Робота з людьми з інтелектуальною недостатністю

Размещено на http://www.allbest.ru/

Робота з людьми з інтелектуальною недостатністю

Вступ

Що робити матері, якщо дитина розвивається не так, як усі? Якщо лікарі радять віддати її до інтернату, бо розумова відсталість - стан невиліковний? Для матері ця дитина єдина і найрідніша, і серце підказує, що вдома дитині буде краще саме тому, що ніякі інтернати і ніякі фахівці все рівно не допоможуть вилікувати. Отже, або віддати на чужі руки і продовжити нормально жити: працювати за фахом або продовжити навчання, у вільний час займатися домашнім господарством, ходити в гості, відвідувати кіно, театри, виставки, приділяти увагу улюбленому заняттю чи хобі, або - стати рабинею власної дитини, адже вона потребує 24-годинного догляду, а спеціальних закладів, де можна залишити дитину під час робочого дня немає.

Ще десять років тому описана дилема поставала рано чи пізно перед десятками тисяч українських матерів, яким випала нелегка доля виховувати дитину з інтелектуальною недостатністю. На Заході вже на той час фахівці і батьки сприймали як звичайне явище той факт, що певний відсоток людей має знижений інтелект, - так само, як те, що певна частина населення земної кулі народилися з чорною шкірою, з кучерявим волоссям, чи будь-якою іншою відмінністю, яка відрізняє людину з-поміж загальної маси. Цивілізовані держави організували допомогу людям зі зниженим інтелектом та їхнім родинам таким чином, щоб родини могли продовжувати нормальне життя, а людина зі зниженим інтелектом почувала себе щасливою.

Позитивні зміни, що відбуваються в теорії і практиці навчання та виховання дітей із проблемами розвитку, зростаючі вимоги сучасного суспільства, що ставляться перед випускниками закладів для сиріт, зумовлюють необхідність суттєвих змін традиційних форм педагогічної та корекційної роботи, пошуку нових методів і прийомів активізації психосоціального розвитку аномальних дітей, засобів підвищення професійної кваліфікації вчителів і вихователів, які безпосередньо мають справу з дітьми означеної категорії.

Проблема соціалізації вихованців дитячих будинків - одна з найважливіших проблем сучасного сирітства. Найбільш гострою вона є щодо дітей із затримкою психічного розвитку й інтелектуальною недостатністю, в яких обмежений соціально-адаптивний потенціал.

1. Становище людей з інтелектуальною недостатністю

Сучасне суспільство з його потужно зростаючою інформаційною та технологічною насиченістю ставить дедалі вищі вимоги щодо життєвої (передусім розумової) компетентності громадян. Інтелектуальний адаптаційний мінімум для самостійного проживання у громаді за останні десятиріччя значно виріс і проблемою стала навіть соціальна адаптація осіб з так званим субнормальним розумовим рівнем. Водночас, завдяки тому ж таки технічно-інформаційному прогресу, фізична інвалідність стає все меншою перепоною для здобуття освіти, працевлаштування, шлюбу тощо. Натомість не лише розумова відсталість, а й затримка розумового розвитку, так звана інтелектуальна субнормальність, залишає людині в цьому плані дедалі менше шансів. Такі особи, навіть попри збереженість свого фізичного здоров'я, є безпорадними у сьогоднішньому соціумі, який все менше потребує людей, здатних до нескладної фізичної праці і все більше - кмітливих, з високою виконавською культурою, вмінням не губитися серед мінливого техногенного оточення й переплетення інформаційних потоків.

Мета нашого дослідження - аналіз соціальної ситуації, в якій нині перебувають розумово відсталі особи, які визнаються нездатними для одержання освіти через рівень свого інтелектуального розвитку.

«Розумова відсталість - відхилення психічного розвитку, на яке страждає понад 120 млн. людей у всьому світі. Це одна з найчастіших причин інвалідності на все життя».

А. Уорд стверджує, що розумова відсталість не є хворобою, але станом, що спричинюється хворобою, генетичними порушеннями, травмою мозку тощо.

За Д. Голдбергом та його співавторами, сьогодні відомо понад дві тисячі розладів, що призводять до розумової відсталості. Переважання тієї чи іншої причини залежить також від соціокультурних чинників. Наприклад, для країн, що розвиваються, головними причинами виникнення розумової відсталості є недостатнє чи незбалансоване харчування матерів, брак йоду в їжі, а також некваліфікована допомога породіллі. У Західній Європі пологова травма чи тяжкі наслідки вакцинації не є частою причиною розумової відсталості, натомість для України це достатньо поширені чинники.

За даними ВООЗ, кількість розумово відсталих осіб варіює залежно від рівня розвитку країни. У країнах, що розвиваються, чисельність дітей і підлітків з тяжкою формою інтелектуальної недостатності становить 4,6%, натомість у розвинутих державах вона складає 0,5-025%. Практикою доведено, що профілактичні заходи - такі, як турбота про здоров'я матері й дитини, рання діагностика та раннє реабілітаційне втручання в поєднанні зі спеціальним навчанням у подальші роки - може значно знизити число осіб з розумовою відсталістю.

За даними Міністерства охорони здоров'я, в Україні на початок 2001 р. розумова відсталість становила 23,1% усіх психіатричних діагнозів. На обліку служби охорони здоров'я перебувало 53 175 дітей до 15 років, або 608,7 на 100 тис населення. Із 278000 розумово відсталих осіб різного віку у 59127 діагностовано її легкий ступінь, відповідно 218873 особи мають помірний і тяжкий її ступінь. (Принагідно зауважимо, що не всі люди з легкою розумовою відсталістю, особливо старшого віку, перебувають на психіатричному обліку). В цілому, за даними зарубіжної статистики, розумово відсталі у світі становлять приблизно 1% чисельності населення.

Наше сприймання розумової відсталості визначається концептуальним контекстом, що ми їм керуємось у розумінні цього поняття. Означений феномен у нашому суспільстві вважається хворобливим станом, і така думка ґрунтується на об'єктивних даних медицини та біології про ушкодженість або аномальний розвиток головного мозку в осіб з розумовим розвитком, нижчим від нормального рівня. Інакше кажучи, в нашому суспільстві офіційно домінуючою є медико-біологічна модель трактування розумової відсталості, згідно з якою ці особи сприймаються як носії психічної патології.

Тим часом у країнах Заходу за останні два десятиріччя сформувалася й стала домінуючою інша концептуальна модель розумової відсталості - соціальна, яка не заперечує очевидності фактів, на котрих ґрунтується медична модель, але інтерпретує поняття інтелектуальної недостатності у значно ширшому контексті. За останньою, розумово відсталі особи є соціально вразливою суспільною групою, які можуть задовольнити свої життєві потреби лише за умови спеціальної соціальної підтримки, що надається відповідними фахівцями. Таким чином, соціальна модель формує сприймання суспільною свідомістю розумово відсталої людини не як ненормального й тому безпорадного біологічного об'єкта, а як члена людської спільноти, який має особливі потреби. Відповідно й розуміння самого феномена інтелектуальної недостатності переходить від понять хвороби, патології у більш загальний контекст соціальних відносин та суспільного статусу осіб з обмеженими можливостями і відтак - з особливими потребами (в тому числі й потребами у медичному обслуговуванні і не тільки в ньому).

Навіть перші кроки, зроблені на цьому шляху в зарубіжних країнах, ясно показали, що можливості для розвитку глибоко розумово відсталих осіб є більшими, ніж це вважалося раніше, і той жалюгідний стан, в якому вони перебувають, коли їх сприймають лише як об'єкт для догляду, безперечно є наслідком педагогічної занедбаності та пов'язаних з нею вторинних розумових і поведінкових порушень. Головною метою реабілітації дітей і молодих людей з інтелектуальною недостатністю є їх пристосування до максимально самостійного, за їх можливостями, проживання в колі родини й адаптація до найближчого соціального оточення. Засобами такої реабілітації є передусім спеціальне навчання на рівні їхніх можливостей і потреб, а також цілий комплекс медико-соціальних заходів, що дають змогу такій дитині краще розвиватися і менше хворіти.

Задоволення особливих потреб розумово відсталих суб'єктів, особливо в дитинстві, полягає також у забезпеченні умов для прогресу пізнавальної сфери згідно з їхніми можливостями та актуальними потребами. Ієрархія і специфіка актуальних потреб такої дитини залежать від рівня її загального розвитку, а в розвитку кожного суб'єкта вирішальну роль відіграють навчання та виховання. Саме ці два чинники дають змогу людині більшою чи меншою мірою оволодіти культурно-цивілізаційними надбаннями людства та знайти своє місце в соціумі.

Включення в освітній процес дітей з нормальним розумовим розвитком починається з певного базового рівня, що його зазвичай дитина досягає шляхом стихійного розвитку та під впливом сімейного виховання. Що ж до дитини з інтелектуальною недостатністю, то саме цей етап її розвитку в ранньому віці лишається «непройденим». Пройти його дозволяють сучасні методики сенсорної стимуляції, біхевіоральної терапії та інші, що використовуються на етапі так званого раннього втручання, - системі соціально-педагогічних заходів для дітей раннього віку, які відстають у психічному розвитку. Поступ у розвитку дітей, що відбувається під впливом інтенсивного раннього втручання, і є тим чинником, через який (як вже зазначалося) відсоток розумово відсталих осіб у розвинутих країнах є помітно нижчим. Для тих дітей, які під впливом реабілітаційних заходів упродовж раннього віку так і не змогли подолати своє відставання у психічному розвитку, наступним етапом реабілітації стає спеціальна школа.

У розумінні більшості вітчизняних спеціалістів, педагогів і управлінців спеціальна освіта для розумово відсталих здійснюється в допоміжних школах, ці школи розраховані на учнів з легким ступенем розумової відсталості, ті ж діти, які мають нижчий рівень розумового розвитку, систематичній освіті не підлягають, бо не в змозі засвоїти зміст навчання в такій школі.

Тим часом за кордоном створення шкіл для згаданої категорії дітей привело до суттєвих змін у поглядах на мету і зміст спеціальної освіти для дітей, чий інтелектуальний розвиток нижчий від рівня легкої розумової відсталості. У 60-х роках виникла, а з 70-х почала бурхливо розвиватися нова галузь спеціальної освіти для глибоко розумово відсталих. Це - соціальний винахід великої ваги. Спеціальні школи означеного типу мають такі характерні для них особливості:

- педагогічне середовище в них докорінно відрізняється від призначеного для дітей із нормальним чи субнормальним розумовим розвитком, така школа швидше нагадує дитячий садок, хоча її відвідують набагато старші учні - діти від раннього до підліткового та юнацького віку (з 2-3 років до 16-19);

- навчальні програми в ній індивідуалізовані, а змістом освіти стало не набуття академічних знань і вмінь, а прищеплення навичок охайності, самообслуговування, спілкування, формування ужиткових понять про соціальні стосунки, довкілля, засвоєння правил орієнтування в своєму населеному пункті, правил безпеки в різних ситуаціях тощо. Важливими розділами є також сексуальне виховання і трудове навчання;

- базових навичок грамотності у школах такого типу теж навчають, але лише тих, хто може це засвоїти, принаймні на механічному рівні: написати власне прізвище, прочитати вивіску чи етикетку на товарі, розрізнити грошові купюри за номіналом, зуміти набрати свій номер телефону, зателефонувати до поліції чи на спеціальний телефон довіри тощо.

Таким чином, спеціальне навчання дітей із помірною та тяжкою інтелектуальною недостатністю стало можливим завдяки запровадженню не лише актуального для них навчального змісту, а й адекватних методик, створенню педагогічного середовища з відповідним стилем спілкування. Все це справляє на вихованців значний розвивальний і психотерапевтичний вплив. Основою спеціального навчання дітей і молоді зі значними інтелектуальними обмеженнями є формування та закріплення цілої низки навичок за допомогою позитивного умовно рефлекторного підкріплення. Наприклад, миття рук поділяється на 12-14 операцій (1 - зайти до ванної кімнати, 2 - відкрутити кран, щоб струмінь води був достатнім і не надмірним, 3 - взяти мило і не впустити його і т.д.), заучування кожної з них відбувається на механічному рівні. Створена таким чином піраміда поведінкових стереотипів сприяє тому, що дитина не тільки набуває корисних побутових умінь, вона дещо прогресує і в розумовому розвитку. Головний сенс такого навчання - це соціальна адаптація розумово обмеженого суб'єкта на значно вищому рівні, ніж це було б можливим без такої спеціальної освіти.

В Україні ж така форма спеціальної освіти існує поки що в альтернативних закладах, створених громадськими організаціями. Першими такими закладами були «Школа Життя» в Києві та школа при товаристві «Феліцитас» в Сумах. Створення першої було ініційоване Лондонським інститутом психіатрії, другої - німецькою благодійною організацією «Коло друзів міста Суми». Відповідно в них були успішно запроваджені британська й німецька моделі спеціальної освіти. Нині в багатьох обласних і районних центрах відкрито реабілітаційні заклади для розумово відсталих дітей, які мають моральну й матеріальну підтримку від місцевої влади. Наприклад, громадська організації «Оптиміст» у м. Ужгороді успішно розробляє авторську методику навчання дітей зі значною розумовою відсталістю. Фахівці м. Харкова розпочали на громадських засадах діяльність щодо впровадження в практику методів раннього втручання (Харківський центр раннього втручання, створений за підтримки Інституту охорони здоров'я дітей та підлітків АМН України). Таких прикладів можна навести багато. Суспільна активність нині вже створила неабияке підґрунтя для запровадження нового для України, але достатньо поширеного за кордоном типу спеціальних навчальних закладів - центрів раннього втручання та спеціальних шкіл для розумово відсталих, які в нас поки що лишаються поза систематичною освітою. Проте головна мета, що її ставлять перед собою активісти батьківського руху - забезпечити своїм дітям право на освіту відповідно до їх потреб і можливостей - ще не досягнута.

Окремі осередки такої освіти, як вже зазначалось, діють на громадських засадах і організовуються на доброчинні кошти. Такі підходи виправдовують себе, поки йдеться про пілотні моделі, проте досвід більшості країн показує, що загальнодоступна, систематична освіта для будь-якої категорії дітей може, бути ефективно організована лише на державному рівні і має бути підкріплена відповідними законодавчими актами. «Навіть такий поборник благодійності, яким був історик В.О. Ключевський, змушений був визнати, що благодійність зазвичай «…оказывает случайную и мимолетную помощь и часто не в настоящей нужде…».

2. Методи і методика роботи

Хворих з явищами інтелектуальної недостатності (розумовою відсталістю) об'єднує основна ознака - інтелектуальна неспроможність, яка відіграє істотну роль у генезі їх основних проблем.

У нозологічному відношенні в цій групі помічається значна перевага олігофренії (до 44%). Органічні ураження головного мозку зустрічаються в 23% випадків, шизофренія - в 30%, решта доводиться на інші психічні розлади.

Особи з розумовою відсталістю потребують до себе особливої уваги, тому що найчастіше вони непрацездатні, не в змозі реалізувати цивільні права, їх нерідко обманюють, є тенденція до здійснення суспільно-небезпечних дій і т. п. Зазначені вище особливості змушують виробляти відносно таких хворих стратегію реабілітаційних заходів.

Визначення індивідуальних потреб осіб з явищами інтелектуальної недостатності (з розумовою відсталістю) доцільно проводити в наступній послідовності:

1. Уточнення глибини й структури інтелектуального дефекту, виявлення неврологічних і соматичних порушень, огородження від третирування оточуючих.

2. Поміщення на стаціонарне обстеження й лікування з метою купірування станів декомпенсації, проведення патогенетичної терапії, диференційованої психофармакотерапії.

3. Проведення підтримуючої терапії в амбулаторних умовах, спрямованої на подальше згладжування інтелектуально-мнестичних розладів і профілактику декомпенсацій.

4. Психотерапія. Психокорекція. Формування позитивного ставлення до психокорекційних занять. Гештальттерапія, тілесноорієнтована терапія. Групова психотерапія з акцентом на пізнавальну сферу. Автобіографічний метод. Перенесення відпрацьованих у групі форм поведінки на ситуації, що мають місце в житті. Сімейна психотерапія.

5. Трудотерапія й терапія зайнятістю. Уточнення здатності до різних видів праці. Самообслуговування й елементарна праця. Прості одноманітні види праці без вимоги до темпу виконання. Навчальна трудотерапія, заохочення контактів з оточуючими. Наближення праці до передбачуваного працевлаштування. Навчання домашній роботі. Виконання разових доручень. Постійні обов'язки удома технічного характеру.

6. Культурні заходи. Участь у самодіяльності в якості виконавців або помічників. Музична терапія, танець.

7. Визначення працездатності. Визначення або продовження наявної інвалідності. Визначення інвалідності й рішення питання щодо навчання в допоміжній школі-інтернаті. Збереження інвалідності і вирішення питання про можливість працевлаштування.

8. Визначення обмеженої дієздатності або недієздатності. Установлення соціального статусу: повна цивільна дієздатність; обмеження цивільної дієздатності (ст. 36 ЦК України); визнання недієздатним (ст. 39 ЦК України). Підбор піклувальника або опікуна. Оформлення документів до психоневрологічного інтернату.

9. Робота з родичами, опікунами. Одержання об'єктивних відомостей про хворого. Заохочення контактів і турботи про хворого. Інструктаж родичів, піклувальника або опікуна про відгородження хворого від життєвих колізій. Роз'яснення з правових питань та отримання пільг. Виконання функцій опікуна з боку лікарні при його відсутності.

10. Соціальна допомога: допомога в одержанні листка непрацездатності або пенсії; у розв'язанні внутрішніх сімейних конфліктів; у розв'язанні житлових питань (у т. ч. у поселенні в гуртожиток); у здійсненні особистих немайнових прав (ст. ст. 270, 272 ЦК України); з питань шлюбу; по стягненню аліментів (ст. 193 Сімейного кодексу України); з погашення заборгованості за комунальні послуги.

11. Оформлення в психоневрологічний інтернат.

12. Профілактика жорстокого ставлення, насильства: направлення інформації в районні служби по справах неповнолітніх, у РВ УМВС про факти неправильного виховання, жорстокого ставлення, насильства, заволодіння грішми й т. п.; направлення інформації районному наркологові або психіатрові про необхідність взяття на облік і лікування одного із членів родини.

Потреби хворих підкреслюються й фіксуються в межах, які визначені:

а) державними гарантіями, зазначеними у ст. 5 Закону України «Про психіатричну допомогу»;

б) правами інвалідів, які викладені в книзі: «Права інвалідів в Україні. - Київ: Сфера, 2002. - 357 с.» та іншими нормативними-правовими документами.

3. Організація благодійних організацій які страдають інтелектуальною недостатністю

інтелектуальний благодійний недостатність освіта

Держава намагається визначити, що потрібно особам з інтелектуальною недостатністю. Міністерство соціальної політики прийняло відповідний наказ, внаслідок якого у 25 регіонах нашої країни в 2013 році впродовж січня-лютого проходить Всеукраїнська акція. Відтак, батьки чи законні представники людей з особливими потребами направлятимуть власні заяви до місцевих управлінь соціального захисту з переліком всього необхідного для осіб з інвалідністю.

Надія Гуменна, голова правління громадської організації родин дітей-інвалідів «Дитина»:

«Людина, яка представляє людину з особливими потребами, батько чи мама, буде заповнена заява саме в соціальних потребах. Після цього ми зберемо ці заяви і вони будуть відправлені в управління праці. Після того ми будемо лобіювати ті інтереси на рівні держави, тобто перед Міністерством. Ми будемо доносити до Міністерства, що такі потреби в регіонах є».

Громадську організацію «Дитина» щодня відвідує близько 20 людей з інтелектуальною недостатністю. Вони не лише вчаться, а й займаються фізичними вправами. Це відбувається під наглядом батьків та, звичайно, соціального працівника. Перелік потреб, необхідних для підтримки роботи організації - чималий. Проте Надія Гуменна першочергово виділяє найважливіше.

Надія Гуменна, голова правління громадської організації родин дітей-інвалідів «Дитина»:

«Денний догляд, соціально-психологічна реабілітація, трудова реабілітація, підтримане проживання. Перелік великий, але не всі батьки навіть знають, що вони мають право на такі соціальні послуги».

Відповідної кількості соціальних працівників немає через те, що коштів їм на зарплату не вистачає. Тому громадській організації допомагають волонтери. А фінансово підтримують благодійники.

Надія Гуменна, голова правління громадської організації родин дітей-інвалідів «Дитина»:

Таких громадських організацій, як тернопільська «Дитина», є чимало в кожному місті України. Представники людей з особливими потребами надіються, недарма направляють заяви з переліком необхідного. Очікують, що вже у наступному, 2014 році отримають допомогу від держави.

Размещено на Allbest.ru