Размещено на http://www.allbest.ru/

Політична суб'єктивація національних меншин в Україні (на прикладі суспільно-громадянської діяльності польської національної меншини)

Загурська-Антонюк В.Ф.

Політична організація та державна система України знаходиться сьогодні на шляху змін, спрямування та наслідки яких значною мірою залежать від політичної суб'єктивації національних меншин, які становлять 22,2% населення сучасної України [2, с.8].

Політична суб'єктивація національних меншин є процесом становлення їх суб'єктами політики, який базується на усвідомленні етнічних прав та інтересів та створенні механізмів їхнього представництва. Тривалість цього процесу та його форми залежать від багатьох факторів, вирішальним із яких є державна етнополітика, котра є сукупністю послідовних рішень та дій органів влади щодо регулювання національного курсу суспільства, забезпечення національних потреб громадян та їхніх громадських об'єднань [2, с.36].

Зарубіжні політологи звернулися до вивчення даної проблеми досить давно, зосередивши головну увагу на взаємовідносинах між державою і етнічними групами, виникненні етнополітичних конфліктів та шляхах їхнього вирішення. Вітчизняні науковці, зацікавленням яких є етнополітичні питання, І. Варзар [5], В. Євтух [2], О. Майборода [6], Ю. Римаренко [2] зацікавилися національною проблемою та розробкою етнополітичної концепції держави лише після здобуття Україною незалежності. Дослідники відзначають глобальний характер національного відродження на зламі XX - XXI століть, зокрема з кінця 70-х років XX століття етнічний ренесанс розпочався в країнах східної Європи, а з середини 80-х років - в СРСР. Глибокі дослідження щодо проблем національної ідентичності були проведені у межах символічного інтеракціоналізму зарубіжними ученими Е. Еріксоном, А. Бергером [12,25] та вітчизняними ученими П. Павленко [9], Н. Антоновою [1].

Рівень опрацювання даного питання в нашій державі знаходиться на досить низькому рівні. Сьогодні, фактично відсутній комплексний аналіз досліджень щодо становлення політичної суб'єктивації національних меншин в Україні. Відповідно, можна визначити наступні цілі статті:

- дослідити стратегію і тенденції розвитку політики у сфері міжнаціональних відносин;

- визначити політико-правові основи щодо розвитку політичної суб'єктивації національних меншин в Україні (на прикладі суспільно-громадянської діяльності польської національної меншини).

Розвиток української етнополітики тісно пов'язаний із процесом становлення політичної суб'єктивації національних меншин. Провідну роль у процесі реалізації політичних інтересів національних меншин відіграють громадські організації, кількість яких сьогодні становить понад 1300 товариств [3, с.21]. Громадські об'єднання національних меншин, як правило, отримують допомогу з боку держави як організаційно-методичного, так і матеріального характеру. Проте визначну роль відіграє етнічна само - визначеність представників національних меншин у розвитку громадської діяльності. Поняття ідентичності, котре найчастіше пов'язується з питанням: "Хто я?" - є проблемою самовизначення як окремої особистості, так і цілих спільнот.

Соціологічний словник подає ідентифікацію (лат. identificare - ототожнювання) як соціально-психологічний процес ототожнення індивідом себе з іншою людиною, соціальною групою чи спільнотою, що допомагає йому успішно оволодівати різноманітними видами соціальної діяльності, набувати певних соціальних ролей і статусів, а також ідентичність - це ототожнювання кимось однієї людини з іншою, їх здібностей [11, с.71].

Ідентичність означає приналежність (і об'єктивну, і суб'єктивну) людини чи групи людей до певного типу спільності чи спільноти, ототожнення себе з її нормативними й функціональними характеристиками; готовність стати репрезентантом останньої [8, с.83]. Почуття самовизначеності дозволяє особистості, перебуваючи частиною певної спільноти, зберігати власну індивідуальність [1, с.10].

Більше того, "ідентичність як концепція сприйняття себе вибудовується самою особою, а не нав'язується їй штучним шляхом; і реалізується виключно особою" [12, с.9]. Кожна особистість повинна самостійно обирати відповідно до національної приналежності культуру, традицію і мову. Більше того, поняття етнічної ідентичності є набагато глибшим у порівнянні з культурною ідентичністю.

Найвищим рівнем збереження національної ідентичності в демократичних суспільствах є бажання особи реалізувати і захистити свої права і свободи у процесі суспільно-організаційної діяльності. Унікальність діяльності товариств національних меншин грунтується на тому, що об'єднуються особи на підставі спільного походження, виховання, переконань.

У процесі демократизації в українському суспільстві вибудовувалися як духовні, так і правові норми міжнаціональної співпраці. 9 липня 1991 року виконавча влада утворила при Кабінеті Міністрів Комітет у справах національностей, головою якого було призначено Й. Олененка. Молода демократична держава, з різнобарвною етнічною структурою, не могла собі дозволити легковажного ставлення до національного питання.

Реалізуючи положення закону "Про національні меншини України", Указом Президента у квітні 1993 року було створено Міністерство у справах національностей та міграції [10, с.4]. На міністерство покладались завдання щодо розробки державної політики у сфері міжнаціональних відносин, державної міграційної політики, державної політики щодо релігії та церкви, а також забезпечення реалізації прав національних меншин.

Проте внаслідок реструктуризації виконавчої влади у липні 1996 року міністерство було ліквідовано, а на його місце скликано Державний комітет у справах національностей і міграції. 28 листопада 1996 року було прийнято положення про створення Ради представників національних громадських організацій України при Держкомнацміграції України [4, с. 198].

За роки незалежності України були випробувані й інші форми дорадчих інституцій за участю представників етнічних меншин. Зокрема Указом президента від 24 лютого 1997 року було створено Раду з питань мовної політики. З метою підтримки культур етнічних меншин в Україні у 2002 році при Міністерстві культури і мистецтв України створено Раду з питань національних меншин України та української діаспори [10, с.12].

Ініціатива представників національних громадських організацій та певна зацікавленість влади призвели до утворення Ради представників громадських організацій національних меншин України при Президентові України. Її було створено Указом Президента України № 600/2000 від 19 квітня 2000 року, а положення затверджено 22 липня 2000 р. Першим головою був колишній міністр у справах національностей, міграції та культів В. Євтух. Проте після бурхливих президентських виборів 2004 року та зміни влади у 2009 році діяльність даної Ради опинилася у невизначеному стані.

Після президентських виборів в 1999 році указом президента було ліквідовано раду у справах національностей, реорганізувавши її у Державний департамент у справах національностей і міграції у підпорядкуванні Міністерства юстиції.

Держава визначає пріоритети фінансування, залучаючи на договірних засадах громадські організації національних меншин щодо виконання загальнодержавних або регіональних програм етнокультурного розвитку. Проте канали прямого контакту представників національних меншин з вищою українською владою залишаються практично заблокованими, що не найкращим чином впливає на розвиток політичної суб'єктності національних меншин.

З-поміж етнічних груп, які є невід'ємною складовою українського суспільства, виділяється польська національна меншина, котра є однією з найчисельніших. Останній Всеукраїнський перепис населення від 2001 року засвідчив, що на території нашої країни проживає 144,1 тис. поляків. Поляки компактно проживають у західних та центральних областях України, котрі протягом декількох віків аж до кінця XVIII століття перебували у складі Речі Посполитої. Тому історична пам'ять про домінування поляків на цих теренах, дозволила представникам цього етносу наприкінці XX століття швидко долучитися до процесу національного відродження.

Представники полонійної спільноти ретельно оберігають власну самобутність. Самовизначеність етнічних груп є явищем, котре передається з покоління у покоління. У випадку з полонійними товариствами важливу організаційну роль відіграють два чинники:

збереження національної самобутності серед іншої культурної та мовної більшості;

усвідомлення себе поляками або особами польського походження, котрі якимось чином пов'язані з краєм своїх предків.

Національна приналежність польської меншини часто лаконічно називається "польскість" [12, с.4]. Тісні зв'язки протягом багатьох століть, спільна історія з автохтонним українським населенням викликають інтерес до сучасного національного-політичного відродження польського етносу.

Будь-які оновлюючі процеси у культурно-політичній сфері починаються з громадянської активізації народу, що супроводжується утворенням суспільно-громадських організацій. Подібні процеси на Україні у середовищі польського населення розпочалися в 1989 року, хоча більше розгорнулися після 1991 року, коли була створена вітчизняна правова база у сфері громадянських стосунків. Хоча ще восени 1988 року в Києві було створено Польське культурно-просвітницьке товариство, головою якого став Станіслав Шалацький. З того часу свою історію розпочинає польська організаційно-суспільна діяльність на Україні. Пізніше це товариство буде реорганізоване, на основі якого виникне потужна організація "Спільнота Польська".

Статус польської національної меншини в Україні якісно відрізняється від статусу інших національних меншин, як наприклад, ромів або кримських татар. Адже поляки мають історичну батьківщину, сусідню з укhаїнською державою - республіку Польщу, з боку якої надходить суттєва матеріальна та інституційна допомога. Тому процес самовизначення у полонійних колах проходить досить успішно і швидко. Найвпливовішими організаційними структурами поляків на Україні є всеукраїнське товариство "Спілка поляків" та Федерація польських організацій в Україні, котра функціонує у Львові. Дані організації виконують координаційні функції, а організаційні структури на регіональних рівнях займаються процесом збереження, поширення та розвитку польської культури.

Польські організації практикують наступні форми діяльності: викладання польської мови; заснування та функціонування бібліотек; видавнича діяльність; науково-дослідна діяльність; упорядкування місць та культурних пам'яток, пов'язаних з історією Польщі; організація культурно-освітніх заходів; допомога у розвитку народної самодіяльності тощо.

Процес суб'єктної ідентифікації представників польської меншини значно підвищився, коли в Україні з'явилися посольство Республіки Польща та регіональні консульські установи. Позитивним є той факт, що полонійні структури на Україні плідно співпрацюють з державними органами.

Відповідно кожен суб'єкт у етнополітичній сфері проводить власну політику, котра визначається певними ідеалами та інтересами тієї спільноти, яку він представляє. Тому первинним суб'єктом етнополітики є сама етнічна спільнота. В основу політизації етнічності, як визначає відомий дослідник етнополітики Дж. Ротшильд, покладено продовження процесу національного відродження на якісно іншому, вищому рівні [12, с.104].

Політична суб'єктність - рух у напрямку реальної участі носіїв етнічної самовизначеності щодо прийняття політичних рішень є цілком природним процесом у поліетнічному суспільстві. Адже поліетнічні або полікультурні суспільства, до яких належить Україна, володіють потужним потенціалом різнорідності, який є рушійною силою динамічного розвитку культур за умов збереження власної неповторності у колі представників певної соціоетнічної групи.

політична суб'єктивація національна меншина

Список використаних джерел

1. Антонова Н.З. Проблема личностной идентичности в интерпретации современного психоанализа, интеракционализма и когнитивной психологии // Вопросы психологии. - 1996. - № 1. - С.134 - 143.

2. Євтух В. Етнополітика в Україні: правничий та культурологічний аспекти. - К.: Фенікс, 1997. - 245 с.

3. Закон України "Про національні меншини в Україні" // Голос України. - 1992. - 16 липня.

4. Захист прав національних меншин в Україні: Збірник нормативно-правових актів. - К.: Держкомнацміграції, АНКОУ, 2003. - 288 с.

5. Мала енциклопедія етнодержавства/ під ред. Ю.І. Римаренка. - К.: Генеза, 1996. - 942 с.

6. Майборода О. Етнонаціональна політика і перспективи етносоціального розвитку в Україні // Сучасність. - 1995. - № 12.

7. Конституція України: Прийнята на п'ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 р. // Преса України, 1997. - 80 с.

8. Кресіна І Українська національна свідомість і сучасні політичні процеси. Етнополітичний аналіз. - К., 1998. - 89 с.

9. Павленко П. Идентичность: философский и психологический анализ. - К., 1999. - 246 с.

10. Про Міністерство України у справах національностей та міграції: Указ Президента України // Голос України. - 1993. - 29 квітня.

11. Соціологія: словник термінів і понять // Упоряд. Є.А. Біленький М.А., Козловець В.О., Федоренко / За заг. ред. М.А. Козловця. - Житомир.: Волинь, 2003. - 236 с.

12. Porbski M. Polskosc jako sytuacja. - Warszawa, 2002. - 199 s.

Размещено на Allbest.ru