До визначення індифікаторів суб'єкта соціокультурної діяльності

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

До визначення індифікаторів суб'єкта соціокультурної діяльності

Жорнова О.І.

Зважаючи на те, що сьогодення досить гостро ставить питання формування сучасника, який здатний своїм повсякденням запобігти культурній дезорганізації і деградації, має бути зартикульовано освітніми інституціями способи набуття учнями знань та умінь зреалізовувати здатність змінюватися та усвідомлювати плоди цих змін у площині ретрансляції культурного досвіду як нормальної, звичної та звичайної активності особистості (І. Зязюн, С. Кримський, О. Семашко, О. Сухомлинська, В. Шинкарук інші). При цьому мова йде не про коло окремих особистостей, а про масове привласнення, в першу чергу, молодим поколінням такого досвіду, іншими словами, формування студентської молоді як суб'єктів соціокультурної діяльності [5].

Методологічно ми виходимо з того, що здобутки та втрати вибудови пересічним сучасником особистої життєдіяльності породжені кожною його дією у повсякденні. Збільшення, накопичення значимої для світу культури пересічної практики відбувається завдяки безперервному відстеженню самого діяча того особистісного розвитку (під розвитком мається на увазі позитивні зміни, які в подальшому не зазнають зворотної переміни), що стався в результаті здійснених ним певних актів, тобто його зверненості до того чи іншого способу повсякденної активності. Визнання оточенням досвіду повсякденної життєдіяльності неприйнятним означає для його носія, якщо не зникнення з простору спільного існування, то посунення на периферію уваги соціуму [1-2]. Така неприйнятність може набуватися не стільки як цілеспрямоване конструювання власного життя, скільки в наслідку знаходження поза колом рефлексії як всієї сукупності, так і окремих, звичних щоденних дій.

Знаходження ідентифікаторів суб'єкта соціокультурної діяльності має за мету сегрегацію щоденних акцій особистості, які зреалізовують ідеї відповідальності і служіння, від інших проявів активності, зокрема від неусвідомлених дій у площині споживання культури та культуротворення. Вирішення цього завдання пов'язане з уточненням сутності проблеми емпіричної інтерпретації поняття довільної активності в повсякденні, а саме з конструюванням операціонального визначення активності суб'єкта соціокультурної діяльності. Саме це і становить завдання даного допису.

В контексті нашого дослідження під ідентифікацією суб'єкта соціокультурної діяльності розуміється встановлення ознак, властивостей, станів, процесів, дій особистості, що виділяють її з усього кола діячів. Сенс такої ідентифікації полягає у чіткому виокремленні з поміж усього масиву звичних акцій особистості тих з них, які зреалізовують репрезентацію та ретрансляцію ідеї відповідальності і служіння пересічної людини. Основні ідентифікатори суб'єкта є відбиттям засадових характеристик здійснення довільної активності у площині соціокультурної діяльності відповідно компонентів її сенсу: актуально-динамічному та потенційно-динамічному.

Ними є:

• статична ознака як наголос на певному стані особистості;

• акціональна ознака як закцентованість саме на певних діяннях особистості;

• кваліфікативна ознака як визнання якісних параметрів активності особистості.

Виокремлення з усього загалу діячів саме суб'єктів соціокультурної діяльності вимагає визначення належності феноменів з реалій повсякденної життєдіяльності саме до суб'єкта через розведення суб'єкта і об'єкта та суб'єкта і діяча, тобто саме таких, які б уможливили виокремлення з кола довільних щоденних акцій особистості тих з них, які схарактеризовуються як суб'єктна активність. Ґрунтом для цього нам слугуватимуть дослідження, що висвітлюють способи осмислення життєдіяльності як руху по освоєнню Іншого, а саме: ідеї мультикультуралізму, концепції культури як інтеракції, як людської іншобуттєвості, подієвість повсякденної життєдіяльності. Цим уможливлюється розгляд суб'єктної активності як здійсненості взаємин в межах/за межами своєї чи чужої культури, зартикульованості на смислоутворенні, можливості привнесення змін або порушення наявної життєдіяльності. Зупинимося на аналізі кожного з означених напрямків.

Вибудова особистістю свого повсякдення відбувається через (пере)осмислення нею культурних значень існування. Вихідним для вибудови нового повсякдення є визнання переваг зверненості до сенсу ще не привласненого. Непривласнене розглядається особистістю у площині інаковості. Дослідженням інаковості в культурі через осмислення взаємин глобальне -- локальне, світове -- національне, своє -- чуже відводиться чільне місця в минулому і нинішньому століттях. Обрання способів репрезентації «Я» залежить від спрямованості на «Інше» через уникнення чи, навпаки, посилення відмежованості від нього. Це, в свою чергу, позначається на тому, що питання осмислення Іншого як такого, що знаходиться ззовні «Я», перетікають у питання усвідомлення вже власної життєдіяльності з позицій її скерованості на інакше повсякдення, інакше існування кожного дня. Основні положення, що схарактеризовують таке просування по шляху вибудови повсякдення, ми визначаємо, засновуючись на концепції культури А. Пелипенка і І. Яковенка [6]. Ними є:

• по-перше, іншобуттєвість. З робочого визначення культури («культура есть система всеобщих принципов смыслообразования, и самих феноменологических продуктов этого смыслообразования, в совокупности определяющих иноприродный характер человеческого бытия») витікає, що осягнення цих принципів та феноменів, породжених смислоутворенням, є засадовими для характеристики буття як іншоприродного, культурного.

Іншоприродність культури розуміється як особлива, відмінна від природної, форма існування, яка знімає і перетворює досвід природної самоорганізації в універсумі культури. При цьому мова не йде про онтологічну відірваність культури від природи, так само, як і про їх протиставлення одне одному на якісному рівні. Відтак, висновуємо, що набуття досвіду вибудови іншого повсякдення є освоєнням смислового простору життєдіяльності. Вектором є осягнення власної суб'єктної активності як часткових виявів самоздійснення у континуумі культури. Обмеженість власного простору повсякдення чи його входження у суцільний світовий культурний простір -- в рамцях цього сприйняття і відбувається просування особистості до становлення суб'єктом соціокультурної діяльності;

• по-друге, відштовхуючись від двох основних тенденцій у визначенні співвідношення понять культури і цивілізації, за якими вони чи то протиставляються одне одному, чи то, навпаки, витлумачуються як такі, що є взаємозамінними і не містять фундаментальних відмінностей, А. Пелипенко і І. Яковенко схарактеризовують їх співпадання як цілого і часткового. Цивілізація є частиною системи смислів людського буття, тобто культури; це «світ опредмечених та відповідно визначених функціональних феноменів» (переклад мій -- О.Ж.). Його виникнення пов'язується із вступом предметно-феноменологічного ресурсу культури у фазу «перманентно розширюваного само відтворення». На засадах такої несинхронності цивілізації і культури визначається два стани -- культура до цивілізації та цивілізаційний процес, що протікає в середині культури -- як різні епохи повсюдного синкретизму, статичного предметно-функціонального ресурсу культури та «великого цивілізаційного прориву», оформлення системи глобальних культурних опозицій (А. Пелипенко, І. Яковенко).

Відтак, повсякденна життєдіяльність, розгорнена у площині змінного, динамічного досвіду її вибудови, визначається нами як така, що спрямована на найширше осмислення культурних значень людського існування, втілення їх в суб'єктній активності. Зорієнтованість на предметно-функціональне забезпечення повсякдення витлумачується як характеристика обмеженості освоєння культурних надбань, протікання життєдіяльності в рамцях цивілізаційного виміру.

На засадах постулату про єдність онто-, філо-, культурогенеза стверджується [6], що після випадання з природно-докультурного стану, якому онтологічно паралельним є внутрішньоутробний, людина як суб'єкт стає творцем/провідником всіх потенційних смислів, які виявляються іншобуттєвими природі. При цьому для них (смислів) саме її закони та її матеріали є тлом для формування. Досягнення рівня людської суб'єктності з його «розривом природного континуума», наявністю саморефлексії, відходом від іманентно-вірних вчинково-поведінкових реакцій, пробудженням самостності, становленням автономності виявляється напрямком розгортання еволюційних процесів. Першим актом самоусвідомлення суб'єкта є осмислення індивідом первинної метаопозиції «Я - Інший» та таких похідних від неї, як «внутрішнє -- зовнішнє», «своє -- чуже» тощо.

Отже, за нашим розумінням, розгортання повсякденної життєдіяльності у просторі означених вище смислових опозицій і є показником її здійснення у просторі культури, бо «простір смислових опозицій і є власне простором культури». Повсякдення позбувається в такий спосіб несуперечливо-комфортного забарвлення. Дуалізований світ спричиняє «намагання свідомості вийти з культури» (А. Пелипенко, І. Яковенко), що призводить до появи породжених нею нових розчленувань, поділів та опозицій. Це, в свою чергу, відбивається на збільшенні культурних феноменів.

Становлення особистості суб'єктом соціокультурної діяльності, накопичення нею досвіду суб'єктної активності забезпечується певними механізмами культурного смислоутворення. Як зазначають А. Пелипенко, І. Яковенко, конкретний зміст метаопозиції «Я - Інше» набувається лише у її проекції на простір життєвого середовища. Саме три засадові її проекції і моделюють онтологічний, операційний та аксиологічний аспекти культурного смислоутворення. Ними є опозиції:

• іманентне -- трансцендентне;

• дискретне -- континуальне;

• сакральне -- профанне.

Отже, властивість існування особистості, яка виділяє її з кола акторів соціокультурної діяльності і схарактеризовує як суб'єкта, тобто, слугує ідентифікатором, окреслюється способом осмислення повсякденної життєдіяльності. Його змістовна сутність полягає у свідомій зверненості до ще неосвоєного, до такого, яке в межах зазначених опозицій, забезпечує просування у культурному світі. Але спосіб осмислення зреалізовується щоденно певними діями особистості. Відтак, видається необхідним з'ясувати акціональний ідентифікатор суб'єкта соціокультурної діяльності.

Розмежування суб'єкта від об'єкта у побутовому знанні через виділення людиною суб'єкта поміж не-суб'єктів, за твердженням А. Тхостова, відбувається через віднесеність будь-якого феномена до «іншого чи не-іншого» як з'ясування того, чи цей феномен є «Я чи не-Я». В такий спосіб «непроблематичної кваліфікації» відбувається поділ подій власного життя на те, що «сталося зі мною або зроблено мною». Відповідно, перші з таких подій засвідчують стикання людини з незалежними від неї силами об'єктивного світу, а другі є вчинками, автором яких виступає сама людина. Межа між такими подіями і уможливлює усвідомлення людиною фундаментальної опозиції «об'єкт -- суб'єкт». При цьому слід зауважити, що відмежованість суб'єкта від об'єкта в такий спосіб, схарактеризовується як «проста та очевидна інтуїція» [8].

А. Тхостов, посилаючись на дослідження класичного психологічного феномена зонду (Бор, 1971; Леонтьев, 1975), зауважує, що зміщення відчуттів людиною власного тіла (руки) в бік зовнішніх речей (зонду), розмиває чіткість відмежування зазначених опозицій. Відтак, доводиться факт рухомості межи в суб'єкт-об'єктній дисоціації та універсальний принцип об'єктивації. Суб'єкт здатний виявляти себе виключно в місці зустрічі з «іншим», при зіткненні з ним. Дослідження області «емпіричного я» мають відповісти на питання щодо самоідентифікації суб'єкта, бо не врахування звичайних інтуїцій, таких як «моє тіло», «мої спомини» тощо, унеможливлює чітке виокремлення тієї межи, яка може слугувати поділом «Я» та «Іншого» [8].

Розглядаючи феномен тіла, який є «зручною моделлю для розуміння феноменології «свого» та «чужого» (А. Тхостов), аналізуючи культурне тіло, конверсію як патологію «культурного» тіла, «відчуження» як деструкції топології суб'єкта, проблеми «справжнього» суб'єкта, доходять переконань, що можливість окреслення місця знаходження суб'єкта засновується на існуванні розмежування Я та не-Я. Більше того, власне початок не-Я визначає знаходження Я та те, що самоідентифікація здійснюється через інтуїтивний бік межі не-Я. Встановлення особистістю такої межі пов'язане із усвідомленням труднощів виокремлення своєї здійсненності. Наявність останніх образно схарактеризовується як «нестерпна густість буття» і вважається обов'язковою умовою існування свідомості [8].

Висновки А. Тхостова полягають в тому, що :

• діада «суб'єкт -- об'єкт» поділяється лінією напруженої взаємодії;

• необхідність суб'єктивного образу об'єктивної реальності породжується непрозорістю розмежування елементів такої взаємодії;

• поява суб'єкта може відбутися тільки в «точці непрозорості».

Отож, набутий досвід життєдіяльності та наявні реалії повсякдення зумовлюють і визначають суб'єкта саме через пережиття особистістю наявної ситуації присутності Іншого. Відтак, привласнені ЗУНи та буденні ситуації позначаються на просуванні особистості по шляху її суб'єктного становлення саме через усвідомлення перейденого як особистісних змін при зустрічі з Іншим.

Говорячи про осмислення особистістю своєї активності в площині зазначених вище опозицій, артикуляції мають бути піддані глобалізаційні процеси, які унеможливлюють непричетність людини водночас до різних культур. Тоді є сенс зупинитися на розгляді феномена мультикультуралізму через окреслення наслідків становлення глобального світу або тих умов, які створюються для пересічної життєдіяльності. Численні концепції культурної багатоукладності і різноманітності через спільні поняття транскультурації, мультикультуралізма, критичного космополітизма, межового мислення тощо ілюструють невичерпність теми дієвих виявів особистості у сьогоденні. При цьому виявляється, що витлумачення «Іншого» залежить від місця самих авторів у сучасному світі, тобто їх перебування «в середині» чи «ззовні», як «своїх» чи «чужих» в проекті західної модернізації [7, 116].

Становлення та розвиток ідей мультикультуралізма, критичного космополізма глибоко досліджено, зокрема, в роботах М. Тлостанової, В. Малахова, Mignolo W., Bhabha H., Spivak G., Ortiz F., Glissant E. В них чітко виокремлюються два шляхи наукового усвідомлення світового культурного розмаїття, які торують, так звані, західні та не західні деконструкції модерну. Осмислення культурних процесів сьогодення є ґрунтом для формулювання основних положень спрямованого привнесення особистістю в свою повсякденну життєдіяльність Іншого. Ними є:

1. Транскультурація, основою якої виступає культурний полілог як взаємодія різних культур при збереженні ними права бути «непрозорими». Розуміння «непрозорості» полягає у визнанні і ствердженні в межах унікальності, яка не може бути знищена, особливого єства кожної з культур. Саме це забезпечує їх співіснування без повного злиття та нівелювання. Дослідження цього явища має зосереджуватися саме на фактурі «зплетення» таких «непрозоростей» (Glissant E.). При цьому контрастні культури у своїх взаєминах не виявляють просто антагоністичні протиріччя; вони, згладжені в певний спосіб, запобігають культурному синтезу, зберігаючи свою означеність (Bhabha H.). На думку М.В. Тлостанової, концепції транскультурації як новий погляд на організацію хаосу та світ є своєрідною спробою знаходження навмання шляхів виходу із ситуації постмодерну [7,118-119].

2. Осмислення мультикультуралізмом об'єктивного існування в світі культурної багатоскладовості знаходиться у площині і своєрідної реґламентації відносин панівної культури з іншими, і не вдалої спроби подолання меж «абсолютної інаковості» постмодернізма (Тлостанова М.В.). Ідеали різноманіття втілюються завдяки підкоренню і пристосуванню іншого до західної логіки проекту модерна, який і на сьогодні вважається за норму. Інше визнається модним, але задля його долученості до мейнстріму, воно, крім формальної легітимізації, має бути «розфасовано в зручну для середньостатистичного споживача упаковку», а, відтак, не просто привласнено, але й зроблено безпечним, передбачуваним та вже «не абсолютно іншим» [7, 122]. У колі основних шляхів досягнення цього чинне місце посідають стереотипізація і об'єктивація. Але головним вважається комерціалізація, яка до інаковості ставиться як до товару, який добре продається і, таким чином, приносить матеріальний прибуток. Відтак, відбувається не викоринення іншого з поміж свого, а свідоме долання інаковості, її нівелювання [7, 123].

М. Тлостанова зауважує, що на при кінці минулого століття неоліберальні варіанти мультикультуралізма через, по-перше, визнання існування не-свого, його вимог щодо формального егалітарізма, поваги до відмінностей та, по-друге, зміни освітніх програм, представництва у державних органах тощо демонструють обмеженість втілення універсальної утопії «рівності в розмаїтті» в спосіб детального обговорення реґламентацій щодо правових відносин з Іншим. Успішне просування міжкультурної комунікації в сучасному світі гальмується протегуванням і підтримкою маргінальних культур, які визначаються самим мультикультуралізмом та їм й відтворюються [7, 123].

Альтернативу такому осмисленню складають незахідні концепції деконструкції модерна. Серед останніх чільне місце посідають такі:

• критичного космополітизма (Mignolo W.), теоретичними підвалинами якої є ідеї «колоніальних відмінностей», переосмислення геополітики знання та взаємодія останніх з процесами культурної глобалізації;

• іншого мислення (Катибі) як критики обмежень, властивих християнській та ісламській культурам, які репрезентують дві епістемологічні системи;

• епістемологічної креолізації (Glissant E.) як відхилення доцільності усвідомлювати дійсність на мовах, визнаних основними, і, потому, з набутими імперськими ознаками. В такий спосіб відбувається «розгойдування» зазначеної традиції сучасності, загалом, посиленого нівелювання твердження, що пов'язаність мови, певної культури та культурного уявного добігає кінця.

Деколонізація свідомості, на яку зорієнтоване незахідне осмислення культурних процесів, створює тло для справжньої участі іншого у культурному світовому розвої. Перенесення уваги з феномена культурної уніфікації на дослідження транс-, гетерокультурних тенденцій, які набувають останнім часом певного посилення у світі, засвідчує визнання науковим загалом останніх як перспективних і плідних, таких, що спроможні досить сильно вплинути на закономірності ретрансляції культури. Сумісне з Іншим повсякдення має містити відмінні способи життєдіяльності та культурного самовідтворення, але при спільній їх спрямованості на втілення загальновизнаних ідей.

Виходячи з вищезазначеного, виводимо, що особистість формується як суб'єкт соціокультурної діяльності через щоденне зіткнення з Іншим. Це зіткнення, на наш погляд, доцільно розглянути крізь призму події. Розробка поняття події відбувається через вивчення впливу останньої на життєвий шлях особистості (Л. Анциферова, Б. Ананьєв, К. Абульханова, Є. Головаха, О. Кроник, Н. Логінова, Т. Карцева, С. Рубінштейн, Едвардс, Г. Рош,Н. Фредеріксен ін.). Аналіз сучасного осмислення феномена події через дослідження важливих, але поки ще не зведених до цілісного його сприйняття, характеристик, дозволяє окреслити її суттєві ознаки та визначити їх значимість для вибудови повсякдення, відповідного суб'єктній реалізації особистістю своєї активності [4]. Серед останніх чільне місце посідають такі:

• подія є особливим, надзвичайним буттям, яке виводить за межі повсякдення;

• реальність події доводиться її здійсненням у просторі і часі (І. Ашмарін);

• наявна не зворотність події при тому, що вона «не задається безпосередньо» (Е. Сайко);

• подія як предметність, що сама на себе тисне (за Е. Сайко) не піддається генетичному поясненню і може виникати як спонтанно, так і бути детермінованою;

• подія має багатопланову та рівнево ранжировану сферу прояву її дії і не може бути зведеною до її змісту;

• дієвість події проявляється як порушення нею інерції руху і, відтак, уможливлює нові його напрями;

• реалізація можливостей, які пов'язуються з подією, визначається новим станом, що виникає внаслідок порушення під час її перебігу норм та структур життєдіяльності;

• подія завжди виникає відносно до суб'єкта або смислового контексту, її розуміння є попередньою умовою суб'єктивного буття. До того ж різне осмислення суб'єктами одних й тих самих подій засвідчує не просто їх вірні чи помилкові інтерпретації певного фрагменту життєдіяльності, а наявність в ній різних пластів об'єктивної подієвості (І. Кондаков);

• подія є явищем, яке вже сталося, але осмислене як «присутнє» в новій соціальній реальності сьогодення завдяки актуалізації того, що відбулося;

• тривалість події, як і сила її дії, неоднакова.

Розробка «подієвого» підходу до вибудови повсякденних акцій суб'єктом соціокультурної діяльності ґрунтується на таких положеннях:

• відрефлексованість власної життєдіяльності на тлі її сприйняття як події (так, зокрема, М. Бахтін наполягав, що осмислити життя можна лише як подію);

• події є фактором, який, по-перше, впливає, аж до докорінної їх видозміни, на змістовні характеристики простору світу, що склався у людини та, по-друге, обумовлює її вчинки і дії через «перебудову» спрямованості емоційно-потрібносної сфери. Набуття ситуацією будь якого статусного рівня (макро-, мезо-, мікро-) події залежить від особистісних властивостей і суб'єктної активності самої людини, що її осмислює (О. Бодалєв);

• наявність у перебігу життя багаточисельних подій є підвалиною для збагачення життєдіяльнісного досвіду особистості, забезпечує його динаміку;

• життєві події виступають головним об'єктом життєвого проектування (С. Іванов);

• багатолінійний зв'язок особисто значущих подій є шляхом становлення особистості та, загалом, сенсу існування як взаємин суб'єктів у площині подій, що відбуваються в межах їх спільного буття;

• подієва спільнота утворюється як об'єднання на засадах узгодженості ціннісно-смислових сфер її учасників (Р. Раушенберг);

• сьогодні набирає ваги уявлення про будь-який феномен культури як про подію для суб'єкта, що його переживає і усвідомлює (І. Кондаков).

Виходячи з визначення події як буття певного суб'єкта, який все, що є супутнім його життєдіяльності, рефлексує і оцінює (І. Кондаков), ставлення особистості до повсякдення як низки подій засвідчує її наверненість до рефлексивно-оцінних дій стосовно всієї своєї активності та результат цього -- осмислене існування, освоєне нормативне середовище, привласнений досвід вибудови життєдіяльності. Різні суб'єкти одній і тій самій події можуть надавати не тільки не однакових, а й діаметрально протилежних оцінок, вбачаючи при цьому в ній і різні смисли. Зважаючи на означене вище, вважаємо за можливе визначити ідентифікатором суб'єкта соціокультурної діяльності подієву вибудову особистістю свого повсякдення.

Подієве повсякдення оформлюється в процесі опанування набутого людством досвіду соціобуття як привласнення/відторгнення норм спільної життєдіяльності. Сутність цих процесів відбиває поняття соціалізації, яке через недостатню, неповну розробку смислового змісту, доповнюється поняттями інкультурації, акультурації, інтерналізації. Антропопсихологічне трактування соціалізації полягає у глибинному входженні, «уростанні» (В. Слободчиков, А. Шувалов) індивіда в світ культури та привласненні його цінностей, норм існування. Виявлення оточенню себе інакшим, таким, що привласнив нормативно-ціннісні приписи життєдіяльності в авторському витлумаченні позначається через поняття індивідуалізації.

Наскільки можливе суб'єктне самоздійснення особистості в умовах перебування в громаді? Можливо настільки, наскільки остання спонукає своїх громадівців виявляти власну індивідуальність в передбачених нею «рамцях» [2]. Тобто, не відхилятися від норми, а створювати прийнятну для обох сторін -- громади і громадівця -- її варіацію. Ця варіація, легітимізована громадою, і буде засвідчувати індивідуальність громадівця.

Призначенням соціокультурної нормативності є:

• створювати антропокультурне середовище як підґрунтя позитивної динаміки розвитку особистості і культури;

• забезпечувати позитивні соціальні наслідки через упорядкування соціальних зв'язків громадівця;

• сприяти культурному і технічному розвитку завдяки урахуванню нових технологічних можливостей організації повсякдення, не ігноруючи при цьому а ні духовних здобутків, а ні досягнень техносфери.

Оформлення громадівцем своїх відносин-взаємин з оточенням через вибудову персональної нормативності означає виокреслення ним самим «міри» індивідуальної активності і самодіяльної автономії в громаді. Увага до персональної нормативності засвідчує, що колективному суб'єкту сьогодні не надається перевага над особистістю як індивідуальним суб'єктом. Соціокультурна нормативність покликана протидіяти безладу, утримувати спільне існування в межах визначеного гармонійного стану. «Міра», що задається соціокультурною нормою може бути визначена як дія «в межах». Цими межами виступає почасти лінія між кращим і гіршим. Відхід від точного як точечного вимірювання пояснюється тим, що зазначена норма є знайденою кожним «своєї» міри і в такий спосіб максимально пристосована для особистого формулювання потрібної активності в повсякденні на засадах співставлення бажаного та потенціального як ідеалу та реалій життя [3].

Виходячи з викладеного, суб'єкт соціокультурної діяльності в площині взаємин з Іншим виступає водночас як:

• носій вже наявних способів здійснення довільної активності у мультикультурному світі;

• продукувач нових, які є віддзеркаллям сучасних процесів глокалізації.

Саме цим породжується його здатність виступати ре/транслятором усього різноманіття і багатоукладності повсякденної життєдіяльності, а, відтак, щоденна активність пересічної особистості по реалізації ідей відповідальності і служіння.

Визначаючи ідентифікатори суб'єкта соціокультурної діяльності не можна не наголосити на тому, що оформленість повсякдення як простору особистісної активності, розглядається як поза природна реальність, що пов'язана з функціонуванням певних реґламентацій звичного існування. Намагання швидко змінити цей простір породжують, зокрема, міграційні процеси, які набувають дедалі все більшого поширення. Проецируванням суб'єктної активності на певну територію утворюється нормативний простір, який сприймається як географічна реальність. Обжитість останньої засвідчує комфортне перебування в її межах. Це досягається через обізнаність особистості з приписами, що реґламентують життєдіяльність на ній, а також слідування їм, хоча б під час перебування в її межах.

Постає питання: яким чином «прив'язується» суб'єктна активність до певної території самим громадівцем? При цьому слід наголосити на тому, що такі території не завжди визначаються громадівцями за чіткими лінійними кордонами, але завжди як гомогенні саме за правилами перебування на них. Відсутність чітких і наявних меж-кордонів нормативного простору не має, на наш погляд, великого значення, якщо він виокремлюється через перелік певних місць їх «зплетенням», «зчіплюванням». Саме вони виступають одиницями території. Це можна вважати адекватним описом території, хоча з географічної точки зору, він, безперечно, є одновимірним.

Але слід зважити на те, що в цьому описі домінантним є не місце розташування того чи іншого закладу, місце положення певної території тощо, а ставлення до нього самого описувача. Це ставлення є результатом та/чи наслідком взаємин, що склалися між тими, хто мешкає на цьому просторі як акторами соціокультурної діяльності. Т.ч., опис засвідчує не тільки і не стільки територіальну локалізацію певних способів довільної активності у повсякденні, скільки відносини їх носіїв і ретрансляторів в його межах.

Відтак, повсякдення суб'єкту соціокультурної діяльності має відповідати уявленням соціуму про нормальне повсякдення і прийматися ним не тільки як «належне», але й як «потрібне». Кваліфікувати суб'єкта соціокультурної діяльності виявляється можливим через співвіднесеність активності особистості у повсякденні з поняттями нормального, що побутують у пересічних колах, тобто персональна нормативність особистості має бути утворена через прийнятну для загалу інтерпретацію існуючих регламентацій спільного існування [1-3].

Зважаючи на викладане, висновуємо, що суб'єкт соціокультурної діяльності є реальною особистістю, що відтворює себе як носія і ре/транслятора сенсу повсякденної життєдіяльності. Потому, така особистість:

а) зреалізовує щоденну звичну активність у форматі дій, які узгоджуються з ідеєю відповідальності та служіння;

б) через освоєння зовнішньої для себе реальності як перетворенні того, що знаходиться поза особистісною культурою у смисл власної життєдіяльності, самозмінюється;

в) вибудовує нове повсякдення, яке впливає на життєдіяльність загалу.

Отже, ми виокремлюємо такі ідентифікатори суб'єкта соціокультурної діяльності:

• статичний ідентифікатор: засвідчує особистість як таку, що здатна свідомо здійснювати цілепокладання щоденної активності. Виявом цього слугує спосіб осмислення повсякденної життєдіяльності, зартикульований саме на такому стані, який позначено як «межовий»;

• акціональний ідентифікатор: відбиває здатність особистості прикладати дієві зусилля щодо привнесення змін у власну повсякденну життєдіяльність, яка, в свою чергу, впливає на оточення. Це відбувається завдяки подієвій вибудові особистістю свого повсякдення;

• кваліфікативний ідентифікатор: визначає особистість як таку, що здатна інтеріорізовувати визнані громадою регламентаційні приписи спільного існування, інтерпретувати їх та поширювати серед загалу.

Представимо за допомоги таблиці визначені ідентифікатори через атрибути повсякденної активності особистості, а саме: напрям активності, змістовну сутність життєдіяльнісних актів, критерії, які дозволяють виокремлювати суб'єкта соціокультурної діяльності з усього кола діячів.

Табл.1. Ідентифікатори суб'єкта соціокультурної діяльності

Узагальнене визначення ознакових характеристик особистості, які ідентифікують її саме як суб'єкта соціокультурної діяльності, потребує деталізації. Остання має виокремити ті параметри, за якими уможливиться чітке виділення з усього масиву сучасних діячів саме суб'єкта соціокультурної діяльності. Саме в такому напрямі і мають бути розгорнуті подальші дослідження здійснення педагогічного впливу на формування особистості суб'єктом соціокультурної діяльності.

Література

суб'єкт соціокультурний космополізм модерн

1. Жорнова О.І. До питання дослідження суб'єктного впливу в процесі соціокультурної діяльності// Социальные технологии: Актуальные проблемы теории и практики: Международный Межвузовский сборник научных работ. Запорожье: Издательство ГУ «ЗИГМУ», 2004.Вып. 22.С.99 104.

2. Жорнова О.І. До питання про вибудову взаємин у нормативному середовищі // Нові технології навчання: Наук. -- метод. зб./ Кол.авт. -- К.: Наук.-метод центр вищої освіти, 2003. -Вип. 35. С. 180 189.

3. Жорнова О.І. Соціальні та культурні норми у площині персональної нормативності суб'єкта життєдіяльності //Социальные технологии: Актуальные проблемы теории и практики. Международный межвузовский сборник научных работ. Запорожье: Издательство ГУ «ЗИГМУ», 2005.Вып. 27.С.91-99.

4. Жорнова О.І. Фахова підготовка як подія: до питання формування майбутнього фахівця як суб'єкта соціокультурної діяльності // Вісник КНУКіМ: Зб.наук.праць. - Вип.10 /Київський національний університет культури і мистецтв. - К.,2004. -- С.41-48. -- Серія «Педагогіка».

5. Жорнова О.І. Формування суб'єкта соціокультурної діяльності як педагогічна проблема // Вісник книжкової палати. -- 2005. №7. -- С.2124.

6. Пелипенко А.А., Яковенко И.Г. Культура как система //Человек.-1997. №5,6. - 1998. N°1, 2.

7. Тлостанова М.В. Нюансировка инаковости в постмодернистских эпистемах // Личность. Культура. Общество. -- 2003. -- Том У. -- Вып.. 34 (17-18). С.116-134.

8. Тхостов A.Ш. Топология субъекта (опыт феноменологического исследования) // Вестник Московского Университета. Сер. 14, Психология.1994. №2. С.3-13; №3. С.3-12.

Размещено на Allbest.ru