Функціонування культурної традиції у соціальному просторі

Размещено на http://www.allbest.ru/

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата соціологічних наук

ФУНКЦІОНУВАННЯ КУЛЬТУРНОЇ ТРАДИЦІЇ У СОЦІАЛЬНОМУ ПРОСТОРІ

УДК 316. 733

Настояща Катерина Василівна

22.00.01- теорія та історія соціології

Київ-2005

Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі історії та теорії соціології

Київського національного університету імені Тараса Шевченка

Науковий керівник: доктор філософських наук, професор,

Головко Борис Андрійович, Київський

національний університет імені Тараса Шевченка,

професор кафедри історії та теорії соціології, м. Київ

Офіційні опоненти: доктор філософських наук, професор

Ручка Анатолій Олександрович

Інститут соціології НАН України,

завідувач відділом соціології культури та масових комунікацій, м. Київ;

кандидат соціологічних наук,

Чудовська-Кандиба Ірина Анатоліївна,

асистент кафедри галузевої соціології.

Київського національного університету імені Тараса Шевченка, м. Київ

Провідна установа - Національний університет

“Києво-Могилянська Академія”

Захист відбудеться 25 квітня 2005 року о 16:00 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д.26.001.30 у Київському національному університеті імені Тараса Шевченка за адресою:01017, м. Київ, вул. Володимирська 60, ауд. 314.

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Київського національного університету імені Тараса Шевченка за адресою: 01017, м.Київ, вул..Володимирська, 58.

Автореферат розісланий 22 березня 2005 року.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради Ю.О. Тарабукін

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

культурний традиція соціальний

Актуальність теми. Сучасні глобалізаційні процеси викликають в культурах суспільств тенденції секуляризації і трансформації автентичних культурних форм. Однак і привнесені інокультурні зразки, здебільше, розповсюджуються лише за умов відповідної корекції, яка змінює саму їх якість. Таким чином, оновлення і зміни, не провокуючи зростання соціальної ентропії, скоріше, виступають фактором розвитку суспільства. Можливо, що саме завдяки цим процесам ми досі фіксуємо незаперечну унікальність культур різних суспільств, кожна з яких займає своє неповторне місце в оригінальній мозаїці світового культурного простору.

Саме культурна традиція, як базовий елемент системи культури, який є механізмом відтворення цілісності і специфічності останньої, фактором її збереження, має безпосереднє відношення до цих всіх процесів, виступаючи, як можна припустити, коректором інноваційних тенденцій, задаючи алгоритм їх перебігу. З огляду на це актуалізується і значимість вивчення соціальних механізмів культурної традиції, як аналізу тих факторів і зв'язків, які задають параметри соціокультурній динаміці. Тому, в руслі концептуалізації функціонування культурної традиції у соціальному просторі сучасного суспільства мають вирішитися питання щодо зв'язку культурної традиції з інновацією та інституалізацією, ролі культурної традиції у макропроцесах соціальних змін і трансформацій, впливу культурної традиції на організацію соціального простору та акти соціальної взаємодії. Першочерговим є питання і щодо агентів дії культурної традиції у соціальному просторі і значення ролі останніх у процесах суспільного конструювання соціальної реальності.

Гостра необхідність же уваги соціологів до теми культурної традиції обумовлюється не тільки тим, що питання, які ставляться сучасною традиціонологією, так чи інакше торкаються предметного поля соціології, а і пов'язана з тим, що сформовані в межах культурології концепції культурної традиції, будучи більш адекватними соціокультурним реаліям сьогодення ставлять під сумнів класичне для соціології бачення цього явища, демонструючи якісно нові можливості для соціологічного теоретизування.

На разі, наукова проблема полягає у відсутності адекватних і об'єктивних соціологічних знань щодо соціальних механізмів культурної традиції, як з точки зору функціонування культурної традиції, як базового елементу системи культури, так і з боку впливу культурної традиції на організацію простору суспільства, його динаміку і розвиток.

Ступінь наукової розробки теми. Термін “культурна традиція” в межах соціологічного тлумачення довгий час зберігав негативну конотацію чогось архаїчного, консервативного, перешкоджаючого змінам та інноваціям. У працях більшості соціологів, як класиків так і сучасників надалі домінує саме цей “класичний” підхід до культурної традиції, який однак не можна назвати не результативним, адже він зіграв свою позитивну роль у багатьох напрямках соціологічного теоретизування.

Так класичне розуміння культурної традиції зайняло своє належне місце в етнографічних дослідженнях Е.Тайлора, Дж.Фрезера, Л.Моргана еволіціоністькій концепції Г.Спенсера, а також працях Ф.Тьоніса, Г.Зіммеля, М.Вебера, Е.Дюркгейма, К.Маркса, В.Парето, Т.Парсонса і багатьох інших класиків соціології. З іменами З.Фрейда і К-Г.Юнга пов'язують психоаналітичну інтерпретацію традицій і звичаїв. Сформований в працях вищезгаданих дослідників підхід до культурної традиції став підгрунттям дихотомії: “традиційне суспільство-сучасне суспільство”, яка лягла в основу модернізації традиційних суспільств індустріальним світом.

Некласичний же підхід до культурної традиції започаткувався саме в наслідку критики доктрини модернізації, яка поступово назрівала в колі антропологів, етнологів і етнографів, які безпосередньо працювали з матеріалами традиційних культур. Мова йде перш за все про школу Ф.Боаса “Культура і особистість” і таких його послідовників, як: М.Мід, Р.Бенедикт, А.Кребер, К.Клакхон, Л.Уайт і інших. Концептуально дуже тісно з цією школою пов'язані функціоналістська концепція Б.Малиновського, структуралістська А.Радкліф-Брауна, структурно-антропологічний підхід К.Леві-Строса і теорія перехідного суспільства Ф.Рігса, де вперше було заявлено про лабільність культурної традиції, її здатність до трансформації і унікальну роль у системі культури.

Найбільше ж цілісною і грунтовною можна назвати концепцію традиції Е.Шилза, хоча вона і не змогла остаточно вивести це поняття за межі її “класичного” розуміння. Сучасний же ізраїльський дослідник С.Ейзенштадт позбавився цього недоліку, поклавши явище культурної традиції в основу власної концепції суспільства. Концепцію С.Ейзенштадта можна вважати і першою спробою з'ясування соціальних механізмів культурної традиції, для аналізу яких вченим було залучене ще малознане у вітчизняному соціологічному дискурсі поняття “центральної зони культури”.

Радянська культурологія і етнологія також накопичила досить змістовний масив знань щодо культурної традиції, якій вміщує у себе три окремі підходи до цього явища. Так, цією проблемою цікавились такі дослідники, як: Ю.Левада, Г.Салтиков, Л.Васильєв, І.Суханов, Д.Угринович, А.Чертков, І.Блінков, П.Варлигін, Е.Баллер, Ю.Бромлей, Я.Ребане, Ю.Лотман, В.Конев, С.Арутюнов, Б.Бернштейн, О.Осипова, П.Кампарс, Д.Зільберман, Б.Єрасов, А.Горячова, О.Бойцова та інші. Однак, найбільшу нашу увагу викликав той напрямок радянської культурології (Є.Маркарян, В.Власова, В.Плахов, Є.Абрамян, К.Чистов і т.п), в межах якого доводилась креативність культурної традиції, її безпосередній зв'язок з інновацією та механізм саморуху, що ставило питання про соціальний механізм культурної традиції, її вплив на соціальну структуру, суспільні трансформації, субкультурне розмаїття соціуму та ієрархізацію соціальних відносин, виокреслюючих предметне поле соціології.

У дослідженні соціальних механізмів функціонування культурної традиції автор звертався до робіт вітчизняних соціологів: А.О.Ручки, В.Б.Євтуха, В.В.Танчера, В.І.Тарасенко, М.В.Захарченко, Є.І. Головахи, О.І.Погорілого, Л.Г Ніколаєнко, Н.В. Костенко і Н.І. Соболевої. Саме спираючись на праці означених дослідників, в роботі здійснено переведення проблематики культурної традиції у площину соціологічного теоретизування.

Теоретико-методологічну базу для проведеного дослідження традиції склали праці Б.А.Головка з культурної антропології. Для аналізу ж соціального простору і процесів соціокультурної динаміки, залучались і результати останніх дисертаційних робіт (Л.В.Малес, М.А.Соболевської, І.А.Кандиби-Чудовської, Б.І.Мотузенко, Л.С.Бєкірової) і наукових досліджень (О.Донченко, Ю.Романенко).

Теорія ж соціального простору П.Бурдьє задає понятійно-категоріальний апарат аналізу просторової організації суспільства, при розробці теоретичних положень якої використані здобутки і класичної соціології, зокрема, роботи П.Сорокіна. До роботи, також, залучені концептуальні напрацювання теоретиків постмодерністської парадигми (Ж.Бодрійяра, М.Кастельса, Р.Барта), особливо приділена увага соціологічному контексту процесів символізації, міфологізації і симулякрізації.

В руслі обгрунтування тенденцій, обумовлюючих соціокультурну динаміку суспільства, використовуються надбання спеціальних соціологічних теорій і сучасної культурології. Так, в контексті розгляду субкультурної взаємодії аналізуються концепції П.Штомпки, У.Ганерсона, Я.Флієра, Л.Іоніна, та інших.

Мета роботи: здійснити концептуалізацію функціонування культурної традиції у соціальному просторі суспільства на основі поєднання структурно-функціонального і топологічного її аналізу.

У відповідності до поставленої мети дисертаційного дослідження були визначені такі завдання:

проаналізувати існуючі концепції культурної традиції;

провести структурно-функціональний аналіз культурної традиції;

провести топологічний аналіз культурної традиції в контексті її функціонування ;

окреслити вузлові проблеми функціонування культурної традиції у соціальному просторі;

розробити систему понять для наукового опису соціального механізму культурної традиції;

узагальнити результати дослідження у формі теоретико-методологічного концепту функціонування культурної традиції в соціальному просторі.

Обєктом дослідження постає функціонування культурної традиції у соціальному просторі суспільства та зображення його в соціології.

Предметом дослідження є соціальний механізм функціонування культурної традиції як базовий елемент культури суспільства.

Методами дослідження є загальнонаукові методи: міждисциплінарний, метатеоретизування, історичний і діалектичний, що використовуються на тлі структурно-функціональної дослідної технології, неофункціоналістського синтезу та системно-структурного підходу як методологічних інструментаріїв соціологічної концептуалізації.

Фактичний матеріал на якому виконана робота відображає спектр міждисциплінарних підходів у дослідженні системи культури і процесів соціальних трансформацій. До дисертаційного дослідження залучено теоретичні джерела: культурологічні, соціологічні, етнологічні, філософсько-культурні наукові праці,. статистичні матеріали, висновки конкретних соціологічних та соціокультурних досліджень. До аналізу включено і найсучасніші наукові доробки - дані останніх дисертаційних робіт.

У дисертаційній роботі автор спирався на теоретико-методологічні засади, окреслені в працях зарубіжних та вітчизняних науковців. Так, теоретичну базу розгляду "культурної традиції" і “центральної зони культури” склали праці радянських традиціонологів та концепція С.Ейзенштадта. Для аналізу соціального простору були застосовані постмодерний підхід та поняття поля і культурного капіталу П.Бурдьє.

Наукова новизна одержаних результатів: Внаслідок проведеного дисертаційного дослідження отримані наступні наукові результати, які характеризуються науковою новизною і виносяться на захист:

Поглиблено рівень структурно-функціонального аналізу культурної традиції, розпочатий попередніми дослідниками. Переведено проблематику функціонування культурної традиції в соціологічну сферу теоретизування. Систематизована функціональна багатоманітність культурної традиції;

Вперше детально описано інноваційно-інституалізаційні процеси, ініційовані культурною традицією, визначена структурна архітектоніка їх складових і алгоритм перебігу. Доведено, що інституалізуються лише ті інновації, які спричиняють мінімальне зростання соціальної ентропії, а самі інноваційно-інституалізаційні процеси постають механізмом постійної переструктурації соціального простору;

Поглиблено соціологічну інтерпретацію поняття “центральної зони культури”. Визначено, що “центральна зона культури” є результатом історико-культурного життя спільноти (етносу) і представляє собою інтегральну, позаперсональну систему “харизматичних значень”;

Вперше проведено топологічний аналіз культурної традиції, як дослідження диспозицій агентів поля культури, які є одночасно індикаторами і факторами динаміки інноваційно-інституалізаційних процесів триваючих в соціальному просторі. В цьому контексті описано соціальні механізми культурної традиції, у якості яких постає діяльність агентів поля культури - соціальних груп різних типів субкультур;

Вперше запропоновано системну класифікацію типів субкультур суспільства. Визначено, що у соціальному просторі можна розрізняти субкультури інституціональні, меморіальні і не інституціональні соціально активні субкультури. Доведено, що саме активні субкультури, які формуються із соціальних рухів є агентами соціальних змін, активними ініціаторами інноваційно-інституалізаційних процесів. Інструментом діяльності активної субкультури є її соціальна група, яка на відміну від груп інших типів субкультур є жорстко структурованою референтною групою, з високим рівнем соціального контролю і між особистісних зв'язків;

Удосконалено соціологічну інтерпретацію поняття культурної форми, як продукту діяльності субкультури. Визначено, що культурні форми можуть бути предметними, знаковими і нормативними, орієнтованими на інтелектуальне, психо-емоційне, або предметно-знакове сприйняття, а також бути міфом (формою ідеї), предметом (як символом), або ритуалом (культурною інсценіровкою);

Вперше розроблений теоретико-методологічний концепт культурної традиції як її гіпотетичної, імовірнісної моделі, яка висвітлює здатність соціальної системи до постійної переструктурації, гнучкості, мобільності, відкритості і при цьому збереженні цілісності, органічності і культурної унікальності, що уявляється наслідком функціонування культурної традиції.

Практичне значення роботи: полягає в тому, що в ній опрацьовані теоретичні засади соціологічного аналізу культурної традиції, запропоновано новий концепт - "інноваційно-інституалізаційні процеси", що виводить теоретичну дискусію в межах структурно-функціонального підходу на новий рівень пояснення соціального механізму культурної традиції. Актуальний теоретичний науковий результат полягає у розробці гіпотетичної моделі функціонування культурної традиції, яка являє собою логіко-методологічний і категоріальний інструментарій соціологічного вивчення соціокультурних процесів.

Опрацьований матеріал роботи та досягнуті результати можуть бути використані:

для розробки конкретних методик соціокультурних досліджень;

як основа для подальших теоретичних досліджень механізмів соціальних трансформацій і факторів соціокультурної взаємодії;

як теоретична основа для підготовки лекційних матеріалів із загальної соціологічної теорії, соціології культури, етносоціології та соціології політики.

Апробація результатів дисертації відбувалась на наукових конференціях студентів та аспірантів з 2000 по 2003 роки, методологічних семінарах, засіданнях кафедри історії та теорії соціології Київського національного університету імені Тараса Шевченка, у практичній роботі під час розробок програм курсів "Соціологія масових комунікацій", "Етносоціологія” і ”Соціальна психологія організацій” для студентів-соціологів національного авіаційного університету м. Київ (2004-2005 рр.) Результати дисертаційного дослідження пройшли апробацію під час участі: у Міжнародній науковій конференції “Символ, міф, обряд: традиції і сучасність” Академія мистецтв України, Інститут мистецтвознавства, фольклористики і етнології НАН України, Київ, 2000; Всеукраїнській науковій конференції, присвяченій ювілею С.Б.Кримського “Ноосфера, і глобальні проблеми сучасності”, Інститут філософії імені Г.Сковороди, м.Київ, 2000; Круглому столі :”Етнопедагогіка в умовах сьогодення”, УЦНК “Музей Івана Гончара”, Інститут мистецтвознавства, фольклористики і етнології НАН України, м.Київ, 2000; ХХІ Міжнародній конференції молодих фольклористів памяті А.Горковенко: “Механізм передачі культурної традиції” Російський інститут історії мистецтв, Державний республіканський центр російського фольклору, м.Санкт-Петербург, 2001.

Публікації. Основні результати дисертації відображені у 4-х публікаціях, з них у фахових виданнях - 3 публікації;

Структура і обсяг дисертації зумовлені метою і завданнями дослідження. Дисертація складається із вступу, двох розділів, висновків та списку використаних джерел (321 найменування). Обсяг дисертації - 169 сторінки. Список використаних джерел у кількості 25 с.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

Структура дисертації відповідає меті дослідження і відображає послідовне вирішення поставлених завдань. Дисертація складається із вступу (в якому розкрита актуальність обраної теми дослідження і ступінь розробки проблеми, поставлена мета і завдання, вказано теоретико-методологічні засади, джерельну базу і наукову новизну, теоретичне і практичне значення даної роботи), двох розділів, висновків та списку використаних джерел .

Перший розділ роботи “Теоретико-методологічні засади дослідження культурної традиції” присвячений розгляду явища культурної традиції. Тут проводиться історико-соціологічна ретроспектива вивчення культурної традиції. Обґрунтовується залучений до вивчення культурної традиції методологічний інструментарій. Саме в першому розділі, спираючись на структурно-функціональну дослідну технологію, автор дає власне визначення культурної традиції, описує її структурну архітектоніку і основні функції та проводить її топологічний аналіз.

Перш за все автор зазначає, що погляд на традицію сформульований М.Вебером, який зводив останню до жорсткого протиставлення традиційного та раціонального і формував науковий підхід до цього явища майже до 60-х років нашого століття, вважається класичним. Навіть зараз, як у вітчизняній так і в західній соціології, поняття “традиція” зберігає під собою певну “негативну конотацію”, як синонімічність чогось консервативного, сталого, застиглого. Іншу уяву щодо сенсу поняття “традиція” дає філософія та соціальна практика традиціоналізму, які апелюють до “незмінної сутності” і “повертанню до джерел”. Так тьонісовська дихотомія “громада”--“суспільство” стала підгрунттям масштабного теоретичного напрямку в соціально-філософській, соціологічній думці, заснованому на протистоянні “живого світу” традиційної культури утилітарно-раціоналізованій, “одномірній” реальності цивілізації

Повертаючись же до соціології, треба сказати, що в той час як в її кордонах лише визрівали нові альтеративні і безумовно більш адекватні підходи до феномену традиції (концепції Е.Шилза, С.Ейзенштадта) в інших суспільних науках (передусім в антропології та етнології) у другій половині 60-х років ХХ століття відбулось радикальне революційне переосмислення цього явища. Цьому процесу передувала критична переоцінка наслідків модернізації в середовищі антропологів, тобто власне, тих хто безпосередньо в процесі польової роботи вивчав ті суспільства, які прийнято називати традиційними.

І хоча класичний для соціології підхід до культурної традиції був і залишається цілком доцільним, сучасні соціокультурні реалії вимагають його перегляду, тим більше, що до цього заохочує і обсяг знань нагромаджених сучасною традиціонологією, які потребують для власного розгляду, саме, соціологічного інструментарію. Необхідність уваги соціологів полягає не тільки в тому, що питання, які ставляться сучасною традиціонологією, так чи інакше, торкаються предметного поля соціології, а і пов'язана з тим, що сформована в межах культурології, концепція культурної традиції, будучи більш адекватною соціокультурним реаліям сьогодення нівелює класичне для соціології бачення цього явища, демонструючи широкий спектр можливостей для соціологічної концептуалізації .

Таким чином в контексті аналізу ретроспективи вивчення культурної традиції, як базового елементу культури суспільства розглядаються не тільки соціологічні підходи, а залучаються і культурологічні, етнологічні концепції тощо. Окремо вивчається розвиток теорії культурної традиції у працях радянських дослідників, де особливе зацікавлення викликають концептуальні напрацювання традиціонологів (Є.Маркарян, В.Власова, Є.Абрамян, К.Чистов і т.д). Виняткову увагу привертають і концепції Є.Шилза та С.Ейзенштадта, аналізу теорій яких присвячена більша частина першого параграфу.

На підставі вивчення означених підходів концептуалізується і некласичне для соціології бачення культурної традиції, яке видається не тільки об'єктивним і актуальним, а й значно результативнішим для подальшого соціологічного конструювання. Стверджується, що саме з позиції некласичного підходу до культурної традиції, розкриваються можливості для всебічного аналізу процесів соціокультурної динаміки, вивчення соціальних механізмів культурної традиції, її ролі у організації і переструктурації соціального простору, процесах соціальних змін, актах соціальної взаємодії і моделюванні суспільної реальності.

В першому розділі обгрунтовуються і методологічні засади вивчення культурної традиції у даній роботі. Так, автор звертається до робіт класика антропології Б.Малиновського, виокреслюючи методологічну траєкторію функціоналізму. Згадуються тут основи структуралістського підходу (за роботами А.Радкліф-Брауна і Т.Парсонса) і принципи постструктуралістського синтезу П.Бурдье. В цілому, підрозділ, присвячений вичлененню засад структурно-функціональної дослідної технології, опису алгоритмів структурного і функціонального підходів до вивчення соціальних явищ. На основі систематизації компонентів цих підходів, для подальшого власного теоретизування, автор формує основні принципи неофункціоналістьского синтезу, як такої методології, яка може бути адекватним дослідним інструментарієм у вивченні функціонування культурної традиції.

На основі обґрунтованого методологічного інструментарію, далі у роботі розгортається структурно-функціональний аналіз культурної традиції. Тут досліджується її структурна архітектоніка і основні функції. За висновками проведеного аналізу визначено, що: культурна традиція представляє трансчасовий, багатолінійний, гнучкий, креативний процес, який обумовлює змістовну цілісність культури у динаміці постійного самовідтворення комплексу власних адаптивно-захисних функцій. Ці функції у свою чергу обумовлюються внутрішньою будовою традиції. А саме особливостями її структурної організації, як наявності: 1/ ”центральної зони культури”, як “символічної матриці”, “ядра культури”, яке локалізує у собі її “харизматичні змісти” (С.Ейзенштадт); 2/двох однопорядкових складових традиції - креативної та консервативної, між якими постійно точиться функціональний конфлікт, який відтворює динаміку означеного процесу і є механізмом саморуху культурної традиції.

Функції ж культурної традиції узагальнюючи можна звести до двох блоків: 1/адаптивні; 2/захисні або збережувальні (імуногенні). Причому, перші постають як механізми дії креативного, а другі як консервативного чинника традицій. Аналізується і структура цих складових культурної традиції, адже кожна з них має власну динамічну структурну архітектоніку, яка визначає їх різне функціональне навантаження в тілі спільного феномену. Під кожною з цих складових (креативна і консервативна) таким чином, сконцентровані комплекси понять, які характеризують певний прояв культурної традиції, відтворюючий ту чи іншу її функцію. Явища ж соціального життя окреслені цими поняттями в реальності і відтворюють собою плин конкретно-історичного життя певного суспільства, рух культурної традиції Таким чином процес культурної традиції функціонально звйязуює явище соціальної структури з поняттям соціальних змін.

Так, сукупність елементів світоглядної, ціннісно-нормативної і знаково-символічної систем суспільства, актуальних на даний момент часу, складають структурну архітектоніку консервативної складової культурної традиції.

Креативна ж складова культурної традиції, яка ініціює інноваційні процеси, пов'язується з процесами соціальних змін і явищем інновації, як такої культурної форми яка є противагою стереотипу, і з'являється як наслідок корекції останнього у відповідності із новими соціально-історичними умовами.

Однак далеко не вся сукупність соціальних змін детермінується культурною традицією, а лише ті із них які призводять до якісних трансформацій соціальної структури, тобто переструктурацій. І якщо вже ті, соціальні процеси, які ініціюють флуктуацію (коливання) суспільного простору, як зміну параметрів його соціально-психологічного клімату можна назвати процесами соціальних змін, то лише соціальні зміни, які ініціюють переструктурацію є фактом функціонування культурної традиції. У випадку ж коли інновації не сприймаються більшістю і згодом нівелюються ми говоримо лише про явище нормативного відхилення і варіацію. Саме із багатоманітності існуючих на даний момент часу варіацій культурних форм, креативна сторона культурної традиції обирає майбутню інновацію.

І якщо вибір певної варіації культурної форми і презентація її у якості інновацій, що знаменує собою початок інституалізації останньої, пов`язана з дією креативного чинника традиції, то подальший процес інституалізації в усій сукупності його етапів продовжується функціями консервативної її складової. Взаємообумовленість же креативної і консервативної чинників культурної традиції може бути обґрунтована, як зовнішньо так і внутрішньо. Так внутрішня діалектика полягає у детермінації креативного чинника параметрами консервативної складової, адже креативна сторона вишукує і заміняє ті стереотипні культурні форми які вже втратили актуальність, не відповідають умовам і потребуюють корекції. З другого ж боку консервативна сторона культурної традиції завершує інституалізацію обраних інновацій, перетворюючи їх в стереотипізовані зразки, шляхом їх стандартизації, що є завершальним етапом інституалізації.

Зовнішня ж взаємодетермінація складових культурної традиції розкривається через рівень взаємодії агентів соціальних змін у просторі суспільства і полягає у діалектиці суспільного і особистісного, історичних умов і індивідуальної волі. Саме на цьому рівні актуалізуються поняття окреслюючи роль особистості в історії, діалектику особистості і суспільства. Адже суб`єктами соціальних змін ініціюючими інновації постають окремі індивіди і соціальні групи. Так для аналізу агентів соціальних змін дослідниками розроблене окреме поле понять, характеризуюче, як варіабельну, інноваційну ( нонконформістську, девіантну і т. д. поведінку) так і особу її презентуючу ( харизматичний лідер (Є.Шилз), інноваційна особистість (М.Вебер), пасіонарій (Л.Гумільов) і т. д.), в якості якої могла постати і соціальна група (правляча еліта, панівний клас, або прошарок).

У загальнонауковій же дискусії щодо ролі особистості в історії де чітко простежуються дві протилежні позиції (героїчний і соціальний детермінізм) виокремлюється і третій підхід, який називають “еволюційно-адаптивним”. В контексті ж нашої концепції саме цей підхід яскраво ілюструє взаємообумовленість складових культурної традиції. Так, будь яке новаторство, будь то нова соціальна ідея, політичне реформаторство, життєвий стиль і навіть наукова теорія, винахід, або витвір мистецтва не знайде визнання, а отже і не здійснить відповідного впливу на соціальний простір, якщо в останньому не визріють відповідні для цього умови, які спровокують потребу саме в таких новаціях, заходах, ідеях, які в свою чергу спричинять необхідну переструктурацію. Таким чином за законом самозбереження системи серед низки варіацій інновацій інституалізуються лише ті які спричиняють мінімальне зростання соціальної ентропії, що за умов постійних переструктурацій дозволяє зберігати змістовну цілісність структури.

Взаємодія складових креативної і консервативної складових спричиняє в соціальній реальності цілий конгломерат інноваційно- інституалізаційних процесів (соціальних змін), які триваючи на різних рівнях соціального простору, власною сукупністю відтворююють буттєвість культурної традиції, яка в цьому контексті уявляється механізмом переструктурації простору, агентом соціальних змін, а отже і фактором розвитку суспільства, як умовою збереження культурної цілісності суспільства.

Чимала частина першого розділу присвячена розгляду базового структурного компоненту культурної традиції - центральної зони культури. Поняття “центральної зони культури”, яке визначає собою центральну ідею культури, її “генетичний код”, не є загальновизнаним у сучасній світовій науці, для вітчизняної ж соціології воно є майже незнаним, тому і поглиблення соціологічної інтерпретації цього терміну уявлялось автору доречним, тим більше, що цього вимагав і алгоритм розробки обраної проблематики. Так, саме за допомогою цієї константи вдалося ґрунтовно проаналізувати основні функції культурної традиції, описати соціальні механізми її дії. Розгляду ж “центральної зони культури” присвячений окремий параграф нашого дослідження. Матеріал викладений у ньому дав нам можливість побачити центральну зону культури, як унікальне явище, яке є результатом історико-культурного життя спільноти (етносу) і представляє собою інтегральну, позаперсональну систему “харизматичних значень” - соціетальну психіку соціуму. Торкалися ми і питання функціонального призначення цього явища в загальній системі культури (функція негентропії), де місце якого є центральним, базовим, адже жодна культура спільноти не існує без своєї основи, як без змісту, сенсу, власної унікальної ідеї. Саме ця “центральна ідея” культури задає культурній традиції параметри інновацій, які подалі підлягають інституалізації. Таким чином, серед великого розмаїття інновацій, інституалізуються лише певні, тобто ті, які привносячи оновлення і розвиток (спричиняючи переструктурацію) при цьому не чинять протиріччя “основній ідеї” культури.

Неофункціоналістьский синтез у поєднанні з постструктуралістьскою методологією створив ефективні засади для проведення топологічного аналізу культурної традиції. Сам же топологічний аналіз культурної традиції постав тим адекватним дослідним інструментарієм, якій дозволив відтворити цілісну картину функціонування культурної традиції у соціальному просторі, визначити соціальні механізми її дії. Таким чином далі у розділі обговорюються методологічні засади топологічного аналізу культурної традиції, задачею якого є дослідження якісних, топологічних властивостей культурних явищ, як диспозицій агентів поля культури, які є і індикаторами динаміки інноваційно-інституалізаційних процесів у соціальному просторі. Звертаючись до топологічного аналізу автор вибудовує таку теоретико-дослідну модель функціонування культурної традиції, яка виокреслює схему тих якісних індикаторів процесу культурної традиції, які, фіксуючи перебіг іннноваційно-інституалізаційних процесів у суспільстві постають і вузловими векторами переструктурації соціальної структури.

І якщо в загальному змісті топологія є поняття, що визначає розділ науки, то в нашому випадку це сам простір культури суспільства, який ми презентуємо, як соціокультурний вимір соціального простору. Цей вимір нашаровуючись над соціальним, являє собою абстрактний, динамічний простір, що має центр та відповідно структуровані обєкти навколо нього, у якості яких постають різні типи субкультур. В цьому розрізі запропоновано і авторську типологію субкультур суспільства. Визначено, що у соціокультурному вимірі можна розрізняти субкультури інституціональні (субкультури соціальних інститутів), меморіальні (субкультури історичного минулого спільноти) і не інституціональні соціально активні субкультури. Різнотипні субкультури постійно продукують різноманітні культурні форми, що забезпечує динамічність простору, і утворює у ньому окремі смислові поля, надаючи йому вигляд неоднорідної мозаїчності. Не обминає автор увагою і сам соціальний простір, який аналізується в контексті відомих концепцій просторової організації суспільства П.Сорокіна і П.Бурдьє. Структура і динаміка ж соціального простору досліджується в ракурсі аналізу соціальної активності різних соціальних груп суспільства, які власне своєю діяльністю спричиняють переструктурізацію, чому присвячений другий розділ роботи.

Другий розділ: “Функціонування культурної традиції у соціальному просторі” присвячений вивченню соціального механізму культурної традиції, процесам її діяльності. Саме в цій частині роботи ми, безпосередньо, розглядаємо питання взаємодії культурної традиції із соціальною структурою, явищами стратифікації і соціальної мобільності, процесами соціальних трансформацій і моделюванням суспільної реальності.

Здебільше цей розділ присвячений аналізу діяльності соціальних груп суспільства, як інструментів проведення соціальної діяльності. Адже саме в просторі соціальних груп певних окремих субкультур “народжуються” інновації, які подалі, транслюючись у загальний соціальний простір оцінюються і приймаються всіма іншими соціальними групами суспільства. Так інновація, закріплюючись в більшості соціальних груп суспільства стає стереотипом, що є етапом плину інноваційно-інституалізаційних процесів, саморухом культурної традиції. Одже на соціально-конкретному рівні суб'єктом культурної традиції виступають люди і соціальні групи людей, як членів певного суспільства, які, як наслідують певні норми і правила, так і змінюють останні власною інноваційною поведінкою.

На початку розділу, аналізуються соціальні групи різних типів субкультур з точки зору їх просторово-структурної архітектоніки. Так соціальна група субкультури розглядається в контексті аналізу функціонування останньої, яке є можливим лиже завдяки наявності певної сукупності членів суспільства, складаючих собою структуровану спільноту, яка формується з метою проведення певної цілеорієнтованої діяльності. Саме соціальна група онаочує існування певної активної неінституціональної субкультури, відображаючись у соціальному вимірі простору суспільства, як референтна стабільна соціальна група, маюча еліту на чолі з лідером і власні, достатньо, гнучкі соціальні кордони, якісні характеристики яких є умовою адекватної взаємодії із зовнішньокультурним середовищем, що є і фактором еффективного функціонування субкультури. В соціальному ж вимірі стабільність соціальної групи субкультури відображається ступенем культурації її членів (як ступенів їх соціалізації данною субкультурою). Аналізуються і різні ступені культурації особистості, які впливають на статусно-іерархічне розташування суб'єкта в просторі соціальної групи.

Прямуючи до експансії, в процесі інституалізації соціальна група субкультури набуває і статусу соціальної організації, яка легітимізує її діяльність, сприяючи поліканальному впливу на зовнішньокультурний простір фактом розширення спектру культурних презентацій. Так доводиться, що соціальна група активної не інституціональної субкультури, яка є агентом соціальних змін, являє собою референтну, структуровану соціальну групу з високим рівнем соціального контролю і міжособистісних зв'язків, на відміну від соціальних груп інституціальних субкультур і меморіальних субкультур, які є здебільше соціальними колами. Виділення і дослідження цих соціально активних, не інституціональних субкультур має сенс, перш за все з боку прогнозування можливих соціальних тенденцій і процесів, адже неінституціональні субкультури попри власну нелегітимність виступають активними агентами соціальних змін, ініціаторами інноваційно-інституалізаційних процесів. Описуються в розділі і етапи інституалізації соціальної групи активної субкультури, виникнення якої повязується з перебігом потужного соціального руху.

Подалі соціальна група активної субкультури розглядається саме як агент соціальних змін, ініціатор інноваційно-інституалізаційних процесів. В окремому параграфі автором пропонується і обґрунтовується доцільність введення нового терміну “культурна модель”, для найменування типу соціально активної субкультури.

В наступному ж параграфі вже досліджується власне діяльність різнотипних субкультур, яка полягає у виробленні і презентації різноманітних культурних форм. Саме тут пропонується і типологія культурних форм, аналізуються процеси їх створення, механізми демонстрації і функціональне призначення. Удосконалено і соціологічну інтерпретацію поняття культурної форми, як продукту діяльності субкультури, яка уявляється індикатором субкультурного дискурсу, а також інструментом міжкультурної взаємодії, чинником соціокультурної динаміки. Поняття культурної форми (як і її фаз -- інновації, стереотипу, симулякра) стосується будь якого елементу світоглядної, цінннісно-нормативної і знаково-символічної систем. Визначено також, що культурні форми можуть бути предметними, знаковими і нормативними, орієнтованими на інтелектуальне, психо-емоційне, або предметно-знакове сприйняття, а також бути міфом (формою ідеї), предметом (як символом), або ритуалом (культурною інсценіровкою);

Другий розділ містить у собі і загальний нарис просторової організації субкультурного розмаїття суспільства. Йде мова про механізми організації соціального простору, процеси постійної його переструктурації внаслідок функціонування культурної традиції. Обгрунтовується важливий висновок, що в реальності безперервно триває цілий конгломерат інноваційно-інституалізаційних процесів (соціальних змін), які, відбуваючись на різних рівнях соціального простору, власною сукупністю відтворюють буттєвість культурної традиції, яка в цьому контексті уявляється механізмом переструктурації простору, агентом соціальних змін, а отже і фактором розвитку суспільства при умові збереження його цілісності. Для кожного окремого суспільства, в ролі центрально розташованих, конфліктуючих між собою субкультур (що відтворює собою функціональний конфлікт складових культурної традиції), виступають різні соціальні верстви, або представники різних сфер суспільства, які в будь-якому випадку є принципово значимими для стабільності та розвитку саме цього суспільства, саме в цей історичний період. Так, триваючи в центральному локусі простору, інноваційно-інституалізаційні процеси обумовлюють своїм перебігом дискурс культурних форм субкультур владних еліт (як опозиційних політичних течій), внаслідок якого конструюється такий міф, як ідеологія, яка стає легітимною для всього суспільного простору і структурує останній згідно зі сформованим “образом суспільства”, фактом надання кожному з його об'єктів певного статусу, (як місце розташуванню у соціумі), який у свою чергу відповідає певному символічному значенню соціокультурної текстуальності простору.

Також зазначається, що культурна традиція може бути досліджена на різних рівнях соціологічного аналізу і ми можемо стверджувати, що:

1) На мікрорівні вона відтворюється у будь якій субкультурі, як локальній міні-культурі;

2) На мегарівні, в межах поля культури певного суспільства, яка об'єднує у собі розмаїття субкультур спільноти;

3) На макрорівні в масштабі світового культурного простору, який сформований із сукупності культур всіх планетарних суспільств, як окремих субкультурних утворень, складаючих спільний орнамент загальнолюдських, смисложиттєвих сенсів.

Підсумковим же і важливим результатом нашого теоретичного дослідження є конструювання на базі всього вище опрацьованого матеріалу теоретико-методологічного концепту функціонування культурної традиції. На відміну від теоретико-дослідної моделі, побудова якої передбачає використання певного емпіричного матеріалу, даних конкретних соціологічних досліджень, теоретико-методологічний концепт являє собою, здебільше описовий, концептуальний образ об'єкту, який є лише гіпотетичною, імовірнісною і суто теоретичною моделлю певного соціального факту. Так у прикінцевому параграфі розділу автором вибудовується закінчена картина культурної традиції, як єдиної динамічної структурно-функціональної агломерації, яка лежить у основі системи культури і уявляється при цьому чинником соціальних трансформацій, ініціатором інноваційно-інституалізаційних процесів.

У висновках автор нагадує наукову проблему та дає перегляд нових здобутих результатів. Зокрема, тут підкреслюється те, що перегляд “класичного” розуміння культурної традиції є актуальним для вітчизняної соціології, оскільки він відкриває нові можливості подальшого соціологічного аналізу соціокультурної динаміки - з позиції постійної переструктурації і трансформації соціальної системи за законом збереження цілісності останньої. Адже в авторській концепції культурна традиція уявляється не тільки як базовий елемент системи культури, а постає, перш за все, як трансчасовий, багатолінійний, гнучкий, креативний конгломерат інноваційно-інституалізаційних процесів, які в свою чергу задають параметри суспільному конструюванню соціальної реальності, як векторам структуризації простору суспільства. Також підкреслюється, що здатність суспільної системи до постійної переструктурації, гнучкості, мобільності, відкритості і, при цьому цілісності, органічності і культурної унікальності, попри, безперервний плин соціальних змін забезпечується саме завдяки функціонуванню культурної традиції.

СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ ПРАЦЬ ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ

В фахових виданнях:

1.Настояща К.В. Культурна форма, як агент міжкультурного дискурсу // Вісник КНУ ім.Т.Шевченка. Соціологія. Психологія. Педагогіка. Вип.19. - К.: ВПЦ "Київський університет". - 2003. - С.17-20.

2.Настояща К.В. Культурна традиція. Історико-теоретичний аналіз // Соціальні виміри суспільства. Вип. 5. - К.: Інститут соціології НАН України. - 2002. - С.220-237.

3. Настояща К.В. Культурна традиція: структурно-функціональний аналіз з погляду соціокультурних реалій сьогодення // Вісник Академії праці та соціальних відносин Федерації профспілок України. - 2001. - №3. - С.9-15.

В інших наукових виданнях 1:

1.Настояща К.В. Феномен культурної моделі та її функціонування в соціокультурному просторі //Актуальні філософські та культурологічні проблеми сучасності. Збірник наукових праць. / Відп. Редактор М.М. Бровко, О.Г. Шутов. - К: вид.центр КНПУ, 2002. - С.257- 263.

АНОТАЦІЯ

Настояща К.В. Функціонування культурної традиції у соціальному просторі. - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата соціологічних наук за спеціальністю 22.00.01- теорія та історія соціології.

Київський національний університет імені Тараса Шевченка. Київ, 2005 - 169 с.

У дисертаційному дослідженні вирішено наукове завдання концептуалізації функціонування культурної традиції у соціальному просторі на основі проведення структурно-функціонального і топологічного її аналізів. Детально описано інноваційно-інституалізаційні процеси, ініційовані культурною традицією і структурна архітектоніка її складових. На основі удосконалення структурно-функціонального аналізу поглиблено і соціологічну інтерпретацію поняття “центральної зони культури”. Вперше ж проведений топологічний аналіз культурної традиції допоміг дослідити соціальні механізми останньої, у якості яких постає діяльність соціальних груп різних типів субкультур. Запропоновано автором і системну класифікацію типів субкультур, на основі чого удосконалено соціологічну інтерпретацію поняття культурної форми, як продукту діяльності субкультури і розроблено типологію культурних форм.

Сформульований на основі проведеного дослідження, теоретико-методологічний концепт культурної традиції, який являє собою описову, гіпотетичну модель її функціонування, презентує культурну традицію як трансчасовий, багатолінійний, креативний процес, який є базовим елементом системи культури і виступає чинником соціальних трансформацій, ініціатором інноваційно-інституалізаційних процесів.

Ключові слова: культурна традиція, центральна зона культури, соціальний механізм, соціальний простір, соціальна структура, інновація, стереотип, соціальні зміни, соціальна ентропія, соціальна група, субкультура, соціальна дія, культурна модель, культурна форма.

АННОТАЦИЯ

В диссертационном исследовании решена научная задача концептуализации функционирования культурной традиции в социальном пространстве на основе проведения структурно-функционального и топологического анализов. Детально описаны инновационно-институализационные процессы, инициированные культурной традицией и структурная архитектоника ее составляющих - консервативной и креативной частей, взаимодействие между какими и является основой самодвижения культурной традиции. На базе усовершенствования структурно-функционального анализа углублена социологическая интерпретация понятия “центральная зона культуры”. В частности определено, что “центральная зона культуры”, как составляющая культурной традиции лежит в основе целостной системы культуры, представляя собой конфигурацию “харизматических смыслов” - социетальную психику общества. Механизмом же защиты и воспроизведения этих “харизматичних значений” центральной зоны культуры выступает культурная традиция, которая постоянно инициирует появление разнообразных инноваций среди которых институализируются только те, распространение и стереотипизация которых сопряжена с минимальным ростом социальной энтропии, то есть не противоречит смысловой целостности социальной структуры.

Формулируя собственное определение культурной традиции и опираясь в этом на концептуальные наработки ведущих исследователей культурной традиции (прежде всего речь идет о теориях Э.Шилза, С.Эйзенштадта, концепциях советских традиционологов (Е.Маркарян, В.Власова, Э.Абрамян, К.Чистова и других)), автор пытался выделить те характерные особенности этого явления, которые являются актуальными для него на уровне макроанализа, сфокусированного на рассмотрение функционирования культурной традиции в социальном пространстве общества.

Важное значение тут приобрел анализ и двух однопорядковых составляющих традиции - креативной и консервативной, между которыми постоянно протекает функциональный конфликт, который воссоздает динамику означенного процесса и есть механизмом его самодвижения.

Так креативная и консервативная составляющие традиции, имея разную функциональную нагрузку в теле единого феномена, соответственно обладают и различной структурной архитектоникой. Под каждой из этих составляющих, таким образом, сконцентрированы комплексы понятий, которые характеризуют определенное проявление культурной традиции. Явления ж социальной жизни, определенные этими понятиями в реальности, и воссоздают собой течение культурной традиции определенного общества, связывая явление социальной структуры с понятием социальных изменений. Так совокупность элементов мировоззренческой, ценностно-нормативной и знаково-символичной систем общества, актуальных на данный момент времени, составляют структурную архитектонику консервативной части культурной традиции.

Трансформация ж элементов этих систем обуславливается динамикой социально-исторических условий, требующих новых норм и ценностей, что активизирует креативную составляющую культурной традиции, которая инициирует инновационные процессы. Однако далеко не вся совокупность социальных изменений, протекающих в обществе, детерминируется культурной традицией, а только те из них которые приводят к качественным трансформациям социальной структуры, то есть переструктурациям социального пространства.

Впервые проведенный топологический анализ культурной традиции, как качественный анализ диспозиций агентов поля культуры помог исследовать ее социальные механизмы, которыми являются деятельность социальных групп разнообразных субкультур. Так в основе предложенной типологии субкультур лежит понятие социальной активности, которое рассматривается через призму продуцирования субкультурой разнотипных инновационных культурных форм, которые выступают проявлениями различных субкультурных дискурсов, инструментами межкультурных дискуссий и индикаторами протекания инновационно-институализационных процессов. Среди разных типов субкультур наявных в обществе (институциональных, мемориальных и т.д.) автором особо выделяется и анализируется тип не институциональной, социально активной субкультуры, которая выступает активным агентом социальных изменений, постоянно продуцируя и презентуя внешнекультурному пространству собственные инновационные культурные формы. Инструментом же социальной активности этой субкультуры выступает жестко структурированная социальная группа с большой плотностью межличностных контактов членов группы и высоким уровнем социального контроля.

Сконструированный на основе проведенного исследования теоретико-методологический концепт культурной традиции, презентует не классический для социологии поход к этому явлению. Так, автором делается вывод, что культурная традиция представляет собой не только базовый элемент системы культуры, а является трансчасовым, многолинейным, креативным процессом, инициирующим инновационно-институализационные процессы в обществе, которые, в свою очередь, выступают механизмом организации и переструктурации социального пространства, благодаря чему сама культурная традиция, будучи фактором целостности социальной структуры, представляется и основным детонатором социальных изменений.

Ключевые слова: культурная традиция, центральная зона культуры, социальный механизм, социальное пространство, социальная структура, инновация, стереотип, социальные изменения, социальная энтропия, социальная группа, субкультура, социальное действие, культурная модель, культурная форма.

Annotation

Nastoyascha K.V. The functioning of cultural tradition in social space. - Manuscript.

The thesis for a scientific degree of the Candidate of Sociological Sciences. - 22.00.01 - Theory and history of sociology. Taras Shevchenko Kyiv University, Kyiv, 2005.

The scientific task of the conseptualisation of the functioning of cultural tradition in the social space based on a stractural-functional and topological analisys are solved in this investigation. The innovation and institutionalisation proceses which iniciated from cultural tradition and its structural elements are described in detail. Based on improved structural-fanction analisys the sociological interpretation of the concept "central zone of culture" is extended. The topological analisys of cultural tradition that realized for the first time helped exemine the functioning of different types of subculture of the social groups as a social mechanismes of cultural tradition. The authoress proposed the systematic classification of the types of subculture from which improved sociological interpretation of the concept "cultural form" as the result of the subculture functioning.