Вимоги до соціального консенсусу та основні його види

Размещено на http://www.allbest.ru

Вимоги до соціального консенсусу та основні його види

Александрова О.С.

Актуальність теми дослідження обумовлюється з одного боку процесами глобалізації в сучасному світі, а з іншого соціальними трансформаціями в українському суспільстві. Такі процеси, у свою чергу, викликають певні соціальні протиріччя і конфлікти. Саме тому соціально-філософський аналіз чинників комунікативних засад, що зумовлюють процеси інтеграції, є нагальною потребою сьогодення. Одним із таких чинників і є соціальний консенсус, дослідженню потенціалу якого і присвячена ця стаття.

У сучасній суспільствознавчій думці можна зустріти протилежні погляди на роль консенсусу в суспільному розвитку.

Перша точка зору знайшла відображення у функціоналістських концепціях, у яких доводиться, що суспільна злагода на ціннісному рівні ключова передумова виживання політичних і соціокультурних систем. Наприклад, Т. Парсонс розглядав політичне життя як «процес координації». Завдяки консенсусу суспільство уникає потрясінь і, разом з тим, «консенсусна основа, що забезпечує адекватне застосування механізмів впливу, необхідна для еволюційних зрушень у системі політичної влади» [8,с.45]. Іншими словами, консенсус у функціоналістському трактуванні Т. Парсонса не заперечує динаміки, але така динаміка, кінець кінцем, спрямована на підтримку політичного еквілібріуму [10,с.60].

Для прихильників концепцій соціального конфлікту подібний погляд на консенсус видався повністю неприйнятним. Р. Дарендорф зауважував: «Рівноважна функціональна система як ідеальне уявлення жахлива думка. Це буде суспільство, де кожен і все має закріплене за собою місце, відіграє власну роль, виконує власну функцію, де все йде як по маслу, і тому ніщо й ніколи не потребує зміни; раз і назавжди правильно впорядковане суспільство» [3,с.374]. «Сама думка про безконфліктне суспільство є актом насильства стосовно людської природи» [3,с.374]. Конфлікти та зміни є щось більше, ніж «необхідне зло»: «конфлікт знаменує... надію на гідне й раціональнеосвоєння життя» [3,с.375].«У соціальних конфліктах полягає творча сила суспільств» [З.с.370].

Кажучи про конфлікти, за переконанням П. Рахшміра, Р. Дарендорф найглибше розкриває і суть консенсусу. Конфлікт для нього перманентне джерело суспільної динаміки, що заперечує згоду, але паралельно й підживлює її. Згода не виключає конфліктів, а знаходиться в постійній взаємодії з ними [10,с.61].

Спроба інтегрувати ці обидва підходи була зроблена JI. Козером, який вказав на необхідність розрізнення конфліктів, що «виникають у межах базового консенсусу», і тих, «що ставлять під питання самі ці межі» [4,с.97]. Перші з них «позитивно функціональні» з погляду соціальної системи, другі «погрожують зруйнувати її структуру» [4,с. 179]. Спосіб захисту від подібної загрози JI. Козер бачить в інституціоналізації конфлікту й терпимості щодо нього, а також у створенні свого роду «захисних клапанів», які сприяють зміщенню цілей суб'єкта та спонукають його прагнути не «вирішення незадовільної ситуації, а лише зняття напруження, що виникло з цієї причини» [4,с.183].

Таким чином, тільки систему, де згода поєднується з конфліктом, що не підриває її основ, можна вважати достовірно консенсусною. Разом з цим, процес забезпечення консенсусу потребує дотримання певних вимог і критеріїв, дослідження яких, а також з'ясування основних різновидів консенсусу можна визначити за мету цієї статті.

Будь-яка форма вияву консенсуальних процесів та відносин може спиратися, як мінімум, на п'ять критеріїв: соціальна рівність/нерівність; масштаб функціонування; ірраціональність/раціональність; авторитаризм/демократизм; злагодаінтергенераційна/інтрагенераційна [детальніше див.: 7,с. 16-17].

У цілому, виділяються такі вимоги до консенсусу: 1) принципова рівність та суб'єктність учасників; 2) діалогічність обговорення предмета узгодження; 3) свідомий характер дискурсу відсутність маніпуляції; 4) раціональність;

динамізм, перманентна підтверджуваність консенсусних домовленостей;

відкритість, максимальна публічність; 7) багаторівневість і взаємозв'язок консенсусних рівнів. Лише та згода, що відповідає всім наведеним пунктам, вважається здатною успішно здійснювати свою суспільностабілізуючу функцію. Однак досягнення нової якості згоди закономірно вимагає вдосконалення, а тому й помітного ускладнення консенсусних механізмів [1,с.2-3].

Консенсусу досягають завдяки принципу універсалізації або неупередженості та справедливості [ІЗ.с.27].

Розглядаючи консенсус як складову конфлікту, В. Можаровський виділяє три основні різновиди консенсусу: внутрішній консенсус суб'єкта чи сторони конфлікту, консенсус механізму й консенсус вирішення конфлікту. Перший з них є змінною розвитку конфлікту: чим вищий внутрішній консенсус усіх сторін конфлікту, тим швидше й успішніше можна вирішити конфлікт (екстенсивність консенсусу); другий необхідним елементом механізму розвитку конфлікту, проявом зворотного зв'язку й засобом його управління; третій є складовою розв'язання або локалізації конфлікту [6,с.6].

Новітні наукові дослідження дають підстави виділити дві групи країн з докорінно відмінними консенсусними традиціями. З одного боку, це англосаксонські (Велика Британія, СІЛА та ін.) та деякі північно європейські держави з відносно однорідною громадянською культурою й давнім досвідом ненасильницького вирішення суперечностей. З іншого абсолютна більшість країн, де населення є вкрай неоднорідним за переконаннями, а в історичній пам'яті живі прецеденти волюнтаризму.

Суспільства першої з цих двох груп унаслідок своєї гомогенності володіють значним потенціалом базового (тобто на рівні цілого соціуму) консенсусу. Тому тут активне суперництво різних політичних сил, як правило, не порушує згоди й стабільності [I.e.7].

Однак інші суспільства, які в політичній науці називаються по-різному «гетерогенні», «плюральні», «полісегментні», «розділені» та ін., мають суттєві перепони на шляху до порозуміння й мусять застосовувати більш усеохоплюючі консенсусні механізми. Такі механізми повинні слугувати не втіленню волі більшості, а реальному залученню всіх суспільних груп до управління державою та налагодження дієвого діалогу між ними в процесі здійснення владних повноважень.

Системи врядування, побудовані на цих засадах, отримали назву «співсоціумних» (співспільнісних) або власне консенсусних. Найбільш розвинуті вони в таких демократичних країнах Європи, як Австрія, Бельгія, Нідерланди та Швейцарія. Консенсусний характер правління забезпечується тут завдяки коаліційності органів влади, пропорційному представництву в них груп і меншин суспільства, високій організованості та структурованості групових інтересів і широкій автономії сегментів (спільностей) [І.с.7-8].

У контексті нашого дослідження потрібно звернути увагу на питання консенсусу макрорівня, тобто на питання консенсусу інтересів держави й громадянського суспільства. К. Попер писав: «Демократичні інститути не можуть поліпшуватися самі їх поліпшення залежить від нас. Проблема покращання демократичних інститутів це завжди проблема, що постає перед особистостями, а не перед інститутами» [9]. У цьому розумінні громадянське суспільство, будучи в певній мірі незалежним від держави, імперативно зобов'язане взаємодіяти з нею. Держава, у свою чергу, зацікавлена у взаємодії з громадянським суспільством, оскільки: громадянське суспільство є джерелом легітимності політичної сили, яка стоїть при владі; відносини держави з інститутами громадянського суспільства є для держави найважливішим джерелом інформації про стан суспільства, його інтереси, настрої, ставлення до політичної влади.

У принципі, зазначає И. Руанду, відносини між громадянським суспільством і державою будуються на договірній основі. У ліберальній моделі соціальні відносини і в приватному секторі, і між приватним і державним секторами мають різний вигляд, але здійснюються вони вільними громадянами в ім'я їх інтересів та захисту їх свободи. Концепція P Нозіка про людей, які «існують відособлено», між якими «неможливий будь-який морально-етичний баланс» і чия «волюнтаристська згода» необхідна при кожному кроці на шляху до створення політичних відносин, добре вловлює слабку ланку людських відносин у традиційній ліберальній концепції. Саме тому ліберальну модель можна назвати й моделлю суспільного договору.

Політична, економічна й соціальна стабільність у демократичному суспільстві тримаються на сформованій системі взаємної відповідальності влади, бізнесу й громадянського суспільства, що передбачає розвинене соціальне партнерство, покликане гармонізувати їх інтереси. Саме в такому контексті можна відзначити, що зближення інтересів консолідує суспільство [12,с.104-105].

Отже, на грунті конституційної демократії складаються консенсусні політичні системи. Так званий «тоталітарний консенсус», уточнює П. Рахшмір, будучи навіть повним і всеосяжним, порівняно з ліберально-демократичним, відрізняється від останнього саме відсутністю конфліктної складової. Тоталітаризм вимагає беззастережного підпорядкування й однодумності.

Тобто, зрештою, абсолютної згоди. Консенсус же в загальноприйнятому значенні припускає не диктат, а плюралізм, взаємодію, що зовсім не виключає конфлікти ситуацій, внутрішньосистемних альтернатив [10,с.61].

Звернемося до питання консенсусу мікрорівня рівня організації.

Рівень консенсусу є способом вимірювання рівня інтеграції організації як колективу, хоча американський соціолог А. Етционі говорить, що високий рівень консенсусу не є однозначно універсальним засобом ефективної діяльності організації. соціальний консенсус комунікативний суспільний

Організації розрізняються не тільки за ступенем консенсусу, їм необхідного, але й за ступенем консенсусу, необхідного їм у різних так званих сферах консенсусу, а саме виділяють:

Консенсус з приводу головних цінностей. Коли головні цінності поділяють усі члени організації, консенсус з приводу організаційних цілей і засобів, імовірно, буде досягнутий, але консенсус щодо головних цілей не є необхідною умовою для консенсусу стосовно організаційних цілей і засобів.

Консенсус організаційних цілей, тобто з приводу набору дій і специфіки діяльності організації.

Консенсус з приводу засобів, політики й тактики. Це пов 'язано з тим, що індивідуальні уявлення відіграють провідну роль при виборі засобів, і важливо визначити рівень консенсусу щодо того, які засоби слід використовувати.

Консенсус з приводу участі в організації. Нижчі учасники організації постійно приймають рішення брати участь в організації чи ні. У організаціях, де участь добровільна, вид консенсусу відображається в угоді про участь. Там, де участь є примусовою, цей вид консенсусу майже не існує; вищі представники організації вирішують, що роблять усі нижчі її учасники. Але й тут наявний рівень консенсусу, що відображається, зокрема, на кількості зусиль, прикладених для того, щоб вийти з організації.

Консенсус стосовно обов'язків. Якщо співробітники, які стоять на нижчих щаблях у організаційній ієрархії, ухвалили рішення брати участь у ній, то залишається питання про ступінь консенсусу з приводу обов'язків, що покладаються на них. Це головна сфера потенційних конфліктів на підприємствах: як довго, наприклад, повинен тривати робочий день, протягом якого працівник відпрацьовує свою денну зарплату?

Консенсус когнітивних перспектив. Якщо нижчі і вищі учасники розрізняються за своїми нормативними позиціями в деяких, якщо не в усіх п'яти сферах консенсусу, приведених вище, очевидно, що вони розрізнятимуться і за шостою це значить, вони матимуть розбіжності з приводу того, які факти і які критерії їх оцінки. Але оскільки ця сфера має суттєвіше емпіричне підгрунтя, ніж попередні п'ять, то рівень консенсусу тут буде відносно вищий [2,с. 118].

У контексті нашого дослідження слід розвести поняття консенсус і компроміс. Консенсус не рівнозначний компромісу, хоча на практиці ці феномени розвести досить складно. Консенсус можна тлумачити як довгострокову згоду, що базується переважно на цінностях, а компроміс як ситуативну угоду, зумовлену, у першу чергу, інтересами. Проте головна відмінність між консенсусом і компромісом полягає в тому, що в першому переважає ціннісний момент, а в другому функціональний. Очевидно, що в реальному суспільному житті компроміси звичайно передують консенсусу, оскільки суперечності на рівні інтересів долаються невимірно легше і швидше, ніж на рівні цінностей [10,с.61-62].

Щодо аналізу феномена компромісу, дослідники виокремлюють такі його види, що впливають на суспільний розвиток:

Компроміс між споживачем і виробником. Пов'язаний, у першу чергу, з питанням цінового балансу між продавцем і покупцем.

Структурний компроміс організації підприємства. Установлення компромісу на користь усіх підрозділів є основним завданням менеджменту у внутрішньофірмовій політиці сучасної організації.

Компроміс як інструмент ефективного управління персоналом. Пошук і встановлення балансу матеріальних інтересів між найманим персоналом і власниками є найважливішим компромісом, що гарантує ефективне використання трудових ресурсів і виступає важливим елементом у загальному інтегральному показнику конкурентоспроможності фірми.

Компроміс між конкурентами. Так чи інакше, якщо сили конкуруючих суб'єктів бізнесу рівнозначні або перемога одного з конкурентів коштуватиме йому непоправно дорого, сторони вимушені припинити руйнівну конкурентну боротьбу. Мистецтво компромісу полягає тут у визначенні балансу конкуруючих фірм, виборі правильної стратегії (монополізації або інтеграції) розвитку й найголовніше в тому, щоб не допустити прямих фінансових втрат, які призводять до ослаблення конкурентоспроможних позицій компанії.

Фінансово-технологічні компроміси виробництва. Пошук компромісу між вкладеннями, здійснюваними у вдосконалення якості продукції/послуги, і вимогами до якості продукції/послуг з боку споживача полягає в знаходженні такої межі нечутливості споживача до подальшого поліпшення якості, коли можна обмежити витрати у виробництві на подальше поліпшення якості без зменшення обсягу попиту через незадоволеність якістю товарів/послуг.

Суспільний компроміс. Виявляється при взаємодії суспільства й так званого «великого бізнесу». Здатність отримувати власну вигоду внутрішньо властива корпораціям, і ця ознака є найбільш критикованим аспектом їх діяльності. З іншого боку, якщо корпорації в умовах жорстокої конкуренції зуміли витіснити із займаного сектора ринку всі інші типи підприємств, це означає, що вони є найефективнішими виробниками затребуваних суспільством товарів і послуг, якнайповніше задовольняючих потреби суспільства.

Таким чином, компроміс між суспільством і бізнесом є необхідною умовою, що регулює відносини, які складаються на ринках, і способом найбільш оптимального задоволення виникаючого попиту.

Законодавче регулювання умов господарської діяльності підприємств є способом взаємодії з бізнесом з приводу встановлення компромісу в захисті інтересів з боку суспільства. Бізнес, зі свого боку, веде пошук компромісу із суспільством у двох напрямках. Класичний спосіб полягає в участі бізнесу в політичних інститутах суспільства, входженні в легітимні структури управління суспільним життям (компроміс «зверху»), Інший спосіб встановлення згоди «знизу» набув поширення в останнє десятиліття XX ст. і реалізований за допомогою зв'язків з громадськістю. Уловлювати загальне на користь підприємства й суспільства, а крім того, виховувати споживача в тому смислі, щоб цінності підприємства сприймалися суспільством як власні інтереси, вищий сенс створення підрозділів із зв'язків з громадськістю в сучасних корпораціях [5,с.29-34].

Досягнення соціального консенсусу можливе за допомогою створення особливої культури в суспільстві. Місія в цьому питанні, на нашу думку, покладена на інтелігенцію.

У соціальному плані роль освічених людей (які переживають за життя країни, відчувають свою відповідальність) полягає в тому, щоб в умовах зниження загальної культури й певної варваризації життя зберігати та проносити культурні й духовні цінності, підтримувати в культурі розум і справедливість, працювати на людину та майбутнє. He менш важливе завдання пояснювати, що відбувається насправді, допомагати людям розібратися, де реальні процеси, а де їх імітація, яка прикриває прямо протилежне.

В. Розін зазначає, що якщо влада й багаті люди відмежовують себе від інших огорожею, охороною та законами, то ми можемо консолідуватися й захистити себе за допомогою знань, розуміння того, що відбувається, своїх компетенцій, спілкування із собі подібними, нарешті, способу життя, що припускає розумну, реалістичну поведінку. Іншими словами, створенням особливої культури. А культура на великій дистанції надійніша за всякі огорожі [11.С.60].

Отже, проаналізувавши основні види соціального консенсусу, вимоги до нього та його потенціал, можна зробити такі висновки:

Вимогами до консенсусу є: принципова рівність та суб'єктність учасників; діалогічність обговорення предмета узгодження; свідомий характер дискурсу, відсутність маніпуляції; раціональність; динамізм, перманентна підтвсрджу ва ність консенсусних домовленостей; відкритість, максимальна публічність; багаторівневість і взаємозв'язок консенсусних рівнів. Лише та згода, що відповідає всім наведеним пунктам, вважається здатною успішно здійснювати свою суспільностабілізуючу функцію.

Виділяється консенсус макрорівня, тобто консенсус інтересів держави й громадянського суспільства, і консенсус мікрорівня рівня організації.

На практиці досить складно розвести компроміс і консенсус. Відмінність між ними полягає в тому, що консенсус є довгостроковою згодою, яка базується на спільних цінностях, а компроміс це ситуативна угода, яка грунтується на спільних інтересах. Досягти компромісу легше, ніж досягти соціального консенсусу. Суперечності на рівні інтересів долаються легше і швидше, ніж суперечності, що виникають у результаті розбіжностей ціннісних орієнтацій. Саме тому компроміси передують консенсусу. Однак так чи інакше, компромісу досягають, якщо в його основу покладений принцип неупередженості та справедливості. Досягнення консенсусу сприяє встановленню суспільної згоди, аналіз специфіки якої можна визначити як перспективу подальших наукових досліджень у запропонованому напрямку.

Список використаних джерел

Вознюк П. Ф. Консенсус як принцип сучасної демократії : автореф. дис. на здобуття наук, ступеня канд. політ, наук : спец. 23.00.01 «Теорія та історія політичної науки» / П. Ф. Вознюк. K., 2004. 14 с.

Голодец Б. Проблема согласования членов организации. Системный подход А. Этциони / Б. Голодец // Персонал МИКС. Научно-практический журнал по вопросам управления персоналом. -2001. -№ 5 (6). -С. 117-118.

Дарендорф Р. Тропы из утопии / P Дарендорф; [пер. с нем. Б. M Скуратова, В. JI. Близнекова]. М. : Праксис, 2002. 536 с.

Козер JI. Функции социального конфликта / JI. Козер; [пер. с англ. О.

А. Назаровой; под общ. ред. JI. Г. Ионина]. M : Идея-Пресс, Дом интеллектуал, книги, 2000. 205 с.

Маракулин М.В. Управление компромиссами как фактор конкурентоспособности компании / М.В. Маракулин // Менеджмент в России и за рубежом. 2003. №-С. 29-34.

МожаровськийВ. А. Соціальний конфлікт і консенсус: історико-соціологічний аналіз : автореф. дис. на здобуття наук, ступеня канд. соціол. наук : спец. 22.00.01 «Теорія та історія соціології» / В. А. Можаровський. K., 1999. 16 с.

Ніколенко В. В. Злагода як феномен життєдіяльності суспільства : автореф. дис. на здобуття наук, ступеня канд. соціол. наук : спец. 22.00.01 «Теорія та історія соціології» / В. В. Ніколенко. X., 2004. 23 с.

Парсонс Т. Система современных обществ / Т. Парсонс; [пер. с англ. JI. А. Седова и А. Д. Ковалева ; под ред. М. С. Ковалевой]. М. : Аспект Пресс, 1998. 270 с.

Поппер К. Открытое общество и его враги / Карл Попер; [пер. с англ.; под ред. В. Н. Садовского]. М. : Феникс, Международный фонд «Культурная инициатива», 1992.-448 с.

Рахшмир П.Ю. Консерватизм и либерализм: метаморфозы консенсуса / П.Ю. Рахшмир // Политические исследования. 2005. № 5. С. 60-80.

Розин В.М. Куда мы идем, а также, при каких условиях возможен социальный консенсус / В.М. Розин // Политика и общество. Научный журнал. 2008. № 3 (45).-С. 51-60

Руанду Пон. Політична система і громадянське суспільство: консенсус інтересів/Пон Руанду//Політичний менеджмент. 2008,Спеціальний випуск. С. 100-108.

Ситніченко JI. Дискурсивна концепція справедливості Ю. Габермаса / JI. Ситніченко // Філософська думка. 2007. № 3. С. 24-37.

Размещено на Allbest.ru