Динаміка політичної довіри сучасних українських громадян

Размещено на http://www.allbest.ru/

Курсова робота

«Динаміка політичної довіри сучасних українських громадян»

Вступ

Передумовою успішного функціонування політичної системи будь-якого суспільства є політична довіра громадян до обраних ними органів публічної влади - один із вкрай важливих для існування демократії факторів. Довіра пов'язує пересічних громадян із політичними інститутами, підвищуючи як легітимність цих інститутів, так і їх ефективність, оскільки, за твердженням С. Білошицького, успішне функціонування ліберально-демократичного режиму неможливе без високого рівня довіри громадян до інститутів політичної влади [1, с. 56].

У другій половині XX ст. поняття «довіра» стало об'єктом досліджень багатьох учених. Інтерес до вивчення його сутності зумовило зниження рівня довіри людей як одне до одного, так і до існуючих соціальних інститутів унаслідок економічної й політичної нестабільності в країні та проведення у зв'язку із цим реформ, що спричинили погіршення соціального становища, зниження рівня матеріального добробуту, якості життя. Тому довіра є важливим аспектом громадянського суспільства; культурного й соціального капіталу; цивілізаційної компетентності; політичної культури. Через це в умовах трансформації суспільства ставлення до поняття довіри як до соціальної проблеми набуває особливого значення. Це надзвичайно актуалізує дослідження феномену політичної довіри як категорії політичного управління в умовах глибинних соціально-політичних змін, яких зазнає сучасне суспільство. Проблема політичної довіри в науковій літературі досліджується з 20-х рр. ХХ ст., проте широкі дискусії з цієї тематики розгорнулися лише в останні десятиліття у працях Н. Лумана, С. Ліпсета, У. Шнейдера, Б. Міцтел, П. Штомпки, Ш. Айзенштадта, Б. Барбера, Л. Роніджера, Д. Гамбетти, А. Селігмана та ін. [2, с. 100] Різні аспекти політичної довіри вивчали й вивчають такі українські вчені, як Г. Атаманчук, Є. Головаха, В. Ігнатов, А. Ковальова, О. Кокорська, С. Макеєв, В. Мальцев, І. Мартинюк, С. Наумов, В. Нечипоренко, Н. Паніна, А. Ручка, Ю. Пахомов, А. Хохлова та ін. Проблема політичної довіри у вітчизняній науковій літературі досліджується досить широко, зокрема, у працях таких учених, як С. Білошицький, Є. Головаха, В. Ігнатов, А. Ковальова, О. Крутій, В. Мальцев, І. Мартинюк, С. Наумов, В. Нечипоренко, Н. Паніна, О. Радченко, А. Хохлова та ін. [2, с. 101]

Проблема політичної довіри до влади як чинника політичного управління поки що розроблена недостатньо, особливо в частині з'ясування природи, сутності та характерних ознак процесу формування довіри до публічної влади як результату взаємодії з громадськістю в системі державного управління.

Метою курсової роботи є дослідження сутності та динаміки політичної довіри українських громадян.

Реалізація поставленої мети передбачає вирішення таких завдань:

· дослідити сутність поняття «довіра», та «політична довіра»;

· на основі теорії Андрущенко Г.І. виокремити критерії визначення політичної довіри;

· виявити чинники формування політичної довіри українських громадян;

· виявити провідні теоретичні обґрунтування детермінант довіри;

· на основі емпіричних досліджень визначити динаміку та специфіку політичної довіри сучасних українських громадян.

Об'єктом курсової роботи виступає феномен політичної довіри.

Предмет дослідження - динаміка політичної довіри сучасних українських громадян.

1. Політична соціологія як галузь соціологічного знання

1.1 Основні дослідницькі напрямки в сучасній соціології

Важливе місце в структурі соціології займають спеціальні соціологічні теорії. Вони служать містком, який з'єднує загальнотеоретичну соціологію і практичну соціологію. Кожна з них має свій специфічний предмет дослідження, хоча й базується на фактах і поняттях загальнотеоретичної соціології.

Покликання спеціальних соціологічних теорій - досліджувати окремі, відносно самостійні сфери суспільного життя, розвиток і функціонування окремих соціальних спільностей та соціальних інститутів.

Загальна соціологія вивчає взаємодію різних сфер життєдіяльності суспільства в цілому. Окремі підсистеми суспільства - працю, побут, освіту, культуру, релігію, науку, медицину тощо - вивчають галузеві соціологічні науки. Тому і виникли такі галузі соціології як:

- Економічна соціологія - міжгалузевий науковий напрям, галузь соціологічного знання, що вивчає економіку як соціальний інститут, закономірності її розвитку та функціонування.

- Соціологія праці та зайнятості - галузева соціологічна теорія, яка вивчає закономірності формування, функціонування і розвитку соціальних утворень (систем, спільнот та інститутів) у сфері праці й пов'язані з ними процеси та явища.

- Соціологія громадської думки - спеціальна соціологічна теорія, яка вивчає сутність громадської думки, її структуру, функції, канали висловлювання, закономірності її функціонування в різноманітних сферах суспільного життя, політичній, економічній діяльності, соціальному управлінні.

- Соціологія масових комунікацій - галузь соціології, предметом якої є закономірності масових інформаційних явищ і процесів, діяльність соціальних інститутів, що виробляють та поширюють масову інформацію

- Соціологія конфлікту - галузь соціології, яка вивчає сутність, зумовленість, наслідки та управління конфліктом як соціальним явищем.

- Етносоціологія - галузь соціології, що досліджує суть і функції різних етнічних спільнот (рід, плем'я, народність, нація) з метою з'ясування загальних закономірностей їх взаємодії та вироблення механізмів включення в існуючу систему соціальних відносин.

- Соціологія релігії - галузь соціології, одна зі спеціальних соціологічних дисциплін, яка вивчає взаємодію релігії та суспільства, її вплив на соціальну поведінку індивідів та спільнот.

- Соціологія освіти - галузева соціологічна дисципліна, предметом якої є освіта як соціокультурний інститут, її взаємодія з іншими інститутами і суспільством загалом, а також соціокультурні процеси у сфері освіти.

- Соціологія екології - галузь соціології, яка досліджує специфічні зв'язки між людьми та навколишнім середовищем, особливості розвитку і функціонування соціальних спільнот, соціальних структур та інститутів в умовах впливу на їх життєдіяльність антропогенних екологічних чинників.

- Соціологія молоді - галузь соціології, яка досліджує соціально-демографічну спільність суспільства, що перебуває в процесі переходу від дитинства до дорослого життя і переживає стан сімейної та позасімейної соціалізації, інтерналізації норм і цінностей, творення соціальних і професійних очікувань, ролей, статусу.

- Соціологія політики - галузь соціологічного знання, яка вивчає соціальні механізми влади та їх вплив у суспільстві, закономірності впливу соціальних спільнот, інститутів на політичний порядок, соціальні засади політичних та державних інститутів, стан, тенденції, напрями функціонування політичної свідомості, політичної поведінки в соціальному середовищі.

1.2 Історія виникнення політичної соціології як самостійної галузі соціологічного знання

Інтелектуальні передумови для розвитку соціології політики сформувались уже наприкінці ХГХ століття та стали результатом накопичення як багатовікового досвіду філософської та теологічної думки про форми суспільного порядку, походження влади і держави, «кращі» методи регулювання суспільних відносин, так і суто соціологічного досвіду у поясненні соціальних явищ.

Історію становлення соціології політики поділяють на три періоди:

- Протосоціологічний, філософсько-релігійний етап (до середини XIX ст.), який в свою чергу поділяється на загально-філософський (до XV-XVI cт.) та виокремлення політико-правового підходу (з XV-XVI ст. - до сер. XIX ст.).

У загально-філософському етапі відбувається пошук «кращих» форм правління, пояснюються форми суспільного устрою та їх зміни, походження і ролі держави та права. Знану роль в цей період відіграли: Геракліт - «ідеальні форми суспільства»;

Полівій - «цикли суспільного розвитку»; Сократ - концепція мистецтва правління;

Платон - концепції держави, законів, політики; Аристотель - концепції «людини як політичної істоти», ідеальної держави та громадянства; Цицерон - концепція закону та права; Конфуцій - концепція влади; Аквінський Фома - концепція «вічного, природного та людського права»; Оккам Уільям - концепція політичної свободи.

В період виокремлення політико-правового підходу політична думка звільнюється від теології, політика обґрунтовується як самостійна сфера суспільного буття, відбувається розділення етико-релігійного та філософсько-політичного, політико-правового напрямків. Представниками стали: Макіавеллі Пікколо - концепції «політики як мистецтва можливого», політичної свідомості, держави та ідеального володаря; Болен Жан - концепція суверенітету; Гроцій Гуго - концепція «природного права»; Гоббс Томас - концепція «природних прав» та походження держави; Спіном Бенедикт - концепція «утечі від свободи»; Локк Джон - концепція походження держави та ролі влади; Монтеск'є Шарль Луї де - концепції закону, форм правління, принципів реалізації політичної влади; Гельвецій Клод - концепція федеративної держави; Руссо Жан-Жак - концепція «суспільного договору» та суверенітету; Гегель Георг Вільгельм - концепції держави, громадянського суспільства, права; Ніцше Фрідріх - концепції «героя» та «надлюдини»; Бейтам Ієремія - «утилітарна концепція влади»; Токвіль Алексіє [3, с. 55]

- класичний етап розвитку соціології політики (друга половина XIX ст. - 20-ті роки XX ст.), що поділяється на універсалістський (з сер. XIX ст. - перша пол. XX ст.) і емпірико-прикладний (з 20-х років XX століття).

Універсалістський, пов'язаний з утворенням цілісних соціологічних концепцій суспільства, влади і політики, пізнанням усталених причинних зв'язків між політикою та іншими явищами суспільства. Відбувається утворення цілісних соціологічних концепцій суспільства, влади та політики; пояснення політики крізь призму соціальних взаємодій та інтересів. Розвиток позитивного, історико-соціологічного, порівняльно-організмічного, психологічного методів соціології. Основні представники: Конт Огюст - «фазиси інтелектуального розвитку», концепція еволюції суспільного устрою;

позитивний метод; Мілль Джон Стюарт - концепція «суспільного інтересу» та ліберальної держави; Спенсер Герберт - концепція еволюції суспільства; концепція політики як інституту; Маркс Карл та Енгельс Фрідріх - концепції суспільно-історичного процесу, суспільних формацій, революції, класової боротьби, класових партій; Дюркгейм Бміль - концепція «суспільної солідарності»; Вебер Макс - концепції «соціальної дії», «легітимного порядку», «панування» бюрократії; Парето Вільфредо - концепції соціальної системи та політичної еліти; Моска Гаетано - концепція правлячого класу; Острогорський Максим - перша концепція політичної партії; Костомаров Микола - концепція федеративної держави; Драгоманов Михайло - концепція походження держави і права, концепція «громади»; Ленін Володимир - концепція держави, пролетарської революції та диктатури пролетаріату; Мікелс Роберт - концепція політичної партії, «залізного закону олігархії»; Тард Габріель - психологічна концепція суспільства, концепція «натовпу»; Фрейд Зігмунд - психоаналітична концепція лідерства; Юнг Карл Густав - концепція «архетипів колективного несвідомого» та «ірраціональних вождів»; Бентлі Артур - концепція «суспільних тисків та груп інтересів»; Грушевський Михайло - концепція держави та національна політична доктрина; Липинський В'ячеслав - типи політичної влади. Концепція «класократії»; [3, с. 56]

Емпірико-прикладний - розвиток методології емпіричних соціологічних досліджень явищ політики, увага до особливостей поведінки людини у сфері політики. Характерно повернення до людини як суб'єкта, учасника політичного процесу. Обгрунтування методів емпіричних досліджень політичної поведінки та процесів; соціологічні дослідження окремих проблем політичної сфери. Великий внесок зробили такі вчені: Меріам Чарлз - емпіричні дослідження політичної поведінки; Ліппман Уіліям - концепція «громадської думки»; Райт Квінсі - обґрунтування кількісних методів дослідження політики; Зігфрид Андре - геодемографічна концепція політичної поведінки; Лассуел Гарольд - концепції соціальних установок, політичної поведшки, політичних комунікацій, впливу засобів масової комунікації на формування символіки політичної влади; Лазарсфельд Пол - кількісні методи дослідження політичної поведінки та громадської думки; Доунс - концепція раціонального актора. [3, с 57]

- Посткласичний етап, протягом якого сталося визнання плюралістичності знання про політику та методів її дослідження ролі не тільки політичних режимів та структур, а й людської свідомості, дії та культури, випадкових факторів у політичному процесі; орієнтація на зв'язки між макро - та мікросвітом політичних взаємодій. Цей етап також поділяється на період фундаменталізації та плюралізації знання (з 50-х - до початку 80-х років XX ст.) і Постмодерністський (з 80-х років XX ст.).

В період фундаменталізації та плюралізації знання акцент робиться на проблематику функціонування та змін політичних систем та режимів. Важливою є роль культури у політичному житті. Велика увага приділяється процесам модернізації. З'являються порівняльні дослідження політичних систем та режимів. Представники: Маркузе Герберт - концепція «одномірної людини»; Поппер Карл - концепція «відкритого суспільства»; Парсонс Толкотт - концепція соціальної системи; Дарендорф Ральф - концепція класового та політичного конфлікту у демократіях; Дюверже Моріс - концепції політичного режиму та сучасної політичної партії; Сарторі Джованні - порівняльний аналіз політичних партій; Алмонд Габріель - концепції політичної системи та громадянської політичної культури; Істон Девід - концепція політичної системи та політичної поведінки; Дал Роберт - плюралістична концепція демократії, концепція поліархії; Лейпхарт Арент - концепція демократії у багатоскладових суспільствах; Козер Люїс - політичні аспекти соціального конфлікту. [3, с. 58]

У постмодерністський період дослідники прагнули до синтезу теорій та методологічних підходів, якісних та кількісних методів дослідження. Вони визнали взаємний вплив людської дії, соціальних структур та культур на політичний процес. Відбувся перегляд класичних концепцій демократії, громадянського суспільства, політичного розвитку та системних змін. Найвідоміші дослідники цього періоду: Фуко Мішель - концепції реалізації влади, дискурсів; Ролз Джон - концепція справедливості; Луман Ніклас - концепції аутопоетичної системи, влади; Гідденс Ентоні - концепції структурації, «третього шляху» у сучасній політиці; Бурд'є П'єр - концепції політичного поля, легітимації дискурсів, символічної боротьби; Хіглі Джон - концепція демократичного елітизму; Габермас Юрген - концепції деліберативної демократії, «активної громадськості». [3, с. 60]

1.3 Теоретико-методологічні підходи до вивчення політичних феноменів

Методологія - це вчення про правила мислення при створенні теорії науки. Вона відповідає на запитання: як пізнавати? Методологічний інструментарій оснащення політичної науки - різноманітний, він охоплює загальнотеоретичні, загальнологічні та емпіричні методи дослідження. Група загальнотеоретичних методів сучасної політології охоплює соціологічний, культурологічний, нормативний, функціональний, біхевіористський, структурно-функціональний, системний, інституціональний, антропологічний, психологічний, діяльнісний, критико-діалектичний, історичний, термінологічний підходи. [4, с. 46]

Соціологічний підхід - це аналіз політики «від суспільства», з'ясування соціальної обумовленості політичних явищ, впливу на політичну систему відносин, що складаються в інших соціальних підсистемах.

Культурологічний підхід, як окремий вияв соціологічного методу, розкриває обумовленість політичної системи сукупністю культурних чинників, і залежність від політичної культури.

Нормативний (нормативно-ціннісний) підхід вимагає здійснювати оцінку політичного через етичні норми й цінності та з'ясовувати значення політичних явищ для суспільства і особистості з позиції поєднання суспільного й індивідуального блага, свободи, добробуту тощо.

Функціональний підхід полягає у вивченні залежностей між політичними явищами, окресленими в досвіді, - взаємозв'язків між рівнем економічного розвитку і політичною активністю населення, між кількістю партій і виборчою системою тощо.

Біхевіористський метод передбачає вивчення поведінки окремих осіб та груп і вимагає експліцитності (зрозумілого пояснення) й верифікації (достовірності) напрацьованих теоретичних знань практичним досвідом.

Структурно-функціональний метод розглядає політику як цілісність, систему зі складною структурою, кожний елемент якої має певне призначення і виконує певні функції, спрямовані на задоволення потреб системи.

Системний підхід передбачає аналіз політики як складноорганізованого, саморегульованого механізму, що перебуває в безперервній взаємодії з навколишнім середовищем через «вхід» і «вихід» системи.

Інституціональний підхід полягає у вивченні інститутів, за допомогою яких здійснюється державна влада, тощо.

Антропологічний підхід походить з обумовленості політики не соціальними чинниками, на відміну від соціологічного, а природою людини як родової істоти з оригінальним набором основних потреб.

Психологічний підхід схожий на антропологічний, але, на відміну від нього, розглядає не людину взагалі, а конкретного індивіда, враховуючи його родові характеристики, соціальне оточення, суб'єктивні механізми поведінки, типові психологічні мотивації та роль підсвідомого чинника у його поведінці.

Діяльнісний підхід розглядає політику як циклічний процес, що має певні етапи та стадії.

Критико-діалектичний підхід полягає у вивченні суперечностей у політичних явищах та інститутах як джерела їх руху та соціально-політичних змін.

Історичний метод дає змогу дослідити виникнення, формування і розвиток процесів та явищ у хронологічній послідовності з метою виявлення внутрішніх та зовнішніх зв'язків, закономірностей та суперечностей, притаманних об'єктові дослідження.

Загальна кількість методів, які застосовують у політичній науці, - надзвичайно велика. Та лише органічне поєднання можливостей різних методів допомагає фахівцям усебічно і максимально об'єктивно оцінити практику життя і прийняти оптимальне рішення, співвідносне з призначенням науки. [4, с. 55-56]

2. Довіра як предмет політичної соціології

2.1 Поняття політичної довіри

У філософському розумінні «довіра» - це полюс у системі координат повсякденного людського існування. Етимологічно «мати довіру» (латин. - credo) означає «серце даю», або «серце кладу» [5, с. 66]. Це одна із найперших категорій, яка формується у людини з її приходом у світ, ключовий критерій, на підставі якого індивід пізнає навколишню дійсність, аналізує її. Проблема довіри займає ключове місце при аналізі поведінки людини в складних ситуаціях взаємодії, наприклад, при вивченні міжособистісних конфліктів, соціальної напруженості в суспільстві. В останньому випадку одним із найважливіших чинників, що викликає соціальну напруженість, вважається недовіра до влади.

Поняття «довіра» у публічному управлінні завжди передбачає наявність щонайменше двох сторін у здійсненні взаємодії влади з громадськістю. Під політичною довірою ми розуміємо такий формат двостороннього взаємозумовленого зв'язку двох або більше рівноправних суб'єктів, який характеризується відповідністю цілей діяльності об'єкта і суб'єкта політики, визнання можливостей суб'єкта задовольнити потреби об'єкта [6, с. 165].

Довіра, яка спочатку формується в міру міжособистісної взаємодії й співпраці в рамках формальних і неформальних інститутів громадянського суспільства, згодом стає основою для створення не тільки загальнонаціональної мережі інститутів громадянського суспільства, але й сприяє посиленню довіри до політичних інститутів, які діють, що сприяє формуванню громадянської культури.

Підтвердження цього знаходимо в концепції Т. Парсонса, згідно з якою, довіра є однією з умов, що забезпечують суспільну стабільність. Проблема довіри розглядається науковцем у рамках концепції взаємообмінів ресурсами між підсистемами суспільства. Зокрема, у взаємообмінах із підсистемою інтеграції політика обмінює зобов'язання ефективної реалізації колективної мети на довіру соціуму. Довіра виборців виступає як своєрідне кредитування політики [7, с. 2426].

Досліджуючи феномен довіри, неможливо не звернутися до праць Дж. Коулмена, Р. Патнема та Ф. Фукуями. На їх думку, довіра є, перш за все, соціальним капіталом, безпосередньою основою побудови суспільних відносин. Тобто соціальний капітал - це щось інше, ніж «людський капітал» - знання й навики конкретного індивіда, здібності до спілкування. Людський капітал використовується особисто, маючи приватну мету. Соціальний же капітал формується соціальними відносинами, він «менш відчувається, оскільки існує тільки у взаємостосунках індивідів» [8, с. 126].

Як вважає Ф. Фукуяма, особливу роль у забезпеченні ефективності політичних демократичних інститутів відіграє соціальний капітал. Інакше кажучи, довіра - це відмова від завдання збитку, чесна поведінка у дусі співпраці, готовність до взаємодії та взаємодопомоги [9, с. 167].

На думку більшості науковців, поняття довіри спрямовано на очікування певної поведінки з боку об'єкта довіри, найчастіше - очікування виключно добрих намірів від партнера по взаємодії. Як правило, довіра надається тим, хто демонструє своєю поведінкою, що заслуговує цього. Партнеру по взаємодії приписується те, що він при нагоді докладе всі зусилля для того, щоб застерегти від можливої шкоди того, хто йому довіряє. В цю ознаку вкладаються такі властивості, як розуміння, чесність, виконання обіцянок, сприяння, підтримка, допомога, вірність, відвертість тощо.

2.2 Критерії оцінювання рівня довіри

Передбачуване людиною майбутнє, що спрямовує та формує її поточну поведінку, існує, зрештою, лише в її уяві і за необхідності відрізняється від послідовності реальних подій, що розгортаються в об'єктивній реальності з плином часу. Саме такі розбіжності між внутрішніми проекціями та зовнішніми обставинами відображаються в концепції невизначеності. Під невизначеністю розуміють як стан навколишнього світу, що породжує потребу в довірі, так і розрив у його осмисленні, що усувається завдяки довірчим відносинам. Дотримуючись інтелектуальної традиції, закладеної Ф. Найтом, невизначеність, на відміну від ризику, зазвичай трактують як стан, у якому розподіл можливих подій є невідомим. Ф. Найт вважав, що суб'єктивні оцінки ймовірностей є припустимими навіть у ситуації невизначеності, забезпечуючи, таким чином, агентів хоча б частковим знанням, необхідним для прийняття рішень [10, с. 13]. Коли спостерігається дефіцит надійних свідчень, довіра виступає гарантом того, що бажаний хід дій буде наявним у неопізнаному майбутньому, так само, якби він був гарантований у невідомому минулому.

Крім виявленого ключового елемента довіри - невизначеності, критеріями оцінювання її рівня можуть бути також передбачуваність, наявні ресурси, добровільність, результативність і наслідки, залежність та вигода [10, с. 14]. Щодо передбачуваності, то вона існує, як правило, у таких довірчих відносинах, коли між їх учасниками вже є певний досвід взаємодії, адже передбачуваність дає змогу суб'єктам не підтримувати постійно високий рівень пильності один до одного. Як бачимо, між довірою та передбачуваністю існує прямо пропорційна залежність: рівень довіри тим вищий, чим більш передбачуваним є рівень безпеки та надійності налагодженого контакту. Зрозуміло, що налагодження довірчих відносин відбувається задля якоїсь конкретної мети, тобто для забезпечення надійного стану певних ресурсів як об'єкта довірчих відносин (чи то матеріальних, чи то духовних). Тому чим більшого ризику пошкодження або втрати зазнають наявні ресурси, тим більшим є загальний ризик і, відповідно, тим вищими є вимоги до довіри.

Довіряючи, індивід ризикує, проте цей ризик є добровільним і пов'язаний із процесом прийняття рішення. На думку Д. Гамбетти, довіра як очікування сприятливої чи хоча б не негативної поведінки в умовах, коли ця поведінка є непідконтрольною, дає змогу подолати невпевненість, зумовлену нестачею інформації про партнера [10, с. 14].

Як уже зазначалось вище, існує також зв'язок між рівнем ризику надання довіри/недовіри, результативністю та наслідками. Так, високий рівень ризику при позитивному результаті призводить до встановлення високого рівня довіри, при негативному - низького. Середні ризики у випадку успіху призводять до середнього рівня довіри, а у випадку неуспіху - до низького.

Низький рівень ризику, незалежно від результатів, визначає низький рівень довіри. Таким чином, незважаючи на початковий рівень ризику, негативний результат взаємодії закономірно призводить до падіння довіри. Тільки високий рівень ризику й позитивний результат призводять до високого рівня довіри.

Що стосується присутності в довірчих відносинах понять «залежність» та «вигода», то довіру доцільно розуміти як наслідок оцінювання одним суб'єктом цих відносин міри залежності від іншого та як потенційну вигоду від прийняття рішення про довіру.

З вищесказаного випливає, що поняття «довіра» тісно пов'язане з іншим поняттям - «ризик». Вивченню сутності довіри в такому ракурсі приділив багато уваги П. Штомпка відзначає, що «довіряти» - означає діяти так, ніби ризику й не було. Разом з тим виявлення довіри пов'язане з ризиком, з рядом несприятливих обставин. Зокрема, це може бути: ризик невиправданих очікувань від дій інших; ризик отримання моральної травми в результаті невиправдання довіри тощо. Проблема довіри з'являється у випадку невизначеності та неконтрольованості майбутнього, тобто вона є необхідною тоді, коли немає впевненості в повному контролі над майбутніми подіями, що залежать від людських дій [11, с. 10-11].

Соціолог вважає довіру ставкою стосовно майбутніх непередбачуваних дій інших. Виходячи із цього, довіра передбачає два основних компоненти: особливі очікування (як буде вести себе інший у певній майбутній ситуації) та впевненість у дії (ставка). Тому і ризики можуть бути виправданими та невиправданими - залежно від рівня ризику (ймовірність виграти або програти) і ставки (цінність того, що може бути втраченим чи набутим) [10, с. 17].

На думку вченого, у сучасному світі «профіль ризику», як об'єктивно, так і суб'єктивно, є вираженим дужче, ніж будь-коли раніше. Серед об'єктивних факторів він називає такі: універсалізація, глобалізація, інституціоналізація (поява організацій, що «грають» на ризику, зокрема спортивних, страхових, інвестиційних тощо) та інтроспективність ризику (поява та інтенсифікація ризику як ненавмисних побічних результатів людських дій та «ефектів бумерангу»).

Серед факторів, що роблять ризик суб'єктивно більш помітним, можна назвати такі: більша чутливість до загроз та небезпек (зникнення магічних і релігійних виправдань та раціоналізацій); більша обізнаність про загрози (підвищення освітнього рівня); більше визнання обмеженості компетентності та багаторазові порушення у роботі «абстрактних систем» (Е. Гідденс) - тих комплексних, великих технологічних утворень, принципи роботи яких є непрозорими для звичайних людей, але від надійності яких залежить їх повсякденне життя (транспорт, телекомунікації, фінансові ринки, ядерні виробництва тощо) [12].

П. Штомпка підкреслює, що довіра в цілому виконує позитивну функцію для того, хто довіряє, для того, кому довіряють, для їх відносин, для групи, організацій та ширших спільнот [10, с. 18]. Вона звільняє і мобілізує людську дію, сприяє підвищенню творчого, інноваційного, підприємницького активізму до інших людей; знижує невизначеність та ризик, пов'язані з людськими діями, і нарешті, як зазначив Н. Луман, «можливості дії зростають пропорційно до зростання довіри» [13, с. 132].

2.3 Провідні теоретичні обґрунтування детермінант довіри

політичний довіра детермінанта оцінювання

На думку більшості вчених, в соціології виділяються дві провідні теоретичні традиції пояснення детермінант довіри: культурологічна та інституційна, у кожній з яких ще виділяється два рівні аналізу детермінант довіри: мікрорівень і макрорівень. На мікрорівні основний акцент робиться на окремій особистості, особливості її соціалізації, сприйняття, оцінок. Базова теза мікрорівневих теорій довіри до політичних інститутів полягає в тому, що довіра відрізняється серед членів певного суспільства в силу того, що у всіх різні умови соціалізації, норми і цінності. Аналіз факторів довіри на макрорівні передбачає розгляд, в першу чергу, культурних особливостей і

попереднього досвіду жителів країни в цілому. Основною тезою макрівневих теорій є положення про те, що всі члени певного суспільства довіряють або не довіряють політичним інститутам. Звичайно ж, абсолютно у всіх членів суспільства не може бути однаковий рівень довіри / недовіри політичним інститутам, але макрорівневі теорії роблять акцент на тому, що середній рівень довіри / недовіри варіює в залежності від країни.

Прихильники культурологічних теорій (Г. Алмонд, С. Верба, Р. Інглехарта, Р. Патнем, М. Фолі, Б. Едвардс, Р. Джекмен, Р. Міллер, М. Леві) виходять з того, що довіра до політичних інститутів визначається зовнішніми (екзогенними) по відношенню до них факторами. Воно виникає поза політичної сфери, з глибоко укорінених переконань людей, загальних орієнтацій, культурних норм, що виникли на ранніх етапах соціалізації, і є наслідком того, наскільки люди довіряють один одному взагалі [14].

Таким чином, з точки зору прихильників культурологічної точки зору, політична довіра є продовження, свого роду проекція міжособистісної довіри, сприйняте в ранній період життя і виявляє вплив на подальші індивідуальні оцінки діяльності уряду. Таким чином, міжособистісна довіра розглядається як основа формування політичної довіри [17, с. 474]. На думку Р. Патнема, завдяки міжособистісній довірі, люди більш схильні формувати як формальні, так і неформальні інститути. Міжособистісна довіра «вихлюпується» в суспільство і створює «національну мережу інститутів, необхідних для уряду «[17, с. 474].

У рамках культурологічних концепцій політична довіра розглядається як складова соціального капіталу. В рамках даних теорій довіра суспільства розглядається як одна з передумов ефективності діяльності уряду та успішної роботи демократії [17, с. 474] і економічного благополуччя [16].

Розглянемо відмінності культурологічних теорій довіри в залежності від рівня проведеного аналізу.

Макрокультурологічні теорії підкреслюють, насамперед, подібність загальних тенденцій і характеристик національних традицій, норм і цінностей, у той час як мікрокультурологічні теорії довіри фокусують увагу на відмінностях індивідуального досвіду соціалізації як основного джерела різноманітності характеристик політичної довіри в різних країнах. Концепція соціалізації використовується для пояснення різного впливу культури на процес формування довіри у окремої особистості, що пояснює розбіжності в рівні довіри до політичних інститутів на індивідуальному рівні [17, с. 474].

Культурологічні теорії детермінант довіри до політичних інститутів піддаються справедливій критиці з боку деяких авторів. Так, наприклад, Ф. Фукуяма говорить про подібність рівня міжособистісної довіри в суспільних групах у різних суспільствах, тоді як «радіус довіри», під яким розуміється ефект розширення міжособистісної довіри до масштабу довіри до політичних інститутів, істотно розрізняється в різних культурах [16].

Р. Роуз і В. Шлапентох говорять про те, що суспільна довіра дарується тепер не політичним інститутам, а суспільно-політичним групам, таким чином формується суспільство «Пісочного годинника» (Р. Роуз) [17, с. 474]. К. Ньютон вважає, що спостерігаються значні відмінності в природі міжособистісної і політичної довіри, і зв'язок між ними насправді слабкий [17, с. 474]. Також А. Селигман дотримується точки зору, згідно якої міжособистісна довіра і довіра до політичних інститутів принципово відрізняються і одне не може виникати з іншого [15]. На думку Дж. Брема і У. Рона, зв'язок між політичною і міжособистісною довірою існує, але цими вченими додатково вводиться зворотний вектор зв'язку, у порівнянні з трактуванням, прийнятим в культурологічних теоріях: політична довіра чи недовіра впливає на міжособистісну довіру, причому цей вплив може бути сильніший, ніж вплив міжособистісної довіри на довіру до політичних інститутів. Е. Мюллер і М. Селігсон навіть стверджують, що «міжособистісна довіра виявляється скоріше продуктом демократії, а не її причиною» [17, с. 474].

Виходячи з вищесказаного, можна зробити висновок, що найбільш вразливою ланкою є положення про перехід міжособистісного довіри на рівень політичної довіри.

Прихильники інституційних теорій (Дж. Колеман, П. Дазгупта, К. Оррен, С. Скоуронек, К. Шепсл, Д. Старк) припускають, що політична довіра має політичне походження (акцент на ендогенної (Внутрішньої) природі) і є наслідком успішності роботи політичних інститутів. Довіра має раціональні підстави, вона залежить від оцінки громадянами роботи інститутів влади, обраного урядом політичного та економічного курсу [14]. Згідно з положеннями інституційних теорій, міжособистісну довіру і довіру до політичних інститутів розглядаються як практично незв'язані між собою елементи, що існують як би в паралельних площинах, що мають різну природу і походження.

Положення про ендогенності і раціональності довіри розробляється в рамках теорії раціонального вибору і включає найважливіший постулат даної теорії про корисність та ефективності діючих політичних інститутів. Логіка теорії така, що інституційна довіра суспільства розглядається як наслідки, а не причини ефективності діючих політичних інститутів [14]. Ефективно діючі політичні інститути генерують довіру, а неефективно діючі, відповідно, - недовіру суспільства.

Інституційні теорії довіри, як і культурологічні теорії, різняться в залежності від рівня проведеного аналізу - автори виділяють макроінстітуційні і мікроінстітуційні теорії.

Причому, як макро-, так і мікроінстітуційні теорії в свою чергу поділяються на дві групи в залежності від ступеня акцентування уваги або на політичному, або на економічному аспекті діяльності політичних інститутів.

Макроінстітуційніе теорії довіри акцентують увагу на таку проблему, як загальні показники ефективності політики щодо забезпечення розвитку макроекономіки та демократизації, ефективності управління та зниження корупції і т.д. У країнах «старої» демократії, де характер і структура політичних інститутів усталилися і є незмінними, населення, в першу чергу, оцінює економічний аспект діяльності політичних інститутів, так як, передбачається, що політичний аспект діяльності не викликає особливої уваги через свою явну благополучність. У країнах «молодої» демократії на рівень довіри населення до політичних інститутів в рівній мірі вплив мають, як політичний, так і економічний результат їх діяльності [17, с. 476].

Мікроінстітуціональні теорії довіри підкреслюють в якості найважливіших детермінант індивідуальні переваги, досвід і цінності, що безпосередньо впливають на відповідні відношення до діючих в суспільстві політичних інститутів. Зокрема, в залежності від особистісних цінностей членів суспільства варіює рівень важливості для них політичного або економічного аспекту діяльності політичних інститутів. Так, наприклад, той, для кого вирішальну роль грають демократичні права і свободи (свобода слова, свобода друку та ін.), незважаючи на економічні проблеми, довіряє чинним політичним інститутам. Житель країни, для якого економічні результати діяльності уряду є вирішальними, в разі неефективної економічної політики втратять будь-яку довіру до діючих інститутів влади [17, с. 477].

У. Мішлер і Р. Роуз підкреслюють загальний елемент в культурологічніх та інституційних трактуваннях детермінант довіри до політичних інститутів, який полягає в тому, що довіра формується за рахунок досвіду, набутого індивідом. Різниця між даними підходами полягає в тому, на якому життєвому етапі людина набуває досвіду, який відіб'ється на рівні довіри політичним інститутам. Так, культурологічні теорії підкреслюють важливість раннього життєвого досвіду соціалізації, а інституційні - більш пізньої соціальної адаптації та досвіду усвідомлення результатів функціонування політичних інститутів. Обидва ці підходи, на думку авторів, логічно об'єднати в один, який вони позначили як «модель довічного навчання» [17, с. 477]. Згідно з їхнім підходом, індивід набуває відповідний досвід все життя: спочатку формується міжособистісна довіра як «результат раннього, дополітичного досвіду, і, відповідно, може проектуватися на політичні інститути «[17, с. 477], як постулюють культурологічні теорії; потім, у відповідність з інституційними теоріями, таку початкову довіру / недовіру до політичних інститутів може бути посилено або ослаблено в залежності від того, якою мірою первинні установки підтверджуються або спростовуються наступним життєвим досвідом особистості, її свідомими оцінками результатів діяльності політичних інститутів.

3. Емпіричні дослідження політичної довіри українських громадян

3.1 Динаміка довіри громадян України до органів влади та демократичних інституцій

Протягом понад десяти років в Інституті соціології НАНУ провадиться щорічне моніторингове емпіричне дослідження особливостей розвитку українського суспільства.

У межах даного проекту розроблено систему соціологічних показників, яка дозволяє відстежувати тенденції соціальних змін, ґрунтуючись на вивченні стану громадської думки і масової свідомості (ціннісні орієнтації, соціальні установки, судження та оцінки актуального стану суспільства, його перспективи).

Динаміка довіри до провідних органів влади протягом років незалежності України досліджена за даними моніторингового дослідження Інституту соціології НАН України. У таблиці 1 представлено баланс довіри - недовіри (визначений шляхом віднімання від відсотку респондентів, що обрали позитивні варіанти довіри «цілком довіряю» та «переважно довіряю», відсотку тих, що обрали негативні варіанти довіри - «переважно не довіряю» та «зовсім не довіряю»).

Таблиця 1. Баланс довіри-недовіри до Президента, Уряду та Верховної Ради протягом останніх 13 років (травень 1994 - квітень 2006), %

Рік	1994	1995	1996	1997	1998	1999	2000	2001	2002	2003	2004	2005	2006
Президент	Л. Кравчук	Л. Кучма	В. Ющенко
	-36,7	-3,7	-22,5	-32,7	-51	-45,4	-16,2	-47,4	-46,1	-49,9	-43,1	+29,5	-11,5
Уряд	-39,4	-33,6	-41,3	-48,7	-54	-52,1	-35,7	-44,9	-49,2	-51,3	-46,5	+11,5	-32,2
Верховна Рада	ІІ скликання	ІІІ скликання	ІV скликання
	-41,5	-51,1	-52,5	-57,4	-58	-55	-54,9	-57,5	-57,7	-54,4	-54	-0,2	-34,4

Як видно з таблиці, 2005 рік був роком найвищої довіри громадян до владних інституцій країни - найбільшим був показник довіри до Президента, в 2,5 рази меншим - до Уряду, і, фактично, порівну було тих, хто довіряє і тих, хто не довіряє Верховній Раді. В 2006 році всі три інституції істотно втратили свої позиції і мають від'ємні показники довіри, при цьому рівень довіри до Президента знизився на 41 пункт, до Уряду - майже на 44, до Верховної Ради - на 32 пункти.

Динаміка довіри впродовж останнього року показує зменшення рівня довіри громадян практично до всіх державних органів та демократичних інституцій країни. Водночас ступінь довіри до прокуратури, податкових органів, банків та міліції істотно не змінився (див табл. 2).

Факт падіння довіри населення до Глави держави у 2006 році порівняно з 2005 роком показовий тим, що таке різке зниження зафіксовано вперше за час дослідження. Так, якщо порівняти перший і другий роки післявиборчого правління попереднього Президента, отримуємо нижчі показники (звісно, при нижчих стартових показниках довіри). Наприклад, з 2000 р. по 2001 р. довіра до Президента Л. Кучми знизилася на 31 позначку (звинувачення у вбивстві Г. Гонгадзе та «тейпгейт»); з 1995 по 1996 рр. - майже на 19 позначок (погіршення економічної ситуації).

В даному випадку найсуттєвішою причиною зниження довіри варто вважати нереалізовані передвиборчі зобов'язання Глави держави, які до того ж у масовій свідомості були завищені. Найбільш вразливим місцем програми Президента стала відсутність суттєвих, «видимих» для громадян зрушень у сфері встановлення соціальної справедливості. Насамперед йдеться про підвищення ролі наймасовіших груп суспільства у політичному і економічному житті, дотримання закону і поваги прав «простих громадян» привілейованими групами, покарання найбільш одіозних представників попереднього режиму тощо. Додатковим підтвердженням цьому є успіх Блоку Ю. Тимошенко на парламентських виборах, досягнутий, зокрема, на експлуатації теми «справедливості».

За даними Фонду «Демократичні ініціативи» у червні 2006 року громадяни України здебільшого не довіряли органам державної влади та державним інституціям. Найбільше громадяни не довіряють прокуратурі (баланс довіри-недовіри -41%), податковим органам (-41%), уряду (-39%), міліції (-39%), судам (-38%), Верховній Раді України (-29%), Президенту України (-20%), місцевій владі (-20%). Профспілкам теж переважно не довіряють (баланс -20%), так само як і банкам (-15%). Довіра переважає тільки щодо неполітичних інституцій - церкви (баланс довіри-недовіри +42%), Збройних сил (+14%) та засобів масової інформації (+7%).

Таблиця 2. Баланс довіри-недовіри до провідних соціальних інституцій, органів державної влади, %

	Інститут соціології	Фонд «Демократичні ініціативи»	Інститут соціальної та політичної психології	Інститут соціології	Фонд «Дем. ініціативи»
	Березень 2005	Вересень 2005	Листопад 2005	Грудень 2005	Січень 2006	Квітень 2006	Червень 2006
Верховна Рада	-0,2%	-28,4%	-31%	-31%	-30,2%	-34,4%%	-29%
Уряд	+11,5%	-22,8%	-28%	-26%	-21,8%	-32,3%	-39%
Президент України	+29,5%	-7,6%	-12%	-13%	-12,1%	-11,5%	-20%
Місцева влада (держадміністрації)	-21,4%	-15,5%	-27%	-23%	-37,2%	-31,8%	-20%
Прокуратура	-38,3_%	-26,5%	-34%	-28%	-39,8%	-38,4%	-41%
Суди	-17,2%	-27,8%	-34%	-31%	-40,9%	-36,3%	-38%
СБУ		-7,9%		-9%	-0,4%
Податкові органи	-39,2%					-36,3%	-41%
Збройні сили	+11,7	+13,1%	+8%	+12%	+20,9%	+4,6%	+14%
Українські ЗМІ	+4,7%	+20%	+16%	+2%	+0,4%	-1,3%	+7
Церква	+34%	+44,3%	+38%	+40%	+38,2%	+29,8%	+42%
Профспілки	-17,3%				-28,7	-24,7%	-20%
Банки	-29,5%					-26,7%	-15%
Міліція	-43,1%	-25,6%	-36%	-27%	-34,4%	-41%
Політичні партії	-36,8%				-41,4	-43,7%

Опитування щодо довіри до окремих персоналій показали, що найменше громадяни у червні 2006 року довіряють Петру Симоненку (баланс довіри-недовіри становить - 45%). Далі за рівнем негативу йдуть: Юрій Єхануров (-34%), Олександр Мороз (-29%), Віктор Ющенко (-20%), Юлія Тимошенко (-19%), Віктор Янукович (-13%). Більше того, рівень недовіри до всіх політиків вищий за 50%: Петру Симоненко не довіряють 68% громадян, Юрію Єханурову - 61%, Віктору Ющенку - 57%, Олександру Морозу 56%, Юлії Тимошенко - 56%, Віктору Януковичу - 51%.

За останній місяць майже усі політичні лідери (за винятком Петра Симоненка) істотно втратили у довірі громадян: найбільше - на 11% погіршився баланс довіри-недовіри до Ю. Єханурова, на 9% - до О. Мороза, на 8% - до В. Ющенка та Ю. Тимошенко, на 6% - до В. Януковича.

Особливу стурбованість викликає факт різкого зниження балансу довіри-недовіри до Глави держави у квітні-червні 2006 р. Слід зауважити, що це відбувається у контексті загального зниження особистих рейтингів довіри до лідерів СПУ, БЮТ та Президента України (як почесного голови «Нашої України»). Пояснення цій тенденції слід шукати у зволіканні цих політичних сил зі створенням парламентської коаліції. Враховуючи останні події у Верховній Раді (обрання О. Мороза спікером силами Партії регіонів, СПУ і КПУ), можна прогнозувати, що політиків, які продовжуватимуть порушувати взяті в ході виборів зобов'язання перед електоратом, спіткає подальше погіршення балансу довіри-недовіри.

Водночас не слід відкидати і той варіант, що рейтинг довіри-недовіри Глави держави стабілізується, якщо йому вдасться реалізувати свої політичні умови щодо формування коаліції у складі 4 фракцій - «Наша Україна», Партія регіонів, БЮТ та СПУ.

3.2 Регіональні відмінності довіри до органів влади та демократичних інституцій

У таблиці 4. наведені рейтинги довіри до владних структур, інших суспільних інститутів у регіональному розрізі (сума відповідей «цілком довіряю» та «скоріше довіряю»).

Таблиця 4

	АР Крим	Центр	Схід	Північний Схід	Галичина	Інші західні області	Південь	Донбас	м. Київ
Церква	57,7	56,1	51,8	57,7	72,6	55,8	58,6	55,6	65,7
Збройні cили України	33,0	42,7	47,0	52,0	46,9	48,3	48,7	61,7	34,0
Система освіти	45,4	40,6	55,9	56,9	47,8	31,8	52,6	44,0	50,5
Вітчизняні ЗМІ	36,1	37,2	41,8	52,3	41,8	29,8	36,5	39,3	43,3
Служба безпеки України	25,8	32,3	35,7	45,1	30,3	27,3	39,1	52,8	30,5
Національний банк України	29,9	32,6	40,4	34,9	38,1	16,2	25,9	25,5	27,9
Громадські організації	44,3	28,3	26,9	28,2	29,4	27,9	33,2	30,0	37,1
Кабінет Міністрів	10,3	30,1	21,0	30,3	42,7	31,6	24,5	21,0	39,4
Верховна Рада	15,1	18,4	38,1	25,1	16,2	17,5	22,5	32,3	33,3
Міліція	18,6	19,9	31,3	26,9	21,9	18,0	17,0	34,8	32,7
Місцеві органи влади	11,3	18,1	27,3	25,3	10,5	27,9	22,4	27,6	34,6
Профспілки	21,1	17,3	22,3	14,4	22,9	7,6	28,0	31,8	25,7
Прокуратура	25,8	14,7	28,0	22,9	19,0	9,2	16,7	24,4	17,3
Суди	23,7	14,4	27,6	28,6	14,3	8,7	13,5	27,2	17,3
Політичні партії	13,7	10,1	24,0	16,0	8,1	12,2	11,2	27,7	18,1

Центр (Вінницька, Житомирська, Київська, Кіровоградська, Хмельницька, Черкаська області)

Схід (Дніпропетровська, Запорізька, Харківська області)

Північний Схід (Полтавська, Сумська, Чернігівська області)

Галичина (Івано-Франківська, Львівська, Тернопільська області)

Інші західні області (Волинська, Закарпатська, Рівненська, Чернівецька)

Південь (Миколаївська, Одеська, Херсонська області)

Донбас (Донецька, Луганська області)

Найбільшою довірою серед неполітичних інституцій в усіх регіонах користується Церква (причому на Галичині церкві довіряють 72,6% громадян). Також українці довіряють збройним силам України (найбільше на Донбасі - 61,7%), системі освіти, та вітчизняним ЗМІ.

Регіональні симпатії до окремих інституцій розподіляються так: СБУ довіряють переважно громадяни Північного Сходу, Півдня, Донбасу та Сходу, Верховній Раді - мешканці Сходу, Донбасу та Києва, Кабміну у січні 2006 року довіряли переважно мешканці Галичини, інших Західних областей, Києва та Північного, Сходу. Міліції, прокуратурі та судам з переважанням довіряють мешканці Криму, Сходу, Північного Сходу та Донбасу.

За даними Інституту соціальної та політичної психології вікові відмінності у довірі до органів влади та провідних суспільних інституцій на січень 2006 року (у%) виглядали так.

Таблиця 5

	Вікові групи
	18-29 років	30-55 років	56 років  і більше
Церква	57,3	58,6	57,7
Збройні cили України	46,4	46,0	50,9
Система освіти	49,8	44,7	48,8
Вітчизняні засоби масової інформації	43,0	39,8	37,5
Служба безпеки України	39,0	34,7	38,1
Національний банк України	37,9	30,2	28,3
Громадські організації (жіночі, молодіжні і т.ін.)	36,0	31,1	25,0
Кабінет Міністрів України	31,5	27,3	25,5
Верховна Рада України	22,5	22,2	31,2
Міліція	25,5	22,0	29,1
Місцеві органи влади	24,0	21,5	23,8
Профспілки	24,1	21,6	19,8
Прокуратура	22,5	19,1	20,0
Суди	22,7	18,4	20,3
Політичні партії	13,1	14,9	20,5

Люди похилого віку, таким чином довіряють більшою мірою ніж представники інших вікових груп, збройним силам (50,9%), Верховній Раді (31,2%), міліції (29,1%), політичним партіям (20,5%), системі освіти (48,8%), менше за інших громадяни старші 55 років довіряють Національному банку (28,3%), громадським організаціям (25%), Кабінету Міністрів (25,5%), профспілкам (19,8%).

Громадяни віком 30-55 років демонструють загалом меншу довіру до вищезазначених органів влади та суспільних інституцій, ніж молодь та громадяни похилого віку.

Молодь більше, ніж представники інших генерацій, довіряють системі освіти (49%), українським ЗМІ (43%), СБУ (39%), громадським організаціям (36%), профспілкам (24,1%), Національному банку (37,9%), Кабінету Міністрів (31,5%), прокуратурі (22,5%), судам (22,7%). Найменше молодь довіряє політичним партіям (13,1%).

Загалом молодь демонструє порівняно вищий рівень довіри до органів влади та соціальних інституцій, далі за молоддю слідують респонденти похилого віку, нижчий рівень довіри демонструють громадяни середнього віку (30-55 років).

Високі показники рівня довіри молоді ймовірно пояснюються наявністю в них вже нової наближеної до демократичної (яка б мала подібну структуру довіри, але вищий рівень) системи цінностей, і відсутністю негативного досвіду взаємодії з органами державної влади.

Порівняно високий рівень довіри демонструють люди похилого віку, але їх довіра має іншу структуру, ніж у молоді (зокрема низька довіра до демократично-ринкових інституцій - громадських організації, національного банку, профспілок), що свідчить про відмінну від молодіжної систему цінностей представників цієї вікової групи.

Середнє покоління пережило руйнування радянської системи цінностей і норм, було змушене відбудовувати нову, що також позначилось на загальному рівні довіри представників цієї вікової групи.

Спираючись на дані досліджень різних авторитетних соціологічних структур доводиться констатувати зростання почуття незадоволеності станом владних відносин («влада-опозиція», відносини у форматі коаліції), відносин «влада-громадянин», негативної громадської думки стосовно демократичних інституцій, яка поки що виражається у почутті глибокого розчарування діями влади.