Размещено на http://www.allbest.ru/

Фактори становлення національної самосвідомості молоді України

Невмержицька Н.М.

Буття людини сучасного суспільства відбувається в умовах глобальних змін, які здійснюють істотний вплив на всі сфери існування індивіда і суспільства. Зростаюча інтеграція економічних та соціальних процесів, формування інформаційного суспільства, технологізація та технократи - зація соціального буття ставлять людство перед викликом нових проблем. Перед соціальною та гуманітарною наукою третього тисячоліття оголюється протиріччя між зростанням середовище формуючих можливостей цивілізації та моральною адекватністю їх застосовування для блага конкретної людини, для розвитку культури і життя в усіх його формах.

Серед основних і проблем сучасності з особливим драматизмом загострюються наступні: чи не стане людина в осяжному майбутньому іграшкою в руках нею ж створених сил в особі відчужених інтелектуальних, інформаційних, кібернетичних, соціальних та інших технологій? Чи збереже індивід свою автономію, здатність до самостійного творчого самовизначення, креативну інтенцію? Tаким чином, з новою силою постає і загострюється проблема людини як особистості, індивіда.

Питання щодо формату людини третього тисячоліття - виразної особистості чи знеосібленого механізму - набуває ознак ключової проблеми сучасності. Про це свідчить небувалий розквіт антропоцентристських напрямків у філософії, психології, педагогіці, мистецтві, релігії. Один з ключових аспектів феноменології особистості - становлення самосвідомості. Вона простежується на всіх етапах розвитку гуманітарного знання: в епоху античності та середньовіччя, Відродження та Нового часу, в наш час. He випадково сфера самосвідомості з перших кроків становлення гуманітарної науки перебуває серед основних сфер розуміння складних процесів формування людської особистості та її взаємовідносин з внутрішньою та зовнішньою реальностями існування. Багатьма напрямками соціально-гуманітарного досвіду самосвідомості надається статус живого джерела побудови людиною суб'єктивної картини світа і свого Я в ньому. Особливого значення проблема самосвідомості набуває у філософії з огляду на її безпосередню спорідненість із предметом даної сфери знання - свідомості та її зв'язку з буттям, закономірностями життя людини. За великим рахунком, сама філософія є формою наукової самосвідомості людини, оскільки втілює досвід осягнення людиною свого відношення до світу, інших людей та самої себе, репрезентує пошук шляхів пояснення картини дійсності та свого призначення в ній.

А.А. Цахаєва привертає увагу до різного ступеня усвідомлення кожного рівня й пласту саморозвитку, які є багатофункціонального системою самопізнання (через підвищення ступеня усвідомленості), саморегуляції (через усунення, непродуктивної, негативної енергії), саморозуміння (усвідомлення власних проблем і поведінкових стратегій), самовідношення (репрезентація суджень та думок про себе) [8, с.76].

Функцію механізму саморозвитку особистості виконує стратегія адаптивної поведінки. Виходячи з уявлення про те, що адаптована поведінка є активним, перетворюючим фактором самовиміру, її можна розглядати як механізм саморозвитку особистості, що включає в себе всі діалектичні протиріччя і стадії розвитку, котрі повторюють основні етапи еволюції самосвідомості та поведінки людини. Процес саморозвитку особистості є статично-динамічним рефлексійним становленням усіх особистостей структури, що забезпечують успіх та ефективність у конкретній діяльності.

Спрямованість мотиваційних орієнтирів та потреб до самовдосконалення полягає в тому, що особистість набуває нові та модернізує старі властивості, досягаючи якомога вищого рівня взаємодії із середовищем, постійно коригуючи наявні підструктури до зовнішніх та внутрішніх вимог, стимулюючи саморозвиток, супроводжуючи це переходом на все вищий щабель організації індивіда та його діяльності. B. C. Біблер стверджує, що в процесі прогресу посилюється тенденція до саморозвитку, "конкретною потенцією всієї суспільної практики стає свідома направленість людської активності на радикальне змінення самого суб'єкта діяльності" [4, с.118]. Г.С. Батіщев підкреслює, що для активізації саморозвитку в діяльності важливо, щоб дитина в самотворчості не відходила від соціальних завдань і свій саморозвиток співвідносила з ними та з життям соціуму, до якого вона належить, покладаючись в основі на зобов'язаннях відповідальності та усвідомлення сутнісної причетності до суспільства [3, с.10].

Висунута в прадавні часи вимога "пізнай самого себе" не лише ніколи не втрачала своєї актуальності, а й набувала дедалі більшої гостроти на кожному новому історичному зламі. Пізнати самого себе - означає насамперед пізнати ту систему зв'язків, у яку ти включений як особливий елемент деякої цілісності. Оскільки кожен суб'єкт є одночасно елементом різних систем, котрі безперервно розвиваються, то процес самоідентифікації суб'єкта набуває надзвичайно складного характеру: людина намагається усвідомити своє місце й призначення у світобудові в цілому, у ноосфері, у людській історії, у світовому співтоваристві, у соціальній структурі тощо. Така універсальна і перманентна самоідентифікація є неодмінною умовою життєдіяльності людини як розумної істоти. Чим глибше і всебічніше вона пізнає себе, тим реальнішими є цілі, які вона ставить, і результативнішими зусилля з їх об'єктивації.

Вирішальне значення самопізнання для людської життєдіяльності спонукало Й. Фіхте сформулювали закон, згідно з яким суб'єкт повинен:

1) безперервно рефлектувати над самим собою;

2) знайти себе "у цій рефлексії як всю реальність" [7, С.278];

3) "здійснювати цілепокладання згідно зі своєю сутністю" [7, с.181]. Раціональний зміст цього закону відображає ту визначальну обставину, що способом буття будь-якого суб'єкта є діяльність на основі самопізнання, усвідомлення своєї внутрішньої сутності та єдності із системою навколишньої дійсності, що дозволяє суб'єкту безперервно творити світ свого життя.

Й. Фіхте абсолютизував креативну здатність суб'єкта. Насправді ж творчі можливості кожного суб'єкта обмежені, а межа визначається трьома основними чинниками:

1) об'єктивними ресурсами, яким той володіє;

2) опором, протидією навколишнього середовища;

3) рівнем усвідомлення суб'єктом своїх потреб і можливостей. Останній чинник є ключовим у життєдіяльності людини: від глибини осягнення своєї суті, своїх зв'язків із середовищем залежить оцінка своїх можливостей, реалістичність намічених цілей, результативність затрачених зусиль. Поверхова, деформована самосвідомість суб'єкта обертається для нього фатальними наслідками, особливо у критичні, переломні періоди, коли змінюється звична система зв'язку, в яку суб'єкт включено.

Саме в такому нестабільному, суперечливо-динамічному стані перебуває нині пострадянська людина. Зруйнована стара система суспільних зв'язків, а з нею і більшість форм самоідентифікацїї: атеїстичний, матеріалістично-антропоцентристський світогляд; улітарно-колективістська псевдогуманістична мораль; ідеологія класової ненависті, боротьба на знищення; психологія інтернаціоналізму, який виявився насправді денаціоналізацією тощо. Постала необхідність принципово нового рівня рефлексії, самоусвідомлення своєї людської суті, місця й ролі у сучасному суспільному житті. Без цього конструктивна діяльність неможлива. Самопізнання повинно бути комплексним: людині необхідно ідентифікувати себе, по можливості, в усіх життєво важливих системах зв'язків, у яких вона перебуває. Однак, як і в будь-якій діяльності, тут має бути знайдена певна ключова ланка, що відображала б найбільш актуальні, практично значущі зв'язки і була б спроможною задіяти і об'єднати решту важливих аспектів самопізнання.

Самосвідомість суб'єкта - це цілісне усвідомлення самого себе як особливого феномена, якому притаманні об'єктивні характеристики і своєрідний духовний світ: знання, уявлення, воля, інтереси, прагнення, ідеали, життєво смислові цінності тощо. Від рівня розвитку цих елементів, їхнього змісту і способу поєднання залежить життєва позиція суб'єкта, його суспільна активність, а зрештою - життєздатність.

Оскільки для народів, які одержали незалежність після розвалу СРСР, основною формою суспільної активності є діяльність, спрямована на національне самоствердження, то ключовою ланкою їхньої самоіндетифікації постає національна самосвідомість. Саме вона є духовною основою консолідації нації, спонукачем колективної волі до дії, дороговказом суспільного поступу і пошуку адекватних засобів реалізації намічених цілей. Завдання це з не простих. Недарма Сократ доповнив принцип "пізнай самого себе" принципом "я знаю, що я нічого не знаю", підкреслюючи цим надзвичайну складність проблеми.

Національна самосвідомість - інтегративне утворення, яке утримує в собі величезну масу знання, систематизуючи й субординуючи його, підпорядковуючи складові елементи цілому. Національна розвинена самосвідомість - це усвідомлення народом себе як цілісного суспільного організму, самостійного суб'єкта міжнародного життя, історичного розвитку людства і самоусвідомлення індивідом себе як невід'ємної частки цього цілого, частки, життєві інтереси якого можуть бути реалізовані лише у контексті спільних інтересів нації. Нерозвинена національна самосвідомість перетворює у натовп індивідів, які ведуть запеклу боротьбу за власні егоїстичні інтереси на шкоду інтересам нації, що неминуче завершується національною трагедією.

Національна самосвідомість є підсумком освоєння нацією накопиченого практичного і духовного досвіду. Її рівень залежить від багатства цього досвіду і глибини його осягнення. Умовно-схематично логіку її становлення можливо сформувати наступним чином.

1) Вихідною духовною передумовою формування національної самосвідомості є система базових знань та уявлень даного народу, його інтелектуальний рівень розвитку, наявні знання про навколишнє середовище, власну історію, географію, економіку, соціальну структуру, політичні реалії, культуру, менталітет тощо. Тобто це сукупність знань, яка дозволяє суб'єкту ідентифікувати (визначити) себе у різних системах зв'язків, у тому числі й національному. Ane це ще не сама рефлексія, само - ідентифікація суб'єкта, а лише духовна субстанція для такої пізнавальної діяльності самовизначення - те, що Г.В. Гегель називав "знятим наявним буттям формоутворень духу".

Для формування самосвідомості суб'єкта необхідно, щоб цей суб'єкт спрямував наявні у нього знання на усвідомлення себе як особливої цілісності, яка виділяється серед інших суб'єктів своїми характерними ознаками, способом життєдіяльності, типом зв'язків з оточуючим середовищем. Так як система знань, котрими володіє суб'єкт, є динамічною, безперервно змінюється, розвиваючи свій зміст, структуру, обсяг та інші параметри, то і самоіндентифікація суб'єкта постає як процес, перманентна зміна конкретних форм та їхнього змісту.

Природно, що кожен суб'єкт намагається самоідентифікувакти себе у тій системі зв'язків, яка видається йому найважливішою для власної життєдіяльності, реалізації життєсмислових цілей. Однак загальною є необхідність виявлення насамперед фундаментальних життєсмислових орієнтирів людської життєдіяльності.

Індивід, рід, соціальна верства, нація, людство в цілому чи будь-який інший суб'єкт починає ґрунтовне самоусвідомлення власного буття із усвідомлення найбільш загальних зв'язків, у яких він перебуває з навколишнім світом. Організація сукупності поглядів і уявлень суб'єкта про навколишній світ, своє місце й призначення в ньому складає світогляд - не просто знання про явища, які оточують людину, а рефлексійне знання як усвідомлення зв'язку людини зі світом, взаємовпливу одне на одного, значущості цих зв'язків для життєдіяльності.

2) Будучи системою життєсмислових орієнтирів людської діяльності, світогляд виступає суттєвою духовною передумовою формування особливих форм самоідентифікації суб'єкта. Для того, щоб людина почала вільно і цілеспрямовано діяти як представник спільноти (колективу, верстви, класу, племені, раси, нації, регіону тощо), вона повинна чітко пов'язати особливі конкретні цілі своєї активності з життєсмисловими орієнтирами, що складають її світогляд. Власне, ці цілі, а також вибір шляхів та засобів їх досягнення значною мірою визначаються характером світогляду даного суб'єкта. Якщо, наприклад, нація вбачає сенс людського життя у творчій активності, спрямованій на самовдосконалення людського роду, гуманізації суспільного життя, то вона ніколи не ставитиме собі за мету поневолення інших народів або визиск своїх громадян, придушення вільнодумства у власному середовищі тощо.

Однак світогляд - лише орієнтир для людського розуму. Розвиток світоглядного знання призводить зрештою до усвідомлення суб'єкта свободи своєї волі, здатності вільно робити вибір у своїх вчинках. Для початку самої перетворюючої діяльності суб'єкта необхідний чинник, який спонукав би його волю до вільної дії. Таку роль виконує мораль.

3) Мораль завершує формування духовних засад самоідентифікації суб'єкта у різних особливих системах зв'язків його життєдіяльності. Якщо світогляд дає відповідь на питання, хто ми, в чому полягає сенс нашого життя, яке наше призначення у світобудові, то мораль відповідає на питання про те, як ми повинні діяти, на які цінності орієнтуватися, який шлях обирати, аби реалізувати своє призначення у цьому житті. Мораль - не закостенілий набір нормативів людської поведінки, а надзвичайно складна система цінностей та регулятивних імперативів й настанов, що базується на сукупному багатстві духовного й практичного досвіду даного народу.

4) Мораль визначає політичну самосвідомість суспільства. Недарма Аристотель підкреслював, що "етика, входить у політику як її частина і начало" [1, с.296], і це зумовлюється тим, що "метою політики є найвище благо" [1, с.297], тобто основна моральна цінність. У вченні про суспільство Аристотель наголошує, що сенс життя не в задоволеннях (гедонізм), не в щасті (евдемонізм), а в здійсненні вимог розуму на шлях до блага. Але, всупереч Платону, благо повинно бути досяжним, а не потойбічним ідеалом. Доброчинності можна і потрібно навчатися, вона - компроміс розсудливої людини.

Етика - це практична філософія, а етичне - золота середина між добром і злом. Вчення Аристотеля про людину скероване на те, щоб спрямувати особистість на благо державі. Людина - це "політична тварина". Вона народилася політичною істотою і несе в собі інстинктивне прагнення до "спільного співжиття". Ключовий етичний постулат суспільного життя - справедливість: справедливим можна бути лише щодо іншої людини. Це і є вияв турботи про суспільство, адже в справедливості людина показує себе насамперед політичною суспільною істотою. На думку Аристотеля, справедливість полягає в рівності, але для рівних, а нерівність - для нерівних.

Політика як найбільш загальний і ефективний спосіб і засіб організації суспільного життя безпосередньо об'єктивує моральні цінності й настанови, на які вона спирається. Цій об'єктивації передує переростання моральної самосвідомості у політичну або потужний вплив першої на другу, що надало Аристотелю підстави назвати людей, які перебувають поза політикою, "нерозвиненими у моральному смислі істотами" [2, с.378]. Зміст та характер політичної діяльності як способу реалізації корінних інтересів суб'єкта визначається поєднанням об'єктивних обставин, в яких реалізується життєдіяльність суб'єкта, та духовних цінностей, на які він спирається в усвідомленні своїх потреб, шляхів та засобів їх задоволення.

У впливі моралі на політику задіяними виявляються не лише власні цінності першої, а й увесь той духовний багаж, на якому вона розвинулася. Tак що зрештою політична поведінка суб'єкта зумовлюється його політичною самосвідомістю, яка є трансформованим усвідомленням корінних суспільних інтересів крізь призму наявних суспільствознавчих знань, світоглядних життєсмислових орієнтирів та моральних цінностей і настанов. Зрозуміло, що чим багатшим є духовне надбання суб'єкта, чим більшою мірою сповідуванні ним світоглядні та моральні принципи й норми наближені до загальнолюдських цінностей, тим доцільнішими й гуманнішими будуть його політичні ідеали, цілі, програми, отже і конкретна політична практика.

Концентрованим виразом політичної самосвідомості, її інтегративним елементом виступає ідеологія - система орієнтирів соціально-політичної діяльності суб'єкта суспільного життя, що відображає корінні інтереси певних верст населення чи нації в цілому, обґрунтовує їх історичну виправданість та суспільну доцільність, вказує шляхи й засоби задоволення цих інтересів.

5) Ідеологія - та ланка в становленні національної самосвідомості, яка виступає ядром її кристалізації, синтезу. Відмінність між різними ідеологіями зумовлюється насамперед запитами суб'єктів, інтереси яких відображають ці ідеології, та засобами, що пропонуються ними для досягнення намічених цілей.

Якщо ідеологія розвивається на національному ґрунті, відображаючи інтереси нації як цілого, то вона постає як національна ідеологія. Започатковується національна ідеологія усвідомленням нацією основного принципу її розвитку - національної ідеї, а завершується поширенням, переростанням у національну самосвідомість.

Національна ідея - лише вихідне начало рефлексії, самоідентифікації нації. Це своєрідний підсумок її духовно-практичного досвіду, який потребує всебічного осмислення, обґрунтування й поширення на практику національного життя. З цього погляду невиправданим видається поширене у сучасній науковій літературі та політичних дискурсах ототожнення понять "національна ідеологія", "національна ідея", "національна самосвідомість". Це ланки одного й того ж процесу національної самоідентифікацїї в лоні загальнолюдського історичного поступу, але вони різні за своїм змістовним наповненням і формою вияву.

6) Національна самосвідомість увінчує духовну еволюцію нації, є сукупним результатом її самопізнання на конкретному етапі історичного розвитку. Вона синтезує крізь призму національних особливостей і потреб весь наявний інтелектуальний багаж нації, всі форми духовного життя та самопізнання народу: історичну пам'ять, символіку, звичаї, традиції, духовні почуття, світоглядні, моральні, політичні, правові, мистецькі та інші погляди, норми, цінності тощо і завдяки цьому формує дух нації - її поривання, прагнення й дію.

Змістовне багатство, емоційна насиченість національної самосвідомості найбільш повно репрезентує зміст та спрямованість національної ідеології, яка, в свою чергу, визначає конкретну політичну програму діяльності нації. Корінні інтереси народу, переломлюючись крізь нагромаджений історичний досвід практичного, теоретичного та емоційного освоєння світу, трансформуються у конкретні цілі суспільного розвитку та шляхи й засоби їх досягнення. Національна ідеологія, викристалізувавшись як ядро національної самосвідомості, постає конкретною програмою національного самоствердження, духовною основою дійсного історичного розвитку. Кожна особистість, осягнувши в національній самосвідомості свою єдність з цілим, отримує можливість повноцінної реалізації своєї індивідуальності в лоні нації. Індивід постає тією соціальною монадою, у якій відображається весь світ національного буття народу, його міць, багатство й можливості.

Це і є справжньою консолідацією нації, основою повноцінної само - реалізації суб'єктів, які її складають. Тільки завдяки такій цілісності духу принципи суверенітету і свободи народу наповнюються конкретним предметним змістом, нація набуває повнокровного історичного буття.

Сучасний рівень національної самосвідомості українців недостатній для належної консолідації суспільства, формування почуття причетності до історичної долі нації, спільної відповідальності за її майбутнє. А звідси - і надзвичайно низька конструктивна націотворчість: елітарні верстви свої зусилля спрямовують переважно на досягнення власних цілей, а широкі верстви населення заклопотанні пошуком засобів виживання. Суспільна активність перетворюється на свій деструктивний ерзац - активізм - духовно порожню діловитість, хаотичне борсання у трясовинні вульгарного прагматизму. За таких умов "цілісна людина уже не протистоїть цілісному світові" [6, С.38]. А це - прямий шлях до нігілізму, апатії, байдужості та їх неминучого корелята - політичного авантюризму з усіма його наслідками.

Здоровий дух нації, перспективні життєстверджуючі програми національного розвою можуть з'явитися лише в результаті узагальненого й відрефлектованого сукупного духовного досвіду людства, на основі тих світоглядних та моральних цінностей, які з нього випливають. На жаль, в сучасній Україні ми маємо зовсім іншу ситуацію. Як констатує М.І. Михальченко, "сьогодні можна зробити попередній висновок про те, що макроідентичність в Україні перебуває у процесі становлення, переструктуризації, виникають нові й втрачають соціальний простір і час старі ідентифікаційні комплекси. На загал ми маємо справу з поки що позбавленою чітких цілей і цінностей дифузною ідентичністю. Криза ідентичності не подолана, а головні підстави нової ідентичності значною мірою мають еклектичний, мозаїчний характер" [5, с. 197].

Ідеї, як відомо, стають нездоланною силою, коли вони оволодівають масами. Розвинена національна самосвідомість українського народу - єдина гарантія стабільності й незворотності національного прогресу. Національно свідомі громадяни робитимуть усе необхідне для забезпечення процвітання країни, здійснюватимуть самоконтроль і саморегуляцію всієї життєдіяльності нації. Але, як досягти такого рівня національної самосвідомості?

Очевидно, тут необхідна злагоджена діяльність усіх соціальних інститутів, покликаних формувати духовний світ наших людей, їх громадянську позицію: школи, церкви, засобів масової інформації, науки, літератури, мистецтва, закладів культури тощо. Формування національної самосвідомості неможливе без обізнаності з історією Батьківщини, усвідомлення ролі і місця, які посідають у ній видатні особистості, без власних оцінок найбільш важливих подій. Важливою характеристикою національної самосвідомості є ставлення молодої людини до історичних подій, що мали місце в історії країни.

Список використаних джерел

самосвідомість молодь україна адаптивний

1. Аристотель. Больная этика // Аристотель. Соч.: В 4-х т. - М.: Мысль, 1983. - Т.4.

2. Аристотель. Политика // Аристотель. Соч.: В 4-х т. - М.: Мысль, 1983. - Т.4.

3. Батищев Г.С. Межличностный конфликт как общество // Тезисы докладов и сообщений на II Научно-практической конференции. - Красноярск, 1990.

4. Библер B. C. Нравственность. Культура. Современность. - М.: Знание, 1990.

5. Михальченко М.І. Україна як нова історична реальність: запасний гравець Європи. - Дрогобич; K.: Відродження, 2004.

6. Музиль Р. Людина без властивостей // Слотердайк П. Критика цинічного розуму. - K.: Тандем, 2002.

7. Фихте И. Основа наукоучения // Соч.: В 2-х т. - СПб.: Мифрил, 1993. - Tl.

8. Цахаєва А.А. Теория и практика управления адаптивным поведением. - Махачкала. 2002.

Размещено на Allbest.ru