Національна культура і проблема соціальної свободи

Размещено на http://www.allbest.ru/

Зміст

Вступ

Розділ І. Розвиток національної культури

1.1 Культура - якість суспільного життя

1.2 Співвідношення культури і свободи суспільства

1.3 Сучасні проблеми взаємодії національних культур

1.4 Національні, регіональні особливості розвитку культури в Україні

Розділ ІІ. Сучасне уявлення про свободу

2.1 Свобода як феномен соціального буття

2.2 Проблема соціальних обмежень в аспекті соціальної свободи

2.3 Розуміння соціальної свободи очима студентів

Висновок

Список використаної літератури

Вступ

національна культура соціальна свобода

У данній роботі я намагався висвітлити такі питання, як соціальна свобода, культура та національна культура як складові частини свободи та як незалежні поняття. Актуальність теми дослідження. Актуальність обраної для дослідження теми пояснюється значними змінами у практиці сучасних держав щодо можливостей та перспектив реалізації соціальних перетворень. Аналіз свободи як соціального феномену стає нагальною потребою українського суспільства і обумовлює необхідність ґрунтовного вивчення та конструктивного дослідження таких її аспектів: 1). Розгляд соціально-культурного контексту свободи у зв'язку зі становленням особистості ринково-конкурентного типу на фоні певної девальвації класичних ліберальних цінностей, притаманної сучасному українському суспільству; 2). Статус легітимних форм примусу у процесах розгортання соціальних вимірів свободи в умовах формування в Україні демократичної, правової та соціальної держави; 3). Теоретичне відображення процесу становлення в Україні громадянського суспільства як системи ненасильницьких, цілісно-інтегративних, солідарних форм реалізації свободи.

З теоретико-методологічної точки зору звернення до проблеми соціальної свободи зумовлено тим, що практично всі попередні підходи до вивчення свободи імпліцитно виходили з домінування розгалуженої системи її обмежень, унормованої та пристосованої до історичних, економічних та інших реалій нашого часу. А це в свою чергу передбачало чітке визначення центрів примусу -- окремих осіб, державних інститутів, тих або інших суспільних груп. Звернення до феномену соціальної свободи позбавляє можливості виправдання цих центрів, спонукає до вивчення свободи як самостійного явища, що визначає діяльність як окремих особистостей, так і інститутів суспільства в межах їх самореалізації (самоздійснення). З соціально-філософської точки зору принципово важливою при дослідженні обраної проблеми є можливість теоретичної експлікації теми насилля саме як соціального феномену, який у класичній традиції вже розроблявся з різних позицій -- від платонівських ідей та аристотелівської ентелехії до різноманітних форм активності мислячого суб`єкта в сучасних системах. Це передбачає розгортання теми пізнання у значно ширшому контексті діалектичної взаємодії насилля та рефлексивності (на противагу усталеній опозиції активності та пасивності). З практично-світоглядної точки зору вивчення теми соціальної свободи дозволяє переглянути та критично оцінити наявні підходи до оцінок як форсовано-прискорених способів соціалізації окремих осіб чи цілих суспільств, так і нічим не обмежених способів освоєння світу.

Не менш актуальним є завдання пошуку балансу між теоретичним дослідженням загальних закономірностей розкриття змісту свободи і практичним аналізом її проявів у сучасному українському суспільстві. Для вирішення заявленої проблеми найоптимальнішою вважаю методологічну модель діалектичного пізнання від загального змісту свободи (як онтологічної підстави людської життєдіяльності) до одиничного (соціальна свобода як можливість самореалізації людини в конкретних історичних умовах), і від нього -- до особливого як єдності загального й окремого (весь спектр форм специфічних проявів соціальної активності в українському суспільстві). Аналіз наявної літератури свідчить, що, незважаючи на її значний обсяг, автори, котрі тою чи іншою мірою досліджували зміст свободи, приділяли увагу, здебільшого, лише окремим категоріальним складовим процесу практичної реалізації свободи.

Найбільш повно, особливо в межах класичної традиції, вивчена загальна, онтологічна природа свободи як прояву волі у процесі самореалізації людини, як її здатності діяти у відповідності до своїх інтересів і цілей. Загальний характер феномена свободи, її значимість, укорінення в життєдіяльності будь-якої людини, незалежно від її соціального статусу, хоча й обстоювалися цілою групою античних мислителів як на аксіологічному (Протагор), так і на онтологічному (Епікур) рівні, проте стали об'єктом різкої критики з боку тих філософів, які активно захищали автономію інтелектуальної діяльності (Платон, Аристотель). У результаті були сформовані засади традиції розуміння свободи як процесу активного освоєння найближчих предметних умов життя. При цьому власне соціальні передумови згаданого процесу залишилися осторонь, оскільки освоєння розглядалося переважно у своїх умоглядних, із чітким суб'єкт-об'єктним протиставленням, аспектах. Не тільки середньовічна, але й рання новоєвропейська соціально-філософська думка не відмовилася від переваг, наданих її привілейованим становищем як особливої форми інтелектуальної свободи, котра вже забезпечена потребою суспільства для розвитку свого рефлексивного потенціалу напередодні колосальних (економічних, політичних, ідеологічних та інших) змін епохи буржуазних революцій. Саме з урахуванням цих зрушень відбувається подальше переосмислення загальної природи свободи. Загальна природа свободи стає гранично очевидною на тлі активного витискування несуттєвих та другорядних її обмежень -- в економіці, політиці, ідеології тощо. Відповідно завдання ліберального обґрунтування свободи в різних сферах суспільства, яке вирішують у своїх працях Ш. Монтеск'є, Т. Гоббс, Дж. Локк, Ж. Ж. Руссо, доповнюється виявленням Б. Спінозою, І. Кантом, І. Фіхте, Г. Гегелем її онтологічних засад. Однак XIX і особливо XX століття піддає сумніву дух просвітительського оптимізму. У марксизмі, екзистенціалізмі, соціальній філософії франкфуртської школи, постмодернізмі та інших критичних напрямках свобода розглядається з урахуванням лише своїх одиничних проявів, в аспекті своєї суспільної обумовленості -- класово-економічної, соціокультурної і поведінково-психологічної. Прірва між “онтологією” й “феноменологією свободи”, між загальним та одиничним змістом поняття стає ще більш очевидною при дослідженні соціокультурних засад громадянського суспільства (Е. Геллнер, І. Кальной, Дж. Кін, А. Колодій, Ю. Рєзник, Ю. Габермас), загальноцивілізаційних (З. Бауман, І. Воллерстайн, С. Гантінґтон) тенденцій та еколого-демографічних (Д. Афіногенов, М. Моїсеєв, О. Урсул) перспектив розвитку західного суспільства, при проведенні конкретних, соціологічних, політологічних, ґендерних, психологічних та ін. досліджень. Подібні прояви свободи, зі слабко визначеною суб'єкт-об'єктною структурою, з нечітко вираженим ціннісно-світоглядним наповненням, із погано прогнозованими наслідками істотно актуалізують питання про співвідношення індивідуальної та соціальної свободи в межах аналізу одиничних проявів її загальної природи, які в сукупності своїх особливостей дають цілісну картину процесів соціальної активності та характеризують трансформаційний потенціал сучасного українського суспільства.

Усе це підтверджує, що актуальність обраної для дослідження теми обумовлена не лише її теоретичним, але й практичним значенням.

Об`єкт дослідження: свобода як феномен соціального буття. Предмет дослідження: соціальна свобода як єдність процесів предметно-практичного освоєння та соціалізації суб`єктів суспільних відносин. Мета дослідження: розкрити сутність та основні ознаки соціальної свободи як вагомого чинника побудови громадянського суспільства в Україні, розгортання його рефлексивних ресурсів.

Задачі: -- дослідити феномен соціальної свободи як спосіб здійснення загальної природи свободи, розкривши специфічні (особливі) форми її прояву;

-- виявити основні етапи становлення і розвитку соціальної свободи;

-- розкрити зміст свободи як умови освоєння світу;

-- проаналізувати процес соціалізації індивідів як спосіб розгортання соціальної свободи;

-- виявити критерії та фактори оптимізації процесів розгортання й реалізації соціальної свободи;

-- проаналізувати можливості соціальної свободи і перспективи її розвитку в сучасному українському суспільстві.

Методологічна основа дослідження ґрунтується на використанні: -- методу сходження від абстрактного до конкретного. Встановлення “інтервалу свободи”, тобто її первинного, елементарного соціального змісту як суперечливої єдності процесів предметного освоєння та соціалізації (свобода як “першоклітина” суспільних відносин), дозволяє дослідити становлення загальних рефлексивних ресурсів людства та розвиток ринкових суспільних відносин (К.Маркс). Це дає можливість відмовитися від спроб механічного поєднання таких категорій, як “свобода” та “соціальне”, враховуючи тривалий процес їх самостійного становлення й розвитку. Змістовний соціально-філософський аналіз цих категорій фіксує загальний рух їх концептуального синтезу в напрямку від “свободи” як абстрактного принципу духовного освоєння світу до “соціального” як до тривалого, далекого до завершення процесу розгортання універсальних форм свободи в напрямку виявлення їх специфіки та особливостей; -- системного методу. Свобода розглядається як постійний, важливий фактор людських відносин, як елемент соціальної системи, котрий визначається не “сам по собі”, а лише в тісному взаємозв'язку з усіма іншими елементами цієї системи. “Елемент свободи” разом з іншими елементами формує структуру соціальної системи й визначає перспективи її розвитку, реалізуючи принципи когерентності, синергії та обумовленості;

-- інтервального методу. Застосування цього методу обумовлено необхідністю відмови від ідеї абсолютного спостерігача в оцінці та розумінні такого складного, багатомірного й багатоаспектного явища як буття свободи в сучасному соціумі, визначення системи референції, яка задає сукупність умов і ситуацій, де свобода виступає не тільки як самототожне філософське поняття зі своїм іманентним змістом, але й визначається через “інше”, через форми свого здійснення в реальному оточенні, що, у свою чергу, припускає утворення та фіксування інтервалу досліджуваної абстракції свободи як меж однозначного застосування цього поняття. У межах інтервальної пізнавальної інтенції ми формуємо не тоталізуючий, а диференціюючий погляд на феномен соціальної свободи, вчимося затверджувати її не тільки через “боротьбу” і “самозречення”, а й через діалог, взаєморозуміння, збалансоване врахування інтересів усіх суб'єктів суспільної активності. Наукова новизна одержаних результатів обумовлена вибором предмета дослідження, змістом цілей і завдань курсової роботи. Результати дослідження, що становлять наукову новизну й виносяться на захист, можуть бути сформульовані в такому вигляді:

-- проблема співвідношення свободи та соціальної свободи розглянута в межах теоретико-методологічної моделі діалектичного розгортання категорій загального, одиничного й особливого. Абстрактно-універсальні характеристики свободи як онтологічної підстави будь-якої форми людської діяльності істотно конкретизуються в понятті соціальної свободи як здатності індивіда активно соціалізуватися, адаптуючи сформовані в суспільстві форми обмеження та беручи до уваги міру ускладнення системних зв'язків між суб'єктами соціальної активності; -- аналіз суб'єкт-об'єктної й суб'єкт-суб'єктної структури соціальної свободи розкрив її двоїсту, освоююче-соціалізуючу природу, що дозволило розглядати сучасний соціум як динамічну систему обігу та обміну особливих видів свободи; -- виявлена логіка розгортання природи соціальної свободи як процесу поступового скорочення сфери застосування насилля (раціоналізація його використання); -- з використанням методу сходження від абстрактного до конкретного, а також системного та інтервального підходів розглянуто процес соціалізації індивідів як способу одиничного, конкретного й цілісного розгортання свободи через виявлення міри взаємозв'язку відчуження, відповідальності та рефлективності в умовах становлення громадянського суспільства;

-- за рахунок визначення критеріїв та факторів оптимізації свободи суттєво розширено методологічний фундамент вивчення проблеми соціальної свободи в сучасному суспільстві;

-- виявлені основні тенденції, перспективи сучасного українського суспільства, надані рекомендації щодо оптимальних параметрів регуляції існуючих процесів реалізації соціальної свободи.

Практичне значення дослідження полягає в тому, що акцент у ньому перенесений з абстрактно-метафізичних побудов знань про сутність свободи на розгляд тих конкретних форм соціальної реалізації, яких вона набуває в сучасному українському суспільстві. Наслідком цього є суттєве поглиблення методології соціально-філософського розуміння й теоретичного аналізу явищ і процесів сучасного суспільного життя в умовах його кардинальної трансформації. Основні висновки роботи можуть бути використані при розробці концепції реформування пострадянського соціуму, формуванні загальних цілісних та багатоаспектних програм розгортання внутрішніх ресурсів для розбудови громадянського суспільства. Положення роботи можуть слугувати методологічною основою для розробки соціологічних, соціально-політичних і соціально-психологічних прикладних досліджень процесів життєдіяльності людини в перехідному суспільстві, використовуватися філософами, соціологами, політологами для перспективного прогнозування й пошуку ефективних моделей сталого суспільного розвитку. Результати дослідження також можуть бути використані у процесі читання курсів філософії, соціальної філософії, соціології, політології та культурології. Крім того, отримані результати можуть виконати роль теоретико-методологічного обґрунтування відповідних спецкурсів з сучасних проблем державного управління та соціального менеджменту, глобалістики, перспективного прогнозування тощо.

Розділ І. Розвиток національної культури

1.1 Культура - якість суспільного життя

Перед тим як говорити про національну культуру, необхідно звернутися до поняття “культура” взагалі. В широкому розумінні культура суспільства визначає особливу, змістовну, спрямованість цивілізації в нарощуванні духовно-практичних здібностей і соціальних цінностей. Культура не є особливою формою людської діяльності, особливою сферою суспільного життя в плані протистояння якимсь позакультурним сферам і формам діяльності. Завдяки усім наявним в суспільстві культурним формам діяльності люди реалізують різноманітні інтереси, але ніхто не ставить за мету створити саму культуру, адже вона не є ні об'єктом, ні предметом. Навпаки, тільки створенням всієї маси предметів для задоволення своїх потреб люди виявляють наявність або відсутність у них культурного змісту і ведуть відбір власних творінь їх культурної належності. Величні соціальні ідеї не гарантують одержання висококультурних цінностей. Культурний зміст продуктів діяльності виникає при «вписуванні» їх в загальну мережу явищ людського світу. Люди спочатку виробляють і відтворюють матеріальні і духовні форми життя, а культура виступає непередбаченим результатом історичної апробації цих форм на здатність бути засобом саморозвитку людини. Звичайно, є всі підстави визначати культуру як показник якості суспільного життя. Українська культура, наприклад, вже у ХІV ст. набуває рис європейської культури: поширення на територію України магдебурзького права (вибори міської влади, основні норми карного і громадянського права та ін.) - свідоцтво її європеїзації. Пізніше ідеї гуманізму покладено в основу процесу культурно-національного відродження, справили визначальний вплив на зміст, розвиток і характер української освіти, філософської і суспільно-політичної думки. У ХІV ст. в Україні створюється розгалужена мережа церковно-монастирських і світських шкіл, діє близько 49 друкарень. Засновані Острозька школа (1578р.) і київська колегія (1615р.), які поклали початок першій у Східній Європі Києво-Могилянській академії. Все це свідчить, що сучасна Україна, яка базується на могутніх шарах загальнолюдської культури, має підстави бути «вписаною» в культуру сучасної цивілізації. Культура України, починаючи з епохи Київської Русі, завжди становила відкриту систему для спілкування з культурами сусідніх народів, збагачення надбанням світової культури. В українських та російських дослідженнях доволі повно висвітлювалося поняття «культури». Але залежно від фаху вчених культура трактувалася по-різному. Так, учені-етнологи й етнографи бачили в культурі національні моменти. Наприклад, Н.Н. Чебоксаров писав: «На нашу думку, саме культурна специфіка повинна розглядатися як основна ознака всякого етносу, що дозволяє в усіх без винятку випадках відмежовувати його від інших». Ю.В. Бромлей характеризував етнос, насамперед, «загальними відносно стабільними особливостями культури» 1¹ Бромлей Ю.В. Этнос изтнография. - М.: Наука, 1973. - С.37. Іншу позицію займають фахівці-культурологи. В їх роботах культура розглядається найчастіше в соціально-філософському плані, у тісному співвідношенні з життям суспільства й у цілому слабо пов'язується з життям етносу.Культура розуміється по-різному, але, при всьому розмаїтті її визначень, в підході можна виділити два основних аспекти. З одного боку, культура існує в предметно-результативних формах - матеріальних і духовних цінностях, мові, традиціях, звичаях, і в такому вигляді успадковується новими поколіннями від старших. Нормальне функціонування культури вимагає безпосередньо-життєвої реалізації, чуттєвої відкритості цінностей для суб'єкта. Як немає людини без праці, так не може бути культури без людини, її суспільно-особистісних зв'язків і стосунків, практично-творчої діяльності. Культура стає істинною тоді, коли вона “входить у життя, у звички особистості, виявляється у всій сукупності її соціальної діяльності, в її повсякденній поведінці».2² Коган Л.Н. Цель и смысл жизни человека. - М., 1984. - С.183 Другий аспект - це творча діяльність людини, що освоює багатство культури, формується в особистість, здатну бути культурною, дієвою і розвинутою. Якщо в першому випадку свідомість живих людей і їх діяльність у всіх сферах життя суспільства виявлялася винесеною за межі культури, то тепер культура вже включає в себе свідомість і самосвідомість, і зокрема національну самосвідомість. Із цього випливає, що при розумінні культури як єдності (взаємодії) творчої діяльності людини і її предметно-результативних сторін і передумов відпадає необхідність окремих посилань на національну психологію, традиції, звичаї і т.д., оскільки культура вже має їх, синтезуючи у щось загальніше і значніше. Відносно самостійне значення можуть мати тільки національна мова і самосвідомість. Хоча існують у великій кількості наукові дослідження, присвячені проблемам розвитку національної культури, у цих роботах, на жаль, національна культура не знайшла свого конкретного концептуального визначення.

Сьогодні ясною і зрозумілою є та істина, що справжня культура є єдиним носієм національної своєрідності. Однією із серйозних помилок, допущених у трактуванні культури, що породжують аморальність, втрату довіри до народу, виникнення психологічної відчуженості від рідного краю, інертність до знання власних духовних цінностей, залишених попередніми поколіннями, є недостатня увага до успадкованих духовних цінностей.

Невичерпний потенціал культури, по-перше, включає у себе всю суму знань, умінь, соціального досвіду, втіленого в результатах матеріальної і духовної діяльності людей. У їх світорозумінні й відчутті навколишнього середовища закладена емоційно-духовна й ідейно-теоретична спрямованість кожного народу. По-друге, цей духовний потенціал має у собі й історичній пам'яті усвідомлення інтересів і цілей народу. Народний потенціал завжди був головним джерелом формування і розвитку націй і народностей, їх культури й самосвідомості.

1.2 Співвідношення культури і свободи суспільства

Усвідомлення проблем співвідношення культури і цивілізації виявляє наявність не стільки причинно-наслідкових зв'язків, скільки дію законів розвитку творчості. Історія стає як шлях створення людиною самої себе, а не тільки як історія подій, що відбуваються з людиною.

Історія не просто розвивається, її творять люди. Одні і ті ж історичні події виступають і як об'єктивні фактори, і як суб'єктивні надбання, що демонструють творчі потенції людини. Так, соціокультурний зміст історичних подій, що відбувалися в Україні, вже давно став часткою світової культури. У світову культурну спадщину увійшли діяння українських державних діячів та воєначальників від Павла Сагайдачного до Богдана Хмельницького і Петра Дорошенка. Стали світовими відомими просвітителі від Петра Могили до Івана Вишенського і Григорія Сковороди, поети Тарас Шевченко, Іван Франко, Леся Українка, композитори Микола Лисенко, Микола Леонтович, Станіслав Людкевич та ін. У культурі, як і в усьому суспільному житті, об'єктивні тенденції і результати домінують над суб'єктивними. Тут виявляється історична рівнодіюча сукупних людських зусиль. Все це створює мережу змістовних координат, в якій продукти людської діяльності і людські здібності ранжуються, набуваючи статусу культурних цінностей. Зв'язок культури з історичним прогресом людства виявляється як діалектика взаємних переходів об'єктивних умов життя і форм самодіяльності людей. Культура виражає самодіяльний, а отже, вільний творчий елемент людського життя. Інша справа, що форми людської діяльності довільно не вибираються, а задаються людям конкретно-історично. В залежності від обставин, форми можуть відповідати і бути перепоною виявленню творчих джерел особи. Творчі джерела особи виступають формою реалізації людської свободи, а в залежності від обставин творчі джерела особи обмежують вільний вибір форм і змісту людської діяльності. Будуть чи не будуть соціальні умови служити формам розвитку культури, залежить від їх здатності забезпечувати можливості самодіяльного розвитку особи. Соціальні умови виступають формами розвитку культури лише тоді, коли збігаються з індивідуальними потребами самовираження і самоутвердження, коли підпорядкованість їм відповідає широкому і всебічному розвитку свободи людської індивідуальності, а не обмежує її. Головне в культурі - не речі, а люди. Культура виступає способом самовизначення особи. Отже, культура на рівні особи визначає характер процесу індивідуалізації суспільного в індивідуально-особисте, формує у особи нормативно-онтологічний аспект світоставлення, що виявляється в конкретних вчинках особи. Культура виступає як процес залучення індивідуальної життєдіяльності до колективного досвіду і соціально-культурного арсеналу. Опанування культури - процес виявлення творчих здібностей людини. У такому розумінні культура - невичерпне джерело справжнього багатства суспільства. Цілісний розвиток людини - це розвиток її суттєвих сил безвідносно до будь-якого раніше встановленого масштабу. Індивід не відтворює себе в якійсь одній визначеності, не прагне залишитись в своїй незмінній якості, а перебуває в процесі безперервного становлення і розвитку.

Сучасна цивілізація постійно доводить, що культура не є виняткове надбання духовної еліти. Активна творчість мас, будучи втіленою в матеріали природи або акумульованою в творах мистецтва, перетворює народ в універсальний суб'єкт культури. Культура - це культ людського буття, творення людини із «наявного матеріалу». Створюючи людину, вона творить і саму себе. Культура завжди є самотворчістю. Культура не є сталим буттям, це процес становлення буття людини як людини, злету його до людяних форм існування. Найбільш глибоко людинотворча, гуманістична сутність культури розкривається через пізнання її соціальних функцій. Дослідники зазначають поліфункціональність культури як соціального феномена. Основні функції культури - пізнавальна, комунікативна, регулятивна, прогностична, ціннісно-орієнтаційна. 1¹ Соколов Э. В. Культура и личность. - М., 1969. - С.97-98 Всі вони органічно взаємопов'язані. Культура - цілісне утворення. Цілісність виявляється як в єдності елементів, що складають її структуру, так і функціонально. Це дає підстави для визначення інтегративної, генералізуючої функції культури. На мій погляд, в такій якості постає її людинотворча функція. Масштаби культурної творчості, що постійно збільшуються, надають світовій культурі цілеспрямований, гуманістично-усвідомлений характер. А це означає, що історична творчість здійснюється через культурно-творчу діяльність людей. Основною метою культурної політики стає активізація творчості мас, що в демократичному суспільстві постійно доводить здатність мислити широкими соціокультурними категоріями, володіти почуттям високої соціальної відповідальності за свої дії. В Україні іде процес пошуку загальнолюдського змісту в національній культурі і на такій основі формується новий тип мислення, культура стає самостійним об'єктом відтворення. В процесі формування культура не тільки збагачується надбанням світової культури, а й позбувається залежності утилітарних соціально-політичних запитів, поступово спрямовуючи увесь свій потенціал на пошуки змісту людського буття.

1.3 Сучасні проблеми взаємодії національних культур

Культура існує і розвивається в житті великих колективів і спільностей. Суспільні почуття, настрої та інтереси - вторинний продукт функціонування суспільної свідомості, що виникає як результат культурно-історичних і психологічних реакцій особистостей, соціальних груп та шарів на певні соціальні і духовні процеси. Нація - історична усталена спільність людей, які об'єднані спільними етнічними коренями, соціально-економічною спільністю, мовою і державністю. Звичайно, що національний фактор неабияк впливає на специфіку культури. Національна культура самобутня і унікальна. Збереження самобутності та унікальності забезпечується правовими заходами, що виключають будь-яку дискримінацію і неповагу. Національна культура має подвійно спрямований зміст, що передбачає усвідомлення особою своєї належності до нації і визнання нацією причетності особи до неї.

Творення національної культури, а отже, і нації, полягало у виокремленні певних елементів культури з наявної етнокультурної різноманітності (міфів, легенд, епосу, діалектів тощо), у перетворенні їх та поєднанні в нову культурну цілісність. Виокремлення цих елементів не було механічним процесом: культурна еліта, переробляючи і синтезуючи їх у нову культурну цілісність, водночас творила ідеалізований образ нації. При цьому важливо було зберегти зв'язок нової культури з етнокультурним підґрунтям, на якому вона виникла: це полегшувало утвердження її як спільної культури тих общин і племен, які вона мала об'єднати. Для цього не обов'язково було знищувати раніше існуючі культурні відмінності, достатньо, щоб існування регіональних культур не заважало паралельному існуванню спільної культури. Наприклад, для діалекту, який набував статусу національної мови, достатньо було, щоб інші діалекти не претендували на цей статус.

Одночасно із творенням національної культури, а нерідко ще перед тим, змінювалася самосвідомість людини. Раніше вона усвідомлювала себе належною лише до якоїсь невеликої спільноти (общини, племені, сільської общини) або до великої релігійної «уявної спільноти», наприклад до «хрещеного світу». Тепер місце таких спільнот займає нова «уявна спільнота», у яку люди об'єднувалися не шляхом безпосереднього спілкування, як у традиційних общинах чи племенах, а уявно, що не заважало існуванню цієї нової спільноти як певної реальності. Її виникнення супроводжувалося змінами в ціннісних орієнтаціях: в ієрархії цінностей вивищувалася нова цінність -- нація, яка іноді навіть витісняє попередню вищу цінність -- Бога. Становлення націй рівноцінне творенню національної культури і національної самосвідомості. Утвердженню і поширенню національної культури, національної самосвідомості сприяли адміністративні чинники (роль аристократичних і монархічних адміністрацій), релігійні, ідеологічні, економічні (роль капіталізму), технічні (поява друкарського верстата). Однак формування кожної нації є унікальним процесом, тому встановлювати роль об'єднувальних чинників необхідно лише шляхом конкретного історичного дослідження. Творення націй за підтримки незалежної держави («старі» європейські нації -- за термінологією Г. Сетона-Вотсона) суттєво відрізняється від творення націй у народів, що перебували у складі імперій і багатонаціональних держав. У першому випадку творення етнічної нації збігалось із творенням політичної: держава підтримувала впровадження загальногромадянської літературної мови, становлення етнонаціональної свідомості і громадянського патріотизму. Наявність національно свідомої, патріотично налаштованої політичної та інтелектуальної еліти каталізувала процес націостановлення (творення нації «згори -- донизу»). У бездержавних народів, навіть тих, що епізодично мали власні держави, творення етнічної нації наражається на великі перешкоди. Це спричинено ослабленістю політичної еліти, яка переважно інкорпорується в імперські державні структури, і культурною асиміляцією інтелігенції. За таких умов нація зазвичай формується шляхом народних рухів, частина національно свідомої інтелігенції намагається мобілізувати народ на захист своєї культурної самобутності, здобуття державної незалежності (творення нації «знизу -- вгору»).

Національна культура є передусім особливою сферою, певним простором спілкування, що об'єднує індивідів і реально існує завдяки набуттю деякими культурними явищами загального значення незалежно від того, на якій регіональній основі вони виникли. З-поміж об'єднувальних чинників одні (наприклад, етнокультура) є більш сталими, інші (твори професійного мистецтва, інтелектуальна культура) весь час перебувають у русі. Національна культура є модерним утворенням: на противагу архаїчним культурам, що об'єднували кількісно невеликі спільноти, здебільшого культурно однорідні, вона переважно містить у собі різнорідні складові, а тому кожна конкретна нація має різний ступінь цілості. Процес національного самовизначення безперервний, оскільки весь час відбувається переосмислення того, якою ця спільнота була в минулому, якою є нині і якою хоче стати в майбутньому.

У формуванні і розвитку національної культури і національної самосвідомості велику роль відіграє рівень суспільного розвитку, його інститути, партії й ідеологія.

Останні не можуть існувати поза об'єктивними закономірностями розвитку суспільства, його матеріальної і духовної сфер, проте відіграють істотну роль: можуть прискорити той чи інший процес чи тимчасово загальмувати його.

Однак вони неспроможні постійно припиняти суспільний розвиток, формування і розвиток національної культури і національної самосвідомості. І хоча у процесі формування національної культури і національної самосвідомості завжди існують об'єктивні закономірності і суб'єктивні фактори, їх аналіз і висвітлення в науковій чи художній літературі може бути неоднозначним.

Процеси розвитку націй, нагромадження його економічного, соціально-політичного й інтелектуального потенціалу стали важливим фактором, що сприяє піднесенню культури і всіх духовних запитів націй і народностей.

Узагальнюючи, можна сказати, що роль національної культури як носія національної самосвідомості виходить з наступного:

- наявності бази для забезпечення зростаючих духовних потреб;

- наявності стимулів і механізмів забезпечення стійкого характеру нації, її свідомості і діяльності порівняно з іншими сферами суспільства;

- наявності спонукальних якостей;

- наявності захисних і охоронних функцій.

Національна культура є першоджерелом формування і розвитку національної самосвідомості, яка орієнтована на вираження національних інтересів, а також національна культура є важливим фактором зближення націй і народностей.

1.4 Національні, регіональні особливості розвитку культури в Україні

Завершення формування ядра українського народу було пов'язано також із становленням засад української ментальності з притаманними їй властивостями та архетипами. Питання про українську ментальність вперше на серйозному філософському рівні сформулював Д. І. Чижевський, але спорадично воно аналізувалося й іншими вченими української діаспори. Останніми роками в його розробку свій внесок зробили В.С. Горський, С.Б. Кримський, В.Л. Храмова та інші українські дослідники. Їх висновки не тотожні в деталях, але близькі в основни рисах.

Давнім слов'янам була притаманна своєрідна соціально-економічна система, яка грунтувалася на господарській та громадській автаркії окремих великих родинних домогосподарств. Вони утворювали між собою общинні об'єднання, що входили до складу племен та міжплемінних об'єднань (типу племінних князівств переддержавної доби). Наявність самостійних домогосподарств була тим соціально-економічним тлом, яке формувало антропоцентричний світогляд, позначений певним трагізмом індивідуальної долі, зумовленим постійним ризиком життя поруч з кочівницьким степом. Відповідно, постійна напруженість у відносинах з номадами, несталість побуту на порубіжжях з «Диким полем» формувала психологічний тип вільної людини-воїна, бродяги, згодом -- козака, з притаманними йому ментально-духовними, суспільно-громадськими та культурно-побутовими особливостями.

Нестабільність життя і побуту, неможливість розрахувати майбутнє не сприяли розвитку раціональності менталітету, але вчили покладатися на долю та власну вдачу, цінувати дружбу і щирість, а не меркантильні розрахунки та матеріальний комфорт, до яких справжній козак завжди ставився з презирством. За таких умов чоловіки часто залишалися неодруженими або, відправляючись у похід, на промисли чи випас худоби, подовгу жили без сімей. Багато хто з них не повертався додому. Тому у жінок формувалася особлива відповідальність за долю дітей, які були прив'язані до матері сильніше і глибше, ніж до батька. Звідси й особливе ставлення в українському фольклорі саме до матері за маловиразності в ньому постаті батька.

Ще з часів Київської Русі провідні прошарки її населення, переважно придніпровських міст, зокрема Києва, вступали в безпосередні зв'язки з мусульмансько-іудейським Сходом (через Хазарію) та християнською Візантією -- прямою спадкоємницею пізньоантичної культури. Зі Сходу на береги Дніпра надходили не тільки срібні дірхеми та барвисті тканини, а й нові ідеї. Чужими тривалий час залишалися есхатологічний пафос християнства (до якого людей звернуло татарське лихоліття) і мотив протиріччя між духом плоттю (взагалі не притаманний православ'ю в такій загостреній формі, яі католицизму). Всесвіт, а отже, природа і людина осмислювались як прекрасні творіння Божі, осяяні його любов'ю.

Але поряд з наївним сприйняття християнства пересічним населенням, на Русі, принаймні з початку XI ст. з'являються люди (Іларіон Київський, Антоній і Феодосій Печерські та ін.), які прагнуть цілком віддати себе служіння Богові. Чернецтво, особливо ченці Києво-Печерської лаври, з їх орієнтацією на самітництво, анахоретство, з одного боку, та розвиток книжкової культури і мистецтва, з другого, робили значний внесок у формування підґрунтя майбутньої української духовності. Наївно було б ідентифікувати ментальність Київської Русі з притаманним українському народу духовно-ціннісним ладом. Персоналістична, антропоцентрична лінія духовного розвитку тут тільки формувалася. Більш-менш вільно, всупереч загальному, ще досить архаїчному, тону давноруської культури вона могла проявлятися саме в маргінальних сферах суспільного та культурного життя. Саме ці тенденції почали виходити на перший план у післямонгольські часи, особливо на межі XV--XVI ст. (підвищення ролі чернецтва та порубіжної зі степом вольниці -- козацтва, поширення міського самоврядування через здобуття магдебурзького права, привілеї та вільності князів, папства і шляхти). Особливо це стосується порубіжних зі степом земель, де люди опинялися в трагічній «прикордонній ситуації», на межі життя та смерті, коли не існувало ваюмої політичної сили, здатної захистити від насилля, полону, вбивства. Це породжувало відчуття невпевненості «в сьогоднішньому дні» і вчило розраховувати на власні сили.

У Придніпровській Україні, південніше Києва, процеси суспільного відродження на межі Середньовіччя і Нового часу відбувалися через партнерське об'єднання окремих осіб і сімей у самоупорядковані громади. Ініціатива виходила від конкретних людей, які самі вільно обирали і скидали своїх голів. Все це сприяло становленню демократичних традицій та ментальних засад, при відстороненому, недовірливому ставленні до здебільшого чужинницьких за походженням державних структур, зокрема литовсько-руських, польських, московських (Сіверщина), молдавських (Буковина) та угорських (Закарпаття).Завоювання турками Балкан та загибель Візантії з останніми грекомовними осередками Причорномор'я (Трапезунд, Феодоро та ін.) зменшувало вагомість цього напрямку культурних зв'язків, хоч він і залишався основним принаймні до початку XVII ст., коли в українській культурі пізньоісіхастський світогляд репрезентував І. Вишенський. Паралельно зростав зовні малопомітний, але досить ґрунтовний іудейський вплив. У південних регіонах Східної Європи він простежувався з межі ер і цілком виразно фіксувався в дохристиянському Києві. Посилення економічних зв'язків Придніпров'я і Галичини з Мусульманським Сходом за золотоординських часів сприяло появі в містах значної кількості іудейських (і вірменських) купців, зокрема кримського, подекуди тюркомовного походження. Це доповнювалося поширенням західноєвропейського єврейства на схід через Польщу в міста Великого князівства Литовського.Староукраїнська духовність (цю тезу в останні роки розробляє С.Б. Кримський) своїм корінням через біблійну, зокрема старозавітну, словесність у різних формах її інтерпретації сягає найглибших рівнів давньосхідної та античної культур з їх численними синтетичними формами у вигляді патристики східних отців Церкви, містичної практики ченців-ісіхастів Афону, астрологічно-космографічної кабалістики тощо. В ньому вона розвивалася певною мірою паралельно відповідним західноєвропейським, ренесансним та гуманістично-передпеформаційним тенденціям, які і до Люблінської унії безпосередньо впливали на якусь частину представників місцевої, особливо галицько-волинської, знаті, зокрема на тих, хто отримував латиномовну освіту в західних університетах. Але до Подніпров'я ці західні імпульси до середини XVI ст. ледве доходили.Чіткої межі між містом і селом, міщанським, козацьким та селянським станами, так само як між землеробським, обробленим лісостепом і небезпечним степом, що тільки починав колонізовуватися, тут тривалий час не існувало. В козацькому середовищі часом навіть стиралася межа між голотою, шляхтою та вихідцями з аристократичних родин. Князя Дмитра Вишневецького народ оспівував як ідеально-типового, за його уявленнями, козака Байду. В Україні доля людини значно більшою мірою залежала від її атасної волі, ніж у Західній Європі, а тим більше у Московському царстві тих часів, а життя минало в органічній єдності з природою, про що постійно йдеться в народних думах і піснях. За нерозвиненості раціональних, рефлективно-відсторонених від чуттєвої дійсності, форм світосприйняття це, до речі, зумовило виразну антропоморфізацію явищ природи в українському фольклорі.

Розгляд екологічно-соціокультурно-історичного контексту формування духовно-ментальних засад української культури дає змогу виявити витоки та причини появи її певних інваріантів. Але визначивши їх та їхні джерела, не слід сподіватися, що в кожній із суб-систем української культури, на кожному з етапів її розвитку саме вони визначатимуть її сутність та провідні форми. На момент свого оформлення староукраїнська культура складалася з кількох окремих субкультур, зокрема козацької та селянської (з найширшим діапазоном перехідних між ними форм), міщанської та чернечої, за регресування русько-шляхетської (після Люблінської та Брестської уній) внаслідок ополячення й окатоличення місцевого панства. Ця станова строкатість доповнювалася територіальними, а з укладенням Брестської унії -- і конфесійними особливостями.Така ситуація була цілком природною для європейських країн пізнього Середньовіччя та початку Нового часу. Але попри цю варіативність форм, на початок XVII ст. на українських землях, з осередком у Середньому Подніпров'ї навколо дніпровської осі, між запорізьким та києво-лаврським осередками соціокультурного життя, саме староукраїнська соціокультурна система має вже ціпком усталений вигляд. І невдовзі на її тлі виросла своєрідна і багатобарвна культура українського бароко, яку вже неможливо зрозуміти без урахування творчого сприйняття українцями культурних надбань тогочасного Західнохристиянського світу. Врахування реалій політичної структури України - необхідна умова аналізу культурної ситуації. Потреба усвідомлення особистої належності до культури вирішується на рівні не тільки народу взагалі, але й на рівні кожного громадянина. Одна з основ, на яких базується культура - традиція, пам'ять. Але буквальне відродження давньоукраїнської культури неможливе, а визнання за нею її історичної доцільності досягається шляхом «вписування» в цивілізацію, відповідну культуру. Джерела української культури виявляються в традиційній аграрно-патріархальній цивілізації, коли кровно-родинні зв'язки і безпосередньо здійснювана суспільна діяльність людей породили самодостатню культуру, культуру українського етносу. Натуральне господарство, обертаючись в колі сезонних робіт і турбот, сприяло постійній актуалізації освячених міфологічною символікою норм і зразків поведінки людей, які й визначали весь уклад народного життя. Культура українського етносу виникає як культура аграрно-патріархальної цивілізації. Рух до цивілізації через культуру є загальним інтересом людства. Разом з тим рух здіснюється не інакше, як через розмаїття інтересів - класових, національних, групових, індивідуальних. Вони можуть збігатися з загальними або суперечити їм. Саме тому в культурі залишається актуальною проблема співвідношення інтересів, зокрема в період зміни суспільних епох, яка має конкретно-історичний характер і вирішується відповідно до умови, місця, часу, специфіки тієї чи іншої галузі культури. 1¹ Межуева В. М., Злобина Н. С. Проблемы философии культуры. - М., 1985. - С. 145 Сучасна цивілізація визначається громадянським суспільством з його незалежними від державного втручання економічними і соціальними інститутами. Перехід від аграрно-патріархального суспільства до індустріального передбачає наявність громадянських прав і свобод і стає можливим при створенні ринкової економіки і правової держави, тобто при формуванні нації. Нація не заперечує етнос, а перетворює його шляхом ослаблення кровно-родинних зв'язків індивідів. Сучасні етнічні процеси, що відбувалися в Україні, характеризуються етнічною консолідацією українського народу, підвищенням його національної самосвідомості, формуванням загальних рис культури і побуту на основі національних традицій і досягнень людства. Слід підкреслити подальше зближення етнічних груп, територіальних діалектів, застосування української літературної мови в усно-розмовній практиці. Отже, вкрай необхідно уникнути перетворення ідеї національно-культурного відродження з тонізуючого засобу в наркотичний батіг, що здатний розпалити національну самосвідомість до параноїдних форм. Сучасна культурна політика має стати національною, інакше не спроможна реагувати на зміни в соціально-політичних процесах.

Розділ ІІ. Сучасне уявлення про свободу

2.1 Свобода як феномен соціального буття

Що таке свобода? Звідки - свобода? Які її природа і джерело? На ці свого роду питання виразної відповіді немає. Або її нізвідки отримати? Така відповідь, як природа свободи божественна, Господь наділив людину цією богоподібною якістю, закриває проблему свободи, а також проблеми, пов'язані з нею: від проблеми антропогенезу до питань моралі. Проте, як говорив І. Кант: «Наші надії на Бога мають бути настільки повними, що не повинні його “долучати” до наших справ. А проблема свободи - саме як вона є - наша, людська справа». Тому пропоную спробувати знайти ниточку, потягнувши за яку, можна буде розматати цей клубок проблем. І почати краще з очевидних фактів.Перший факт такий: у природі як такій, без людини та її свідомості, пізнання і діяльності свободи немає, а існують тільки каузальні зв'язки і інші детерміації. По Канту, свобода не феномен, а ноумен. Свобода не є буття, вона є небуття, суть можливого, порожнє, невимовне і таке, що невимовно творить ніщо. Вона не знаходиться у вимірі буття, вона "під" буттям, як те, що хоче утілитися в бутті. За своєї суттю свобода передує здійснюваним вільно актам: вона передує своїм проявам. Тому свобода передує буттю, є "безосновною основою буття". Згідно з думкою Н.А. Бердяєва, свобода меонічна, корениться в Ніщо, в "безодні", передуючи творінню. Тому для Бердяєва свобода знаходиться по той бік добра і зла, а всесильний над буттям Бог-Творець не всесильний над небуттям, над нествореною свободою. Людина є носієм свободи - духовного початку, не отриманого генетично, добутттєвого і позабуттєвого, що відкривається в небутті. Саме ця відвертість небуттю і відрізняє людину від тварини. Якщо тварина в своїй генетично заданій тілесності є буквально оформленим життям як таким, то людина як істота відкрита небуттю, є носієм свободи як "дірки в бутті" (Ж.-П. Сартр), "безодні в бутті" (Н.А. Бердяєв) опиняється істотою живою і неживою одночасно. Будь-яка тварина, окрім людини, є своєрідною еволюційною безвихіддю - в тому сенсі, що в ній досягається, буквально утілюється якась функціональна мета біологічного виду. Людина ж, не дивлячись на те, що як вид вона є незмінною в своїй психосоматичній оформленості, істота «недооформлена»: "... її форма розімкнена, ідеально не завершена, і з цього розриву вона випромінює хвилі неспокою на те, що все оточує"1¹ Романенко Ю.М. Бытие и естество. Онтология и метафизика как типы философского знания. Санкт-Петербург, 1999.-- С. 532.

Свобода як відповідальність

Другий, не менш очевидний і добре відомий факт - взаємозв'язок свободи і відповідальності. Межі свободи і відповідальності співпадають, як дві сторони одного листа паперу. Тільки там, де я вільний, де я вільно ухвалюю рішення, вільно здійснені мої дії, я відповідаю за них і їх наслідки. І навпаки - я можу бути відповідальний тільки за те, в чому виявилася моя свобода. Ця єдина межа свободи-відповідальності визначає одночасно і межі вчинку як осудної дії, і, власне, межі особи як свободного-відповідального (осудного) суб'єкта. Причому очевидна і історична тенденція звуження цих меж Я, меж особи як осудного, вільного і відповідального суб'єкта: від племені, общини, роду до психосоматичної цілісності індивіда і далі - до певних етапів його життєвого шляху (напр., починаючи з 18 років). Ніщо не заважає припустити, що звуження конуса Я, свободи і відповідальності може бути продовжено просуванням в глиб тіла під шкіряний-волосяний покрив в прагненні до якоїсь точки з можливою подальшою розбіжністю "по той бік точки" в якомусь новому позамежному розширенні.Чи дійсно індивід неподільний? Сучасна людина має множину Я: у соціальних ролях, в рухах своєї душі, фантазіях, уві сні тощо. Особа, що розпалася на іноді конфліктуючі іпостасі, - типовий образ сучасного мистецтва. Хіба вже зараз не покладається відповідальність не на цілісну особу, а на стихії, процеси і системи, які її створюють і пронизують? Про цю тенденцію свідчить і загострений інтерес в кінці XX сторіччя до духовних практик, загальним для яких є пошук органічного зв'язку людини з нескінченним полем свідомості (універсальним розумом або космічною свідомістю), тобто вихід конкретної особи за рамки просторово-часових і причинно-наслідкових меж. “Субстанція” свободи і відповідальності стає віртуальною, уподібнюючись ірраціональним числам, незрозумілим здоровому глузду.

Швидше за все, Я стане “точкою відповідальності” в стихіях, що стоять за видимим світом, "мандрівником" цими стихіями, "точкою збору свободи" самообізнаного Я, яке не стільки відокремлене від буття, скільки вплетене в його тканину. Саме на це звертав увагу Г.Г. Шпет, коли писав, що "Я не відрізане і не відвішане за об'ємом, а включене в ціле світу”1¹ Шпет Г.Г. Сознание и его собственник//Георгию Ивановичу Челпанову от участников его семинариев в Киеве и Москве 1891-1916. Статьи по философии и психологии. М., 1916 . Якщо скористатися метафорою, запропонованою Г.В. Флоровськім, згідно якому "істоту можна уподібнити геометричній зв'язці променів або напівпрямих, від початку ...тих, що тягнуться в нескінченність"2² Флоровский Г.В. Тварность//Православная мысль. 1928. - С.178, то Я стає подібною променевою структурою. Культура як інфраструктура свободи

Третя очевидність: людину від тварини відрізняє саме її соціально-культурна природа. Поведінка тварини задана генетично. З'явившись на світло, практично будь-яка жива істота вже "знає", що їй треба робити. Людина ж народжується абсолютно безпорадною і беззахисною. Тільки за підтримки сім'ї, пройшовши досить тривалу підготовку, включаючи освіту і оволодіння професією, він стає повноцінною особою. Саме культура - як система позагенетичного спадкоємства досвіду, як система народження, зберігання і трансляції цього досвіду - робить людину людиною.

Коротше кажучи, особа формується культурою. Свідомість - результат "завантаження" особі програмами соціально-культурного досвіду, результат символізування миру і "врощення" соціальних значень в свідомість. Це засвоєння культури, ця інсталяція соціально-культурних програм реалізується за допомогою примусу, переконання, особистого прикладу. Культура "вантажить" особу і тіло. Питання - кого вважати "справжньою", тобто здоровою і повноцінною людиною, а кого - інвалідом або навіть просто хворим - вирішується в кожній культурі по-своєму, залежно від прийнятих соціальних норм і зразків. Не тільки уявлення про них, але і самі феномени здоров'я і тендеру, хвороби і смерті - не що інше, як культурні артефакти, в певному значенні продукти дискурсу3³ Тищенко П. Био-власть в эпоху био-технологий. М., 2001..Але якщо я повністю запрограмований цими соціально-культурними кодами, то я скований і неосудний, оскільки я тільки реалізую програми, інстальовані в мене сімейним і іншим вихованням та освітою. Святенництво культури і права в тому-то і полягає, що, з одного боку, мене вважають продуктом соціальних відносин, а з іншого - наділяють мене свободою, ставлячи особисто мені відповідальність за вчинки і поведінку!