Зміст гендерної проблематики у соціальній роботі

Размещено на http://www.allbest.ru/

Зміст гендерної проблематики у соціальній роботі

сексизм соціальний жінка бідність

Соціальна робота з жінками

Сексизм - (від лат. Sexus - стать) розглядається як існування соціальних стереотипів, переконань та вірувань, що стверджують перевагу однієї статі над іншою і тим самими обґрунтовують соціальну нерівність чоловіків і жінок. У 70-х роках в наукових словниках це поняття трактувалося як “упередження проти жінок”.

Виділяють:

- соціобіотичні детермінанти сексизму (гормони, диференціація мозкової активності, репродуктивна функція жінки);

- культурно-історичні детермінанти сексизму (більшість суспільств і культур - патріархальні, у всі часи жінка виборювала свою рівність із чоловіком);

- соціальні та соціально-психологічні детермінанти сексизму (система соціальних уявлень, стереотипів, що знаходять свій вияв у тендерних соціальних ролях).

Гендерні стереотипи базуються на відповідних уявленнях про психологічні риси та якості чоловіків (маскулінні характеристики - активне, творче начало, здатність приймати рішення, вирішувати проблеми тощо) та жінок (фемінні характеристики - емоційність, покірність, залежність тощо).

Проблема статусу жінки в сучасному суспільстві є неоднозначною і містить об'єктивні протиріччя. Не зважаючи на проголошену рівність прав чоловіка і жінки, жінка залишається вразливою у правовому та соціальному відношенні.

Основна причина якісно-своєрідного статусу жінки полягає у її репродуктивній функції. І на сучасний момент генеративна здатність жінки складає основну причину складності у поєднанні нею своїх сімейних та поза сімейних, материнських і трудових обов'язків.

З іншого боку, розвиток фемінології, активні феміністичні рухи спричинили зміщення соціальних сімейних ролей. Продовжуючи виконувати традиційно жіночі сімейні обов'язки, більшість жінок працюють, прагнуть відповідати високим вимогам до зовнішності. Таким чином, статус жінки характеризується існуванням проблеми “подвійної зайнятості”, що спричиняє хронічну втому, депресію, нервозність, зниження працездатності.

Отже, основними проблемами жінок на сучасному етапі є:

- проблеми жіночої праці та жіночого безробіття;

- проблеми здоров'я, в тому числі, репродуктивного;

- насильство над жінками;

- проблема відсутності вільного часу;

- матеріальні проблеми тощо.

Умовно можна виділити три напрямки соціальної роботи з жінками:

1. Кризова допомога по врятуванню жінок - кризові стаціонари, притулки для жінок, що страждають від насильства, кризові центри, адресна соціальна допомога сім'ї тощо.

2. Соціальна робота по підтримці функціонування жінки - включає соціально-психологічну реабілітацію, перепідготовку та перекваліфікацію, правову допомогу тощо.

3. Робота по розвитку особистісного потенціалу жінки - участь у діяльності клубів за інтересами, змістовна організація дозвілля, організація груп взаємодопомоги тощо.

Бездомність як проблема соціальної роботи

Проблема бездомності є надзвичайно актуальною в Україні та за її межами. Люди, які сплять на вулиці, в під'їздах будинків, підвалах, стали звичним явищем сучасного життя великих міст. Не можна не погодитись із думкою Григи І., Кабаченко Н., що ця проблема існувала і за радянських часів, але тоді все зводилося тільки до одного її аспекту, а саме - бродяжництва. Вважалося, що соціалістичний лад створює всі умови для того, щоб людина здобула освіту, мала роботу, забезпечує житлом, надає соціальні гарантії тощо; суспільна мораль засуджувала безробіття та «дармоїдство». Наявність прописки була тісно пов'язана з наявністю у людини «житлової площі». Теоретично бездомних просто не могло бути за таких умов. Тому люди, які опинялися на вулиці, визначалися як «особи без певного місця проживання», (відповідно до абревіатури з російської - бомжі), і найчастіше їх ідентифікували як «бродяг». У свою чергу, «бродяжництво» каралося законом, і ті, хто, як визнавалося, існував у подібний спосіб, опинялися в режимних установах; ними опікувалися правоохоронні органи .

Тепер законодавством України бродяжництво не переслідується. До адміністративної відповідальності притягають лише осіб, що не мають документів. Отже, бродяжництво як таке більше не розглядається як правопорушення, проте українське суспільство не має дієвих альтернативних підходів до вирішення проблеми бездомності, майже відсутні спеціалізовані служби та заклади, які б могли допомагати тим, чиєю домівкою стає вулиця та інші не пристосовані до життя місця.

Заслуговують на увагу структурна, психологічна та постмодерністська теорії бездомності.

Так, у структурних теоріях практично не враховуються індивідуально-психологічні чинники, а беруться до уваги соціальні та економічні фактори - роль системи соціального захисту, поширення бідності, забезпечення житлом, існування програм соціального житла тощо, які призводять до виключення та спричиняють бездомність.

Психологічні (індивідуальні) теорії бездомності включають два підходи. У першому, індивіди відповідальні за власну бездомність, а тому заслуговують на засудження і звинувачення. Відтак, ці особи часто стерео типізуються як девіанти, бродяги, алкоголіки, жебраки тощо. Прихильники другого підходу вважають, що особи стали бездомними внаслідок особистої неспроможності чи неадекватності, за які вони не можуть нести повної відповідальності.

Постмодерністські теорії звертають увагу на ту обставину, що немає чіткої межі між реальним й ідеальним значеннями дому і бездомності. Дім асоціюється в уяві більшості людей з певними матеріальними умовами життя, приватністю, безпекою, стабільністю, можливістю самовираження, фізичним й психологічним комфортом. Якщо людина має все це, живучи на вулиці, то її домом і може вважатися вулиця. Разом із цим, є велика кількість людей з високими матеріальними стандартами життя, соціальним статусом, які вважають себе бездомними, оскільки певного місця проживання (дому) у них немає.

Історично саме індивідуальні пояснення бездомності домінували. Ситуація змінюється останнім часом: феміністична, структурна теорії пропонують нові аспекти бачення проблеми .

Існують різні підходи щодо визначення поняття бездомності:

бездомні - ті, що не мають незалежного постійного місця проживання або не можуть використовувати його тривалий час, а також ті, що тривалий час (понад рік) живуть у закладах для бездомних, таких як притулки, соціальні пансіони, центри загального догляду і т. ін.;

бездахові - ті, що не мають незалежного постійного місця проживання або не можуть використовувати його тривалий час, а також не використовують заклади, де можуть проживати бездомні, включаючи в'язниці та лікарні, і не живуть з родичами чи друзями. Вони живуть на вулиці довший час (принаймні останні 4 тижні) та проводять ніч на вулиці, в парках, під'їздах житлових будинків, громадських будівлях або інших місцях, що надають притулок на обмеже ний період, наприклад, у службах короткочас ного перебування;

маргінально поселені - ті, що мешкають у землянках, комерційних пансіонах, фургонах та інших подібних місцях, або ті, що живуть з родичами чи друзями. Їх не виганяють на вулицю, жаліючи, але нема гарантій, що перебування буде тривалим .

На думку вже згадуваних авторів, соціальна робота з бездомними пов'язана з такими проблемами:

- відсутністю достовірної інформації про масштаб та географічне поширення бездомності;

- відсутністю статусу бездомної людини в Україні;

- операціональними труднощами у визначенні статусу (бездомні, «бездахові», маргінально поселені тощо);

- малою кількістю соціальних служб - осередків перебування бездомних, де можна було б збирати інформацію, надавати та вдосконалювати послуги для цієї групи клієнтів, - таких як притулки, «нічліжки», гуртожитки;

- неетичністю реєстрації та жорсткістю обліку будь-яких клієнтів соціальної роботи та бездомних людей зокрема;

- негативним ставленням громадськості до бездомних.

Останнім часом проблемами бездомних людей опікуються (відповідно до покладених на них обов'язків) управління праці та соціального захисту населення, а також територіальні центри обслуговування пенсіонерів та одиноких непрацездатних громадян. Особам без постійного місця проживання, що погодилися стати на облік, виплачується щомісячна матеріальна допомога. Хоча система заходів по професійній соціальній роботі з бездомними в Україні відсутня.

Поняття та особливості бідності в Україні. Способи подолання бідності

Бідність - характеристика економічного становища індивіда або групи, при якому вони не можуть самі оплатити вартість необхідних благ. Бідність залежить від загального стандарту, рівня життя в даному суспільстві, від розподілу в суспільстві багатства, статусної системи і системи соціальних очікувань .

Розрізняють бідність абсолютну - відсутність у людини засобів, які суспільство вважає необхідними для підтримки мінімально допустимого рівня життя; та бідність відносну - рівень життя людини, яка має прибуток нижчий середнього, на відміну від абсолютної бідності, яка визначається прожитковим мінімумом.

Відтак, сучасна наука визначає бідність як неможливість, внаслідок нестачі коштів, підтримувати спосіб життя, притаманний конкретному суспільству в конкретний період часу.

Оскільки бідність - це результат віддзеркалення соціальної нерівності, саме явище старанно камуфлювалось (приховувалось), тому що і дотепер ми не маємо специфічного терміну “бідність” чи “межа бідності”, а є лише “малозабезпеченість”.

При встановленні різноманітних соціальних нормативів щодо малозабезпеченості, статистичні звіти містили інформацію про категорію громадян з низьким рівнем доходів, але якими б низькими ці доходи не були, жодного разу не згадувалось про бідність.

Європейський союз користується таким визначення бідності: особи, родини, та групи осіб, чиї ресурси (матеріальні, культурні, та соціальні) є настільки обмеженими, що виключають їх з мінімально-прийнятного способу життя громадян країни, в якій вони проживають.

У Декларації Тисячоліття Організації Об'єднаних Націй, що була затверджена у 2000 році, визначені 8 головних Цілей Розвитку Тисячоліття (ЦРТ). Для України визначеними Цілями Розвитку (для виконання протягом 2001-2015 р.р.) є наступні: подолання бідності (ціль 1); забезпечення якісної освіти впродовж життя (ціль 2); сталий розвиток довкілля (ціль 3); поліпшення здоров'я матерів та зменшення дитячої смертності (ціль 4); обмеження поширення ВІЛ-інфекції / СНІДу та туберкульозу і започаткування тенденції до скорочення їх масштабів (ціль 5); забезпечення гендерної рівності (ціль 6).

В аналітичному огляді проекту ПРООН “Цілі розвитку тисячоліття.: Україна. Подолання бідності” зазначається, що на сучасному етапі розвитку завдання подолання бідності є найважливішим для України. Основної уваги потребують питання бідності працюючого населення та поляризації доходів, тобто збільшення розриву між бідними та багатими прошарками населення.

Експерти ПРООН зазначають, що, незважаючи на певний прогрес у подоланні бідності, що проявляється у підвищенні реальної оплати праці, пенсій, видатків на соціальні потреби, зниженні рівня безробіття, останні дані підтверджують той факт, що Україна знаходиться серед країн з високим рівнем бідності. За даними Міністерства економіки України в 2005 році 27,1% населення України було за межею бідності.

Основною ознакою "української бідності" є те, що в нашій країні існує проблема бідності серед працюючих. За даними обстеження домогосподарств в 2005 році розподіл населення за основними соціальними групами свідчить про те, що в групі з найменшими витратами частка працюючих становить 37,5%, тоді як частка непрацюючих пенсіонерів - 14,0%; дітей до 18 років - 31,9%, студентів - 2,1%; інших - 14,5%. Загалом, більше половини працюючого населення (50,8%) мали сукупні середньодушові доходи нижчі за прожитковий мінімум. Проблема низьких доходів є причиною бідності як для працюючого населення, так і непрацюючого.

Найгострішими є проблеми бідності сімей з дітьми. Рівень бідності серед сімей з дітьми збільшується в залежності від зростання кількості дітей в сім'ї. Якщо в сім'ях з однією дитиною в 2005 році 58% домогосподарств мали середньодушові сукупні витрати нижчі за прожитковий мінімум, то з 2, 3, та 4 дітьми - відповідно 75,8%, 93,2% та 100 %. Тоді як в домогосподарствах без дітей за межею прожиткового мінімуму залишалось 47,1%. Найбіднішими серед усього загалу населення України є сім'ї з неповнолітніми дітьми, які серед бідних складають 80,5%, тоді як серед загальної чисельності населення їхня частка становить 59,9%. Насамперед це стосується сімей з дітьми до 3-х років та багатодітних. У таких родинах лише один з батьків має повноцінні можливості щодо активної праці. Захищеними від найгостріших форм бідності можна вважати тільки ті українські сім'ї, де одну дитину утримують двоє працюючих батьків.

Надзвичайно сильним чинником ризику бідності є безробіття. Безробіття у родинах з безробітними дорослими знижує рівень життя всієї родини - у 2005 році в домогосподарствах з усіма працюючими рівень бідності становив 14,7%, в той час наявність у родині хоча б одного безробітного підвищує ризик бідності на 30,7%. Щоб забезпечити позитивні тенденції зниження рівня бідності серед цієї групи населення, уряд повинен спрямувати свої зусилля на розвиток ринку праці (нові робочі місця), забезпечуючи навчання упродовж життя.

Бідність пенсіонерів є результатом впливу кількох чинників: низьких зарплат, високого рівня безробіття та тінізації економіки, і внаслідок цього - низького коефіцієнта заміщення зарплати пенсією. У 2005 році уряд підвищив рівень життя пенсіонерів - мінімальний рівень пенсії дорівнював прожитковому мінімуму дорослого інваліда (332 грн.), у 2004 році він становив 92,47 грн. Необхідним є подальше впровадження пенсійної реформи для того, щоб збільшити рівень пенсійних виплат та підвищити зацікавленість населення у державній пенсійній системі.

Зрозумілою є бідність людей, котрі страждають на хронічні захворювання або мають професію, яка не користується попитом на ринку праці. Такі особи, зазвичай, не можуть самостійно забезпечити належний рівень життя і потребують підтримки суспільства. Однак в Україні бідність дуже часто спіткає осіб, не просто достатньо освічених і кваліфікованих, а й працюючих у режимі повної зайнятості.

З усіх видів соціальних трансфертів (пільги, субсидії, допомоги) тільки система допомоги реально більшою мірою спрямовується на бідні верстви населення, оскільки зменшує нерівність. А система діючих в Україні пільг не тільки не зменшує рівень майнового розшарування населення, а навпаки - сприяє його зростанню. Взагалі, викликає масу протиріч існування громіздкої, фінансово необґрунтованої та несправедливої системи пільг, коли частіше використовують своє право на пільги небідні, більш освічені і більш поінформовані щодо своїх прав верстви населення - частка пільговиків серед не бідних становить 30%, а серед бідних - 23%. Порядок надання пільг регулюється понад 40 нормативно-правових актами, які декларують надання понад 20 різних видів пільг близько 30 пільговим категоріям населення. Взагалі тільки 43% населення використовує своє право на ті чи інші пільги.

За висновками експертів ПРООН, є принаймні три бар'єри на шляху подолання бідності: звужений ринок збуту продукції та послуг, монополізм та корупція, які взаємопов'язані та взаємообумовлені.

Отже, групами ризику щодо бідності є: жінки, оскільки на них лежить відповідальність за дітьми та домогосподарство; безробітні та низькооплачувані особи; одинокі батьки; сільські мешканці з низькими прибутками та обмеженим доступом до громадської сфери; 16-17 річні молоді люди; інваліди і сім'ї з дітьми-інвалідами; етнічні меншини, які зайняті на малооплачуваній роботі; сім'ї з маленькими дітьми; пенсіонери.

15 серпня 2001 року було прийнято Стратегію подолання бідності в Україні. Державна програма боротьби з бідністю має на меті визначення напрямів діяльності та завдань щодо формування ефективної системи соціального захисту населення, направленої на зниження гостроти проблеми бідності і подоланню абсолютної бідності в Україні.

Ця Стратегія реалізується в три етапи:

- перший (2001-2002 роки) - реалізація комплексу заходів щодо стабілізації рівня життя, усунення найгостріших проявів бідності;

- другий (2003-2004 роки) - створення об'єктивних передумов для стабільного зростання реальних грошових доходів населення, забезпечення оптимального рівня зайнятості;

- третій (2005 -- 2009 роки) - посилення орієнтації економічних процесів на більш ефективне задоволення потреб людини, зменшення глибини бідності серед найбільш уразливих верств населення, створення передумов для переходу від цієї Стратегії до Стратегії запобігання бідності. На даному етапі активно діятимуть усі розроблені програми соціального захисту та ефективна система соціального страхування.

Очікується, що проведення соціальних реформ надасть змогу справедливо розподіляти економічні результати шляхом: забезпечення динамічного зростання рівня реальних доходів населення; створення умов для закріплення середнього класу.

Планується також істотне поліпшення матеріального становища більшості населення та всього комплексу соціальних показників, що характеризують якість життя людей.

Размещено на Allbest.ru