Соціальні аспекти екологічної політики України

Размещено на http://www.allbest.ru/

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ

ІНСТИТУТ СОЦІОЛОГІЇ

УДК 316.334.5

Соціальні аспекти екологічної політики України

22.00.03 - соціальні структури та соціальні відносини

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата соціологічних наук

Амджадін Лідія Миколаївна

Київ 2005

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана в Інституті соціології Національної академії наук України.

Захист відбудеться 10.06.2005 р. о 10 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.229.01 в Інституті соціології НАН України за адресою: 01021, м. Київ, вул. Шовковична, 12.

З дисертацією можна ознайомитися у бібліотеці Інституту соціологї НАН України за адресою: 01021, Київ, вул. Шовковична, 12.

Автореферат розісланий 06.05.2005 р.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради Стукало С.М.

1. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. Однією з особливостей сучасного українського суспільства є те, що до політичної, економічної та соціальної складових додалася екологічна, хоча усвідомлюється це з певними труднощами, зумовленими потребами зміни не тільки політичних традицій, моделей економічного і соціально-екологічного розвитку, на яких десятиліттями базувались програмні установки держави і суспільства, а й (у першу чергу) світоглядних стереотипів всього населення, потребами зміни його ціннісних орієнтацій, інтересів, мотивацій поведінки, масової свідомості та соціального самопочуття.

Донедавна практична діяльність українського населення визначалася переважно ідеєю панування людини над природою, над наслідками якого майже не замислювалися. Утім, Чорнобильська катастрофа широкомасштабно та грізно збудила й посилила необхідність зміни принципів людської життєдіяльності, орієнтації на екологічно безпечне, природоузгоджене середовище. Як зазначає М. Реймерс, період неконтрольованої взаємодії біосфери і людства змінився на регульований розвиток на підставі “трьохвимірного” - економічного, соціального й екологічного - аналізу.

За відносно короткий період незалежності державою і громадянським суспільством України на загал чимало зроблено у визначенні підходів до поліпшення екологічної ситуації в країні. Розроблено цілу низку законодавчих і нормативних актів, які регламентують засади природозбереження й ресурсокористування, розробляються стандарти й засоби для їх виконання. Але цього виявляється недостатньо для розв'язання тих проблем, що нагромадилися в країні внаслідок тривалого нехтування об'єктивними законами розвитку й відтворення природно-ресурсного потенціалу.

Нині досить частими є випадки, коли зусилля окремих соціальних інститутів, які регулюють відносини суспільства з довкіллям, не мають очікуваної результативності, а ухвалені політичні рішення - достатньої ефективності, оскільки під час їх розроблення не враховували потенціалу, міри залучення, намірів та реальної діяльності різних соціальних суб'єктів впливу на довкілля. Відсутність чітко діючих механізмів реалізації проголошених екологічних норм, недостатність фінансів і матеріальної бази, збереження у свідомості населення патерналістських принципів щодо розв'язання екологічних проблем переважно державою знижує ефективність багатьох упроваджуваних заходів і програм, а також увиразнює наявну наукову проблему, пов'язану з аналізом та обгрунтуванням соціальних аспектів екологічної політики.

Попри широке застосування поняття екологічної політики у практиці державного управління, міжнародного спілкування та наукових дискусій, нерідко виникає питання стосовно того, що саме розуміють під цими словами, оскільки й політики, й учені, й управлінці вкладають у них різний смисл, не кажучи вже про відсутність визначення екологічної політики у вітчизняній соціологічній науці.

Це значною мірою зумовлено особливістю сучасного соціально-політичного дискурсу, для якого характерне різне, часом спірне тлумачення різних політичних понять (В.Лєдяєв). У самій соціології існує ціла низка трактувань поняття “політика”, в яких використані дефініції різних суспільних явищ, таких як: соціальні групи (К. Маркс, Л. Гумплович, А. Бентлі, Д. Трумен, Н. Макіавеллі, Г. Моска, В. Парето, Р. Дарендорф); право (Т. Гоббс, Дж. Локк, Б. Спіноза, Ж.-Ж. Руссо); мораль (Арістотель, Ж.-Ж. Руссо, М. Робеспьєр); влада (Н. Макіавеллі, М. Вебер); соціальні конфлікти (А. Токвіль, К. Маркс, Г. Зіммель, Л. Козер, Р. Дарендорф, Ж. Фаве, М. Брегер, Т. Парсонс, Д. Істон, Р. Мертон); соціально-політичне поле (П. Бурдьє); соціальна та політична системи (Д. Істон, Г. Алмонд, К. Дойч) тощо.

Соціальний феномен екологічної політики тривалий час привертав увагу лише економістів і політиків, та й то переважно закордонних. Нещодавно до теоретичного аналізу долучилися соціологи. На пострадянському просторі окремі аспекти феномена екологічної політики досліджені в працях В. Бартова, В. Сєдова, М. Реймерса, О. Яницького, І. Сосунової, Д. Борискіна, С. Алєксєєва, В. Овчиннікова, Ю. Одума, Г. Мамонтова, Ю. Маркова, Є. Холостової, Л. Капралової тощо. Серед вітчизняних науковців до екополітичної проблематики звертаються Б. Данилишин, Г. Бачинський, В. Дьомкін, М. Кисельов, Ф. Канак, Т. Гардащук, С. Гунько, О. Стегній, М. Потабенко, В. Крисаченко, М. Хилько та ін. Екологічну свідомість та формування екологічних цінностей у суспільстві розглядають у своїх працях Ю.Саєнко, І.Прибиткова; екологічні інтереси громадян, соціальні технології розв'язання екологічних конфліктів у суспільстві, становлення екологічного руху в Україні - М. Саппа, О. Стегній; стратегії й моделі екологічного мислення мешканців зон, уражених внаслідок Чорнобильської катастрофи, - В. Тарасенко, Є. Суїменко, М. Сакада; вплив антропогенних чинників на адаптаційні моделі поведінки населення - Н. Ходорівська, В. Приліпко.

Вагомий внесок в опрацювання теорії та практики екологічної політики зробили вчені англосаксонської традиції, дослідження яких вирізняються прагматичним характером і базуються на понятті “публічна політика”, яке поєднує в собі сукупність об'єктивних (ресурси, практики, засоби, механізми) і суб'єктивних (інтеріоризованих об'єктивних) структур: Дж. Гелбрейт, Г. Бергер, А. Флінн, Ф. Хайнс, Р. Джонс, М. Андерсен, І. Масса, О. Лангхель, Л. Кітчен, Т. Гледвін, П. Невель, М. Патерсон, Д. Шлосберг, Дж. Дрізек, А. Аустін, Р. Гаррісон, Б. Массам, Л. Лінгрен, Р. Андрюс, Т. Гайвард, Дж. Баррі, Дж. Аплін, Р. Готтліб, А. де-Шаліт, Дж. Бонайн, Т. Фотопулос, Р. Аттфілд та ін.

З позицій соціальної й екологічної відповідальності розглядають екополітичні процеси Т. Ейштадт, А. Каріус, А. Крамер, Л. Монтада, Е. Калс, Е. Велч, А. Хібікі, П. Караманос, М. Бостро, акцентуючи увагу на моделях проекологічних зобов'язань, добровільних угод, добровільного сертифікування тощо. Інша група вчених в екополітичному теоретизуванні виходить із засад дорадчої демократії, звертаючись до участі приватних власників в екологічній політиці (Д. Коунсел, Г. Бруфф), громадських об'єднань у вигляді громадських консультативних рад, громадського консультування та громадського жюрі (Дж. Алдред, П. МакБарні, С. Парсон, Дж. Бузенберг, Дж. Агіеман, Б. Ангус, М. Ябута). Однією із особливостей аналізу екологічної політики в індустріально розвинених країнах є комплексний розгляд освітніх, екологічних, соціальних і політичних змін, особливо якщо мова йдеться про поширення продукції генної інженерії чи впровадження нових технологій (А. Скотт, М. Дреєр, Б. Гілл).

Попри значну наукову і практичну цінність праць, у яких висвітлено різні аспекти екологічної проблематики, необхідно звернути увагу на відсутність у вітчизняній науці комплексного аналізу екологічної політики в контексті процесів демократизації та формування громадянського суспільства в Україні.

Значну увагу в дисертації приділено аналізу засад соціальної дії та взаємодії різних соціальних структур (політичні партії, рухи, неурядові організації, бізнес-структури) як основних акторів у вирішенні проблем довкілля, а також екологічно відповідальної діяльності бізнесу та особистісного потенціалу пересічних громадян. Саме в такому контексті в даному дослідженні розглядається соціальний феномен екологічної політики. Актуальність роботи полягає ще й у тому, що нею підкріплюється започаткований українською соціологією напрям соціально-екологічного аналізу, поштовх якому надала чорнобильська тематика, і який зараз розширюється проблематикою екологічно безпечної життєдіяльності.

Зв'язок роботи з науковими програмами й темами. Тема дисертації є складовою планових тем Інституту соціології НАН України: “Національна система соціальних показників в Україні” (0199U003709); “Методологія та методика визначення соціальних інтегральних показників” (0101U000244); “Розробка та апробація концепції і програми моніторингових соціологічних досліджень громадської думки щодо актуальних проблем суспільно-політичного розвитку України, рейтингів політичних діячів, партій, громадських організацій” (0102U002069); “Політичні настрої та соціальні очікування громадян щодо здійснення в Україні соціально-економічних перетворень (загальнодержавний та регіональний аспекти)” (0103U000798); “Соціально-психологічний моніторинг умов життя та діяльності соціальних груп потерпілих від Чорнобильської аварії: порівняльний аналіз та рекомендації” (0199U003166). Автор дисертації брала участь у розробленні концепцій, інструментарію, аналізі отриманої інформації, розробленні пропозицій та рекомендацій у рамках аналітичних звітів із соціальних проблем екологічної політики й здоров'я населення України, доповідних записок державним установам та Представництву ООН.

Мета і завдання дослідження. Мета роботи полягає в узагальненні соціологічного підходу до вивчення феномена екологічної політики та дослідженні на його основі соціального компонента екологічної політики України.

Поставлена мета вимагала розв'язання таких завдань:

здійснити науковий аналіз сучасного екополітичного дискурсу з метою визначення соціологічного поняття “екологічна політика”;

виявити основні принципи, часові й просторові пріоритети екологічної політики, специфіку їх дії в українському суспільстві;

проаналізувати наявність атрибутів легальності та легітимності екологічної політики в Україні;

дослідити політично релевантні аспекти екологічних інтересів окремих соціальних акторів (політичних партій, громадських організацій, бізнес-структур);

охарактеризувати масову екологічну свідомість як основний критерій легітимності екополітичних процесів у країні;

здійснити соціологічну інтерпретацію екологічно відповідальної діяльності бізнесу, обгрунтувати перспективи його залучення до вирішення екологічних проблем країни;

виявити й описати соціальні технології, які використовуються чи можуть бути використані в державній екологічній політиці України.

Об'єкт дослідження - екологічна політика як сфера суспільного життя, яка характеризує стан взаємовідносин “суспільство - довкілля”; як один із видів соціальної активності соціальних суб'єктів, що справляє вплив на сферу довкілля; та як сукупність практичних заходів і акцій, спрямованих на захист і поліпшення навколишнього середовища.

Предмет дослідження - об'єктивні й суб'єктивні характеристики соціальних акторів екологічної політики (владних структур, політичних партій, громадських організацій, бізнес-структур), динаміка екополітичних процесів, їх відображення у масовій екологічній свідомості, поширеність у суспільстві проекологічних патернів поведінки.

Методи дослідження - системний аналіз; порівняльний аналіз даних у динамічному та міжгруповому аспектах, а також між реаліями ситуацій та суб'єктивними оцінками; контент-аналіз екологічного законодавства, програмних та передвиборчих документів політичних партій/об'єднань України; первинний і вторинний аналіз результатів масових опитувань.

Емпіричну базу дисертації становлять законодавчі та нормативні акти, статистичні дані Держкомстату України, програмні та передвиборчі документи політичних партій України, матеріали засобів масової інформації з екополітичної та соціально-екологічної проблематики, наукові праці українських та зарубіжних авторів, матеріали досліджень, проведених Інститутом соціології НАН України в рамках програм “Українське суспільство” (1994-2003рр., n = 1800, репрезентативні загальноукраїнські вибірки); “Соціально-психологічні наслідки Чорнобильської катастрофи” (1994-2003 рр., n = 1200, репрезентативні вибірки потерпілих); “Дослідження громадської думки киян щодо розвитку процесів у сфері внутрішньої політики міста та місцевого самоврядування” (2004 р., n = 800, репрезентативна вибірка киян); матеріали досліджень, проведених Фондом “Інтелектуальна перспектива” в рамках програми “Соціальна відповідальність бізнесу” (2002 р., експертне опитування керівників бізнес-структур, n = 811).

Наукова новизна одержаних результатів зумовлена характером обраної тематики, яка досі не дістала системного розгляду у вітчизняних наукових розробках, і полягає у спробі автора з'ясувати головні соціальні складові сучасної екологічної політики індустріально розвинених країн та українського суспільства, дослідити динаміку змін цих складових на доступному емпіричному матеріалі за роки незалежності України. Отримані результати є теоретичним підґрунтям корегування напрямів подальшого розвитку засад державної екологічної політики, практичного розв'язання соціально-екологічних проблем, характерних для українського суспільства:

на підставі аналізу теоретизувань, поширених у сучасному екополітичному дискурсі, обгрунтоване соціологічне поняття екологічної політики як діяльності соціальних груп та індивідів з усвідомлення й репрезентації своїх суперечливих колективних екологічних інтересів, вироблення обов'язкових для всього суспільства рішень щодо довкілля та здійснення їх механізмами державної влади;

як подальший розвиток наявних теоретичних підходів сконструйовано узагальнений підхід до аналізу соціальної складової екологічної політики України; запропоновано авторський підхід до схеми аналізу, який охоплює: соціальні основи екологічного законодавства, концептуальні підходи політичних партій/об'єднань до вагомості й нагальності вирішення проблем довкілля; роль екологічного руху та громадських організацій; екологічно відповідальну діяльність бізнесу; масову екологічну свідомість; систему екологічної освіти та інформування;

уперше здійснено теоретичну типологізацію політичних угрупувань України на основі їх концептуальних підходів до розвитку екологічної політики в країні; відокремлено п'ять таких груп: “екологічні партії”, “активно зацікавлені (проекологічні) угрупування”, “помірно зацікавлені”, “пасивні декларанти” та “байдужі”; виявлено тенденцію зростання кількості партій, які можна віднести до трьох останніх груп;

уперше визначено поняття екологічної відповідальності бізнес-структур (як одного із суб'єктів впливу на довкілля), яке включає такі компоненти: розуміння ними своїх функцій і ролі у системі відносин “суспільство - природа”; усвідомлення необхідності визнавати й дотримуватися наявних суспільних норм у ставленні до довкілля; оцінку своїх вчинків з огляду на екологічні наслідки для себе, членів колективу, навколишнього населення, суспільства в цілому; готовність внести зміни у свою діяльність/поведінку в разі відхилень і порушень, що викликали негативні для довкілля наслідки;

на основі аналізу результатів емпіричного дослідження ставлення керівників бізнес-структур до реалізації соціальних проекологічних проектів доведено, що незалежно від розміру та форми власності підприємства його керівництво зацікавлене у висвітленні своєї екологічно відповідальної діяльності через засоби масової інформації;

на основі аналізу результатів емпіричного дослідження екологічної свідомості населення уперше виокремлені домінантні моделі ставлення населення до вирішення екологічних проблем на підставі поширених переконань: нагальності розв'язання проблем довкілля; ідентифікації головного суб'єкта, який має це робити; особистої участі громадян у цьому процесі; найчисельнішу групу становлять люди, які необхідність реабілітації довкілля пов'язують із діяльністю державних та владних структур і які водночас особисто не згодні за жодних умов брати участь у заходах, необхідних для його поліпшення (озелення поселень, очищення територій від відходів, сміття тощо);

доведено, що модель державної екологічної політики України включає основні складові, характерні для екополітичних моделей інших країн; головна відмінність полягає в тому, що в державі (включно з органами влади та соціальними інститутами) й надалі домінує технократичне ставлення до природних ресурсів, яке полягає в нерозумінні того, що ці ресурси є складовою внутрішнього валового продукту;

зроблено прогноз подальшого розвитку засад державної екологічної політики України у напрямі корпоративного регулювання (на підставі аналізу програмних документів політичних партій, невисокого рівня масової підтримки екологічного руху, а також соціально-політичної структури чинного парламенту, третину якого становлять бізнесмени).

Під час дослідження перевірено наукову достовірність гіпотез, зокрема, щодо наявності ознак процесу інституціоналізації екологічної політики в українському суспільстві; соціальної зумовленості існуючих розбіжностей між теоретико-правовою базою екологічної політики та її реальним упровадженням; існування суттєвих розбіжностей між декларуванням населенням стурбованості станом довкілля та готовністю до соціально-екологічних дій; наявності ще не використаних можливостей залучення бізнесу до вирішення проблем довкілля; використання в зарубіжних моделях екологічної політики соціальних технологій, які можуть ефективно працювати в Україні.

Практичне значення одержаних результатів полягає в розробленні методологічних питань екологічно зумовленої типологізації політичних партій і угрупувань, компаративному аналізі екополітичних теоретизувань у сучасному екополітичному дискурсі, системному узагальненні характеристик, типових для реалізації екологічної політики в різних країнах, аналізі різних соціальних технологій, що застосовуються в екологічній політиці різних країн і починають впроваджуватися в українському суспільстві.

Головні положення і висновки дисертації можуть бути використані фахівцями, які працюють над проблемами соціально-екологічного характеру, вивчають як вплив довкілля на розвиток і трансформації соціальних інститутів, так і зворотній вплив діяльності соціальних спільнот на екологічну сферу; а також у навчальних програмах і спецкурсах для вищих навчальних закладів.

Окремі положення роботи можуть бути використані різними управлінськими структурами державного та недержавного секторів для вироблення стратегії і тактики оптимізації взаємодії різних суб'єктів екологічної політики, підвищення екологічної поінформованості, освіти й зацікавленості до вирішення нагальних екологічних проблем.

Теоретична значущість дисертації полягає в уточненні й доповненні категорійного апарату, а також застосуванні нових понять (екополітичний дискурс, екополітичний діалог, екополітичні процеси) для визначення сучасних характеристик феномена екологічної політики.

Особистий внесок здобувача. У публікації “Амджадін Л., Дурдинець В. Програмні засади та соціальні пріоритети екологічної політики України щодо подолання наслідків чорнобильської катастрофи // Постчорнобильський соціум: 15 років по аварії. - К.: Ін-т соціології НАНУ, 2000. - С. 181-219” особисто здобувачеві належить аналіз соціальних пріоритетів екологічної політики України щодо подолання наслідків аварії на ЧАЕС. У публікації “Амджадін Л., Дурдинець В. Екологічний ризик у політиці та свідомості постчорнобильського соціуму / Соціальні ризики та соціальна безпека в умовах природних і техногенних надзвичайних ситуацій та катастроф. - К., 2001. - С. 241-283” особисто здобувачеві належать положення стосовно відображення екологічного ризику в екологічній політиці та свідомості населення. У публікації “Саєнко Ю., Амджадін Л. Екологічний рух в Україні: проблеми побудови еколого орієнтованого суспільства // Погляд громадськості: Екологічна політика в Україні. Матеріали Другої всеукраїнської конференції екологічної громадськості - К.: Інфотерра, 2002. - С. 113-118” особисто здобувачеві належить аналіз сприйняття екологічного руху масовою свідомістю українського суспільства.

Апробація результатів дослідження. Головні ідеї дисертації були викладені на міжнародних та всеукраїнських конференціях: “Тіньова економіка: соціальні проблеми неофіційної економічної діяльності в Україні” (Київ, 2000); “Проблеми та перспективи впровадження екологічного страхування в Україні” (Київ, 2001); “Учення С.Подолинського і цивілізаційна еколого-економічна перспектива” (Київ, 2001); “Екологічна політика та впровадження принципів сталого розвитку в Україні: участь громадськості” (Київ, 2001).

Публікації. Основні положення та висновки дисертації відображені в 7 статтях у наукових фахових виданнях, 4 доповідях на міжнародних та всеукраїнських наукових конференціях.

Структура дисертації. Дисертація має вступ, три розділи, висновки, список використаних джерел. Повний обсяг дисертації 200 сторінок, на яких розміщено 7 табл., 8 рис. Список джерел (199 найменувань) займає 17 с.

екологічний суспільство український

2. ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обгрунтована актуальність теми дослідження, зв'язок з науковими програмами й темами, визначені мета і завдання дослідження, його об'єкт та предмет, наукова новизна одержаних результатів та їхнє практичне значення, інформація про особистий внесок здобувача, апробацію результатів дослідження, публікації.

У першому розділі дисертації „Екологічна політика як соціальний феномен” проаналізовані різні підходи до визначення й тлумачення поняття “екологічна політика”, що напрацьовані в науковій літературі, висвітлено часову й просторову трансформацію екополітичних пріоритетів, наведено основні соціологічні характеристики екологічної політики. Особливу увагу автор приділяє теоретичному аналізу феномена екологічної політики, його розумінню зарубіжними й вітчизняними науковцями.

Найпоширеніші наукові підходи трактування екологічної політики побудовані на засадах інституціоналізму (Дж. Гелбрейт, Г. Гледвін, П. Невель, М. Патерсон), неокласицизму (Л. Лінгрен, Р. Андрюс), політичного реформування (Д. Шлосберг, Дж. Дрізек, А. Аустін, Р. Гаррісон, Б. Массам). Попри широкий спектр теоретичних екополітичних засад, серед яких суттєво переважають розробки науковців США, до цього часу не вироблено єдиної екополітичної теорії, необхідність якої наголошують Д. Шлосберг, Т. Гайвард, Жд. Баррі, Дж. Аплін, Р. Готтліб, А. де-Шаліт.

Серед найпоширеніших в індустріально розвинених країнах соціологічних моделей екологічної політики вчені розрізняють: модель екологічно дружньої/недружньої поведінки громадян-споживачів; екологічної модернізації; соціальних мереж на принципах реципрокності; соціальної оптимізації; екологічної демократії; соціальної й екологічної відповідальності; добровільних угод та добровільних проекологічних зобов'язань; консенсусні та дорадчі моделі. Неабиякого поширення в сучасній екологічній політиці набуває практика добровільного сертифікування, створення консультативних громадських рад, громадського жюрі, впровадження моделей “громадської освіти”, індивідуального фінансування екологічно зорієнтованих заходів.

На підставі проведеного теоретичного аналізу дисертантом встановлено, що термін “екологічна політика” в сучасному екополітичном дискурсі не має однозначного усталеного тлумачення, що зумовлено, насамперед, просторовими й часовими змінами у концептуалізації соціально-політичних практик. Внаслідок узагальнення різноманітних проаналізованих дефініцій суспільних явищ, закладених в основу тлумачення терміна “екологічна політика”, її визначено як діяльність соціальних груп та індивідів з усвідомлення й представлення своїх суперечливих колективних екологічних інтересів, вироблення обов'язкових для всього суспільства рішень стосовно стану довкілля, здійснюваних механізмами державної влади.

Розглянута динаміка формування пріоритетів екологічної політики у часі й просторі. Простежується умовний поділ країн на групи: країни - “лідери” (Німеччина, Нідерланди, Данія, Фінляндія, Швейцарія, Швеція, Норвегія), “суперечливі” (Велика Британія, Франція) та “ліниві” держави (Італія, Греція, Іспанія, Португалія, Ірландія) залежно від активності у здійсненні екологічної політики на національному та міжнародному рівнях.

Проаналізовано екологічну політику як предмет соціології: її об'єкт, суб'єкти, соціальні функції й механізми реалізації. Виділені основні елементи та соціальні функції екологічної політики: стабілізаційна; нормативно-регулювальна; інтеграційна; організаційна; ціннісно-орієнтаційна; ідентифікаційна; освітньо-виховна; експертно-прогностична; інноваційна; інформаційно-комунікативна.

У другому розділі дисертації „Соціальні складові сучасної екологічної політики України” акцентується увага на соціальних основах національного екологічного законодавства, концептуальних підходах різних політичних угрупувань до питань екополітичного розвитку, особливостях національного екологічного руху та екологічних неурядових організацій (НУО), сприйнятті екологічної відповідальності бізнесом, масовій екологічній свідомості населення.

Автор доходить висновку, що проголошені в законодавстві соціальні пріоритети сучасної екологічної політики України (зокрема, безпека життя і здоров'я людини, участь громадськості в управлінні та контролі; вільний доступ до екологічної інформації; забезпечення відшкодування шкоди, заподіяної здоров'ю населення та майну внаслідок екологічних чинників; розвиток системи екологічної освіти тощо) дістають певне відображення у програмних та передвиборчих документах політичних партій країни. Аналіз, проведений на базі оприлюднених документів понад 80 відповідних політичних угрупувань, показав, що лише третина їх включає екологічну складову, причому на важливість вирішення екологічних проблем наголошують різні політичні сили: Партія зелених України, Українська національна асамблея, Соціал-демократична партія тощо. Ще третина політичних угрупувань згадує про екологічні проблеми мимохідь, наголошуючи на інших напрямах своїх інтересів. Решта екологічній проблематиці не приділяють жодної уваги.

Розглянуті особливості виникнення й функціонування екологічного руху та екологічних НУО. Дисертант звертає увагу на те, що екологічний рух у країні так і не став масовим. За даними соціологічних досліджень, упродовж 12 років кількість громадян, які визнають своє членство в екологічному русі, не перевищує 2% усього дорослого населення країни. І не більше 10% ставляться до екологічних рухів як до організацій, що можуть конкретно допомогти у вирішенні певних екологічних проблем. Активність функціонуючих екологічних організацій періодично зростає, а згодом вщухає, що пояснюється мізерною кількістю сильних і незалежних НУО, які можуть тривалий час здійснювати довготермінову політику в конкретній сфері. В Україні це призвело до появи НУО на кшталт “парасольки” за типом конгломерату з різноманітних малих організацій зі спільним координаційним центром. Діяльність вітчизняних НУО нерідко підтримується за рахунок фінансування виконання чітко окресленої діяльності, а завершення його призводить до зміни пріоритетів організації та її динамічності. Ці чинники визначають роль НУО та екологічного руху в країні як маргінальної сили.

Автором здійснена соціологічна інтерпретація екологічно відповідальної діяльності бізнесу в контексті таких компонент: розуміння суб'єктами бізнесу своїх функцій і ролі в системі відносин “суспільство ? природа”; усвідомлення необхідності визнавати й дотримуватись наявних суспільних норм у ставленні до довкілля; оцінка своїх вчинків з огляду на їхні екологічні наслідки для себе, членів колективу, навколишнього населення, суспільства в цілому; готовність внести зміни у свою діяльність (поведінку) в разі відхилень і порушень, що зумовлюють негативні екологічні наслідки.

Досліджене застосування бізнес-структурами системи екологічного менеджменту та участь у соціальних проектах екологічного спрямування. На разі в Україні відомі лише поодинокі підприємства, які отримали сертифікат про відповідність системи екологічного менеджменту стандартам ISO 14000. Невелика кількість підприємств реалізує соціальні проекти в екологічній сфері, хоча третина опитаних бізнесменів вважають подібну діяльність дуже важливою.

Суттєвим фактором, що впливає на соціальну складову екологічної політики, є масове екологічне мислення. Здорове, безпечне довкілля є однією з найважливіших потреб населення України, особливо з огляду на те, що кожен другий громадянин країни вважає неблагополучною екологічну ситуацію за місцем проживання. На тлі високої стурбованості населення станом довкілля у суспільстві простежується тенденція до зниження негативізму в суб'єктивних оцінках екологічних змін, а також низька активність у проведенні проекологічних заходів. Домінантною в масовій свідомості залишається думка, що наявні екологічні проблеми мають вирішувати владні структури різного рівня. Разом з тим результати дослідження показують, що за певних умов (відповідна організація масових екологічно зорієнтованих акцій, часткова чи повна оплата участі в них тощо) у відповідних заходах щорічно могли б брати участь понад 60% громадян України.

У третьому розділі дисертації “Соціальні технології у державній екологічній політиці” увага приділена теоретичному аналізу особливостей соціально-екологічної експертизи програм та господарських проектів; соціально-екологічного моніторингу; громадських та парламентських слухань; соціального замовлення і соціальної реклама, екологічного страхування, які широко використовуються у сучасній екологічній політиці різних країн.

Дисертантом робиться висновок, що в українському суспільстві ці технології ще не набули широкого впровадження. Увага до них вітчизняних вчених-теоретиків і управлінців-практиків звернулася в останні 3-4 роки, і ці звертання часто мають дискусійний характер. Якщо засади проведення соціально-екологічної експертизи програм і проектів прописані у Законах України “Про екологічну експертизу” та “Про охорону навколишнього середовища”; громадських слухань - Законом України “Про місцеве самоврядування”; соціальної реклами - Законом України “Про рекламу”, то засади механізму відкритого лобіювання, соціального замовлення, екологічного страхування й соціально-екологічного моніторингу (на відміну від суто екологічного) - лише обговорюються.

Деякі з впроваджуваних в країні технологій (зокрема, громадські й парламентські слухання) мають дещо специфічне розуміння й форми проведення, що зумовлено проблемами реформування управлінської системи і сформованими уявленнями про взаємодію громадськості з владними структурами. Тому нерідко заходи громадських слухань мають формалізований характер, а широка громадськість не завжди вчасно дізнається про їх проведення.

У висновках дисертації узагальнено результати і підведені підсумки роботи.

Дисертантом обгрунтоване соціологічне поняття екологічної політики як діяльності соціальних груп та індивідів з усвідомлення й репрезентації своїх суперечливих колективних екологічних інтересів, вироблення обов'язкових для всього суспільства рішень щодо довкілля та здійснення їх механізмами державної влади. Показано складний, багатовимірний, динамічний, соціально зумовлений характер екологічної політики. Виявлено основні принципи, часові й просторові пріоритети екологічної політики, специфіку їхньої дії в українському суспільстві. На підставі порівнянь даних соціологічних опитувань із офіційними даними стану довкілля визначені такі тенденції в оцінках масовою свідомістю стану забруднення довкілля: регіональний розподіл - географія промисловості - поселенські структури.

Здійснено аналіз наявності атрибутів легальності та легітимності екологічної політики в українському суспільстві. Показано, що екологічна політика України характеризується достатньою легальністю й організаційною структурою, про що свідчить динаміка розвитку соціальних засад національного екологічного законодавства за роки незалежності України, створення й реорганізація державної системи організацій, діяльність яких спрямована на підтримку та контроль за виконанням відповідних законів і норм, розвиток екологічного виховання, освіти та просвіти, наявність фракції “зелених” у парламенті 3-го скликання, створення екологічної мережі та Ради екологічних неурядових організацій при Мінекології України.

Недостатня легітимність екологічної політики дається взнаки у відсутності достатніх інституціональних ресурсів екологічного руху; віддаленні політичних партій від проблем в екологічній сфері, в особливостях стану масової екологічної свідомості, що робить інститут державної екологічної політики в Україні недостатньо ефективним. На дисфункційний характер екологічної політики впливає її багатогалузевість, недостатня дієвість системи санкцій у разі недотримання чи невиконання законодавчих і регуляційних норм, чинна система надання дозволів і ліцензій на використання природних ресурсів і багатств, періодичні адміністративні реформування впродовж 1991?2003 рр., обмеженість фінансових ресурсів та їх нецільове використання.

Теоретичний та емпіричний аналіз політично релеватних аспектів екологічних інтересів окремих соціальних акторів (політичних партій, екологічних НУО, бізнес-структур) дають підстави стверджувати домінування декларативних установок щодо екологічної сфери. Як наслідок, - збільшується кількість партій, які можна віднести до груп “помірно зацікавлених”, “пасивних декларантів” та “байдужих” щодо проблем довкілля; екологічний рух фактично залишається маргінальною силою українського суспільства; бізнес-структури зацікавлені в оприлюдненні своєї екологічно відповідальної діяльності, але не поспішають реалізовувати соціальні проекти екологічного спрямування; за високої стурбованості екологічними проблемами пересічне населення їх вирішення покладає виключно на владні структури, фіксуючи невисоку власну готовність до співпраці у цій сфері.

Виходячи із низької уваги політичних партій до екологічної сфери, рівня масової підтримки екологічного руху, пасивної участі бізнес-структур у реалізації соціальних проекологічних проектів, соціально-політичної структури чинного парламенту (майже третину його становлять бізнесмени), автор визначає найвірогідніший напрям розвитку державної екологічної політики України на засадах корпоративного регулювання.

На разі дослідженням встановлено, що екологічна сфера ще не стала пріоритетною в житті українського суспільства. Разом з тим, у країні напрацьований значний законодавчо-нормативний потенціал збереження та регулювання сфери довкілля, який потребує залучення до його реалізації державних структур, сфери бізнесу, громадських організацій та пересічних громадян на засадах співпраці та соціального діалогу.

СПИСОК ПУБЛІКАЦІЙ

1. Амджадін Л. Концепція сталого розвитку і екологічна політика України: соціальні аспекти // Соціальні виміри суспільства. Вип. 3. - К.: Ін-т соціології НАНУ, 1999. - С.375 - 394.

2. Амджадін Л., Дурдинець В. Програмні засади та соціальні пріоритети екологічної політики України щодо подолання наслідків Чорнобильської катастрофи // Постчорнобильський соціум: 15 років по аварії. - К.: Ін-т соціології НАНУ, 2000. - С. 181-219.

3. Амджадін Л. Cоціологічні дослідження в коригуванні державної екологічної політики / Соціальні виміри суспільства. Вип. 4. - К.: Ін-т соціології НАНУ, 2001. - С. 166-176.

4. Амджадін Л., Дурдинець В. Екологічний ризик у політиці та свідомості постчорнобильського соціуму / Соціальні ризики та соціальна безпека в умовах природних і техногенних надзвичайних ситуацій та катастроф. - К.: Стилос, 2001. - С. 241-283.

5. Амджадін Л. Екологічна складова соціального розшарування українського суспільства // Україна-2002. Моніторинг соціальних змін. - К.: Ін-т соціології НАНУ, 2002. - С.396 - 412.

6. Амджадін Л. Соціальна складова сучасної екологічної політики: екологічно відповідальний бізнес // Соціологія: теорія, методи, маркетинг. - 2004. - № 1. - С. 63 - 72.

7. Амджадін Л. Екологічна культура українського суспільства // Українське суспільство 1994-2004. Моніторинг соціальних змін. - К.: Ін-т соціології НАНУ, 2004. - С. 365-376.

8. Амджадін Л. Проблеми реалізації екологічної політики за умови тінізації економічної діяльності // Тіньова економіка: соціальні проблеми неофіційної економічної діяльності в Україні. Доповіді міжнародної конференції. - К.: Ін-т соціології НАНУ, 2000. - С. 21-24.

9. Амджадін Л.М. Сергій Подолинський та особливості сучасного екологічного мислення в Україні // Учення Сергія Подолинського і цивілізаційна еколого-економічна перспектива: Матеріали Міжнародної наукової конференції, присвяченої 150-річчю від дня народження С.А.Подолинського. - К.: КНЕУ, 2001. - С. 132-135.

10. Амджадін Л.М. Екологічні чинники здоров'я у постчорнобильській свідомості // Страхова справа. - 2001. - С. 57-66.

11. Саєнко Ю., Амджадін Л. Екологічний рух в Україні: проблеми побудови екологічно орієнтованого суспільства // Екологічна політика та впровадження принципів сталого розвитку в Україні: участь громадськості. Матеріали ІІ Всеукраїнської конференції екологічної громадськості - К.: Інфотерра, 2002. - С. 113 - 118.

Размещено на Allbest.ru