Етапи і напрямки сучасної зарубіжної соціології

Размещено на http://allbest.ru/

Размещено на http://allbest.ru/

Міністерство освіти і науки України

Дніпропетровський національний університет імені Олеся Гончара

Центр заочної та вечірньої форми навчання

КОНТРОЛЬНА РОБОТА

з курсу «Зарубіжні соціологічні теорії»

На тему: «Етапи і напрямки сучасної зарубіжної соціології»

Дніпропетровськ 2012



Зміст

Вступ

1. Зарубіжна соціологія XX століття

2. Етапи розвитку сучасної зарубіжної соціології

3. Класифікація напрямків сучасної зарубіжної соціології

4. Основні напрямки сучасної зарубіжної соціології

Висновки

Список використаної літератури



Вступ

Сучасна соціологія включає в себе багато наукових шкіл і окремих вчень. Сучасна соціологія своїм предметом називає суспільство або окремі суспільні явища. Соціологія при цьому вивчає не просто самі явища, а найбільш загальні їх властивості, які не розглядаються іншими соціальними науками (історією, філософією, психологією, політичною економією, теорією права).

Особливості сучасної науки полягають у тому, що вона намагається вирішувати найгострішу проблему наших днів - виживання людства для можливостей подальшого оновлення цивілізації і підняття її на більш розвинену щабель відносин. Соціологія шукає вирішення цих проблем не тільки на глобальному рівні, а ще й на рівнях окремих соціальних спільнот, соціальних інститутів, шляхом вивчення соціальної поведінки окремих особистостей. Ця наука досліджує етапи становлення, поступального розвитку і справжнього функціонування товариств та спільнот людей. При цьому суть явищ і їх причини вона шукає у глибинних соціальних процесах, стосунки між особистостями і спільнотами.

Напрямки сучасної соціології розходяться по двох критеріях. Всі школи сучасної соціологічної науки діляться на дві групи. Це мікросоціологічні і макросоціологічні теорії.



1. Зарубіжна соціологія XX століття

Бурхливий розвиток соціологічної науки в XX столітті породив багато течій, які дотримувалися самих різних концепцій, поглядів, як щодо загальнометодологічних позицій, так і щодо приватних проблем.

У XX столітті соціологія пішла «ушир» - вона поступово охоплювала країни Східної Європи, Азії, Латинської Америки, Африки. Зараз практично немає жодної країни в світі, де не була б представлена соціологічна наука в тому чи іншому вигляді.

XX століття - це і століття розвитку соціології "вглиб". Вона охоплювала все нові і нові галузі пізнання, відкривала багато пересічних тем (місто, здоров'я, демографія) або надавала нове соціологічне звучання тим проблемам, які були розроблені іншими галузями людського знання (інфраструктура, спілкування, катастрофи та ін.)

У XX столітті відбувалося і конституювання соціологічного знання у вигляді відкриття спеціальних кафедр, факультетів, організації науково-дослідних центрів і організацій. Професія соціолога ставала затребуваною на ринку праці.

І, нарешті, слід зазначити організаційне зміцнення соціології. У XX столітті були створені перші національні соціологічні суспільства і асоціації, які після другої світової війни (1946) створили Міжнародну соціологічну асоціацію, що організувала 14 всесвітніх конгресів і сприяла перетворенню соціологів в один з помітних загонів в області соціального знання.

Так як в процес виробництва і розвитку соціологічного знання залучені тисячі людей у кожній країні, то цілком зрозуміло те різноманіття теорій і концепцій, які були вироблені на світ в XX столітті і продовжують з'являтися у великій кількості і в даний час.

На думку відомого французького соціолога А.Турена, в соціології в 90-ті роки в цілому головний процес полягає у зміні предмета дослідження і дослідницьких орієнтації. Якщо в 60-і роки вся проблематика зосереджувалася навколо поняття соціальної системи, то тепер вона зосереджується навколо поняття дії і діяча (актора).

Незважаючи на існування безлічі концепцій, особа соціології кінця XX століття у все більшій мірі визначають теорії, які сходять до людини, її ролі та активності в сучасному світі. [5]

зарубіжний соціологія неопозитивізм конфлікт

2. Етапи розвитку сучасної зарубіжної соціології

Перший етап (з сер. 19 ст. та до 2-ї світової війни) характеризується слабкою дифференцированністью предмету і процесами інституціалізації в рамках академічних установ. Вчені намагалися знайти вирішальний, єдиний чинник, що визначає соціологічні процеси розвитку суспільства, напрямки історичного процесу (органіцизм, механіцизм, соціогеографія, соцдарвінізм). Соціологія вперше впроваджується в університетах. З'являються посади професорів соціологів і кафедри, наукові журнали, професійні, національні і міжнародні спільноти.

Другий етап (20-30 роки 20 ст.) - період плюралістичного підходу в соціології. Зрозуміти складну динаміку суспільних змін можна, вивчаючи комплексно всю сукупність чинників, складових життя суспільства (економічний, соціологічний та ін.) Триває бурхливий розвиток кафедр і факультетів в університетах світу, з'являються самостійні соціологічні дослідницькі інститути, відбувається зміцнення міжнародного співробітництва соціологів.

Третій етап (40-60 рр..) - етап бурхливого розвитку "теорії середнього рівня", створення галузевих соціологій. Інституційно соціологія виходить за межі університетів, і значне число професіоналів-соціологів стає зайнятою в галузевих дослідницьких центрах. З'являються соцтехнологіі - кадровий менеджмент, різні методики соцпрогнозування.

Четвертий етап (70-80 рр..) - радикальний вплив на життя академічного середовища і всього сучасного суспільства мали масові прояви молодіжного та студентського соцпротесту. Це час методологічного плюралізму. Наукове співтовариство зрозуміло - неможливо створити єдину універсальну соціологічну теорію, кожен з існуючих соціологічних підходів вирішує конкретні завдання стосовно до певних предметів і об'єктів соціологічного дослідження. Інституційно розвивається галузеве соціологічне співробітництво, поширюються порівняльні міжнаціональні дослідницькі проекти, зростають міжнародні соціологічні видання.

П'ятий етап (з 80 р. до кінця 20 ст.) - поява нових соціологічно-філософських концепцій (теорія структурації, теорія соціальних змін, неофункционализм, постмодерн).[2, c. 18-23]

3. Класифікація напрямків сучасної зарубіжної соціології

Сучасна зарубіжна соціологія - надзвичайно складне і суперечливе утворення, представлене безліччю різних шкіл і течій. Вони відрізняються один від одного своєю теоретичною спрямованістю, політичною орієнтацією, часом виникнення, історичною долею. Існувало і існує чимало спроб систематизації сучасних соціологічних поглядів. Один з найбільш плідних варіантів класифікації сучасних соціологічних напрямків запропонований шведським соціологом Л. Монсоном, що виділяє чотири основних підходи до вирішення питання про взаємозв'язок особистості і суспільства.

Перший підхід і виходячи з нього соціологічна традиція виходять з примату суспільства по відношенню до окремого індивіду і зосереджують свою увагу на вивченні закономірностей «високого» порядку, залишаючи в тіні сферу суб'єктивних мотивів і смислів. Суспільство розуміється як система, яка підноситься над індивідами і не може бути пояснена їх думками і діями. Логіка міркувань при обґрунтуванні такої позиції приблизно така; ціле не зводиться до суми його частин; індивіди приходять і йдуть, рожають і вмирають, а суспільство продовжує існувати. Ця традиція бере свій початок в соціологічній концепції Е. Дюркгейма та ще раніше - у поглядах Г. Спенсера і О. Конта. Із сучасних течій до неї належать, насамперед, школа структурно-функціонального аналізу (Т. Парсонс) і теорія конфлікту (Л. Козер, Р. Дарендорф).

Другий підхід, навпаки, зміщує центр своєї уваги в бік особистості, стверджуючи, що без вивчення внутрішнього світу людини, його спонукальних мотивів і смислів неможливо створити пояснювальну соціологічну теорію. Ця традиція пов'язана з ім'ям німецького соціолога М. Вебера, а з сучасних соціологів можна назвати представників таких напрямків, як символічний інтеракціонізм (Г. Блюмера), феноменологія (А. Шюц, Н. Лукманов) і зтномето-дологія (Г . Гарфінкель, А, Сікурел).

Третій підхід зосереджується на вивченні самого механізму процесу взаємодії суспільства і індивіда, займаючи як би серединну позицію між двома першими підходами. Одним із засновників цієї традиції вважається ранній П. Сорокін, а однією з сучасних соціологічних концепцій - теорія дії, або теорія обміну (Дж. Хоманс).

Нарешті, четвертий підхід - марксистський. За типом пояснення соціальних явищ він схожий з першим підходом. Однак принципова відмінність полягає в тому, що в руслі марксистської традиції передбачається активне втручання соціології в перетворення і зміну навколишнього світу (наприклад, неомарксизм Г. Маркузе), тоді як три перші традиції розглядають роль соціології скоріше як рекомендаційну. [3, c. 82-83]

4. Основні напрямки сучасної зарубіжної соціології

Досить поширеною і популярною течією в сучасній західній соціології, в першу чергу завдяки американському впливу, залишається неопозитивізм. Неопозитивізм не являє собою єдиної школи, це скоріше певна загальна і дуже впливова орієнтація, прихильники якої називають себе представниками наукової соціології або природничо-наукового напряму в соціології.

Становлення неопозитивізму відноситься до 20-м рокам нашого століття, і пов'язане воно з виробленням «стандартної концепції науки». Вона передбачає реалізацію наступних принципів:

* Соціальні явища підпорядковуються законам, загальним для всієї дійсності - природної та культурно-історичної;

* Методи соціального дослідження мають бути такими ж суворими, точними та об'єктивними, як методи єствознання;

* Суб'єктивні аспекти людської поведінки (мотиви, ціннісні орієнтації та ін.) можна досліджувати тільки через їх відкритий прояв; в істинність наукових понять і тверджень повинна встановлюватися на основі емпіричних процедур;

* Всі соціальні явища можуть і повинні бути описані і виражені кількісно;

* Соціологія як наука повинна бути вільна від ціннісних суджень і зв'язку з ідеологією.

Завдяки своїй прикладній емпіричній орієнтації неопозитивізм активно розробляв і освоював різні методи соціологічного дослідження: включене і невключне спостереження, метод використання особистих документів, шкалування, панельний метод, латентний, кластерний, контент-аналіз і ін.

В рамках неопозитивізму (П. Лазарсфельд) були сформульовані основні вимоги до проведення соціологічного дослідження, які можна вважати нормами соціологічної культури:

* Відбір понять і їх точна інтерпретація;

* Формулювання гіпотез;

* Опис методів дослідження;

* Опис даних і результатів дослідження;

* Аргументація висновків;

* Запрошення до дискусії з досліджуваної теми. [4, c. 93]

Неопозитивізм досяг піку своєї популярності в 40-х-50-х роках, після чого настав певний спад. Неопозитивізм втратив лідируючі позиції в сучасній західній соціології. Відродженню неопозитивізму в кінці 70-х - початку 80-х років сприяла суспільно-політична обстановка: вимога надійної інформації та наукової експертизи соціальних явищ стала державним замовленням. Соціологія відповіла на це посиленням прикладної функції, втіленої насамперед у соціальній інженерії, і розширенням поля прикладних досліджень. Разом з тим робляться спроби подолання емпіризму й описовості (Г. Бейлок, Д. Коен, Д. Уїллер). На передній план виступають наступні неопозітівістскіе положення:

* Найбільш адекватною формою вираження соціологічної інформації є мова математики;

* Ґрунтуючись на методологічному єдності наук, соціологія повинна використовувати нові логіко-методологічні засоби для аналізу даних;

* Соціологія - етично нейтральна сфера соціальних досліджень.

Таким чином, посилення попиту на соціальну інформацію створює фінансову основу і сприятливий політичний клімат для розвитку неопозитивізму. Але не можна не бачити і обмеженості цього методу, пов'язаної з відсутністю фундаментальної теоретичної бази.

Поняття структурно-функціонального аналізу вживається в двох значеннях: 1) як об'єднуючий назву школи в соціології, яку заснував і очолив Т. Парсонс; 2) як метод дослідження, за яким зміни елемента системи повинні розглядатися у зв'язку зі змінами всієї системи. Нас цікавлять саме концептуально-теоретичні погляди Т. Парсонса і його послідовників.

Головною спонукальною причиною всіх наукових зусиль Парсонса була спроба знайти та сформулювати принципи такої системи, яка була б гранично абстрактною і настільки загальною, що вона ніколи не могла б застаріти. Тому ключ до всієї концепції Т. Парсонса - категорія рівноваги, бо суспільство, по Парсонсу, може існувати і самозберігається тільки в рівновазі. Порушення рівноваги означає дестабілізацію або загибель соціальної системи. Звідси основне завдання соціології - дати рекомендації по стабілізації суспільства, тобто по підтриманню рівноваги.

Жодна соціальна система, чи то суспільство в цілому, чи якась виробнича одиниця або окремий індивід, не можуть вижити, якщо не розв'язані її основні проблеми:

* Пристосування до навколишнього середовища (адаптація);

* Формулювання цілей і мобілізація ресурсів для їх досягнення (цілепокладання);

* Підтримання внутрішньої єдності і упорядкованості, припинення можливих відхилень (інтеграція);

* Забезпечення внутрішньої стабільності, рівноваги, самототожності системи (латентность - підтримка зразка).

На рівні суспільства в цілому функцію адаптації здійснює економіка, функцію цілепокладання - політика, функцію інтеграції - право і культура, латентну функцію - інститути соціалізації: сім'я, школа, церква і т. д.

Намагаючись відповісти на запитання, завдяки чому можливе спільне життя людей або суспільний порядок, Т. Парсонс приходить до висновку, що пов'язують суспільство не економічні відносини, а те, що робить можливим саме існування цих відносин, а саме: спільність цінностей людей і взаємне дотримання правил соціальної поведінки, «правил гри» [1, c. 195]. Так Парсонс виходить на одну з своїх центральних категорій - категорію соціальної дії. Його специфіка на відміну від фізичної і біологічної дії полягає в а) символічності (тобто наявності таких механізмів регуляції дії, як мова, традиції, цінності та ін.), б) нормативності (що вказує на залежність індивідуальної поведінки від прийнятих в даному суспільстві правил і норм); в) волюнтаристичності (що проявляється в залежності соціальної дії від суб'єктивних «визначень ситуації»).

Розробляючи модель соціальної дії, Парсонс вважає, що її основними складовими елементами є діяч, ситуація, орієнтація діяча на ситуацію.

Передбачається, що діяч (в цій ролі може виступати як окремий індивід, так і соціальна група) володіє активністю і здатний проаналізувати ситуацію, поставити перед собою мету (хай не завжди реалістичну), визначити способи і методи досягнення цієї мети. Ситуація - це різноманітні фізичні, культурні, соціальні чинники, які актуальні для суб'єкта в даний момент і від яких залежить його дія. При цьому партнери по взаємодії орієнтовані на очікування один одного і прагнуть одержати схвалення з боку значимих інших.

Остаточно структуру соціальної дії визначають:

* Система норм і цінностей, яка в загальних рисах співвідносить мету з ситуацією, обмежуючи вибір засобів, задаючи діапазон, набір можливого і неможливого;

* Прийняття індивідуальних рішень про шляхи досягнення цілей;

* Наявні засоби і умови.

Таким чином, формалізована модель системи соціальної дії включає в себе чотири підсистеми: соціальну, культурну, особистісну, органічну. Соціальна підсистема забезпечує інтеграцію дій безлічі індивідів. Культура містить найбільш загальні зразки дій, принципи вибору цілей, цінностей, вірувань, знань, тобто смисли, реалізовані в дії, і засоби прочитання цих смислів. Організм в цій схемі може розглядатися як підсистема, що забезпечує фізичними і енергетичними ресурсами діяча для взаємодії із середовищем. Тим самим дія набуває упорядкований характер і звільняється від внутрішніх суперечностей.

Розвиток суспільства носить, по Парсонсу, еволюційний характер і описується за допомогою категорій «диференціація» (неминуче виникає і прогресивно наростаюча неоднорідність усередині системи) і «інтеграція» (зростання цілісності системи завдяки появі та зміцненню нових взаємодоповнюючих зв'язків і координації між частинами). Він розрізняє три типи суспільств:

* Примітивні, у яких диференціація виражена незначно;

* Проміжні, пов'язані з появою писемності, соціального розшарування, виділення культури в самостійну галузь людської діяльності;

* Сучасні, характерною рисою яких є відділення правової системи від релігійної, формування адміністративної бюрократії, ринкової економіки та демократичної виборчої системи. [6, С. 55]

Але концепція суспільного розвитку в структурно-функціональному аналізі недостатньо детально опрацьована, оскільки Парсонс вважав, що «загальна теорія процесів зміни соціальних систем неможлива при теперішньому стані знань». [1, С. 198]

На противагу структурно-функціональним теоріям, орієнтованим на соціальну рівновагу і розглядаючим конфлікт односторонньо, як дисфункцію, як перешкоду або загрозу соціальній системі, ряд сучасних дослідників (К. Міллс, Л. Козер, Р. Дарендорф та ін) бачать у конфлікті природну і прогнозовану складову соціального організму. Л. Козер визначає соціальний конфлікт як «боротьбу за цінності або статусні привілеї, за владу і дефіцитні ресурси, в якій цілі конфронтуючих сторін полягають не тільки в оволодінні ними, але і в нейтралізації або усунення свого соперніка». При цьому в якості основних функцій соціального конфлікту виділяються:

* Інтеграція соціальної структури;

* Збереження солідарності всередині груп;

* Зміцнення міжлюдських відносин;

* Управління соціальними змінами. У цьому ж руслі розвиває концепцію соціального конфлікту німецький соціолог Р. Дарендорф. Логіка його міркуванні така: соціологія займається вивченням поведінки людей в точці перетину суспільства і окремої людини. При цьому суспільство трактується як будь-який вид соціального зв'язку, від самої вузької (контактна група) до найширшої (людство в цілому). Основу взаємодії в системі «індивід - суспільство» складають норми, які задають рольову поведінку. Поняття «соціальна роль» - дуже важливе поняття в соціології Дарендорфа, оскільки в ньому фокусується відразу кілька принципових моментів.

*Окремому індивіду роль наказується, задається, тобто по відношенню до нього носить нормативно-примусовий характер. «Суть соціальної ролі - примус окремої людини, все одно, переживається він їм як кайдани його окремих бажань або як опора, що дає гарантії».

* І на рівні індивіда, і на рівні суспільства існує ієрархія ролей.

* Роль - це втілення владних відносин на поведінковому рівні.

Нерівність ролей, породжена соціальною нерівністю (а градації соціальної нерівності проводяться по самим різним параметрам, таким як престиж, дохід, рівень освіти і т. д.), веде до конфлікту. Способами вирішення соціального конфлікту не можуть бути ні його ігнорування, ні придушення. Конфлікт взагалі не можна «дозволити», але на нього можна впливати, його можна регулювати за допомогою переговорів, посередництва, арбітражу і т. д.

Гострота конфлікту і оперативність його регулювання залежать від типу соціальної структури, ступеня її відкритості. Чим більш жорстким і закритим є суспільство, тим менше можливостей для соціальної мобільності - як вертикальної, так і горизонтальної, - тим менше, отже, ймовірність конструктивного регулювання конфлікту, тим вище потенціал соціальної напруженості.

Таким чином, найбільш адекватною для регулювання соціальних конфліктів формою суспільства є демократичне, відкрите, високомобільне суспільство, в якому розгортання та протікання конфліктів гранично формалізовано.

В останні 10-15 років помітно посилився інтерес до концепції соціального конфлікту, особливо в США. Там інтенсивно розвиваються нові підходи, що враховують багатомірність, соціальних відносин і багаторівневість полів конфлікту.

Феноменологічна соціологія (А. Шюц, П. Бергер, Т. Лук-Манн) виходить з того положення, що сприйняття світу і конкретних фактів залежить від того, як людина інтерпретує, визначає для себе ті чи інші події. Спосіб тлумачення ситуації, визначення того, що можливо, допустимо, а що абсолютно виключено, залежить від системи цінностей індивіда, яку він засвоїв в процесі соціалізації, від його життєвого досвіду. Шюц підкреслює, що різниця ціннісних і смислових значень обумовлена специфікою соціалізації і залежить від приналежності індивіда до тієї чи іншої культури, соціального прошарку, професійної групи. Соціально нормовані «конструкції світу» дуже варіативні.

Виникає питання: чи можливе в такому випадку об'єктивне розуміння мотивів людських дій, тобто їх суб'єктивного сенсу? Якщо так, то на основі чого воно виникає? Можливість розуміння, стверджує Шюц, закладена в самій основі повсякденного життя, в «світі повсякденності». Саме це дозволяє вирішити головну, на думку Шюца, завдання соціології - зрозуміти процес становлення об'єктивності соціальних явищ на основі суб'єктивного досвіду індивідів. Але соціолог, створюючи теоретичну модель життєвого світу, повинен дотримуватися таких правил (Шюц називає їх постулатами).

* Постулат релевантності (показності). Модель соціального світу повинна враховувати лише ті моменти, які фіксують типові зв'язки і відносини досліджуваного предмета, залишаючи без уваги «надлишкове» зміст, яке не пов'язане безпосередньо з досліджуваною проблемою.

* Постулат адекватності. Соціологічна модель і що містяться в ній знання, мотиви, плани, дії повинні бути вибудувані таким чином, щоб з точки зору здорового глузду вони теж сприймалися як «розумні і зрозумілі».

* Постулат логічніої послідовності. Поняття, якими користується соціологічна наука, слід узгоджувати один з одним, і засновані на них висловлювання не повинні суперечити один одному.

* Постулат узгодження. Соціолог не винаходить світ заново, він будує свою пояснювальну модель таким чином, щоб її можна було емпірично перевірити.

Отже, феноменологічна соціологія вперше розглядає повсякденність як основу і необхідну передумову дослідження в соціальних науках і як тему, предмет цього дослідження.

Одним з найбільш цікавих і продуктивних течій в сучасній західній соціології є символічний інтеракціонізм. Його засновник, американський соціолог Дж. Мід, натхненний ідеями Ч. Дарвіна, намагається створити спеціальну теорію людської еволюції. Для цього необхідно в першу чергу вирішити фундаментальне питання: що відрізняє людину від тварин і що робить його особистістю? По Міду, специфіка людини визначається відсутністю у нього розвиненої системи інстинктів як основних регуляторів поведінки. Саме тому людина має здатність винаходити і застосовувати символи, що є основою свідомого пристосування до навколишнього середовища, свідомої поведінки і самоспостереження.

Головною характеристикою людської дії є використання символів. Мід розрізняє дві форми або дві ступені соціальної дії: щабель спілкування за допомогою жестів і ступінь символічно опосередкованого спілкування.

Спілкування за допомогою жестів характеризується тим, що воно являє собою як би скорочену, згорнуту схему дії, коли за окремим жестом (рухові) можна відновити дію в цілому. Такого роду жести, які беруть на себе функцію координації поведінки, являють собою прообраз мови.

Символічно опосередкована взаємодія, тобто в першу чергу взаємодія за допомогою мови, характеризується тим, що: а) породжує приблизно однакові реакції при спілкуванні з будь-яким індивідом; б) дозволяє ставити себе на місце іншого; в) дозволяє бачити себе очима іншої людини .

Виникнення символічно опосередкованої взаємодії Мід пояснює функціонально - необхідністю координувати поведінку людей, так як у них немає надійних інстинктів, і антропологічно - здатністю людини до створення і використання символів.

Значущі символи можуть виконувати свою координуючу функцію лише в тому випадку, якщо вони є надбанням групи. Поняття «мати», «батько», «добре», «погано» і т.д. у своєму звучанні і специфічному значенні є надбанням групи, звідки окремий індивід ці значення і черпає. Людина стає членом суспільства в міру того, як засвоює зразки і норми групової дії. [4, С. 102]

Поняття «значущий символ» відноситься перш за все до мови. Мід відзначає, що насправді партнери по спілкуванню ніколи не говорять на абсолютно однаковій мові. Внаслідок цього часто виникають ситуації непорозуміння або помилкового розуміння, що призводить до порушення взаємодії.

Ці порушення (спотворення) можуть бути виправлені за допомогою метакоммуникации, тобто такого спілкування, в процесі якого партнери порівнюють сенс уживаних ними понять і виробляють спільну систему значень. Звідси випливає, що:

- людина здійснює діяльність у відношенні об'єктів на підставі тих значень, які він їм надає;

- самі значення є продукт соціальної взаємодії;

- значення виникають і змінюються за допомогою їх інтерпретації, перевизначення.

Суспільство, по Міду, - це сума осіб, з якими індивід підтримує стосунки взаємодії і чиї позиції, чиє ставлення є для нього основою саморозуміння і планування власних вчинків. Виникнення суспільства Мід пояснює в кінцевому рахунку фізіологічними причинами - необхідністю задоволення певних потреб, насамперед потреб у харчуванні та продовженні життя. Але навіть в задоволенні фізіологічних потреб індивід «зав'язаний» на інших людей.

Описуючи реальне і ідеальне суспільства, Мід розглядає їх через призму широти і якості взаємодії. Ідеальне суспільство характеризується загальністю норм і залучення в процес комунікації всього людства. Передумови виникнення ідеального суспільства він бачить у розширенні світогосподарських зв'язків, політичних союзах держав, універсалізації релігій. При цьому Мід підкреслює конструктивну роль соціальних конфліктів, в тому числі конфлікту між працею і капіталом: в ході цього конфлікту подає голос пригноблений, позбавлений слова, ще не визнаний суспільством і бореться за своє визнання клас. Таким чином, розширюється коло соціальних суб'єктів, залучених у комунікацію, і результатом цього нового діалогу може стати реорганізація товариства.

Послідовники Міда саме соціологічне дослідження розуміють як комунікативний процес, мета якого полягає не в створенні теоретичних конструкцій для пояснення реальності, а у відтворенні, в «реконструктуванні» намірів і стратегій діючих індивідів на основі методу розуміння.

Соціологічна теорія дії (інакше її називають теорією обміну) зобов'язана своїм виникненням американському досліднику Дж. Хомансу. Він бачить завдання емпіричної соціальної науки в описі та поясненні зв'язку між явищами. Таким чином, перший крок - це опис. Він можливий завдяки спостереженню, точніше, завдяки узагальненню спостережуваних зв'язків і відносин. Такі узагальнення, передбачувані закономірності називають гіпотезами. Другий крок-пояснення. Щоб пояснити емпіричні закономірності, необхідна теорія. І Хоманс намагається довести, що в соціології в кінцевому рахунку можливий тільки один тип пояснення, а саме психологічний. Тому центральною категорією його соціології є категорія соціальної дії. Зрозуміти закономірності соціальної дії - значить вирішити головне завдання соціології.

Соціальна дія, по Хомансу, - це процес обміну, який будується за принципом раціональності, його учасники прагнуть отримати найбільшу вигоду і мінімізувати свої витрати. Для пояснення механізму соціальної дії Хоманс пропонує використовувати п'ять основних гіпотез.

1. Гіпотеза успіху свідчить: якщо при здійсненні певної дії людина отримує нагороду, вона прагне цю дія повторити. Чим частіше дія винагороджується, тим з більшою ймовірністю людина відтворює цю дію. Відповідно дії, які не винагороджуються, не мають тенденції до повторення. Якщо раніше дія винагороджувалася, а при повторенні не винагороджується, то вона більше не відтворюється. У цьому випадку говорять, що спосіб поведінки «гаситься».

Гіпотезу успіху Хоманс доповнює введенням ще однієї змінної - регулярності отримання винагороди. Якщо яка-небудь дія винагороджується регулярно, через певні проміжки часу, то тенденція до повторення цієї дії слабкіше, ніж у тому випадку, коли винагорода нерегулярна.

2. Гіпотеза стимулу ґрунтується на тому, що діяльність людини розгортається не в порожньому просторі, а в конкретних ситуаціях. Характеристики ситуації: обстановку, час, тобто «супутні обставини», Хоманс називає стимулами. Гіпотезу стимулу можна сформулювати наступним чином: якщо в певній ситуації певна дія була успішною, то в майбутньому в схожій ситуації, в аналогічній обстановці людина буде вести себе подібним чином. Гіпотеза стимулу заснована на здатності людини до узагальнення (генералізації), що означає: одного разу засвоєна поведінка застосовується в подібних ситуаціях.

3. Гіпотеза цінності полягає в тому, що не всі нагороди, не всі результати дії мають для людини однакове значення. Звідси ніж цінніше винагорода, тим вище ймовірність відповідної дії. Гіпотеза цінності, сформульована подібним чином, правильна лише почасти, оскільки «вимір цінності» залежить від ступеня ймовірності успіху. Люди досить часто воліють одержувати меншу, але надійне винагороду, чим більша, якщо шанси отримати його здаються їм занадто малими. Відповідно чим суворіше покарання, тим менше ймовірність дії.

4. Гіпотеза голодування - насичення: людина потребує заохочення та нагороди, проте чим частіше вона в недавньому минулому отримувала певні винагороди, тим швидше у неї розвивається звикання до них (насичення) і тим менш цінним буде для нього кожне наступне таку винагороду.

5. Гіпотеза фрустрації - агресії намагається як би згладити холодну раціональність і розважливість перших чотирьох положень і віддає данину ролі емоцій в людському дії. По Хомансу, якщо особистість не одержує в результаті своєї дії очікуваної нагороди або несподіваним чином «штрафується», карається, то вона обурюється, обурюється, і в стані обурення найбільшою цінністю для неї стає саме агресивна поведінка. [4, С. 132]



Висновки

Сучасні зарубіжна соціологія пройшла п'ять етапів розвитку, починаючи з другої половини 19 ст. до кінця 20 ст.

Сучасна зарубіжна соціологія - надзвичайно складне і суперечливе утворення, представлене безліччю різних шкіл і течій. Вони відрізняються один від одного своєю теоретичною спрямованістю, політичною орієнтацією, часом виникнення, історичною долею. Існувало і існує чимало спроб систематизації сучасних соціологічних поглядів.

Основними напрямками сучасної зарубіжної соціології є: неопозитивізм, структурно-функціональний аналіз Т. Парсонса, соціологія конфлікту, феноменологічна соціологія та символічний інтеракціонізм.



Список використаної літератури

1. Арон Р. Етапи розвитку соціологічної думки. - М., 1993.

2. Култигін В.П.Класична соціологія. - М.: Наука. 2000. 526 с.

3. Лавриненко В. М. Соціологія. 2-е вид., перероб. і доп. - М.: ЮНИТИ-ДАНА, 2002. - 407 с.

4. Монсон П. Сучасна Західна Соціологія. - СПб., 2002.

5. Тощенко Ж.Т. Соціологія. 2-е вид., доп. і перероб. - М.: Прометей: Юрайт-М, 2001. - 511 с.

6. Проблеми теоретичної соціології. - СПб., 1994.

Размещено на Allbest.ru