Соціальна сфера громадського життя

Размещено на http://www.allbest.ru/

Реферат на тему

Соціальна сфера громадського життя

1. Поняття суспільства. «Соціальне» та соціальна реальність

З давніх часів кінцевим напрямом філософських учень були справи громадські, оскільки загальнофілософські настанови були не самоціллю для будь-кого з мислителів, а слугували базою для побудови розумової моделі суспільного життя. Тому в усіх філософських системах минулого соціальна проблематика є наскрізною або, принаймні, кінцевою. Поступово, але також у межах філософії, набувала відносно самостійного значення так звана філософія історії, головне завдання якої вбачали у пошуку прихованого смислу історії, сутності та логіки історичного процесу. Пізніше сформувалось поняття соціальної філософії для позначення тієї частини філософського знання, яка спеціально і з найбільш загальних позицій досліджує якісну своєрідність суспільства, структуру та взаємозв'язок різних компонентів суспільного цілого. Якщо, починаючи з 30-х років ХХ ст., термін “соціальна філософія”, завдяки працям так званих неомарксистів Франкфуртської школи (ФРН), вживався головним чином на Заході, то останнім часом він став широко вживаним серед фахівців і в нашій країні. Із середини XIX ст. поруч з соціальною філософією складалась ще одна дисципліна, яка досліджує суспільство, - соціологія. Вперше термін “соціологія” запровадив у 1824 р. французький філософ позитивістської орієнтації Огюст Конт (1798-1857), визнаний пізніше засновником соціології як науки. Ужив він його у смислі “соціальної фізики” як нової позитивної соціальної науки, науки про сумісне життя людей. Однак предмет нової науки довгий час залишався невиразним. І хоча досі немає загальноприйнятого розуміння предмета соціології, все ж це не говорить про те, що серед учених нема більш-менш схожих поглядів на специфіку соціології. Частіш за все у визначенні цієї науки її предмет зводиться до взаємодії людей. Ось деякі приклади.

Люди відрізняються від інших природних істот зокрема тим, що мають свідомість. Це значить, що людські вчинки творяться свідомо. Проте з цього не випливає, неначе всі фактичні результати, наслідки вчинків наперед свідомо визначені людьми. Соціальні результати - як правило, опосередковані, побічні «продукти» людської діяльності, тої, яка безпосередньо цілеспрямована на зовсім інше - на забезпечення життя, відтворення його умов. Люди діють, будучи заклопотаними насамперед задоволенням своїх матеріальних потреб. Прямуючи до їх задоволення, вони менш за все замислюються про природу своєї соціальності (суспільності), про її підтримку, про її типи і форми, про те, як вона складається, під впливом яких факторів змінюється. Саме такий, здебільшого побічний, результат діяльності людей і цікавить соціальну філософію. Ближній соціальний результат може бути й заздалегідь спланованим, свідомо досягнутим, але більшість результатів (особливо віддалених) у вигляді форм, типів соціальності, механізму їх функціонування складались і складаються як побічні наслідки людської життєдіяльності.

Певного пояснення потребує вираз “системна єдність”, який походить від уявлення про “систему (з грец. уэуфЮмб - з'єднання.). Великий внесок у загальну теорію систем належить канадсько-американському вченому австрійського походження Людвігу фон Берталанфі (1901-1972), який вказував: “Теоретики системного аналізу згодні в тому, що поняття системи не обмежується матеріальними явищами і може бути пристосованим до будь-якого “цілого”, яке складене з “компонентів”, що взаємодіють.”1 (1 Людвиг фон Берталанфи. Общая теория систем - критический обзор//Исследования по общей теории систем. М., 1969. С. 61.) Тут згадано про такі складові характеристики системи як елементи (компоненти) об'єкта, їх взаємодію і результуючий ефект взаємодії - цілісність об'єкта. До цього можна додати не менш класичне загальне розуміння системи, яке наведено іншим американським вченим Расселом Акофом: “Термін “система” використовується для позначення широкого класу явищ. Ми говоримо, наприклад, про філософські системи, системи чисел, системи зв'язку, системи управління, системи освіти, системи зброї. Деякі з них є концептуальними конструкціями, інші - фізичними сутностями. Початково, в широкому смислі й не дуже точно систему можна визначити як усяку сутність, концептуальну або фізичну, яка складається з взаємозалежних частин.” Базуючись на узагальненнях досягнень у сфері системних досліджень, зроблених свого часу Блаубергом І.В. і Юдіним Е.Г., виділимо характеристики, якими відзначаються об'єкти системної якості:

· Цілісність. Ця характеристика вказує на те, що система протистоїть своєму оточенню (середовищу), і що властивості й функції елементів системи визначаються їх місцем у межах цілого.

· Зв'язки. Цілісність забезпечується системотворчими зв'язками, тому при системному аналізі першочергову увагу звертають на вилучення таких зв'язків .

· Структура і організація. Цими поняттями виражається упорядкованість системи і її спрямованість, що забезпечується усталеністю зв'язків.

· Управління - різноманітні за формою і “жорсткістю” способи зв'язку рівнів системи, які забезпечують нормальне функціонування й розвиток системи.

· Ціль (цілеспрямований характер поведінки). Властива системам , які мають власний “орган” управління.

· Самоорганізація. Вона властива системам цілеспрямованого характеру поведінки.

Коротко кажучи, системні об'єкти відзначаються цілісністю, організованістю, наявністю інформаційних потоків, в них обов'язковими є зв'язки, що творять систему. Системи мають самостійність відносно середовища, але обмінюються з ним речовиною і енергією, абсолютно замкнених систем нема. Підхід до суспільства як специфічного системного утворення з названими загальними характеристики став нині найбільш поширеним у соціальній філософії.

Існує багато соціальних продуктів людської діяльності, тобто таких, які визначають, забезпечують сумісність життя людей або просто свідчать про своє неприродне походження. І у широкому розумінні слова “соціальною” якісністю помічене все, що включено у вир сумісного життя людей. Цей загальний результат діяльності людей і сама їх діяльність складає те, що можна назвати соціальною реальністю. Ми тут робимо перехід до цього поняття, з єдиною метою - відійти на час від іншого, надто зобов'язуючого, поняття суспільства, щоб зосередитись на з'ясуванні субстанції тієї реальності, яку ми за способом її існування називаємо суспільством.

На завершення вкажемо на одну поширену помилку, яка дорого коштувала як науці, так і практиці. Йдеться про тривале ототожнення, з одного боку, природи і суспільства, з другого - суспільства і держави. Що стосується першого, то були і досі є такі філософи, які уподібнювали суспільне життя людей природним процесам, не вбачали ніякої специфіки соціального, виводили людські характеристики зі способів взаємодії “суспільних” тварин. Тут маються на увазі різні натуралістичні течії, на зразок соціал-дарвінізму. Варто нагадати, що були й протилежні вчення, в яких ішлося про принципову, радикальну відмінність суспільства, де панує суто духовне начало.

З іншого боку, серед мислителів довгий час панувало ототожнення суспільства і держави, і тому суспільство “відкрили” порівняно недавно. Лише Арістотель був наблизився до того, щоб розуміти суспільство як окреме утворення, але не розвинув цієї думки і сходив до позиції свого вчителя Платона, для якого держава й суспільство безперечно було одним і тим же самим. І тільки завдяки працям економістів XVIII ст., що усвідомили окремішність “громадянського суспільства” як царини, де тчеться тканина “сумісності”, наукова думка визнала нарешті нетотожність понять “суспільство” і “держава”.

соціальний люди суспільний реальність

2. Діяльність людей і суспільні відносини як субстанційні категорії соціальної реальності

Суспільство як системна єдність соціальних результатів діяльності людей не має статичного характеру, це процесуальна, динамічна, функціонуюча система, котра містить сама в собі детермінанти власної динаміки. Віднайти такі детермінанти це, інакше кажучи, значить установити щo є субстанцією соціальної реальності, тобто кінцевою основою (підставою, носієм, витоком тощо) всіх її явищ, яка в той же час (на обраному рівні аналізу) самодостатня і не потребує нічого зовнішнього для свого існування.

Наскільки вільний дослідник у виборі “субстанції”? Скільки у його виборі довільності, а скільки об'єктивності? А наскільки взагалі коректно ставити питання про “вибір” у разі, коли науковість вимагає однозначної визначеності стосовно субстанції? Погоджуючись з доречністю таких питань, було б не зайве нагадати, що дослідники будують систему знань не на безглуздій сваволі, а на правилах аргументації і апробованих історією науки розумних припущеннях, хоч доза гіпотетичності завжди залишиться і у найбільш досконалих теоретичних конструкціях. Після такого застереження рушимо далі.

Як і будь-який процесуальний порядок, соціальна реальність може бути розглянутою крізь призму змісту і форми. Пристосувавши ці дві категорії як методологічний важіль до субстанційного рівня аналізу, сформулюємо центральну тезу: змістовною стороною буття соціальної реальності, а іншими словами - суспільного життя, є діяльність людей, а формою - суспільні відносини. Отже, ми маємо дві співвідносні, взаємно корелятивні категорії для вираження субстанції суспільства - людська діяльність і суспільні відносини. Чи можна обійтись однією, а не двома категоріями? В науковій і навіть в навчальній літературі є приклади звернення до одної. Так, в навчальному посібнику для вузів відомого російського фахівця з соціальної філософії К.Х.Момджяна говориться, що субстанцією соціальної реальності є цілеспрямована діяльність людських індивідів і груп, і будь-яке явище набуває статусу соціального, якщо воно потрапило у “силове поле” діяльності.1 (1Див. Момджян К.Х. Введение в социальную философию. : Учебное пособие. - М., 1997. С. 177.) Як на нашу думку, на людській діяльності від початку “лежить прокляття” самій рухатись у “силовому полі”, тільки вже суспільних відносин, вони й роблять визначальними для неї не природні, а соціальні межі (форми, рамки) здійснення. Жодний атом суспільної людської діяльності не позбавлений такої “опіки” з боку вказаних відносин. В той же час двокатегорійне маркування соціальної субстанції не порушує її єдності, оскільки воно віднесено до однієї інстанції і лише двоаспектно оцінює її: щодо змісту і щодо форми. Розглянемо більш детально ці аспекти спочатку окремо один від одного, а потім повернемось до їх синтетичної оцінки.

Поняття діяльності є абстракцією, в якій фіксується якісно відмінний від процесів у живій і неживій природі спосіб взаємодії людей з середовищем. В своїх універсальних сутнісних ознаках діяльність характеризується цілеспрямованістю, опосередкованістю штучно виготовленими знаряддями, сумісністю та іншим. Трапляється так, що у філософських текстах “людську діяльність” визнають видовою відмінністю більш загального класу діяльнісних проявів у об'єктивному світі. Говорять, скажімо, про “вулканічну діяльність”, “діяльність ріки”, “діяльність термітів” і тоді поняття діяльності ставлять у таку ієрархізовану послідовність категорій: рух > активність > діяльність > життєдіяльність > людська діяльність. Але здається, що, маючи на меті чисто технічну задачу: дати дефініцію діяльності з уникненням тавтології, прибічники такого шляху порушують деякі допустимі межі наукової гри - метафоричні або антропоморфні звороти видають за норму упорядкованої наукової лексики. У контексті ж викладеного тут погляду сказати “діяльність” або “людська діяльність” значить сказати одне й те ж, відносячи поняття діяльності тільки до людини. Цим, звичайно, не заперечується вживання слова “діяльність” в інших смислах, в інших науках.

Керуючись ідеєю зв'язку діяльності і суспільних відносин, відокремимо власне діяльнісні моменти від решти численних проявів людських енергетичних витрат, які безпосередньо не пов'язані з буттям суспільних відносин. Такому розумінню діяльності цілком пасував би додаток “суспільна” в тому смислі, що йдеться про діяльність не індивідуально, а соціально значущу. В цьому разі до “суспільної” діяльності слід відносити лише той сектор всього кола проявів людської життєдіяльності, який отримує певним чином виражене суспільне визнання і обумовлений (збоку суспільних умов) відносинами між людьми. Решта “діяльнісних” проявів людей є своєрідним резервом, з якого може братись поповнення, що в майбутньому приведе до розширення сектора соціально значущих дій, але поки що вони до “соціальних фактів” не зараховуються. Наприклад, якщо взяти сферу економічного життя, то з самого початку розвитку товарного виробництва особиста діяльність індивіда мала суспільний характер до тої міри, до якої вона втілювалась у продукт, що мав суспільне визнання (попит на ринку). При товарообміну визначається й перевіряється суспільна значущість діяльності виробника, від неї відсіюються елементи, які не мають “виходу” в систему виробничих відносин, з соціальної точки зору цінуються тільки суспільно необхідні трудові затрати. Аналогічні приклади можна навести і зі сфери правової. Які вчинки людей мають протиправний характер? Вочевидь тільки дії з того сектора проявів життєдіяльності, наслідки яких суперечать чинному законодавству, тобто способу фіксування правових відносин. Так само і щодо моральної сфери: до морально нейтральних відносяться діяння, що на даний момент не підпадають під регулювання моральних норм, які втілюють собою моральні відносини між людьми. Отже, обмеження обсягу поняття діяльності людей зоною дій, котрі мають прямий вихід в систему суспільних відносин, є однією з необхідних умов продуктивного підходу до аналізу сутності діяльності як субстанційного виміру соціальної реальності.

До загальних моментів (атрибутів) (Від лат. attribыtio. Як граматичний термін це слово значить “властивість”, “ознака”, а у філософії - невід'ємну, істотну властивість предмета, без якої він не може існувати у вигляді даного предмета.) будь-якої діяльності відносяться: суб'єкт і об'єкт (предмет) діяльності, ціль, засіб і результат, власне діяльність і її умови. Суб'єкт діяльності - це її носій, агент. Виходячи з обмежень, що ми поклали в основу характеристики діяльності як суспільної, тобто такої, яка має “вихід” у систему суспільних відносин, очевидно, що вирішення питання стосовно суб'єкта діяльності залежить від того, хто є виробником кінцевого “продукту”, визнаного у сфері суспільних відносин. Звідси випливає, що справжнім, вирішальним суб'єктом діяльності аж ніяк не завжди буває індивід, ним може бути й мала, або велика група по відношенню до інших груп. Предмет діяльності є те, на що вона спрямована. Ним може бути чи то явище природи, чи то устрій суспільства, чи то сама людина у разі виховної або освітньої діяльності. Категорії ціль, засіб і результат можна розглядати допоміжними, проміжними при розгляді таких атрибутів діяльності як суб'єкт, об'єкт (предмет) і сам процес діяльності. Ціль характеризує суб'єкт відносно його намірів, мотивів, потреб і інтересів. Стосовно самого процесу діяльності ціль являє собою такий момент для всіх дій суб'єкта, який консолідує їх у цілеспрямовану діяльність, тобто надає останній риси усвідомленості, організованості, запрограмованої послідовності етапів проходження. Через результат ціль пов'язана і з предметом діяльності, оскільки предмет у процесі діяльності стає реалізованою ціллю, цебто результатом. Засіб також є істотною характеристикою людської діяльності і пов'язує суб'єкт, об'єкт і саму діяльність. Важливим загальним моментом діяльності є те, що можна назвати “самою діяльністю”, тобто проходження її як динамічного процесу. Виділяючи цей момент, ми тимчасово абстрагуємося від інших з метою зафіксувати чисту витрату людських сил, психічних і фізичних потенцій людини незалежно від цілі, засобів, результатів, коли є можливість застосувати єдиний масштаб для виміру витрат, а саме - час. Істотний момент будь-якої діяльності - умови. Під умовами діяльності розуміється складний комплекс явищ і обставин, які уможливлюють діяльність і сприяють її успішному завершенню. У сукупності умов виділяються природні і історичні (суспільні). Дехто може заперечити, що “умови” не слід подавати як момент, ознаку діяльності, оскільки вони знаходяться за межами самої діяльності і скоріш супроводжують її. На це слід сказати, що, виділяючи фундаментальні моменти діяльності, ми не говоримо про діяльність з точки зору її структури. Йдеться не про елементи всередині діяльності і не про зв'язки між ними, а про повноту моментів, характеристик, котрих достатньо для подання діяльності як специфічного способу взаємодії людини з середовищем. За таких обставин умови можуть розглядатись у одному порядку з моментами діяльності.

Серед специфічних властивостей суспільних відносин слід назвати їх здатність до упредметнення і персоніфікації. Упредметнення говорить про те, що люди взаємодіють між собою не через свою тілесну природу, а через світ предметів-посередників, створених працею і здатних презентувати собою відносини. Йдеться перш за все про весь речовий світ, вироблений людьми. Але упредметнення суспільних відносин не слід обмежувати тільки речовим світом, хоч він і є головним у житті людини. У процесі історичного розвитку, наявності розгалуженого суспільного життя і розподілу праці виникають і інші, не речові форми ”втілення”, такі як соціальні норми, цінності, установи тощо. Щодо персоніфікації, або уособлення, то йдеться про те, що люди постають перед нами як соціально “помічені”, як певною мірою абстрактні носії, живі репрезентанти суспільних відносин. Не дивлячись на те, що індивіди взаємодіють один з одним як особистості, вони мають і своє «інше Я» - постають як типізовані представники певних соціальних спільнот, як носії соціальних ролей. Конечними суб'єктами, сторонами суспільних відносин часто є різні соціальні спільноти, які уявляють собою над-індивідуальну реальність (етнос, нація, клас, верства, інші групи). У суспільстві індивіди частіш за все співвідносяться один з одним через належність до певної соціальної групи.

Можна виділити й ще деякі особливості суспільних відносин. Як уже відзначалось, реальність відносин є по суті похідною від реальності їх основи, тому в пізнанні дуже важливо правильно встановити цю основу. Якщо в природі основу тіл, що співвідносяться, складає одна з їх природних якостей, то в суспільстві сама основа відносин між людьми є соціально-історичною за своїм походженням. Так, наприклад, у випадку виробничих відносин люди розглядаються під кутом зору здатності до участі в суспільному виробництві і фактичної участі. Будучи попередньо охопленими під цим кутом зору, індивіди вже за тим розрізнюються нами за їх місцем в системі суспільного виробництва, за наявністю в них тих чи інших умов і факторів виробництва, тобто розглядаються нами як такі, що співвідносяться. Як і взагалі відносини, суспільні відносини безпосередньо, на рівні перцепцій, не фіксуються, вони відображуються на рівні понять. Їх реальність особливого ґатунку, про неї ми судимо, абстрагуючись від чуттєво сприйнятих взаємодій людей. Сумісна діяльність людей - то прояв, вид матеріалізації суспільних відносин. Підкреслити це зайвий раз варто, бо існує тенденція видавати за суспільні відносини емпірично видиме спілкування індивідів у процесі взаємодії, що насправді є тільки зовнішнім проявом цих відносин.

Відтак, спираючись на виявлені специфічні риси суспільних відносин, можна сформулювати їх визначення. Суспільні відносини - це категорія, що виражає спосіб сукупного взаємозалежного буття певних груп людей, сутність якого (цього способу) зводиться до наявності для них реальної можливості вступити з необхідністю у актуальний взаємозв'язок через діяльність і її продукти.

Розглянувши нарізно зміст категорій діяльності і суспільних відносин, повернемось ще раз до особливостей їх зв'язку. У їх співвідношенні відображується важлива сторона філософського підходу до суспільного життя. Вони - субстанція соціальної реальності, її риштовання. Ця субстанція подається нами у подвоєному вираженні: як зв'язок формального й змістовного. Форма й зміст - важливі взаємопов'язані характеристики об'єктів будь-якого роду. У найзагальнішому вигляді форма виражає собою визначеність буття, визначеність його змісту. Але її й не можна уявляти як дещо зовнішнє, накинуте на зміст. Взаємозв'язок форми й змісту глибше. Форма обумовлена змістом, та вона ж є і обумовлюючим началом, тобто виступає як принцип, закон, що обумовлює змістовну усталеність об'єктів. Виходячи з цього, форму можна трактувати як сутність. Отже, форму (сутність) суспільного життя як діяльності людей складають суспільні відносини.

Співвідносячи категорії діяльності і суспільних відносин у аспекті зв'язку змісту й форми, ми маємо можливість точніше виразити субстанційне начало соціальної реальності. Наскільки суспільні відносини є загальними умовами, формами, передумовами діяльності, настільки ж, в свою чергу, вони є результатами, специфічними продуктами людської діяльності. Сторони цієї єдності не рівноважні, вони не “і те, й інше”. Провідною є характеристика суспільних відносин як продукту людської діяльності. Жива, предметна діяльність - і продуцент, і поле демонстрації суспільних відносин. Для всіх минулих поколінь людей система цих відносин є результатом їх діяльності, а для кожного нового покоління вони - форма, що визначає нині їх власну діяльність. В той же час нові покоління своєю діяльністю започатковують нові зміни в системі відносин. Так існує, відтворюється й розвивається соціальна реальність.

3. Структура суспільства

Розуміння суспільства як цілісного, системного об'єкта доповнюється його характеристикою з боку структури. Структуру (з лат. strыctыra - споруда; улаштованість, порядок) можна подати у вигляді сукупності усталених зв'язків об'єкта, що забезпечують його оформленість як даного, тотожного собі. У разі пристосування поняття структури до системного підходу, структура буде тим аспектом системи, при якому звертають увагу на її архітектоніку, конструктивні особливості: визначальні елементи, блоки елементів, зв'язки між ними. У неспеціальному, ширшому колі випадків структурування можна проводити за більш довільним принципом, фактично за безліччю перетинів, в залежності від дослідницьких задач.

Поняття суспільних відносин і діяльності теж відкривають свій шлях до з'ясування структури суспільства. Взявши за основу види суспільних відносин і відповідні їм види діяльності, ми можемо виділити відносно самостійні сфери суспільства як його структурні підрозділи, наприклад, економічна, політична, правова, духовна тощо. Кожна з названих сфер теж має власну структуру, в неї є відповідні відносини, свій вид організованої діяльності, соціальні групи або індивіди як агенти діяльності і сторони відносин, сукупність взаємозв'язків. Оскільки відносини і діяльність є субстанційною основою суспільства і вони ж є базовими у відособленні окремих сфер суспільства, то слід звернутись спочатку саме до їх структурних особливостей.

Економічні, або, інакше, виробничі відносини як форма виробничої (трудової) діяльності складають підґрунтя економічної сфери. У суспільствах з розвиненим розподілом праці, високим рівнем технічного прогресу і товарним характером виробництва економічна сфера не обмежується тільки продукуванням матеріальних благ у вигляді речей. До неї відноситься і виробництво послуг, результати науково-технічної й художньої творчості, організаційні рішення, тобто все, що спрацьовує на виробництво і приймає врешті-решт вид товару. В умовах розгалуженої сітки розподілу праці трудові акти, дії окремих працівників частіш за все одразу й безпосередньо не співпадають з суспільною трудовою діяльністю, бо є необхідність кооперації зусиль багатьох людей. Носієм виробленого кінцевого продукту (товару) стає “сукупний працівник”. У середині кооперованої діяльності мають місце процеси взаємодії (технічні, технологічні стосунки), які, однак, не належать до суспільних відносин, а є структурними елементами сукупної діяльності людей. Будучи формою, що визначає діяльність людей, виробничі відносини набувають тим самим силу закону і немов автономне існування, не залежне від діяльності кожного окремого індивіда. Справжність автономності суспільних відносин полягає у їх фактичній наявності до безпосередніх актів взаємодії людей. Зовнішній зв'язок, у який вони вступають, є об'єктивацією (чуттєво зафіксованою) їх виробничих суспільних відносин.

Політичні відносини - форма політичної діяльності, складовою частиною якої є функціонування держави. У широкому смислі політична діяльність охоплює всі дії людей стосовно публічної влади, яка використовується для задоволення інтересів соціальних груп, а через них і індивідів. Загальною особливістю політичного суспільства (суспільства, де склалась політична сфера) є те, що в ньому практично будь-яка соціально значуща діяльність може отримати політичне забарвлення. “Чисто” політичною може бути хіба що діяльність державного службовця або партійного функціонера, оскільки вона спрямована виключно на розробку й реалізацію політичних заходів. Політичні відносини, поряд з правовими й моральними, прийнято називати регулятивними, маючи на увазі їх вираження в нормах, які регулюють життєдіяльність людей у суспільстві.

Згідно з поширеною у юридичній літературі думці, під правовими відносинами розуміється всякий суспільний “зв'язок”, який опосередкований юридичними правами й обов'язками. З правовідносинами мають справу тоді, коли індивіди стають носіями суб'єктивних прав і обов'язків. Під останнім мається на увазі, що загальні правові приписи, які зафіксовані у законодавчих актах, індивідуалізуються стосовно окремих індивідів і життєвих ситуацій. У свою чергу, індивідуалізація загальних прав і обов'язків настає в тих випадках, коли вважається, що у взаємодіях суб'єктів складається становище, яке передбачене юридичними нормами і спричиняє правові наслідки.

Духовну сферу життя суспільства завжди прийнято згадувати серед інших, хоча теоретичні труднощі і тут чатують на дослідника, і перша, як можна здогадатись, та, що духовні аспекти діяльності мають місце скрізь - у політиці, праві, моралі, мистецтві, релігії. А оскільки це так, то яким чином можна відокремити суто духовні відносини й духовну діяльність, щоб вести мову про духовну сферу? Часто їх існування пов'язують з специфічним духовним виробництвом, що, буцімто, має місце у суспільстві. Навряд чи це так, бо духовне виробництво, як спеціалізоване професійне виробництво духовних цінностей, регулюється економічними відносинами. Продукти духовного виробництва, яке входить у систему суспільного розподілу праці, є такими ж носіями товарних властивостей, як і будь-який інший продукт. Відстоюючи раціональність виділення духовних відносин, можна дати таке тлумачення їхньої специфіки.

Духовні відносини стосуються інтелектуальної складової у будь-якій діяльності людей. Ця складова, або просто - інтелектуальна діяльність, завжди здійснюється, будучи обмеженою (оформленою) чи то ідеологічними, чи то науковими нормами. Нормами можуть бути ідеї, принципи, закони науки, певні логічні й методологічні засоби. Отже, духовні відносини - це реальні відносини, які стосуються духовної діяльності людей з точки зору згаданих норм. Навіть якщо духовна діяльність якоюсь своєю частиною входить у економічну сферу, все ж, як чисто інтелектуальний творчий процес, вона визначається нормами ідейно-теоретичного, наукового порядку. Той же аспект, який говорить про товарність продукту духовної діяльності, вказує на сферу дії загальних законів виробництва.

Поняття соціальних відносин і соціальної структури суспільства допомагає не абсолютизувати “чистоту” окремих відносин і діяльностей, а усвідомити, що видове багатство суспільних відносин є не що інше, як численність аспектів оцінки єдиної життєдіяльності людей у їх універсальній взаємозалежності. Не можна дати вичерпний список суспільних відношень. Подальший розвиток соціального пізнання дозволить в майбутньому побачити, відокремити деякі інші відносини, які нині не відображені у суспільній свідомості, не закріпились у соціальних інститутах. Це стосується й діяльності людей. Інший раз вірніше було б говорити не про спеціалізовані види діяльності, а про певні аспекти людської життєдіяльності (політичні, правові, моральні, естетичні тощо). Кожний індивід цивілізованого суспільства повинен уміти вбачати це багатство аспектів як у власних діях, так і в діях інших індивідів і груп. В цьому виявляється рівень соціальної культури людини.

Наведені тут підходи до структури суспільства не вичерпують теми. Філософія як світогляд спонукує розглянути соціальну реальність як таку, що постає перед людиною у вигляді сукупності окремих “світів”: норми, влада, мова, культура тощо. Ці світи, кожний з яких є цілокупністю соціальних явищ певного роду, ми вважаємо важливими структурними елементами суспільства і частину з них розглянемо в подальшому.

4. Ознаки соціальної реальності

Влада

Владу можна визначити як панування і контроль одних над свідомістю і поведінкою інших. Виділяють три типи влади. Найбільш значною й поширеною і такою, що спирається на загрозу застосування сили, є примусова влада. Вона може бути як легітимною, так і нелегітимною. До легітимної відноситься тільки така влада, яка добровільно приймається більшістю підлеглих. Цьому критерієві перш за все відповідає державна влада. Другим типом є психологічна влада. Вона має місце, коли люди примушені діяти в заданому напрямку під психологічним впливом, напр., засобів масової інформації. Психологічна влада не супроводжується погрозою застосування сили. Третій тип - економічна влада. ЇЇ основою є обмін товарами й послугами за взаємною осмисленою згодою. Якщо при обміні вихідні позиції учасників не є рівними, тоді одні групи або індивіди мають змогу диктувати умови обміну іншим, ставлячи їх у невигідне становище і тим самим здобувати економічну владу. Три види легітимної примусової влади (за М.Вебером): легальне, традиційне й харизматичне панування.

Політика - діяльність, що спрямована на досягнення і реалізацію влади, яка розповсюджується на все суспільство. Держава - політична організація, яка здійснює управління суспільством. Ознаки держави: публічна влада, оподаткування населення, територіальні межі повноважень, наявність права. Легітимація влади в сучасних демократичних суспільствах забезпечується пріоритетом прав людини, принципом суверенітету народу, принципом розподілу влади, розвинутим громадянським суспільством, умовами вільного й широкого публічного обговорення проблем законотворчості.

Норми

Соціальні норми - форми презентації суспільних відносин на рівні поведінки людей. Можливі підходи до класифікації норм: жорсткі й м'які норми; норми-правила й норми-очікування; норми-цілі й норми-рамки; явні й латентні норми. Типологія індивідуального пристосування до норм (за Р.Мертоном): конформізм, інновація, ритуалізм, ретритизм, бунт. Девіантна поведінка є наслідком розриву між нормами-цілями й соціально-схвальними засобами їх досягнення. Аномія - стан суспільства, коли значна частина його членів негативно або байдуже відноситься до норм, що звернені до них. Проблема легітимації соціальних норм та шляхи її вирішення представлені у “дискурсивній етиці” (Ю.Хабермас).

Мова

“Лінгвістичний поворот” у філософії XX ст.: мова як ключ до розуміння дійсності й перетворення філософії в науку, переведення основних філософських проблем у сферу мови. Три етапи у розвитку сучасної філософії мови - синтаксичний, семантичний, прагматичний.

Основні положення лінгвістичної концепції Ф. де Соссюра: розрізнення мови й мовлення, уявлення про мову як систему знаків, мовний знак як єдність означуваного й означувального, синхронія і діахронія у “житті” мови, зв'язок мови й мислення. Інтерпретація структуралізмом основних ідей Ф. де Соссюра. Вчення Л.Вітгенштейна про природу мови: незчисленність типів речень; “мовна гра” як компонент діяльності людей, форма життя; значення слова - це його вживання у мові з урахуванням життєвого контексту, який відомий користувачам мови в певний період і в певній ситуації; завдання філософії - прояснення правил, за якими ведуться “мовні ігри”. Теорія мовленнєвих актів Д.Остіна: перлокутивні акти як спричинення цілеспрямованого ефекту користувачем мови в ситуації мовного спілкування.

Культура

Культура - соціальна програма діяльності і сукупність цінностей, уявлень про світ і правил поведінки, спільних для великих груп людей. У цьому відношенні культуру можна представити далі як специфічний інформаційний код, знакову систему. Види “культурних” знакових систем: “техніки тіла”, розмовна й писемна мова, функціонуючі й упредметнені знання (артефакти), цінності, правила й норми. Всі ці види можна подати і як елементи культури. Цивілізація - сторона культури, предметний світ, що створений людьми (артефакти), як носіями знань, умінь та навичок, котрі дають змогу пристосовувати зовнішні явища й процеси для задоволення матеріальних потреб. Культура нині розуміється як багатоманітне соціальне явище, що представлене різними типами культур, субкультурними елементами в структурі однієї культури. Поряд з цим слід наголосити на зростанні єдності культур, формуванні норм, цінностей, правил взаємовідносин, спільних людству в цілому.

Висновки

У цьому розділі головна увага зосереджена на деяких ключових теоретичних положеннях важливої для всіх гуманітаріїв частини філософського знання - соціальної філософії, яка спеціально і з найбільш загальних філософських позицій з'ясовує сутність соціальної реальності, досліджує якісну своєрідність суспільства, структуру та взаємозв'язок різних компонентів суспільного цілого. У розумінні соціальної реальності та суспільства важливе значення надається поняттю соціального. “Соціальне” стосується способів та форм буття людей і значить сумісне, спільне, сукупне, яке передбачає також зазначення видів сукупності з точки зору суб'єктів спільної діяльності, типів взаємодії, результатів діяльності, відображення вказаної сукупності в свідомості людей. Соціальні результати - як правило, опосередковані, побічні «продукти» людської діяльності, що безпосередньо й свідомо спрямована на задоволення різноманітних життєвих потреб. Соціальні ж результати забезпечують сумісне співіснування людей, створюють те, що й складає поняття суспільства.

Суспільство є системною єдністю соціальних результатів діяльності людей. Суспільство відноситься до об'єктів системної природи, які відзначаються цілісністю, організованістю, наявністю інформаційних потоків, в них обов'язковими є зв'язки, що творять систему. Системи мають самостійність відносно середовища і водночас обмінюються з ним речовиною і енергією, абсолютно замкнених систем нема.

Загальний результат сукупної (і в цьому смислі соціальної) діяльності людей і сама їх діяльність дають разом те, що можна назвати соціальною реальністю. Це доволі абстрактне поняття покликане тільки для виокремлення реальності, створюваної людьми з інших видів реальності. Суспільство - це вже конкретна форма існування соціальної реальності. Для вираження субстанції суспільства використовуються дві співвідносні, взаємно корелятивні категорії - людська діяльність і суспільні відносини.

Поняття діяльності є абстракцією, в якій фіксується якісно відмінний від процесів у живій і неживій природі спосіб взаємодії людей з середовищем. У своїх універсальних сутнісних ознаках діяльність характеризується цілеспрямованістю, опосередкованістю штучно виготовленими знаряддями, сумісністю та іншим. Загальними моментами діяльності є суб'єкт, об'єкт, ціль, засіб, результат, сама діяльність (як процес) і її умови. Важливий результат і водночас умову людської діяльності складають суспільні відносини. Суспільні відносини - це категорія, що виражає спосіб сукупного взаємозалежного буття певних груп людей, сутність якого (цього способу) зводиться до наявності для них реальної можливості вступити з необхідністю у актуальний взаємозв'язок через діяльність і її продукти. Специфічними рисами суто суспільних відносин є їх здатність до упредметнення і персоніфікації.

“Субстанційні” категорії діяльності і суспільних відносин відкривають шлях до структурування суспільства. Структура - сукупність усталених зв'язків між елементами об'єкта, що забезпечують його оформленість як даного, тотожного собі. Поняття структури корелює з поняттям системи і відображає скоріше “анатомію” системи, аніж її “фізіологію” чи еволюцію. Використовуючи поняття діяльності і суспільних відносин, можна як структурні підрозділи суспільства визначити його сфери, наприклад, економічна, політична, правова, духовна тощо. Кожна з названих сфер теж має власну структуру, в неї є відповідні відносини, свій вид організованої діяльності, соціальні групи або індивіди як агенти діяльності і сторони відносин, сукупність взаємозв'язків. При характеристиці самих відносин і діяльності людей важливою методологічною проблемою є автономізація (специфікація) їх видів. Та обставина, що суб'єкти з точки зору сукупності представлених через них відносин і видів діяльності є багатовимірними, відображується у поняттях соціальних відносин і соціальної структури суспільства.

Література

1. Бхаскар Рой. Общества//Социо-логос. М., 1991. С. 219-240.

2. Вебер Макс. Про деякі категорії соціології розуміння//Макс Вебер. Соціологія. Загальноісторичні аналізи. Політика. К., 1998. С. 104-156.

3. Каган М.С. Человеческая деятельность (Опыт системного анализа). М., 1974. С. 3-111.

4. Кемеров В.Е. Концепция радикальной социальности//”Вопросы философии”, 1999, №7. С. 3-13.

5. Кривуля А.М. Диалектика общественных отношений и человеческой деятельности. Харьков, 1988. С.22-36; 55-90.

6. Момджян К.Х. Введение в социальную философию. М., 1997. С. 84-229.

7. Парсонс Т. Система современных обществ. М., 1998. С. 15-45.

8. Теория общества. Сборник. М., 1999.

9. Штомпка Петр. Социология социальных изменений. Гл. 15. Социальное становление: сущность исторических изменений. М., 1996. С. 268-276.

Размещено на Allbest.ru