Ідея волонтерського руху духовних осіб у сучасному українському державотворенні

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Ідея волонтерського руху духовних осіб у сучасному українському державотворенні

Дмитраш І.В.

Останнім часом, маючи громадську підтримку та повагу, в Україні дуже швидко розвивається волонтерська робота. Волонтерський рух є частиною будь-якого суспільства, це той внесок, який роблять люди на засадах неприбуткової діяльності, без заробітної платні, без просування по службі для добробуту та процвітання спільнот та суспільства в цілому.

Сьогодні необхідність роботи волонтерів зросла як ніколи. У зв'язку із необхідністю посилення впливу на найбільш уразливі групи населення (передусім це дорослі безробітні, молоді люди без будь-якого заняття, діти, які позбавлені належної уваги з боку батьків або у яких немає батьків, пенсіонери, інваліди, в'язні тощо) та нездатністю державних структур до адекватного вирішення проблеми волонтери стають тою незамінною силою, що здатна вирівняти, або хоча б згармонізувати, суспільний дисбаланс. Нерозв'язаність таких світових проблем як винищення навколишнього середовища, зловживання наркотиками, загроза поширення ВІЛ/СНІДу зумовила, щоб волонтери взяли на себе більшу частину відповідальності за розвиток співробітництва суспільства з державними та приватними секторами.

Незаперечним є той факт, що до волонтерської діяльності інтенсивно долучаються й духовні особи. Отримуючи належні знання в духовних та державних вищих навчальних закладах, вони можуть належно виконувати, фактично, будь-яку волонтерську роботу у соціальній сфері суспільства. Волонтерська діяльність духовенства зарекомендовує себе практичною, ефективною, продуктивною і актуальною. Оскільки така діяльність, в основному, розвинулася і набула поширення у соціальній сфері суспільства, то про волонтерський рух більше відомо як про добровільну діяльність світських осіб. Однак досвідом волонтерської діяльності володіють не лише державні соціальні служби, приватні структури та компанії, але й релігійні організації. Адже волонтером може бути кожна особа, яка керується альтруїстичними мотивами, що виражаються через емпатію до іншої особи.

Явище волонтерства (волонтерської діяльності) стало свідченням зростання соціальної свідомості та солідарності людей. Волонтерство на соціальному та цивільному рівнях реалізує потребу громадян приймати участь у наданні послуг, до яких вони покликані; зменшує «відстань» між громадянином та інститутами держави (суспільства), надає простір для розвитку соціального компоненту в організації спільноти в той момент, коли бракує послуг і соціальних заходів; є «зміцненням душі», що сприяє поширенню нормальних людських стосунків у медичних закладах, геріатричних та паліативних будинках, притулках для неповнолітніх, інтернатах, в місцях позбавлення волі та інших [4,26].

В першочерговому розумінні термін «волонтер», часто - «волонтерство», («доброволець») означає: - у міжнародному праві участь добровольців - іноземних громадян у воєнних діях на боці жертв агресії або народу, що веде збройну боротьбу за свободу і незалежність проти іноземного гноблення [2, 201]. «Новий тлумачний словник української мови» подає дефініціцю: «волонтер» - охотник, охочий. Охотне військо, застаріле, той хто став на військову службу за власним бажанням, доброволець [10, 513]. «Тлумачний словник чужомовних слів в українській мові»: «волонтер» - доброволець, особа, що добровільно пішла на військову службу [13, 95]. «Малая Советская Энциклопедия»: «волонтер» - (від лат. voluntarius) - особа, яка вступила на військову службу за власним бажанням, доброволець [16, 571]. «Энциклопедический словарь»: «волонтер» - в іноземних військах, особи, які добровільно поступали на військову службу [15, 332].

Як бачимо, цей термін в різних джерелах охарактеризований аналогічною думкою, та, разом з тим, в психології та соціальній роботі існує чимало визначень: добровільні помічники; люди, які надають безкоштовну допомогу; людина, яка працює безкоштовно, людина, яка переходить у розпорядження суспільства і сприяє розв'язанню місцевих проблем; людина, яка помагає «будувати храм»; це такі ж люди, як і інші, але здатні до вищого рівня відповідальності за суспільні проблеми. І ще більш важливий аспект, який ми поціновуємо у діяльності волонтерів, - це їхня добровільна участь у реалізації різноманітних соціальних програм, що служать тим, хто потребує підтримки і допомоги [7, 6].

Термін «волонтерство» означає передусім діяльність на основі доброї волі. Виходячи з цього, «суботники», роботу «тимурівських» загонів та інші види активності, які здійснювалися безплатно за радянських часів не слід вважати формами волонтерства, адже вони зазвичай не відповідали принципу доброї волі, а були примусовим покаранням. Волонтерство:

- це діяльність, спрямована на допомогу іншим, яка здійснюється не заради грошової компенсації, матеріальної користі і не ґрунтується на примусі [12, 246]. Відповідно, волонтер - це людина, яка вільно займається діяльністю на користь суспільства, відгукується на чужі проблеми, вміє вислухати і дати слушну пораду, простягає свою дружню руку тим, хто цього потребує [9, 153].

Водночас, волонтери - це добровільні помічники, які надають безпосередню та вагому допомогу у реалізації соціальних програм. Така діяльність добровольців потребує не лише бажання та наявності вільного часу, а й певних знань з психології, педагогіки, соціології, медицини та права, а також володіння навичками спілкування з різними верствами людей [11, 2].

Ідеологічною основою волонтерського руху є традиції безкорисливої допомоги нужденним, розвиток соціальної активності, толерантності, навичок усвідомленої й активної побудови власного життя. Проводячи свою діяльність у сім'ях чи медичних закладах для людей похилого віку, інвалідів, наркоманів і хворих на СНІД, волонтери є провідниками «активного спілкування між спільнотою здорових і спільнотою хворих» і «могутнім стимулом до загального зростання милосердя» [8,4].

Волонтерський рух - це той внесок, який робиться фізичними особами для добробуту та процвітання спільнот та суспільства в цілому, ця діяльність може бути багатоманітною: від повсякденних форм взаємодопомоги до спільних дій під час кризи. Під цим поняттям розуміють волонтерські дії як на місцевому, так і на державному рівнях, разом з цим, як двосторонні та міжнародні програми. Волонтери відіграють різносторонню роль в розвитку та добробуті країн [3, 6].

Аналіз досвіду організацій, де працюють волонтери, у вітчизняній та зарубіжній практиці, сфери людського життя, на які спрямовані зусилля добровольців різного віку, рівень освіти, світосприйняття свідчать про те, що в нашому прагматичному суспільстві росте й інтенсивно поширюється рух безкорисливої допомоги суспільству у вирішенні проблем інтелектуального, фізичного, психічного і емоційного розвитку та соціального становлення членів самого суспільства. Загальне визначення волонтерства як служіння можна описати в кількох віхах:

- така діяльність є не примусовою;

- така діяльність базується на прагненні допомогти;

- це справа, зроблена без попередньої думки про фінансову винагороду;

- така діяльність - це робота, а не гра [9,153].

Отож, такий волонтерський рух - це природно, і можливий він тільки у вільному, незалежному, демократичному суспільстві. Служіння суспільству виховує громадянські почуття, а волонтерська діяльність, зокрема, є оптимальною умовою прояву альтруїзму, гуманності для самореалізації та самовдосконалення людини будь-якого віку. Водночас, можна стверджувати, що волонтерський рух для молодих людей є невичерпним джерелом набуття громадянського досвіду, можливості вчитися та сприяти розвитку солідарності в країні, можливості реалізувати себе у служінні суспільству [5, 71]. Волонтерство може набувати будь-яких форм: від традиційної сусідської взаємодопомоги до дій, спрямованих на вирішення соціальних конфліктів та проблем бідності. Це поняття включає діяльність волонтерів на місцевому та національному рівнях, хоч кожен народ, кожна людина має своє уявлення про те, хто такий волонтер і що таке волонтерська діяльність [6, 1].

Слід зазначити, що головною проблемою волонтерського руху залишаються передусім труднощі організації їх (волонтерів) діяльності. Отже, організаторам такого руху потрібно не тільки ознайомитися з історією згаданої вище діяльності в інших країнах, а й повернутися до витоків нашої національної культури, яка має вагомі надбання, досвід, традиції, а найголовніше - побудована на засадах християнства [5, 73].

З метою розкриття особливостей волонтерського руху на Україні реалізуємо хронологічний підхід до його розвитку на українських землях. З давніх-давен в Україні пропагувалось дотримання морально-етичних норм, Божих Заповідей, вшанування Святих, Пресвятої Богородиці. В українській громаді і сім'ї було чітке розмежування ролей та обов'язків, культувалися витримка, мужність, працелюбність, чесність, непідкупність, волелюбність, справедливість, надійність, взаємовиручка, доброзичливість, гостинність, милосердя, благодійність [1, 31].

Говорячи про благодійність, ми розуміємо, що це вияв цілеспрямованої уваги до людей, які з різних причин не можуть власними силами забезпечити собі хоча б мінімальні умови існування (на відповідному загальному рівні цивілізованості суспільства), надання їм посильної допомоги в збереженні й організації своєї життєдіяльності, підтримання їх матеріально і духовно. Це соціальне явище має у нашій країні свою історію, традиції й особливості, ознайомлення з якими становить не тільки пізнавальний інтерес, але й практичну вартість для тих, хто працює у соціальній сфері або має намір зайнятися цією роботою.

Серед багатьох спільних рис, притаманних різним народам, є здатність до співчуття, співпереживання, готовність відгукнутися на чужу біду, прийти на допомогу. Ці людські якості існують здавна, з часом змінюються форми і способи їх вираження. Не обділені ними й слов'яни. Письмові згадки західних мандрівників давнини засвідчують їх гостинність, милість, чуйне обходження з полоненими.

Християнство відіграло особливу позитивну роль в історичному розвитку слов'ян, в тому числі у піднесенні їх благодійності. Таку ж місію виконували й інші релігії, які в тій чи іншій формі проповідують гуманістичне ставлення до людини.

Запроваджуючи християнство на Русі, князь Володимир сам глибоко сприйняв ті думки, звернені до душі людини, що закликають людей турбуватися про ближнього, бути милосердним. Ось деякі з них: «Блаженні милостиві, бо помилувані вони будуть», «Хто просить у тебе, то дай, а хто хоче позичити в тебе - не відвертайся від нього», «Продай добра свої та й убогим роздай», «Тіштеся з тими, хто тішиться, і плачте з тими, хто плаче». Пройнявшись духом християнських повчань, Володимир, за свідченням літопису, велів «усякому старцеві й убогому приходити на княжий двір, брати їжу і питво». Та оскільки немічні і хворі не могли добиратися до його двору, князь повелів зробити теліги, куди клали хліб, м'ясо, рибу, овочі, мед в бочках, квас і возили по місту, питаючи: «Де хворі і старці, які не можуть ходити?» Таким роздавали усе необхідне [1, 20].

Прагнучи розвинути благодійництво, надати йому організованого характеру, князь Володимир невдовзі (996 р.) видає Устав (або закон), в якому згідно з релігійними настановами доручає духовенству і церковним структурам опікування і нагляд за лікарнями, лазнями, притулками для одиноких тощо, встановлює для благодійних закладів «десятину» [1, 21].

Як відомо, цей мудрий правитель здійснив багато прогресивних для свого часу заходів, завдяки яким освіченість, культура русичів досягла високого рівня. Це, зокрема, заснування училища для навчання убогих людей, богомільні, будинки для паломників, запровадження народних свят, на яких виявлялася турбота про «годування» убогих, сиріт, вдів, мандрівників, роздавалася їм велика милостиня.

Літописи розповідають, що в часи Київської Русі були спроби виховання глухонімих. У літописах за Іпатським і Лаврентіївським списком читаємо: «Симь же роздаяным на учение книжное, и сбыться пророчество на Русской земле, глаголюющее: в юны дни услышать глуси словеса книжная, ясны, будем язык изнивыхь». Прогресивні люди Київської Русі розуміли величезне значення книжного навчання для глухонімих і дітей з вадами мови.

В опікуванні дефіцетарних дітей і дорослих помітну роль відігравав Києво-Печерський монастир. Вже в першій половині Xl ст. за ініціативою ігумена Печерського монастиря Феодосія Печерського недалеко від обителі було відкрито окремий дім для дітей-сиріт (сліпих, глухих, калік). У письмових джерелах ми знаходимо свідчення про те, що «о доме сем шла большая слава». Київські князі гуманно ставилися до калік. Володимир Мономах у своєму заповіті дітям писав: «Всего же более убогих не забивайте, но, насколько можете, по силам кормите и подавайте сироте» [7, 84]. Таким чином, в Київській Русі світська влада і духовенство здавна звертали увагу на дітей калік, прагнули допомогти їм.

Щоправда розвиток соціальної опіки в Київській Русі був перерваний, як і весь хід суспільного розвитку нашого народу, татаро-монгольським нашестям, що виявилося важким випробуванням для його життєздатності. Тільки у XV ст. справи громадської опіки знову почали поширюватись. Позитивну роль у цьому відігравали братства (общини міського населення), що створювалися у середині XV ст. Спочатку братства були благодійними і називалися в грамотах «братствами любові» і «братствами милосердя». У XIV-XV ст. не існувало законодавства щодо змін або поліпшення громадської опіки. До цього часу ще діяли принципи організації громадської опіки, які склалися в Київській Русі [1, 85].

В умовах краху державності й чужоземного владарювання на перший план в збереженні й об'єднанні духовних сил народу об'єктивно виступає православна церква. Вона стала одночасно і єдиним пристанищем для потребуючих допомоги вбогих, старців, немічних. Церква та монастирі взяли на себе благочинні функції, користуючись тим, що татарські хани, особливо в перший період панування над Руссю-Україною, з повагою ставилися до духовенства, надавали ієрархам грамоти (ярлики), звільняли церкви й монастирі від дані та поборів, залишали за духовенством турботу про опіку тих, хто її потребував.

Татаро-монгольські спустошення завдали непоправної шкоди Україні, її суспільно-політичний розвиток ще довго стримувало поневолення іншими державами, а творчі сили виснажували чужинські впливи, війни, чвари. Та навіть за цих умов закладені ще з часів Київської Русі традиції благодійницької діяльності не були забуті. На складному шляху відродження і державотворення поступово розвивалися різні форми суспільної опіки, у якій виразно окреслюються провідні напрями, що взаємно доповнювали один одного.

Українські князі Острозький, Вишневецький, гетьмани Сагайдачний, Хмельницький, Мазепа були, як правило, вихідцями з середніх верств населення, а тому добре знали запити своїх співвітчизників у низах, в критичних ситуаціях завжди намагалися допомогти найбільш знедоленим.

Перед лицем чужинської загрози, в умовах тривалої бездержавності на південно-руських землях існували і зміцнювалися загалом демократичні, гуманні для свого часу звичаї, традиції, форми соціального буття. В основі ладу, що утвердився на Наддніпрянщині після повстання 1648 року, лежала ідея соціальної рівності.

В Російській державі, до якої в середині XVII ст. приєдналася більша частина України, ставлення офіційної влади до соціальних проблем було суперечливим і непослідовним. З одного боку, продовжувала існувати започаткована старокиївськими князями традиція допомагати нужденним, роздавати милостиню, спільно боротися з голодом й іншими лихами. Вона всіляко підтримувалася церквою, громадською думкою, набувала розмаху і численних прибічників серед людей різних станів, чиє матеріальне благополуччя дозволяло їм особистими засобами сприяти полегшенню участі бідуючих, насамперед убогих, хворих, сиріт, а також безпритульних і голодуючих. З другого боку, в міру ускладнення соціальних проблем, владні органи, громадськість починають усвідомлювати обмеженість приватної благодійності і усталених форм церковно-монастирської опіки, шукають нові підходи до боротьби з жебрацтвом, іншими недугами, що нестримно вражали суспільство.

Ідея розгортання державної системи громадської опіки почала реалізуватися за царя Федора Олексійовича, який у 1682 році наказав споруджувати шпиталі (богадільні), щоб «надалі на вулицях волоцюг і лежачих жебраків не було». Здорових цар велів примусити хліб свій «заживати працею чи якимось ремеслом на загальнонародну користь», бо всіляке неробство не веде ні до чого іншого, окрім як до злих справ і злодійства.

На селах основний тягар соціальної допомоги здійснювався громадськістю. В Україні довго зберігало своє значення народне віче. Традиція колективно вирішувати широке коло питань господарського і суспільного життя дістала розвиток в селянській громаді, однією з визначальних рис якої стало самоврядування. Громаді притаманні тісні зв'язки між людьми, залежність і взаємодопомога на грунті спільних інтересів. Одночасно вона служила волевиявленням індивідуальних свобод, люди об'єднувалися у ній для досягнення взаємної вигоди і безпеки. Кожна громада була зобов'язана мати свій фонд убогих і сиріт (хоча це траплялося нечасто). При потребі громада шукала кошти із внутрішніх резервів (продаж власного майна, лісу, штрафи тощо), залучала для допомоги церкву.

На відміну від Візантії і Росії, де церква спиралася на світську владу й навпаки, в Україні вона не залежала від державної влади, а залишалася «справою громади». У ХVШ ст. вона набрала характеру демократичної установи громади. Матеріально вона живе переважно за рахунок коштів парафіян, які беруть участь у вирішенні питань, пов'язаних з використанням пожертвувань, призначенням священиків, служителів, їх оплатою.

Тому Українська Церква поступово перетворилася на духовний центр, що поєднував у собі храм, школу і шпиталь. Перші стали традиційним місцем найбільш масових зустрічей і спілкування людей. Біля них відбувався обмін інформацією, обговорювалися наболілі життєві питання, нерідко оголошувалися розпорядження керівництва громади та урядові накази [1, 24-25].

Виховання дефіцитарних дітей в богадільнях, притулках і виховних будинках сприяло формуванню оригінальних систем виховання і навчання глухонімих, сліпих та розумово відсталих дітей, що знайшло свою дальшу реалізацію в умовах спеціальних училищ, які почали створюватися в Україні для глухонімих у першій половині XIX ст. та для сліпих і розумово відсталих у кінці XIX ст. і на початку XX ст.

Особливим різновидом громад виявилися церковні братства, які брали активну участь в розв'язанні багатьох соціальних проблем своїх прибічників і тогочасного українського суспільства. До них входили переважно міщани й духовенство, оскільки згадані об'єднання (асоціації) були органічно пов'язані з церквами.

Зокрема, братства відкривали особливі «старечі» шинки, прибутки від яких йшли на утримання шпиталів. Їх значення виходило далеко за рамки звичайної філантропічної діяльності. Вони були втіленням гуманістичних поглядів на старість, немічність, убозтво, сирітство. Ці явища суспільного життя народ вважав лихом, але не приниженням. Відповідним чином розцінювали себе представники соціальних низів. З цього приводу відомий історик О. Єфименко відзначала: «Дотепер зберігся ще цей, між іншим, вже вимираючий, тип старця, який дивиться на своє становище як на відому заслугу перед людьми, оскільки надає їм змогу робити добрі справи і тим самим здобувати заслугу перед небом», [1, 29] тобто Богом.

Значну благодійну діяльність проводили також монастирі. Крім релігійної і просвітницької діяльності вони розвивали різного роду ремесла, садівництво, городництво, надавали притулок і допомогу старцям, осиротілим, потерпілим від лиха.

Релігійні організації істотно впливали на громадські стосунки поза церквою. Велике соціальне значення мали її благодійні повчання, обряди і ритуали, контроль за виконанням моральних настанов, індивідуальна робота з віруючими. Засуджувалися зневага до старших, дармоїдство, лінощі, розпуста, пияцтво. У храмові дні (свята) біля церков влаштовувалися громадські обіди, обдаровування старців, калік, сиріт, праця в свята вважалася гріховною. В інші дні заохочувалася милостиня і сприяння «розговінню» убогих. Громада й церква турбувалися також про родинне здоров'я, виховання дітей, поважне ставлення молоді до батьків і літніх людей [1, 30].

У суспільному житті українців міцно утвердився відомий усім слов'янським народам звичай взаємодопомоги. Найпоширеніші його форми - супряга (співпраця двох сусідів) і толока - колективне виконання трудомістких чи термінових робіт. Сходилися на неї найчастіше після попереднього запрошення. Не піти на толоку - означало образити господаря і навіть всю громаду. Толокою переважно будували хати та інші споруди, косили сіно, жали, копали картоплю тощо.

Таким чином допомагали вдовам, солдаткам, багатодітним, потерпілим від повені, погорільцям, хворим, немічним та іншим зубожілим людям. Для них з милосердя толоки були безвідробіткові (на відміну від оплачуваних чи відробіткових), а для потерпілих від лиха - терміновими, усім селом не лише зводили житло, але й зносили реманент, молодняк худоби, посівний матеріал, одяг, харчі. Толока мала велике соціально-виховне значення (атмосфера спільної праці, солідарність, спілкування, розваги, моральна підтримка, приклад для молоді і так далі). Завдяки їй людина знає, що громада виручить з біди, не дасть пропасти.

Соціальне виховання природно, органічно впліталося у повсякденне буття і підлягало постійному контролю. Соціальна мобільність, громадська активність були настільки високими, наскільки цього вимагала дійсність. Кожен повнолітній мешканець усвідомлював свій обов'язок перед іншими, без примусу його виконував, намагався досягти вищого рівня в багатьох сферах, виявляв для цього зусилля, кмітливість, ощадливість. Це дозволило українському народу уберегтися від остаточного поневолення і асиміляції, відтворити унікальні форми державності, багату й самобутню культуру, справитися з соціальними недугами, «кожен із представників відомих українських родин чи то урядовців, чи комерсантів мав за честь щось добре зробити для «братів», які були знедолені, потребували допомоги» [1, 32].

Саме так свого часу в Києві було створене Товариство сприяння початковій освіті, споруджено Народну аудиторію, де проводилися публічні медичні читання, організовувалися богадільні для старих людей, які не мали родин і засобів до існування. В них багато самотніх і немічних знаходили на схилі літ притулок, харчування, підтримку. Кожна етноконфесійна громада в Києві тих часів мала певні заклади. В них опікувалися одинокими людьми, надавали медичну та іншу допомогу бідним [1, 31-33].

Отже, історія нашої країни багата власним досвідом становлення і розвитку форм громадського опікунства. Вони цінні і в наші дні, коли гостро постала потреба у вдосконаленні як існуючих державних структур соціальної допомоги і створенні нових, що відповідали б сучасним умовам та вимогам, так і розгортанні різних форм громадської і приватної благодійності. Ці традиції узагальнили значний соціальний досвід благодійництва, допомоги, підтримки створили універсальний соціальний простір та підґрунтя для формулювання теоретичних засад волонтерської роботи. Відтворюючи національний менталітет, традиції вносили свій історично-культурологічний колорит у становленні волонтерства.

Як бачимо, ідея волонтерського служіння в державотворчій діяльності має свої коріння ще в далекому минулому і спостерігається в глибині віків наших пращурів.

Ідея волонтерства духовних осіб у наш час набуває різноманітних форм: організація та проведення релігійних свят (свято святого Миколая, Різдвяного вертепу, Великодніх гаївок та інших), відвідування пацієнтів лікарень, геріатричних та паліативних будинків, притулків для неповнолітніх, шкіл-інтернатів, місць позбавлення волі.

Багато духовних осіб здобувають вищу освіту у державних навчальних закладах, отримуючи належні знання з педагогіки, психології, юристпруденції, соціальної педагогіки, історії, філології, журналістики. Таким чином, ці люди можуть ефективно працювати в багатьох сферах держави і виконувати продуктивну працю у різних категоріях суспільства.

Поряд з тим, у багатьох розвинутих країнах світу волонтерський рух є основою системи саморегуляції у суспільстві. Вважають, що саме залучення широких кіл громадськості до вирішення суспільних проблем на волонтерських засадах може створити передумови для формування такої системи саморегуляції у суспільстві, коли проблеми, що виникають, можуть бути вирішені за рахунок внутрішнього потенціалу цього суспільства [14, 94]. Волонтерські об'єднання справді поширені в усьому світі, а останнім часом їх стає все більше й в Україні, при цьому однією із головних проблем стосовно волонтерського руху є те, що до цього часу в Україні немає офіційного визначення понять «волонтерська діяльність» і «волонтер», не визначений і сам статус волонтера [5, 64].

Проте відзначимо, що згідно правових аспектів розвитку волонтерського руху держава своєчасно реагує на цю потребу часу, про що переконливо свідчить встановлення у законодавчому полі основ державної політики щодо волонтерства, введення до законодавства основних термінів і понять стосовно цього соціального явища, визначення суб'єктів державного управління і громадського самоврядування, відповідальних за розвиток волонтерського руху [8, 5]. Зокрема, прийнято Закон України «Про соціальну роботу з дітьми та молоддю» від 21.06.2001 р. №2558-111; Закон України «Про соціальні послуги» під 19.06.2003 р. №966-TV; Закон України «Про Загальнодержавну програму підтримки молоді на 2004-2008 роки» від 18.11.2003 р. №1281-IV, а також ряд постанов та розпоряджень: розпорядження Президента України «Про організацію проведення в Україні у 2001 році Міжнародного року волонтерів» від 22.03.2001 р. №б7/2001-рп.; постанова Кабінету Міністрів «Про затвердження Положення про волонтерську діяльність у сфері надання соціальних послуг» від 10.12.2003 р. №1895; розпорядження Кабінету Міністрів «Про утворення Координаційної ради з питань розвитку та підтримки волонтерського руху» від 23.04.2003 р. № 225-р.; постанова Верховної Ради «Про Рекомендації парламентських слухань про становище молоді в Україні «Формування здорового способу життя української молоді: стан, проблеми та перспективи» від 03.02,2004 р. №1425-IV [8, 131].

Згідно із Загальною декларацією волонтерів, яку було прийнято на 11 Конгресі Міжнародної Асоціації Волонтерів 14 вересня 1990 року в Парижі, волонтерська діяльність розглядається як інструмент соціального, культурного, економічного та екологічного розвитку. В ній підкреслюється, що волонтерство - це добровільний вибір, що відображає особисті погляди і позиції; це активна участь громадянина в житті суспільства, що виражається, як правило, у спільній діяльності в межах різного роду асоціацій. Волонтерство сприяє покращенню якості життя, особистому процвітанню й поглибленню солідарності, реалізації основних потреб на шляху будівництва справедливого і мирного суспільства, більш збалансованому економічному і соціальному розвитку, створенню нових робочих місць і нових професій, у Декларації проголошено низку головних принципів руху, зокрема, принцип надання особистих або організованих послуг, а також принцип перетворення волонтерства в елемент особистого розвитку, набуття нових знань та навичок. І хоч у питанні волонтерства виникають проблеми, ми звертаємось до такого загону людей, які розумом і серцем розуміють і відчувають болі, труднощі, радощі і печалі інших людей, і, як стверджують самі учасники цього руху, волонтерство це - прекрасний стан душі.

Характерно, що у розв'язанні гострих соціальних проблем, які нині стоять перед українським суспільством, все більшого значення поряд з вдосконаленням державної системи захисту населення набуває відродження, розвиток благодійної діяльності різних організацій та установ, спеціальних громадських об'єднань і приватних осіб. Зміст волонтерської діяльності фактично не змінюється, але форма здійснення набуває різного характеру.

На даний час, волонтерська діяльність духовних осіб є актуальна та перспективна і потребує подальшого наукового аналізу та практичної реалізації духовними лідерами-волонтерами.

Література

волонтер благодійний опіка

1. Андрущенко В.П. Соціальна робота. Актуальні проблеми теорії та практики соціальної роботи на межі тисячоліття. - К.: УДЦССМ, 2001. - 344с.

2. Великий тлумачний словник сучасної української мови (з дод. і допов.) / Уклад. і голов. ред. Бусел В. Т. - Ірпінь: ВТФ Перун, 2005. - 1728 с.

3. Вайнола Р.Х., Капська А.Й., Комарова Н.М. Волонтерський рух в Україні: тенденції розвитку. - К.: Академпрес, 1999. - 112 с.

4. Душпастирство охорони здоров'я італійської Церкви: Національна рада єпископів Італії у Справах душпастирства охорони здоров'я / Видано Міжєпар- хіальною комісією у справах душпастирства охорони здоров'я УГКЦ. - Львів : Друкарські кушти, 2005. - 32 с.

5. Діяльність центрів соціальних служб для молоді України: сучасний стан і перспективи розвитку / За ред. Толстоухова С.В., Багай В.В., Вакуленко О.В., Зайцева З.Г. та ін. - К.: Академпрес, 1999. - 112 с.

6. Дибайло Василина: Розробка та впровадження волонтерських програм / Український Католицький Університет. - Львів, 2006. - 32 с.

7. Капська А.Й. Технологія волонтерської роботи в сучасних умовах. - К., 2001. - 140 с.

8. Капська А.Й. Підготовка волонтерів до соціальної роботи: Навчально-методичний посібник. - К.: Держсоцслужба, 2005. - 152 с.

9. Маккарлі Стів, Лінч Рік. Управління діяльністю волонтера: Ресурсний Центр розвитку громадських організацій «Гурт», 1988. - 163 с.

10. Новий тлумачний словник української мови / Укладачі: Яременко В., Сліпушко О.: В 4 т. - Т. 1. - К.: Аконіт. - 1998. - 910 с.

11. Обласний центр соціальних служб для молоді: Навчальна програма «Школа волонтерів». - Івано-Франківськ, 2001. - 9 с.

12. Полтавець В. Соціальна робота в Україні. Перші кроки: школа соціальної роботи Національного університету «Києво-Могилянська Академія». - К.: Академія, 2002. - 240 с.

13. Тлумачний словник чужомовних слів в українські мові / Сліпушко О.М. - К.: Криниця, 1999 - 507 с.

14. Соціальна робота: Короткий енциклопедичний словник / За ред. Адру- шенко В.П. - К.: ДЦССМ, 2002. - 226 с.

15. Энциклопедический словарь / Под ред. Введенского Б.А.: В 3 т. - Т. 1. - Москва: Государственное научное издательство: Большая Советская Энциклопедия, 1954. - 332 с.

16. Малая Советская Энциклопедия / Под ред. Введенского Б.А.: В 10 т. - Т. - Москва: Государственное научное издательство: Большая Советская Энциклопедия, 1958. - 571 с.

Размещено на Allbest.ru