Етномаргінальна субкультура (спроба соціологічного аналізу)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Етномаргінальна субкультура (спроба соціологічного аналізу)

Балановський Я.М.

Аналіз змісту монографій, публікацій у періодичних фахових виданнях з суспільних дисциплін свідчить про те що, по-перше, основним предметом дослідження вітчизняної соціології є актуальний стан українського суспільства. По-друге, в загальному, цей стан визначається нею як перманентна криза. Різні аспекти кризового стану, в якому сьогодні знаходиться Україна, знайшли своє наукове осмислення, інтерпретацію в розвідках С. Макеєва, В. Танчера Є. Головахи, В. Тарасенка, М. Михальченка С. Катаева, В. Ворони, В. Городяненка, Л. Ази. Однак, на думку автора цієї статті, допоки за межами дослідницького поля української соціології залишається надзвичайно важливий аспект, специфічний нюанс цього стану, а саме відсутність етносоціокультурної солідарності у тій соціальній спільноті якою є український етнос.

Природа системної кризи, що має місце в українському суспільстві не буде всебічно проаналізована, а відтак глибоко, сутнісно пояснена, якщо до уваги не взяти її етносоціокультурний аспект. І, дійсно, якщо, наприклад, аналізувати чинники, що у соціальному аспекті поляризують українську етнічну спільність то, на перше місце серед них виходить не стільки майнова нерівність, хоча і вона, звісно що є кричущою. Розбіжність, діаметральна протилежність в інтересах і потребах тієї етносоціокультурної спільноти, якою є українська нація, а отже і наростання, загострення протиріч у ній відбувається у тому разі, коли йдеться про етносоціокультурні, тобто духовні, світоглядні характеристики. Наприклад, про статус російської, як другої державної мови. Тобто, етносоціокультурний фактор розмежовує українську етнічну спільність, яка є об'єктом дослідження у цій розвідці, як мінімум на дві групи. Він загострює суперечності між цими групами, призводить до наростання кількості конфліктів між ними, поляризації позицій сторін. Або, іншими словами, єдина етносоціальна спільність якою є українці, в прямому розумінні розпадається, руйнується в етносоціокультурній площині. На цьому підґрунті формуються суперечності, антагонізми в інших сферах їх спільного (суспільного) життя, зокрема, наприклад, у політичній. Особливо яскраво політичний антагонізм виявляється під час виборів органів влади загальнодержавного рівня, тобто Верховної Ради і Президента України. Західні, Північні і Центральні області переважно віддають свої голоси за національно-демократичні, проукраїнські політичні сили. Всупереч цій частині України Південно-Східний регіон більше симпатизує авторитарним, проросійським політикам.

Названа обставина вказує на те, що і науковий пошук слід здійснювати саме у етносоціокультурному ракурсі. Суспільним дисциплінам потрібно дати відповідь на низку надзвичайно болючих, життєво важливих питань. Що примушує певну частину етнічних українців (тут важливо підкреслити саме українців, автохтонного, титульного, чисельно домінуючого в Україні етносу, а не росіян чи будь-яких інших етнічних меншин із тих, що проживають на теренах України), домагатися того, щоб в утвореній українським етносом державі статус державної мала не їх рідна, а чужа їм мова? Чому ця частина українців таким чином прагне знищити власне не тільки українську мову, але і українську націю, як етносоціокультурну спільність? Чому ця ж сама соціальна група, по суті заперечує державний суверенітет і територіальну цілісність України? Які чинники роблять її чужою серед своїх? Що спонукає представників цієї групи бути своїми для чужих? Тобто, перед, у першу чергу соціологією, постає завдання пояснити структуру, механізм, поширеність, гостроту тощо, того явища, характеристики якого певним чином окреслені у змісті сформульованих вище питань.

На думку автора цієї розвідки констатовані попередньо факти певним чином окреслюють абрис специфічного соціального явища. Сутність його полягає у тому, що в етносоціокультурній структурі українського етносу протягом відносно тривалого історичного часу сформувалася специфічна етнічна субкультура. Іншими словами, автор пояснює розкол єдиної етнічної спільності, що нею є українська нація, існуванням в її структурі специфічного елемента, етномаргінальної субкультури, а відтак, етномаргінальної соціальної спільноти. Ця субкультура є чинником, що здійснює деструктивний вплив на розвиток і українського етносу, і українського суспільства, як поліетнічного утворення, і української держави. Особливо руйнівним цей вплив стає в умовах глибокої системної кризи, в якій українське суспільство знаходиться сьогодні.

В українській соціології однак, ще не було здійснено жодної спроби бодай довести наявність такої субкультури. Годі вже казати про потуги розкрити її структуру, пояснити механізм зародження, відтворення, тобто інтерпретувати природу цього соціокультурного явища. Принаймні автору цієї розвідки про такі спроби нічого невідомо. Етномаргінальна субкультура для вітчизняних суспільних дисциплін залишається своєрідною «Terra irikognito». Звісно, що через це проблема (наявність в етносоціокультурній структурі українського етносу етномаргінальної соціальної спільності) не може бути розв'язаною. Замовчування фактично існуючого розколу у першу чергу української нації, а потім і суспільства з питань державного суверенітету і територіальної цілісності України, права українського етносу на відтворення ним своєї етнічної самобутності, ідентичності, самого його існування в створеній ним державі не стане чинником вирішення цієї колізії. Навпаки, за такого світоглядного, методологічного підходу проблема залишається поза увагою широкого загалу, вона не вивчається, зокрема суспільними науками, а відтак в їх теоретичному арсеналі, у тому числі це стосується і соціології, відсутні будь-які достатньо ґрунтовно розроблені наукові рекомендації щодо її розв'язання. Відкладати вирішення цього завдання означає не що інше як накопичувати потенціал його негативного впливу на поступальну динаміку суспільства. Таким чином, по суті ставиться під загрозу сама можливість існування як суверенної української держави так і української нації. Констатація цього об'єктивного факту засвідчує життєву необхідність, надзвичайно високу практичну цінність пропонованого у цій розвідці напрямку досліджень, розробки рекомендацій, спрямованих на усунення негативних наслідків існування в етносоціокультурній структурі української нації етномаргінальної субкультури.

Ця обставина робить пропоновану увазі науковців, широкого суспільного загалу розвідку особливо актуальною, злободенною. Адже у тому разі, коли буде науково доведено факт існування в структурі українського етносу етномаргінального утворення, пояснена його соціальна природа з'явиться нова можливість впливу на перебіг рівня згуртованості української нації в українському суспільстві, мінімізації негативних наслідків існування цієї субкультури. Сформульована теоретична концепція стане своєрідним інструментом вирішення надзвичайно важливої для українського суспільства проблеми. Тому, що відмова від дослідження етномаргінальної субкультури, тобто ігнорування наявності в етносоціокультурній структурі української нації цієї етносоціокультурної спільності, означає по суті те, що український етнос, або не має достатнього інтелектуального потенціалу, щоб зрозуміти існуючу проблему, або ж не має волі до її вирішення і таким чином «ховає голову в пісок» від розв'язання завдань пов'язаних з її існуванням. Науково обґрунтоване доведення факту буття цієї субкультури вимагає її вивчення комплексом суспільних дисциплін, а, отже, і соціологією. Таке дослідження має завершитися розробкою рекомендацій, покликаних подолати негативний вплив цього явища на по-перше, етносоціокультурну структуру українського етносу і, по-друге, на поступальний соціально-економічний розвиток українського суспільства в цілому.

Окреслена проблема є складною і багатогранною, а, відтак, охопити аналізом усі її аспекти у форматі однієї статті практично неможливо. З цієї причини у пропонованому дослідженні, по-перше, акцентується її злободенність, по-друге, пропонується теоретичне визначення сукупності найзагальніших ознак етномаргінальної субкультури, по-третє, обґрунтовуються її емпірично фіксовані виміри. Через розв'язання кожного із цих завдань буде досягнута стратегічна мета розвідки, яка полягає у тому, щоб через аналіз емпіричних даних довести наявність в українському суспільстві етномаргінальної субкультури. Тобто, автор розвідки висуває гіпотезу, згідно з якою в структурі української етнічної суперкультури сформувалася специфічна, етномаргінальна субкультура, а відтак, етномаргінальна соціокультурна спільність. Соціальна спрямованість етномаргінальної субкультури, сформованої в українській етнічній суперкультурі, виявляється через зміст її ціннісних орієнтацій. Уявлення про масштаби явища етномаргінальної субкультури в структурі української етнічної суперкультури можна сформувати на підґрунті аналізу результатів останнього, того що проводився у січні 2001 p., перепису населення України.

Доведення цієї гіпотези потребує розв'язування кількох конкретних дослідницьких завдань. Першим із них стане аналіз змісту, понять «етнос» та «нація». Потреба у цій процедурі визначається тим, що тільки на підґрунті такої інтерпретації можна буде встановити методологічну обґрунтованість дослідження етносу як певної етносоціокультурної системи. Позаяк український етнос знаходиться на тому історичному етапі свого розвитку і в тому якісному стані, що позначається категорією «нація», то виправданим буде пояснення змістовного наповнення і цього поняття. З цією метою звернемося до соціологічних довідників. «Соціологія: словник термінів і понять» стверджує, що етнос це «позачасова, позатериторіальна, позадержавна спільнота людей, об'єднаних спільним походженням (реальним або міфічним), культурою (або деякими її елементами,) мовою (часто, але не завжди), історією (справжньою або вигаданою), традиціями і звичаями, самосвідомістю та етнонімом (назвою)» [1, с.103]. Інше джерело «Соціологія: терміни, поняття, персоналії» вважає, що це «особливий вид спільноти людей, яка утворилася історично й є особливою формою їхнього колективного існування. Ця спільнота формується й розвивається об'єктивним історичним шляхом, вона не залежить від волі окремих людей, які до неї входять, і здатна до стійкого багатовікового існування за рахунок самовідтворення. Основні якісні характеристики етносу мова, специфічні елементи матеріальної та духовної культури (звичаї, обряди, норми поведінки), релігія, самосвідомість» [2, с.117]. «Короткий словник з соціології» етносом називає «історично сформовану на певній території стійку сукупність людей, яким притаманні спільні риси і стабільні особливості культури (включно з мовою) і психіки, а також усвідомлення своєї єдності та відмінності від інших подібних утворень (самосвідомість)» [3, с.464]. Цієї ж методологічної позиції дотримується і український соціолог Л. Аза, яка заявляє: «Відомо, що будь-яка етнічна культура завдяки певним нормам, цінностям, ідеалам формує свій особливий культурний соціум, свою форму соціокультурного спілкування, свої морально-етичні засади суспільного життя, включно з власними типами мислення, ціннісними орієнтаціями, які спираються на притаманне конкретному етносу самобутнє світосприйняття» [4, с.204] І, нарешті, Е.Д. Сміт вважає, що етносам властиві (хоча й різною мірою) шість найважливіших ознак:

1. Власне ім'я, аби мати змогу ідентифікувати себе та говорити про «суть» спільноти;

2. Міф про спільне походження, який містить ідею спільного витоку у часі та просторі і який дає етносу відчуття уявної спорідненості;

3. Спільна історична пам'ять;

4. Один чи кілька елементів спільної культури (які, як правило, включають релігію, звичаї, мову);

5. Прив'язаність до Батьківщини землі, на якій етнос не обов'язково проживає фізично, важлива символічна прив'язаність до землі предків, як маємо у випадку діаспорних народів;

6. Усвідомлення своєї єдності, принаймні у якоїсь частини населення [5, с.23].

В усіх цитованих джерелах перераховані найзагальніші характеристики етносу, як специфічної (етнічної) соціальної спільноти. Названі вище виміри відмежовують етнос від інших типів соціальних спільнот. Наприклад, професійних, поселенських, конфесійних тощо. Однак етноси відрізняються не тільки від не етносів, їм властива і власна якісна специфіка. Тобто, етносам притаманні такі виміри через які вирізняються ті або ті особливі типи етнічних спільнот. Етносоціологія виокремлює, наприклад, такі історичні типи етносів: «рід», «плем'я», «народність», «нація». Кожен із цих типів належить до класу етнічних спільнот, але кожен із них має характеристики, які відокремлюють його (у межах класу етнічних спільнот) від інших типів спільнот цього ж таки класу. Отже, дефініції «етнос» і «нація» своїм змістом схоплюють характеристики об'єктів одного і того ж класу. У першому понятті йдеться про найзагальніші, у другому про окремі, особливі виміри визначеностей, ще раз підкреслимо, одного і того ж класу. Етноси у процесі свого історичного буття розвиваються, послідовно змінюються, зазнають певних перетворень, звісно що від цього не перестають бути етнічними спільнотами. Сформувавшись у формі роду, через дію різного роду чинників з часом вони набувають якихось одних вимірів, втрачають деякі інші й таким чином рухаються до нових форм свого буття. Цей об'єктивний факт і знайшов своє адекватне відображення на понятійному рівні, у змісті перерахованих вище дефініцій.

У пропонованому дослідженні йдеться про український етнос. За об'єктивними характеристиками, яких цей особливий вид соціальних спільностей набуває у процесі свого історичного розвитку, український етнос знаходиться в тому якісному стані, що відповідає характеристикам категорії «нація». Отож під нацією у нашому дослідженні розуміється історичний тип етнічної спільності. Або, іншими словами, дефініцію «нація» автор цієї розвідки наповнює традиційним для української соціології змістом. Так, як це роблять, наприклад, А. Пономарьов і О. Нельга, котрі стверджують: «Нація це водночас особливий стан та певний історичний етап розвитку етносу, пов'язаний з творенням національно-державних символів та атрибутів, національно-державної самосвідомості, загальнонаціональних інтересів, національної ідеї і національної культури» [6, с.347]. Така інтерпретація означає, що нації притаманні ті загальні ознаки, які є підґрунтям віднесення її до категорії етнічних соціальних спільностей і, зокрема, те що нації є специфічними етнічними культурами. Або, іншими словами, логічно виправданим буде аналіз нації, як особливого (історичного) типу етносоціокультурної системи.

Ще раз підкреслимо, аналіз змісту визначень етносу та нації доводить, що у кожному із них атрибутом цих утворень називається специфічна (визначена етнічними вимірами) культура. А це означає будь-яка етнічна соціальна спільність, безвідносно до того історичного типу з яким вона ототожнюється, може досліджуватися як етносоціокультурна система.

Тут доцільно буде пояснити взаємозв'язок сутностей, що позначаються термінами «етносоціокультурна система», «соціокультурна система» та «система». Етносоціокультурна система є окремим видом соціокультурних систем. У свою чергу соціокультурна система розуміється як специфічний вид соціальних систем. Особливість соціокультурних систем полягає у тому, що елементами їх внутрішньої будови є соціальні суб'єкти, що інтерпретуються як форми виявлення певної культури. Наприклад, такими елементами є окремі індивіди, їх групи, через яких виявляються професійна, релігійна, економічна, етнічна тощо культури. У перекладі із грецького термін «система» означає ціле, складене із частин, об'єднання. «Філософський словник» пояснює систему як «сукупність визначених елементів, між якими існує закономірний зв'язок чи взаємодія. Системою є кожний предмет або явище реальної дійсності, мислення і пізнання, які складаються з реально виділених частин, об'єднаних в єдине ціле. Тому найважливішими рисами системи є розчленованість і цілісність. Сукупність якісно визначених елементів становить зміст системи, сукупність закономірних зв'язків між елементами внутрішню форму або структуру системи. Природа складових елементів і характер структури системи найрізноманітніші» [7, с.475-476]. Таким чином етносоціокультурна система тут розуміється як цілісна сукупність етнокультурних елементів, зміст яких виявляється через дії, вчинки, поведінку тих або тих етносоціальних суб'єктів. Взаємозв'язки цих елементів тим чи тим чином структурують етносоціокультурну систему.

Друге завдання зводиться до наукового обґрунтування твердження згідно з яким категорія «маргінальність» має достатньо широкий евристичний потенціал для того, щоб його змістом відображати специфіку не тільки окремого індивіда або групи, але і певної соціокультурної, а відтак етносоціокультурної системи. З цією метою слід повернутися до історії запровадження в соціології названої дефініції.

У науці про суспільство поняття «маргінальність» запровадив один із засновників, провідний теоретик Чиказької школи соціології Роберт Езра Парк. У розвідці «Міграції людей і маргінальна особа» (1928 р.) поняттям «маргінальна особа» він позначає специфічний соціальний тип особистості, той, що формується на стикові, межі полярних культур: «У той час, коли стіни середньовічних гетто були зруйновані і євреї отримали дозвіл брати участь в культурному житті народів, в середовищі яких вони знаходилися, сформувався новий тип особистості, а саме культурний гібрид, людина, що користується культурою і традиціями двох окремих народів, яка ніколи не бажає, навіть коли б їй це було дозволено, повністю покінчити із своїм минулим, традиціями і одночасно ніколи повністю не прийнята, через расові забобони в новому суспільстві, де вона намагається знайти місце. Вона на межі двох культур і двох суспільств, що ніколи повністю не змішуються і не взаємопроникають. Емансипований єврей був і є історично, типово маргінальною людиною, першим космополітом і громадянином світу» [8, с.892].

Тобто, в інтерпретації американського соціолога, маргінальна людина це індивід, що знаходиться на межі різних соціокультурних середовищ, особа, яка тільки частково входить до кожного із них. З одного соціокультурного середовища (того, в якому відбувалася первинна соціалізація) така людина виходить, пориває з ним певну множину зв'язків, наприклад, територіальних, громадянських, економічних тощо. Однак зміст соціальних норм та ціннісних орієнтацій інтеріоризованих індивідом у середовищі первинної соціалізації одномоментно і одноразово не зникає, а протягом певного часу продовжує зберігатися в його свідомості та виявлятися через його дії, вчинки, поведінку. Водночас такий соціальний суб'єкт намагається інтегруватися в нове для нього соціокультурне середовище. Отож засвоює новий зміст соціальних норм та ціннісних орієнтацій. Проте зміст нормативно-ціннісної системи інтеріоризованої соціальним суб'єктом в середовищі первинної соціалізації не співпадає із змістом того соціокультурного середовища, до якого він прагне увійти. Ця обставина стає причиною того, що середовище реципієнт, через зміст соціальних норм і ціннісних орієнтацій інтеріоризованих неофітом в середовищі первинної соціалізації, тобто, середовищі донорі, і об'єктивований через дії, вчинки, поведінку в новому соціокультурному середовищі, ідентифікує його як чужорідну соціокультурну тканину. Адже така особа є носієм нормативно-ціннісної системи, полярність якої має відмінне чи навіть діаметрально протилежне значення відносно до того середовища, в яке вона прагне інтегруватися. Відтак неофіт, принаймні частково (а саме, в обсязі тих соціальних норм і ціннісних орієнтацій середовища первинної соціалізації, зміст яких є іншим порівняно із змістом форм соціального впорядкування цільового соціокультурного середовища) відторгається, не приймається новою для нього соціокультурною системою.

Риси маргінального індивіда достатньо повно і чітко виписані Р. Парком. Найвідоміший теоретик Чиказької школи соціології підкреслює, що «в житті маргінальної людини період кризи відносно постійний....Зазвичай, маргінальна людина має змішане походження, як мулати в СІЛА або євразійці в Азії...людина змішаного походження живе в двох світах, у кожному із яких вона більше або менше чужа» [9, с.893]. Ці ж риси маргінальної особи підкреслюють і ті соціологи, що продовжили парківську традицію вивчення явища соціальної маргінальності. Ось як, наприклад, про це говорить довідник «Современная Западная социология»: «В американській соціології зберігаються традиції номіналістичного підходу до проблеми маргінальної особи з яскравою її психологізацією». «Маргінальна особа індивід, який, інтериоризував певну множину цінностей двох або більше соціокультурних систем що конфліктують, типово відчуває дискомфорт і часто демонструє поведінку, що перетворює його в своєрідну анафему для всіх систем» [10, с.175]. Це ж джерело засвідчує, що «Західноєвропейські, зокрема французькі, дослідження особистості маргінального типу, надають певної уваги особливостям його поведінки девіації, пасивності (або ж навпаки агресивності), аморальності і таке інше, що проявляються на рівні міжособистісних відносин...» [11, с.175]. Тобто, американський соціолог соціальну маргінальність досліджує у соціально-психологічній площині. Як стверджують автори колективної монографії «Маргінальність в сучасній Росії»: «У Парка поняття маргінальність (від латинського margo край, границя, межа) позначало становище індивідів, що знаходилися на межі двох різних культур, що конфліктують між собою, і використовувалося для вивчення наслідків не адаптації мігрантів, особливостей становища мулатів і інших «культурних гібридів» [12,с.27]. Іншими словами, увага американського соціолога більше акцентується на психологічних аспектах соціальної маргінальності.

Однак, серед вимірів соціальної маргінальності є і такі, що роблять можливим аналіз цього явища і в інших ракурсах. Соціальну маргінальність можна зокрема вивчати не тільки в психологічній площині, як визначену соціокультурними чинниками поведінку індивіда, що через незавершений характер мобільності, переміщення знаходиться на межі соціокультурних середовищ, і у зв'язку з цим не може адаптуватися до життя в жодному із них. Явище соціальної (соціокультурної) маргінальності можна осмислювати і в іншому аспекті. Пропонований автором цієї розвідки методологічний підхід предметом дослідження робить не специфіку поведінки окремого індивіда, що потрапляє в становище на межі соціокультурних середовищ, у новій методологічній стратегії аналізується особливий якісний стан, що його система соціальних норм і ціннісних орієнтацій, тобто соціокультурна система набуває у процесі перетворення, переходу від первісного до цільового стану. Зразком такої системи може бути, наприклад, та соціокультурна система, що її парківський індивід засвоює в процесі первинної соціалізації. Адже переміщення індивіда з одного до іншого соціокультурного середовища, входження в нього, «злиття» з ним в нерозривну (соціокультурну цілісність) у певному ракурсі постає процесом перетворення системи соціальних норм і ціннісних орієнтацій, інтеріоризованих у вихідному соціокультурному середовищі, в систему соціальних норм і ціннісних орієнтацій цільового соціокультурного середовища. Позаяк трансформування є процесом, це означає, що перетворення відбувається протягом певного часу. Адже, у темпоральному аспекті процес є певною послідовністю станів і їх змін. Полюсами цієї послідовності є первісний або вихідний та цільовий чи проектований стани. Усі ті стани системи, що знаходяться між цими своєрідними полюсами є проміжними відносно до них, а, отже маргінальними.

Тобто, дослідження явища соціальної маргінальності у тій площині, який пропонує автор цієї розвідки, тісно пов'язане з цілеспрямованою трансформацією, перехідним процесом. На актуальність дослідження перехідних процесів ще на початку 90-х років XX століття вказував А. Пригожин. У своїй розвідці «Сутність перехідних процесів» він ставить «завдання виявити сутність перехідних механізмів, створити чітке уявлення про вихідну якість і про очікувану та сформувати зв'язок між тим і іншим, надійну проміжну ланку. Це завдання за всієї його очевидної важливості, конкретно раніше не ставилося і не вирішувалося» [13, с.97]. Специфіка перехідного періоду стала предметом уваги і в українській соціології. Наприклад, Н. Соболева, у розвідці «Соціологія суб'єктивної реальності» відзначає: «Перехідний період у розвитку суспільства відрізняється від стабільних періодів саме тим, що з'єднуючи два стани соціальної системи, має певні відмінності як від одного, такі від іншого, має власну природу» [14, с.264]. Отже, в цитованих джерелах йдеться про перехідний період, як певний темпоральний відрізок у межах якого вирізняється особливий якісний стан системи, той, якого його вона набуває, коли у процесі перетворення знаходиться у проміжку між вихідним і цільовим станами. Природа цього стану, а саме поєднання ним окремих характеристик первісного і цільового станів і, водночас відмінність системи у такому проміжному стані, як від первісної так і цільової вирізняє частково трансформовану соціокультурну систему в особливий тип соціокультурних систем. Тобто, цілком виправдано буде стверджувати існування особливого проміжного типу соціокультурних систем. Характеристики цього особливого типу соціокультурних систем своїм змістом найповніше, найадекватніше і відображає поняття «маргінальність».

Принагідно тут слушно буде зауважити, що всякий перехідний стан соціокультурної системи у межах процесу її цілеспрямованого трансформування від початкового до проектованого стану є маргінальним. Але, маргінальною соціокультурна система може стати не тільки через її цілеспрямоване трансформування. Тут мається на увазі та обставина, що в маргінальному стані може знаходитися така соціокультурна система, яка не перетворюється, а формується на «стикові» двох інших, полярних за своїм нормативно-ціннісним змістом соціокультурних систем. Тобто, за такої обставини кожна із полярних соціокультурних систем в особливий спосіб відтворює в новоутвореній системі частину із елементів своєї структури і у цьому ракурсі стає їй тотожною. Сама ж новоутворена система через свою часткову тотожність кожній із систем причетних до її утворення є своєрідною проміжною ланкою між ними, знаходиться на узбіччі кожної із них. Водночас, як своєрідна цілісність новоутворена система якісно відрізняється від окремих ланок своєї внутрішньої будови. Іншими словами, хоча новоутворена соціокультурна система і має елементами своєї внутрішньої будови соціальні норми і ціннісні орієнтації вироблені в інших соціокультурних системах, як своєрідна цілісність вона відрізняється від тих систем, які, через окремі ланки своєї структури, є їй тотожними.

Поверненню до аналізу процесу трансформування системи соціальних норм і ціннісних орієнтацій, що мають етнічно визначений зміст повинне передувати пояснення того, що розуміється під трансформуванням етнічної соціокультурної системи. Тобто, потрібно пояснити, яким змістом наповнюється поняття «трансформація етносоціокультурної системи». Щодо терміна «трансформація», то «Словник іншомовних слів» надає кілька його тлумачень. Відносно до контексту, в якому він буде використовуватися, актуальним є перше із них «1) зміна, перетворення» [15, с.903]. Інше джерело «Соціологія: словник термінів і понять» вкладає у цю дефініцію такий зміст «Трансформація (лат. transformatio перетворення) сукупність економічних, соціальних, політичних процесів, які ведуть, насамкінець, до нової якості соціальної системи» [16, с.306]. Отже, трансформація етносоціокультурної системи відбувається у тому випадку, коли, по-перше, змінюється кількість (зростає чи зменшується) її елементів. По-друге, коли вони наповнюються новим змістом. І перше, і друге врешті решт приводить до зміни взаємозв'язків, взаємозалежностей, взаємодій ланок внутрішньої будови. Тобто, структура етносоціокультурної системи трансформується або, іншими словами, етносоціокультурна система одного типу перетворюється в іншого типу етносоціокультурну систему.

Аналізові процесу трансформування етносоціокультурної системи у контексті нашого дослідження передує зауваження, без якого механізм утворення етномаргінальної субкультури пояснити практично неможливо.

Сутність його полягає у тому, що будь-який етнос, тобто етносоціокультурна спільність, крім власне етнічних має ще й низку інших вимірів. Наприклад, стратифікаційних, економічних, політичних, професійних, етичних, конфесійних тощо. Кожен із них є фактором, що певним чином позначається на етнічних вимірах. Тобто етнічні характеристики знаходяться у тісному зв'язку з іншими соціальними вимірами того чи того соціального суб'єкта. Ці, інші, соціальні виміри соціального суб'єкта мають різного ступеня вплив на його етнічні виміри. Тут мається на увазі те, що асиміляційний тиск на певну етносоціокультурну систему через атрибутивні цій системі позаетнічні виміри, характеризує різний ступінь впливовості. Або, іншими словами, однакової потужності асиміляційний тиск, у різних підструктурах (стратифікаційних, економічних, політичних, професійних, конфесійних тощо) певного етносу має не однаковий рівень ефективності. А це означає, що система соціальних норм і ціннісних орієнтацій, зміст якої визначається її етнічною природою, у випадку її цілеспрямованого трансформування, метаморфоз зазнає у неоднаковому темпі. Тобто, коли певний етнос, отже, етносоціокультурна система цілеспрямовано асимілюється, а це означає трансформується, перетворюється в ту етносоціокультурну систему, яка у цьому разі є суб'єктом асиміляційних дій то етносоціокультурна система, на яку спрямовуються асиміляційні дії, об'єкт асиміляції через процес акультурації окремими ланками своєї структури може запозичити деякі із характеристик етносоціокультурної системи, що в даному разі є суб'єктом дії. Але прагнення до збереження етнічної самобутності, а також інші причини роблять процес асиміляції неповним, незавершеним, частковим. Тобто, метаморфози відбуваються тільки з однією із складових частин етнічної суперкультури, тільки з однією із соціальних страт, соціальних спільнот яка є складовою ланкою структури етнічної спільності. Наприклад, стратифікаційної, професійної, релігійної тощо. Це означає, що в структурі етнічної суперкультури з'являються особливі ланки. Одні із них виходять за межі етносоціокультурної суперсистеми, позаяк із них елімінуються її якісні характеристики. Вони повністю асимілюються, відтак втрачають усі етнокультурні виміри вихідного соціокультурного середовища. Інші, набувають характеру специфічного елемента, який до її внутрішньої будови належить лише частково. Тобто, окрема складова ланка етнічної суперкультури, один із елементів її структури зазнає тільки часткового перетворення. Цей особливий елемент, у своєму змістовному аспекті, належить до етнічної суперкультури, що зазнавала асиміляційного тиску не повністю, а тільки частково. Звісно, що етносоціокультурна система з таким специфічним елементом структури якісно відрізняється від тих етносоціокультурних систем в структурі яких подібних ланок немає. У цьому аспекті вона також є частково перетвореною.

Неповна приналежність частково перетвореного елемента етносоціокультурної системи до структури вихідної системи пояснюється тим, що іншою частиною свого змісту він відноситься до тієї етнічної суперкультури, яка чинила асиміляційний тиск. Таким чином, в етносоціокультурній системі, що зазнавала цілеспрямованої трансформації через асиміляційні дії домінуючого суб'єкта утворюється така ланка структури, яка із свого вихідного стану (того, що мав місце до початку перетворень) виходить, певних змін зазнає, але цільового, того, що є метою трансформації, не набуває позаяк вона все таки, нехай навіть тільки частково, є елементом структури тієї етнічної соціокультурної системи, яка зазнавала асиміляційного тиску. Такий специфічний, частково трансформований стан названої ланки і є її маргінальним станом. Адже в змістовному аспекті вона тільки частково входить в структуру об'єкта що зазнавав асиміляційного тиску, а іншою частиною свого змісту відноситься до структури суб'єкта асиміляційних дій. Відповідно і та система в структурі якої наявна така частково перетворена ланка внутрішньої будови також є частково перетвореною. Адже вона якісно відрізняється від тієї системи (того стану системи) в якій подібного елемента немає.

Повторимося, у дослідженні явища етносоціокультурної маргінальності буде особливо важливо акцентувати увагу на тому, що у випадку, який аналізується, йдеться про утворення етномаргінальної субкультури в структурі тієї етнічної суперкультури, що була об'єктом асиміляційних потуг. Тобто, досліджується своєрідний анклав, що утворився в структурі етнічної суперкультури об'єкта асиміляційних дій. Аспектами, що цікавлять дослідника є як власна природа такого особливого елемента, так і його вплив на етносоціокультурну систему. У змістовному відношенні такий сегмент знаходиться на узбіччі первісної етнічної суперкультури. Для зручності аналізу позначимо її як етнічну суперкультуру «А». Ту ж етнічну суперкультуру, яка чинить асиміляційний тиск позначимо індексом «Б». Нарешті, результат взаємодії цих етносуперкультур, позначатиметься індексом «С». Етнокультура C через зміст своїх структурних ланок частково входить до культур А та Б, отже знаходиться на узбіччі кожної із них, але тільки у змістовному. У просторовому аспекті етномаргінальна субкультура, що є специфічним сегментом етнічної суперкультури може знаходитися в будь-якій частині того фізичного простору, в якому має місце буття цієї суперкультури.

Під асиміляційним тиском цей сегмент, як своєрідна найслабша ланка суперкультури, першим зазнає змін. Пояснюється така фрагментарність етносоціокультурного трансформування, як вище уже згадувалося тим, що етнічна культура, яка розглядається у значенні соціальної спільності, одним із атрибутів має власну соціогрупову структуру. Тобто, у складі етнічної суперкультури, а отже найбільшої соціальної спільності вирізняються деякі інші соціальні спільності, наприклад, професійні, поселенські, конфесійні, а ще владні і майнові страти тощо. Така горизонтальна диференційованість і вертикальна стратифікованість цілісної великої етносоціальної спільності стає причиною того, що кожна із названих, нижчого рівня чисельності спільностей, в неоднаковому темпі порівняно з іншими елементами структури великої соціальної спільності, а також самою великою соціальною спільнотою, інтеріоризує нову (чужу) етнічну культуру. Іншими словами, тут йдеться про те, що в межах етнічної вирізняються ще й інші соціальні спільності. Ta або та їх конкретна специфіка і стає чинником, який одні із цих соціальних спільностей схиляє до відносно швидшого порівняно з іншими, засвоєння соціальних норм і ціннісних орієнтацій чужої етнічної культури. Або, по іншому, різні за своїми соціоструктурними характеристиками соціальні спільності піддаються тискові чужої етносоціокультурної системи в різному темпі. Перші відносно швидко, другі набагато повільніше, треті, до етносоціокультурного тиску, що на них чиниться, взагалі виявляють своєрідний імунітет. Тобто, потенція їх опору асиміляції є вищою порівняно із зусиллями асиміляторів, чужа етнічна культура в середовище таких спільнот практично не проникає.

Подальший аналіз передбачає дві можливі стратегії. У першій із них названий вище особливий частково трансформований, а отже маргінальний елемент структури етнічної суперкультури досліджується як самостійна система. В такому разі йдеться про дослідження структури цієї системи, окремих ланок її внутрішньої будови, їх взаємодій, взаємозв'язків, взаємозалежностей тощо. В другій, предметом уваги дослідження стають зв'язки етномаргінальної ланки з тими етнічними соціокультурними системами до структури яких вони належать тільки частково. Тобто, тут йдеться про взаємодію маргінальної етносоціокультурної системи з тими етнічними суперсистемами відносно до яких вона є підсистемою. Чи, іншими словами, аналізується взаємодія етномаргінальної субкультури з тими етнічними суперкультурами відносно до яких вона є субкультурою.

Як уже було відзначено, етномаргінальна субкультура змістом окремих своїх елементів частково співвідноситься з кожною із етнічних суперкультур, на підґрунті взаємодії яких вона утворилася. Тому відносно до них вона має статус субкультури (підкультури). Водночас це і самостійне, самодостатнє утворення якісно відмінне від тих складових, що стали у певному розумінні підґрунтям для його формування. Відповідно соціальний суб'єкт, що є носієм, своєрідною формою виявлення маргінальної етнічної субкультури, отже системи соціальних норм і ціннісних орієнтацій, набуває значення етномаргінальної спільності, етномаргінального соціокультурного суб'єкта. Цей суб'єкт в етносоціокультурному аспекті тільки частково відноситься до соціальної структури того етносу в якому він сформувався, тобто, субкультури «А», адже іманентні йому соціальні норми і ціннісні орієнтації мають дещо інший (навіть полярний) зміст відносно до нього. Відповідно, таким чином утворена етносоціальна спільність позиціонує себе відносно до корінного, титульного етносу в середовищі якого вона утворилась, як до, принаймні частково, чужорідного їй середовища. Водночас етномаргінальна субкультура не ідентифікує себе і з етнічною суперкультурою «Б». Te, що вона, принаймні у просторовому відношенні, відноситься до етнічної суперкультури «А» породжує деякі її специфічні інтереси і потреби відмінні від інтересів і потреб етносуперкультури «Б». Отже, логічно виправданим буде стверджувати, що етномаргінальна соціальна спільність, принаймні в аксіологічному аспекті не самоідентифікує себе з жодним із тих етносів, специфічною соціогруповою ланкою структури кожного із яких вона є, тобто ці етносоціокультурні середовища для неї однозначно не є своїми, рідними, близькими. Однак зв'язки етномаргінальної субкультури (C) з етнічними суперкультурами причетними до її утворення можуть бути досить різними, навіть полярними за своєю спрямованістю. їх конкретний зміст визначається безпосередніми соціальними характеристиками етномаргінальної соціокультурної спільності.

Детальний аналіз чинників стійкого відтворення етномаргінальної субкультури не є метою цього доробку. Однак, його автор вважає необхідним зауважити таке. Для того, щоб етномаргінальна субкультура могла стійко відтворюватися, потрібна постійна дія, постійний вплив зовнішніх відносно такої субкультури чинників. Без зовнішнього впливу етномаргінальна субкультура стійко, у межах тривалого історичного часу відтворюватися нездатна. Пояснюється це твердження тим, що етномаргінальна субкультура, нехай навіть частково, але все таки належить до структури первісної етнічної суперкультури «А». А це означає, що на етномаргінальну субкультуру постійно діє, чинить певний тиск первісна етнічна суперкультура, яка відносно до неї має значення специфічної референтної групи. Дія первісної етнічної суперкультури зводиться до нівелювання етномаргінальної субкультури, тому що вона в структурі етносуперкультури «А» є дисфункціональним чинником. Подібним чином здоровий організм намагається боротися, наприклад, із хвороботворними факторами. Таким чином можна стверджувати, що основною причиною стійкого відтворення етномаргінальної субкультури в структурі первісної етносоціокультурної системи може бути вплив зовнішніх відносно до цієї системи факторів. Ці фактори мають бути достатньо потужними, принаймні настільки, щоб переборювати вплив первісної етносоціокультурної системи, яка намагається трансформувати етномаргінальну субкультуру, зробити її ідентичною етнічній суперкультурі. Отже, логічно виправданим буде твердження, згідно із яким проблема існування етномаргінальної субкультури вирішується (принаймні частково) шляхом усунення впливу зовнішніх відносно до неї чинників. Або, іншими словами, тих зовнішніх відносно до первісної етнічної суперкультури факторів, що спричиняють утворення в її структурі етномаргінального елемента.

Поняття «субкультура» тут застосовується в його традиційній інтерпретації. Тобто цим терміном в даному разі позначається «(буквально підкультура) культура окремої соціальної спільноти (групи, класу, регіону, конфесії тощо), що чимось відрізняється від традиційної культури суспільства» [17, с.612]. Або, іншими словами, субкультура це «Система цінностей, орієнтацій моделей поведінки, стилю життя будь-якої соціальної групи, що представляє собою самостійне цілісне утворення в межах домінуючої культури» [18, с.350]. Відповідно, етномаргінальною є така субкультура, яка утворюється внаслідок того, що цілеспрямована трансформація однієї етнічної суперкультури іншою має незавершений характер. Такого типу трансформування приводить до утворення нової, відносно самостійної етнічної культури, яка у порівнянні з тими етнічними культурами, взаємодія яких привели до її появи має значення під культури або субкультури.

Маргінального стану соціокультурна система набуває за умови її цілеспрямованої трансформації. Адже тільки у цьому разі можна визначити її цільовий стан. Через здійснення процедури визначення сукупності характеристик цільового стану з'являється можливість порівнювати, співвідносити характеристики актуального стану зі станом, що його система мала до початку перетворення та тим, якого вона має набути через трансформаційні дії, реалізацію певної соціальної технології, тобто цільовим станом. Таким чином створюються передумови для встановлення ступеня відповідності актуального стану вихідному та цільовому, кваліфікування його як своєрідної проміжної ланки.

Процес природного розвитку будь-якої соціокультурної системи, тобто процес її саморозвитку заперечує можливість опису характеристик цільового стану. Такий стан у цьому випадку неможливий за визначенням. Адже із процесу природного розвитку елімінується суб'єкт дії, а відтак і цільовий стан системи, що існує в свідомості індивіда як суб'єктивний абстрактний ідеальний образ. Змістом цього образу є сукупність характеристик цільового стану системи. Звісно, що з названої причини у процесі саморозвитку соціокультурної системи визначити маргінальний стан неможливо.

Здійснений теоретичний аналіз стає підгрунтям для твердження: в структурі певного етносу, наприклад, нації може сформуватися етносоціокультурна спільність, яка відносно до нього є частково перетвореною етносоціокультурною системою. Тобто, ця система знаходитися в тому особливому стані, що його було позначено дефініцією «маргінальність». Або, іншими словами, вище було теоретично доведено, що явище етносоціокультурної маргінальності можливе взагалі, як об'єктивне соціокультурне явище. Позаяк будь-яка етносоціокультурна система не має буття поза певними спільнотами людей, то звісно, що й етномаргінальна соціокультурна спільність іншим чином існувати не може. Тобто, етномаргінальна субкультура і відповідно етномаргінальна соціальна спільність, яка є продуцентом і носієм такого типу етнічної культури, існує в структурі певного суспільства як його специфічна складова ланка.

Теоретичне обгрунтування, створення своєрідної ідеальної схеми, моделі етносоціокультурної маргінальності, як соціального явища потребує тепер відповіді на питання, якими є його емпірично фіксовані виміри. Тобто, потрібно віднайти емпірично фіксовані індикатори цього соціокультурного явища, пояснити, через що, у чому саме виявляється етносоціокультурна маргінальність. Іншими словами, тепер йтиметься про онтологічний аспект аналізу етносоціокультурної маргінальності. Для цього, по-перше, потрібно назвати об'єктивні, емпірично фіксовані ознаки, що їх можна було б кваліфікувати як форму виявлення етносоціокультурної маргінальності. По-друге, довести наявність цих ознак в українському суспільстві.

Попередньо уже зазначалося, що трансформація соціокультурної, а отже, етносоціокультурної системи здійснюється, серед іншого і через зміни в змісті її структурних елементів. Позаяк атрибутом структури будь-якої соціокультурної системи є ціннісні орієнтації, то це означає, що особливий, проміжний, маргінальний стан етносоціокультурної системи можна визначити шляхом порівняльного аналізу змісту її ціннісних орієнтацій. З цією метою потрібної) зафіксувати зміст ціннісних орієнтацій первісної етнічної суперкультури; або, іншими словами, первісного стану етносоціокультурної системи, б) визначити зміст цих ланок структури у цільовій етносоціокультурній системі, в) виявити зміст ціннісних орієнтацій в актуальному стані етносоціокультурної системи, нарешті, г) порівняти виміри змісту ціннісних орієнтацій актуального з вихідним та цільовим станами. Порівняння вихідного та цільового з актуальним станом змісту ціннісних орієнтацій етносоціокультурної системи, у випадку, якщо порівняльний аналіз вкаже на незавершений характер перетворення, дозволить кваліфікувати такий стан цієї системи, як маргінальний.

Тобто, автор розвідки стверджує, методологічно виправданим буде кваліфікувати певний стан етносоціокультурної системи як маргінальний через порівняння змісту не усієї сукупності елементів, що входять до її структури. Зафіксувати її проміжний (маргінальний) стан у процесі руху від первісного до цільового стану можна і через аналіз змісту кількох, чи навіть однієї із ланок внутрішньої будови. Отже, якщо у вихідному стані зміст ціннісних орієнтацій етносоціокультурної системи наповнюється якимись одними, а в цільовому чітко визначеними іншими значеннями, то у випадку, коли вихідні виміри змінилися, але не набули проектованого характеру, їх, а, отже, етнічну соціокультурну систему в цілому слід кваліфікувати як таку, що знаходиться в маргінальному стані, тобто маргінальну етносоціокультурну систему.

маргінальність етнос соціальний

Список використаних джерел

1. Соціологія: словник термінів і понять./ За ред. Біленького Є.А., Козловця М.А. K. Кондор, 2006. 103 с.

2. Соціологія: терміни, поняття, персоналії./ За ред. Пічі В.М K.: «Каравела», Львів:»Новий Світ-2000».-117 с.

3. Краткий словарь по социологии. М.: Политиздат, 1988. 464 с.

4. Аза Л. Етносоціологія: сучасний контекст.// Соціологічна теорія: традиції та сучасність. K., 2007. 204 с.

5. Цит. За «Націоналізм». Антологія. K.: «Смолоскип», 2000. -23 с.

6. Соціологія: короткий енциклопедичний словник. Уклад.: В.І. Волович, В.І. Тарасенко, М.В. Захарченко та ін.; Під заг.ред. В.І. Воловича. -K.: Укр. Центр духовн. культури, 1998. 347 с.

7. Філософський словник. /За ред. Шинкарука В.І. K.: Головна редакція Української Радянської Енциклопедії, 1973. 475^176 с.

8. Park R.E. Hmnaii Migration and the Marginal Man WAmerican Journal of Sociology. 1928.-Vol. 33.-P. 892

9. Park R.E. Himian Migration and the Marginal Man WAmerican Journal of Sociology. 1928.-Vol. 33.-P. 893

10. Современная западня социология: словарь. / Сост. Давыдов Ю.Н., Ковалева М.С., Филиппов А.Ф. М.: Политиздат, 1990. 432 с.

11. Современная западня социология: словарь. / Сост. Давыдов Ю.Н., Ковалева М.С., Филиппов А.Ф. М.: Политиздат, 1990. 432 с. Маргинальность в современной России/ Е.С. Балабанова, М.Г. Бурлуцкая, А.Н. Демин и др.; Сер. «Научные доклады». Вып.121 М.:МОНФ, 2000. 27 с.

12. Пригожин А.И. Сущность переходных процессов// Социология перестройки. М., 1990.-97 с.

13. Соболева Н. Соціологія суб'єктивної реальності. //Соціологічна теорія: традиції та сучасність. K., 2007. 264 с.

14. Словник іншомовних слів./ За ред. Пустовіт Л.O. K.: Довіра, 2000. 903с.

15. Соціологія: словник термінів і понять./ За ред. Біленького Є.А., Козловця М.A. -KКондор, 2006. 306 с.

16. Соціологія: короткий енциклопедичний словник. Уклад.: В.І. Волович, І.Тарасенко, М.В.Захарченко та ін.; Під заг.ред. В.І. Воловича. K.: Укр.центр духовн. культури, 1998. 612 с.

17. Социологический енциклопедический словарь./Редактор-координатор Осипов Г.В. М.: Норма, 1998. 350 с.

18. Кравченко А.И. Социология: учебное пособие для студентов высших учебных заведений. Екатеринбург: Деловая книга, 1998. 64. с.

19. Социологический енциклопедический словарь./Редактор-координатор Осипов Г.В. М.: Норма, 1998.-225 с.

Размещено на Allbest.ru