Размещено на http://allbest.ru/

Зміст

Вступ

• 1. Визначення соціально-етнічних спільнот. Їх види
• 2. Основні тенденції розвитку соціально-етнічних спільнот
• 3. Соціально-етнічні процеси в Україні: стан і проблеми
• Висновок
• Список використаної лутератури


Вступ

Суспільство в соціології розглядається як певна історична, інтегративна та системна цілісність, яка складається з різних підсистем, способів взаємодії та форм об'єднання людей. Центральною проблемою соціології є аналіз та форм соціальної структури суспільства.

Поняття соціальної структури суспільства в науковій літературі розглядається в декількох аспектах.

Соціальна структура суспільства - система взаємозв'язаних та взаємодіючих спільнот або побудова суспільства в цілому. Соціальна структура характеризує різні види соціальних спільнот і відносини між ними. Це, зокрема, соціально-демографічні, класові, соціально-етнічні та інші спільноти. Тому ключовим у розумінні соціальної структури суспільства є поняття соціальної спільноти, соціальної групи.

Актуальність дослідження полягає в тому, що на сьогодні мало досліджень, в яких розглядалися б детально тенденції розвитку соціально-етнічних спільнот.

Мета дослідження: проаналізувати передумови створення соціально-етнічних спільнот, тенденції їх розвитку.

Для здійснення поставленої мети необхідно виконати такі завдання:

– систематизувати матеріал, присвячений соціально-етнічним спільнотам;

– проаналізувати етапи розвитку соціально-етнічних спільнот;

– визначити історичне значення їх розвитку.

Предмет дослідження: соціально-етнічні спільноти.

1. Визначення соціально-етнічних спільнот. Їх види

Соціально-етнічні спільноти посідають особливе місце серед соціальних спільнот людей, являючи собою найбільш сталі історично сформовані угруповання людей, взаємовідносини між якими виступають важливим фактором історичного розвитку людства.

До таких спільнот зазвичай зараховують етнос, плем'я, народність, націю.

Слово «етнос» (у перекладі з грецької - «народ»), використовують як загальну назву для таких видів соціальної спільності, як плем'я, народність, національність, нація тощо. Людей, котрі належать до одного етносу, об'єднує єдина самосвідомість - усвідомлення своєї етнічної приналежності, або ідентичності [6].

Серед головних умов, які об'єднують людей у народ як цілісну соціальну спільноту, найчастіше називають єдність походження, місця проживання, господарсько-економічного життя, мови, культури. Однак історичні факти свідчать, що жодна з вказаних умов сама по собі не є обов'язковою.

Зрозуміти, що скріплює етнічну спільноту в єдине ціле, можна тільки на основі історичного підходу. Будь-яка її ознака в ході історичного розвитку може змінюватися чи навіть втрачатися. Але сам цей процес історичного розвитку й зумовлює єдність етносу. Тому можна сказати, що етнос цементується в єдине ціле його історією, котра зберігається в соціальній пам'яті. Соціальна пам'ять пов'язує між собою різні історичні стани етносу, диференційовані в ході історії форми його життя. Усі зміни в культурі, мові, формах господарювання, територіальному розселенні тощо постають у ній як зміни, що відбуваються в одному етносі.

Важливим елементом соціальної пам'яті є, зокрема, самоназва етносу (етнонім). Її наявність - необхідна умова етнічної самосвідомості. Протягом усієї історії етносу його самоназва служить загальним ім'ям усіх його представників і маркером, котрий виділяє його серед інших етносів [12].

Історичний підхід дозволяє виділити два різних значення, що їх набуває поняття «етнос» у різних контекстах. По-перше, етнос як етногенетична спільнота (або просто етнічна), по-друге, етнос як етносоціальна спільнота.

Етногенетична спільнота - це соціальна група, членів якої об'єднує усвідомлення свого генетичного зв'язку з іншими представниками цієї групи (етнічна самосвідомість). Етнічна самосвідомість індивіда ґрунтується на його уявленні про своє походження. Етнічна приналежність передається «у спадок» від предків до нащадків. У результаті створюється історична спадкоємність, котра й визначає цілісність етносу. При цьому слід враховувати, що «гени» самі по собі не формують етнічну самосвідомість. Тобто вона визначається не стільки біологічним, скільки соціально-психологічним фактором, тим, що індивід думає про своє походження. А це означає, що й етнічна спільність є поняттям не стільки біологічним, скільки соціальним, або, точніше, біосоціальним.

Існує багато різноманітних видів етнічних спільностей: є невеликі етноси, що нараховують декілька сотень людей (наприклад, алеути, крізи, ліви), і дуже численні народи (найбільший - китайський). Етноси можуть включати в себе в ролі складових субетноси, котрі відрізняються специфічними ознаками побуту, мови, релігії. З іншого боку, різні етноси, що об'єднуються певним спільним соціально-історичним процесом, створюють метаетнічні утворення, або суперетноси (наприклад, слов'янський суперетнос, «християнський світ», «мусульманський світ»).

Історичні умови, за якими існують етноси, породжують різноманітні зв'язки, що об'єднують людей, у тому числі й не за етнічними ознаками - політичні, господарські, торгівельні, релігійні тощо. У результаті над етногенетичними спільнотами надбудовуються етносоціальні спільноти. Провідну роль в їх утворенні можуть відігравати і економіка, і держава, і релігія, і мова і багато іншого. Отже, етносоціальною спільнотою називається етнічна спільнота, що зумовлюється єдністю не тільки етнічних, але й соціально-економічних ознак [1].

Етнос - явище історичне. Подібно до людей, вони народжуються, живуть і вмирають, даючи початок для виникнення інших етносів. У ході свого саморозвитку він залежно від змісту і спрямованості соціально-економічних і політичних процесів може набувати різних форм (типів), у яких своєрідно переплітаються біологічні і соціальні фактори.

Як уже зазначалося, історично первинним типом етносоціальних спільностей були племінні общини. Для племені характерні також наявність племінної території, певна економічна спільність, єдина племінна мова чи діалект, племінна самосвідомість і самоназва. Однак поступово з розвитком виробничих та соціальних відносин відбувається процес укрупнення племен, утворення союзів племен. Кровнородинні зв'язки поступово втрачають свою домінуючу роль, поступаючись зв'язкам соціальним.

Витіснення родових відносин товарними призводить до розпаду племен об'єднання їх у народності. Їх формування є наслідком розкладу первісного суспільства, зародження спочатку сімейної, а потім і приватної власності та виникнення різних угруповань, посилення економічних зв'язків між союзними племенами, їх консолідації [6].

У пережиткових формах племена можуть зберігатися на периферії рабовласницького, феодального і навіть капіталістичного суспільства. В наш час родоплемінні відносини збереглись, зокрема, в багатьох країнах Африки, де вони справляють відчутний вплив на політику.

Народності формуються за територіальною ознакою, а це означає, що люди, котрі мешкають на певній території, пов'язані між собою певними економічними відносинами. Отже, народність - це соціально-етнічна спільнота людей, які характеризується спільністю території, єдиною мовою (поряд з існуванням різних діалектів племен, що входять у народність), елементами єдиної культури. Кожна народність має свій побутовий спосіб життя, свої домінуючи види господарської діяльності, специфічні обряди, традиції, назву. Народності утворюються як на основі розкладу первісного устрою і заміни його рабовласницьким, так і на базі переходу від первісного до феодального суспільства в тих країнах, котрим рабовласницький лад не був властивий.

Терміни «нація» і «народність» не охоплюють усіх людей однієї національної (етнічної) належності. Поряд з компактно розселеною в межах певного територіально-політичного утворення основною масою осіб однієї національної належності звичайно наявні особи цієї ж національності, які проживають за межами даного утворення. Ці представники складають національні групи, наприклад росіяни, євреї, німці, греки та інші в Україні, етнічні українці в інших державах. Оскільки національні групи менш численні, ніж корінна нація, їх називають іще національними меншинами.

Формування буржуазних відносин у Новий час створює передумови для зародження й укріплення нової системи соціальних зв'язків. Процес зміцнення господарських зв'язків між окремими народностями, об'єднання місцевих ринків всередині тієї чи іншої держави в загальнонаціональний ринок та деякі інші фактори приводять до появи більш розвиненої соціально-етнічної спільності людей - нації [6].

На сьогодні в суспільствознавчій науці немає єдиного розуміння і тлумачення поняття «нація». Це свідчить про виняткову складність, суперечливість та своєрідність даного феномена, що знаходить відображення в різноманітних теоріях нації. Такі теорії можна умовно поділити на декілька груп: психологічні, культурологічні, етнологічні та історико-економічні.

Засновником психологічної теорії нації вважаються французький філософ та історик Е. Ренан та австрійський філософ О.Бауер. Представники психологічних концепцій закономірності формування та розвитку націй розглядають як похідні від свідомості і психіки окремої особистості, «психології народів». Так, Ренан вважає, що «нація - це душа, духовний принцип», що формується шляхом «узгодження», та «солідарності», утворюваної чуттям минулих і майбутніх поколінь. О.Бауер відзначає, що нація являє собою «сукупність людей, спільністю долі згуртованих у спільність характеру». М. Кареєв розглядає націю як групу, що виникає із безпосередньої взаємодії індивідів.

Культурологічний підхід у теорії нації започатковує К.Реннер (Шпрингер). Він розглядає націю як безкласову духовну спільність індивідів, як суб'єктивну єдність чи культурний союз, породжений свідомістю людини, що належить до певної етнічної спільно ти. Нація, писав Реннер, «це союз особистостей, які однаково розмовляють», або «культурний союз». В основі культурологічної теорії нації лежить спільність національної культури, зокрема національної мови [15].

Етнологічна теорія нації ґрунтується на сукупності елементів психологічної та культурологічної теорії. Її прихильники вважають, що основними ознаками нації є спільність походження, етнічна самосвідомість, національні почуття, єдність етнодуховних цінностей. Однак представники етнологічних концепцій нації, як правило, недооцінюють значення соціальних аспектів у розвитку націй.

«Історико-економічний» напрямок у теорії нації репрезентує один з провідних теоретиків марксизму К. Каутський. У праці «Ознаки національності» до ознак нації він відносить загальну територію й мову, а також спільність економічного життя і традицій. При цьому пріоритет Каутський надає спільності території та спільності мови. Навіть при відсутності чи втраті однієї або кількох ознак нації вона, на його думку, продовжує існувати.

В радянські часи у вітчизняній літературі панувало сталінське визначення нації, яке продовжувало лінію «історико-економічного» підходу: «Нація - це стійка спільність людей, що історично склалася, яка виникла на базі спільності мови, території, економічного життя та психологічного складу, що проявляється у спільності культури». Однак Сталін канонізує й догматизує виділені ознаки, що знаходить прояв в абсолютизації ролі класового принципу, розподілі націй (через надмірну політизацію національного життя) на «державні» та «недержавні», недооцінці ролі національного (етнічного) чинника в національному тощо. До речі, сталінське визначення нації фактично зберігається в багатьох підручниках і досі.

У сучасній науковій літературі, зокрема західній, використовуються різні визначення нації залежно від того, які її властивості беруться за основу. Так, у «Міжнародному виданні американської енциклопедії» нація - це «велика кількість людей, які вважають себе спільністю. Вони часто мають одну чи кілька таких ознак: мову, культуру, релігію, політичні та інші інститути, історію та віру в спільність долі. Вона, як правило, займають суміжну територію». У «Словнику американської спадщини англійської мови» нація визначається як «населення певної території, котре має спільні звичаї, походження, історію й нерідко мову». Вебстерівський міжнародний словник англійської мови вважає, що нація - це «спільність людей, яка складається з однієї чи кількох національностей, що мають більш-менш певну територію та уряд». У словнику-довіднику «Міжнаціональні відносини. Терміни і визначення» категорія «нація» визначається як «етносоціальна» (і не завжди кровнорідна) спільність зі сталою самосвідомістю своєї ідентичності, що склалася (спільність історичної долі, психології й характеру, прихильність до національних матеріальних і духовних цінностей, національної символіки, національно-екологічні почуття), а також (переважно на етапі формування) територіально-мовною та економічною єдністю, яка далі під впливом інтеграційних та міграційних процесів виявляє себе неоднозначно, нерідко втрачає своє вирішальне значення, хоч і не зникає [6].

Для позначення етнічного походження людини в межах певної нації часто користуються поняттям «національність». Однак це поняття нерідко розглядають як синонім поняття «нація». У радянських країнах нація в такому розумінні збігалася з «паспортною» національністю. На Заході під словами «нація» і «національність» звичайно розуміють населення країни, тобто всіх її громадян незалежно від етнічного походження. При цьому, скажімо, в Америці нащадки вихідців з інших країн називають себе, відповідно до свого громадянства американцями, підкреслюючи етнічне походження (американець французького, або українського, або китайського тощо походження). В Англії є лише одна національність - британці.

На побутовому рівні образ нації звичайно пов'язаний з етнокультурним стереотипом. Етнокультурний стереотип - це узагальнене уявлення про типові риси, що характеризують певний народ.

Існують автостереотипи - думки людей про свій власний народ та гетеростереотипи, які стосуються іншого народу. Обидва стереотипи складаються й затверджуються в суспільстві як загальновідомі традиційні погляди. При цьому стереотипи часто набувають емоційного забарвлення, в результаті чого одне й те ж явище отримує різну оцінку - позитивну або негативну.

Сукупність сталих рис, притаманних представникам того чи іншого народу, котрі знаходять прояв у їх діяльності та спілкуванні, визначається таким поняттям, як національний характер. Сутність цього явища може трактуватися у двох аспектах:

1) в особистісно-психологічному, згідно з яким національний характер розуміється як певний набір особистісних психічних і моральних якостей, що відрізняють представника цієї нації, тобто це сукупність «типових» психічних і моральних якостей народу;

2) у культурно-нормативному аспекті, виходячи з якого національний характер є втіленням не особистісних рис усіх чи більшості окремих членів народу, а соціокультурною діяльністю народу. Це, так би мовити, колективний духовний настрій, котрий обумовлює таку діяльність і проявляється в ній. Для позначення сукупності глибинних установок колективної свідомості використовують поняття «ментальність», «менталітет». Національний характер виступає як форма вираження ментальності народу. Він утворює духовну атмосферу, яка існує в суспільстві та проявляє себе у заданих культурою зразках мислення й поведінки, в нормативах, ціннісних орієнтаціях та продуктах культурного розвитку [14].

Усе це свідчить, що нація являє собою надзвичайно складний і динамічний організм, який перебуває в безкінечному стані змін і розвитку. Ті чи інші ознаки нації набувають пріоритетності на різних етапах її розвитку. Так, на етапі становлення нації особливо важливу роль відігріють територіально-мовна та економічна єдність. У процесі подальшого розвитку, зокрема міграційних процесів, можливі відгалуження нації у вигляді діаспори, для якої територіально-мовна та економічна єдність вже не відігріють такої суттєвої ролі, як у період її становлення. Для цього періоду більш важливе значення має національна самосвідомість.

У розвитку національно-етнічних спільнот простежуються дві взаємопов'язані тенденції: 1) етнічна диференціація - процес виділення, обособлення тієї чи іншої соціально-етнічної спільності, що відображає рівень її політичного визрівання, а відтак і прагнення до утвердження національної незалежності, суверенітету; 2) інтеграція, яка передбачає руйнацію національних «перегородок», розвиток, розширення зв'язків між різними націями, соціально-етнічними спільностями, поглиблення економічних, культурних відносин між ними [6].

2. Основні тенденції розвитку соціально-етнічних спільнот

До найбільш древніх етносоціальної спільності відносяться племена, у яких соціальна структура заснована на принципі кревного споріднення, а родова екзогамія поєднується з племінної ендогамії. Кожне плем'я мало ознаками етнічної спільності: вони відрізнялися між собою своїм походженням, мовою, що склалися звичаями і традиціями, матеріальною і духовною культурою - від примітивної до відносно високорозвиненою. У кожного племені формувалося свою етнічну самосвідомість. Воно мало етнонімом - назвою. Племена - це форма організації первіснообщинного ладу, яка в різні історичні епохи існувала на різних континентах землі. Сьогодні племена зберігаються в країнах Африки та Азії.

З розкладом первіснообщинного ладу розпадалися і племена. З переходом до цивілізації, при якій на перший план вийшли не родові, а соціальні зв'язки між людьми, плем'я поступилося місцем іншому типу етнічної спільності - народності. Їх освіта в період феодалізму веде до заміни кровноспоріднених зв'язків територіальними, до посилення господарських зв'язків та розвитку торгівлі, міграції населення, виникнення приватної власності і станів. Деякі племінні мови зводяться до рівня діалектів або зникають, а один з них перетворюється на спільну мову народності. Сучасні народності, як правило, відрізняються переважанням аграрної економіки, слабким поділом праці, неповнотою соціальної структури, явним домінуванням етнічних рис на шкоду соціально-етнічної спільності. Ще одна важлива ознака народності - існування у взаємозв'язку (у складі) з великою нацією. Наприклад, чукчі, ханти, мансі, коряки - у взаємозв'язку з російською нацією. Уельська народність (валлійці) - у взаємозв'язку з англійською нацією. Етносоціологія і демографи враховують і такий кількісний критерій, як чисельність етносу. Зазвичай у народності вона не перевищує ста тисяч чоловік, хоча можуть бути виключення. Народності - це історично сформовані спільності людей, які характеризуються спільністю етнічної самосвідомості, мови, території, єдністю господарського і культурного життя [1].

Отже, на відміну від племен, народи досягали в епоху цивілізації незрівнянно більшою соціально-етнічної консолідації і більш високого (на кілька порядків, як фіксують етнографи, історики, лінгвісти та інші фахівці) розвитку своєї мови, матеріальної і духовної культури. Саме в цей час почали складатися національні характери багатьох народів, що знайшло своє вираження в їх національній свідомості та самосвідомості. Іншими словами, племена змінилися формуються стародавніми народами - націями, які досягли свого розквіту в наступні історичні епохи.

Наразі процес етнічної диференціації людства продовжується: зазнала краху колоніальна система.

Повертаючись до сучасних етнічних проблем, можемо сказати, що хоча останні десятиріччя ХХ ст. і привели до збільшення держав, створених за етнічним принципом, одночасно зростає тенденція поліетнічності більшості держав. Цей процес закономірний і, мабуть, неминучий. Становлення держав з демократичними режимами веде до збільшення мігрантів різних національностей. Комунікації між різними країнами зростають і це дає змогу людям вільніше пересуватися у просторі планети. А нерівномірність рівня життя у світі веде до того, що все більше мешканців країн з низьким рівнем життя намагаються переселитися у країни, де цей рівень життя вищий. Цей процес для певних країн набув досить загрозливих форм, натомість вони змушені приймати різні законодавчі акти, щоб обмежити наплив емігрантів. Бо коли за короткий час у певну країну приїздить велика кількість емігрантів однієї національності і ця кількість перевищить певну норму, яка дозволяє цій кількості вільно розчинитись серед місцевого населення, то виникають досить значні етнічні спільноти, які не вписуючись у загальний спосіб життя тубільного населення, змушені займати особливу позицію, знаходити свою екологічну нішу (що часто нелегко зробити), і це викликає цілу низку соціальних проблем [3].

Спільність території - найважливіша умова формування всіх типів етносів. Причому, будучи умовою становлення етносу, цілісність території не є строго обов'язковим фактором його подальшого відтворення. Сформоване самосвідомість, ідеологія і культура можуть виявитися конституюють і відтворюють етнос навіть при втраті територіальної спільності. Це чітко видно на прикладі етнічної історії євреїв.

Крім того, у сучасному світі ще існують етноси та етнічні групи, які не мають власної території. Вони існують у дисперсному стані, бо розкидані по територіях інших етносів (наприклад євреї або цигани в багатьох країнах). Існування дисперсних етнічних спільнот само по собі складає цікавий феномен, бо ставить питання про те, завдяки чому ці групи продовжують існувати, а не розчиняються в навколишніх етносах. Однієї ендогамії тут, мабуть, замало, хоча вона відіграє одну з головних ролей у цьому процесі. Ендогамію вважають не тільки основною відмінною рисою певної етнічної групи, вона важлива й для інших процесів соціальної диференціації.

Нація є головним соціальним суб'єктом державотворення. Кожна нація прагне до самовизначення та утворення власної державності. Держави можуть формуватися на базі однієї або декількох націй, відповідно вони вважаються мононаціональними або полінаціональними. Можливі й такі варіанти взаємодії нації і держави, коли спочатку на базі різних національних груп виникає держава, а вже потім формується нація, як це сталось, наприклад, у США. Нація, від назви якої походить назва держави, називається титульною [3].

До представництва своїх інтересів на державному рівні прагнуть і народності. Це представництво може здійснюватись по-різному, наприклад у формі надання в представницьких органах влади певної кількості місць (квоти) для тієї чи іншої народності або створення їх власної державності у формі автономних областей, районів тощо.

Сьогодні всі держави поліетнічні. Тому природним стає поступова асиміляція, розчинення малих етнічних груп у корінному етносі. Це пов'язано з динамікою економічного, політичного життя. Проте варто наголосити, що повсюдно підвищується усвідомлення збереження цінностей етнічної культури «малих» народів як пам'яті кожного етносу про свою історію. У цьому зв'язку загострилися проблеми щодо самовизначення народів та їхнього місця в історичному розвитку. Деякі «науковці», відшукуючи «глибинні» корені походження своєї нації, інколи забираються в такі нетрі, з яких важко вибратися навіть «теоретикам». Вони шукають своєрідності культурного процесу і відповідно культурного феномену народу, забуваючи про походження терміна «своєрідне»: це всього-на-всього «своє рідне», яке з часом стало своєрідним, тобто таким, що вирізняє його серед інших.

Треба відмітити також те, що втрата певною етнічною спільнотою, що потрапала за політичних обставин в оточення іншої, своєї рідної мови і перехід на користування мовою оточуючого їх етносу хоча і згубне явище для даного етносу, але не смертельне. Етнос за такої втрати ще продовжує існувати, особливо якщо зберігаються його рідні звичаї, риси культури. Він існує доти, доки у його носіїв зберігається самоусвідомлення своєї окремості. Як тільки ця самосвідомість зникає - даний етнос перестає існувати. Саме цей чинник і був головним, наприклад, у збереженні етнічної самосвідомості українського та білоруського етносів під час їх перебування у політичній структурі спочатку Росії, а згодом СРСР. І цей процес у селах був набагато сильнішим, ніж у містах. Отже, можна казати, що збереженню етнічної самоствідомості українців найбільше сприяло саме сільське населення [6].

Однак якими б не були історичні шляхи створення нації, які б чинники не розглядались як домінуючі у формуванні нації, однією з необхідних умов її існування є створення національної культури. У такому разі нація постає як її «колективний носій». Народження і виховання людини в обстановці сімейно-побутового життя, тобто певного національно-культурного середовища, фактично ототожнюється з питанням її етнонаціонального походження. Основу національно-культурного середовища створює мова. Тому найбільш важливою ознакою національної приналежності стає «рідна мова». Сучасні нації - це переважно «мовні нації», що складаються з людей, які розмовляють однією мовою. Мова відкриває доступ до національної культури: разом із мовною «оболонкою» усвідомлюється і її смислова «начинка» - культурні традиції, ціннісні установки, ідеали, норми мислення і поведінки тощо. Таким чином, національна приналежність людини - це її приналежність до національної культури.

Однак наявність національно-культурного чинника ще не забезпечує автоматичного створення нації. Спільнота стає нацією лише тоді й оскільки, коли й оскільки люди усвідомлюють свою спільність як національну єдність. Йдеться про національну самосвідомість як необхідну умову існування нації. При цьому слід враховувати, що національна самосвідомість, як й інші колективні уявлення, є реальний соціальний факт, елемент соціальної дійсності. Вона впливає на поведінку й взаємовідносини людей, а наслідки цього є цілком реальними обставинами їх життя.

Національна самосвідомість виникає на основі зіставлення свого народу з іншими народами. Для кожної нації існує референтна група нації, яка є носієм відносно стійких національних рис. Вона фактично уособлює узагальнений образ нації, на який орієнтуються представники інших націй, визначаючи відмінності своїх національних рис [3].

Соціальна стратифікація суспільства

У суспільстві завжди існує велика кількість соціальних груп, які різняться за своїм становищем у системі соціальних зв'язків, тобто завжди існує соціальна нерівність. Тому ще одним важливим процесом соціального життя соціальна стратифікація. В перекладі з латинської strata - це верства, пласт, прошарок. Соціальна стратифікація вказує на розшарування суспільства на різні соціальні верстви, групи, спільноти. Вона відображає соціальну неоднорідність суспільства, різне соціальне становище його членів, їх соціальну нерівність.

Соціальна стратифікація - це природна і соціальна нерівність між людьми, яка проявляється в їх соціальному житті і має ієрархічний характер: вона підтримується і регулюється різними інституціональними механізмами, постійно відтворюється і модифікується, що є умовою впорядкованого існування будь-якого суспільства та джерелом його розвитку.

Кожне суспільство має свою систему соціальної стратифікації: закрита, жорстка і відкрита стратифікація. Приклад закритої стратифікації є кастова лад в Індії, країнах Африки. Відкрита стратифікація не знає формальна обмежень переходу з однієї страти в іншу та цілої низки інших заборони.

Слід розрізняти поняття «нерівність» і «несправедливість». Нерівність це соціальне обумовлений і необхідний стан. Несправедливість - це прояв егоїстичних інтересів, і вона має дестабілізуючий характер. Несправедливість шкідлива як для суспільства в цілому, так і для конкретного індивіді існує такий напрямок як егалітаризм, який обґрунтовує необхідність рівності в розподілі багатства та доходів. Це антипод ієрархії, хоч в кінцевому рахунку - просто міф.

Існує одномірна та багатомірна стратифікація. Одномірна здійснюється шляхом виділення груп, спільноти людей за якою-небудь однією соціальною ознакою. Багатомірна стратифікація дозволяє виділити стійкі групи, спільності які мають цілий набір узагальнених ознак [6].

3. Соціально-етнічні процеси в Україні: стан і проблеми

За етнічним складом населення Україна належить до поліетнічних країн. На її території проживають представники понад 130 національностей, всього близько 49 млн. осіб. Серед них 72,6% (37,4 млн.) становлять етнічні українці, 22,1% (11,4 млн.) - росіяни; з-поміж 5,3% представників інших національностей (за переписом 1989 р.) - євреї (486 тис), білоруси (440 тис), молдавани (325 тис), болгари (234 тис), поляки (210 тис), угорці (136 тис), румуни (135 тис.) греки (99 тис), татари (88 тис), вірмени (54 тис), цигани (48 тис), кримські татари (47 тис), німці (44 тис), азербайджанці (37 тис), гагаузи (32 тис). Близько 7 млн. українців проживає у країнах СНД, а понад 4 млн. - у традиційному зарубіжжі [6].

Характерно, що корінне населення нашої країни диференційоване за ступенем етнічного розвитку. Так, більшість його самоідентифікується як українці, частина - як росіяни, а дехто усвідомлює себе русинами. Така неоднорідність підсилюється регіональною етнографічною специфікою (поліщуки, слобожанці, волиняни, галичани, буковинці, подоляни, гуцули, лемки, бойки та ін.). Звичайно, така диференціація вимагає формування виваженої державної національної політики, врахування та узгодження соціально-етнічних інтересів різних спільнот. Досягненню такої мети сприяє законодавча база, що створюється в незалежній Україні, основи якої закладено в Конституції України, Декларації про державний суверенітет та Декларації прав національностей України. Приділяючи головну увагу національно-культурному відродженню українського народу, держава гарантує всім етнічним спільнотам і окремим громадянам рівні політичні, економічні, соціальні та культурні права.

Разом з тим в умовах соціально-економічної та політичної нестабільності, кризових явищ у різних сферах суспільного життя процеси консолідації народу України, національного відродження проходять досить складно, супроводжуються суперечностями, труднощами, що породжує певні проблеми, в тому числі і соціально-етнічного характеру. До них слід у першу чергу віднести суперечності між принципом рівності всіх націй і народностей та неоднаковими можливостями задоволення їхніх потреб; між утвердженням державної мови і конституційною рівністю всіх інших; між загальносуспільним патріотизмом і патріотизмом окремих етнічних груп тощо. Дають себе знати і деформації в міжнаціональних відносинах колишнього СРСР (унітарність держави, депортація окремих народів, ігнорування регіональних умов, штучний, подекуди територіально-етнічний розподіл етносів між союзними та автономними республіками тощо).

Для вирішення цих та інших проблем національного відродження України слід спиратися на соціологічний аналіз соціально-етнічних тенденцій, що впливають на процес державотворення та консолідації української нації. Серед них визначаються наступні тенденції [3]:

1. Скорочення питомої ваги українців у складі населення (якщо у середині 20-х років XX ст. українці становили 80,6% населення, то наприкінці 80-х - на початку 90-х років - лише 72,7%.

2. Зростання кількості росіян, що проживали і проживають в Україні, з 3 млн. у 20-х роках до 11 млн. наприкінці 80-х років.

3. Звуження сфери вживання української мови (якщо 1959 р. 93,5% вважали рідною українську мову, то через 40 років їх стало 87,7%, і відповідно 12,3% українців у 1989 році назвали рідною мовою російську; відсоток останніх за 10 років не зменшився, а зріс на 1,4%).

4. Поділ населення України на три великі лінгвістичні групи: україномовних українців (40%), російськомовних українців (33-34%) та російськомовних росіян (20-21%). Навіть серед тих, хто вважає себе українцями, більше третини - російськомовні.

Наявність різного ставлення до проблем державного суверенітету: прихильників входження України до міжнаціонального утворення на зразок Співдружності Незалежних Держав на чолі з Росією є значно більше у східних, південних і частково в центральних регіонах, натомість у західних регіонах переважає прагнення до існування України як самостійної і незалежної держави.

Наявність різних політичних симпатій населення у цих регіонах: коли на Сході традиційно підтримують політичні партії лівої орієнтації, то на Заході - радикальних і поміркованих націоналістів і демократів.

Як бачимо, складність соціального управління процесом консолідації української нації полягає у переплетінні етнічних проблем із соціальними, політичними, регіонально-демографічними, що й надає їм особливої гостроти у період радикальних перетворень у суспільстві. Отже, пріоритету в державній політиці України набуває лінія на створення умов для формування в країні єдиної політичної нації, тобто такої соціально-етнічної спільноти, всі представники якої усвідомлювали б себе українцями незалежно від своєї етнічної, лінгвістичної, регіональної чи політичної належності.

Орієнтиром у досягненні цієї мети мають бути принципи гармонізації міжнаціональних відносин: право націй на самовизначення; реальна рівність прав та обов'язків соціально-етнічних суб'єктів міжнаціональних відносин; визрівання та еволюційний розвиток етнічних процесів; демократична і гнучка національна політика держави та інші.

На соціологію етносу при цьому покладається функція соціологічного моніторингу стану і тенденцій соціально-етнічних відносин у країні та її регіонах, виявлення зон соціального напруження на етнічній основі, аналіз громадської думки щодо міжнаціональних відносин і проблем державотворення. Дослідження цих та інших аспектів соціально-етнічних відносин має стати підґрунтям для вироблення виваженої політичної лінії української держави, а також дієвим засобом зворотного зв'язку в процесі реалізації державної національної політики [3].

Висновок

Проаналізувавши усе вищенаведене ,можемо дійти таких узагальнень і висновків:

1. Соціально-етнічні спільноти посідають особливе місце серед соціальних спільнот людей, являючи собою найбільш сталі історично сформовані угруповання людей, взаємовідносини між якими виступають важливим фактором історичного розвитку людства.

2. До таких спільнот зазвичай зараховують етнос, плем'я, народність, націю.

3. Серед головних умов, які об'єднують людей у народ як цілісну соціальну спільноту, найчастіше називають єдність походження, місця проживання, господарсько-економічного життя, мови, культури.

4. Етногенетична спільнота - це соціальна група, членів якої об'єднує усвідомлення свого генетичного зв'язку з іншими представниками цієї групи (етнічна самосвідомість).

5. Історичні умови, за якими існують етноси, породжують різноманітні зв'язки, що об'єднують людей, у тому числі й не за етнічними ознаками - політичні, господарські, торгівельні, релігійні тощо.

6. Сукупність сталих рис, притаманних представникам того чи іншого народу, котрі знаходять прояв у їх діяльності та спілкуванні, визначається таким поняттям, як національний характер.

7. До найбільш древніх етносоціальної спільності відносяться племена, у яких соціальна структура заснована на принципі кревного споріднення, а родова екзогамія поєднується з племінної ендогамії.

8. Наразі процес етнічної диференціації людства продовжується: зазнала краху колоніальна система.

9. Останні десятиріччя ХХ ст. і привели до збільшення держав, створених за етнічним принципом, одночасно зростає тенденція поліетнічності більшості держав.

10. У сучасному світі ще існують етноси та етнічні групи, які не мають власної території. Вони існують у дисперсному стані, бо розкидані по територіях інших етносів (наприклад євреї або цигани в багатьох країнах).

11. Соціальна стратифікація - це природна і соціальна нерівність між людьми, яка проявляється в їх соціальному житті і має ієрархічний характер: вона підтримується і регулюється різними інституціональними механізмами, постійно відтворюється і модифікується, що є умовою впорядкованого існування будь-якого суспільства та джерелом його розвитку.

12. За етнічним складом населення Україна належить до поліетнічних країн. На її території проживають представники понад 130 національностей, всього близько 49 млн. осіб. Близько 7 млн. українців проживає у країнах СНД, а понад 4 млн. - у традиційному зарубіжжі. Характерно, що корінне населення нашої країни диференційоване за ступенем етнічного розвитку.

13. Складність соціального управління процесом консолідації української нації полягає у переплетінні етнічних проблем із соціальними, політичними, регіонально-демографічними, що й надає їм особливої гостроти у період радикальних перетворень у суспільстві.

Список використаної літератури

1. Арутюнян Ю.В. Етносоціологія: цілі, методи і деякі результати дослідження / Арутюнян Ю.В., Дробіжева Л, В., Кондратьєв В.С., СусоколовА.А.. - М.: Наука, 2000. - 225с.

2. Городяненко В. Г. «Соціологія». - К., 1999.

3. Колодій А. «Нація як суб'єкт політики». - Л., 1997.

4. Міжнаціональні відносини: терміни та визначення. Словник-довідник. К., 1991. - 408 с.

5. Міжнаціональні відносини: терміни і визначення // Політика і час. - 1992 - № 2. - С. 33 - 36.

6. Основи соціології: навч. посібник / В.І. Золотов; Алт. держ. техн. ун-т ім. І.І. Ползунова. - Барнаул: вид-во АлтГТУ, 2008. -224с.

7. Політологія (теорія та історія політичної науки) / Шляхтун П.П. -К.: Либідь, 2002. - 576 c.

8. Социология. Курс лекций. - М., 1995.

9. Основи соціології: матеріали до лекційного курсу // За ред. Климанської Л.Ф. Савки В.Е. - Львів, 1997.

10. Спелзер Н. Соціологія. - М., 1994.

11. Социология: Наука об обществе. - Харьков, 1997.

12. Сорокін П. Человек, цивилизация, общество. - М.: Изд. полит. лит-реч, 1992.

13. Тощенко Ж. Т. «Социология». - М., 1999.

14. Черниш Н. Соціологія. Курс лекцій. Конспект. - Львів.: Кальверія, 1996.

15. Якуба О.О. Соціологія. Навчальний посібник для студентів. - Харків: Константа, 1996.

Размещено на Allbest.ru