилежних офіційних ідеологій (монархічної, християнської та більшовицької, атеїстичної) відносно виховних ідеалів та інституту материнства призвели до психічної реакції населення, яка супроводжувалась зниженням відповідальності батьків за долю своєї дитини, збільшення кількості позашлюбних, покинутих, бездоглядних дітей, суттєво розширивши обсяги дитячої безпритульності;

- до кінця 20-х рр. в СРСР була створена державна система подолання дитячої безпритульності, яка включала законодавство, державні і громадські установи та мережу дитячих закладів. Центральне місце в ній посідали органи і установи народної освіти (Наркомос, Головсоцвих, губсоцвих, СПОН, КОН), які виконували функції: науково - теоретичного дослідження проблем дитячої безпритульності, соціально-правового захисту дитинства, опіки, патронату, фінансового, матеріально-технічного, кадрового забезпечення, організації мережі дитячих закладів та навчально-виховного процесу і впливу на соціалізацію дітей;

- обсяги дитячої безпритульності залежать від політичної, економічної стабільності та демографічної ситуації в державі. Так, коли голод 1921 - 1922-х рр. та голодомор 1932 - 1933-х рр. збільшили смертність серед дорослого населення, різко підвищились і обсяги дитячої безпритульності. В 1932 - 1933-х рр. кількість безпритульних дітей на вулицях збільшилась у декілька разів за рахунок вихідців із села.

- структура установ народної освіти була гвинтиком складного механізму командно-адміністративної системи, а їхня діяльність зумовлювалась соціальним замовленням, політичною ситуацією та регламентованими з центру функціями. Автор виділив наступні види діяльності: евакуація і реевакуація дітей в 1921-1923 рр.; вилучення дітей з вулиці та надання їм першої соціальної допомоги; попередження дитячої безпритульності та охорона дитинства; правовий захист неповнолітніх безпритульних злочинців.

- подолання дитячої безпритульності в 20-х рр. найчастіше зводилось до вилучення безпритульних дітей з вулиці під час облав та надання їм першої соціальної допомоги: вміщення в попереджуючі дитячі заклади, санітарно-гігієнічна обробка, житло, одяг та харчування;

- правовим захистом безпритульних правопорушників займались Центральна та губернські КОН, що знаходились у підвідділі СПОН. Вони визначали юридичний статус “безпритульний”, розглядали всі справи дітей-правопорушників, міри покарання для них, відали Юридичними консультаціями та закладами для безпритульних правопорушників;

- під впливом соціальних аномалій радянського суспільства 20-30-х років утворилась субкультура безпритульних дітей, яка змінювала дитячу психологію та узаконювала девіантну поведінку: жебрацтво, бездомність, проституцію, наркоманію та алкоголізм. В структурі народної освіти була утворена мережа дитячих закладів для постійного перебування безпритульних дітей, де проходив процес їхньої соціалізації та реабілітації;

- позитивне значення діяльності системи народної освіти заключалося в тому, що зусиллями її працівників було створено: мережу різних типів закладів для безпритульних дітей; структуру дослідної справи з проблем подолання та попередження дитячої безпритульності; залучено молодь і громадськість до роботи з безпритульними дітьми; розроблені методики виховання та перевиховання дітей. Праця рядових вчителів та вихователів врятувала в часи голодних років тисячі дитячих життів і дала їм путівку в життя. Про це свідчать долі відомих громадян СРСР, у минулому вихованців дитячих будинків і колоній, які знайшли місце в суспільстві: генерали А. Марінов і О. Лобачов, народний артист РСФРР К. Іванов, художник С. Дудник, письменник В.Авдєєв, відома балерина Т.Семенова, заслужені вчителі М. Євстигнєєва, А. Калабадін, О. Явлінський і т.д.;

- негативним було те, що система народної освіти діяла в умовах існування командно-адміністративної системи і знаходилась під тиском і контролем більшовицької держави і партії, що звужувало її ініціативу. Ця система була недієва, громіздка і недосконала. Велика кількість, створюваних в структурі Наркомосу, комітетів, відділів, підвідділів, секцій надавала лише вигляд дієвості, а на справді - тільки заплутувала процес подолання дитячої безпритульності, давала змогу перекидати відповідальність за провали в роботі із однієї структури на іншу, шукати та карати винних. Зміст діяльності народної освіти України контролювався і регламентувався Кремлем і відображав інтереси не безпритульної дитини, а - міфічні “ідеали комунізму”, далекі від повсякденного життя рядового українця.

ЛІТЕРАТУРА

1. Паращевіна О.С. Про роботу системи освіти Дніпропетровщини з безпритульними правопорушниками в кінці 20- х- на початку 30- х рр. ХХ ст. // Вісник Дніпропетровського університету. - 2002. - Вип. 10. - С.300 - 305.

2. Паращевіна О.С. Причини дитячої безпритульності та бездоглядності в Україні в 20-х-30-х рр. ХХ століття // Борисфен. - 2003. - №8. - С.15 - 16.

3. Паращевіна О.С. Місце безпритульної дитини в соціально-економічних процесах України на початку 20-х рр. ХХ ст. // Грані. - 2003. - №3. - С.32-34.

4. Паращевіна О.С. Правовий захист безпритульних правопорушників органами народної освіти в 20-х рр. ХХ століття. (На прикладах Дніпропетровщини) // Борисфен. - 2004. - №4. - С.20 - 23.

5. Паращевіна О.С. Роль системи освіти у подоланні дитячої безпритульності в 20-х - першій половині 30-х рр. ХХ ст. в Україні // Наука, релігія, суспільство. - 2004. - №2. - С.42 - 48.

6. Паращевіна О.С. Виховання у студентів гуманізму на прикладах роботи молоді з безпритульними дітьми у 20-х роках ХХ століття. / Матеріали Всеукраїнської науково-методичної конференції “Формування національних і загальнолюдських цінностей у студентів вищих технічних навчальних закладів”. - Полтава: Полтавський національний технічний університет ім. Ю.Кондратюка, 2002. - С.137 - 140.

АНОТАЦІЯ

Паращевіна О.С. Роль системи народної освіти у подоланні дитячої безпритульності в 20-х - першій половині 30-х рр. ХХ століття в Україні. - Рукопис

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук за спеціальністю 07.00.01. - історія України. - Дніпропетровський національний університет, Дніпропетровськ, 2004.

У дисертації вперше у вітчизняній історіографії комплексно досліджено роль і діяльність системи народної освіти у подоланні дитячої безпритульності в 20 х - першій половині 30-х рр. ХХ століття в Україні.

На підставі широкого кола архівних та опублікованих джерел висвітлено місце, функції, структуру та види діяльності органів і установ народної освіти в державній системі подолання дитячої безпритульності; проаналізовано наявну організаційно-правову базу; дано оцінку історіографічної спадщини; визначено участь народної освіти у боротьбі з соціальними аномаліями та у процесі соціалізації безпритульних дітей; охарактеризовано причини, джерела дитячої безпритульності в аспекті історії повсякденності та аксіології.

В дослідженні аналізується процес соціалізації безпритульних дітей в закладах народної освіти. Доведено, що існуюча політична влада, формуючи свою систему соціалізації, пропагувала тезу класовості, антирелігійності та ігнорувала весь пласт позитивних надбань попередніх часів.

Ключові слова: дитяча безпритульність, перехідний період, тоталітарний режим, система народної освіти, система охорони дитинства, соціально-правовий захист неповнолітніх, соціалізація, дитячі заклади, соціальні аномалії, субкультура.

Паращевина О.С. Роль системы народного образования в преодолении детской беспризорности в 20-х - первой половине 30-х гг. ХХ столетия в Украине. - Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата исторических наук по специальности 07.00.01. - история Украины. - Днепропетровский национальный университет, Днепропетровск, 2004.

В диссертации впервые в отечественной историографии комплексно исследованы роль и деятельность системы народного образования в преодолении детской беспризорности в 20-х - первой половине 30-х гг. ХХ столерия в Украине через призму истории повседневности и психоистории.

В работе дана характеристика комплекса работ, посвященных вопросу преодоления детской беспризорности в Украине исследуемого периода, корпуса использованных источников и методов. На основании широкого круга архивных и опубликованных источников автором освещены место, функции, структура и виды деятельности органов и учреждений народного образования; проанализировано имеющуюся организационно-правовую базу; определено участие учреждений системы народного образования в борьбе с социальными аномалиями, в процессе социализации беспризорных детей; охарактеризованы причини, источники детской беспризорности.

В исследовании показано, что установление тоталитарного режима в СССР сопровождалось полным контролем и регламентацией всех сфер жизни общества, в том числе - процесса ликвидации детской беспризорности. До конца 20-х гг. образовалась государственная система преодоления детской беспризорности, которая включала структуру центральных и местных органов управления и контроля (Совет Защиты Детей, Центральная Комиссия Помощи Детям), подотчетные им учреждения исполнительной власти (наркоматы, исполкомы) и предполагала полное подчинение их деятельности центру. В структуре центральных и местных отделов народного образования были образованы отделы социального воспитания (Главсоцвос, губсоцвос), которые занимались ликвидацией детской беспризорности. Следуя традициям командно - административной системы, отделы делились на подотделы, секции и выполняли функции: научно - теоретического исследования проблем детской беспризорности, социально-правовой охраны детства, опеки, патроната, финансового, материально-технического, кадрового обеспечения, организации сети детских учреждений и учебно-воспитательного процесса в них. Главное место в этой системе, по инициативе партии, занимали органы и учреждения народного образования, потому что посредством их можно было влиять на процессы воспитания и социализацию детей. Автор анализирует процесс социализации беспризорных детей в учреждениях народного образования. Доказано, что существующая политическая власть, формируя свою систему социализации беспризорных детей, пропагандировала тезис классовости, антирелигиозности и игнорировала весь пласт позитивных наработок предшествующих времен.

Функционируя в условиях советской тоталитарной системы, учреждения народного образования не могли ликвидировать само явление детской беспризорности, потому что их деятельность была нацелена не на причины, а на следствие - сирот, беспризорных и безнадзорных детей. Деятельность контролировалась, регламентировалась Кремлем и отображала интересы не беспризорного ребенка, а мифические “идеалы коммунизма”, далекие от повседневной жизни рядового украинца.

Ключевые слова: детская беспризорность, переходной период, тоталитарный режим, система народного образования, система охраны детства, социально-правовая защита несовершеннолетних, социализация, детские учреждения, социальные аномалии, субкультура.

Olga S. Paraschevina. The Role of Ukrainian System of Public Education in Overcoming Children's Homelessness in Ukraine in twentieths and early thirtieths of the 20^th century.

The dissertation paper for the Degree of the Candidate of Historic Sciences in speciality 07.00.01. - History of Ukraine - Dnipropetrovsk National University, Dnipropetrovsk, 2004.

The author of this thesis pioneers in domestic descriptive history as a concerned investigator of the role and functions of the public education system in overcoming children's homelessness in Ukraine in twentieths and early thirtieths of the 20^th century.

Proceeding from studying a wide range of documentary archives and published materials, the author has defined the place, functions, structure and activities of different public educational bodies and institutions included into the governmental system for overcoming children's homelessness in Ukraine. The author has also analysed the existing organizational and legislative basis and estimated historiographic heritage; the system of public education has been treated as a participant in the struggle against social abnormalities and for socialization of homeless children. The principal causes and sources of children's homelessness have been studied as everyday phenomena in historical and axiology perspectives.

Key words: children's homelessness, transitive period, totalitarian regime, the system of public education, childhood protection, social and legislative protection of children and teenagers, socialization, institutions for children, social abnormalities, and subculture.

Размещено на Allbest.ru