Самоврядні організації як елементи громадянського суспільства та шляхи їх реформування

Размещено на http://www.allbest.ru/

Самоврядні організації як елементи громадянського суспільства та шляхи їх реформування

громадянський суспільство соціальний держава

За останні два десятиліття розбудови української державності зросла стратегічна функція неурядових самоврядних організацій (НУО) як суб'єкта політики і важливого елемента політичної системи. Будучи суб'єктами соціально-політичного дійства самоврядні організації об'єднують громадян на ґрунті важливих для частини населення задач, артикулюють і агрегірують інтереси широких верств населення, лобіюють їх в державних структурах. Більше того, НУО не тільки співробітничають з інститутами влади у розв'язанні соціальних конфліктів, самовизначенні особистості, реалізації громадянських ініціатив, але й нерідко успішно заміщують структури державного управління, трансформуючи тим самим політичну систему й її інститути, стабілізуючи або дестабілізуючи їх.

Крім того, НУО являють собою, як правило, надійний елемент «зворотнього зв'язку» між громадянами і органами влади, при наявності яких політичний режим отримує об'єктивні дані про ефективність управлінських рішень і зворотну реакцію на них населення. Історія становлення громадянського суспільства свідчить про те, що існування неурядових організацій стимулює соціальну активність, яка, в свою чергу, перетворюється в стимул розвитку економіки і прогресу демократичних перетворень.

Державне регулювання соціальних процесів покликано визначати стратегію розвитку суспільства, окремих його соціальних сфер, виробити «правила гри», принципи функціонування організацій, індивідуумів, соціальних груп. Для мінімізації регулятивних ризиків у системі державного регулювання необхідна стримуюча суспільна «противага». Такою силою, що врівноважує, можуть стати інститути самоврядування і самоврядуванні організації як елементи громадянського суспільства.

У вітчизняній політичній науці наукові підходи щодо діяльності та функціонування громадських об'єднань розвивають українські вчені В. Авер'янов, Є. Бистрицький, О. Вінніков, В. Головенько, Г. Зеленько, А. Колодій., В. Кравченко, І. Кресіна, М. Михальченко, М. Обушний, О. Палій, М. Пашков, В. Погорілко, В. Ребкало, Ф. Рудич, В. Скуратівський, М.Ставнійчук, А. Ткачук, В.Цвих, В. Чалий, М. Шевченко, Ю. Шемшученкота інші. Питання сутності і типологізації громадських організацій розглядали Є. Базовкін, О. Ващук, Л. Кормич, В. Кравчук, В. Кремень, О. Сунгуров, О. Ярош та інші.

Мета цієї роботи є намітити деякі підходи до розкриття механізму місцевого самоврядування та впливу громадських організацій на становлення громадянського суспільства в Україні.

Говорячи про концептуальний підхід до аналізу громадянського суспільства, ми звертали увагу на те, що він будується на синтезі індивідуально-особистісного і корпоративно-групового підходів. В його основу покладений інструментальний методологічний підхід, який розглядає громадянське суспільство як генератор далекосяжних суспільних перетворень, що ґрунтуються на єдності особистісного і суспільного начала, взаємообумовлюючи і врівноважуючи одне одного. Вчені намагаються знайти такі механізми досягнення компромісу між інтересами особистості і групи та загальним інтересом держави, які б запобігли зловживанням одночасно як зі сторони останньої, так і зі сторони громадянського суспільства [1,с.27].

Зауважимо, що громадянське суспільство є не станом, а певною сферою соціуму, що існує поряд з державою, але незалежно і окремо від неї, у якій реалізуються повсякденні інтереси громадян чи їх об'єднань. Таке розуміння громадянського суспільства на Заході поділяють Р. Дарендорф, М. Кеннеді, Е. Коен, Л. Растрепо, Д. Хелт, у Росії - К. Гаджиєв, А. Мігранян.

«Громадянське суспільство є цілісною суспільною системою, яке характеризується наявністю ринкових відносин демократичної держави і головне - соціальних класів і прошарків, що мають власні, незалежні від держави джерела існування» [2,с.54]. В Україні таку позицію стосовно громадянського суспільства поділяють В.І. Астахова, В.Ю. Барков, В.М. Бебик, Т.І. Ковальчук, І.Т. Кучерявий, Б. Кухта, Ю.М. Литвиненко, М.Ф. Надольний, М.І. Панов, Т.В. Розова, С.Г. Рябов, М.І. Сазонов та інші. В основі громадянського суспільства вони вбачають сферу життя індивідів як приватних осіб, систему вільно встановлюваних ними соціальних зв'язків і асоціацій, різноманітність притаманних їм інтересів, можливостей і способів їх вираження та здійснення.

Громадянське суспільство має за мету поставити державу під контроль суспільства, звести до мінімуму можливу шкоду від неї, обмежити свавілля державної влади. Контроль над державою громадянське суспільство здійснює у різних формах і за допомогою різноманітних засобів. Основою розмежування і незалежності громадянського суспільства від держави, обмеження свавілля останньої є нормативне закріплення прав і свобод особи. За своєю сутністю Конституція є системою обмежень державної влади шляхом проголошення і законодавчого забезпечення прав і свобод громадянина [3,с.8].

Деякі теоретики демократії вважають, що мережа асоціацій і організацій, що складають основу громадянського суспільства, має таке ж значення для демократії, як вкладення капіталу в економіку. Роберт Д.Патнам стверджує, що «громадянське суспільство характеризується активною й орієнтованою на суспільні цілі позицією громадян, егалітарними політичними відносинами і заснованими на довірі та співпраці суспільними відносинами». Патнам називає все це «соціальним капіталом». Громадяни, здобуваючи соціальний капітал за рахунок участі в організаціях громадянського суспільства, надалі можуть використовувати його для зміцнення демократичних принципів в управлінні державою [4,с.114].

Більшість дослідників вважають, що громадянське суспільство - суто європейське надбання. Ми з цим не погоджуємося, адже з проведених досліджень можна констатувати, що громадянське суспільство - це реальність не лише Західного суспільства, а одна з головних ознак цивілізованого світу в цілому. Звичайно, відповідно до різних соціокультурних цінностей та традицій варіюється форма і прояви громадянського суспільства, проте залишаються ті основоположні, наріжні принципи, що і надає нам можливості ідентифікації як не громадянського суспільства з традиційними для нашого сприйняття дефініціями, то головними його структурними елементами.

У процесі інституціоналізації громадянського суспільства в його структурі сформувався цілий сектор громадських організацій, які покликані артикулювати інтереси різних суспільних груп. Цей сектор став важливим чинником самоорганізації громадянського суспільства не лише в розвинених країнах Заходу, але й у сучасних перехідних суспільствах. Тому саме з його розвитком пов'язують набуття громадянським суспільством у нових незалежних державах пострадянського простору більш зрілих, розвинених форм.

Отже, характерною ознакою сучасних демократичних суспільств є розгалужена мережа громадських організацій найрізноманітнішого спрямування. На майже одностайну думку політологів, громадські об'єднання як інститути громадянського суспільства виступають єднальною ланкою між суспільством і державною владою, вони є формою інституціоналізації різноманітних суспільних інтересів та їх захисту на рівні публічно-правових відносин. З цієї точки зору ступінь поширення («щільності») громадських об'єднань та рівень участі в них громадян може розглядатись як один з основних показників розвиненості громадянського суспільства, хоча, безумовно, не слід шукати якогось однакового для всіх країн математичного значення цього показника.

Питання сутності і типологізації громадських організацій у вітчизняній літературі розглядали Т. Базовкін, О. Лісничук, Г. Новичков, О. Ярош та інші. Щодо громадських організацій національних меншин, то вони виступають, як правило, лише основою досліджень політико-правових аспектів захисту прав національних меншин (О. Антонюк, Н. Беліцер,

В. Никитюк, Ю. Римаренко, М. Шульга, Л. Шкляр) та етнонаціональних відносин в Україні (В. Євтух, В. Котигоренко, І. Кресіна, О. Майборода, Р. Чілачава).

На сучасному етапі кількість громадських організацій в Україні становить більше 30000. Найпоширенішою сферою діяльності громадських організацій є розроблення та впровадження освітніх і навчальних програм, абсолютна більшість громадських організацій протягом останніх років брала участь у тій або іншій програмній діяльності. Створення та діяльність громадських організацій регулюється Законом України «Про об'єднання громадян». За цим Законом «громадською організацією є об'єднання громадян для задоволення та захисту своїх законних соціальних, економічних, творчих, вікових, національно-культурних, спортивних та інших спільних інтересів громадян» [5,с.504].

Громадські організації - добровільні масові об'єднання громадян, що виникають внаслідок їхнього вільного воєвиявлення для задоволення та захисту своїх законних соціальних, економічних, творчих, національно-культурних, спортивних, вікових та інших спільних інтересів. Це формалізовані самодіяльні (неурядові) неприбуткові об'єднання громадян, спрямовані на реалізацію різноманітних колективних інтересів і захист колективних прав. Характерною ознакою громадянських організацій є документальне оформлення мети й завдань і організаційно-структурне забезпечення, що власне, й відрізняє їх від громадських рухів.

За своєю природою і характером діяльності громадські організації не є політичними. Однак сама по собі їх діяльність може набувати політичного характеру, оскільки вони об'єднують людей, котрі входять до різного спектру політичних сил, і навіть рідко становлять собою потенційну базу для виникнення на їхній основі нових політичних партій.

Діяльність громадських організацій корисна і потрібна для суспільства оскільки вони допомагають людям у повсякденному житті розв'язувати безліч проблем, відкривають широкі можливості для суспільно-політичної ініціативи громадян, для здійснення ними самоврядування.

Проте це нерідко стикається з перешкодами. Ці перешкоди можуть бути як зовнішніми за походженням, наприклад тиск або непродумана політика держави, так і внутрішніми, які виникають внаслідок викривлення чи ухилення від принципів на яких базується діяльність громадських організацій як «прояву» громадянського суспільства.

Створення класифікацій і типологій, фактично, є спробами побачити загальне в різних організаціях, звести множину громадських організацій до якихось загальних класів чи типів. Це допомагає визначити суспільну роль цих організацій, передбачити можливі напрями та наслідки їх активності.

Узагальнюючи дослідження типологій громадських організацій, логічно було б їх класифікувати за такими напрямами діяльності:

- громадські об'єднання, які об'єднують людей за принципом спільної мети і проблеми. Це, насамперед, організації інвалідів, батьків хворих дітей тощо. Характерною ознакою їхньої діяльності є взаємодопомога в розв'язанні своїх власних проблем, особливо у взаєминах з владними структурами;

- громадські об'єднання так званого «клубного» типу. До них відносять різноманітні групи самовдосконалення, клуби за інтересами тощо. Ці групи складають також самі їхні члени;

- громадські об'єднання соціальної справедливості або благодійності. Їх діяльність спрямована на вирішення гуманітарно-соціальних проблем певних категорій населення - людей похилого віку, багатодітних сімей, бідних, хворих тощо;

- громадсько-політичні організації, рухи й правозахисні організації. Їх місія полягає у вирішенні питань, що лежать далеко за межами безпосередніх групових інтересів їхніх учасників, наприклад, проблем жінок, молоді, охорони довкілля, пам'яток культури тощо;

- професійні об'єднання та творчі спілки, що об'єднують найманих працівників та осіб творчої праці, ведуть від їх імені переговори, укладають колективні договори та угоди з адміністрацією підприємств і урядом, виборюють шляхом лобіювання законодавче й фінансове забезпечення свого функціонування.

Незважаючи на всі спільні риси функціонування громадських організацій, кожна країна долала свій власний шлях, формуючи їх структуру в системі взаємовідносин з державними та комерційними структурами у відповідності до власних національних особливостей і традицій.

У Посланні Президента України В.Януковича до Українського народу вказується, що «ефективність модернізації політичної системи України на засадах республіканізму значною мірою залежить від успішності реформування інституту місцевого самоврядування, діяльність якого є важливим індикатором здатності громадян до спільної реалізації своїх інтересів» [6,с.53]. Надалі визначаються основні напрямки і пріоритети такого реформування.

Основною ж проблемою інституту місцевого самоврядування в Україні є незавершеність процесу трансформації застарілої системи врядування рад у демократичну систему самоврядування громад. Ключовим завданням порядку денного розвитку місцевого самоврядування є ліквідація бар'єрів, що блокують перетворення територіальної громади на економічно спроможну і дієздатну базову одиницю публічної влади, в якій кожен мешканець має можливість ефективно представляти і захищати власні та спільні права й інтереси шляхом участі у вирішенні питань місцевого значення.

Відповідно особливу увагу в процесі реформування місцевого самоврядування слід приділити удосконаленню механізмів реалізації громадянами права на безпосередню участь в управлінні місцевими справами. Успішний соціально-економічний розвиток громади неможливий без співпраці органів місцевого самоврядування з громадянським суспільством, засобами масової інформації, бізнес-структурами та громадянами - членами територіальних громад.

Участь громадян у діяльності органів місцевого самоврядування може реалізовуватися, зокрема, через такі інститути як місцеві та регіональні галузеві ради підприємців, насамперед у сфері встановлення громадського контролю за дотриманням органами місцевого самоврядування принципів регуляторної політики при ухваленні дозвільних документів та регулюванні господарської діяльності на місцевому рівні, комплексного контролю за діяльністю органів місцевого самоврядування.

Ефективна участь громадян у вирішенні питань місцевого значення неможлива без належного захисту прав і свобод громадян на місцевому рівні. З огляду на це, напрямами інституційного реформування органів місцевого самоврядування мають стати розвиток інституту місцевих уповноважених з прав людини (місцевих та регіональних омбудсменів), поширення практики громадських експертиз рішень місцевої влади, розширення правових можливостей органів самоорганізації населення.

Розширення політичної участі громадян на місцевому рівні потребує розроблення нового порядку представлення інтересів громадян у місцевих радах всіх рівнів. Чинна з 2006 р. пропорційна система виборів до місцевих рад деперсоніфікувала представницькі органи місцевого самоврядування та віддалила громадян від управління місцевими справами та процесу вироблення політики місцевого розвитку, позбавила виборців дієвих механізмів контролю за діяльністю депутатів. Механізм формування представницьких органів територіальних громад на основі закритих партійних списків спричинив їх надмірну політизацію та «партизацію», що вкрай негативно відбилося на якості управління місцевим розвитком. Удосконалення виборчого законодавства в Україні має бути спрямовано на повноцінне забезпечення права кожного громадянина обирати та бути обраним. Члени громад мають отримати дієві важелі впливу на формування депутатського корпусу місцевих рад. Разом з цим має бути законодавчо унормовано механізм відповідальності та підконтрольності виборцям депутатів місцевих рад, а кожній територіальній громаді має бути забезпечено адекватне представництво в радах вищого рівня.

Ще одним важливим завданням реформування місцевого самоврядування є врегулювання проблеми забезпечення його фінансової спроможності. Внесення змін до відповідних нормативних актів має стосуватися розширення прав органів місцевого самоврядування щодо мобілізації додаткових джерел наповнення бюджетів та зменшення їх правової залежності від рад вищого рівня та місцевих органів виконавчої влади.

Таким чином, основними пріоритетами розвитку місцевого самоврядування в Україні мають стати:

У сфері реформи системи управління:

- чітке розмежування повноважень органів місцевого самоврядування та місцевих державних адміністрацій;

- чіткий розподіл прав, повноважень і відповідальності місцевих органів публічної влади на основі принципів субсидіарності та еквівалентності;

- належні фінансові ресурси для реалізації повноважень органів місцевого самоврядування;

- єдність системи публічної адміністрації та охоплення всіх учасників процесу публічного управління з урахуванням критерію налагодження ефективної системи надання населенню якісних публічних послуг;

- внесення необхідних змін до Конституції України та Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» щодо утворення виконавчих комітетів обласних та районних рад.

У сфері підвищення якості кадрового забезпечення органів місцевого самоврядування та зростання професійного рівня їх кадрового складу:

- підвищити вимоги до рівня освіти, кваліфікації кадрового складу органів місцевого самоврядування;

- широко використовувати сучасні тренінгові технології в процесі підготовки кадрів для органів місцевого самоврядування;

- створити навчальні коаліції, «майстерні» муніципального управління на місцевому рівні;

- сприяти оновленню управлінського кадрового потенціалу, зокрема шляхом створення умов для залучення молоді до служби в органах місцевого самоврядування;

- забезпечити професійність кадрових ресурсів для налагодження системи статистики на рівні сільських, селищних громад як основи адміністрування фінансів на місцевому рівні;

- задіяти потенціал дистанційної форми навчання в процесі підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації кадрового складу органів місцевого самоврядування.

У сфері залучення громадян до вирішення питань місцевого значення та розвитку форм громадського контролю за діяльністю органів місцевого самоврядування та їх посадових осіб:

- удосконалення та спрощення процедури місцевого плебісциту. Місцеві референдуми та громадські ініціативи мають стати дієвим інструментом територіальної громади в процесі вироблення місцевої політики та управління справами розвитку території. Необхідно на законодавчому рівні встановити чіткі, зрозумілі, адекватні та прості правила підготовки, організації, проведення та врахування результатів волевиявлення мешканців територіальних громад;

- удосконалення процесу імплементації рішень, ухвалених за результатами громадських слухань. Необхідно викорінити практику використання громадських слухань як засобу маніпулювання свідомістю та механізму легітимації шкідливих для територіальної громади рішень. Громади мають отримати більше прав у здійсненні громадського контролю за діяльністю органів та посадових осіб місцевого самоврядування;

- чітке регламентування процесу функціонування консультативно- дорадчих органів(громадських, політичних, соціально-економічних рад) при місцевих радах та органах Виконавчої влади. Ці ради мають отримати дієві важелі впливу на процес вироблення управлінських рішень, мати ефективні механізми контролю за їх реалізацією та необхідні інструменти для запобігання будь-яким зловживанням з боку посадових осіб органів публічної влади [6,с.54-55].

Список використаних джерел

1.Арато Е., Коен Дж. Відродження, занепад і реконструкція концепції громадянського суспільства / Е. Арато, Дж. Коен // Політична думка. - 1996. - №

2.Мазур О. Інститути громадянського суспільства як чинник модернізації виборчої системи / О. Мазур // Політичний менеджмент. - 2006. - № 5. - С. 53-66.

3.Задоянчук О. І. Громадянське суспільство / О. І. Задоянчук. - К.: Знання, 1999. - 18 с.

4.Патнам Роберт Д. та ін. Творення демократії: Традиції громадянської активності в сучасній Італії. - К.: Видавництво Соломії Павличко «Основи»,

2001. - 302 с.

5.Закон України «Про об'єднання громадян» // Відомості Верховної Ради України. - 1992. - № 34. - ст. 504.

6.Послання Президента України Віктора Януковича до Українського народу (з експертною доповіддю НІСД «Україна ХХІ століття. Стратегія реформ і суспільної консолідації») / укладач А.В.Єрмолаєв. - К.: НІС, 2010. - 128 с.

Размещено на Allbest.ru