Технології соціальної реабілітації інвалідів

Размещено на http://www.allbest.ru/

ЗМІСТ

ВСТУП

РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИЧНІ АСПЕКТИ ВИВЧЕННЯ ІНВАЛІДНОСТІ

1.1 Зміст поняття “інвалідність” та критерії визначення інвалідності

1.2 Соціальне становище інвалідів в сучасній Україні

РОЗДІЛ 2. РОЛЬ ДЕРЖАВИ В ЖИТТІ ІНВАЛІДІВ

2.1 Державна допомога інвалідам

2.2 Соціальне обслуговування інвалідів

РОЗДІЛ 3. ТЕХНОЛОГІЇ СОЦІАЛЬНОЇ РЕАБІЛІТАЦІЇ ІНВАЛІДІВ

3.1 Особливості методів та технології реабілітації дітей-інвалідів

3.2 Особливості методів та технології реабілітації дорослих інвалідів

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

ВСТУП

Історично люди з фізичними вадами, порушеннями функцій організму дуже давно були виділені в окрему верству суспільства й по суті вели ізольований спосіб життя. Розвиток і становлення змісту поняття «інвалід» характеризується численними змінами упродовж століть. За сучасних умов законодавці більшості країн намагаються виправити історично зумовлені помилки у ставленні до інвалідів, здійснюючи низку заходів щодо їх реабілітації та адаптації у суспільстві.

Інвалід -- особа із стійким розладом функцій організму, зумовленим захворюванням, травмою, або з уродженими дефектами, які обмежують її життєдіяльність. Залежно від ступеня втрати здоров'я встановлюється одна з трьох груп інвалідності: перша, друга, третя. Повторний огляд із стійкими, оборотними морфологічними змінами, порушеннями функцій органів і систем організму з метою визначення ефективності відповідного лікування та реабілітаційних заходів, стану здоров'я і ступеня соціальної адаптації проводиться через 1-роки.

Об'єкт дослідження - люди з функціональними обмеженнями (інваліди).

Предмет - технології соціальної реабілітації інвалідів.

Мета роботи - охарактеризувати особливості методів і технологій реабілітації, які використовуються у соціальній роботі з інвалідами.

Завдання - подолання комплексу неповноцінності інвалідів; нормалізація мікроклімату у сім'ях, де є інваліди; формування позитивних установок громадськості щодо проблем інвалідності.

При написанні курсової роботи був використан комплекс методів.

Серед методів теоретичних досліджень (загальнонауковіх): описувальний метод, аналіз і синтез, структурний метод, метод переходу від простого до складного. Серед методів емпіричного дослідження (сспеціально-наукових): аналіз документів, аналіз наукових джерел.

РОЗДІЛ 1.ТЕОРЕТИЧНІ АСПЕКТИ ВИВЧЕННЯ ІНВАЛІДНОСТІ

1.1 Зміст поняття “інвалідність” та критерії визначення інвалідності

Інвалімдність -- соціальна недостатність внаслідок обмеження життєдіяльності людини, яка викликана порушенням здоров'я зі стійким розладом функцій організму, що призводить до необхідності соціального захисту і допомоги.

В залежності від тяжкості розрізняють 3 групи інвалідності: I, II і III. І група поділяється на ІА і ІБ підгрупи. При настанні інвалідності призначають пенсії, встановлюють інші види соціального захисту й пільги. Законодавство розрізняє причини інвалідності, які тягнуть за собою різні правові наслідки:

Загальне захворювання;

Каліцтво, трудове або професійне захворювання;

Поранення (контузії), каліцтво, яке одержано при захисті вітчизни або при виконанні інших обов'язків військової служби, або захворювання пов'язані з перебуванням на фронті;

Каліцтво одержане в результаті нещасного випадку не зв'язаного з виконанням обов'язків військової служби або захворювання.

Причинами інвалідності є загальне захворювання, трудове каліцтво, професійне захворювання, інвалідність з дитинства; для військовослужбовців -- поранення, контузія, одержані при захисті Батьківщини чи при виконанні інших обов'язків військової служби, або захворювання, пов'язане з перебуванням на фронті, або каліцтво внаслідок нещасного випадку, не пов'язаного з виконанням обов'язків військової служби, чи захворювання, не пов'язане з перебуванням на фронті, а в спеціально передбачених законодавством випадках -- захворювання, набуте при виконанні обов'язків військової служби[6]. Ступінь обмеження життєдіяльності людини, причину, час настання, групу інвалідності визначає медико-соціальна експертиза (ст. 2 Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні», постанова Кабінету Міністрів України від 22 листопада 1992 No 83).

Група інвалідності без зазначення строку повторного огляду встановлюється громадянам при анатомічних дефектах, стійких, необоротних морфологічних змінах та порушеннях функцій органів і систем організму, неефективності реабілітаційних заходів, неможливості відновлення соціальної адаптації, несприятливому прогнозі динаміки працездатності з урахуванням реальних соціально-економічних обставин у районі проживання інваліда, а також інвалідам, у яких строк огляду настає для чоловіків після досягнення шістдесяти років, жінок -- п'ятдесяти п'яти років.

Критерії визначення інвалідності

Документом, відповідно до якого проводиться встановлення груп інвалідності є Інструкція Міністерства охорони здоров'я від 28.12.1991 № 16.01/20 “Про встановлення груп інвалідності”

Підставою для встановлення першої групи інвалідності є різко виражене обмеження життєдіяльності, обумовлене захворюваннями, наслідками травм, уродженими дефектами, що призводять до різко вираженої соціальної дезадаптації внаслідок неможливості навчання, спілкування, орієнтації, контролю за своєю поведінкою, пересуванням, самообслуговуванням, участю у трудовій діяльності, якщо вказані порушення викликають потребу у постійному сторонньому догляді чи допомозі[1]. При забезпеченні засобами компенсації анатомічних дефектів чи порушених функцій організму, створенні спеціальних умов праці на виробництві чи вдома, можливе виконання різних видів праці.

Підставою для встановлення другої групи інвалідності є різко виражене обмеження життєдіяльності, обумовлене захворюванням, наслідками травм, уродженими дефектами, що не потребують постійного стороннього догляду чи допомоги, але призводять до вираженої соціальної дезадаптації внаслідок різко вираженого утруднення навчання, спілкування, орієнтації, контролю за своєю поведінкою, пересування, самообслуговування, участі у трудовій діяльності або при неможливості працювати.

Підставою для встановлення третьої групи інвалідності є обмеження життєдіяльності, обумовлене захворюваннями, наслідками травм, уродженими дефектами, що призводять до значного зниження можливостей соціальної адаптації внаслідок вираженого утруднення навчання, спілкування, пересування, участі у трудовій діяльності (значне зменшення обсягу трудової діяльності, значне зниження кваліфікації, значні утруднення у виконанні професійної праці внаслідок анатомічних дефектів).

1.2 Соціальне становище інвалідів в сучасній Україні

інвалід соціальне обслуговування реабілітація

Загальні положення

Закон України “Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні” визначає основи соціальної захищеності інвалідів в Україні і гарантує їм рівні з усіма іншими громадянами можливості для участі в економічній, політичній і соціальній сферах життя суспільства, створення необхідних умов, які дають можливість інвалідам вести повноцінний спосіб життя згідно з індивідуальними здібностями і інтересами[7].

Інваліди в Україні володіють усією повнотою соціально-економічних, політичних, особистих прав і свобод, закріплених Конституцією України та іншими законодавчими актами.

Республіканські і місцеві органи влади та управління, підприємства, установи і організації (незалежно від форм власності і господарювання) залучають представників громадських організацій інвалідів до підготовки рішень, що стосуються інтересів інвалідів.

Дискримінація інвалідів забороняється і переслідується за законом.

Згідно Закону України “Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні” інвалідом є особа зі стійким розладом функцій організму, зумовленим захворюванням, наслідком травм або з уродженими дефектами, що призводить до обмеження життєдіяльності, до необхідності в соціальній допомозі і захисті.

Інвалідність як міра втрати здоров'я визначається шляхом експертного обстеження в органах медико-соціальної експертизи Міністерства охорони здоров'я України.

Залежно від важкості інвалідності встановлюється перша, друга, третя групи інвалідності.

Рішення про інвалідність грунтується на оцінці комплексу клінічних, психологічних, соціально-побутових і професійних факторів. При цьому враховуються: характер захворювання, ступінь порушення функцій, ефективність лікування і реабілітаційних заходів, стан компенсаторних механізмів, клінічний і трудовий прогноз, можливість соціальної адаптації, потреба у різних видах соціальної допомоги, особисті установки, конкретні умови і зміст праці, професійна підготовка, вік та інше[9].

При огляді у медико-соціальних експертних комісіях у кожному випадку, незалежно від характеру захворювання чи дефекту, проводиться комплексне обслідування усіх систем організму хворого з метою об'єктивної оцінки стану здоров'я і ступеню соціальної адаптації використовуються дані функціональних і лабораторних методів дослідження, проводиться опитування хворого, аналіз необхідних документів. Звертається увага на особисті установки хворого, можливість соціальної адаптації. Огляд грунтується на принципах медичної етики і деонтології.

При винесенні рішення про інвалідність складається індивідуальна програма реабілітації, що передбачає послідовність з проведеними раніше медико-соціальними заходами, розглядається питання про потребу у різних видах реабілітації, соціально-побутових послуг, матеріальної допомоги.

При нестійких, зворотних морфологічних змінах і порушеннях функцій органів і систем організму з метою спостереження за ефективністю лікування і проведення реабілітаційних заходів, станом здоров'я і ступеню соціальної адаптації проводиться періодичний огляд інвалідів через 1-3 роки[2].

При стійких, незворотних морфологічних змінах і порушеннях функцій органів і систем організму, неможливості покращення перебігу захворювання і відновлення соціальної адаптації, внаслідок неефективності проведених реабілітаційних заходів, інвалідність встановлюється без зазначення строку переогляду.

Соціальний захист інвалідів з боку держави полягає у наданні грошової допомоги, засобів пересування, протезування, орієнтації і сприйняття інформації, пристосованого житла, у встановленні опіки або стороннього догляду, а також пристосуванні забудови населених пунктів, громадського транспорту, засобів комунікацій і зв'язку до особливостей інвалідів.

Порядок та умови визначення потреб у зв'язку з інвалідністю встановлюються на підставі висновку медико-соціальної експертизи та з врахуванням здібностей до професійної і побутової діяльності інваліда. Види і обсяги необхідного соціального захисту інваліда надаються у вигляді індивідуальної програми медичної, соціально-трудової реабілітації і адаптації.

Індивідуальна програма реабілітації є обов'язковою для виконання державними органами, підприємствами (об'єднаннями), установами і організаціями[6].

Захист прав, свобод і законних інтересів інвалідів забезпечується в судовому або іншому порядку, встановленому законом.

Громадянин має право в судовому порядку оспорювати рішення органів медико-соціальної експертизи про визнання чи невизнання його інвалідом.

Службові особи та інші громадяни, винні у порушенні прав інвалідів, несуть встановлену законодавством матеріальну, дисциплінарну, адміністративну чи кримінальну відповідальність.

Працевлаштування, освіта і професійна підготовка інвалідів

З метою реалізації творчих і виробничих здібностей інвалідів та з урахуванням індивідуальних програм реабілітації їм забезпечується право працювати на підприємствах (об'єднаннях), в установах і організаціях із звичайними умовами праці, в цехах і на дільницях, де застосовується праця інвалідів, а також займатися індивідуальною та іншою трудовою діяльністю, яка не заборонена законом[15].

Відмова в укладенні трудового договору або в просуванні по службі, звільнення за ініціативою адміністрації, переведення інваліда на іншу роботу без його згоди з мотивів інвалідності не допускається, за винятком випадків, коли за висновком медико-соціальної експертизи стан його здоров'я перешкоджає виконанню професійних обов'язків, загрожує здоров'ю і безпеці праці інших осіб, або продовження трудової діяльності чи зміна її характеру та обсягу загрожує погіршенню здоров'я інвалідів.

Працевлаштування інвалідів здійснюється органами Міністерства праці України, Міністерства соціального захисту населення України, місцевими Радами народних депутатів, громадськими організаціями інвалідів[3].

Підбір робочого місця здійснюється переважно на підприємстві, де настала інвалідність, з урахуванням побажань інваліда, наявних у нього професійних навичок і знань, а також рекомендацій медико-соціальної експертизи.

Підприємства (об'єднання), установи і організації (незалежно від форм власності і господарювання), які використовують працю інвалідів, зобов'язані створювати для них умови праці з урахуванням індивідуальних програм реабілітації і забезпечувати інші соціально-економічні гарантії, передбачені чинним законодавством.

Для підприємств (об'єднань), установ і організацій незалежно від форми власності і господарювання встановлюється норматив робочих місць для забезпечення працевлаштування інвалідів у розмірі чотирьох відсотків від загальної чисельності працюючих, а якщо працює від 15 до 25 чоловік - у кількості одного робочого місця.

Керівники підприємств (об'єднань), установ і організацій незалежно від форми власності і господарювання у разі незабезпечення зазначених нормативів несуть відповідальність у встановленому законом порядку.

Держава гарантує інвалідам дошкільне виховання, здобуття освіти на рівні, що відповідає їх здібностям і можливостям[4].

Дошкільне виховання, навчання інвалідів здійснюється в загальних або спеціальних дошкільних та навчальних закладах.

Професійна підготовка або перепідготовка інвалідів здійснюється з урахуванням медичних показань і протипоказань для наступної трудової діяльності. Вибір форм і методів професійної підготовки провадиться згідно з висновками медико-соціальної експертизи.

При навчанні, професійній підготовці або перепідготовці інвалідів поряд із загальними допускається застосування альтернативних форм навчання.

Обдаровані діти-інваліди мають право на безплатне навчання музики, образотворчого, художньо-прикладного мистецтва у загальних навчальних закладах або спеціальних позашкільних навчальних закладах[1].

За інших рівних умов переважне право на зарахування до вищих навчальних закладів I-IV рівнів акредитації та професійно-технічних навчальних закладів мають інваліди та діти з малозабезпечених сімей, у яких:

?обидва батьки є інвалідами;

?один з батьків - інвалід, а інший помер;

?одинока матір з числа інвалідів;

?батько - інвалід, який виховує дитину без матері.

Під час навчання зазначеним категоріям громадян стипендія та призначена пенсія (державна соціальна допомога інвалідам з дитинства і дітям-інвалідам) виплачуються в повному розмірі.

Після закінчення навчального закладу інвалідам надається право вибору місця роботи з наявних варіантів або надається за їх бажанням право вільного працевлаштування[12]\ми організаціями інвалідів.е.

При відмові у прийнятті на роботу, ненаданні роботи за спеціальністю інваліду, направленому за розподілом після закінчення навчального закладу, або при недодержанні інших умов трудового договору і законодавства про працю адміністрація підприємства (об'єднання), установи і організації відшкодовує витрати на його проїзд до місця роботи і назад до місця

постійного проживання, а також витрати на проїзд супровідника, якщо він є необхідним.

Адміністрація підприємств (об'єднань), установ і організацій (незалежно від форм власності і господарювання) зобов'язана створювати безпечні і не шкідливі для здоров'я умови праці, вживати заходів, спрямованих на запобігання інвалідності, на відновлення працездатності інвалідів.

За інвалідами внаслідок трудового каліцтва або професійного захворювання, які проходять професійну реабілітацію, у тому числі професійну підготовку і перепідготовку згідно з індивідуальною програмою реабілітації, якщо з моменту встановлення інвалідності минуло не більше року, зберігається середній заробіток за попереднім місцем роботи із зарахуванням пенсії по інвалідності протягом строку, передбаченого програмою. У таких випадках відшкодування витрат з урахуванням сплачених сум пенсій здійснюється підприємством (об'єднанням), установою і організацією, у період роботи на яких настала інвалідність[8].

Отже, інвалідність стає проблемою не тільки однієї людини але й всього суспільства в цілому. Повноцінне життя людини можливе лише за умови, коли вона не відчуває ніяких обмежень у виконанні життєвих функцій. Але якщо ці обмеження з певних причин виникають, спільними зусиллями цієї людини та її оточення вони мають бути усунуті. Тому, соціальну роботу з людьми, які мають обмеження, здійснюють з позицій забезпечення „рівних можливостей”, нормалізації та інтеграції. Методологічно ці тенденції мають витоки з теорії гуманістичної психології К. Роджерса та логотерапії В. Франкла і ґрунтуються на визнанні універсальності та цілісності кожної особливості. За цими теоріями особистість людини з функціональними обмеженнями розвивається у відповідності з загальними закономірностями розвитку людини, а дефект стан чи хвороба визначають похідні симптоми, що виникають опосередковано упродовж аномального соціального розвитку. Особливе значення для розв'язання проблеми адаптації мають праці зарубіжних психологів, у яких особлива увага приділяється зв'язку особистісних порушень у дитинстві з психологічними проблемами особистості в дорослому віці (3. Фрейд, А. Адлер, Е. Еріксон, К. Хорні). До головних концепцій інвалідизації і соціалізації інвалідів відноситься структорно-функціональний аналіз (Т. Парсонс, Р. Мертон, К. Девіз): розглянуті проблеми інвалідності як специфічного соціального стану індивіда (модель ролі хворого Т. Парсонса). Громадяни відмітили, що найважливіше для інвалідів у ставленні до них оточуючих - це відчуття повноцінності на рівні з іншими людьми. Отже, проблеми інвалідів можна розв'язувати лише спільними зусиллями держави та суспільства і самих людей з особливими потребами.

РОЗДІЛ 2. РОЛЬ ДЕРЖАВИ В ЖИТТІ ІНВАЛІДІВ

2.1 Державна допомога інвалідам

За радянської влади систему соціальних служб в Україні утворювали підпорядковані різним відомствам великі інтернатні заклади (будинки дитини, дитячі будинки, школи-інтернати, будинки-інтернати, психоневрологічні інтернати, геріатричні пансіонати та ін.), за основу функціонування яких було взято ідеї колективного виховання і колективного захисту. У них не працювали фахові соціальні працівники і не застосовували етичних та професійних стандартів соціальної роботи.

Ці заклади успадкувала система соціальних служб сучасної України. У 90-ті роки XX ст. почався розвиток системи нестаціонарних закладів для людей похилого віку, людей із функціональними обмеженнями, молоді, сімей, а також сімейних форм догляду за дітьми, які залишилися без батьківського піклування[4].

Дорослі особи з функціональними обмеженнями залежно від віку і стану можуть користуватися послугами державних соціальних служб. Інвалідів дорослого віку можуть обслуговувати територіальні центри чи будинки-інтернати. Загалом, принципи функціонування системи соціального захисту в останні роки зазнали незначних змін, що передусім спричинено фінансовими обмеження-ми. Дотепер вона зорієнтована на можливості інтернатних закладів, а не на потреби інвалідів. Однак у розвинутих країнах проживання інваліда в стаціонарному (резидентному) закладі вважають доцільним лише за немож-ливості створення умов для його догляду на рівні громади -- у біологічній чи фостерній (прийомній) сім'ї або незалежного проживання (індивідуального, групового) із соціальною підтримкою і соціальним супроводом

Як і кілька десятиліть тому, люди із проблемами психічного захворювання перебувають у психоневротичних інтернатах спеціалізованих стаціонарних медико-соціальних закладах, що забезпечують їхнє постійне проживання, догляд і медичне обслуговування.

Останніми роками створено мережу державних реабілітаційних закладів, зокрема Всеукраїнський та міжрегіональні центри професійної реабілітації інвалідів. Оскільки реабілітація інвалідів передбачає здійснення медичних, психологічних і педагогічних заходів, необхідне створення державних соціальних служб, які б адаптували до українських умов європейські моделі психосоціальної консультативної допомоги індивідам з особливими потребами, членам їхніх сімей; організація роботи будинків компактного проживання, соціального житла, трудових майстерень для людей із функціональними обмеженнями тощо[5].

На високопрофесійному рівні організовано соціальну роботу з психічно хворими в заснованому у 2001 р. з ініціативи Асоціації психіатрів України Центрі медико-соціальної реабілітації. Реабілітаційна допомога в ньому ґрунтується на принципах мультидисциплінарного підходу, дотримання якого забезпечує комплексність медико-соціальної допомоги людям із психічними захворюваннями. Одним із методів надання допомоги клієнтам є індивідуальний менеджмент (ведення випадку), за якого кожен клієнт працює зі спеціалістом із ведення випадку[7]. Спільно з клієнтом він складає індивідуальний план реабілітації та координує його виконання, залучаючи за необхідності інші служби, спеціалістів різного профілю. Реабілітаційні програми Центру допомагають людям із хронічними психічними розладами стати самостійнішими, свідоміше сприймати ранні симптоми загострення, відповідальніше ставитися до вживання медикаментів, активніше брати участь у соціально-трудовому житті суспільства. Послуги Цен-тру передбачають:

навчання осіб із психічними захворюваннями навичок самостійного життя (свідоме вживання медикаментів, контроль над симптомами, навички спілкування та розв'язання міжособистісних проблем);

терапію зайнятістю у творчих майстернях (художня майстерня -- розпис по дереву й паперу, ліплення порцелянових прикрас та ін.; швейна майстерня -- шиття, в'язання, вишивка, клаптева мозаїка; комп'ю-терний клас -- комп'ютерні ігри та основи комп'ютерної грамотності);

участь у роботі клубу проведення дозвілля (шаховий і музичний гуртки), спортивний клас;

консультування клієнтів і їх родичів щодо сприйняття захворювання, необхідності підтримуючого лікування, особливостей захворювання, а також з проблем взаємин у сім'ї та в оточенні.

Загалом реабілітаційні програми спрямовані на по-ліпшення стосунків у сім'ї, набуття впевненості в собі, підвищення самооцінки, зміну ставлення до себе і власної ситуації, поліпшення навичок спілкування з оточенням і контролю симптомів захворювання, формування практичних навичок, набутих у творчих майстернях та студіях центру[10]. Все це сприяє інтеграції людей з психічними розладами у суспільство, підвищення якості їхнього життя.

Соціальний захист осіб із функціональними обмеженнями, зокрема й із психічними розладами, передусім орієнтується на їх соціальну адаптацію. У західних країнах з цією метою діють заклади громадської психіатрії: центри зустрічей, кризові центри, транзиторні будинки (забезпечують підтримку і надають притулок, не використовуючи медичних препаратів), гуртожитки, шелтерні будинки (заклади тимчасового перебування, притулки), групи захищеного проживання, групи за інтересами, творчі групи і майстерні. Вони допомагають своїм клієнтам інтегруватися в суспільне життя, долати ізольованість, госпіталізм. Провідним напрямом їх діяльності є соціальна реабілітація (тренінги, індивідуальні консультації допомагають навчитися вести господарство, користуватися грошима, транспортом, телефоном, планувати вільний час тощо). В Україні створюються лише модельні заклади (окремі служби, де апробовуються нові форми роботи), їх засновниками є переважно громадські організації.

Дітей із функціональними обмеженнями донедавна виховували вдома або у спеціалізованих стаціонарних закладах: будинок дитини -- дошкільний заклад системи охорони здоров'я для медико-соціального захисту дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського іклування,а також для дітей з вадами фізичного та (або) розумового розвитку від народження до трьох (для здорових дітей) -- чотирьох (для хворих дітей) років; дитячий будинок-інтернат -- соціально-медична установа для постійного проживання дітей віком від 4 до 18 років з вадами фізичного або розумового розвитку, які потребують стороннього догляду, побутового і медичного обслуговування; спеціальна загальноосвітня школа, школа-інтернат -- загальноосвітній навчальний заклад для дітей, які потребують корекції фізичного та (або) розумового розвитку.

Така система не могла структурно і функціонально задовольнити потреби дітей і їхніх родин, що стало передумовою розвитку системи нестаціонарної допомоги. Цю прогалину покликані задовольнити центри (відділення) соціальної реабілітації дітей-інвалідів (центри раннього втручання), підпорядковані місцевим органам праці та соціального захисту населення. Ці спеціальні навчально-виховні заклади орієнтуються у своїй роботі на навчання, виховання, реабілітацію, соціальну адаптацію та реабілітацію

дітей-інвалідів з фізичними або розумови-ми вадами без відриву їх від сім'ї із залученням до участі в реабілітаційному процесі батьків, інших родичів.

Послуги дітям і молоді з функціональними обмеженнями надають і державні центри соціальних служб для молоді, які проголосили роботу з цією соціальною групою одним із пріоритетів своєї діяльності. При центрах (часто у співпраці з громадськими організаціями) створюють центри денного перебування дітей, служби підтримки родин, клубів спілкування, які реалізують різноманітні реабілітаційні програми.

Для оптимізації системи соціальної роботи з дітьми, які мають функціональні обмеження, необхідні заклади тимчасового догляду, консультаційні та інформаційні центри для родин, центри підтримки родини, кризові центри, заклади фостерного догляду, будинки групового проживання (2--8 осіб), міні-гуртожитки (9--20 осіб), транзитне житло для молоді, класи інтегрованого навчання при загальноосвітніх школах, навчальні центри, центри денної зайнятості (трудові центри), центри працевлаштування, трудові майстерні, центри творчості тощо[13].

Отже, попри певні зрушення у розвитку системи соціальних служб в Україні, вона поки що не відповідає специфічним особливостям життя усіх вразливих груп людей. Головними її недоліками є фрагментарність, орі-єнтованість на стаціонарний догляд, відсутність комплексного задоволення потреб конкретних груп клієнтів. Потребує вона і належного організаційного та правового забезпечення.

2.2 Соціальне обслуговування інвалідів

Законом “Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні” та іншими нормативними актами передбачаються різні форми соціального обслуговування інвалідів, у тому числі:

1 соціальне обслуговування вдома;

2 напівстаціонарне соціальне обслуговування у відділеннях денного (нічного) перебування громадян в установах соціального обслуговування;

3 стаціонарне соціальне обслуговування в будинках-інтернатах, пансіонатах і інших стаціонарних установах соціального обслуговування;

4 термінове соціальне обслуговування;

5 соціально-консультативна допомога.

Система соціального обслуговування в Україні останніми роками зазнає значних змін. Чи не найважливішою з них є створення багатьох недержавних організацій, підвищення їх активності та впливу в усіх сферах життя. На початку 2005 р. їх діяло понад 20 тисяч.

Будинок-інтернат для інвалідів, геріатричний пансіонат, є стаціонарною соціально-медичною установою загального типу для постійного проживання інвалідів, які потребують стороннього догляду, побутового і медичного обслуговування. До цих закладів приймаються на державне утримання інваліди першої і другої групи. Як виняток, до будинку-інтернату можуть прийматися інваліди, які мають працездатних дітей або родичів, зобов'язаних відповідно до чинного законодавства їх утримувати, якщо вони з об'єктивних причин не можуть цього робити. За наявності вільних місць до будинку-інтернату можуть прийматися особи, які мають працездатних дітей або родичів, які відповідно до чинного законодавства зобов'язані їх утримувати, за умови стовідсоткового відшкодування будинку-інтернату витрат на їх утримання. Особам, які мають згідно з чинним законодавством України пільги і влаштовуються до будинку-інтернату на платній основі, розмір суми сплати за їх утримання розраховується з урахуванням наявних пільг. Для інвалідів за наявності вільних приміщень у будинку-інтернаті можуть утворюватись відокремлені від основного контингенту підопічних платні відділення, які працюють на основі госпрозрахунку. Іінваліди, ветерани війни і праці за наявності вільних місць у будинку-інтернаті можуть прийматися до будинку-інтернату на тимчасове проживання терміном від 1 до 6 місяців, як на загальних підставах, так і на платній основі.

Путівка до такого будинку-інтернату видається на підставі: особистої заяви інваліда про його прийняття до будинку-інтернату; паспорта (або іншого документа, що засвідчує особу);
- медичної картки про стан здоров'я з висновком про необхідність стороннього догляду;

- довідки про розмір призначеної пенсії;

- довідки про склад сім'ї за встановленою формою;

- довідки медико-соціальної експертної комісії про групу інвалідності особи, що приймається до будинку-інтернату (за наявності групи інвалідності).

Відрахування підопічного з будинку-інтернату здійснюється згідно з наказом по установі:

- за особистою заявою підопічного і на підставі довідки про наявність у нього житлової площі або письмової згоди родичів про можливість його утримувати і забезпечувати їх догляд;

- при встановленні інвалідам першої або другої груп, які не досягли загальновстановленого пенсійного віку, третьої групи інвалідності.

За систематичне грубе порушення Правил внутрішнього розпорядку (вживання алкоголю, наркотичних та інших токсичних препаратів, бійки, самовільну відсутність у будинку-інтернаті без поважних причин понад 10 днів тощо) на підставі рішення відповідно колегії Міністерства праці та соціального захисту Автономної Республіки Крим, головних управлінь праці та соціального захисту населення обласних держадміністрацій, Головного управління соціального захисту населення Київської міської держадміністрації, Управління праці та соціального захисту населення Севастопольської міської держадміністрації підопічні переводяться до спеціального будинку-інтернату (відділення).

Отже, соціальні працівники повинні знати, які організації діють в районі, місті, області, на яку допомогу від них можна розраховувати. Бо якщо державні соціальні служби мають більш-менш універсальні (однакові для всіх регіонів) критерії соціального обслуговування або іншої підтримки клієнтів, то недержавні організації надають соціальну допомогу в міру своїх можливостей і за самостійно встановленими критеріями. Вони можуть співпрацювати з державними організаціями й виконувати їхнє замовлення з надання послуг представникам соціально вразливих груп, отримуючи за це відповідну компенсацію[2].

РОЗДІЛ 3. ТЕХНОЛОГІЇ СОЦІАЛЬНОЇ РЕАБІЛІТАЦІЇ ІНВАЛІДІВ

3.1 Особливості методів та технології реабілітації дітей-інвалідів

Основне, що повинен враховувати у реабілітаційній роботі з дітьми-інвалідами соціальний працівник, - це те, що його діяльність не є вузькоспеціалізованою, а являє собою широкий спектр послуг, що надаються дітям, які мають порушення у розвиткові, та їхнім сім'ям.

Виховання дитини з обмеженими можливостями - нелегке завдання. Дуже важливо, щоб педагоги, батьки і оточуючі ставились до неї природно, яким би не був дефект дитини.

Важливу роль у реабілітації дітей-інвалідів відіграє їхня трудова діяльність. Праця дітей-інвалідів повинна розглядатися як творчий спосіб вираження думки, морального ставлення до людей і до природи, громадської відповідальності та інших особистісних сил людини, що розвивається. У процесі включення дітей-інвалідів в трудову діяльність може актуалізуватися ряд соціально-педагогічних і реабілітаційних можливостей праці:

1 праця - важливий засіб розумового розвитку, бо з її допомогою дитина може практичним чином осягти важливі зв'язки, залежності, відносини, які потім “відкладаються” в розумовій діяльності.

2 праця є могутнім фактором розвитку дитячої солідарності - важливих для повноцінної соціальної адаптації дітей-інвалідів відносин взаємної допомоги, підтримки, кооперації і співробітництва.

3 трудова діяльність дітей виступає важливим засобом їхнього морального розвитку.

4 трудова складова виховної системи є важливою для вироблення нормального міжпоколінного спілкування дітей-інвалідів із дорослими.

3.2 Особливості методів та технології реабілітації дорослих інвалідів

Приблизно з середини 1970-х рр. визначились і почали отримувати все більшого поширення, насамперед в економічно розвинутих країнах, нові підходи у ставленні до інвалідів, в тому числі і дітей, що виражаються поняттям “інтеграція”. Сутність цих підходів полягає в тому, що інваліди не є соціально відокремленими та ізольованими членами суспільства, беручи участь у всіх видах й формах соціального життя разом і нарівні з іншими.

Реальне втілення ідей інтеграції - проблема комплексна і дуже складна навіть для соціально і економічно благополучних країн. Складність полягає не тільки в тому, що це вимагає величезних засобів, але й у необхідності зміни свідомості як самих інвалідів, так і інших членів суспільства. Насамперед це стосується тих, хто є найближчим оточенням людини з інвалідністю, зокрема сім'ї.

Види необхідної матеріальної, соціально-побутової, медичної допомоги визначаються органами медико-соціальної експертизи в індивідуальній програмі реабілітації. Допомога надається за рахунок коштів Фонду соціального захисту інвалідів в Україні. Послуги по соціально-побутовому і медичному обслуговуванню, технічні та інші засоби надаються інвалідам безплатно або на пільгових умовах.

Соціальна реабілітація інвалідів - одне з найбільш важливих і важких завдань сучасних систем соціальної допомоги і соціального обслуговування. Неухильне зростання числа інвалідів, з однієї сторони, збільшення уваги до кожного з них - незалежно від його фізичних, психічних чи інтелектуальних здібностей - з іншого уявлення про підвищення цінності особистості і необхідності захищати її права, що є характерним для демократичного, громадянського суспільства, - з третьої, - все це визначає важливість соціально-реабілітаційної діяльності.

ВИСНОВОК

Основні сфери життєдіяльності людини - праця і побут. Здорова людина пристосовується до середовища. Для інвалідів же особливість цих сфер життєдіяльності полягає в тому, що їх треба пристосовувати до потреб інвалідів. Їм треба допомогти адаптуватися в середовищі: аби вони вільно могли дотягнутися до верстата і виконувати на нім виробничі операції; могли б самі, без сторонньої допомоги виїхати з дому, відвідати магазини, аптеки, кінотеатри, здолавши при цьому і підйоми, і спуски, і переходи, і сходи, і пороги, і багато інших перешкод. Аби інвалід зміг все це здолати, потрібно зробити місце його існування максимально для нього доступною, тобто пристосувати середовище до можливостей інваліда, аби він відчував себе на рівних із здоровими людьми і на роботі, і удома, і в суспільних місцях. Це і називається соціальною допомогою інвалідам, людям старезного віку - всім тим, хто страждає від фізичних і психічних обмежень.

Соціальна реабілітація особи - це складний процес її взаємодії з соціальним середовищем, в результаті якої формуються якості людини, як справжнього суб'єкта суспільних стосунків.

Однією з головних цілей соціальної реабілітації є пристосування, адаптація людини до соціальної реальності, що служить, мабуть, найбільш можливою умовою нормального функціонування суспільства.

Проте тут можуть бути крайнощі, що виходять за рамки нормального процесу соціальної реабілітації, пов'язані кінець кінцем з местомом особи в системі суспільних стосунків, з її соціальною активністю.

Головна проблема людини з обмеженими можливостями полягає в його зв'язку зі світом, а обмеженні мобільності, бідності контактів з тими, що оточують, в обмеженості спілкування з природою, доступу до культурних цінностей, а інколи - і до елементарної освіти. Ця проблема є не лише суб'єктивного чинника, яким є соціальне, фізичне і психічне здоров'я, але і результатом соціальної політики і суспільної свідомості, що склалася, яку санкціонують існування недоступного для інваліда архітектурного середовища, суспільного транспорту, відсутність спеціальних соціальних служб.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Айшервуд М.М. Повноцінне життя інваліда / Пер. з англ. - М.: Педагогіка, 1991.

2. Васин С.А., Сороко Е.Л., Богоявленський д.д. соціальний портрет інвалідності і соціальна ущемленность інвалідів. Незалежний інститут соціальної політики.

3. Гостюшин А.В., Шубіна С.І. Азбука виживання: Людина в надзвичайних обставинах. Екстремальна медицина. - М., 1995.

4. Добровольськая т.а., Шабаліна Н.Б. Інвалід і суспільство: соціально-психологічна интеграция// Социс. 1991. №5.

5. Добровольськая т.а., Шабаліна Н.Б. Інваліди: що дискримінується меньшиство?// Социс. 1992. №5.

6. Долгальов б.а., Ладікова В.Н. Соціально психологічні проблеми инвалидов//Человек: його єство, розвиток і проблеми. Вип. 1/Под ред. В.С. Кукушина. Ростов н/Д., 2000.

7. Добровольськая т.а., Шабаліна Н.Б., Демідов Н.А. Соціальні проблеми инвалидности// Соціологічні дослідження. - 1988. - № 4.

8. Дементьева Н.Ф., Устінова Е.В. Роль і місце соціальних работников в обслуговуванні інвалідів і літніх людей. -- М., 1995.

9. Діяльність психолога в службах медико-соціальної експертизи і реабілітації інвалідів / Метеріали всеросійською науково-практичною конференції в Санкт-Петербурзі 25-28 вересня 2002г. - М., 2002.

10. Житлове середовище для інвалідів. -- М., 1990.

11. Жити, як все. Про права і пільги для инвалидов/ Під ред. С.І. Реутова. - Перм: РІЦ «Здрастуйте», 1994.

12. Кузнецова В.А. Про практику і перспективи соціальної допомоги старезним і инвалидам//Социальная робота. - 1992. - Вип. 1.

13. Настільна книга фахівця: Соціальна робота з інвалідами / Під ред. Е.І. Холостової, А.І. Осадчих. -- М., 1996.

14. Основи соціальної роботи. Навчань. посібник., Видавництво 2-е, испр. і доп.М., 2004.

15. Соціально-побутове обслуговування пенсіонерів і інвалідів. - Мінсоцзахисту, 1992. - Вип. 4.

16. Ярськая-смірнова е.р. Соціальне конструювання інвалідності // Соціологічні дослідження. 1999. №4.

Размещено на Allbest.ru