Складові чинники процесу соціалізації

Размещено на http://www.allbest.ru/

Складові чинники процесу соціалізації

Зміни, які відбуваються в суспільстві на сучасному етапі його розвитку, породжують нові вимоги щодо системи освіти й виховання підростаючого покоління. Одним з основних завдань сучасної теорії та практики виховання дитини дошкільного віку є вивчення її особистості й усіх чинників, що впливають на її становлення. Важливу роль у цьому процесі відіграє соціальне середовище.

Дослідження проблеми впливу середовища на соціалізацію дитини в дошкільному віці виникли не сьогодні. Якщо звернутися до історії, побачимо, що ще французькі просвітники XVII століття та їхні російські послідовники (А. Бестужев, Є. Дашкова, М. Ломоносов, Н. Новиков, А. Радищев) у класичній педагогіці ХІІІ століття надавали великого значення обставинам, у яких індивід живе й виховується. Витоки наукового дослідження щодо розв'язання проблеми соціалізації та особливостей впливу на цей процес соціального середовища ми знаходимо в роботах зарубіжних учених (Г. Тарда, Г. Гоббса,Дж. Дьюї, Т. Парсонса, З. Фройда).

На сучасному етапі теоретичне осмислення соціалізації як складової педагогічного процесу, вивчення форм, методів її практичної реалізації як педагогічної мети поступово дедалі більше привертають увагу науковців.

Помітний доробок у галузі аналізу соціально-педагогічних аспектів цієї проблеми належить таким дослідникам, як Л. Артемова, А. Богуш, О. Кононко, В. Кузь. Різні аспекти соціалізації індивіда і впливу соціального середовища на її перебіг висвітлюються в працях І. Беха, М. Лукашевича, І. Печенко, Т. Кравченко, Л. Куликової, Б. Братуся. Особливий інтерес вони становлять у зв'язку з дослідженням сутності та особливостей соціального розвитку дитини в умовах сьогодення.

Тому мета нашої статті полягає в теоретичному аналізі сутності поняття «соціальне середовище» й визначенні особливостей його впливу на соціалізацію дітей дошкільного віку в сучасних умовах.

Однією з найважливіших характеристик людини як живої соціальної системи є її відкритість, тобто неможливість існування без неперервної взаємодії з іншою системою (або сукупністю систем) - соціальним середовищем.

У сучасній теорії поняття «соціальне середовище» використовується в кількох аспектах.

Звернімося до навчального словника-довідника «Соціологія: Терміни, поняття, персоналії», де дається визначення поняттю «соціальне середови- ще». Зокрема, у ньому зазначається: «Соціальне середовище - це суспільні, матеріальні та духовні умови, що оточують людину, забезпечують її існування, формування й діяльність. Соціальне середовище як постійне джерело поповнення особистого досвіду, знань людини є тим об'єктивним чинником, що визначає спрямованість життєвих потреб, інтересів, цінностей, реальну поведінку особи, процес її самовизначення й самореалізації» .

У найширшому розумінні під соціальним середовищем розуміють усю соціальну дійсність (державу, суспільство); у більш вузькому - середовище, яке безпосередньо оточує дитину й тим самим впливає на її розвиток, формування характеру, інтересів, нахилів, ціннісних орієнтацій тощо. Виходячи з такого розуміння природи людини, «її поведінка й діяльність, формування всіх її психологічних функцій нерозривно пов'язані з навколишнім середовищем і зумовлюється ним»

Процес соціального розвитку дитини починається з раннього дитинства і проходить у певному соціальному середовищі. Малюк розвивається в межах своєї сім'ї, соціального й національного оточення. На нього впливають батьки, родичі й інші дорослі, однолітки, з якими він спілкується, а також дошкільний навчальний заклад як соціальна інституція, де він соціалізується.

Також значний вплив на соціалізацію дитини мають засоби масової інформації, соціокультурне середовище, у якому вона росте, події, що відбуваються в довкіллі. Отже, соціальне середовище - це складне структурне утворення, яке характеризується взаємопов'язаними зв'язками та відносинами між його складовими. За визначенням Р. Павелкова, соціальне середовище становить єдність таких складових: макросередовища (суспільства як певної соціально-політичної, соціально-економічної та ідеологічної системи), мезосередовища (національно-культурних, соціальних особливостей регіону), мікросередовища (безпосереднього середовища життєдіяльності дитини:сім'ї, сусідів, групи однолітків, культурних, навчально-виховних закладів). У різні періоди дитинства ці складові соціального середовища значною мірою впливають на соціалізацію дітей дошкільного віку . Віддаючи належну роль впливу на соціалізацію дитини дошкільного віку макросередовищу та мезосередовищу, необхідно зазначити, що найбільший соціалізуючий вплив на особистість, на нашу думку, здійснює мікросередовище сім'ї та дошкільного навчального закладу. У чому ж полягає його вплив на соціалізацію особистості, яким чином він відбувається?

Розглядаючи особливості впливу соціального середовища на соціалізацію дитини, представники концепції персоналізації стверджують, що під таким впливом розуміється «процес її входження в нове соціальне середовище та інтеграцію з ним».

Ж. Паже, звертаючись до розгляду проблеми впливу соціального середовища на особистість, яка соціалізується, зазначав, що «останнє впливає на людину з самого народження тією мірою, що й середовище фізичне, і не лише впливає, а й безпосередньо трансформує її структуру» .

Першим природним чинником соціалізації для дитини виступає сім'я, яка протягом усього життя є тим мікросередовищем, на тлі якого відбувається особистісне зростання людини. Батьки - найближчі й найрідніші для неї люди.

За допомогою батьків маленька дитина задовольняє потреби в психологічній захищеності, емоційному спілкуванні. З перших днів існування дитину оточують рідні люди, які залучають її до різних видів соціальної взаємодії. Перший досвід соціального спілкування набувається малюком ще до того, як він починає розмовляти. Опановуючи певні знання, навчаючись розуміти свої спонуки, дитина поступово переходить на вищий рівень розвитку - формулювання бажань і прагнень задовольнити ці потреби в діяльності. Відповідно до розширення кола уявлень про соціальне середовище в дитини змінюються потреби, стають усвідомленими оцінки подій, явищ, вчинків людей, що оточують . З цього приводу Ж. Піаже писав: «…Розмовляючи зі своїми близькими, дитина кожної миті спостерігає, як підтверджуються або заперечуються її думки, і вона поступово відкриває величезний світ сторонніх відносно себе думок, що дають їй нові відомості або впливають на неї»

Водночас, на соціалізацію особистості, на нашу думку, здійснює неабиякий вплив домашня атмосфера: стиль взаємин у сім'ї, психологічний клімат, ставлення дорослих до різних подій, явищ суспільного життя, до інших людей. Дитина в сім'ї «приміряє» себе до суспільства, а це, у свою чергу,стимулює її соціальну активність. Проекція на «світ людей» є діяльністю, що допомагає дитині засвоїти норми людських взаємин та включає дитину в систему цих взаємин поза межами сім'ї

Отже, соціальний досвід, який передається в сім'ї, поступово стає невід'ємною складовою особистості. За такого підходу соціалізацію можна розглядати як процес і результат засвоєння та наступного відтворення індивідом соціального досвіду в соціальному середовищі.

Однак, соціальне середовище, зокрема сім'я, може як сприяти процесам розвитку дитини, так і стримувати їх. На сьогоднішній день реальне становище дітей дає змогу фіксувати значні обмеження, недостатнє забезпечення як матеріальних, так і духовних ресурсів, які є необхідними для повноцінної соціалізації в сучасних складних умовах. «Соціальні сироти», «безпритульні», «бездоглядні», «жертви насилля» - це далеко не повний перелік дітей, що опинилися у складній небезпечній ситуації, яку вони не спроможні розв'язати самостійно. При цьому найбільш вражаючим є те, що серед цих дітей 15% (за даними соціальних органів) - діти дошкільного віку.

Як засвідчують соціальні органи, у країні нараховується 82 тисячі неблагополучних сімей, у яких проявляється безвідповідальне ставлення батьків до виконання своїх виховних функцій, жорстоке поводження з дітьми, наявне фізичне та психічне насильство, агресія в сім'ї. Крім того, сьогодні викликає тривогу зменшення тривалості та значне збіднення змісту спілкування членів родини, зникнення спільних форм діяльності батьків і дітей .

Як наслідок, психологи констатують факти катастрофічного збіднення емоційних зв'язків між батьками й дітьми - між ними не складаються близькі довірливі стосунки, які необхідні для повноцінного процесу соціалізації.

Отже, сім'я як мікросередовище, у якій знаходиться дитина, може як сприяти соціалізації дитини, так і стримувати її. Адже особистість не може розвиватися в соціально схвальному напрямку, якщо сім'я, що її оточує, є «морально застиглою»: низький моральний рівень сім'ї створює значні перепони повноцінній соціалізації дитини .

Наступним соціальним мікросередовищем для дитини є дошкільний навчальний заклад - середовище, де вона продовжує отримувати елементарні знання, уміння, навички, які гарантують формування в неї здатності орієнтуватися в довкіллі, набувати життєвого соціального досвіду, адекватно реагувати на явища, події, людей, предметний світ.

Під впливом дошкільного навчального закладу в дитини формується свідоме ставлення до себе як до самостійної особистості, рівної з іншими людьми, відбувається становлення позитивного образу «Я», формування почуття гідності та власної значущості серед інших людей. У дошкільника формується адекватна самооцінка, збереження свого «особистого простору», усвідомлюється поведінка з урахуванням можливих реакцій інших людей, виховується вміння пристосовуватися до життя в нових соціальних умовах і також протистояти негативним впливам незнайомців, коректно припиняти неприємне спілкування.

Із вступом до дошкільного навчального закладу в мікросередовищі дитини з'являється важливий дорослий - вихователь. Від спілкування з ним, його поведінки залежить ефективність соціалізації дитини. Дитина сприймає його вплив як усвідомлено, так і не усвідомлено, через психологічні механізми - зараження, наслідування, сугестію .

Принагідно нагадаємо, що значущим чинником соціалізації в цьому соціальному середовищі є дитяче співтовариство. Спільні види діяльності, які виникають під час взаємодії дітей дошкільного віку, виробляють у дитини необхідні навички соціальної взаємодії, уміння підкорятися колективній дисципліні й водночас відстоювати власні права, співвідносити власні інтереси із суспільними . Доречно про таке спілкування дітей висловився

Ю. Волков: «…Притягуючи один одного, як крапельки ртуті (і знаходячи в реакції інших підтвердження власному існуванню), діти прагнуть виявити свою особистість як індивідуальність, вимагаючи від інших підтримки соціального стандарту» .

Отже, для дитини, яка соціалізується, відповідними еталонами зміни соціального середовища є сім'я, дошкільний навчальний заклад, найближче оточення. При переході до іншого соціального середовища дитина переживає кризу входження в нову соціальну спільноту, процес адаптації, розчинення в ній, яка детермінується процесом індивідуалізації й завершується інтегруванням з соціальним середовищем .

Отже, соціальне середовище може як сприяти процесу соціалізації, так і стримувати її. За умови відповідності соціального середовища соціальним потребам дитини процес соціалізації дитини відбувається ефективно. У випадку несприятливих впливів соціального середовища процес соціалізації дитини хоча й відбувається, але при цьому набуває рис нестабільності, соціальної малоцінності, навіть злочинної спрямованості. Тому дитина успішно пройде всі етапи соціалізації за наявності відповідного соціального середовища, цілеспрямованого виховання й навчання.

Подальші розробки планується провести в напрямі вивчення особливостей впливу інших складових соціального середовища на соціалізацію дітей дошкільного віку в умовах сьогодення.

Таким чином, поданий вище аналіз доводить, що етапи соціалізації дітей, складові цього процесу, чинники та його характерні особливості є продуктом історії. Зокрема, щодо структури та змістового наповнення «до доросла» епоха життя людини перебудовувалась із включенням нових вікових періодів під впливом соціальних інститутів, поява яких зумовлювалась розвитком суспільства.

Так, раннє дитинство вперше з'являється в сім'ї, де воно пов'язане зі специфічним спілкуванням - «ніженням» та «пестощах» маленької дитини [6].

Розвиток суспільства призвів до нової концепції дитинства. Для педагогів ХVІІ ст. любов до дітей виявлялась вже не у пестощах, а в психологічному інтересі до виховання та навчання, тобто, у цілеспрямованому впливі на процес соціалізації дитини [6].

У сімейному житті в ХVІІІ ст. наголошується на потребі раціонального виховання, що спиралося на сувору дисципліну. Увагу батьків починають привертати всі грані дитячого життя. Однак функцію організованої підготовки дітей до дорослого життя приймає на себе не сім'я, а спеціальний суспільний заклад - школа, яка покликана виховувати кваліфікованих працівників і зразкових громадян. Універсальним виміром, що по-новому «розмітив» дитинство, став «навчальний клас». Поява школи як інституту соціалізації, введення всезагального та обов'язкового шкільного навчання спричинили виникнення такого соціального феномена, як дошкільне дитинство та молодший шкільний вік. Із введенням середньої освіти в когорту дитячих вікових періодів влився підлітковий вік [8].

Інститут військової служби та обов'язкова військова повинність як нова форма соціального життя окреслили наступний віковий рівень, а саме - юнацький вік [6].

Пізніше, в ХХ ст., Перша світова війна спричинила появу феномена «молодіжної свідомості», представленої в літературі «втраченого покоління» [7].

Зауважимо, що тривалість віх дитинства знаходиться в прямій залежності від рівня матеріальної та духовної культури суспільства. У різних суспільствах постійно змінюється внутрішня диференціація цих віх, межі яких то чітко виділяються, то починають розмиватись, як у сучасних умовах межі підліткового віку [6; 15].

Стосовно історичних особливостей інститутів соціалізації І. Кон відзначає, що, для прикладу, класичній первісності характерною була належність дітей більше до всього колективу родичів, аніж до сім'ї. Виховання здійснювалося спільними зусиллями усієї общини, головним чином, через послідовне включення дітей під час їх дорослішання до різноманітних форм ігрової, суспільно-виробничої та ритуальної діяльності, що були ще недостатньо відділені одна від одної. Тому всі прадавні інститути соціального дорослішання дітей були поліфункціональними та виконували одночасно трудові, соціально-організаційні та ритуальні функції [6].

Згодом одним із головних інститутів первинної соціалізації стає велика сім'я. Це сприяло індивідуалізації і водночас соціальній диференціації змісту, завдань і методів виховання залежно від матеріальної забезпеченості та соціального статусу окремої сімейної групи. Однак, сімейне виховання ніколи не могло забезпечити адекватну підготовку дитини до все більш різноманітних і ускладнених форм життєдіяльності. Звідси - збереження і трансформація давніх форм общинної соціалізації та виникнення на їх основі чи на противагу їм нових суспільних інститутів, призначених для передачі успадкованого досвіду - шкіл, особливих форм виробничого навчання тощо, що вступають у складні та суперечливі взаємовідносини з сімейними впливами, до того ж їх значимість співвідноситься з конкретними фазами життєвого циклу: до певного віку дитина Продовжуючи тему історичних змін чинників процесу соціалізації, зауважимо, що на початку XX ст. ставлення до дітей та практика виховання стають гуманнішими. Права дітей захищені законом у більшості країн світу. Однак особливості осмислення дитинства та форми цілеспрямованої керованої соціалізації дітей все ще значно варіюють у різних державах [6]. Наприклад, японські діти до трьох років зазвичай сплять зі своїми батьками, дідусями, бабусями чи братами і сестрами. Очевидно, такі умови сну виникли як складова процесу соціалізації задля підсилення розвитку близьких стосунків у сім'ї, відображаючи цінність колективної гармонії в даній культурі [2; 9].

Найширшою психоаналітичною концепцією історичних змін стилю соціалізації, що базується на взаємостосунках дітей і батьків, безперечно, є «психогенна теорія історії» американського психоаналітика, соціолога та історика Ллойда Демоза, який запропонував серію гіпотез щодо психоісторії, що встановлює загальні закони та чинники історичного розвитку:

1.Еволюція взаємостосунків між батьками та дітьми - незалежне джерело історичних змін. Походження цієї еволюції - в здатності батьків повертатись (регресувати) до психічного віку своїх дітей та вирішувати тривоги, пов'язані з цим віком краще, аніж коли вони це робили в час власного дитинства. Процес цей схожий на психоаналіз, в якому теж передбачається повернення до пройденого, що дає особистості другий шанс зустрітись із її дитячими тривогами.

2.«Генераційний тиск» до психічної зміни автоматично призводиться потребою дорослої людини повернутися до пройденої фази свого розвитку та прагненням дитини до контакту з дорослими, незалежно від будь-яких соціальних і технологічних змін.

3.Історія дитинства є послідовністю все більш тісного зближення між дорослим і дитиною. Таке зближення психічної відстані між ними викликає нову тривогу. Зменшення цієї тривожності дорослих - головний стимул педагогічної практики кожного періоду.

4.Базуючись на гіпотезі, що історія означає загальне покращення догляду за дітьми, закономірно стверджувати, що чим більше ми заглядаємо у минуле, то тим менш ефективними будуть способи, якими батьки відповідають на потреби дитини, яка змінюється та розвивається.

5.Оскільки психічна структура передається із покоління у покоління через дитинство, виховні звичаї суспільства є не тільки однією з його культурних рис, а й в основному умовою трансмісії та розвитку всіх інших елементів культури. Ці звичаї створюють певні межі тому, що може бути досягнутим в усіх інших сферах історії. Специфічний дитячий досвід - необхідна передумова підтримки відповідних культурних рис, і відразу ж після зміни дитячих переживань зникають і пов'язані з ними риси культури [5].

У відповідності зі своїми ідеями Л. Демоз розділяє усю історію дитинства на шість періодів, кожному з яких відповідає певний стиль виховання (як відносно соціально контрольований аспект соціалізації) і форма взаємостосунків між батьками та дітьми, виховується в сім'ї, а згодом переходить в спеціалізований інститут [6].

Отож, аналіз особливостей чинників соціалізації дітей, здійснений в історіогенетичному руслі, засвідчує, що цей феномен набуває якісно нових рис під час розвитку людства, віддзеркалюючи специфіку розуміння кожним конкретним суспільством суті дитинства, власне природи дитини. В різні епохи дорослими синтезуються відмінні очікування щодо молодшого покоління та формуються на основі цих базових принципів відповідні цілі виховання. Історично структура, суть, складові, цілі, чинники та механізми соціального дорослішання дітей зазнають змін, які відображаються в індивідуальному розвитку кожної людини. Розглянемо, які характерні чинники супроводжують соціалізацію дитини в її онтогенезі в наш час.

Таким чином, на основі аналізу особливостей чинників процесу соціалізації дітей, здійсненого в історіогенетичному та онтогенетичному руслі, ми дійшли висновку, що етапи цього процесу, його складові та характерні особливості є продуктом історії. Зокрема, структурно соціальне дорослішання дітей змінювалося із включенням нових вікових періодів під впливом соціальних інститутів, поява яких зумовлюється розвитком суспільства (схематично послідовність історичних змін основних соціалізуючих інститутів можна зобразити так: община - сім'я - державні установи). Тривалість вікових віх дитинства знаходиться в прямій залежності від рівня матеріальної та духовної культури суспільства.

Одним з основних чинників історичних змін моделі соціалізації дітей є ускладнення сфери життєдіяльності. Кожна така нова модель соціального дорослішання дітей відповідного етапу розвитку людства базується на конкретному сформованому еталонному образі дитини, що є специфічним видом соціальної проекції, відображенням очікувань та розчарувань дорослих.

Дослідниками ведеться робота щодо пошуків шляхів розв'язання актуальних проблем соціального дорослішання, які характеризують сьогодення (В. Абраменкова, І. Кон, В. Кудрявцев, В. Мудрик, Л. Обухова, Д. Фельдштейн та ін.). Зокрема, поруч із такою позитивною рисою соціалізації дітей на теперішньому етапі, як зростання їх активності та вибірковості (тобто суб'єктності) у рефлексії навколишнього світу, зауважується те, що сучасна цивілізація загалом все більше віддаляється від умов, сприятливих для повноцінного психічного розвитку дитини, все більше поглиблюючи ізоляцію та збільшуючи дефіцит спілкування дитини з дорослими.

соціалізація дитина персоналізація

Література

1. Діти і соціум: Особливості соціалізації дітей дошкільного та молодшого шкільного віку: Монографія / А.М. Богуш, Л.О. Варяниця, Н.В. Гавриш, та ін.; За заг. ред. Н.В. Гавриш. - Луганськ: Альма-матер, 2006. - 368 с.

2. Волков Ю.Г., Мостовая И.В. Социология в вопросах и ответах. - М.: Гандарики, 1999. - 349 с. Карнаух Л.8

3. Кравченко Т.В. Особистість і соціальне середовище: проблеми взаємодії // Теоретико-методичні проблеми виховання дітей та учнівської молоді: Зб. наук. пр. - К. - Житомир: Вид-во «Волинь», 2003. - Кн. І. - С. 132 - 137.

4. Кравченко Т.В. Соціалізація особистості й соціальне середовище // Теоретико-методичні проблеми дітей та учнівської молоді: Зб. наук. пр. - Вип. 9. - К., 2006. - Кн.2. - С. 23-29.

5. Лукашевич М.П. Соціалізація. Виховні механізми і технології: Навч.- метод. посібник. - К.: ІЗМН, 1998. - 112 с.

6. Павелків Р.В., Цигипало О.П. Дитяча психологія: Навч. посібник. - К.: Академвидав, 2008. - 431 с.

7. Печенко І.П. Дитина в сучасному соціально-педагогічному просторі: проблема захисту прав // Зб. наук. пр. Полтав. держ. пед. ун-ту ім. В.Г. Короленка. - Вип. 6(45). - Полтава, 2005. - Серія «Педагогічні науки». - С.45 - 53.

8. Пиаже Ж. Избр. психол. тр.: Пер. с англ. и фр. - М.: Междунар. пед. академия, 1994. - 476 с.

9. Соціологія: Терміни, поняття, персоналії: Навч.

Размещено на Allbest.ru