Освіта як соціальний інститут

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ, МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ

ХАРКІВСЬКИЙ ТОРГОВЕЛЬНО-ЕКОНОМІЧНИЙ ІНСТИТУТ

КИЇВСЬКОГО НАЦІОНАЛЬНОГО ТОРГОВЕЛЬНО-ЕКОНОМІЧНОГО УНІВЕРСИТЕТУ

КАФЕДРА ТУРИЗМУ ТА СОЦІАЛЬНИХ НАУК

Реферат на тему:

Освіта як соціальний інститут

Виконав: студент групи ТР-11

факультету торгівлі,

готельно-ресторанного

та туристичного бізнесу

І.В. Пархоменко

Перевірив: викладач каф. Туризму

Г.М. Казарова

та соціальних наук

ХАРКІВ - 2012

Зміст

Вступ

1. Статус, об'єкт і предмет соціології освіти

2. Система освіти як соціальний інститут

3. Функції освіти в суспільстві

Висновок

Список використаної літератури

Вступ

Освіта як соціальний інститут, з одного боку, є сукупністю певних установ, осіб, що забезпечені певними матеріальними засобами і виконують відповідні соціальні функції, а з іншого - це система ідей, правил, норм, стандартів поведінки учасників освітянської діяльності.

Освіта - це один з найдавніших і найважливіших інститутів суспільства.

Соціальний інститут освіти надає сталості та визначеності суспільним відносинам стосовно накопичення та передачі знань, соціального досвіду, відтворення та розвитку культури, цілеспрямованого формування особистості, інтелектуального потенціалу суспільства.

Освіта є одним з найдавніших інститутів. Вона виникає в силу потреби суспільства у відтворенні та передачі знань, умінь, навичок, підготовки нових поколінь до життя.

У сучасному суспільстві освіта набуває особливої ваги, бо покликана забезпечити підготовку субґєктів соціальної дії до розвґязання глобальних завдань, які стоять перед людством. Освіта охоплює майже всі соціальні групи. Підготовка нових поколінь до здійснення соціальних та професійних функцій потребує все більш тривалого та складного навчання, виховання.

1. Статус, об'єкт і предмет соціології освіти

Проблеми соціології освіти почали виокремлювати із загальнофілософської і педагогічної проблематики і досліджувати специфічними методами на межі XIX-XX ст. Початок становлення соціології освіти як самостійної дисципліни у Франції пов'язаний з творчістю Е. Дюркгейма, в Англії - Г. Спенсера. Проблеми навчальних закладів, навчання, ролі освіти посідають у їх роботах значне місце. Поштовх розвитку соціології освіти у СІЛА дали праці Лестера Уорда (1841-1913) «Динамічна соціологія» (1883) і Джона Дьюї (1859-1952) «Школа і суспільство» (1899). Напередодні Першої світової війни тут почали виникати дослідницькі організації із соціологічних проблем освіти. У 1927 р. було створено Американське національне товариство і почав виходити спеціальний журнал із соціології освіти. У Німеччині соціологія освіти виділилася в особливу галузь дослідження завдяки зусиллям М. Вебера і К. Манхейма. Після Другої світової війни з'явилася особлива галузь вивчення форм і процесів освіти, яку все більше соціологів обирають як основну сферу своєї професійної діяльності. При національних соціологічних асоціаціях створюються секції соціології освіти, видаються спеціальні журнали. Зростає увага до соціальних проблем освіти в діяльності Міжнародної соціологічної асоціації. Починаючи з III Міжнародного соціологічного конгресу 1956 р., постійно обговорюють на його засіданнях освітню проблематику. З 1971 р. при Міжнародній соціологічній асоціації діє дослідницький комітет «Соціологія освіти».

Становлення соціології освіти в колишньому СРСР ускладнювалося негативним ставленням до соціології загалом, хоча поодинокі соціологічні дослідження проблем освіти ввійшли в практику в середині 60-х років. Водночас досить поширеними були запевнення в неактуальності соціології освіти, оскільки проблеми освіти вивчає педагогіка.

Існує три підходи до тлумачення статусу соціології освіти. За першого вона тлумачиться як застосування методів емпіричного соціологічного дослідження для аналізу процесів у сфері освіти. У такому разі соціологія освіти наче й не потребує спеціальної теорії, оскільки вона перебуває в межах педагогіки. До такої інтерпретації схильні здебільшого представники педагогіки, які послуговуються методами соціології.

За другого підходу соціології освіти відводять суміжні проблеми: вплив освіти на економіку, соціальну структуру та ін. Так, Ф. Філіпов, Л. Коган, М. Руткевич стверджували, що соціологія освіти повинна займатись переважно впливом освіти на зміни в соціальній структурі, на досягнення соціальної однорідності, а внутрішня структура освіти, навчальний процес - у компетенції педагогіки. Таким чином основна діяльність суб'єкта у сфері освіти витісняється за межі предмета соціології освіти. Така позиція спонукає науку до поверхневого бачення її предмета, обмежуючи сферу пізнання і межі знання соціології. Наслідки були відповідними. Наприклад, наприкінці 80-х років XX ст. в процесі вироблення концепції реформи і демократизації освіти необхідно було вивчити і врахувати громадську думку викладачів і студентів про якість навчального процесу. Соціології було замовлено регулярні опитування. Однак виявилось, що запропоновані анкети здебільшого не відповідали реальним індикаторам змісту навчально-педагогічного процесу: питання акцентували увагу на зовнішньому боці спілкування викладача і студента, не розкриваючи якості навчання.

Соціологія не була готовою до цього, оскільки донедавна аналіз навчального процесу не вважали її предметом. Вона займалася пограничними аспектами взаємодії навчання і праці, навчання і дозвілля, освіти і соціальної структури, освіти і демократії та ін. Тому найраціональнішим вважається третій, соціокультурний підхід, за якого навчальний процес як вид соціокультурної діяльності належить до предметної сфери соціології освіти. При цьому соціологія освіти сприймається і як загальна теорія освіти, і як емпіричнанаука. Такий підхід дає змогу простежити динаміку сфери освіти, характер її взаємодії з іншими сферами суспільного життя, процес розвитку суб'єкта під впливом освіти.

Соціокультурний напрям у зарубіжній соціології освіти зародився в 30-х роках XX ст. Нині він реалізується через концепцію «реконструкції соціальної позиції» французьких соціологів Бурдьє і Пассерона. У російській соціології освіти такої орієнтації дотримується В. Нечаєв. За соціокультурного підходу предметом соціології освіти є стан і динаміка соціокультурних процесів у сфері освіти; закони, принципи, технології навчання; взаємодія сфери освіти з іншими сферами суспільного життя. Відповідно тлумачиться і поняття «соціологія освіти».

Соціологія освіти - галузева соціологічна дисципліна, предметом якої є система освіти як соціокультурний інститут, його взаємодія з іншими інститутами і суспільством загалом, а також соціокультурні процеси у сфері освіти.

Об'єктом соціології освіти є сфера освіти, тобто соціальне середовище, у якому розгортається функціонування процесів освіти, діють суб'єкти освіти. Соціологія освіти є водночас фундаментальною, прикладною, теоретичною й емпіричною наукою.

Вона має свої методологічні принципи, використовує широкий арсенал методів соціологічного дослідження. Спираючись на широку інформаційну базу і здійснюючи прогностичні функції, соціологія освіти покликана забезпечити наукове обґрунтування соціальної політики у сфері освіти, реформ системи освіти, що є важливою умовою вирішення багатьох проблем сучасності.

2. Система освіти як соціальний інститут

Освіта як соціальний інститут відповідає за своєчасну і адекватну підготовку людей до повноцінного функціонування в суспільстві. Система освіти не єдиний, але надзвичайно важливий фактор соціалізації людей. Осягнути суть і специфіку системи освіти як соціального інституту можливо тільки на основі з'ясування її специфічних рис. До них належать:

1. Соціальне значущі функції навчання і виховання, підпорядковані суспільним потребам.

2. Форми закладів освіти, їх певна організація і становище в суспільстві.

3. Певні групи осіб, які професійно здійснюють функціонування цього інституту, певний статус цих осіб у суспільстві.

4. Регулятори функціонування закладів освіти і персональних суб'єктів освітянської діяльності (закони про освіту, постанови і нормативні акти, кваліфікаційні характеристики, контрольні установи та ін.).

5. Спеціальні методи освітянської діяльності - навчання, виховання.

6. Свідомо поставлені цілі.

7. Планомірний, систематичний характер реалізації процесу свідомої соціалізації.

8. Певний зміст освіти - наявність навчальних програм і планів, певне дозування матеріалу як щодо уроків, так і років навчання.

9. Особлива ефективність освітньої діяльності у формуванні багатьох психічних рис людини, у розвитку її мислення. (Прикладом може бути разючий контраст між однолітками, що пройшли через різні системи освіти).

10. Використання освіти як механізму запобігання соціальне небажаним впливам.

11. Зорієнтованість освітньої діяльності в майбутнє, заангажованість на роль передумови реалізації цього майбутнього.

Система освіти - соціальний інститут, який специфічними методами реалізує процес соціалізації людей, передусім підростаючого покоління (підготовку і залучення до життя суспільства через навчання і виховання).

Специфічність процесу соціалізації людей у системі освіти полягає в тому, що він відбувається цілеспрямовано, систематично, планомірно, з допомогою певного кола осіб (педагогів), у спеціальних закладах. Цей соціальний інститут поширює панівну в суспільстві ідеологію, відображає в своїй структурі й функціонуванні суспільні відносини і є одним з важливих засобів забезпечення спадкоємності поколінь, соціальної безперервності, виконує багато інших соціальне важливих функцій. Організована освіта як соціальний інститут, як підсистема суспільства склалася історично. Щодо причин виникнення освіти існують різні думки. Одні виходять з визначальної ролі соціально-економічних причин, матеріального виробництва, інші систему освіти виводять з практики священнослужіння, державного управління. З огляду на різні думки можна вважати, що система освіти постала внаслідок зміни організації всієї суспільної життєдіяльності.

Історично першими закладами освіти були школи жерців у Межиріччі, в яких особливу увагу приділяли вивченню астрономії. Школа шумерської держави існувала при храмі і готувала писарів, служителів культу. Струнка і розгалужена система освіти була в античних державах. Більшість вільного населення Стародавньої Греції і Стародавнього Риму здобувала початкову освіту.

Особлива роль тут належала вищій ланці освіти, що було пов'язано з швидким розвитком науки, зростаючими потребами суспільно-політичної та управлінської сфер в освічених людях. Потреби державного управління зумовили розвиток середнього ступеня освіти (старогрецькі гімназії і староримські школи риторів). Саме ці навчальні заклади сприяли утвердженню ідеалу калокагатії - всебічного розвитку особи. Система освіти античності загалом була пов'язана з уявленнями про повноцінного громадянина як людину розвинуту інтелектуально, фізично, естетично і духовно.

У середньовіччя освіту і на Заході, і на Сході характеризували крайній консерватизм і догматизм, безмежна віра і поклоніння перед церковними авторитетами.

Переважаюче значення виховної функції в системі освіти зберігалось аж до зародження капіталістичних відносин.

Планування, організація, зміст, контроль навчання і виховання централізовано здійснювала церква.

Важлива віха в розвитку освіти - виникнення в XII- XIII ст. університетів, що стали центрами інтелектуального життя Європи. Вони, а також прагматичне спрямовані міські гільдійські і цехові школи забезпечили умови для реформи схоластичної системи освіти. Остаточні якісні зміни системи освіти відбулися пізніше, в XVI-XVIII ст. Великі географічні відкриття, досягнення інших галузей природознавства радикально змінили бачення світу. Під їхнім впливом приходить усвідомлення необхідності оновлення цілей і методів освіти. Засновується велика кількість середніх спеціальних навчальних закладів - технічних училищ, промислових, комерційних, військових, навігаційних шкіл. Вища ланка системи освіти розширюється за рахунок природничих і технічних факультетів. На зміну зневажливому ставленню до природничих наук, характерному для аристократії і духовенства, прийшла орієнтація на засвоєння у системі освіти необхідних для життєвого успіху знань. Однак найпомітнішими були зміни у системі народної освіти, покликані до життя необхідністю задовольняти нові потреби щодо масової підготовки працівника нового типу - робітника великого машинного капіталістичного виробництва. Крім того, доступ до широкої освіти став можливим, коли народ почав впливати на уряд. Третім важливим чинником розширення освіти стало формування зацікавленої соціальної групи, яка претендувала на свою частку в суспільному багатстві. В індустріальне розвинутих країнах у другій половині XIX ст. вводиться безплатна обов'язкова початкова освіта.

Відбуваються радикальні зміни і в методиці освіти, особливо наприкінці XIX - на початку XX ст. Це виявилось у відмові від пануючих століттями схоластичних і утвердженні дидактико-виховних методів, вироблених видатними гумані-стами-мислителями і педагогами Я.-А. Коменським, Ж.-Ж. Руссо, Й.-Г. Песталоцці, К. Ушинським та ін.

Сутність системи освіти як соціального інституту полягає передусім у її соціальних функціях. Аналіз їх дає змогу визначити її властивості, специфіку, межі.

Соціальна функція освіти - це роль, яку соціальний інститут виконує стосовно потреб суспільства або його частини. Однією з основних соціальних функцій сучасної системи освіти є функція професійної соціалізації, тобто підготовка кваліфікованих кадрів для всіх сфер суспільного життя. Професійно спрямовані майже всі ступені й етапи системи сучасної освіти, хоч, звичайно, неоднаковою мірою. Професійна спрямованість у різні часи виявлялася по-різному, що було зумовлено неоднаковими суспільними потребами в освіті. Так, на початковому етапі «професіоналізм» був єдиною і винятковою метою функціонування системи освіти, що позначалося на вузькоспеціалізованому характері шкіл і змісті навчання. Пізніше професійна орієнтація стала менш вираженою, хоча окремі її ланки були зайняті тільки професійною підготовкою. Нині роль цієї функції знову зростає. Адже людина не може повноцінно брати участь у житті суспільства, не маючи достатньої професійної підготовки.

Звичайно, професійна соціалізація відбувається і поза межами формальної, тобто інституційованої, освіти. Протягом тривалого часу така форма професійного навчання переважала. Так, у середні віки існував інститут підмайстрів, через який пройшли всі великі майстри ремесел і мистецтв. Професійна підготовка тут здійснювалася безпосередньо в трудовому процесі. За цехової організації учень не тільки працював у майстра, але й жив у його сім'ї. Таємниці професії й умови майбутнього життя відкривалися перед ним у реальних обставинах. Простіші професії найчастіше передавалися від покоління до покоління у сім'ї. Шкільна освіта передбачала оволодіння вищими видами духовної діяльності - релігійно-культовою, політичною, філософською, математичною та ін. Коли постала потреба у великій кількості освічених працівників, система освіти зреагувала розширенням мережі закладів професійної та науково-технічної освіти.

Ще одна функція системи освіти реалізується через взаємодію з соціальною структурою суспільства. У соціологічній науці існують різні точки зору щодо цієї взаємодії. Одні вважають, що система освіти формує і визначає соціально-класову структуру (концепція «меритократії»). З функціоналі-стської точки зору, освіта - раціональний спосіб розподілу людей відповідно до їх здібностей, коли найздібніші й найактивніші люди посідають вищі посади. Представники цього напряму вважають, що система освіти сприяє створенню рівних можливостей і сприятливих умов для висхідної мобільності, що в закладах освіти оцінюють людей на основі їх досягнень, незважаючи на класову належність, расу і стать тощо.

Згідно з теорією людського капіталу, освіта - це капіталовкладення в тих, хто навчається. Як і всі капіталовкладення, в майбутньому воно принесе прибуток. На основі цього обґрунтовується нерівність дорослих людей, яка зумовлюється кількістю і типом «капіталовкладень», інвестованих у їх освіту. Таким чином виправдовується нерівність між людьми, оскільки суспільство здійснило різні витрати на їх підготовку до різних видів діяльності. Винагороди відповідають капіталовкладенням.

Якщо прибічники теорії функціоналізму підкреслюють позитивне значення взаємодії освіти з соціально-класовою структурою, то з точки зору теорії соціального конфлікту ця взаємодія має суспільне негативний характер. За цією теорією, освіта несе небезпеку конфліктних ситуацій, її розглядають як втілення різних групових конфліктів, вважають, що вона сприяє експлуатації і пригнобленню груп, які перебувають у несприятливих умовах. У 1971 р. в США з'явилася книга І. Ілліха з сенсаційною назвою «Суспільство відмовляється від освіти», в якій пропонувалося відмінити обов'язкове навчання. Автор вважав, що школи слід замінити навчальними закладами, де вивчають предмети за бажанням учнів. Крім того, пропонував заборонити роботодавцям з'ясовувати, яку освіту мають його потенційні працівники, зважати на їх здібності, а не на колишні досягнення у школі. Таким чином, розривався зв'язок між навчанням, роботою і доходами, якому надавали важливого значення прибічники функціоналізму і теорії людського капіталу. Представники теорії соціального конфлікту активно виступають проти системи селективного навчання з очевидним, як вони підкреслюють, соціал-дарвіністським ухилом. Неомарксисти також вважають, що сучасне навчання сприяє посиленню економічної, класової нерівності.

Роздвоєністю відзначаються марксистські погляди на цю проблему. За капіталізму, вважають вони, вплив соціальної структури на систему освіти зберігається і навіть посилюється, тоді як вплив системи освіти на соціальну структуру слабшає. А за соціалізму, на їх погляд, система освіти повинна служити створенню суспільства повної соціальної однорідності.

Виховна функція системи освіти полягає у формуванні з допомогою цілеспрямованої діяльності в підростаючих поколінь певних рис, світогляду, визнання пануючих у даному суспільстві норм поведінки, ціннісних орієнтацій, тобто у підготовці молоді до виконання певних соціальних обов'язків. З допомогою освіти зберігаються культурні цінності, які передаються від одного покоління до іншого. Виховання молоді в дусі конформізму, визнання культурних цінностей та ідеалів, що склалися в суспільстві, сприяє підтриманню існуючого соціального порядку. Але освіта сприяє і соціальним змінам, які відбуваються у зв'язку з переоцінкою існуючих знань і цінностей. Так, наприклад, коли Російська монархія для свого зміцнення запровадила західну систему підготовки державних чиновників, то одержала й неочікуваний результат - вільнодумство і студентські заворушення, спрямовані проти самодержавства.

Має виховна функція освіти й особливий, відносно самостійний аспект - забезпечення соціального контролю, нагляду за дитячою, підлітковою і, частково, юнацькою віковими групами. У сучасному світі освіта вважається обов'язковою. Це означає, що згідно із законодавством, діти зобов'язані проводити в школі по декілька годин на день, п'ять чи шість днів на тиждень протягом певної частини року. Окремі ступені системи освіти створено з урахуванням необхідності нагляду за дітьми. Майже весь день їхню поведінку контролюють вчителі та вихователі. Цей аспект виховної функції освіти важливий і в тому сенсі, що школа часто відіграє роль компенсуючого фактора для дітей з так званих «неблагополучних» сімей, тобто сімей з нездоровим морально-психологічним кліматом.

З точки зору теорії конфлікту різні соціальні групи ведуть боротьбу за цінності, які слід засвоювати в школі. Так, наприклад, у СІЛА в 70-80-ті роки деякі батьки вимагали заборонити використання в школі матеріалу, в якому, на їх думку, знайшли відображення расистські, антиамериканські, антисемітські й антихристиянські настрої, а також відверто виражений інтерес до сексу. Внаслідок цього були переглянуті й складені заново підручники. Іноді виникають конфлікти, пов'язані з вибором цінностей при складанні навчальних планів. У 1925 р. Джон Скоупс був засуджений за викладання «єресі» учням Тенесі. Єрессю називали теорію Дарві-на, яка ставила під сумнів біблійне пояснення створення світу. Справу Скоупса назвали «Мавп'ячим процесом».

Виховну функцію освіти інколи трактують гіперболізовано, вважаючи її інструментом тоталітарного контролю, що певною мірою було притаманне, наприклад, радянському суспільству.

Система освіти виконує і функцію загальноосвітньої підготовки. Деякі дослідники розглядають цю функцію як аспект виховної функції, називаючи її гуманістичною, розвиваючою». Саме в ній виявляються відмінності між спеціальною і загальною освітою. Загальноосвітня підготовка допомагає розширити межі професіоналізму, розкриває простір ерудиції та кругозору. Крім того, професійна підготовка, засвоєння спеціальних знань неможливі без попередньої загальноосвітньої підготовки. Вона є основою підготовки до професійної діяльності, перекваліфікації, розвитку здібностей до професійної мобільності, професійної адаптації. З точки зору теорії людського капіталу, освіта не є фактором, який одразу споживається. Скоріше, це капіталовкладення, яке у майбутньому принесе прибуток. Цей капітал збільшується в процесі навчання. Система безперервної освіти не дає змоги йому знецінитись. А одержана в юності загальноосвітня підготовка є основою для подальшої безперервної освіти.

Ще однією важливою, але недостатньо дослідженою є науково-дослідна функція системи освіти. Творення нового знання постійно відбувалося в структурі системи освіти, оскільки певна частина вчителів і викладачів завжди цим займалася. Свідома орієнтація на продукування нового наукового знання постала в Стародавній Греції з виникненням прототипів майбутніх вищих навчальних закладів: Академії Платона, Ліцею Аристотеля, Піфагорійського союзу.

Тривалий час ця функція була побічною, другорядною для системи освіти. До XIX ст. у системі освіти в кращому разі розвивалися гуманістичні та схоластичні науки. Природничо-наукове знання розвивалося не тільки поза системою освіти, а часто і поза межами офіційної науки. Інститу-ційного оформлення науково-дослідна функція набула в епоху промислової революції наприкінці XVIII - на початку XIX ст. Саме в цей час було розпочато інтенсивні дослідження в галузі природничих наук, свідоме формулювання соціальних замовлень системі освіти. При вузах створено дослідницькі лабораторії, науково-дослідні центри. Як і раніше, ця функція зосереджена у вищій ланці системи освіти. Уже наприкінці XIX ст. в обов'язки викладацького складу вузів увійшло одночасне виконання двох ролей: дослідника і педагога. Вузи стають найзручнішим місцем проведення фундаментальних, а згодом - і прикладних досліджень. Основні функції системи освіти у різних країнах і в різні історичні періоди виявляються не однаково.

Це залежить від стану і потреб суспільства, від окреслених державою соціальної мети і принципів освіти.

3. Функції освіти в суспільстві

Освіта як соціальний інститут відповідає за своєчасну та адекватну підготовку людей до повноцінного функціонування в суспільстві. Система освіти не єдиний, але надзвичайно важливий чинник соціалізації людей.

Система освіти - соціальний інститут, який специфічними методами реалізує процес соціалізації людей, передусім підростаючого покоління (підготовку і залучення до життя суспільства через навчання і виховання).

Специфічність процесу соціалізації людей у системі освіти полягає в тому, що він відбувається цілеспрямовано, систематично, планомірно, за допомогою певного кола осіб (педагогів), у спеціальних закладах. Цей соціальний інститут поширює панівну в суспільстві ідеологію, відображає у своїй структурі й функціонуванні суспільні відносини і є одним з важливих засобів забезпечення спадкоємності поколінь, соціальної безперервності. Крім того, освіта здійснює багато інших соціально-важливих функцій.

Організована освіта як підсистема суспільства склалася історично. Щодо передумов її виникнення існують різні думки. Одні вчені визначальними вважають соціально-економічні чинники, матеріальне виробництво, інші систему освіти виводять з практики священнослужіння, державного управління. Враховуючи різні погляди, можна вважати, що система освіти сформувалася внаслідок зміни організації всієї суспільної життєдіяльності.

Історично першими закладами освіти були школи жерців у Межиріччі, які зосереджувалися на вивченні зоряного неба. Школа шумерської держави існувала при храмі й готувала писарів, служителів культу. Стрункою і розгалуженою була система освіти в античних державах. Більшість вільного населення Давньої Греції та Давнього Риму здобувала початкову освіту. Особлива роль належала вищій ланці освіти, що було повґязано з розвитком науки, зростаючими потребами суспільно-політичної та управлінської сфер в освічених людях. Потреби державного управління зумовили розвиток середнього ступеня освіти (давньогрецькі гімназії і давньоримські школи риторів). Саме середні навчальні заклади сприяли утвердженню ідеалу калокагатії - всебічного розвитку особи. Система освіти античності була повґязана з уявленнями про повноцінного громадянина як людину розвинену інтелектуально, фізично, естетично й духовно.

За середньовіччя освіту на Заході й на Сході характеризували догматизм, поклоніння перед церковними авторитетами. Переважаюче значення виховної функції в системі освіти зберігалось аж до зародження капіталістичних відносин. Планування, організація, зміст, контроль навчання і виховання централізовано здійснювала церква.

Важлива віха у розвитку освіти - виникнення у XII-XIII ст. університетів, що стали центрами інтелектуального життя Європи. Вони, а також прагматично спрямовані міські гільдійські й цехові школи забезпечили умови для реформи схоластичної системи освіти. Остаточні якісні зміни в ній відбулися у XVI- XVIII ст., зумовлені великими географічними відкриттями, досягненням природознавства, які радикально змінили бачення світу, спричинили усвідомлення необхідності оновлення цілей і методів освіти. У цей період було засновано багато спеціальних навчальних закладів - технічних училищ, промислових, комерційних, військових, навігаційних шкіл. Зневажливе ставлення до природничих наук, характерне для аристократії та духовенства, змінила орієнтація на засвоєння у системі освіти необхідних для життєвого успіху знань.

Найпомітнішими були зміни в системі народної освіти, покликані до життя необхідністю підготовки працівника нового типу - робітника великого машинного капіталістичного виробництва. Крім того, доступ до широкої освіти став можливим, коли народ почав впливати на уряд. В індустріально розвинутих країнах у другій половині XIX ст. було запроваджено безкоштовну обовґязкову початкову освіту. Відбулися радикальні зміни і в методиці освіти, особливо наприкінці XIX - на початку XX ст. Це виявилось у відмові від панівних століттями схоластичних і утвердженні дидактико-виховних методів, вироблених видатними гуманістами-мислителями і педагогами Я.-А. Коменським, Ж.-Ж. Руссо, Й.-Г. Песталоцці,К.Ушинськимтаін.

Сутність системи освіти як соціального інституту полягає передусім в її соціальних функціях, які у різних країнах і в різні історичні періоди виявляються неоднаково. Cоціальна функція освіти - роль, яку освіта як соціальний інститут виконує щодо потреб суспільства або окремих його сфер. На її особливості впливають рівень розвитку і потреби суспільства, сформульовані державою соціальна мета і принципи освіти. Аналіз соціальних функцій освіти дає змогу визначити властивості, специфіку, межі освіти як соціального феномену. Функція професіоналізації. Вона є однією з основних у системі освіти, полягає у підготовці кваліфікованих кадрів для всіх сфер суспільного життя, що зумовлює професійну спрямованість майже всіх ступенів та етапів системи сучасної освіти. Професійна спрямованість у різні часи виявлялася по-різному, що було зумовлено особливостями суспільних та наукових потреб в освіті. Так, спершу єдиною метою функціонування системи освіти був професіоналізм. Відповідно школи і зміст навчання були вузькоспеціалізованими. Пізніше професійна орієнтація стала менш вираженою, хоча окремі її ланки продовжували займатися тільки професійною підготовкою. Нині роль цієї функції знову зростає.

Професійна соціалізація відбувається і поза межами формальної (інституційованої) освіти. Певний час така форма професійного навчання переважала. Так, у середні віки всі великі майстри ремесел і мистецтв пройшли навчання у підмайстрів. Професійна підготовка тут здійснювалася безпосередньо під час трудового процесу. За цехової організації учень не тільки працював у майстра, а й жив у його сімґї. Таємниці професії та умови майбутнього життя відкривалися перед ним за реальних обставин. Простіші професії найчастіше передавалися від покоління до покоління у межах родини. Шкільна освіта передбачала оволодіння вищими видами духовної діяльності - релігійно-культовою, політичною, філософською, математичною та ін. З настанням потреби у великій кількості освічених працівників було значно розширено мережу закладів професійної та науково-технічної освіти. Функція взаємодії освіти з соціальною структурою суспільства. У соціологічній науці існують різні погляди на цей процес. Прибічники концепції меритократії (влади найбільш обдарованих) вважають, що система освіти формує і визначає соціально-класову структуру суспільства. З функціоналістської точки зору, освіта - це раціональний спосіб розподілу людей відповідно до їх здібностей, коли найталановитіші й найактивніші люди посідають вищі посади. А сама система освіти сприяє створенню рівних можливостей і сприятливих умов для висхідної мобільності, оскільки в закладах освіти оцінюють людей за їх досягненнями, незважаючи на класову належність, расу, стать тощо.

Згідно з теорією людського капіталу освіта - це капіталовкладення в тих, хто навчається. Як і всі капіталовкладення, в майбутньому воно принесе прибуток. На підставі цього обґрунтовується нерівність дорослих людей, зумовлена кількістю і типом капіталовкладень, інвестованих в їх освіту. Такі аргументи виправдовують нерівність між людьми, оскільки суспільство здійснило неоднакові витрати на їх підготовку до різних видів діяльності.

Якщо прибічники теорії функціоналізму підкреслюють позитивне значення взаємодії освіти з соціально-класовою структурою, то з точки зору теорії соціального конфлікту ця взаємодія має суспільно негативний характер, оскільки освіта таїть у собі небезпеку конфліктних ситуацій, є втіленням різних групових конфліктів, сприяє експлуатації та пригнобленню груп, які перебувають у несприятливих умовах. У 1971 р. в США зґявилася книга І. Ілліха з сенсаційною назвою «Суспільство відмовляється від освіти», в якій пропонувалося скасувати обовґязкове навчання; школи замінити навчальними закладами з вивченням предметів за бажанням учнів; заборонити роботодавцям зґясовувати освіту потенційних працівників, зобовґязавши зважати на їх здібності, а не на колишні досягнення у школі. На відміну від прибічників функціоналізму і теорії людського капіталу, вони заперечували звґязок між навчанням, роботою і доходами, активно виступали проти системи селективного навчання з очевидним, за їх словами, соціал-дарвіністським ухилом. Роздвоєними є марксистські погляди на цю проблему. За капіталізму, згідно з ними, вплив соціальної структури на систему освіти зберігається і навіть посилюється, тоді як вплив системи освіти на соціальну структуру слабшає; за соціалізму система освіти повинна служити створенню суспільства повної соціальної однорідності.

Виховна функція системи освіти. Полягає у формуванні за допомогою цілеспрямованої діяльності певних соціальних рис світогляду у підростаючих поколінь, визнання ними пануючих у суспільстві норм поведінки, ціннісних орієнтацій, тобто у підготовці молоді до виконання певних соціальних обовґязків. З допомогою освіти зберігаються культурні цінності, які передаються від одного покоління до іншого. Виховання молоді в дусі конформізму, визнання культурних цінностей та ідеалів, що склалися в суспільстві, сприяє підтриманню існуючого соціального порядку. Але освіта сприяє й соціальним змінам, які відбуваються у звґязку з переоцінкою знань і цінностей. Коли, наприклад, Російська монархія для свого зміцнення запровадила західну систему підготовки державних чиновників, то одержала й неочікуваний результат - вільнодумство і студентські заворушення, спрямовані проти самодержавства. Виховна функція системи освіти має й відносно самостійний аспект - забезпечення соціального контролю, нагляду за дитячою, підлітковою і, частково, юнацькою віковими групами. Полягає він у тому, що обовґязковість освіти в сучасному світі вимагає від дітей проведення певного часу в школі, а окремі ступені системи освіти створено з урахуванням необхідності нагляду за дітьми, чию поведінку майже весь день контролюють вчителі та вихователі. Цей аспект виховної функції освіти важливий і в тому сенсі, що школа часто відіграє роль компенсуючого чинника для дітей з так званих «неблагополучних» сімей.

Виховну функцію освіти інколи трактують гіперболізовано, вважаючи її інструментом тоталітарного контролю, що певною мірою було притаманне, наприклад, радянському суспільству. З точки зору теорії конфлікту різні соціальні групи ведуть боротьбу за цінності, які слід засвоювати в школі. Наприклад, у США в 70-80-ті роки XX ст. деякі батьки вимагали заборонити використання в школі навчального матеріалу, в якому, на їх думку, відображені расистські, антиамериканські, антисемітські та антихристиянські настрої, а також відверто виражений інтерес до сексу. Внаслідок цього було переглянуто й складено наново підручники. Іноді виникають конфлікти, повґязані з вибором цінностей прй складанні навчальних планів. У 1925 р. Джон Скоупс був засуджений за викладання «єресі». Єрессю називали теорію Дарвіна, яка ставила під сумнів біблійне пояснення створення світу. Справу Скоупса назвали «мавпячим процесом».

Функція загальноосвітньої підготовки. Деякі дослідники розглядають її як аспект виховної функції, називаючи гуманістичною, «розвиваючою». Саме в ній виявляються відмінності між спеціальною і загальною освітою. Загальноосвітня підготовка допомагає розширити межі професіоналізму, розкриває простір для ерудиції та кругозору. Крім того, фахова підготовка, засвоєння спеціальних знань неможливі без попередньої загальноосвітньої підготовки. Вона є базою для набуття спеціальних знань, перекваліфікації, розвитку здібностей, професійної адаптації. Освіта не є фактором, що відразу споживається. Скоріше, це капіталовкладення, яке у майбутньому принесе прибуток. Такий капітал нагромаджується в процесі навчання, а система безперервної освіти не дає йому знецінитись. Одержана в юності загальноосвітня підготовка є основою для подальшої безперервної освіти.

Науково-дослідна функція освіти. Вона ще не достатньо досліджена. Але, безсумнівно, творення нового знання постійно відбувалося в структурі освіти, оскільки немало вчителів і викладачів завжди цим займалися. Свідомо орієнтувалися на продукування нового наукового знання давньогрецькі прототипи майбутніх вищих навчальних закладів - Академія Платона, Ліцей Арістотеля, Піфагорійський союз. Тривалий час ця функція була побічною для системи освіти, в лоні якої до XIX ст. у кращому разі розвивалися гуманістичні та схоластичні науки. Природничо-наукове знання еволюціонувало не тільки поза системою освіти, а часто і поза межами офіційної науки. Інституційно науково-дослідна функція оформилася в епоху промислової революції наприкінці XVIII - на початку XIX ст. Саме в цей час розпочалися інтенсивні дослідження в галузі природничих наук.

Загалом реалізація цієї функції зосереджена у вищій ланці системи освіти. Вже наприкінці XIX ст. в обовґязки викладацького складу вищих навчальних закладів увійшло одночасне виконання ролей дослідника і педагога, а самі вони стали зосереджуватись на фундаментальних, а згодом - і прикладних дослідженнях.

Висновок

Досліджуючи освіту як соціальний інститут, соціологія вивчає його (інституту) роль у державному житті суспільства, виходячи з проблем соціалізації особи, визначення місця освіти в системі культурних цінностей, соціальних орієнтацій. Провідною є проблема поведінки людини в освітянському просторі, її ставлення до інституту освіти, мотивації освіти тощо. У вивченні самого процесу освіти предметом соціологічного аналізу є взаємодія його суб'єктів та механізми цієї взаємодії. Такими суб'єктами є соціальні групи учнів, викладачів, наукових працівників, навчально-допоміжних ланок, управлінців середньої та вищої ланок. Вони різняться за своїми інтересами та ставленням до навчального процесу.

Отже, згідно із зазначеною теорією інститут освіти постає насамперед як засіб соціального контролю, як механізм регулювання соціальних відносин для створення однакових можливостей соціальної мобільності.

освіта суспільство дисципліна

Список використаноъ літератури

1. Астахова В.І. Вища школа України. -X, 1991.

2. Астахова В. И. Трансформация социальных функций высшего образования в современных условиях. -X, 1999.

3. Герасіна Л. М. Оновлення сучасної вищої школи в контексті глобальних проблем освіти. -X, 1994.

4. Лігоцький А. О. Теоретичні основи проектування сучасних освітніх систем. -К., 1997.

5. Лукашевич Н. П., Солодков В. Т. Социология образования. - К., 1997.

6. Нечаев В. Я. Новые подходы в социологии образования // Социологические исследования. - 1999. -№ 1.

7. Сидоренко О. Л. Приватна вища освіта: шляхи України у світовому виміру. -X, 2000.

8. Сучасні системи вищої освіти: порівняння для України / За заг. ред. В. Зубка. - К., 1997.

9. Философия образования для XXI века. - М., 1992.

10. Частная высшая школа в объективе времени: украинский вариант. Монография / Под. ред. В. И. Астаховой. -X., 2000.

11. Шереги Ф. Е., Харчева В. Г., Сериков В. В. Социология образования: прикладной аспект. - М., 1997.

12. Якуба О. О. Освіта як соціальний інститут // Соціологія: навч. посібник. -X, 1996.

Размещено на Allbest.ru