Соціальний комплекс та суспільний розвиток України

Размещено на http://www.allbest.ru/

Вступ

Соціальної сфери - комплекс галузей, що забезпечують зростання рівня споживання та вдосконалення благ. Розширення асортименту життєвих благ, які входять до фонду споживання і задовольняють зростаючі потреби людини -- учасника суспільного виробництва, -- забезпечує саме розвиток соціальне орієнтованих галузей народногосподарського комплексу. Послуги в цьому процесі виконують, як правило, роль фактора, який забезпечує відтворення робочої сили.

Соціальний комплекс у суспільному розвитку визначається двома головними функціями. Перша полягає в тому, що завдяки його функціонуванню створюється комплекс життєвих благ, необхідних для нормального розширеного відтворення робочої сили, а друга -- в тому, що заклади і підприємства цього комплексу забезпечують підвищення рівня життя членів суспільства.

Соціальна сфера, задовольняючи потреби населення в культурних цінностях, освіті, охороні здоров'я, комунальному обслуго-руванні тощо все більше впливає на виробництво матеріально-речового багатства через прискорення науково-технічного прогресу, створення необхідних передумов для підвищення рівня зайнятості у суспільному виробництві та раціонального використання трудових ресурсів, забезпечення розширеного відтворення робочої сили, удосконалення структури вільного часу працюючих. Одночасно з цим розвиток соціальної сфери сприяє розв'язанню яких соціальних завдань, як формування гармонійно розвиненої собистості, ліквідація культурно-побутових розбіжностей між містом і селом, між соціальними групами населення і районами країни. Вона не тільки бере участь у відтворенні головної продуктивної сили суспільства -- людини і тим самим актив-о впливає на створення сукупного продукту, а й визначає самі вмпи соціально-економічного прогресу.



Соціальний комплекс

Соціальний комплекс - відносно самостійна сфера життєдіяльності суспільства, яка охоплює відносини між соціальними спільностями, всередині цих спільностей, між окремими особами, які займають різне положення в суспільстві й беруть неоднакову участь в його соціальному житті. За значенням у житті суспільства, її можна поділити на дві важливі групи галузей. Перша задовольняє духовні і фізичні потреби населення і охоплює освіту, культуру, охорону здоров'я та фізичну культуру, туризм і відпочинок. До другої групи галузей можна віднести житлово-комунальне господарство, побутове обслуговування, пасажирський транспорт, зв'язок, торгівлю і громадське харчування, кредитування та страхування, які покликані забезпечувати матеріальні умови життя населення. Всі галузі соціальної інфраструктури утворюють міжгалузеві комплекси: культурно-освітній, науковий, рекреаційний, соціально-побутовий, ринкової інфраструктури, фінансово-банківську сферу тощо.

Класифікація видів послуг, що надаються соціальною сферою, залежить від його визначального принципу. Так, за функціональною ознакою виділяються такі види послуг: торгівля і громадське харчування; транспорт і зв'язок; житлово-комунальне господарство; побутове обслуговування; культурно-освітній комплекс; фінансово-банківська система; апарат управління тощо. За соціальним значенням їх же можна розділити на соціально-побутові та соціально-культурні; за ступенем стабільності - на стаціонарні, тимчасові, пересувні; за періодичністю - повсякденні, періодичні та епізодичні; за характером поширення - масові і унікальні.

Соціальна інфраструктура має значні територіальні відмінності у рівнях обслуговування. Вони визначаються рівнем грошових доходів і життя населення, природними факторами, що зумовлюють певні потреби в опаленні, одязі, послугах тощо, а також системою розселення і транспорту, складом населення і його традиціями.

До культурно-освітнього комплексу належить освіта, культура і охорона здоров'я, фізична культура та соціальне забезпечення. Основне завдання його полягає у забезпеченні інтелектуального, духовного і фізичного розвитку людини, зміцненні її здоров'я.

Освіта охоплює загальноосвітні навчально-виховні заклади (школи, гімназії, ліцеї), професійно-технічні (училища) та вищі навчальні заклади (технікуми, училища, коледжі, інститути, університети, академії). Загальноосвітні навчальні заклади, що дають базову освіту, є обов'язковими для всіх, а тому їхнє розміщення на території країни визначається густотою населення і системою розселення. В Україні станом на 2011р. діяло 21,7 тис. шкіл, гімназій та ліцеїв (48 % з них - школи І-ІІІ ступенів), де навчалося 5,7 млн. учнів. До загальноосвітніх належать і дошкільні заклади (14,9 тис. закладів, в яких виховується близько 1 млн. дошкільнят; такими закладами охоплено до 40 % дітей). Професійно-технічні (560 в 2011 р., в яких навчається близько 280 тис. учнів) заклади освіти готують робітників із середньої освітою, вищі - висококваліфікованих фахівців для всіх галузей господарств (найбільше для промисловості, будівництва, освіти, сільського господарства, охорони здоров'я, права, фінансово-банківської сфери, транспорту та зв'язку).

У вищих навчальних закладах (1011 у 2011 р.) навчалось понад 2 млн. студентів. Більш-менш рівномірно розміщені педагогічні та медичні освітні заклади, які є практично в усіх обласних центрах та більшості міст обласного підпорядкування. Спеціалізація інших ВНЗ та професійно-технічних закладів освіти визначається потребами регіону, структурою господарського комплексу. Найбільше навчальних закладів зосереджено в Харкові, Києві, Одесі, Львові, Дніпропетровську, Донецьку.

Культура охоплює установи, підприємства, організації, що виробляють товари культурного та інформаційного призначення (кінофільми, картини, книги, газети, журнали і т. ін.), організовують демонстрування духовних цінностей для населення (бібліотеки - 15,1 тис., музеї - 422, театри - 133, концертні зали, кінотеатри, картинні галереї тощо), зберігають для нащадків пам'ятки культури (пам'ятники, архітектурні ансамблі і т. ін.). Географія цієї галузі пов'язана з людністю населених пунктів, а також з їхнім історичним минулим. Найдоступнішими популяризаторами культурних досягнень є засоби масової інформації: газети, журнали, радіомовлення та телебачення.

Охорона здоров'я охоплює всю систему лікувальних, лікувально-профілактичних, санаторних, оздоровчих та інших медичних установ. В Україні нараховується близько 2.9 тис. лікарняних закладів, 8 тис. лікарських амбулаторно-поліклінічних закладів. Потужні спеціалізовані лікарняні комплекси є у великих містах. Для надання медичної допомоги сільському населенню створена система медичних установ, куди входять фельдшерсько-акушерські пункти, районні й обласні лікарні.

До цього комплексу також належать заклади фізичної культури та соціального захисту населення.

Проблеми культурно-освітнього комплексу пов'язані значною мірою із недостатнім фінансуванням, тому розгорнута недостатня кількість закладів кожної галузі, низька матеріально-технічна оснащеність, виникають проблеми забезпечення кваліфікованими кадрами. Пріоритетність у фінансуванні, виникнення приватних закладів дасть можливість значно підвищити ефективність роботи галузей, повніше задовольняти потреби населення.

Україна має значний науковий потенціал, який зосереджений у більш ніж 400 науково-дослідних інститутах та їхніх філіалах. У них зайнято майже 220 тис. наукових працівників, з яких понад 9 тис. докторів і 100 тис. кандидатів наук. Провідне місце у розвитку науки займає Національна академія наук України, яка об'єднує десятки науково-дослідних установ і має наукові центри у Києві, Харкові, Дніпропетровську, Донецьку, Львові, Одесі.

Важливою проблемою комплексу є збереження висококваліфікованих кадрів і впровадження наукових розробок і досягнень у практику.

Комплекс задовольняє потреби населення в оздоровленні, відпочинку і змістовному проведенні вільного часу. Входять до нього санаторії, пансіонати, будинки і бази відпочинку, туристські заклади. У більшості вони розміщені в районах з багатими рекреаційними ресурсами, рідше (санаторії профілакторії, бази відпочинку) орієнтуються на споживача, тобто розташовані поблизу великих міст, підприємств.

Основними рекреаційними районами в Україні є Крим, Карпати. Найбільші центри відпочинку і туризму в Криму - Ялта, Євпаторі, Феодосія, Алушта; у Карпатах та Передкарпатті: Трускавець, Моршин, Яремче, Ворохта, Ясиня, на узбережжі морів - Одеса, Скадовськ, Бердянськ, Маріуполь. Однак, рекреаційний комплекс України ще не повністю використовує всі наявні ресурсні можливості.

Складовими частинами соціально-побутового комплексу є житлово-комунальне господарство, побутове обслуговування, торгівля і громадське харчування, пасажирський транспорт і зв'язок.

Житлово-комунальне господарство покликане забезпечувати нормальну діяльність усіх систем життєзабезпечення; житлових будинків, готелів, невеликих підприємств і установ тощо. До побутового обслуговування належать в основному невеликі підприємства. Вони надають десятки різноманітних виробничих і невиробничих послуг. Серед них - ремонт взуття, одягу, побутової техніки, годинників, радіоелектронних виробів, автомобілів, прання, хімічне чищення, фарбування одягу; виготовлення фотографій, букетів тощо. Розміщуються підприємства галузі повсюдно, але найбільше їх зосереджено у великих містах. Проблемами побутового обслуговування є урізноманітнення і підвищення якості послуг, культури обслуговування, пристосування режиму роботи до потреб населення.

Торгівля забезпечує просування товарів з виробничої сфери до споживача шляхом купівлі-продажу. Якщо обмін товарами здійснюється в межах однієї країни, то торгівля називається внутрішньою, а якщо між країнами -зовнішньою. Крім того, торгівля поділяється на гуртову і роздрібну. Підприємства й установи гуртової торгівлі закуповують продукцію у виробників, зберігають і сортують товари, а потім пропонують її роздрібній торгівлі, звідки вона надходить до населення. Їдальні, кафе, бари, ресторани, магазини, що реалізують кулінарні вироби, належать до громадського харчування. Ці обидві галузі дуже близькі за характером праці і значенням для створення належних умов життя і діяльності людей. Подібні в них і проблеми, які пов'язані з збільшенням асортименту продукції, підвищенням її якості та культури послуг, їхнім здешевленням.

До комплексу ринкової інфраструктури, який знаходиться у стадії формування, можна віднести товарні, фондові та універсальні біржі, службу зайнятості населення, банки (близько 230) та фінансово-кредитних посередників, аудиторські та податкові установи тощо.

Сутність, роль і місце соціального комплексу у суспільному розвитку України

Розвиток суспільного виробництва підпорядковується головній меті -- найбільш повному задоволенню постійно зростаючих потреб всіх членів суспільства. Чим вищими є темпи соціально-економічного розвитку, тим динамічніше змінюються людські потреби і сама структура життєвих благ, покликаних їх задовольняти та забезпечувати всебічний і гармонійний розвиток особистості.

До складу соціального комплексу входять соціальні сфера (сфера послуг) та виробництво товарів народного споживання (насамперед легка промисловість).

У зростанні життєвого рівня населення велика роль належить соціальній сфері, яку становлять: житлове і комунальне господарство, пасажирський транспорт і зв'язок, система побутового обслуговування населення, освіта, культура і мистецтво, охорона здоров'я, фізична культура і спорт. За своїм призначенням всі вони істотно впливають на вирішення основних соціально-економічних завдань. Зокрема, від рівня розвитку медичного обслуговування значною мірою залежать показники здоров'я населення, тривалості життя, його природного приросту. Завдяки впровадженню найбільш ефективних способів лікування хвороб, широкого комплексу санітарно-культурних і профілактичних заходів створюються передумови для істотного скорочення втрат робочого часу через тимчасову непрацездатність.

Світові тенденції показують, що з підвищенням життєвого рівня населення набувають подальшого розвитку галузі та сфери праці, де виробляються матеріальні і духовні блага. На сучасному етапі розвитку суспільства загальною закономірністю є зростання соціально-економічного значення споживання різного роду послуг, а звідси -- і галузей, які надають ці послуги.

Це знаходить своє відображення як в абсолютному та відносному збільшенні їх у загальній масі життєвих благ, так і у випереджаючих темпах зростання споживання послуг відносно споживання інших життєвих благ.

Основне значення соціальної сфери полягає в тому, що весь комплекс її галузей забезпечує зростання рівня споживання та вдосконалення його структури. Розширення асортименту життєвих благ, які входять до фонду споживання і задовольняють зростаючі потреби людини -- учасника суспільного виробництва, -- забезпечує саме розвиток соціально орієнтованих галузей народногосподарського комплексу. Послуги в цьому процесі виконують, як правило, роль фактора, який забезпечує відтворення робочої сили.

Роль соціального комплексу у суспільному розвитку визначається двома головними функціями. Перша полягає в тому, що завдяки його функціонуванню створюється комплекс життєвих благ, необхідних для нормального розширеного відтворення робочої сили, а друга -- в тому, що заклади і підприємства цього комплексу забезпечують підвищення рівня життя членів суспільства.

Зростання соціально-економічного значення послуг соціальної сфери обумовлюється перш за все глибокою трансформацією характеру самої праці, її інтелектуалізацією. Природно, переважання творчих начал у будь-якому виді трудової діяльності об'єктивно визначають необхідність оволодіння людиною глибокими та всебічними знаннями, не тільки безпосередньо пов'язаними з її професійною діяльністю.

Розширення масштабів і покращання якості робочої сили практично є постійно діючим фактором, що визначає потенційні можливості щодо високих темпів поступового руху суспільства. Чим більшій масі робочої сили соціальна сфера забезпечить відповідний кваліфікаційний рівень і чим глибшим буде його загальнотеоретичний фундамент, тим вищими будуть темпи оволодіння робочою силою нових трудових функцій, нової технології та техніки.

Характер, зміст і напрями розвитку соціальної сфери

Характер, зміст і напрями розвитку соціальної сфери підпорядковані потребам розвитку як матеріального виробництва, так і нематеріального. Вона не тільки бере участь у відтворенні головної продуктивної сили суспільства -- людини і тим самим активно впливає на створення сукупного продукту, а й визначає самі темпи соціально-економічного прогресу.

В умовах високого рівня розвитку продуктивних сил, поглиблення суспільного поділу праці на базі науково-технічного прогресу ускладнюються виробничі зв'язки, які вимагають від кожного учасника виробництва глибоких знань у будь-якій сфері прикладання праці. Високий рівень загальних і спеціальних технічних та гуманітарних знань, а також культури і широкого світогляду в сучасних умовах практично перетворюється не лише у фактор подальшого удосконалення продуктивних сил, а й прискорення соціально-економічного прогресу.

Соціальна сфера, задовольняючи потреби населення в культурних цінностях, освіті, охороні здоров'я, комунальному обслуговуванні тощо все більше впливає на виробництво матеріально-речового багатства через прискорення науково-технічного прогресу, створення необхідних передумов для підвищення рівня зайнятості у суспільному виробництві та раціонального використання трудових ресурсів, забезпечення розширеного відтворення робочої сили, удосконалення структури вільного часу працюючих. Одночасно з цим розвиток соціальної сфери сприяє розв'язанню таких соціальних завдань, як формування гармонійно розвиненої особистості, ліквідація культурно-побутових розбіжностей між містом і селом, між соціальними групами населення і районами країни.

Суть соціальної сфери і інфраструктури та їх роль у житті суспільства

Починаючи вивчати це питання, студенти повинні пам'ятати, що соціальна сфера -- одна з найважливіших сфер життя суспільства, в якій реалізуються соціальні інтереси всіх верств населення, відносини суспільства і особи, умови праці й побуту, здоров'я, відпочинку.

Соціальна сфера -- це сукупність галузей і видів діяльності, підприємств, фірм, закладів та установ, які мають забезпечити задоволення потреб людей у матеріальних благах, послугах, відтворенні роду, створити умови для співіснування і співпраці людей у суспільстві згідно з відпрацьованими законами і правилами з метою створення мегаполісів, розвитку масових комунікацій, зміцнення держави.

Слід пам'ятати, що суть сучасної політики в Україні полягає в тому, що в країні будується соціально спрямована економіка, яка дасть людині все необхідне для нормального життя за європейськими стандартами; утворюється новий тип солідарності різних соціальних верств населення, свідома коаліція людей, які обрали шлях розбудови вільної демократичної держави.

Соціальна політика держави виходить із необхідності надання конкретної допомоги бідуючим верствам і прошаркам населення: одиноким громадянам похилого віку, тим, що втратили здатність до самообслуговування, хворим, дітям тощо.

Згідно з положеннями соціальної політики громадянам країни мають бути надані рівні стартові можливості: зрозумілі і справедливі; тільки соціальна справедливість сприяє солідарності громадян у суспільстві, створює передумови до соціального консенсусу, взаємодії та гармонії у повсякденному житті.

Соціальна інфраструктура все більше впливає на ефективність суспільного виробництва через головну продуктивну силу суспільства -- людей.

Велику роль соціальна інфраструктура відіграє у вирішенні таких соціальних завдань, як зближення за рівнем добробуту міського і сільського населення, згладжування регіональних відмінностей у рівні життя людей, посилення єдності у способі життя різних соціальних груп та прошарків населення. Активно впливає соціальна інфраструктура на формування прогресивної структури споживання і раціонального використання вільного часу працівників матеріального виробництва.

Слід зазначити, що як і в матеріальному виробництві, у соціальній інфраструктурі мають місце економічні відносини, які за своєю економічною суттю є відносинами споживчого, нематеріального виробництва. Останні виявляють себе, по-перше, як економічні відносини доведення матеріальних благ до споживання в соціальній інфраструктурі, по-друге, як економічні відносини створення в соціальній інфраструктурі послуг.

Економічні відносини з приводу доведення матеріальних благ до споживання є відносинами обміну, розподілу і споживання матеріальних благ. Специфіка економічних відносин з приводу створення послуг визначається тим, що процес створення послуг у соціальній інфраструктурі є одночасно процесом споживання матеріальних благ. А тому відносини з приводу створення послуг у соціальній інфраструктурі є одночасно відносинами суспільно організованого споживання продукції, створеної в матеріальному виробництві.

Слід зазначити, що послуги є предметами споживання. В Україні певним категоріям населення деякі види послуг надають безкоштовно, іншим -- на пільгових умовах, ще іншим -- у платній формі. Безкоштовні послуги -- це послуги соціально-культурних галузей соціальної інфраструктури (освіти, охорони здоров'я і деяких видів культурного обслуговування), розвиток цих послуг забезпечується за рахунок суспільних фондів споживання.

Сучасний стан та особливості розміщення галузей соціальної сфери України

Соціальна сфера складається з двох комплексів: соціально-культурного і матеріально-побутового. Соціально-культурний комплекс включає галузі, пов'язані з відтворенням головної продуктивної сили суспільства, відновленням її працездатності і зміцненням здоров'я, з формуванням людського капіталу. Для цього комплексу характерним є переважання безплатних послуг та їх загальнодоступність. Галузі цього комплексу є важливим фактором підвищення продуктивності праці в усіх сферах господарського і культурного життя.

Освіта

Забезпечує підвищення загального рівня знань і культури населення та всі галузі народного господарства кваліфікованими кадрами, а тому виступає важливим елементом відтворення робочої сили.

Першою освітянською ланкою є дошкільні заклади. Наприкінці 2011 р. в Україні налічувалось понад 14914 постійних дошкільних закладів, у яких перебувало близько 996.5 тис. дітей [табл.3.1.1.]. Значна частина дітей дошкільного віку не відвідує ці заклади. Вищий рівень забезпеченості дітей дошкільними закладами спостерігається у південних та східних областях України, нижчий -- у західних регіонах.

Різке скорочення темпів спорудження дошкільних закладів в окремих сільських районах стало головною причиною того, що тут ще не повною мірою задовольняються потреби населення в послугах дошкільного виховання. Це негативно впливає на закріплення кадрів на селі, на продуктивність праці сільськогосподарських працівників. Тому подальше розширення мережі дитячих садків у сільській місцевості, створення необхідних умов для дошкільників у кожному населеному пункті не втрачає свого соціально-економічного значення. Досвід роботи Хмельницької, Дніпропетровської та ряду інших областей показав, що відкриття в невеликих населених пунктах дитячих дошкільних закладів як самостійного об'єкта чи в комплексі зі школою дає позитивні результати. Збільшення показника охоплення дітей постійними дитячими садками і яслами продовжує залишатися актуальною проблемою, особливо в західних регіонах.

Основним видом навчально-виховних закладів в Україні є середня загальноосвітня школа трьох ступенів: перший -- початкова, другий -- основна, третій -- старша школа, які відповідно забезпечують початкову, неповну середню і повну загальну середню освіту.Для розвитку природної обдарованості дітей створюються спеціалізовані школи і профільні класи.

Формування шкільної мережі в Україні відповідає основним принципам системи народної освіти, сформульованим у Законі України «Про освіту», «Про загальну середню освіту» та інших законодавчих документах.

На початок 2010/2011 навчального року в Україні функціонувало 21.7 тис. шкіл, у яких навчалося понад 5731 тис. учнів [табл.3.1.2.]. Більше половини учнів денних шкіл (77%) навчається українською мовою, решта - вивчає українську мову як предмет. 22% учнів денних шкіл навчаються російською мовою, є також школи чи класи з молдавською (6.1 тис.), угорською (20 тис.), румунською (26.4 тис.), польською (1.4 тис.), словацькою (0.03 тис.), англійською (0.3 тис.), болгарською (0.1 тис.) та кримсько-татарською мовами навчання (5.8 тис.) [табл.3.1.3.].

Останнім часом активно розвиваються нові види навчальних закладів -- гімназії, ліцеї та колегіуми, де поряд із загальноосвітніми поглиблено вивчаються технічні та гуманітарні предмети. У 2011 р. в Україні функціонувало 511 гімназії, 411 ліцеїв, у тому числі 41 колегіумів, де навчалось понад 467.768 тис. учнів.

Серед денних загальноосвітніх шкіл майже половину (12432 тис. учнів) становлять середні, третину (5812 тис. учнів) -- неповні середні, 2855 тис. учнів - початкові і 409 тис. учнів -- школи для дітей з вадами розумового і фізичного розвитку та загальноосвітні школи соціальної реабілітації [табл.3.1.5.].

В одну зміну працюють 91% шкіл -це 5205 тис. учнів [табл.3.1.6.].

У 2011 р. в Україні працювало 238 вечірніх (змінних) шкіл, у яких навчалося майже 105 тис. учнів [табл.3.1.7.].

Після переходу до загальної середньої освіти в Україні скоротилася мережа малокомплектних початкових і неповних середніх шкіл, які не забезпечували належної якості навчання і були низькоефективними з економічної точки зору.

У 2011 р. професійно-технічна освіта нараховувала 1011 закладів, чисельність учнів у яких становила 507 тис. чол. Професійно-технічні училища працюють на базі неповної середньої і середньої освіти. Практично всі профтехучилища готують кваліфікованих робітників з середньою освітою. У 2011 р. випуск робітників в училищах становив 283,4 тис. чол. [табл.3.1.8.].

Профтехучилища готують робітничі кадри для машинобудівної, радіоелектронної, нафтогазової, вугільної, хімічної, деревообробної, легкої і поліграфічної промисловості, залізничного транспорту, зв'язку, будівництва, комунального господарства, водного господарства, сільського господарства, галузей сфери послуг. Територіально училища розосереджені переважно в міських поселеннях і великих селах. Максимальна кількість училищ знаходиться в обласних центрах та інших великих містах. Професійно-технічні навчальні заклади сільськогосподарського профілю розміщені, як правило, у малих та середніх містах; навчальні заклади з спеціальностей гірничої, нафтової, хімічної промисловості -- у районах видобутку гірничо-хімічної сировини.

Реформа загальноосвітньої і професійної школи передбачає перегляд профілю підготовки масових робітничих професій, збільшення числа училищ з підготовки кваліфікованих робітників, насамперед для малого і середнього підприємництва та галузей соціальної сфери.

Вища освіта України представлена 619 навчальними закладами І--II рівнів акредитації, в яких навчається близько 548.5 тис. студентів, з них на денному відділенні -- близько 397.6 тис [табл.3.1.9.].

Крім того, в Україні функціонує 347 вищих навчальних закладів III--IV рівнів акредитації, в яких навчається більш ніж 2026.6 тис. студентів, з них 1155.5 тис. -- на денному відділенні [табл.3.1.9.]

Серед галузевих груп навчальних закладів України найбільше студентів вчиться у закладах, що готують спеціалістів для промисловості та будівництва, освіти, сільського господарства, охорони здоров'я, економіки та права, транспорту та зв'язку.

Педагогічні та медичні освітні заклади розміщені рівномірно по території країни, обласних центрах та містах обласного підпорядкування. Профіль підготовки спеціалістів для інших галузей відповідає переважно регіональній спеціалізації господарства України. Найбільше закладів вищої освіти, зокрема III--IV рівнів акредитації, сконцентровано у Харкові, Києві, Одесі, Дніпропетровську, Львові, Донецьку. У 2010 вищими навчальними закладами України різних рівнів акредитації було підготовлено майже 33.919 магістрів, 20.337 бакалаврів, 186.388 молодших спеціалістів[табл.3.1.10.].



Культура

Це сукупність закладів, установ, підприємств, організацій і органів управління, що здійснюють виробництво, розподіл, збереження і організацію споживання товарів і послуг культурного й інформаційного призначення. До цього комплексу входять підприємства, що виробляють товари культурного та інформаційного призначення, самі об'єкти культури і мистецтва, установи і організації засобів масової інформації. Широко розгалужена мережа закладів культури та мистецтва - характерний показник розвитку культури будь-якої держави.

Наймасовішим закладом культури в Україні є бібліотеки, кількість яких у 2011 становила 20 тис. з книжковим фондом 333 млн. примірників книжок і журналів. У сільській місцевості діяло понад 15 тис. бібліотек з книжковим фондом 148 млн. примірників [табл.3.2.1.]. Однак кількість бібліотек не дає повної картини про рівень бібліотечного обслуговування населення, який залежить перш за все від ступеня розвитку мережі бібліотечних установ і їх територіальної доступності, від наявності книжкових фондів та їх співвідношення з чисельністю населення. Забезпечення населення бібліотеками у міській і сільській місцевостях не однакове.Рівень задоволення попиту читачів значною мірою залежить від концентрації у бібліотеках книжок та співвідношення суспільно-політичної, технічної, сільськогосподарської, художньої, дитячої та інших видів літератури. Більш різноманітну літературу мають, як правило, бібліотеки із значним книжковим фондом (понад 10 тис. примірників). Активність населення у користуванні послугами бібліотек характеризується часткою читачів у загальній чисельності населення та числом книговидачі у розрахунку на одного жителя.

Своєрідними центрами культурного відпочинку населення є клубні установи, яких на кінець 2011 р. налічувалось понад 19 тис., у тому числі у сільській місцевості -- понад 17 тис [табл.3.2.1.].

Клубні установи розміщені згідно з адміністративним поділом території, а також за виробничим принципом - при заводах, фабриках, навчальних закладах, санаторіях. Однак клубні установи відсутні майже у кожному другому селі. Зрозуміло, діяльність клубних установ залежить не стільки від їх наявної місткості, скільки від кількості та якості заходів, які там проводяться.

Кінообслуговування в Україні представлено 3.6 тис. кіноустановок з платним показом, а кількість відвідувань кіносеансів за рік 10 млн. [табл.3.2.1.]. У міських поселеннях працюють постійні кінотеатри. Найвищий показник кіновідвідувань у містах, великих містах, курортних центрах. Проте і в цих поселеннях в останні роки намітилася тенденція до різкого скорочення середнього рівня відвідування кінотеатрів.

Якщо мережа закладів культури (клуби, бібліотеки, кіноустановки) в Україні зменшується, то театрів -- зростає. У 2010р. в країні функціонувало 133 професійних театрів, у тому числі опери та балету - 7, драми та музичної комедії - 85, дитячих та юного глядача - 41 [табл.3.2.2.]. Проте кількість відвідувань театрів також має тенденцію до зменшення. Лише за 90-ті роки цей показник зменшився втричі і становив у 2010 р. 6 млн. відвідувань на рік [табл.3.2.2.].

Із загальної кількості музеїв -- 142 краєзнавчих, 137 історії та археології, 71 мистецтвознавства, 43 літературних[табл.3.2.2.].

Велику роль у культурному житті населення відіграє музейна справа. В Україні налічується близько 422 музеїв (включаючи філіали), у тому числі: історичні, меморіальні, краєзнавчі, природничонаукові, мистецтвознавчі, галузеві та ін. [табл.3.2.2.].

Найбільше професійних театрів функціонує у Києві, Львові, Одесі, Дніпропетровську, Донецьку, Миколаєві та в Автономній Республіці Крим. а державних музеїв -- у Києві, Львові, Одесі, Полтаві, Запоріжжі, Харкові, Чернігові, Донецьку. Серед областей за цим показником виділяються: Луганська, Дніпропетровська, Івано-Франківська та Автономна Республіка Крим [табл.3.2.3.].

Усі культурно-освітні установи функціонально пов'язані з виробництвом музичних інструментів та інших предметів культурного призначення, поліграфічною промисловістю, кіностудіями, діями звукозапису, фотокінолабораторіями, книжковою торгівле:ю, торгівлею художніми виробами і товарами тощо. А тому ефективною має бути система територіальних комплексів культурного обслуговування населення, об'єднаних єдністю зони обслуговування і спільністю наявних ресурсів.

Проблеми розвитку соціального комплексу України

Подальший розвиток соціального комплексу України повинен забезпечити підвищення життєвого рівня населення, всебічний - розвиток людини та зростання продуктивності праці. Разом з тим тут нагромаджено багато проблем, які потребують:

*визнання галузей соціального комплексу такими, що беруть активну участь у виробництві матеріальних і духовних благ, послуг;

*подолання залишкового принципу фінансування галузей загального призначення;

*подолання міжрегіональних відмінностей у рівні обслуговування населення та забезпечення його елементами соціальної інфраструктури у відповідності з нині існуючими нормативами;

*встановлення обгрунтованого рівня оплати праці фахівців галузей соціального комплексу, зокрема працівників освіти, охорони здоров'я, культури, науки;

*формування ефективної системи управління галузями соціального призначення в умовах різних форм власності; розробки нових типів проектів навчальних закладів, установ культури, охорони здоров'я з урахуванням формування ринкових відносин, широким використанням сучасного обладнання, оргтехніки;

*розробки науково обгрунтованих критеріїв розвитку матеріальної бази галузей соціального комплексу.

А також окремо можна виділити проблеми,які існують зараз в легкій промисловості. Їх можна роділити на три групи:

Проблеми, які були породжені промисловими структурами, які Україна отримала в спадок від СРСР:

Проблема міжгалузевого обміну,

Оптової дистриб”юції товарів,

Сировинна проблема (зокрема, проблема давальницької сировини),

Проблема відносно великих виробничих витрат.

Спаду виробництва протягом 1991-1999рр.

Проблеми економіки перехідного періоду: Це проблеми, пов'язані з недосконалістю українського законодавства:

Проблема захисту українського виробника,

Недосконале оподаткування підприємств.

Економічно-соціальні проблеми, які cформувалися протягом переходу до ринкової економіки

Проблема великих масштабів тіньового сектору виробництва, імпорту продукції,

Великий сегмент споживачів з низькими доходами (70% від усього населення),

Нестача кваліфікованих управлінців

Серед усіх інших проблем галузі, є такі, які не залежать потужностей підприємств виробляти якісну продукцію. Не залежать від бажання чи то можливостей підприємства її реалізовувати. Мова йде про рівень доходів населення. [10, с.84]

Адже, незважаючи на економічне зростання, в 1999 році реальна заробітна платня впала ще на 0,9% від попереднього,1998 року. Зважаючи на цю обставину, а також на те, що приблизно 70-75% українців вважають себе бідними - текстильній промисловості доводиться брати до уваги і перешкоди до свого успішного розвитку, які мають такий характер.

Перспективи розвитку соціального комплексу України

соціальний комплекс суспільний розвиток україна

У перспективі в Україні передбачається створення потужного освітнього та наукового потенціалу на основі впровадження ступеневої освіти та створення потужних регіональних навчальних закладів. Буде поступово реалізовуватись стратегія структурного реформування освіти, спрямованого на кадрове та наукове забезпечення загальнодержавних програм в пріоритетних галузях економіки

Передбачається трансформування існуючої мережі профтехучилищ та забезпечення чотирирівневої професійно-технічної освіти, що задовольнить потреби економіки у кваліфікованих технічних кадрах. Велика увага приділятиметься оптимізації мережі вищих навчальних закладів.

У перспективі система охорони здоров'я буде розвиватися за принципами доступності, солідарності, справедливості та універсальності. Це дасть змогу підвищити рівень профілактики захворюваності, надавати необхідну медичну допомогу вчасно і високоякісно.

Серед програмних завдань на перспективу намічено покращання житлових умов населення через оновлення наявного житлового фонду, поліпшення роботи житлового і комунального господарства. Передбачається також вирішення інших соціально-економічних завдань.

В галузях виробництва товарів народного споживання та послуг заплановано розширення імпортозамінюючої продукції, технологічне переоснащення та запровадження сучасних технологій. Вирішуватиметься комплекс проблем, пов'язаних із збільшенням експортного потенціалу цих галузей за рахунок створення спільних підприємств, залучення іноземних інвесторів.

У легкій промисловості є тільки пропозиції до розв'язання проблем легкої промисловості:

1. Захист українського виробника

Більшість країн світу імпортує ті товари, яких не має на власному ринку. Крім того, встановлюються квоти на імпорт таких товарів, які виробляються в країні. У нас існує нагальна потреба в розробці таких законів. Для розв'язання цієї проблеми було розроблено пропозиції на Раді Директорів підприємств текстильної промисловості України, які було направлено до уряду. Так, наприклад, щодо питання про оподаткування продукції було розроблено проект сплати всю необхідну суму податків не в 40-ка податках, які зараз діють на Україні, а в одному. А потім вже - нехай податкова вирішує, розподіляє ці податки [11, с.19].

Потрібно поставити такі умови торгівлі, які захищають свій ринок. Наприклад, в магазинах Прибалтики націнка на власну продукцію - 18%, натомість у нас - цілих 20-25%. Що, звісно, і стає головними перешкодами на шляху до реалізації продукції. Подивимось, що відбувається при реалізації продукції: в найкращому випадку українське пальто попадає до нашого покупця відразу ж : фабрика- магазин. В найгіршому - повертається у вигляді імпортного товару , вже полежавши на полицях західних магазинів, та залишившись там без попиту. Назад, на батьківщину, ці вироби завозяться фірмами-імпортерами.

2. Орієнтація виробництва текстильного одягу на громадян з середнім рівнем доходів.

Оскільки дешева продукція користується попитом у населення. То існує конкуренція з боку дешевих товарів із Турції, Китаю. У вітчизняної продукції з'явився ще один конкурент - одяг “Секунд хенд” (тільки минулого року він займав об'єм ринку, який дорівнює приблизно 51.000 тонам або Euro 120 млн. Імпорт “Секунд хенд”: здебільшого ( 80% ) завозиться з Західної Європи. Як наслідок цього бачимо, що “Секунд хенд” став важливим фактором спаду продажів українських виробників, навіть на внутрішньому ринку. Так, загальний спад виробництва по типах продукції сектору складає: продажі тканин вироблених в Україні впали на 20%, в'язаного одягу - на 22%, і швейних виробів - на 59% від виробництва 1999 року.[1, с.38-39]

Але тут, потрібно орієнтуватися на середній клас. Виробляти товари для людей середнього достатку. Які все ж таки віддають перевагу якості за більш дорогу ціну, а не дешевим але зовсім не якісним товарам з Китаю.

Так як саме ці громадяни забезпечують основний оборот коштів : адже продажі товарів для цієї групи людей приносять дохід : 60 млн. грн., 15-20 млн. приносять малозабезпечені споживачі і покупці які купують дорогу модний одяг - витрачають на це 10-15 млн. грн. на рік. [10, с.58]

Наступна пропозиція є логічним завершенням попередньої пропозиції:

3. “Повернення” на свій внутрішній ринок та закріплення на ньому.

Декілька років тому вітчизняна продукція на внутрішньому ринку забезпечувала продавцям приблизно 50% продажів. Після кризи 1998 року українським виробникам вдалося заповнити ніші, які звільнилися постраждалими від кризи імпортерами, але утриматися на цих позиціях виявилося не так просто, через те, що не дрімали вітчизняні виробники та мілкі виробники одягу.

4. Співпраця з міжнародними фірмами на таких умовах, які б забезпечували отримування прибутку і нашому виробнику і іноземній фірмі.

Українські фірми, які не збанкрутіли протягом перехідного періоду, вже встановили прямі зв”язки щодо постачання сировини з західними експортерами

Котон імпортується з Росії. Узбекистану, США, Німеччини, Китаю, Пакистану. Льон - з Росії та Беларусі. Киргиз стан, Молдова та Німеччина є основнимми постачальниками хлопку. Шерсть імпортується з Росії, Беларусі, Литви, Англії.

5. Потрібно налагодити нові зв'язки для постачання сировини.

Так, вже в 2000, імпорт в”язаної нитки з Угорщини та Данії збільшився на 28% та 16% відповідно. Імпорт з США зменшився на 5%.

6. Українські підприємства мають розробити маркетингову стратегію своєї поведінки на ринку.

Зараз же основна їхня проблема полягає саме у відсутності цієї стратегії. Ця проблема є не тільки в текстильній галузі, і не тільки проблемою українських виробників. І в цьому плані вона є результатом іншої - нестачі кваліфікованого персоналу. Українські виробники текстильної продукції просто не знають, яким чином потрібно управляти фінансами на підприємстві.

Тому, зараз постає питання про здійснення перекваліфікації фінансового менеджменту українських фірм, їх ознайомлення з міжнародними стандартами фінансової звітності.

7. Підвищення фінансової обізнаності робітників сектору.

Українські компанії, і це особливо виразно видно на текстильній галузі є дуже обмеженими в своїх можливостях “знаходити” фінансові ресурси для впровадження нових технологій на підприємстві. В основному, так сталося завдяки дуже жорстким фінансовим регуляціям та інструментам, які діють зараз на українському ринку.



Література

1. Куценко В.Й. Сфера воспроизводства здоровья населення (соци-ально-зкономический й региональньїй аспект). -- К.: Наукова думка, 1994.--224с.

2. Куценко В., Богуш JI. Потенціал сфери охорони здоров'я: регіональні аспекти // Економіка України. -- 1999. -- № 3. -- С. 61--69.

3. Куценко В.І., Богуш Л.Г., Опалєва І. В. Соцільна сфера регіону (стан та перспективи розвитку). -- К.: РВПС України НАН України. 1997.--252с.

4. Куценко В.І., Богуш JI.Г., Опалєва І.В. Соціальні наслідки економічних трансформацій в Україні (регіональні аспекти). -- К.: РВПС України НАН України, 1998. -- 49 с.

5. Паламарчук М.М., Паламарчук О.М. Економічна і соціальна географія України з основами теорії: Посібник. -- К.: Знання, 1998. -- 416с.

6. Розміщення продуктивних сил України: Підручник / За ред. Є.П. Качана. -- К.: Вища школа, 1997. -- 375 с.

7. Відейко Ю. Давні поселення України (альбом археологічних джерел та реконструкцій). Част. 1. - К.: Колора, 2010. - 106 с.

Размещено на Allbest.ru