Размещено на http://www.allbest.ru/

Релігійна домінанта української національної ідеї: теоретичний аспект

Скринник Н.М.

Актуальність розгляду взаємозв'язку релігії і процесів націєтворення посилюється потужними маніфестаціями вітальності цих двох феноменів на початку ХХІ ст., зокрема в українському суспільстві все більше активним є питання ролі релігії у формуванні модерної української нації та рівень зростання національної свідомості. Релігія та її репрезентанти - виступають активним чинником духовного відродження української нації.

Метою статті є розгляд релігії у процесі націєтворення в українському суспільстві.

Відповідно до мети, ставимо перед собою розв'язання таких завдань:

- з'ясувати роль релігії у процесі націєтворення;

- виділити складові релігійного модусу національної ідеї;

- проаналізувати історичні витоки національної церкви.

Окремі аспекти проблеми духовно-релігійної домінанти в українській національній ідеї висвітлені в працях М. Бубера [2], А-Г. Великого[3], С. Кияка [4], А. Колодного [7], О. Пасько [12], А. Шептицького[10], Л. Филипович [14] та інших. Узагальнюючі праці з постульованої даної проблематики відсутні, що зумовлює актуальність представленої розвідки.

Питання присутності релігійної домінанти в національній ідеї визначається одним з об'єктивних чинників поряд зі спільною територією й мовою, котрих часто виявлялось недостатньо, щоб вона відбулася, тоді як відсутність цих факторів інколи перешкоджає становленню нації. Слід відзначити, що дискусії про національну ідею зумовлені далеко неоднаковим рівнем національної свідомості в різних регіонах нашої держави. На сьогодні це виявляється в істотних відмінностях, зокрема, на Сході України було історично вкорінено суспільно-політичний лад, який прагнув до маргіналізації і, поступово, повної елімінації релігії [14, с.28]. Національна ідея є могутнім чинником життя, в ній органічно поєднані інтелект з народним інстинктом, національне світовідчуття із психологією, "душею нації".

релігійний українська національна ідея

Теоретичні проблеми національної ідеї чітко сформульовані у філософа Мартина Бубера, котрий зазначає: "Ми говоримо, про національну ідею, коли який-небудь народ помічає свою єдність, свій внутрішній зв'язок, свій історичний характер, свої традиції, своє становлення і розвиток, свою долю й призначення, робить їх предметом своєї свідомості, мотивування своєї волі" [2, с.259]. Відповідно, зазначені М. Бубером обставини знайшли відображення місце й у творчості українських мислителів.

Завдяки своєму світоглядному характеру релігія оцінює культурні надбання, впливає на визначення принципів ставлення до них. Релігія формує свідому, критичну оцінку культурної спадщини і тому, відповідно, виступає одним із факторів здійснення спадкоємності в розвитку нації і культури. Окрім того, вона є лише одним із чинників у комплексі культурної рецепції.

Релігія і церква дуже складні елементи "культурної палітри" суспільства. Однак, як і в минулому, релігія - не лише просто її складовий компонент, а церква є не тільки однією із "суспільних організацій", оскільки, окрім світського, раціонального компонента - громади духівництва та вірних, вона має компонент ірраціональний, що стосується вищих духовних потреб людини, суспільства, нації [13, с.48]. Адже як зазначає український релігієзнавець Л. Филипович: "Духовний чинник, що опосередковано впливає на суспільне оточення, дає підстави говорити про націєтворчу функцію релігії, що формує етнічну свідомість, яка, у свою чергу, етнізує релігійний світогляд і культуру. Така взаємодія національного і релігійного знаходить себе у вираженні неодноразових змін" [14, с.62].

Ще один дослідник цих процесів М. Кубаєвський відзначає, що "єдність української національної ідеї з релігійною стали універсальними, історично найвищими вимірами національної самосвідомості, що синтезували її історичний, державницько-правовий та морально-етичний рівні. Це означає, що національна і релігійна ідеї значно підсилюють об'єднуючі тенденції міжособистісного спілкування на засадах спільних культурно-гуманістичних та морально-релігійних цінностей" [9, с.97].

Український дослідник О. Пасько у праці "Громадянське суспільство і національна ідея: Україна на тлі європейських процесів" доводить, що "національна ідея функціонує переважно у православних спільнотах. Розбудова держави майже обов'язково збігається з становленням автокефальної державної церкви, котра сприймається загалом як церква національна" [12, с, 162].

Цитовані думки дослідників мають безліч прикладів у світлі одночасного формування національної ідеї та розвитку національної церкви. Хоча не можна розглядати зв'язок релігії та нації лише у взаємодії тієї чи іншої релігійної традиції, а тим паче - певних релігійних інституцій зі сформованими спільнотами, котрі, зрештою, стають націями.

Цікавим прикладом є ситуація на Балканах, де релігійні інституції пліч-о-пліч зі світськими інтелектуалами взяли винятково активну участь у творенні модерних націоналізмів, надаючи сакрального виміру колективним міфологемам [14, с. 199]. Отже, релігія постає достатньо вагомим чинником, який формує націю на певних територіях та на шляхах вирізнення національної самобутності.

Релігійний вимір національної ідеї трансформується з тих ментальних особливостей і цінностей нашого народу, котрі можна вважати є національними архетипами. Це виражається у релігійній свідомості, яка є духовною підвалиною моральних сподівань більшості людей. "В українського народу, - підкреслює М. Костомаров, - сильне почуття всеприсутності Бога, тайні роздуми про промисел над собою, сердечний потяг до духовного." [8, с.21]. Це дає підстави ствердити, що індивідуальний вияв релігійних трансформацій посідає помітне місце у системі ціннісних орієнтацій українців.

Ведучи мову про релігійну домінанту української національної ідеї, слід розглядати її як комплекс вельми важливих складових. Конкретне бачення національної ідеї залежить від історичної ситуації та суб'єктного бачення мети нації, засобів її досягнення. Досліджуючи значення релігії в національній ідеї, слід історично простежити роль релігійного чинника і його функціональність у побудові української нації.

Першим елементом релігійного модусу української національної ідеї є створення єдиної національної церкви. Теоретичні богословські розробки розглядають це питання не лише в контексті вселенського екуменічного діалогу, але й ставлять акценти на необхідності розв'язання специфічної для України проблеми - об'єднання всіх українських християнських церков київської традиції. Важливо зазначити, що ідентичність української церкви характеризує і її східна обрядовість і численні духовні прояви: національна своєрідність українського християнства, історичні, церковні структурно-організаційні, літургійні та інші аспекти.

Як аргументовано висновує відомий дослідник українського християнства А. - Г. Великий, український народ від самих початків його християнської історії був ініціатором розвитку української церковної самобутності, а не об'єктом цього розвитку. Це дало підстави вченому означено визначати український обряд як продуктивний, селективний, синтетичний, відкритий та національний [3, с.76].

Християнство виявило та реалізувало на українському грунті саме ці принципи, які мали надзвичайно великий вплив на становлення української нації і стали рушійною силою подальшого процесу державотворення: християнство принесло у свідомість українського народу живе розуміння Бога, яке змінило українське суспільство.

Загалом поняття національної церкви є характерною для українських історичних реалій еклезіологічною категорією, в якій з усією повнотою реалізуються всі сутнісні форми буття церкви, що є головною засадою і шляхом її подальшого розвитку. Йдеться передусім про ідентичність українського християнства, яка, як наголошує кардинал Ахілле Сильвестріні, "має глибокі богословські, історичні і пасторальні корені та узгоджується з вірою Христової церкви і підтверджується жертовністю українських християн, котра стала виявом справжнього екуменізму" [Див.: 4, с.26].

Черговим елементом релігійного модусу української національної ідеї є особливості взаємин церкви і держави, адже релігійний чинник у розвитку суспільства є найбільш автентичним генератором ставлення до національної ідеї, оскільки довіра більшості населення до представників релігійних деномінацій є апріорі вищою, ніж до будь-яких інших громадських інституцій. Для встановлення рівня системних стосунків між церквою і державою в Україні слід досягнути двостороннього усвідомлення цими суб'єктами необхідності такої взаємодії з метою створення сприятливих умов в українському соціумі.

Слушно акцентує зазначає український дослідник С. Кияк на "усвідомленні співдії церкви і держави, якими керувалось українське християнство іще тисячу років тому, київські князі отримали повноту влади, але разом з тим і повну відповідальність за долю народу", що сприяло домінуванню моральних законів та цінностей [4, с.427].

При цьому, як церква, так і держава, покликані для служіння народові, дбаючи, відповідно, про його духовні потреби та про забезпечення всіх його прав на засадах справедливості, що вимагає їх тісної співпраці, щоправда, без взаємного втручання. Це зумовлено вже навіть тим, що справжньою метою держави та її політичної влади є не пригноблення людини, але гарантування їй свободи, охорона життя та перешкоджання руйнівному насильству, бо роль держави, як підкреслював відомий російський філософ В. Соловйов, полягає не в тому "щоб перетворити суспільство в рай, а в тому, щоб запобігти перетворенню його на пекло" [5, с.133].

В Україні існує відносно сприятливе правове поле для функціонування церков і релігійних організацій. Національне законодавство про свободу совісті й релігійні організації забезпечує рівноправність існуючих конфесій, реалізацію права громадян на свободу совісті.

Не менш важливу роль у національній ідеї відіграє релігійна діяльність особи. Богословське сприйняття природи людини базується на двох головних складових, що характеризують особистісне існування людини. Йдеться про тілесність та духовність. Через свою тілесність людина поєднує у собі елементи матеріального світу, які "знаходять своє довершення й долучають свій голос до вільної хвали Творцю" [6, § 1703, с.363]. Цей вимір дозволяє людині стати частиною матеріального світу, який не є для неї ані в'язницею, ані вигнанням. Неправильно нехтувати тілесним життям, навпаки, людина повинна вважати своє тіло гідним пошани, оскільки воно створене Богом. Водночас, через цей тілесний вимір, деформований гріхом, людина відчуває різноманітні погані схильності, що лише від неї залежить.

Українське суспільство на сучасному етапі, успадкувавши радянські стереотипи у підходах до людини, змушене вирішувати цілий ряд кризових явищ, які є його невід'ємною частиною. Найсильнішою кризою, пов'язаною із трактуванням ролі людини у суспільстві, є криза моралі. Щодо моральної кризи, то скажемо, що вона виражається головним чином у тотальному моральному релятивізмі, який характеризується морально-етичною дезорієнтацією окремої особи, апатії та відмови від суспільно-політичної активності, недовіри до всякої влади, справжньої втечі від будь-якої особистої відповідальності. Дійсність сучасного етапу розвитку та становлення українського суспільства є надзвичайно багатогранною та мінливою [13, с.249].

Українське національно-культурне відродження немислиме без глибокого духовного осмислення національної ідеї, неможливе без опертя на тисячолітню християнську традицію. Протягом багатовікової історії української держави чітко виділяється структура, яка виступала в ролі каталізатора культурно-творчих процесів, розвитку суспільства і його побуту. Ця структура залишалась "організаційним підметом українського суспільства" у періоди бездержавності України, відсутності сталих державних і суспільних інституцій. Сьогодні, в період національно-духовного відродження, вона знову стає в авангарді сил, що творять цей процес. В українському суспільстві вказаною структурою виступає Христова Церква [14, с.131].

Так, у ХУІІІ-ХІХ ст. українська національна ідея, незважаючи на несприятливі національно-культурні, економічні та політичні обставини, все ж виражалася у формах усвідомлення відмінності власної території, мови, релігії, права, національної приналежності.

Наприклад, незважаючи на загалом тяжке становище галицького греко-католицького населення, все ж саме УГКЦ в Австро-Угорській імперії мала більше умов для розвитку, ніж Православна церква в Російській імперії. Правителі династії Габсбургів не могли не враховувати фактор Святого Престолу, який захищав УГКЦ. З відкриттям в Австрійській імперії цілої мережі духовних навчальних закладів авторитет священиків став колосальним. Духовенство в Східній Галичині було уособленням інтелігенції, еліти суспільства. За даними історика церкви К. Панаса, до греко-католицької громади станом на кінець XVIII ст. належало близько 10 мільйонів мирян. Владика Софрон Мудрий ЧСВВ називає дещо іншу цифру - близько 8 мільйонів [10, с.28]. Також варто наголосити, що через вплив Російської імперії поступово слабшав вплив Православної церкви в монархії Габсбургів. Саме тому УГКЦ стала національним провідником українства, політика Апостольської Столиці цьому сприяла. УГКЦ була форпостом збереження національної самобутності в умовах загрози ополячення і латинізації українського народу. Під опікою Риму УГКЦ була захищена від польського екстремізму і російського цезаропапізму. Саме тому діячі УГКЦ стали провідниками національного відродження в Східній Галичині [1, с.37].

За цих неоднозначних умов (з одного боку, поступки українцям, зроблені імператорами Марією-Терезією та Йосифом ІІ, а з іншого - масове ополячення й окатоличення духовенства на початку XIX століття озпо - чалося національне відродження у Східній Галичині. Вирішальну роль у національному пробудженні українців Галичини відіграла УГКЦ, яка стала майже синонімом української національності [15, с.183-184].

Засадничою складовою представлення українським католицизмом національної ідеї в ХХ столітті стали погляди митрополита А. Шептицького. Його ідея національної єдності, яка базувалася на двох головних складових, що, за задумом самого А. Шептицького, мали б здійснитися поступово. Свою ідею він виклав у пастирському посланні "Як будувати рідну хату?". Український національний ідеал, за визначенням А. Шептицького, - це творення життєздатної "рідної всенаціональну Хати-Батьківщини". Вирішальним елементом тут була життєздатність, і хоч не потрібно плутати національну державу, людський витвір, з природним організмом, та все-таки в ідеалі вона повинна бути доволі близьким віддзеркаленням природного органічного життя [4, с.181].

Через це тому митрополит вважав консолідуючим чинником релігійну єдність: "та релігійна єдність, може, дасться осягнути легше, як могло б видаватися, бо нас усіх, себто всі різні віросповідання ділять не питання особисті, не взаємні кривди, не різні поняття про патріотизм чи державу, на суспільні різниці кляс чи маєткового стану, не різні програми - все те поміж нами або одно й те саме, або в усіх цих речах різнимося хіба тільки в дрібницях" [10, с.10]. Ця позиція отримала історичне продовження, вона є фундаментом сучасних рефлексій у сфері нації і церкви.

Національна ідея, як інтегративний чинник, набуває особливого змісту в кінці XX ст., що було продиктовано новими віяннями у суспільно - духовному житті України. Великий відсоток християн в Україні підтримує ідею міжцерковного єднання, на жаль, перебуваючи при цьому на позиціях еклезіального ексклюзивізму. Тому розповсюдження греко-католіцизму поза Західною Україною та перенесення осідку Церкви до Києва є підставою для твердження, що поступовий розвиток греко-католіцизму впливає на загальноукраїнську релігійну картину. Адже поширення греко-католіцизму дають можливість забезпечити цій Церкві статус безперечного національного духовного лідера [13, с.270].

Національне пробудження в Україні, спричинене розбудовою в ній суверенної держави, стало поштовхом до кардинальних духовних, зокрема релігійних, змін у її суспільстві.

Висновки. Отже, достатнє наповнення релігійного модусу української національної ідеї можливе лише за умови належного функціонування трьох головних його складових: маємо на увазі створення єдиної національної церкви, демократичні підвалини взаємин між церквою та державою і достатній рівень свободи при здійсненні релігійної діяльності особою. Вважаємо, що жодної із цих складових на сучасному етапі в Україні ще не досягнуто повною мірою, але закладено підвалини такого взаємозв'язку у найближчому майбутньому.

Релігія стала важливим чинником легітимізації національного будівництва і політичного процесу, консолідації соціокультурного простору громадянської респектабельності; реприватизація релігії постає для України більш помітною тенденцією, ніж її зміщення у світ особистих значень.

Роль релігії у процесі формування української національної ідеї сьогодні виражається у "поверненні релігії" для України. Цей процес знаменується як на церковно-державному рівні - прагненням створити національну церкву, або єдину помісну церкву, так і на особистісно - му - ерозією старих цінностей, які залишаються значущими лише для обмежених людей та вихованням нових світоглядних основ суспільства.

Список використаних джерел

1. Білоус О. Українське національне відродження першої половини ХІХ століття в контексті політики Ватикану і Австрійської імперії / О. Білоус // Україна і Ватикан. Серія збірників наукових праць. - Вип І: Українсько-Ватиканські відносини в контексті суспільних і міжконфесійних проблем. / За ред. А. Колодного. - Івано-Франківськ. - Київ, 2008. - С.35-42.

2. Бубер М. Два образы веры / М. Бубер / пер. с ним. / за ред. П.Ф. Гуревич, С.Я. Левит, С.В. Люзова. - М.: Республика, 1995. - 464 с.

3. Великий А.-Г. Українське християнство. Причинки до історії української церковної думки / А. - Г. Великий. - Рим: вид-во отців Василіан, 1990. - 223 с.

4. Кияк С.Р. Ідентичність українського католицизму: генезис, проблеми, перспективи / С.Р. Кияк. - Івано-Франківськ. - Нова Зоря, 2005 631с. - [монографія].

5. Кияк С.Р. Релігійно-церковний чинник в становленні громадянського суспільства: український католицький аспект / С.Р. Кияк // Релігійна свобода. Державно-церковна політика в Україні як фактор формування громадянського суспільства. - №14. - 2009. - С.130-134

6. Компендіум соціальної доктрини церкви - К.: Кайрос, 2008 - 549 с.

7. Колодний А. Україна в її релігійних виявах / А. Колодний. - Львів: Сполом, 2005. - 336с.

8. Костомаров М. Закон Божий (Книга буття українського народу) / М. Костомаров. - К.: Либідь, 1991. - 40 с.

9. Кубаєвський М. Співвідношення української національної ідеї з ідеєю релігійною - основна риса української духовності / М. Кубаєвський // Християнство і національна ідея: науковий збірник. - Тернопіль: Укрмедкнига, 1999 С.90-99.

10. Митрополит Андрей Шептицький: Життя і Діяльність. Документи і Матеріали 1899-1944/Центральний держ. історичний архів України, Львів; Львівська богословська академія / А. Кравчук (ред. ) - Львів: Місіонер, 1998. - Т.2, кн.1: Церква і суспільне питання. Пастирське вчення та діяльність (Кн.1). - С.1-16.

11. Мудрий С. Нарис історії Церкви в Україні / С. Мудрий. - Івано - Франківськ: Теологічно-кахетичний духовний інститут. - 2000. - 527 с.

12. Пасько І. Громадянське суспільство і національна ідея: Україна на тлі європейських процесів. Компаративні нариси / І. Пасько, Я. Пасько; НАНУ. Цент гуманітарної освіти. Наукове товариство ім. Шевченка. - Донецьк: ЦГО НАН України, 1999. - 184с.

13. Україна релігійна. Стан релігійного життя України. - К., 2008. - 436 с.

14. Релігія і нація в суспільному житті України й світу / за ред. Л.О. Филипович. - К.: Наукова думка, 2006. - 286 с.

15. Турій О. Національне і політичне полонофільство серед греко - католицького духовенства Галичини під час революції 1848-1849 рр. / О. Турій // Записки НТШ.Т. CCXXVIII. Праці іст. - філ. секції / Ред.О. Купчинський. - Львів, 1994. - 556 с.

Размещено на Allbest.ru