Психічна норма та девіація - соціологічний підхід

Размещено на http://www.allbest.ru/

ПСИХІЧНА НОРМА ТА ДЕВІАЦІЯ - СОЦІОЛОГІЧНИЙ ПІДХІД

Вивчення психічних відхилень та визначення поняття адекватності поведінки потребує з'ясування граней між нормою і девіантністю. Слід зазначити, що проблему відмінності між психічною нормою та відхиленням неможливо вирішити безпосередньо у межах психіатрії або психології. Інтерпретація норми та девіантності завжди відбувається у більш широкому контексті і є похідною як від системи владних відносин, так і від соціокультурних кодів.

Основною метою даної статті є аналіз основних ідей щодо розуміння психічної норми та девіації, а також розгляд перспектив соціологічного розуміння психічних відхилень.

Перш за все, слід зупинитися на психіатричному трактуванні психічного відхилення. Його можна назвати медичної моделлю захворювання. Відповідно до даної моделі, будь-яке захворювання є сукупність органічних порушень, які містяться переважно всередині тіла. Хвороба при цьому постає як дискретне утворення, що має певні матеріальні причини її походження (віруси, травми тощо) та перебігу, і яке можна діагностувати за допомогою об'єктивних методів дослідження [1].

З певними припущеннями, медичну модель захворювання можна використовувати в психіатрії. Зокрема, концептуальна модель психіатрії, сформована у період Просвітництва, стверджує, що існують чіткі межі між «нормальністю» та «ненормальністю». Визначення цих кордонів може бути реалізовано за допомогою формалізованих і об'єктивних процедур. Акцент робиться на біологічних причинах психічних порушень, причому конкретне захворювання розглядається як сума симптомів і синдромів, для усунення яких використовуються певні лікарські препарати або інші об`єктивні методи лікування [2].

Отже, згідно з медичною концепцією, психічне відхилення не розглядається у соціальному чи культурному контексті, а розуміється як певне порушення кордонів нормальності. З іншого боку, якщо звернути увагу на умови встановлення психіатричного діагнозу, можна побачити, що існує досить значний суб'єктивний компонент у визначенні кордонів між нормою та психічним відхиленням. По-перше, діагноз у психіатрії, як правило, встановлюється не тільки на основі певних об`єктивних симптомів, але також з повідомлень інших людей, що мають стосунок до хворого. По-друге, перелік психічних відхилень не є чимось непорушним, тому що вчені періодично його переглядають [3].

На нестійкість психіатричних знань вказує часта зміна діагностичних критеріїв. Наприклад, перше видання DSM з'явилося в 1952 році. Воно було переглянуте в 1968, 1979 і 1987 роках. Зараз використовується DSM-IV, яке було надруковано у 1994 році. Кожне видання включало більш докладний опис психічних відхилень. Крім того, останнім часом деякі форми поведінки почали вважати девіантними (наприклад, гіперактивність у дітей). З іншого боку, деякі форми поведінки вилучалися з переліку девіантних (наприклад, гомосексуалізм).

Зміна меж і змістовного наповнення психіатричних діагнозів є свідченням того, що психічне відхилення є не стільки біологічною, скільки соціальною та культурною категорією. Крім того, періодичні зміни діагностичних критеріїв свідчать про досить високий рівень суб'єктивного компоненту у процесі визначення психічного відхилення.

Саме тому соціологічний підхід до розуміння норми і патології та з'ясування кордонів між ними був би цілком доречним.

Одним з перших соціологів, який звернув увагу на відносність норми та девіації, а також на плинність кордонів між ними, був Е. Дюркгайм [4]. На його думку, правила, що визначають межі між нормою та девіацією, залежать від норм та цінностей конкретної групи і є елементом соціального контролю.

Досить велика увага проблемі девіації приділяється в теорії навішування ярликів. Зокрема, на думку Томаса Шеффа, особи, які вважаються психічно неповноцінними, порушують «залишкові правила». Культура має словник для позначення різного роду відхилень: злочинність, алкоголізм, перверсії, погані манери тощо. Після виключення різних девіацій відповідно до культурного коду, залишається цілий ряд відхилень, які важко визначити і які можна об'єднати у «залишкову категорію» [5]. Саме до них можна віднести різноманітні форми психічних відхилень.

Визначення поведінки як такої, що відхиляється від певних соціальних норм, також буде залежати від видимості порушення. Іноді важливішим є не стільки порушення як таке, скільки соціальна реакція на його прояви. Іншими словами, соціальний резонанс сприяє формуванню оцінки поведінки як девіантної [6].

Своєрідний погляд на критерії розмежування норми й девіації пропонує М. Фуко [7]. Аналізуючи історію розвитку психіатрії, він зазначає, що сучасне розуміння психічного відхилення сформувалося у період Просвітництва з його культом раціоналізму та здорового глузду. Раціоналізм Просвітництва виключав форми досвіду, які важко розпізнати або визначити (у тому числі й божевілля), тому що їх неможливо було включити у структуру легко пояснюваних і верболізованих понять.

У вісімнадцятому столітті психічні відхилення починають раціоналізуватися через перенесення їх у площину наукових пояснень. Крім того, суспільство починає продукувати матеріальні форми, за допомогою яких проводиться розмежування між нормальною та девіантною поведінкою. Зокрема, створюються спеціальні місця (аналог сучасних психіатричних стаціонарів), які дозволили медичним працівникам розширити межі повноважень щодо розуму та безумства. Таким чином, Фуко бачить психічне відхилення не як поведінковий або біологічний факт, а як продукт соціально-культурної практики. Крім того, на думку Фуко, наукові концепції психічних відхилень не є нейтральним описом психічних девіацій, а здебільшого є інститутом соціального контролю та соціальної регуляції.

Концептуалізація психічного відхилення як опозиції до психічної норми приводить як до нового розуміння психічного відхилення, так і кордонів між ними. Наприклад, зростання правової раціональності (за Вебером) у сучасних суспільствах призводить до посилення регулювання як раціональності, так і її протилежності - божевілля. За Фуко, концептуалізація психічного відхилення формує раціональний підхід до встановлення границь психічного відхилення. Цей підхід веде до розуміння психічного відхилення як компоненту великої соціальної системи.

Ще один критерій, за допомогою якого можна встановити кордони між психічною нормою і психічною девіацією, пропонується у межах конфліктологічного напрямку. Цей підхід виносить кордон між нормою і патологією за межі медичної практики, роблячи акцент на соціально-економічних відмінностях та на умови життя, які впливають на рівень психічного здоров'я. Крім того, у межах цього ж підходу значна увага приділяється лікарям як агентам оцінювання, які формують критерії оцінювання, виходячи з суб'єктивних та індивідуальних інтересів. Наприклад, Фрейдсон [8] стверджує, що лікарі намагаються діяти у своїх інтересах, а не в інтересах пацієнта. Крім того, він зауважує, професія лікаря у сучасному суспільстві має величезну владу та авторитет у визначенні здоров'я і хвороби, нормальності і ненормальності. Фрейдсон стверджує, що хвороба, особливо психічна, може і не мати біологічної складової, але обов'язково включає соціальну оцінку, будучи, таким чином, соціальним конструктом.

Досить великий вплив на соціологію мало формування соціального конструктивізму, який виник як своєрідна реакція на домінування позитивізму і наївного реалізму в соціології. Основна ідея конструктивізму полягає у тому, що реальність не є чимось стабільним і однозначним, а є продукт людської діяльності [9]. Конструктивістський підхід досить часто використовується для визначення кордонів між психічною нормою і психічним відхиленням. Прикладом аналізу психічних відхилень у рамках соціального конструктивізму є роботи Пілігрима і Роджерса [10].

Наведемо деякі висновки, які зробили автори на основі аналізу психічних розладів:

Шизофренія має статус захворювання, але її етіологія залишається невідомою і, відповідно, за встановленням діагнозу не слідує ефективне лікування. Діагноз, таким чином, дуже часто є вигідним для родичів хворих (одержання додаткових переваг, наприклад, матеріально-майнового плану) або для психіатрів (підкреслення власної компетентності).

Агорафобія (страх відкритих просторів) виникає з поширенням жіночої емансипації. Це не говорить про те, що вказана хвороба є наслідком боротьби жінок за незалежність, а лише свідчить, що одні й ті ж симптоми можна інтерпретувати у різних контекстах.

Досить непослідовною є концепція психопатії, тому що вона охоплює нерідко взаємовиключні симптоми. Крім того, формується замкнуте пояснювальне коло: з одного боку, люди вважаються психопатами, оскільки вони здійснюють неправомірні дії і, з другого боку, антигромадські дії пояснюються наявністю психопатії. Як результат - об'єктивних способів діагностики психопатії не існує.

Депресія описується як пригнічений стан. Однак опис цього стану відбувається на основі порівняння з іншими людьми та певними, соціально прийнятними, моделями поведінки. Таким чином, на думку соціальних конструктивістів, кордоном між психічною нормою і психічним відхиленням виступає наявність статусно-рольових відносин у суспільстві. Тому психіатричний діагноз набуває ролі фактора, що більшою мірою сприяє зміцненню соціального становища, отримання вигоди, а не слугує як засіб для реального розв'язання існуючих психологічних і психіатричних проблем. Отже, соціологічні теорії психічних розладів пройшли певну еволюцію від розуміння їх як відхилення від існуючих норм (кордон в даному разі пролягає у просторі дихотомії норма - відхилення) до поняття психічного розладу як соціального конструкту. В зв'язку з цим зростає плинність та невизначеність кордону між психічною нормою та відхиленням, який зміщується у сферу статусних, гендерних, владних та економічних відносин.

Література

психічний відхилення норма конструктивізм

1. Решетников А.В. Социология медицины / А.В. Решетников. - М.: Гэотар-Медиа, 2007. - 256 с.

2. Бойко О.В. Охрана психического здоровья: учеб. пособие для студ. высш. учеб. заведений / О.В. Бойко. - М.: Издательский центр «Академия», 2004. - 268 с.

3. Allen J.J. B. DSM- IV // Encyclopaedia of Mental health / Ed. by H.S. Friedman. - San Diego: Academic Press, 1998. - Vol. 1. - P. 29 - 41.

4. Социология преступности (Современные буржуазные теории) / пер. с франц. Е.А. Самарской; ред. перевода М.Н. Грецкий. - М.: «Прогресс», 1966. - С. 39 - 44.

5. Scheff T.J. Being Mentally Ill: a Sociological Theory / T.J. Scheff. - New York: Aldine De Gruyter, 1999. - 243 c.

6. Busfield J. Men, Women and Madness: Understanding Gender and Mental Disorder / J. Busfield. - London: Macmillan Press Ltd, 1996. - 211 c.

7. Мишель Фуко М. История безумия в классическую эпоху / Отв. ред. В.П. Гайдамака. - СПб.: Фонд “Учебная Литература”, 1997. - 576 с. 8. Freidson E. Professionalism Reborn / E. Freidson. - Cambridge: Polity Press. - 122 с.

9. Бергер П. Социальное конструирование реальности. Трактат по социологии знания / П. Бергер, Т. Лукман; Пер. Е. Руткевич. - М.: «Медиум», 1995. - 323 с.

10. Pilgrim D.A Sociology of Mental Health and Illness / D. Piligrim, A. Rogers. - Buckingham: Open University Press, 1999. - 387 c.

Размещено на Allbest.ru