Ієрархи просторових ідентичностей у регіональному розвитку України

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Ієрархи просторових ідентичностей у регіональному розвитку України

Лісовський В.М.

Нагальною проблемою для України є консолідація українського суспільства. Подолання різнорідності не означає асиміляції та уніфікації культурно-історичних особливостей регіонів. Етнонаціональна ідея поки що не довела спроможність консолідувати українське суспільство. Ось чому англійський дослідник Е. Вілсон стверджує, що український націоналізм є ідеологією меншості. Ця ідеологія не має впливу на Півдні та Сході країни, має обмежений вплив у Центральній Україні. Лише в Західній Україні націоналізм має соціальний ґрунт, проте ця частина країни є незначною за населенням, територією, економічним потенціалом, за впливовістю еліт та рівнем інкорпорації до центральної влади [1].

Основною причиною регіональної різнорідності, на думку М. Рябчука, є неоднаковий розвиток різних частин України протягом останніх століть, коли у Європі відбулося формування модерних націй [2]. За схемою М. Гроха, який виділяє три етапи національного розвитку: академічний, культурно-освітній і політичний, Західна Україна пройшла всі етапи синхронно з іншими східноєвропейськими народами й на кінець XIX ст. там уже існувало «міцне українське громадянське суспільство» [3]. У Східній Україні подібного не відбулося, хоча перші галицькі «будителі», члени «Руської трійці», спиралися на центрально-українські, козацькі міфи та символи. Українське національне відродження на сході України не сягнуло другої фази.

Внаслідок значної фрагментованості українського простору в Україні знайшов втілення так званий «гібридний політичний режим». За типологією Т. Карозерса Україну віднесено до моделі, в якій плюралізм досягається фрагментованістю соціуму, відсутністю консолідації, аморфністю суспільної позиції [4]. Тому на Заході, як зазначає В. Полохало, українське суспільство отримало визначення як «негромадянське» [5]. Такі різкі оцінки і твердження викликані обставинами трансформаційного процесу. Деякі спостерігачі схильні інтерпретувати конфлікт Східної й Західної України як «зіткнення цивілізацій антиподів». Але більш доречним у цьому плані виглядає підхід Д. Фурмана, який розглядає пострадянське державне будівництво в Україні з позицій центр-периферійних відносин, де Захід виступив як центральна зона політичних інновацій, у той час як Схід залишався периферією [6]. Так сформувалась розбіжність політичного, адміністративного, культурного й економічного центрів України. Угоди еліт виявлялися тимчасовими, що сприяло формуванню «безформенного плюралізму». Останні президентські вибори (2004 р.) продемонстрували асиметрію електоральних уподобань, яку також було некоректно зведено до історичної та лінгвістичної причин.

Протягом всього періоду трансформації дослідники зазначали, що в Україні є нездійсненим процес конституювання громадянства, відсутній «конституційний патріотизм». Соціологічне дослідження про чинники солідарності в українському суспільстві показало, що найвищий рейтинг серед показників солідарності в українському суспільстві зайняла позиція «загальних труднощів життя», тоді як «патріотичні почуття громадянина України» фіксує 11-й ранг із 13 и можливих. Релігія як чинник солідарності й консолідації в українському суспільстві займає 7-й ранг у списку чинників, а також друге місце (після сім'ї) як інститут суспільства. При цьому населення є дуже різноманітним у релігійному плані. Існує глибокий історико-культурний поділ регіонів Західної і Південно-Східної України. Так, західні області більш релігійні порівняно зі східними. У Луганській, Донецькій, Дніпропетровській областях один приход припадає приблизно на 6-7 тис. мешканців; у західних же областях один приход припадає менш ніж на 2 тис. населення, а в Тернопільській і Закарпатській областях один приход припадає, відповідно, на 700 та 900 мешканців. Регіональну специфіку мають найбільші церкви України. Вплив УПЦ поширюється, головним чином, на Схід, Північ та Південь, УПЦ КП на Київ та Центр, римо-, греко-католицької, автокефальної православної та протестантської церков на Захід і, частково, на Центр. Отже, релігійний чинник не сприяє консолідації нації.

Регіональна специфіка України визначається ще й тим, що основний економічний її потенціал зосереджений у східному і південному регіонах, де переважає російськомовне населення, яке геокультурно тяжіє до Росії, а за умов радикалізації етнонаціональної політики України почувається маргінальною периферією. У 2001-2002 роках у шести регіонах (Донецькій, Дніпропетровській, Луганській, Запорізькій, Харківській областях та у Києві) було зосереджено 48 % основних коштів країни, 52 % виробництва валової доданої вартості (ВДВ), 63 % виробництва промислової продукції, 49 % обсягу інвестицій в основний капітал . Причиною цього є зосередження на Сході та Півдні країни основних корисних копалин та родючих чорноземів, і, як наслідок, концентрація виробничих, фінансових і людських ресурсів, а також інвестування конкурентоспроможних на світовому ринку виробництв.

Особливістю України є те, що «національний центр» є її економічною периферією, де превалює сільське населення. У Закарпатській, Івано-Франківській, Тернопільській, Волинській, Рівненській, Чернівецькій, Вінницькій областях городян менше 50 %. В областях Сходу України міських жителів більше 70 % . Рівень зареєстрованого безробіття по регіонах також складається не на користь західних територій.

Російськомовні Південь і Схід випереджають Захід за кількістю студентів і вищих навчальних закладів (ВНЗ). У Західній Україні тільки один значний центр вищої освіти Львів, а на Сході і Півдні в 4 х областях Одеській, Харківській, Дніпропетровській і Донецькій від 10 і більше ВНЗ у кожній.

Виразну регіональну визначеність має розселення етносів в Україні. Процес етнічної ідентифікації України унікальний. Етнічна мапа України, що підтвердили дані Всеукраїнського перепису населення 2001 року, складається як з дисперсних, так і з компактних груп. Зосередженість основних продуктивних сил України в регіонах, де домінує культура (мова) національної меншини має виразний регіональний вимір [7].

Особливе місце на етнополітичній карті займає Київ адміністративний центр. Зазвичай столиця відіграє роль своєрідного «медіатора», обов'язком якого є вироблення «інтегральної ідеології» здатної примирити регіональні крайнощі, проте Києву це не вдається. На це звертав увагу і Л. Кучма, відзначаючи: «У Російській імперії Київ не мав столичних функцій... Він не був центром малої імперії усередині великої». Він втратив роль головного міста Русі ще в епоху середньовіччя, залишаючись символом стародавності державності. Як зазначив Д. Корчинський, «Київ це місто спогадів, .немає на землі місця .в найменшій мірі придатного для політики, ніж Київ ... поетично філософський дух міста зумовлює його історію. Діяльне козацтво влаштовувало свої столиці то в Чигирині, то в Батурині... тільки не в Києві. Сюди вони приїжджали молитися» [8]. У царській Росії Київ був одним з великих, але провінційних міст. Міщанський характер населення і велика кількість церков було причиною того, що більшовики проголосили столицею радянської України Харків. Як столиця оновленої держави Київ зіткнувся з проблемою вироблення продуктивної центристської позиції. У результаті він став найпарадоксальнішим містом країни: за характером культури належить до «сходу» країни, а веде себе як «захід».

Етнокультурні риси, просторова ідентифікація, на думку дослідників, обумовлені адаптивним типом етносу та ментальністю, що зако- рінені в генетичну спадковість. Деякі вчені вважають, що, незважаючи на існування загальноукраїнського архетипу або етнічної ментальності, існує етнорегіональна «корекція». На це звертав увагу і О. Стрижак, зазнаючи, що у гуцулів переважає типова для гірських мешканців замкненість, самозаглибленість, звичка покладатися на власні сили, у дніпровсько таврійських степовиків упертість і наполегливість, згуртованість, войовнича запеклість [9].

Втім, на загальноукраїнському рівні ментальні особливості етнічних груп ніколи не ставали причиною конфліктів між ними, хоча побутувала своєрідна внутрішня ієрархія «центр периферійність» серед субетносів. На західних землях функцію периферійного виконує етнонім «гуцул» («вуйко з полонини» людина, відірвана від цивілізації); на північних землях цю роль відводять «поліщукам», які «засіли у болоті». Водночас, «галичанин» то представник «Українського П'ємонту», тобто «елітний» . Такі стереотипи є потенційною етнополі- тичною проблемою.

Для частини українських громадян саме регіональний чинник за впливом на специфіку ідентичності виявляється ключовим. Поряд із етнічною та національною ідентичностями регіональна належність може виступати, як зазначає Г. Палій, стійкою головною складовою ідентичності [10]. Так, на 2004 рік частка громадян, у яких переважає локальна ідентифікація 37,2 %, порівнянна з часткою тих, для кого головною є самоідентифікація «громадянином України» 44,2 %, а частка тих, хто вважає себе громадянином колишнього СРСР 10,7%, представником свого етносу, нації 3,1 %, громадянином Європи 0,7 %, громадянином світу 2,4 %, інше 1,4%, не відповіли 0,2 % [11].

Як феномен, українська національна ідентичність з'явилася у ХіХ-поч. ХХст., а для деяких регіонів і пізніше. Українській самосвідомості доводиться розвиватися в атмосфері жорсткої конкуренції з іншими уявленнями про ідентичність населення, у суперечках, в яких саме існування української ідентичності ставилося під сумнів. В цих умовах, як у свій час твердив академік І. Курас, регіональне, місцеве самовизначення залишалося найбільш автентичним [12].

За даними опитування, проведеного Інститутом соціології НАН України в рамках моніторингу «Українське суспільство: 1994 2004», тільки 44,2 % респондентів вважають себе громадянами України, 30,5 % «мешканцем села, району чи міста, в якому живе», 6,7% «мешканцем регіону». Ще 10,7 % опитаних ідентифікують себе з Радянським Союзом .

Розбіжності в ідентифікаціях свідчать про значну амплітуду розходження позицій громадян з різних регіонів щодо питань «загальнонаціонального характеру, насамперед стосовно державної мови, вибору суспільно політичної моделі, геополітичного вектору, розколу православ'я та інших» . Здавалося б, дані свідчать про важливість локальної самоідентифікації для більшості жителів України. Остання йде безпосередньо за національною самоідентифікацією, а на Півдні навіть превалює над загальногромадянською. Проте інші соціологічні дослідження показують, що більшість жителів України віддають перевагу локальному самоототожненню, що не обов'язково передбачає існування розвиненої ідентичності. Навіть там, де регіон виступає як «мала батьківщина», він поступається місцем у самосвідомості жителів більш безпосередньому локальному контексту. У кризових умовах локальна ідентичність стає «захисною реакцією на політичні перетворення». Отже, ідентичність є динамічною структурою, «стан» якої залежить від конкретних історичних викликів .

Р. Шпорлюк переконаний, що результатом перетворення Галичини в Український П'ємонт був свідомий вибір католиків галичан до союзу з православними Сходу проти католиків поляків, до якого спонукало прагнення «вижити як нація в боротьбі з поляками» [13]. Але ситуація кінця ХХ початку ХХі ст. змінилася і тепер уже не поляки, а українці східняки представляють загрозу галиційській самобутності. Один з публіцистів журналу «Ї» Р. Лозінський розвиває уявлення про галичан як про український субетнос, регіоналізм якого зростає на гострому відчутті «українськості» [14].

Дослідження ідентифікаційних особливостей у географічно віддалених містах східного і західного регіонів (у Донецьку і Львові) дають підстави для висновків про різницю між специфікою системи ідентичностей для представників обох регіонів і міст . Так, для представників Донецька пріоритетними виявилися соціально професійні, вікові, політико ідеологічні й геополітичні (із орієнтацією на радянське, російське) чинники ідентичності, тоді як для представників Львова етнічні, релігійні, національні чинники ідентичності. Разом з тим, розбіжності у проявах ідентичності між представниками молодшого покоління обох регіонів нівелюється: показники самоідентифікації «громадянином України» для молодшого покоління у Львові та в Донецьку становлять понад 90% [15].

У яскравій формі феномен регіональної ідентичності представлений у Криму, де румуни, кримчаки, караїми бажають іменуватися автохтонним населенням, а тому говорять про «національний дискомфорт», що є наслідком стурбованості збереженням етностатусної та культурної системи . Крім того, не уникнути вирішення питання статусу татарського народу в Україні, оскільки це народ, який живе на території, де він сформувався як етнос, і ця територія повністю перебуває у складі України . З проблем інтеграції в Криму з 1996 року існує Програма ООН, розроблена на прохання уряду України [16]. Лідери кримськотатарського руху використовують труднощі економічної інтеграції як засіб питань про національно територіальну державність. На складність процесу ідентифікації впливає релігійний фактор повернення татар змінило етноконфесійну ситуацію в Криму.

Державна регіональна політика в Криму не має вираженої концепції. Тут локальна самоідентифікація набуває поширення в молодіжному середовищі. Питання про самоідентифікацію старшокласників кримських шкіл підтверджує тенденцію щодо переважання регіональної ідентифікації над етнічною .

Отже, специфіка мовної, етнічної, конфесійної орієнтації видозмінюється в регіональному вимірі України .

Індикатором регіональних відмінностей є ставлення до загальнонаціональних символів і символічних фігур. Згідно з даними В. Тихоновичa, лише 2/3 опитаних по країні змогли назвати більше п'яти прізвищ людей, яких можна вважати національними лідерами України в останні 200 років, а у південному регіоні їх було всього 16 % [17]. Я. Грицак вказує на це, коли веде мову про розрізнення «пантеону» в різних частинах України: «жителям Львова і Донецька запропонували оцінити історичні події з погляду важливості розуміння коріння сучасної України, пише він, відмінності в обох містах були разючі» . Для більшості опитаних загальним стало те, що стартовим пунктом української історії є Київська Русь, далі львів'яни висловлювали послідовність подій так: Київська Русь Українське козацтво Українська Народна республіка (1917 1991) проголошення української незалежності в 1991 році. У Донецьку процес українського державотворення зображувався по іншому: Київська Русь Переяславська Рада (1654) Українська РСр (1917 1991). І далі «Чим ближче в часі події, тим сильніша розбіжність в їх оцінці, що особливо помітно у відношенні до радянського періоду. Ця схема спрацювала і в іншому дослідженні, коли опитуваним... запропонували виб- рати історичних діячів, які могли б бути символами української нації» . У Львові вибрали тих, хто символізував прагнення України до самостійності: І. Мазепу і М. Грушевського, в Донецьку опитані віддали перевагу Б. Хмельницькому. У пошуках головного «культурного героя» Сходу звертаються до М. Гоголя [18]. Для галичан ближче І. Франко [19]. Навіть фігура Т. Шевченка не є загальним символом. Отже, якщо західноукраїнський регіоналізм це націонал регіоналізм, породжуваний відчуттям «гіперукраїнськості», то східний регіоналізм ґрунтується на слабкості етнічної самоідентифікації, переважанні локальної ідентичності. Регіональна самосвідомість південного сходу носить «оборонний» характер, базується не стільки на конструктивних ідеях, скільки на неприйнятті нав'язуваних ззовні. Східний регіоналізм консервує статус «локомотива» вітчизняної індустрії (хоча залишається «модерним» промисловим регіоном). Сьогодні аграрна архаїка центрально українських і західних регіонів виявилася ближчою до «європейського» політичного постмодерну, ніж до індустріального «модерну».

Утім О. Ржевський і М. Рябчук, Л. Залізняк, О. Лановенко, Л. Качківський та ін. вважають, що Україна традиційно належала (із кінця XVIII ст.) до європейської культури, але була насильно долучена до чужої їй традиції східної деспотії. А тому прояви південно східного регіоналізму, з його тяжінням до Росії є формою «периферійної» психології. Синхронне співіснування двох діахронних Україн, заявляє М. Рябчук, є міцним завдяки позиції Києва та дуалістичному образу України Русі [20]. Але не всі дослідники вважають винним в українському дуалізмі Київ. Так Г. Куромія називає «винним» Донбас, який залишається «антистоличною козачою землею» [21]. Третина території сучасного Донбасу є частиною території «донської вольниці». Отже, пролетарій ближче козаку, ніж селянин або міщанин, так само він не любить центральну владу, не має власності і чіткої національної прихильності.

Знаковим феноменом суспільної свідомості є ставлення населення до мови . «Мовна палітра» у процесі ідеологічної конфронтації перетворюється на чинник геокультурних конфліктів, оскільки в українському суспільстві етнонаціональна і мовна більшість не співпадає. Опитування свідчать, що рідною українську мову вважають 60 %, а спілкуються нею лише 37 % населення [22]. Західні регіони україномовні. На південному Сході російська служить мовою спілкування, тоді як в центрі панує двомовність. Деякі дослідники визначають навіть наявність «психомовного комплексу» українців, які є носіями «радянської ідентичності» .

На територіях України, що входили до складу Австро Угорщини, українська мова до кінця XIX ст. одержує статус близький до офіційної. Правда, як і в російській частині України, в Галичині, Буковині і Закарпатті українська була переважно мовою сільського населення, міста вважали за краще говорити польською чи німецькою.

На початку XX ст. українська була визнана «самостійною мовою» в Російській імперії. Цей статус був закріплений у Конституції Української РСР. Радянська держава навіть вживала заходи по впровадженню української мови у всі сфери життя, проте ці тенденції входили в суперечність з радянською уніфікацією. Як наслідок, розподіл мовних переваг регіонів зберігся центральні регіони були україномовні, південно східні російськомовні, при цьому всі сприймали мову, якою вони говорили, як «свою». Що стосується Заходу, приєднаного до України в 1939 році, то він виявився оплотом «україномовності» .

У1997 році В. Темненко запропонував покласти в основу «регіона- лізації» України «мовний індекс» тобто врахування відсотка українців, які вважають українську мову рідною. Відповідно до цього виділяються три групи територій: 1) 14 областей із 21 млн.чол. з найбільш високим рівнем індексу понад 95 %; 2) 8 областей і м. Київ із 20 млн.чол. з середнім показником 75%; 3) 2 області Донецька і Луганська та Республіка Крим (11 млн. чол.) з низьким індексом (50 65%) . На Півдні і на Сході країни україномовне населення фактично є «меншиною в меншині». Понад 5,5 мільйонів етнічних українців, за даними перепису 2001 року, вважають рідною мовою російську [23]. Отже, є об'єктивним запропонований А. Вілсоном поділ українського суспільства на три групи: російськомовних росіян (21%), російськомовних українців (34%) та україномовних українців (40%) замість формального поділу на етнічних росіян та українців, співвідношення між якими становить 22 % до 73%.

Парад «мовних суверенітетів» 2006 року був обґрунтований посиланнями на Закон України «Про ратифікацію Європейської хартії регіональних мов або мов меншин» від 15 травня 2003 року. Проте через три роки після ратифікації Хартії в офіційному висновку Мін'юсту визначено, що ратифікація Хартії у такому вигляді, як це було зроблено, спричинила виникнення в Україні мовного питання. У цьому акті йдеться не про «регіональні мови або мови меншин» (як це міститься в назві і в тексті Закону України), а про «регіональні або міноритарні мови». Отже, об'єктом Хартії є захист мов, яким загрожує зникнення, а не мовні права меншин .

Цінним є зауваження А.Вілсона про те, що українські ліві сили, з одного боку, нарікають на високу зрусифікованість суспільства, а з іншого ігнорують реальні наслідки цієї зрусифікованості, зокрема, факт власної меншинності й, відповідно, політичної та культурної мар- ґінальності .

Українське суспільство залишається двомовним і двоетнічним, проте не біполярним, бо лінії мовного та етнічного поділу не збігаються. Феномен подвійної ідентичності є супутником багатоетнічних націй, історична витривалість яких визначалася якістю такої ідентичності, її збалансованістю і компромісністю. Відсутність сформованої національної ідентичності призводить до її заміщення регіональними ідентичностями.

Геокультурний ландшафт України розмаїтий він представлений історично культурними та ідентифікаційними ареалами, які не мають чітких меж і накладаються один на інший (Слобожанщина, Галичина, Північна Буковина, Закарпаття, Крим). Сучасні етнічні українці становлять націю полікультурного типу, чия ідентичність не збігається з мовно культурною, етнічною, конфесійною орієнтацією. Стовідсотково має рацію О.Майборода, заявивши, що полікультурність української нації, як і поліетнічність населення України, заперечує можливість суто етнічного розуміння української нації [24]. Існування самобутніх регіонів в Україні не може вважатися достатнім для виникнення регіоналізму. Регіональні ідентичності сьогодні є ще менше визначені, ніж «загальнодержавна ідея». З іншого боку українська національна ідея сама до кінця втратила первинний регіональний (територіальний) характер.

Отже, як висновок, дотримання принципів багатокультурності, регіональний підхід у реалізації соціогуманітарної політики, формування єдиної національної ідеології в умовах пострадянської ідентифікації та нової соціальної стратифікації це умови толерантного співіснування різних компонентів етнонаціональних спільнот. Подолання суперечностей у системі ідентичностей всередині українського суспільства полягає в здійсненні політики, спрямованої на поєднання загальнонаціональних цілей і регіональних завдань. Тому сукупність ідентичностей регіонів здатна стати фундаментом для оформлення української ідентичності в разі поширення серед громадян з різних регіонів усвідомлення цінності єдиної держави і суспільства, об'єднаних історичним минулим та політичним майбутнім.

Література

регіональний етнічний розбіжність україна

1. Wilson A. Ukrainian Nationalism in the 1990 s: A Minority Faith. Cambridge: Cambridge University Press, 1997. 200 р.

2. Рябчук М.Ю. Дві України: симбіоз, синергія, синтез? / Дилеми українського Фауста: громадянське суспільство «розбудова держави» К.: «Критика», 2000. 286 с.

3. Грох М. От. национальных движений к сформулировавшейся, нации. Сборник нации и национализм.. М., 2002.

4. Гельман В.Я. Уроки украинского // Полис. 2005. № 1. С. 35 47.

5. Полохало В. Негражданское общество как социополитический феномен Украины // Полис. 1999. № 6. С. 25 34.

6. Украинский регионализм: массовое сознание и идеология элиты // Украина: соборность и регионализм.. Русский архипелаг. 2006. 25 апреля.

7. Кривицька О. Конфліктний вимір етнонаціонального розвитку України // Політичний менеджмент. 2005. № 3 (12). C. 42 62.

8. Исаченко А.Г. Развитие географических идей. М.: ЛА «ВАРЯГ», 1971.256 с.

9. Стрижак О.С. До етногенезу та етномовної історії кубанців чорноморців // Український історичний журнал. 2001. № 1. С. 66 97.

10. Програма «Конгресу Українських націоналістів» / Програма блоку В. Ющенко «Наша Україна» // Передвиборчі програми партій у 2006 р. // www.deputat.org/index.php?page = party.

11. Українська політична нація: генеза, стан, перспективи. Колективна монографія Національного інституту стратегічних досліджень / Передмова А.С. Гальчинського. К.: Либідь, 2005. 316 с.

12. Курас І. Регіоналізм: історичний досвід, сучасні виміри. К.: Критика, 2003. 291 с.

13. Ричка В.М. Формирование территории Киевской земли: IX первая треть XII вв. М., 1988. 150 с.

14. Лозінський Р. Перспективи регіонального розвитку Галичини. Львів, 2004. С. 40 45.

15. Черниш Н. Україна сьогодні: Львів Донецьк // Дух і літера. 2003. № 11 12. С. 9 18.

16. Леонова А. Діяльність координаційних і консультативно дорадчих органів з питань етнонаціональної політики // Політичний менеджмент. 2005. № 3 (12). C.63 70.

17. Тихонович. В.О. Етнокультурний чинник соціальної солідарності // Шляхи консолідації громадянського суспільства в Україні / Матеріали круглого столу 23 червня 1999 р. Київ, 1999. С. 65 69.

18. Неменский О. «Недоукраинцы» или новый народ? Альтернативы, самоопределения Юго-востока Украины. // Русский Журнал (обзоры) www.russ .ru/culture/20041229_nem/html.

19. Боришполец К. Этничность и политика. (Некоторые тенденции и. результаты, развития, современных прикладных исследований.) // Вестник МГУ. Сер. 18: Социология и политология. 1999. № 4. С. 5-21.

20. Рябчук М.Ю. Дві України: симбіоз, синергія, синтез? / Дилеми українського Фауста: громадянське суспільство «розбудова держави» К.: «Критика», 2000. 286 с.

21. Мальгин А. Украинский регионализм: массовое сознание и идеология элиты // Украина: соборность и регионализм. К.: Науково інформаційне підприємство «Пошук», 2005. С. 14 26.

22. Прибиткова І. У пошуках нових ідентичностей: Україна в етнорегіо- нальному вимірі // Соціологія: теорія, методи, маркетинг. 2001. № 3. С. 62 73.

23. Тищенко Ю. Истоки, «языковых суверенитетов» в плоскости региональной политики. // Зеркало недели. 2006. 6 мая. С. 6 9.

24. Майборода О. Нації етнічні і політичні: оманливе розрізнення // Політичний менеджмент. 2004. № 5 (8). C.15 22.

Размещено на Allbest.ru