Соціокультурні засади соціальної етики в світі пізнього Модерну

Размещено на http://www.allbest.ru/

Соціокультурні засади соціальної етики в світі пізнього Модерну

модерн соціальний диференціація

Сучасний світ фахівці називають постмодерним. У численних працях з філософії постмодерн постає станом культури після Модерну, після провального завершення доби, яка була натхнена і обґрунтована мислителями Просвітництва як проект. Чи є всі підстави твердити про «кінець Модерну» з огляду на особливості конфігурації простору суспільної взаємодії, живої моральнісної практики суспільства?

Методологічною основою міркувань щодо специфіки соціального простору як основи для теоретичних конструкцій соціальних етиків є дослідження природи соціальної диференціації Г. Зіммеля, в якому, зокрема, йдеться про те, що розшарування у суспільстві за рівнем моральної свідомості його членів обумовлене рівнем освіти, яку може здобути особа відповідно до свого соціального статусу. «Середній рівень» моральної свідомості визначається не середньоарифметичними обрахунками найбільш освічених і найменш освічених прошарків, а за рівнем морально найменш розвинених груп [1, с. 381]. Трансформації у моральній свідомості всього суспільства відбуваються надто повільно, а морально-практичний комплекс цінностей надто громіздкий. На швидкі зміни у ньому розраховувати некоректно. А за таких умов описувати стан моральної свідомості окремих індивідів у постмодерному ключі, чи навіть обґрунтовувати його через визначення чинників, які до цього призвели, ще не дає підстави виводити виявлені особливості у широкі узагальнення.

Саме в такому ключі розмірковує Е. Гідденс. На його думку, про постмодерний стан можна вести мову лише тоді, коли «траєкторія соціального розвитку віддалиться від модерних інституцій у напрямку нового і відмінного [від модерного] типу соціальної організації» [2, с. 46]. У своїй теорії структурації він намагається осягнути принципи організації суспільного життя і доходить висновку, що переважно життєдіяльність членів суспільства складається зі звичних, щоденних дій / практик. Упорядкованість практик, що й утворюють соціальні системи, полягає якраз у їх рутинізації в повсякденності й відбувається завдяки схемам практичної свідомості. Дослідження інституціональних порядків повсякденних практик дозволяє Гідденсу стверджувати, що всі вони є суто модерними, а сучасність відчуває на собі результати (наслідки) тих процесів, що були закладені ще в добу раннього Модерну. І ці наслідки стають дедалі більш радикалізованими і універсалізованими.

Власне, для цієї нової, радикалізованої і універсалізованої стадії Модерну Гідденс і віднаходить назву, що стала відтоді загальновизнаною: «пізній Модерн» [3]. Але перед тим, як вказати на сутнісні риси цього етапу доби Модерну, слід зазначити одну обставину, що дасть змогу прийняти образ «пізнього», але все ж таки «Модерну», позірно відмінного від усталених параметрів «класичних» визначень модерної доби. При розробці й обґрунтуванні концепції пізнього Модерну Гідденс був змушений постійно обстоювати свою позицію перед тими постмодерністами, котрі прагнули за допомогою «поетичного мислення» пізнати і «деконструювати» предметне поле соціальної теорії. Шукаючи аргументи на підтримку своєї точки зору, він віднаходить методологічну похибку в опонентів, на чому й засновує своє заперечення. Категорично закликаючи своїх читачів відкинути саму ідею можливості існування несистематичного знання про людські дії / практики чи напрямки соціального розвитку як неварту серйозної уваги [2, с. 46], він вважає постмодерністську критику по суті неприйнятною у науковому середовищі, оскільки вона ґрунтується на тих же успадкованих від Просвітництва засновках, що й уся попередня інтелектуальна традиція Модерну. Фактично, Гідденс поділяє у цьому аспекті позицію Ю. Габермаса про закладені у самих засадах Модерну можливості його критики. А широке використання останнім поглядів Г. Геґеля для доведення концепції «незавершеного проекту Модерну» є виправданим, оскільки геґелівська система філософії дозволяє простежити механізм самовідтворення Модерну.

Евристичність геґелівської системи у цьому питанні висвітлюється в праці російської дослідниці Д.Е. Гаспарян. У центрі її уваги соціальний простір Модерну, який вона узагальнено називає «лібералізм», посилаючись на свого часу популярну, але суперечливу тезу Ф. Фукуями про кінець історії зі встановленням ліберальної системи. Дослідниця виходить з того, що просторово-темпоральне мислення є природною звичкою розуму, що означає мислення про конечність і альтернативу. Оскільки історія цивілізації розвивалася поетапно, то цілком типово мислити, що кожен етап не є останнім. «Автентичне прочитання Геґеля вимагає сказати - кінцем Абсолютного є безкінечне. Чи: іншим Абсолютного є сам Абсолют. І тоді беззмінною формою управління є та, яка сама себе змінює. Саме у цьому полягає положення, що дискурс Геґеля (Абсолюту) вичерпує всі можливості думки» [4, с. 46].

На думку Гаспарян, лібералізм, як принцип організації суспільства, здатен безкінечно себе подовжувати і відтворювати, й «вінчає собою історію» у тому сенсі, що «є тією формою, в якій Абсолют себе увінчує» [4, с. 47]. Цього висновку вона доходить, вбачаючи у добі Модерну ті внутрішні суперечності, що закладені у ньому від початку його виникнення, але які для нього і постають конструктивними чинниками, «надаючи йому того вигляду і структури, що роблять лібералізм лібералізмом і демократію демократією» [4, с. 47].

Позиція Гаспарян засновується на стратегії прочитання Геґеля словенським філософом С. Жижеком. Геґелівська діалектика, на думку останнього, є «простеженням краху будь-яких спроб покінчити з антагонізмами, але зовсім не оповіданням про їхнє поступове відмирання; «абсолютне знання» означає таку суб'єктивну позицію, яка повністю приймає «суперечності» як внутрішню умову будь-якої ідентичності» [5, с. 14]. Осмислюючи гомологічний лібералізмові феномен Модерну - капіталізм, - Жижек докладно зупиняється на Марксовому аналізі товарної форми, діалектика якої, на його думку, задає своєрідну матрицю для широкого поля соціальних досліджень, котра дозволяє узагальнювати явища у сферах, «що не мають, на перший погляд, нічого спільного з галуззю політичної економії» [5, с. 24]. Відома формула К. Маркса «Межею капіталу є сам капітал» привертає до себе увагу Жижека. Він вказує, що перманентна економічна криза є суттю капіталізму, позначаючи собою всю добу, де розгортається капіталізм, печаткою кризовості, невизначеності і несталості. «Капіталізм від початку зазнає «розкладу», він вже завжди несе на собі родимки суперечності, розкладу, дисгармонії, іманентного дисбалансу» [5, с. 59]. Але це є не межею капіталу, а його рушійною силою, що перманентно спрацьовує на його самовідтворення. «Саме тому він змінюється, безперервно розвивається; постійний розвиток - це, очевидно, єдиний спосіб вирішити його фундаментальний, конститутивний дисбаланс, його суперечності. Отже, його межа виступає не стільки перешкодою, скільки рушійною силою його розвитку» [5, с. 59].

Так само і соціальні системи доби Модерну, за логікою Гаспарян, яка спирається на таку потужну діалектичну традицію, не можуть наблизитися до межі своїх можливостей тому, що межа буде постійно відсуватися.

«Лібералізм включає в себе не лише окремі риси інших суспільних побудов, самого себе, а й свою власну смерть… Він живе не тому, що зовнішня трансцендентна смерть (у вигляді зміни суспільного устрою) ще не прийшла і не витіснила його, але тому, що він чинить опір мікроскопічним і численним смертям, розсіяним усередині нього самого» [4, с. 48].

Такі досить складні пояснення суті самовідтворення Модерну засвідчують наявну в соціальній етиці тенденцію обґрунтування перманентних трансформацій як суті доби. Зафіксувати цю безперервну, за великим рахунком, лінію міркувань важливо, оскільки це дає підстави осмислювати трансформації Модерну на сучасному етапі культуротворення як включені у саму його природу. Очевидно, що критика Модерну не лише сама є частиною Модерну як (незавершеного) проекту, але й сприяє його розвитку і подальшому розгортанню.

Риси пізнього Модерну, які Гідденс виводить як результати (наслідки), спровоковані епіцентром Модерну (Просвітництвом), є найбільш очевидними для сьогодення: розклад еволюціонізму (ідеї прогресу), зникнення історичної телеології, визнання радикальної, засадничої гнучкості, випаровування привілейованої позиції Заходу тощо. І тривожні наслідки цього явища поєднані з колоподібністю рефлективного характеру у формуванні світу подій, у якому ризик і випадковість набирають незнаного досі характеру [2, с. 52-53]. Ці риси пізнього Модерну багато в чому нагадують визначення постмодерністів. Білоруський вчений В.М. Фурс, відзначаючи такий результат Гідденсового дослідження, пояснював: «Для того, щоб відстояти своє право на теоретичне існування, Гідденсу знадобилося так модифікувати образ модерну, щоб у нього можна було вписати й ті феномени, які прислужилися ґрунтом для постмодерністської діагностики часу» [6].

Зрештою, якщо Модерн здатен до самовідтворення, то риси, підмічені постмодерністами, достатньо несуперечливо можуть бути вписані у загальний образ Модерну. Деконструкція абсолютистських домагань і розвінчування помилок (ілюзій) Просвітництва під таким кутом зору виявляються внутрішньо суперечливими, але все ж каталізаторами розвитку проекту Модерну. Рефлексивність, визначена Гідденсом однією із сутнісних рис сучасної доби, полягає саме у можливості критичної оцінки і коригування в процесі розгортання пропозицій щодо подальших перспектив руху. Весь комплекс знань про соціальний простір є принципово відкритим для перегляду і коректури. Помилки можуть (і мають) виправлятися в процесі розгортання Проекту, ілюзії - розвінчуватися. І стосується це не лише ревізії «просвітницького» комплексу знань - перегляду слід піддавати всі програми, що претендують на «істину в останній інстанції». Подолання абсолютних істин стає провідною тональністю пізнього Модерну, що для етики означає подолання непорушності моральнісних істин та їх позачасового і позаконтекстуального характеру.

До констатації незавершеності Модерну як культурно-історичної доби, що обґрунтована Просвітництвом, приходить і сучасний німецький соціолог У. Бек. Стверджуючи наявність двох епох (стадій) Модерну - першої і другої, - він указує на існування розламу між ними. Обґрунтування розламу між двома частинами Модерну дозволяє вченому дистанціюватися від «теоретичних схем постмодернізму» (як він сам вказує: «У той час як послідовники постмодернізму наголошують на деструкції та кінці Модерну, я цікавлюсь тим, що є початком, новими інституціями» [7, с. 79]). Свою програмну працю «Суспільство ризику. На шляху до наступного модерну» (1986), він починає тезою про наявність розламу всередині Модерну [8, с. 10]. Розлам, але в межах Модерну, на думку Бека, обумовлений якістю трансформацій, що відбуваються у сучасному соціокультурному просторі і що не дозволяють осмислювати процеси в ньому в категоріях індустріального суспільства [8, с. 10-11]. Все, що хвилює світову громадськість - критика науки, техніки, прогресу, нові соціальні рухи - вступає у суперечність не з модерною перспективою, а з обмеженням Модерну концепцією індустріального суспільства, на обґрунтування якої працювала філософська думка «першого» Модерну та ідеї якої Бек визначає як «просту модернізацію». Натомість сучасний соціальний світ містить певну міру самокритичності (рефлексивності). В одній із статей, що побачила світ за 15 років після публікації «Суспільства ризику», Бек вказує на помилковість сприйняття читачами рефлексивної модернізації, ідеї, яку він представив у програмній праці. Рефлексивна модернізація - це не просто поступове наростання знання і рефлексії. Вчений підкреслює, що положення щодо другої епохи Модерну «покликане прояснити епохальний розлам - парадигмальний зсув», що відбувся у просторі Модерну [7, с. 79].

Таке уточнення дозволяє адекватно осмислювати поточні процеси у соціальному просторі, їхній культурний та політичний потенціал, а одночасно - актуалізувати «іманентно притаманні індустріальному суспільству суперечності між модерном та його протилежністю» [8, с. 14]. Дане положення конкордує з міркуваннями Жижека про самовідтворюваність капіталізму (а відтак і Модерну взагалі) через перманентне подолання суперечностей по ходу свого розгортання. Саме в такому контексті Бек пропонує розглядати сучасний соціальний простір як суспільство ризику та його ворогів [7, с. 100], тобто в єдності суперечностей, що його конституюють. На основі цього він стверджує, що другий Модерн характеризується принциповим відходом від лінійного розвитку, притаманного першому (ранньому) Модерну [7, с. 79]. Примітно, що німецький мислитель окреслює сучасний соціальний простір за тими ж параметрами, що й Гідденс, який визначає особливості пізнього Модерну: засадничо двоїсті випадковості, складності і невизначеності, ризики тощо.

Соціальний простір, простір суспільної взаємодії, а отже реальна жива моральнісна практика суспільства є сферою, де очевидний розвиток за модерними засновками, відчутно власне розвиток Модерну.

Отже, повсякденні соціальні практики сучасності організовані і функціонують за модерними засновками, що в соціальній теорії знаходить обґрунтування у концепціях пізнього (другого) Модерну. Критика соціальних засад Модерну засновується на успадкованих від Просвітництва положеннях, спрацьовуючи на самовідтворення Модерну. Концепції «радикального емпіризму» (Рорті) і пізньомодерного раціоналізму (Гідденс) критикують окремі викривлення, яких зазнав Проект у ході свого розгортання, а не сам Проект як такий. Для соціальної етики це означає, що констатації занепаду проекту Модерну в соціально-моральній проблематиці є передчасними.

Література

1. Зиммель Г. Социальная дифференциация: Социологические и психологические исследования / Г. Зиммель; [пер. с нем. Н.Н. Вокач, И.А. Ильин] // Зиммель Г. Избранное. Том 2. Созерцание жизни; отв. ред. Л.Т. Мильская; сост. С.Я. Левит, Л.В. Скворцов. - М.: Юрист, 1996. - С. 301 - 465.

2. Giddens A. The Consequences of Modernity / A. Giddens. - Cambridge: Polity Press, 1996. - 186 p.

3. Giddens A. Modernity and Self-Identity: Self and Society in the Late Modern Age / A. Giddens. - Cambridge; Oxford: Polity Press, 1995. - VII. - 256 p.

4. Гаспарян Д.Э. Социальность как негативность: монография / Д.Э. Гаспарян. - М.: КДУ, 2007. - 256 с.

5. Жижек С. Возвышенный объект идеологии / С. Жижек; пер. с англ. В. Софронова; под ред. С. Зимовца. - М.: Художественный журнал, 1999. - 236 с.

Размещено на Allbest.ru