Виховна система сучасного ВНЗ: соціологічні аспекти аналізу

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Виховна система сучасного ВНЗ: соціологічні аспекти аналізу

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня доктора соціологічних наук

Загальна характеристика роботи

Актуальність теми. Радикальні зміни, що відбуваються у соціально-економічній, політичній, правовій, морально-етичній сферах життєдіяльності українського суспільства, призвели як до трансформації як суспільства в цілому, так і його окремих складових. Це обумовлює формування нових принципів та механізмів соціальної взаємодії, нових ціннісних пріоритетів розвитку українського соціуму та окремих соціальних суб'єктів.

Пошук цих пріоритетів потребує урахування того факту, що трансформація суспільних відносин в Україні довгий час характеризувалася першочерговою увагою до економічних та політичних аспектів функціонування держави. За таких умов проблеми виховання не потрапляли у перелік питань, які мали пріоритетний характер у вітчизняній державній та громадській практиці. Не стала винятком і галузь наукового осмислення цього кола проблем, у тому числі в системі соціологічного знання. Роботи, присвячені виховним процесам в українському суспільстві, є практично винятком у потоці наукових та науково-практичних розробок вчених-соціологів.

Через спробу «викреслення» виховної складової із суспільного життя українське суспільство опинилось на порозі катастрофи, коли значна частина соціуму має нестабільні, хаотично поєднані ціннісні пріоритети, життєві цінності, ідеали; коли суспільство не має стрижня щодо принципів та норм свого існування, які б поєднували та робили його міцнішим.

Аналіз сучасного стану українського суспільства дозволяє стверджувати, що в ньому відчувається потреба у принципово нових підходах до організації виховної роботи і насамперед у середовищі студентської молоді, яка у найближчому майбутньому складе ядро української інтелігенції.

Саме тому в період становлення ринкових відносин в Україні перед вищими навчальними закладами постають нові завдання, пов'язані із новими умовами соціалізації, у тому числі виховання особистості фахівця, із розвитком таких його якостей, як високий професіоналізм, активність, діловитість, заповзятливість, мобільність, почуття відповідальності, уміння працювати, швидко орієнтуватися в ситуації, приймати самостійні рішення, поважати працю, формувати потребу в постійному оновленні знань і самовдосконаленні, розвивати культуру міжособистісного спілкування тощо.

Актуальним залишається питання про ідеал сучасного виховання, його напрямків, про міру включеності до процесів виховання різних соціальних інституцій тощо.

Роль освітніх установ у вирішенні питань формування особистості, її виховання залишається беззаперечною. Хоча у цьому аспекті теж спостерігається дискусійність у сучасній науковій літературі та українській освітній практиці.

Визначаючи перспективи розвитку освіти й завдання навчання підростаючих поколінь, світова освітня спільнота однозначно доходить висновку, що сучасне інноваційне навчання має перед собою як мінімум дві основні мети. Перша - виховати здатність до «передбачення», випередження подій, зорієнтувати людину на свідомий вибір альтернатив. Друга мета - навчити дотримуватися принципу «співучасті», що передбачає участь індивідів і цілих суспільств у процесі прийняття важливих рішень на всіх рівнях - від локального до глобального. Іншими словами, йдеться про демократизацію процесу прийняття відповідальних рішень, передумовою чого є демократизація освіти, кардинальні зміни в процесі навчання.

Досвід показує, що навчання, яке виключає духовно-моральну складову й орієнтується лише на передачу максимального обсягу знань та освоєння технологій, не забезпечує професійної успішності фахівця й неминуче спричиняє кризу соціально-культурної та особистісної ідентичності. Навчання ефективне лише настільки, наскільки йому вдається пробудити в людині людське (її духовність, волю до самопобудови, самоконструювання, інтерес до самопізнання й самовизначення).

У зв'язку із цим надзвичайно важливим є розуміння ВНЗ як соціокультурної системи, функції якої не обмежуються підготовкою людини до професійної діяльності. Його необхідно розглядати як канал трансляції та відтворення культурних норм, цінностей, ідей, як простір генерування суспільної ідеології, яка разом із її носіями вросте в культуру й дасть свої результати.

Незважаючи на те, що питання виховання вже відобразилися в окремих концепціях виховної роботи на мікро - (ВНЗ) та макро - (держава) рівнях, проблеми системного наукового, у тому числі соціологічного, вивчення процесу виховання, механізмів виховної роботи у ВНЗ за умов трансформації українського суспільства залишаються вкрай актуальними. Особливого значення, зокрема, набуває завдання концептуалізації виховання на мезорівні, тобто на рівні освіти, у тому числі вищої, як соціального інституту.

Ступінь наукової розробки проблеми. Проблема виховання належить до тих проблем, які мають міждисциплінарний контекст дослідження. Наукова розробка питання виховання як соціального феномена спирається на роботи соціологічного, психолого-педагогічного, а також філософського напрямку.

Питання виховання є тим шаром наукового знання, який сягає своїм корінням у давнину. Ще Платон, Арістотель, Сенека, Плутарх виокремлювали проблему виховання у своїх теоретичних доробках. Подальший розвиток цього напрямку пов'язаний з іменами гуманістів-просвітителів - Ф. Рабле, М. Монтеня, Вівес Хуан Луїса, результатом наукової творчості яких стала поява поняття «гуманістичне виховання». Значний внесок у дослідження проблем виховання зробив Я.А. Коменський, який сформулював і обґрунтував принципи навчання та виховання. Наприкінці ХІХ століття на зміну педагогічним підходам до вивчення проблем виховання приходять соціологічні та філософсько-соціологічні.

Особливий пласт розробок проблеми виховання належить класикам соціології. Так, О. Конт вбачав завдання виховання у приборканні егоїстичних інстинктів, у пошуку їх цілеспрямованого сполучення із загальними нормами та інтересами. Е. Дюркгейм вважав, що виховання спрямоване на формування готовності особистості бути членом суспільства.

Не втратили своєї актуальності запропоновані Е. Дюркгеймом цілі виховання, які він зводив до формування гармонійно розвинутої особистості і розвитку спеціальних якостей відповідно до реального різноманіття видів діяльності і стилів життя різних соціальних груп.

Питання виховання підростаючого покоління розроблялись і в працях К. Маркса і Ф. Енгельса, які, переглянувши ідеї утопічного соціалізму ХІХ століття, запропонували новий підхід до вирішення завдання формування особистості і місця виховання в розвитку людини.

Розвиток соціологічної думки щодо процесу виховання на початку ХХ ст. привів до інституціоналізації педагогічної соціології (А. Фішер), у межах якої акцент у дослідженнях робився на функціях суб'єктів виховання, а також на питаннях осмислення цілей та ідеалів виховання.

Одне із центральних місць у системі наукового дослідження виховання посідає проблема формування нового типу особистості (К. Маркс, Ф. Енгельс, П. Наторп, Дж. Дьюї та ін.).

З іменами В. Соловйова, М. Бердяєва, С. Булгакова, Б. Вишеславцева, С. Гессена, І. Ільїна, В. Зеньковського, Ф. Степуна пов'язане утвердження нової парадигми виховання, прийнятої у першій чверті ХХ століття не тільки вітчизняною, але й світовою науковою думкою. Звернувши увагу на етичний компонент у вихованні, вони проголосили зміну домінант - від «виховуючого навчання» до «навчаючого виховання».

У 1980-ті роки дослідники проблем виховання (Д. Міллер, Г. Суонсон, К. Галл) акцентують увагу на методах виховання, розробці функцій інститутів виховання та ін.

Новий етап розвитку соціологічного підходу у дослідженнях виховання (остання чверть ХХ сторіччя) пов'язують із роботами російського вченого А.Г. Харчева, у яких розробляються питання залежності виховання від усієї сукупності факторів соціального життя, зв'язку його результативності із впливом макро- і мікросередовища. У полі зору таких українських та російських дослідників, як О. Якуба, Т. Кухтевич, В. Лісовський та ін. у цей період потрапляють аспекти виховання студентської молоді.

Серед сучасних досліджень проблем виховання в Україні можна виділити декілька напрямків: соціологічні проблеми освіти та виховання у вищій школі (О. Якуба, В. Астахова, В. Андрущенко), проблеми студентства як соціальної групи (М. Головатий, Л. Сокурянська), дослідження ролі виховання у процесах соціалізації (М. Лукашевич), розвитку особистості в умовах безперервної освіти (І. Зязюн) і т. ін.

Таким чином, на сьогоднішній день напрацьовано значну теоретико-методологічну базу із вивчення проблем виховання. Проте в умовах сучасних трансформаційних змін українського суспільства питання системного погляду на виховну роботу у ВНЗ, концептуалізації процесу виховання у вищій школі залишаються без відповідей, що й обумовило вибір теми дисертаційного дослідження.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження здійснювалося в рамках науково-дослідної роботи кафедри соціології Харківського гуманітарного університету «Народна українська академія» як його комплексної складової наукової теми «Формування інтелектуального потенціалу нації на межі століть: економічні, політичні, соціокультурні аспекти» (держреєстрація №0199U004470). Дисертація виконувалася на підставі довгострокового перспективного тематичного плану науково-дослідної роботи ХГУ «НУА» на 2001-2010 рр., затвердженого Міністерством освіти і науки України 12 жовтня 1999 р.

Об'єкт дисертаційного дослідження. Об'єктом дисертаційного дослідження є виховні практики сучасної української вищої школи.

Предмет дисертаційного дослідження. Предметом дисертаційного дослідження виступили основні тенденції розвитку та функціонування системи виховної роботи в умовах становлення безперервної освіти.

Мета і завдання роботи: Відповідно до визначених об'єкта та предмета дисертаційної роботи метою дослідження визначено розробку концепції системи виховної роботи у вищій школі в умовах функціонування принципів безперервної освіти.

Для досягнення мети в дисертаційному дослідженні вирішені наступні завдання.

Проведено аналіз теоретико-методологічних засад дослідження виховної роботи у ВНЗ.

Здійснено концептуалізацію системи виховання особистості майбутнього фахівця у нових соціокультурних умовах.

Визначено місце та роль виховання у структурі сучасних соціалізаційних практик.

Здійснено типологічний аналіз форм соціалізації особистості в умовах трансформації пострадянського суспільства.

Визначено співвідношення понять «соціалізація», освіта», «виховання».

Проаналізовано основні складові життєвого світу сучасного українського студентства, зокрема його суб'єктивний, об'єктивний та соціальний світ.

Розроблено модель системи виховання студентства, визначено базові елементи системи виховної роботи в сучасних ВНЗ та їх функціональну навантаженість.

Сформульовано базові принципи здійснення виховної роботи та визначено особливості виховного впливу на студентську молодь за умов формування нового освітнього простору в Україні.

Визначено найбільш ефективні інноваційні форми і методи виховної роботи, що використовуються в українських ВНЗ на сучасному етапі.

Виявлено протиріччя, що існують у практиці виховного впливу в сучасних ВНЗ, запропоновано можливі шляхи їх оптимального вирішення.

Теоретико-методологічні засади та емпірична база дослідження. Здійснюючи аналіз виховної роботи у межах соціологічної системи знання, автор виходив з того, що виховання є невід'ємною і найважливішою складовою процесу соціалізації особистості. Це обумовило наше звернення до класичної соціологічної спадщини та теоретичного доробку сучасних західних, російських та вітчизняних соціологів із проблем соціалізації. Отже, теоретичну базу даного дисертаційного дослідження становлять праці таких відомих західних фахівців у галузі соціогуманітарного знання, як Г. Тард, Ф. Гіддінгс, М. Вебер, Ч. Кулі, Дж. Мід, З. Фройд, Е. Еріксон, Р. Бенедикт, Е. Фромм, Ш. Айзенштадт, К. Манхейм, М. Мід, Г. Маркузе, П. Бергер, Т. Лукман, Р. Інглехарт, П. Бурд'є та ін. Звернувшись до робіт цих авторів, ми перш за все приділили увагу здійсненому ними аналізу сутності, механізмів та головних етапів соціалізації, її основних суб'єктів та трансформації соціалізаційних форм у процесі суспільної еволюції, динаміки відносин між усіма учасниками процесу соціалізації особистості та, безперечно, місця і ролі виховання у ньому.

З огляду на останню із зазначених проблем аналізу, провідне місце у теоретико-методологічному обґрунтуванні обраної теми дослідження посіли соціологічні концепції Е. Дюркгейма та Ю. Хабермаса.

Розробляючи власну концепцію системи виховної роботи у сучасній вищій школі, автор поклав у її основу теоретичні положення дюркгеймівської соціології, зокрема ідею про ефективність соціальних регуляторів, яка визначається не тільки примусовими чинниками, але й привабливістю для особистості норм та цінностей, які пропонує їй суспільство; концепти аномії та соціальної солідарності, що дало змогу дійти висновку про визначальну роль виховання у прищепленні особистості аксіофеноменів, які б інтеґрували суспільство.

Що стосується творчості Ю. Хабермаса, то вона виявилась тим теоретико-методологічним підґрунтям, яке допомогло автору розкрити сутність та механізми виховання у нових соціокультурних умовах. Насамперед у дисертаційному дослідженні використовуються розроблені Хабермасом концепції «життєвого світу» та «комунікативної дії». Спираючись на них, автор розробляє комунікативну концепцію виховання, в межах якої визначає головні поняття дисертаційного дослідження, а саме: «виховання», «виховні практики» та «система виховної роботи».

Отже, дисертаційне дослідження, з одного боку, ґрунтується на методологічних засадах структурного функціоналізму, одним із фундаторів якого був Е. Дюркгейм, а з іншого, - на інтеґративній соціологічній теорії Ю. Хабермаса, насамперед його концепції «комунікативної дії».

Крім того, у процесі роботи над дисертацією автор звертався до теоретичного аналізу проблем соціалізації та виховання російських соціологів, зокрема до робіт І. В. Бестужева-Лади, Ю.А. Зубок, І. М. Ільїнського, І. С. Кона, В.Т. Лісовського, В. І. Чупрова та ін., а також до розробок вітчизняних науковців: В. І. Астахової, Е.А. Афоніна, В.С. Бакірова, В. І. Воловича, Є. І. Головахи, М.П. Лукашевича, В.Л. Оссовського, Н.В. Паніної, Є. А. Подольської, М.М. Саппи, Л.В. Сохань, Л.Г. Сокурянської, Л.М. Хижняка, Н.Й. Черниш, О.О. Якуби. При цьому особлива увага приділялась теоретичним розробкам та емпіричним дослідженням фахівців харківської соціологічної школи, зокрема соціологічним дослідженням проблем студентської молоді, здійсненим соціологами Харківського гуманітарного університету «Народна українська академія» та Харківського національного університету імені В.Н. Каразіна.

Саме ці дослідження становлять емпіричну базу дисертації. У першу чергу - це низка досліджень, що проводилися під науковим керівництвом проф. Астахової В. І. Лабораторією проблем вищої школи ХГУ «НУА» за участю автора: «Формування громадянської позиції студентства в умовах розвитку української державності» (2001 р.); «Мотиви отримання вищої освіти» (2002 р.); « «Lifelong education»: фактори становлення в сучасному суспільстві» (2003 р.); «Виховна робота в сучасному українському ВНЗ: стан, проблеми, перспективи» (березень 2004 р.); «Проблеми студентського життя очами студентів» (вересень 2004 р.).

Поряд із цим у дисертації здійснено вторинний аналіз матеріалів емпіричних досліджень, проведених соціологічними центрами України, Росії та інших країн, аналіз статистичних даних щодо розвитку освіти, у тому числі вищої. Певне значення для даної роботи мало дослідження, здійснене кафедрою соціології та соціологічною лабораторією Харківського національного університету ім. В.Н. Каразіна за темою «Вища школа як суб'єкт соціокультурної трансформації» (2002-2004 рр.) (науковий керівник проф. Л.Г. Сокурянська).

Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що до теперішнього часу процес виховання особистості як комунікативна взаємодія між усіма його учасниками на монографічному рівні не досліджувався. У роботі вперше у вітчизняній соціології розроблено комунікативну концепцію виховання, на основі якої здійснено аналіз системи виховної роботи сучасної української вищої школи.

У межах розробленої концепції отримані такі нові результати:

- вперше обґрунтовано поняття виховання як комунікативної дії, підкреслено, що набуття виховним процесом рис такої дії на макро-, мезо - та мікрорівні відрізняється неоднаковим ступенем прояву; більшою мірою риси виховання як комунікативної дії притаманні мезорівню (виховній системі вищої школи) та мікрорівню (виховним практикам конкретних ВНЗ);

- сформульовано авторське визначення поняття «виховні практики» - конкретні форми комунікативної взаємодії учасників виховного процесу, спрямовані на формування особистості як суб'єкта різноманітних сфер життєдіяльності суспільства; а також поняття «система виховної роботи у ВНЗ» - сукупність узгоджених між собою виховних практик, поширених у ВНЗ та спрямованих на досягнення головної мети сучасної вищої школи - формування фахівця як високоморальної людини, професіонала та громадянина;

- доведено, що найбільш плідним підходом до аналізу виховання як соціологічної категорії та соціального феномену є його дослідження в контексті соціалізаційних практик сучасного суспільства;

- вперше у вітчизняній соціології виокремлено нову соціалізаційну форму та введено у науковий обіг поняття «ризикогенний тип соціалізації», яке визначено як процес залучення людини до соціального цілого завдяки механізмам її адаптації до ситуацій невизначеності та непередбаченості;

- вперше на підставі аналізу емпіричних даних одержано висновки про те, що трансформація життєвого світу сучасного українського студентства зумовлює необхідність нової концептуалізації виховання та її втілення у практику ВНЗ;

- вперше у вітчизняній науці розроблено модель системи виховної роботи у ВНЗ, яка поєднує різноманітні форми та напрямки діяльності його базових структурних елементів, а також механізми взаємовпливу ВНЗ та соціокультурного освітнього простору макро-, мезо - та мікрорівнів;

- дістало подальшого розвитку наукове обґрунтування принципів здійснення виховної роботи в сучасних умовах, до яких віднесено системність, безперервність, спадкоємність, єдність логічного, історичного, національного та загальнолюдського, співробітництво, індивідуалізація, інтеґрація традиційних і нових форм виховної роботи; гармонізація родинного та суспільного виховання тощо;

- доведено, що виявлені автором недоліки у виховних практиках вітчизняних ВНЗ обумовлені неоднозначним позиціюванням виховання у системі соціальної взаємодії у ВНЗ; відмінностями у сприйнятті суб'єктами навчально-виховного процесу ролі вищої школи щодо реалізації функцій виховання; низькою активністю студентів у реалізації різноманітних форм виховної роботи, слабкою інтеґрацією виховних зусиль різних ВНЗ у межах єдиного освітнього простору тощо.

Практичне значення одержаних результатів. У дисертаційному дослідженні отримані результати, які по-новому розкривають сутність та механізми виховного впливу сучасної вищої школи, дають можливість більш глибокого пізнання процесів, що відбуваються як в освітньому просторі, так і в українському суспільстві в цілому.

Розроблена автором комунікативна концепція виховання відповідає сучасним соціологічним уявленням про тенденції розвитку соціальної взаємодії, у тому числі в умовах вищої школи; вона може бути важливою теоретичною складовою такої галузі соціологічного знання, як соціологія виховання. До надбання роботи можна також віднести: розроблені за участю дисертанта концепцію виховної роботи у ВНЗ Харківського регіону та концепцію виховання в умовах функціонування системи безперервної освіти; розробку концепції відновлення виховної роботи у ВНЗ; теоретичне обґрунтування необхідності значної активізації виховної роботи у студентському середовищі виховної системи та подальше поглиблення розуміння феномена виховання в умовах трансформації вищої освіти. Результати дослідження можуть бути використані у практиці організації виховної роботи у ВНЗ України. Більшість висновків дисертаційного дослідження пройшли апробацію у межах експерименту з відпрацювання інноваційних методик освіти на базі ХГУ «НУА». На основі практичних рекомендацій дисертанта з 1999 р. у Харкові на базі НУА проводяться щорічні науково-методичні семінари проректорів та заступників деканів із виховної роботи, тьюторів студентських академічних груп із різних питань вузівського виховання. Методичні матеріали до цих семінарів підготовлені з використанням даних дисертаційної роботи. Здійснене автором узагальнення досвіду виховної роботи в українських ВНЗ, зокрема в Харківському регіоні, можна використовувати як теоретичну та емпіричну базу при проведенні соціологічних досліджень із проблем виховання, а також у навчальних курсах із «Соціології освіти», «Соціології виховання», «Соціології особистості», «Соціології молоді», «Соціології вищої школи» тощо.

Безперечну практичну значущість мають запропоновані у дисертації інноваційні підходи до управління виховним процесом у ВНЗ в умовах трансформації сучасного українського суспільства, зокрема висновки про те, що для ефективної реалізації виховного потенціалу ВНЗ ці підходи повинні спиратися на принципи гуманітаризації змісту виховної компоненти вузівського навчального процесу, орієнтувати його на розвиток особистості як головної суспільної цінності, засновуватися на відмові від стандартизації й уніфікації на прямуванні до різноманіття виховних практик.

Апробація отриманих результатів. Основні положення роботи викладено в доповідях та повідомленнях на 12 міжнародних, 5 всеукраїнських, понад 20 регіональних конференціях та семінарах: Всеукраїнській науково-практичній конференції «Удосконалення концепцiї приватної освiти в Українi та проблеми організації науково-дослідної роботи в приватних вузах» (Харків, 1995); Міжнародній науково-теоретичній конференції з проблем громадянського виховання студентства (Вологда, 1998); ІІ Міжнародному семінарі лідерів приватної освіти «Економіко-правові аспекти діяльності приватних ВНЗ і концептуальні засади їх подальшого розвитку» (Харків, 2000); Міжнародній науково-практичній конференції «Сучасні проблеми гуманізації та гармонізації управління» (Харків, 2000); Міжнародній міждисциплінарній конференції «Сучасні проблеми науки та освіти» (Керч, 2001); Міжнародній науково-практичній конференції «Наука і соціальні проблеми суспільства: людина, техніка, технологія, навколишнє середовище» (Харків, 2001); Міжнародній науковій конференції «Харківські соціологічні читання» (Харків, 2003, 2004); Міжнародній науково-практичній конференції «Управління великими соціальними системами та гуманітарно-технічна еліта» (Харків, 2003); Міжнародній науково-практичній конференції-семінарі керівників ВНЗ та вчених-дослідників із проблем виховання студентства в сучасних умовах «Виховання в контексті соціальної адаптації студентства» (Харків, 2003); Харківській обласній п'ятій ювілейній науково-практичній конференції педагогічних працівників вищих навчальних закладів І-ІІ рівнів акредитації «Виховна робота як фактор гуманізації та гуманітаризації навчально-виховного процесу» (Харків, 2004) та багатьох інших міжвузівських наукових конференціях, семінарах, симпозіумах.

Публікації. Основні результати дисертаційного дослідження викладено у 96 публікаціях, серед яких 1 монографія, 2 брошури та 4 розділи в колективних монографіях, 45 статей (20 з яких - у фахових виданнях, рекомендованих ВАК України), 38 тез, 6 науково-методичних розробок.

Структура та обсяг дисертації. Дисертація складається із вступу, трьох розділів, десяти підрозділів, висновків, додатків і списку використаної літератури, який налічує понад 390 найменувань. Обсяг дисертації становить 326 сторінок. Загальний обсяг - 397 сторінок. До додатків включено: програму соціологічного дослідження, результати соціологічного опитування, інформаційну записку за результатами соціологічного дослідження.

Основний зміст роботи

навчальний виховання фахівець

У вступі розкрито сутність та стан наукової проблеми, що досліджується, подано обґрунтування її актуальності, визначено об'єкт, предмет, мету та основні завдання дисертаційного дослідження, його теоретико-методологічні засади, показано його наукову новизну, теоретичну та практичну значущість роботи, форми та характер її апробації.

У першому розділі «Виховання як важлива складова соціалізації сучасного студентства: теоретико-методологічні засади дослідження» проаналізовано класичні та сучасні соціологічні теорії соціалізації особистості західних та вітчизняних науковців, сформульовано провідні концептуальні положення щодо вивчення цього процесу в умовах пострадянського суспільства; представлено типологічний аналіз різноманітних соціалізаційних форм, у тому числі аналіз інституціоналізації нових типів соціалізації молоді; зосереджено увагу на концептах теорії виховання Е. Дюркгейма та теорії комунікативної дії Ю. Хабермаса як методологічної основи дослідження виховних практик в умовах сучасної вищої школи; визначено співвідношення основних понять здійсненого дослідження - «соціалізація», «виховання», «освіта» та відповідних їм феноменів.

Пильну увагу проблемам соціальної детермінації процесу формування особистості було приділено в останні два сторіччя, протягом яких завдяки інтелектуальним зусиллям вчених у галузі соціогуманітарних наук побачили світ численні теоретичні моделі соціалізації та виховання індивіда.

Серед різноманітних соціологічних теорій соціалізації особистості автором виокремлюються ті, що можуть бути безпосередньо застосовані до аналізу виховного процесу у сучасній вищій школі. До них належать: концепти веберівської теорії соціальної дії, у межах якої інтерпретація соціалізації, у тому числі виховання, передбачає розкриття суб'єктивного смислу, який вкладають у дію її учасники; інтеракціоністські трактування становлення соціальної природи індивіда завдяки комунікації, міжособистісному спілкуванню в межах первинної групи та концепти «значущих інших» й «узагальненого іншого» Дж. Міда; фройдівська концепція «захисних механізмів», які призначені забезпечити цілісність та стабільність особистості у процесі її формування; теорія Р. Бенедикт про «соціальний характер» як поєднання «ціннісної домінанти суспільства» з внутрішніми особливостями та можливостями саморозкриття індивіда, що, на думку автора, актуалізує необхідність індивідуалізації виховних практик, особливо за умов зростаючої суб'єктності індивіда, який соціалізується; теоретичні доробки Д. Рісмена, які доводять доцільність застосування у виховній системі ВНЗ як традиційних, так і модернізаційних та постмодернізаційних механізмів соціалізації студентської молоді; вчення Т. Парсонса про соціалізацію як особливий соціальний інститут, головна функція якого полягає у підтримці стабільного функціонування суспільства за рахунок передачі основних норм та цінностей від старшого покоління до молодшого; концепція Ш. Айзенштадта про соціалізаційну значущість молодіжної субкультури, зокрема студентської, та «групи рівних» (однолітків - Pur groups), яка відіграла велику роль у аналізі чинників виховного впливу ВНЗ; гіпотези «соціалізаційного лагу» та «ціннісної значущості того, чого не вистачає» Р. Інглехарта; теорія М. Мід про три типи культури, зокрема, про префігуративну культуру, яка приблизно з середини ХХ ст. визначає новий тип соціалізації, а, отже і виховання особистості; теорія П. Бурд'є, зокрема, його концепт habitus'у, на основі якого автор доводить необхідність врахування у вузівських виховних практиках відмінностей між habitus'ами вихователів (викладачів та адміністрації ВНЗ) та вихованців - студентів, а також відмінностей у habitus'ах самих майбутніх фахівців тощо. Визначенню особливостей соціалізації та виховання студентської молоді в умовах пострадянського, у тому числі українського суспільства, сприяло звернення автора до теоретичного доробку сучасних російських та вітчизняних соціологів. Серед досліджень російських вчених особливу увагу в роботі приділено концепції І. Кона, згідно з якою соціалізація (як і виховання) - це двосторонній процес, у межах якого здійснюється тісна взаємодія, партнерство між усіма його суб'єктами. Кон наполягає на необхідності та можливості автономії особистості відносно кожного з основних суб'єктів соціалізації, що, на його думку, сприяє становленню гнучкої, творчої особистості, здатної приймати самостійні рішення, протистояти зовнішньому тиску.

У другому підрозділі першого розділу - «Типологія соціалізаційних форм: історичний та сучасний контекст» - розвинуто теоретичні уявлення про типологічний аналіз соціалізаційних практик. Зокрема, запропоновано критерії визначення соціалізаційних форм, що інституціоналізуються у нових соціокультурних умовах.

Детально проаналізовано класифікацію соціалізаційних форм за різними критеріями: за ступенем спрямованості та широтою охоплення об'єкту виокремлено індивідуальну та тотальну соціалізацію; за спрямованістю на той чи інший проект майбутнього - просту (адаптаційну) та складну (інноваційну) форми соціалізації; за характером історичного моменту, притаманних йому темпів та інтенсивності соціальних змін - традиційну та модернізаційну соціалізацію; залежно від того, у взаємодії з якими об'єктами, явищами та процесами здійснюється формування особистості, визначено речеву, соціальну та інформаційну форми соціалізації; за характером організації та наявності/відсутності цілеспрямованої діяльності - стихійну та спеціалізовану (професійну) соціалізацію.

Підкреслено, що сьогодні набувають поширення нові соціалізаційні форми. Їх інституціалізація відбувається на тлі кардинальних суспільних зрушень, зокрема, глобальної та реґіональної тенденції розповсюдження ризикогенних практик у всіх сферах життєдіяльності сучасних суспільств, у тому числі пострадянських. Зазначено, що такі практики перш за все притаманні молоді, ризикова поведінка якої є відображенням потенційної здатності до соціальної творчості та соціальної активності. Доведено, що за сучасних соціальних умов ризик стає одним із механізмів адаптації молоді до нової соціокультурної ситуації у суспільстві. У зв'язку з цим автором введено у науковий обіг поняття «ризикогенний тип соціалізації», яке визначено як таку форму залучення індивіда до соціального цілого, що здійснюється завдяки механізмам його адаптації до ситуацій невизначеності та непередбаченості. Наголошено, що за умов поширення ризикогенної форми соціалізації особистості особливого значення набуває виховна робота, у тому числі у вищій школі, яка покликана «пом'якшити» соціалізаційні механізми суспільства ризику.

Зроблено висновок, що перехід від соціалізації класичного типу до нових форм соціокультурної детермінації особистості здійснюється завдяки поширенню серед молоді, у тому числі студентської, життєвих стратегій самореалізації. Зазначено, що трансформація суб'єкт-об'єктних відносин у процесі соціалізації у суб'єкт-суб'єктні, реалізація педагогіки партнерства у вузівській виховній роботі - це нагальна суспільна потреба, відповідь системи вищої освіти на соціокультурні виклики часу.

Зазначені вище та деякі інші підходи до аналізу соціалізації особистості, у тому числі її сучасних форм, представлені у першому та другому підрозділах першого розділу дисертації, визначили теоретичні межі подальшого аналізу виховання майбутніх фахівців як важливої складової їх соціалізації, а саме - концептуалізацію виховання як комунікативної дії.

У третьому підрозділі першого розділу роботи - «Соціологічна концептуалізація виховання: два методологічних підходи» - розглянуто теоретичні доробки двох видатних вчених: класика світової соціології Е. Дюркгейма та сучасного німецького дослідника Ю. Хабермаса.

Підкреслено, що саме Е. Дюркгейм уперше в соціології визначав соціалізацію як результат усього процесу виховання, вбачаючи її основну функцію у залученні індивідів до ідеї «колективної свідомості». Соціалізованою він визначає особистість, яка володіє вмінням пригнічувати індивідуальні інтереси в ім'я суспільних. За Дюркгеймом, мета виховання - формування соціальної істоти, розвиток в індивіда тих якостей, які потрібні суспільству.

Зазначено, що для розробки авторської концепції системи вузівської виховної роботи суттєве значення мала дюркгеймівська теорія моралі як вихідний елемент його теорії виховання. При цьому основну увагу приділено дюркгеймівським концептам добровільного аспекту моралі. Доведено, що дійовість соціальних регуляторів особистісної поведінки визначається, особливо за сучасних умов, не тільки і не стільки примусовістю, скільки бажаністю, привабливістю для індивідів. Зроблено акцент на дюркгеймівське положення щодо необхідності реформування виховання в умовах реформування всього суспільства.

Підкреслено, що для теоретичного обґрунтування здійсненого автором дослідження особливе значення мали дюркгеймівська концепція аномії та його теорія соціальної солідарності, оскільки сучасне українське суспільство - це аномічне суспільство, де гостро відчувається дефіцит злагоди та згуртованості. За цих умов важливе (якщо не визначальне) місце серед чинників, які б сприяли соціальній солідарності, посідає виховання, яке має прищеплювати цінності та норми, які б інтеґрували суспільство, а не роз'єднували його.

Доведено, що трансформаційні процеси в українському суспільстві, обумовлені нею аномія, індивідуалізація суспільної свідомості, суттєві зміни в освітній системі, зокрема актуалізація суб'єкт-суб'єктних відносин між головними учасниками навчально-виховного процесу у вищій школі тощо роблять недостатніми теоретичні обґрунтування досліджуваної проблеми лише за допомогою концепції Е. Дюркгейма. Попри значної евристичної спроможності цієї концепції, вона не в змозі повністю забезпечити наукове пояснення процесів, які сьогодні відбуваються у системі виховання майбутніх фахівців.

У пошуках додаткових теоретичних концептів, які б розкривали сутність та механізми виховання у нових соціокультурних умовах, у роботі акцентовано увагу на соціологічній теорії відомого німецького дослідника, автора «критичної теорії соціалізації» Ю. Хабермаса, зокрема на його концепціях «життєвого світу» та «комунікативної дії». Проаналізовано основні положення цих концепцій, у тому числі уявлення Хабермаса про еволюцію «життєвого світу», яка призвела до диференціації, виокремлення трьох відносно незалежних сфер: об'єктивного, соціального та суб'єктивного світів, а також до раціоналізації соціальної дії та до змін її типології.

Особливу увагу серед виокремлених Хабермасом ідеальних типів соціальної дії приділено концепту комунікативної дії, метою якої є вільна згода учасників для досягнення спільних результатів у певній ситуації. Підкреслено, що прищеплення вмінь та навичок комунікативної дії вихованцям вищої школи сприятиме не лише їх особистісному розвитку, зокрема набуттю якостей діалогічної особистості, а й суттєво позначиться на характеристиках сучасного суспільства в цілому, забезпечить становлення відносин взаєморозуміння та згоди між різними суб'єктами соціального. Останнє, за Хабермасом, досягається, також, завдяки непримусовій соціалізації, яка стає можливою у результаті невикривленої комунікації, комунікативної взаємодії особистості з соціальним середовищем; усвідомлення як особистістю, так і суспільством необхідності всебічного розвитку здібностей та потенцій людини. У роботі зазначено, що за сучасних умов саме невикривлена, непримусова, вільна комунікація має складати сутність виховного процесу, у тому числі в умовах вищої школи. На основі аналізу головних положень теорії Хабермаса процес вузівського виховання особистості у нових соціокультурних умовах визначено автором як комунікативну дію, тобто таку взаємодію його основних суб'єктів, яка передбачає координацію, узгодження їх цілей та завдань у досягненні спільного результату - формуванні вільної, діалогічної та відповідальної особистості майбутнього фахівця. Виходячи з цього, визначено також поняття «виховні практики» та «система виховної роботи». Під виховними практиками автор розуміє конкретні форми комунікативної взаємодії між учасниками виховного процесу, які спрямовані на формування вмінь та навичок особистості як суб'єкта професійної, правової, політичної, громадської тощо сфер життєдіяльності суспільства. Під системою виховної роботи ВНЗ - сукупність узгодженних між собою виховних практик, поширених у вищих навчальних закладах та спрямованих на досягнення головної мети сучасної вищої школи - формування майбутнього фахівця як справжнього інтелігента: високоморальної людини, професіонала та громадянина.

У роботі підкреслено, що в умовах соціокультурної трансформації, зокрема інституціоналізації нових форм соціалізації та виховання, змінюються не лише характеристики тих, кого виховують, але й тих, хто виховує. Це обумовлено значними змінами у життєвому світі «вихователів» та «вихованців», а саме - у їх побуті, соціальних мережах, ціннісно-нормативних преференціях.

У заключній частині теоретико-методологічного розділу проаналізовано співвідношення понять «соціалізація», «освіта», «виховання». Зазначено, що між цими поняттями неможливо встановити відповідність на зразок «загальне-часткове», оскільки у цьому випадку має місце перетинання обсягу їх змісту: виховання як невід'ємна складова процесу соціалізації водночас є важливим завданням системи освіти. Підкреслено, що за сучасних умов, коли виховання, як і соціалізація в цілому, стає двостороннім процесом, суттєво змінюються функції «вихователів», які повинні опанувати нову мову сучасного світу - мову комунікації. Наголошено, що комунікація у її хабермасівському розумінні надає можливість її учасникам відчути ситуацію свободи - відповідальності, наявності чи відсутності прав, набути досвід розуміння та узгодженості норм взаємодії суб'єктів виховного процесу, опанування навичками критичного мислення, здатності до емпатії тощо.

Доводиться, що невикривлена комунікація, комунікативна дія як сутність процесу виховання у сучасному світі, у тому числі та перш за все в умовах вищої освіти, сприяє формуванню громадянських якостей майбутніх фахівців, формуванню їх здатності брати участь у життєдіяльності демократичного співтовариства.

У другому розділі роботи - «Життєвий світ сучасного студентства: стан та особливості прояву в нових соціокультурних умовах» - виділені та проаналізовані деякі суттєві тенденції, які свідчать про трансформацію життєвого світу сучасного українського студентства, що, на думку автора, зумовлює необхідність нової концептуалізації виховної роботи у вищих навчальних закладах та її втілення у практику навчально-виховного процесу у вітчизняних ВНЗ.

У першому підрозділі другого розділу - «Ціннісні уподобання та мотивація діяльності студентської молоді як визначальна складова її суб'єктивного світу» - проаналізовано головні характеристики та соціальний статус студентства, сформульовано авторське визначення цієї соціальної групи, згідно з яким студентство - це специфічна соціально-демографічна та соціально-професійна група з певним суспільним становищем, роллю та статусом, члени якої навчаються у вищих навчальних закладах та відрізняються спільністю інтересів, субкультурою, образом життя та віковою однорідністю.

На основі аналізу результатів соціологічного дослідження, здійсненого фахівцями Харківського національного університету імені В.Н. Каразіна, розкрито зміни у змісті основних елементів суб'єктивного світу студентської молоді як важливої складової її життєвого світу.

Перш за все проаналізовано динамічні характеристики ціннісних преференцій українського студентства, підкреслено, що саме ці феномени свідомості найтісніше пов'язані зі сферою потреб людини, а, отже, безпосередньо стосуються мотивів активності індивіда, в тому числі в комунікативній сфері.

Підкреслено, що емпіричні дослідження свідчать про амбівалентність ціннісної свідомості студентства, у структурі якої представлені як традиційні, так і модерністські та постматеріалістичні (постмодерністські) аксіофеномени, зокрема до ціннісного ядра майбутніх фахівців увійшли такі цінності, як «здоров'я», «сімейне благополуччя», «економічна незалежність», «особиста свобода» та «гарні стосунки з людьми». Зазначено, що в процесі організації виховної роботи у ВНЗ необхідно враховувати реалії ціннісного світу студентів, приділяючи особливу увагу підвищенню значущості цінностей, які посідають останні місця у ціннісній ієрархії майбутніх фахівців: «участь у громадському житті, у розв'язанні суспільних проблем», «залучення до літератури та мистецтва», «можливість приносити користь суспільству».

Виявлено, що тенденції модернізації та «приватизації» ціннісної свідомості студентства позначаються й на його орієнтаціях на якості, що необхідні сучасному фахівцю; водночас реальний стан розвитку цих якостей (за самооцінкою студентів) свідчить про дефіцит саме модерністських інструментальних цінностей (рішучість, заповзятість, готовність до ризику)».

У результаті дослідження моральних домінант сучасного студентства як найважливішої характеристики його суб'єктивного світу виявлено певне переваження у свідомості майбутніх фахівців старозавітної формули соціальної взаємодії, яка не припускає компромісів, налаштовує людину на агресивність.

З огляду на це, а також на низький рівень розвитку громадянських якостей майбутніх фахівців, акцентовано увагу на необхідності поширення виховних практик, які б сприяли становленню громадянськості та моральних імперативів студентської молоді.

Підкреслено, що орієнтації студентства на цінності досягнення знайшли своє відображення в уявленнях майбутніх фахівців про чинники життєвого успіху, серед яких найважливішими є власний інтелект та здібності.

Зазначено, що модерністський ціннісний дискурс притаманний мотивації навчальної та наукової роботи студентів, що виявляється у їх прагненні краще підготуватися до майбутньої діяльності, бажанні забезпечити собі професійну кар'єру.

Значна увага в роботі приділена аналізу мотивів та реальної структури форми дозвілля у діяльності студентства. Виявлено, що остання перш за все реалізує рекреативні та розважальні функції, засновуючись на пасивних формах дозвілля.

Проаналізовано емоційну складову суб'єктивного світу студентства, яка характеризується поширенням тривожних настроїв серед значної частини майбутніх фахівців, що обумовлено їх матеріальним становищем та невизначеністю перспектив працевлаштування. Це позначається й на оцінках студентів успішності власного життя: тільки кожен п'ятий респондент підкреслив, що його життя цілком успішне. Зазначено, що незадоволеність життям є одним із найважливіших чинників емігрантських настроїв студентства, яке сподівається, що за кордоном зможе поліпшити своє матеріальне становище та, головне, самореалізуватися. Наведено дані кореляційного аналізу, які свідчать про зв'язок між емігрантськими настроями та громадянською і національною ідентифікацією студентства. У цьому контексті підкреслено необхідність поліпшення громадянсько-патріотичного виховання майбутніх фахівців.

Другий підрозділ - «Матеріально-побутові умови життя та соціальний статус батьків як стартовий капітал майбутніх фахівців» - присвячено дослідженню деяких елементів об'єктивної складової життєвого світу особистості, а саме: матеріального становища сучасного студентства, побутових умов його життя, а також соціокультурного ресурсу сім'ї - освітнього та соціального статусу батьків.

Зазначено, що за даними провідних соціологів досілджень, більшість сучасного студентства належить до забезпечених верств населення (60% опитаних в цілому по вузах України, 52% харківських студентів). Найбільш високий матеріальний рівень притаманний студентам, які навчаються за контрактом у державних ВНЗ. Наведено дані кореляційного аналізу, які свідчать про зв'язок матеріального становища студентів з їх додатковою зайнятістю (підробітком): найбільше тих, хто підробляє, серед забезпечених студентів, водночас серед тих, хто відніс себе до «злидарів», близько половини ніколи не підробляє.

Проаналізовано житлово-побутові умови життя сучасного студентства; виявлено, що більшість студентів (58% в цілому по масиву опитаних) проживає з батьками та родичами, решта - у гуртожитку (23%), на квартирі, яку знімають (13%), 7% респондентів мають власне житло. Зафіксовано, що економічна активність вище у студентів, які проживають із батьками та мають власне житло. Серед мешканців гуртожитків значна частина студентів (41%) ніколи не підробляє, що, на думку автора, повинно враховуватись у вузівській виховній роботі, у тому числі безпосередньо у гуртожитках.

Підкреслено, що на формування особистості значний вплив здійснює такий чинник, як місце проживання, що виявляється у відмінностях стартового культурного капіталу мешканців великих обласних центрів, селищ міського типу, райцентрів, сіл тощо. Як в цілому по Україні, так і серед харківського студентства переважають колишні мешканці малих міст та сіл, що потребує цілеспрямованих зусиль щодо подолання певних вад у соціокультурному розвитку майбутніх фахівців, спричинених таким об'єктивним чинником, як місце проживання.

Зазначено, що важливим стартовим капіталом вихованців вищої школи є освіта та соціальний статус їх батьків. Виявлено, що більшість українських студентів - дітей інтелігенції успадковує освітній статус своїх батьків. Підкреслено, що попри низьких оцінок студентами родинного впливу на їх рішення щодо вступу до ВНЗ, продовження навчання в аспірантурі тощо, майже половина опитаних у розв'язанні питань працевлаштування розраховує на батьків.

Зроблено висновок, що такі об'єктивні чинники, як матеріальне становище, житлово-побутові умови, соціальне походження, освітній та соціальний статус батьків зумовлюють численні характеристики життєвого світу майбутніх фахівців.

Підкреслено, що, оскільки до сучасного ВНЗ приходять діти не лише освічених, але й добре забезпечених батьків, за певних умов вища школа може перетворитися з каналу соціальної мобільності в канал закріплення соціальної диференціації та поляризації. Наголошено, що у цьому контексті особливої значущості набуває система вузівського виховання, яка повинна пом'якшити можливе загострення суспільних протиріч, впливаючи на ціннісний світ майбутніх фахівців, їх моральні пріоритети тощо.

У третьому підрозділі другого розділу - «Комунікативні практики як соціальна складова життєвого світу учасників вузівського навчально-виховного процесу» - проаналізовано такі складові соціального світу сучасного студентства, як характер взаємодії між студентами та викладачами, стиль взаємовідносин між педагогічним колективом, адміністрацією ВНЗ та студентством, домінуюче у ВНЗ ставлення до своїх студентів, оцінки останніми педагогічної майстерності викладачів ВНЗ, використання ними різноманітних форм навчання та контролю знань майбутніх фахівців тощо.

Зазначено, що, за оцінками студентів, більшості викладачів української вищої школи перш за все властиві якості, що свідчать про їх наслідування принципам традиційної педагогіки з її методами примушення й ретрансляції знань. Елементи «педагогіки партнерства», орієнтованої на співпрацю викладачів і студентів у навчальному процесі, тобто на комунікативну дію, лише на думку третини опитаних, притаманні діяльності більшості їх викладачів.

Наголошено, що така ж тенденція характерна для оцінок студентів частоти використання активних форм навчання, що сприяють розвитку їх діалогічних якостей: вони використовуються головним чином епізодично. При цьому найменшою мірою у навчальному процесі застосовуються комп'ютерно-інформаційні технології. Підкреслено, що розвиток та подальше застосування сучасних освітніх форм повинні здійснюватись у контексті нової парадигми вищої освіти - «парадигми навчання» (на противагу поширеної у вітчизняних ВНЗ «парадигми викладання»), яку автор розглядає як важливий крок до комунікативної взаємодії між студентами та викладачами.

Головну увагу у підрозділі зосереджено на оцінках студентами стилю та характеру взаємовідносин із викладачами. Зазначено, що згідно з цими оцінками поважне, доброзичливе ставлення до студентів є узвичаєним у більшості українських ВНЗ. Разом із тим кожен десятий з опитаних дотримується протилежної думки.

Підкреслено, що оцінка такої характеристики стилю взаємовідносин у ВНЗ, як інтерес до життя студентів, їх проблем, готовність до контактів із ними у позанавчальний час розділила респондентів на дві рівні за чисельністю групи: 42% зазначають, що це характерно для їх ВНЗ, стільки ж дають діаметрально протилежну оцінку. Зазначено, що приблизно кожний четвертий опитаний вважає, що адміністрація та викладачі не схильні прислухатися до пропозицій, побажань студентів, разом із ними виробляти рішення, що влаштовують обидві сторони. Водночас підкреслено, що, за оцінкою студентів, у вітчизняних ВНЗ переважає ліберальний стиль стосунків між усіма суб'єктами навчально-виховного процесу. Проте тяжіння до авторитарного стилю зазначила приблизно одна чверть опитаних.

Виявлено, що незадоволеність студентів стосунками з викладачами та адміністрацією також позначається на їх оцінках якості освіти, яку вони отримують. Так, лише 15% опитаних повністю задоволені рівнем своєї освіти. При цьому, вони сподіваються, що навчання у ВНЗ дозволить їм сформувати вміння самостійно поповнювати знання, навички спілкування, встановлення контактів із людьми, забезпечить високий рівень загальнотеоретичної фахової підготовки.

Підкреслено, що аналіз результатів емпіричного дослідження підтвердив гіпотезу про взаємозв'язок між оцінкою якості викладання та рівнем задоволеності освітою, що одержується.