Формування концепцій соціальної комунікації в історії філософської та наукової думки

Размещено на http://www.allbest.ru/

Формування концепцій соціальної комунікації в історії філософської та наукової думки

Чайка І.Ю.

Важливою характеристикою інформаційного суспільства є зростання значення, а подекуди, і вихід на перший план комунікативного компоненту, що стає невід'ємною частиною всіх форм суспільної взаємодії. Сама соціальна реальність починає розглядатися в контексті її комунікативної природи.

Комунікація стає предметом дослідження у філософії та різних наукових галузях: соціології, кібернетиці, політології, соціобіології, психології, лінгвістиці, культурології.

Неабиякої актуальності набуває концепція Нікласа Лумана, який розглядав комунікацію як сутнісну характеристику самого суспільства, стверджуючи, що "людські відносини, та і саме суспільне життя неможливе без комунікації" [3, с. 43]. Методологічним підґрунтям нового осмислення комунікації стають теорія комунікативної дії Ю. Габермаса, комунікативної спільності К.-О. Апеля, комунікативної раціональності (Ю. Габермас, К.-О. Апель, Н. Луман), в яких розкривається сутність комунікативності, комунікативної спільноти, комунікативного простору, комунікативного середовища, комунікативної дії, комунікативного процесу.

Характерною рисою сучасного комунікативного дискурсу є переважний акцент на міжособистісній, внутрішньо-груповій, міжгруповій взаємодії та, навіть, взаємодії між соціальними макросуб'єктами. Отже, проблематика соціальної комунікації є надзвичайно актуальною. Саме тому необхідним виявляється теоретичний аналіз концепцій соціальної комунікації, сформованих у роботах філософів та у дослідженнях галузевих наук, починаючи від часів античності і до сьогодення. Подібні дослідження дозволять узагальнити окремі розвідки, що на даному етапі здійснюються в межах соціології, психології, політології та акцентують увагу переважно на таких аспектах проблеми формування концепту соціальної комунікації, які належать до їх предметного поля. Особливості формування ідеї соціальної комунікації досліджуються в роботах В. Конецької [2], В. Плахова [6], А. Соколова [7], Ф. Шаркова [11], які аналізують соціологічні та соціально-психологічні концепції, що були сформовані переважно у XIX-XX столітті. Проте є підстави виділяти соціально-комунікативну проблематику і у роботах філософів більш раннього періоду. Саме тому розгляд етапів формування концепцій соціальної комунікації в історії філософської та наукової думки може стати темою цього дослідження.

Мета роботи полягає у аналізі особливостей формування концепцій соціальної комунікації в історії філософської та наукової думки.

Історія наукового пізнання комунікації починається з періоду античності. Саме принцип діалогу був покладений у основу філософської системи Сократа, що репрезентує один із визначальних напрямків античної філософської традиції. На практиці ж, особливості функціонування політичної системи давньогрецьких міст-держав, що ґрунтувалася на принципах прямої демократії, породжували потребу у очільниках, що бездоганно володіли мистецтвом публічного мовлення. Саме тому риторика, як мистецтво і наука про публічне мовлення та ефективне ведення дискусії, переживає в цей час свій розквіт. Родоначальником античної риторики вважається Коракс (V ст. до н. е.), наступний розвиток вона отримує в роботах софістів та роботі "Риторика" Аристотеля, який акцентував увагу переважно на прагматичних аспектах процесу соціальної комунікації, розглядаючи завдання риторики, як здатність знаходити важливі засоби переконання відносно кожного даного предмету. Традиції давньогрецької теоретичної риторики було продовжено у роботах римських філософів Марка Тулія Цицерона ("Оратор") та Марка Фабія Квінтіліана ("Про освіту оратора").

В період Середньовіччя до програми підготовки священнослужителів були включені риторика, граматика та діалектна, які утворювали "тривіум" - три перших та основних предмети вивчення. Схоласти відродили давньогрецьку герменевтику, використовуючи її принципи для тлумачення Священного письма.

Значення риторики збереглося і у епоху Відродження, коли Ніколо Макіавеллі створює власну політичну філософію, важливою складовою якої виступає проблематика ораторського мистецтва. В цей же час Гаспарино Барціца пише роботу "Про композицію", а Лоренцо Валла - "Красоти латинської мови".

Таким чином, дослідження соціальної комунікації у ранній період розвитку філософської та наукової думки відбувалося переважно дотично, в рамках предметного поля риторики, і мало на меті з'ясування переважно прагматичних аспектів - яким чином вплинути на слухачів, а не в чому полягає сенс спілкування, в чому особливості комунікації в різних ситуаціях соціальної взаємодії.

Подібна тенденція зберігається практично до початку XX століття, коли соціальна комунікація починає розглядатися як складова предметного поля багатьох наукових дисциплін, зокрема лінгвістики, психології, соціології, політичної науки, та філософії.

За цією підставою можна виділити зокрема, лінгвістичні теорії соціальної комунікації. Початок цьому напряму було покладено у роботах швейцарського мовознавця Ф. де Соссюра [8, с. 323-327]. Ф. де Соссюр розглядав мову - найважливіший засіб соціального зв'язку - як "соціальний факт". Для Соссюра "мова є система, всі елементи якої утворюють ціле". Оскільки ж мова є суто соціальне явище, його слід відрізняти від мовлення - явища індивідуального. Комунікативну функцію, тобто функцію соціального зв'язку, мова і мовлення здатні виконувати завдяки значущості лінгвістичних знаків. соціальна комунікація теорія технологія

Надалі ця ідея отримала продовження у роботах представників празької школи функціональної лінгвістики, яку звичайно розглядають як розділ структурної лінгвістики. У знаменитій дослідницькій програмі "Тези Празького лінгвістичного кружка" його члени вказують на дві основні функції мови - соціальну (зв'язок між індивідами) і експресивну (здатність викликати певний емоційний стан, зворотну реакцію) [9].

До лінгвістичних теорій соціальної комунікації відноситься і теорія мовних (комунікативних) актів, яка сходить до ідеї австрійського філософа і логіка Л. Вітгенштейна про множинність функцій мови і її взаємодії з життям. Основи теорії були розроблені англійським філософом Дж. Остіном у середині 50-х років XX ст. і одержали подальший розвиток в роботах Дж. Сьорля, Н.Д. Арутюнова, М.М. Бахтіна. Розроблена типологія мовних актів дає можливість виявити соціальні чинники, що обумовлюють побудову висловів, в яких реалізується настанова того, хто говорить [2, с. 16- 18].

Інший напрям - "критичний аналіз дискурсу", що виник на теоретичній основі так званої критичної лінгвістики, яка сформувалася в Англії на рубежі 70-80 років XX ст., трактує мову як один з видів "соціальної практики" (Г. Кресс, Р. Фаулер). Згідно цієї теорії тексти є результатом діяльності тих, хто говорить і пише в певній соціальній ситуації; відносини комунікантів звичайно відображають різні моделі соціальних відносин людей; комунікативні засоби на будь-якому рівні функціонування соціально обумовлені, і в цьому сенсі співвіднесеність форми і змісту не довільна, а завжди мотивована [2, с. 16- 18].

Таким чином, у концепції соціальної комунікації, сформованої у рамках лінгвістичної парадигми, акцентовано роль комунікативних процесів, як важливого системо-утворюючого фактора відносно суспільства. Соціальна комунікація є невід'ємною складовою всіх соціальних взаємодій, і виступає не лише засобом їх оптимізації, але й реальним чинником, що визначає їх перебіг та результат.

Другим напрямком є етнологія комунікації, яка розглядається іноді як частина етносоціології - наукової дисципліни, формування якої відноситься до другої половини 60-х років XX ст. В рамках етнології комунікації досліджуються зв'язки соціокультурного знання і мовних одиниць. При цьому реалізуються два принципи якісного аналізу - власне соціологічний (виділяються соціологічні домінанти комунікації - категорії) і власне етнологічний (аналізуються етнологічні чинники, що обумовлюють соціальну диференціацію в комунікації) [2, с. 16-18].

Традиція розгляду комунікаційної системи як важливої складової суспільства як соціальної системи продовжується в роботах представників символічного інтеракціонізму Г. Блумера та Дж. Міда, а також пізніше у концепції філософа франкфуртської школи Ю.Габермаса.

Для Дж. Міда суспільство виступає як сукупність індивідуальних взаємодій, соціальною особливістю яких виступає вербальність (знаковість). Мову, знаки Мід називає символами. Тотожність їх значень дозволяє встановити соціальну комунікацію між її учасниками. Оскільки, проте, першою умовою комунікації є значення і інтерпретація суб'єктивних дій, Мід зосереджує свою увагу на аналізі процесів походження (генезису) того чи іншого феномена. Він стверджує, що люди не просто "поводяться" (що показове для тварин), але одночасно конструюють і поведінку, і її значення [5]. Інший провідний розробник концепції символічного інтеракціонізма Г. Блумер продовжує ідеї Дж. Міда, пов'язуючи процес формування значень з "особистісним Я" [1].

Отже, в рамках символічного інтеракціонізму процес комунікації розглядається переважно в його змістовному аспекті, засоби комунікації - символи, постають як умова соціальної взаємодії, оскільки є носіями певних загальноприйнятих для всіх учасників взаємодії смислів.

Власні ідеї щодо проблематики соціальної комунікації Ю. Габермас розвинув у роботах "Комунікація і еволюція суспільства", "Теорія комунікативної дії", "Моральна свідомість і комунікативна дія". На його думку, основу суспільної системи утворюють взаємодія (інтеракція) і взаєморозуміння. Люди (індивіди) проживають в трьох світах, що взаємно перетинаються: по-перше, в об'єктивному світі, де мають місце ділові відносини; по-друге, в соціальному світі - світі нормативних і оціночних відносин; і, по-третє, в суб'єктивному світі, який утворюють людські відчуття, переживання, надії, роздуми і т.п. Відповідно, до об'єктивного світу відношення індивідів Габермас характеризує як ділове, до соціального світу - як нормативне, до суб'єктивного світу - як експресивне. Відношення до всіх трьох світів індивіди виражають за допомогою мови, причому мовне оформлення індивідуального відношення в першому випадку орієнтоване на істину, в другому випадку - на норму, а в третьому випадку - на правду. Мова як головний засіб, або спосіб, соціальної комунікації при такому підході повинна виконувати функцію не тільки передачі якогось повідомлення, але і містити сенс індивідуального домагання. І розуміння тому поєднує в нерозривному зв'язку об'єктивність і штерсуоб'єктивність [10, с. 198- 211].

Прагматичний напрямок у соціокомунікаційному дискурсі представлений роботами Л. Блумфілда, Ч. Морріса, Б. Скіннера та ін.

Ч. Moppic розробив диспозиційний підхід до мовної поведінки, суть якого полягає в розумінні значення знаку (мови) як диспозиції, тобто, вказівки до певної дії. Згідно Морісу, тільки люди використовують в своїх взаєминах знаки. Відповідно, першою умовою соціального буття стає мова, а розвиток і функціонування мовної (знакової) системи представляє, за Морісом, семіозіс, що складається з синтаксису (зв'язок знаків між собою), семіотики (знакових значень) і прагматики (управління людськими взаєминами і поведінкою за допомогою знаків). Л. Блумфілд вважає, що комуніканти (суб'єкти комунікації) один з одним пов'язані в двох планах: мовному і немовному (практичному). Причому мовна взаємодія є референтною, вона замінює практичну взаємодію (поведінка). Прагматичний аспект комунікації пов'язаний з практичними інтересами, потребами і взагалі реальною дійсністю. Тому мова і взагалі знакові системи грають в комунікації лише допоміжну роль, тоді як сам комунікативний процес, самі комунікативні зв'язки визначаються в першу чергу практичними завданнями і цілями комунікантів.

Н. Скіннер описує комунікацію в рамках біхевіорістської та необіхевіорістської методології. Комунікація при такому підході інтерпретується як вид "соціального обміну", головним законом якого є "вигода" для однієї або обох сторін (учасників) "обміну" [6, с. 132].

Прагматичний напрямок у дослідженні соціальної комунікації, таким чином, акцентує увагу на допоміжному, службовому статусі комунікативного процесу, який не має самостійного значення і виступає лише як засіб організації практичних дій.

У 40-і роки XX ст. в США набула поширення технічна концепція комунікації. Її основоположники - автори книги "Математична теорія комунікації" інженери У. Уівер і К. Шеннон. Згідно їх підходу, систему комунікації утворюють: 1) джерело, 2) послання, 3) перетворювач сигналу (засіб кодування і декодування інформації), 4) одержувач сигналу (інформації), 5) мета комунікації [12].

В рамках постмодерністської філософії проблема соціальної комунікації отримала декілька досить відмітних інтерпретацій.

Зокрема, Ж. Бодрійяр розглядає комунікацію не стільки як зв'язок між людьми, скільки як зв'язок між людьми і речами. Іншими словами, за Бодрійяром в комунікації реально беруть участь не тільки суб'єкти, але і речі, які визначаються ним як "символічні об'єкти". Будь-яка старовинна річ стає знаком "минулого", "історії", "прожитого" і "пережитого", символом "пам'яті", "епохи". Суть деконструктивістської концепції соціальної комунікації Ж.Дерріди полягає у відході від розуміння комунікації як процесу переважно знакового. Дерріда стверджує, що будь-який текст є амбівалентним, тобто, в ньому приховані принаймні два сенси, протилежні один одному. І зрозуміти дійсний сенс тексту можна не у зв'язку з "буквальним значенням" або нормативною істиною, а тільки порівняно з іншими текстами. Цей принцип Дерріда називає інтертекстуальністю.

Постструктуралістські моделі комунікації розробляли французькі філософи Ж. Лакан, Ж. Делез і ін. Зокрема, Ж. Лакан виходив в своїх міркуваннях з ідеї З. Фрейда про головну роль в людській поведінці несвідомого початку. Такою формою несвідомого служить так звана "дзеркальна фаза" в індивідуальному розвитку дитини, коли вона вчиться упізнавати своє власне зображення в дзеркалі. Саме звідси починається розвиток комунікативних уявлень з елементами зворотного зв'язку. Функція мови, вважає Лакан, - не інформувати, а викликати уявлення. Звідси завдання - аналізувати те, що суб'єкт не говорить. Ж. Дельоз вважає що мова, як і саме несвідоме, може нічого не виражати. Несвідоме є лише своєрідна пружина (машина), що запускає людські дії ("бажання", в термінології Дельоза) і, відповідно, комунікативні процеси між людьми. Знаки не мають значень, не є такими, що означають, вони лише провокують дії ("бажання"). Відповідно до термінології постмодернізму Дельоз використовує поняття "симулякр" - особливої позапонятійної форми, знаку якогось миттєвого, непіддатливого раціональній фіксації стану суб'єкта. Мистецтво, культура - значною мірою продукт "безумства", "галюцинацій" і "фантазмів". Комунікація, за Дельозом, - елемент культури; основу комунікації складає система "сенсів-подій". Це означає, що сенси - не задані наперед, а породжені Подіями і входять в Речі [6, с. 135-137].

Важливе місце у переліку концепцій соціальної комунікації займають концепції масової комунікації, що характеризують особливості соціально комунікативних практик у сучасному світі.

У числі основних розробників теорії масової комунікації важливе місце займає американський соціолог Г. Лассуелл. По-перше, він звернув увагу на функції комунікації. їх, за Лассуеллом, три:

1 - функція нагляду за соціальною обстановкою, що оберігає людей від можливих небезпек;

2 - функція кореляції різних частин суспільного організму для адекватних відповідей на ситуацію, що складається;

3 - функція трансмісії соціального досвіду від одного покоління іншому. По-друге, Лассуелл проаналізував своєрідну елементарну одиницю комунікативного процесу - "акт комунікації". Його зміст дозволяє описати відповіді на такі п'ять питань: хто передає інформацію? що це за інформація? по яких каналах? кому призначена інформація? з яким ефектом передана інформація? [6, с. 134- 135].

Проблематика комунікацій у масовому суспільстві знайшла відображення у роботах М. Маклюєна. Серед його робіт можуть бути виділені такі найбільш відомі, як "Галактика Гутенберга", "Розуміння медіа: зовнішні продовження людини", "Війна і мир в глобальному селі". У них Маклюєном були представлені його філософські погляди, викладені власна культурологічна концепція і розвинена теорія комунікаційних технологій, які є основними для становлення і розвитку сучасного масового суспільства. Відмінною рисою поглядів Маклюєна є та обставина, що технології комунікації розглядаються ним як вирішальний чинник процесу формування тієї або іншої соціально-економічної системи. Так, вже в "Галактиці Гутенберга" він доводить, що розвиток і економічної, і соціально-політичної інфраструктури індустріального суспільства був би неможливим без тієї кардинальної зміни комунікативних стратегій, яку спричинив винахід друкарського преса. Лише в умовах егалітарно-масового розповсюдження слова стають можливими - і приватновласницьке підприємництво, і демократизація суспільства на основі виборчого права, - оскільки саме словом друкарським, а не усним, і навіть не письмовим, формується початковий елемент і центральний агент такого суспільного устрою - атомізована, герметично ізольована від всіх інших людська індивідуальність із специфічною сенсорікою, ментальністю і тілесністю. Радикальна трансформація "сенсорного балансу" в епоху неподільного панування друкарського слова приводить до майже повного атрофування всіх інших каналів сенсорного сприйняття, окрім візуального: людина перетворюється по суті справи на одне велике око, в якому все інші можливості сенсорного контакту і, відповідно, комунікації - тактильної, звукової, смакової - зведені до мінімуму [4].

Таким чином, розглядаючи історичні етапи розвитку теоретичних концепцій соціальної комунікації можна простежити тенденцію, що свідчить про суттєві зміни у статусі соціально-комунікативної проблематики у залежності від стадії розвитку суспільства. По мірі трансформації до інформаційної стадії сучасної цивілізації поступово відбувається перехід від осмислення соціальної комунікації як допоміжного процесу, що супроводжує практичні акти соціальної взаємодії, до розуміння її як самостійного самодостатнього процесу, який визначає можливість існування суспільства, як цілісної соціальної системи.

Предметом подальших розвідок можуть стати особливості соціально-комунікативних практик на різних етапах існування людства.

Список використаних джерел

1. Блумер Г. Общество как символическая интеракция / Г.Блумер // Современная зарубежная социальная психология. - М.: Изд-во Моск. ун-та, 1984. - С. - 173-179.

2. Конецкая В.П. Социология коммуникаций: Учебник / В.П. Конецкая. - М.: Международный университет бизнеса и управления, 1997. - 304 с.

3. Луман И. Невероятность коммуникации / Н. Луман // Проблемы теоретической социологии. - СПб.: Издательство СПбГУ, 2000. - Вып. 3. - С. 26-35.

4. Маклюэн М. Галактика Гуттенберга: сотворение человека печатной культуры: пер. с англ. / М. Маклюэн. - К.: Ника-Центр, 2004. - 432 с.

5. Мид Дж. От жеста к символу / Дж. Мид // Американская социологическая мысль. Тексты; под ред. В.И. Добренькова. - М.: МГУ, 1994. - С. 227-237.

6. Плахов В.Д. Западная социология. Исторические этапы, основные школы и направления развития (XIX- XX вв.): Учебное пособие / В.Д. Плахов. - СПб.: Издательство РГПУ им. А.И. Герцена, 2000. - 156 с.

7. Соколов А.В. Общая теория социальной коммуникации: Учебное пособие / А.В. Соколов. - СПб.: Изд-во Михайлова В.А., 2002. - 461 с.

8. Соссюр Ф. де Курс общей лингвистики (извлечения) / Ф. де Соссюр // Звегинцев В.А. История языкознания XIX и XX веков в очерках и извлечениях. - Часть 1. - М.: Учпедгиз, 1960. - С. - 323-342.

9. Тезисы Пражского лингвистического кружка // Звегинцев В.А. История языкознания XIX и XX веков в очерках и извлечениях. - Часть 2. - М.: Учпедгиз, 1960. - С. 69-85.

10. Хабермас Ю. Моральное сознание и коммуникативное действие: пер. с нем.; под ред. Д.В. Скляднева / Ю. Хабермас. - СПб.: Наука, 2001. - 381 с.

11. И. Шарков Ф.И. Истоки и парадигмы исследований социальной коммуникации / Ф.И. Шарков // Социс. - 2001. - № 8. - С. 52-61.

12. Shannon С. E., Weawer W. The mathematical theory of communication / С. 12.

13. Shannon, W. Weawer. - Illinois: Univ. of Illinois Press, 1963. - 144 p.

Размещено на Allbest.ru