Україна як суспільство постмодерну: особливості соціокультурних змін

Размещено на http://www.allbest.ru/

Реферат з теми:

Україна як суспільство постмодерну: особливості соціокультурних змін

Зміст

Вступ

1. Проблема визначення поняття «постмодерн»

2. Особливості соціокультурних змін в постмодерновій Україні

Висновки

Список використаних джерел

Вступ

Не треба бути фахівцем в галузі мистецьких напрямів, щоб розуміти, що наше мистецтво, ширше - культура, світогляд - набуває нової якості, зрештою, зрозуміти, що проблема ситуації постмодернізму в Україні є досить актуальною. Впродовж останніх років в Україні феномен постмодернізму і навіть сам термін стали об`єктами різномасштабних теоретичних спекуляцій, імпульсом і причиною вже не лише суто літературних і мистецьких, а й суспільних історій. Іманентна для нашої культурної ситуації законсервованість та інерційність "локалізувала" феномен постмодернізму, адаптувала глобальне явище до національних потреб, презентувала запозичені ззовні стереотипи як місцеві нововідкриття. А результат лише той, що подібні хаотичні й несамостійні проекції значною мірою дезорієнтували, якщо не спотворили, саму "локальну" перспективу, культивуючи і кодифікуючи її всього лише як "неоколоніальний" простір.

1. Проблема визначення поняття «постмодерн»

Поняття „постмодерн” (або „постмодернізм”), що позначає сучасний цивілізаційний злам, „не стільки виявляється новою історичною епохою, скільки часом інтенсивного прояву суспільних та природних проблем нової якості” [1, с. 43]. Стосовно цього феномена упродовж кількох останніх десятиліть у науковому світі точаться постійні дискусії.

Уперше поняття „постмодерн” вжив 1917 року Р. Панвіц у книзі „Криза європейської культури”. У ній йшлося про нову людину, покликану подолати занепад. Хоча цей образ і перегукується з поширеним сьогодні поняттям „постмодерна людина”, російський філософ А. Гулига висловив думку, що це був „лише парафраз ніцшеанської ідеї „надлюдини” [5, с. 22], а німецький дослідник постмодернізму В. Вельш вважає його тодішнє вживання „передчасним”, бо тоді ще не існувало адекватного цьому феномену соціального прояву. Наближеного до сучасного розуміння термін набув у А. Тойнбі, який 1946 року визначив постмодернізм як якісно новий етап розвитку західноєвропейської культури. Цей період, що розпочався наприкінці ХІХ століття, ознаменувався, на думку вченого, „переходом від політики, що грунтується на мисленні в категоріях національних держав, до політики, що враховує глобальний характер міжнародних відносин”. Дещо пізніше, в 1960-і роки, коли висловлена А. Тойнбі думка матеріалізувалась у суспільно-політичній реальності і виникли нові явища, які раніше передбачити було просто неможливо, поняття „постмодерн” набуло в дослідженнях американських соціологів і критиків значення більш-менш адекватного якісним характеристикам соціально-культурного часу. Відтоді з'явилась значна література з проблем постмодернізму, а разом з нею і стійкі характеристики цього явища.

Під постмодерном сьогодні розуміють:

а) нову тенденцію в культурному самоусвідомленні розвинених західних суспільств, яку сучасний французький філософ Ж.-Ф. Ліотар характеризує як „недовіру стосовно метаоповідей”, вихід з обігу „метанаративного механізму легітимації” попередньої епохи, котрий тримався на звернених у майбутнє „великих завданнях” людства - ідеях прогресу, послідовного розвитку свободи, емансипації особистості, великої мети і великого героя, універсальності знань, індустріально-технічного розвитку, звільнення людства від тягаря буденної праці [7, с. 122];

б) глобальний стан цивілізації трьох останніх десятиліть ХХ століття, в умовах якого не тільки зникає визначеність, але й з'являється „безкінечна кількість невизначеностей”, які змушують зрозуміти, що „маємо справу не з „новим світовим порядком”, а з неспокійною, надломленою планетою” [3, с. 70];

в) новий напрям у соціальній теорії, який ставить за мету пояснити вищезазначені явища і процеси, „стимулює розробку багатомірних уявлень про пріоритети, цілі й завдання людства, ініціює виникнення поліваріантних способів, засобів, стратегій їх здійснення” [2, с. 71].

Ситуація постмодерну орієнтує на подолання етики антропоцентризму з його ставленням до навколишнього світу як до засобу самоутвердження в ньому людини-хазяїна, абсолютного володаря та повелителя. За нових обставин, як вважає сучасний російський філософ Л. Карасьов, стає зрозуміло, що загадка людини полягає не в тому, в який бік вона змінюється, а в тому, що вона взагалі не змінюється. І саме внаслідок цієї незмінності загальний стан світу постійно погіршується. Водночас постмодернізм, на думку вченого, дає сучасній людині шанс облишити Універсум і, нарешті, знайти спокій для себе, інтуїтивно орієнтуючись у подальшому на „ієрархію допустимого” як на найменше зло: „На що піде зрубане дерево: на будівництво храму чи на побудову шибениці? Ієрархія допустимого пояснить різницю миттєво, хоча загубленого дерева буде жаль в обох випадках” [8, с. 67]. Саме в цьому полягає морально-духовний вимір постмодерної ситуації і постмодерного світосприйняття.

Осмислення поняття „постмодерн” перебуває у стані постійного розвитку. Концепцій, які намагаються його пояснити, на сьогодні в країнах Заходу існує майже стільки, скільки там є університетів і професорів-гуманітаріїв. Причому відмова від цінностей модерну з'являється, на думку М. Хайдеггера, одного з теоретиків постмодернізму, не від бажання сліпої руйнації і не від суєтного прагнення до оновлення, а від необхідності надати світові такого смислу, який не принижує його до ролі прохідного двору в певну потойбічність [7, с. 111].

Характер різниці між епохами модерну і постмодерну сьогодні вже недостатньо розглядати на рівні нюансів, котрі цікавлять лише вузьке коло фахівців з езотеричних знань. На думку О. Панаріна, ці зміни є такими, що „декотрі з попередніх форм соціального і політичного життя стають просто неможливими”, а люди, які вивчають ці процеси (постмодерністи) - „це люди рубежу культурних формацій, яким дано порівняти попередній і новий дух” . На думку У. Еко, постмодернізм - не фіксоване хронологічно явище, а певний духовний стан, властивий представникам різних епох: „У кожної епохи є власний постмодернізм”. Однак, за словами Д. Затонського, „попередні „постмодернізми” ще жодного разу не відвойовували собі тієї рідкісної глобальності, яка відрізняє сьогоднішній, - можна б сказати, „істинний” постмодернізм, і, отже, не володіли його ледве не „хімічною” чистотою”. Остання якраз і дозволила розпізнати феномен, який існує здавна, завжди, але „у вигляді неявному, а тому від уваги спостерігача щораз вислизаючому” [6, с. 56].

Як зазначає Г. Померанц, відвертаючись від пафосу модернізму, людина в умовах постмодернізму потрапляє в лабети апатії, ослаблення волі. Апатія кілька разів вела цивілізацію до межі загибелі, сьогодні ж вона загрожує смертю. Модерністське і постмодерністське, вважає Д. Затонський, „це, в принципі, системи антагоністичні і водночас взаємодіючі, навіть певною мірою взаємозалежні”. Жодну з них не можна визнати кращою, досконалішою, оскільки „обидві вони недосконалі з причини всезагальної недосконалості як самого буття, так і наших про нього уявлень”. Відтак ледве не кожному з нас на якомусь етапі хочеться „поставити на „модернізм”, тому що „постмодернізм” є ж бо щось „декадентське”: він безпосередньо пов'язаний з крахом надій, з болісною втратою грунту під ногами, з втратою орієнтирів і видимих цілей”. Отже, сенс постмодернізму, на думку Д. Затонського, полягає в забезпеченні „ідеологічного відкату історії”: „Саме постмодерністський „стан передишки”, треба думати, десятки, а, може, й сотні раз уберігав і, сподіваюсь, ще вберігатиме людство від самознищення, яке неодмінно вже б сталося, якби люди завжди перебували у стані засліпленої модерністської активності” [6, с. 67].

У сучасних умовах постмодерністської реальності стає практично неможливим для втілення прагнення представників влади створити цілісну уніфіковану систему управління суспільними процесами, оскільки влада поступово втрачає попередню соціокультурну базу - людей, готових іти на будь-які жертви заради втілення волі, що виходить з єдиного центру. В епоху постмодернізму неможливими стають стандартизація, масовізація суспільства (на зразок описаного Х. Ортегою-і-Гассетом). Суспільство нової доби стає поліваріантним, у ньому панують не догми, а дискурс, на зміну очікуванню й надії людини поступово приходять прагматичний розрахунок і віра.

Вважати постмодерністську реальність порівняно з модерністською більш прогресивною, однозначно позитивною було б великою помилкою. Вона просто інша. Разом з позитивними явищами їй притаманні і негативні, що, в основному, пов'язано з відставанням значної частини суспільства від заданої цією епохою динаміки. Постмодерністська суспільно-політична реальність разом з негативними відкидає й такі, притаманні попереднім часам, феномени, як усталена ціннісна орієнтація (політичного лідера, еліти, влади), прагнення досягти кінцевої мети політики.

Політичній діяльності постмодерністського типу властиві фрагментарність, гра в гуманізм, активність чи лояльність. За цих умов політика перетворюється на різновид підприємництва, де провокуються події, конфлікти, створюються штучні іміджі лідерів, набуває самодостатнього характеру політична реклама. Розглядаючи постмодерн з різних кутів зору, варто погодитися з В. Пантіним, що чим далі світ рухатиметься до постмодерну, „тим необхіднішим для виживання людства буде подолання антагонізму між полярними, але однаково необхідними тенденціями соціального розвитку - між лібералізмом і соціалізмом, західництвом і грунтовництвом, сучасністю і традиційністю, соціальним прогресом і збереженням культури, збереженням природи” [10, с. 333].

В умовах домінування постмодерну значних трансформацій зазнає і правова реальність, яка справляє сутнісний вплив на політичну сферу. Остання продукує в сучасних умовах такі явища, як динамізм, мінливість, брак рівноваги, залежність від суб'єктивного сприйняття. Можливість адекватно уявити сучасну правову реальність дають новітні течії, що реалізують себе у філософії права - феноменологія, герменевтика, антропологія і синергетика. Отже, „ознаки держави-нації і права як міри свободи формально рівних індивідів, що випливають з конститутивних основ епохи модерну, пов'язаних переважно з обмінним типом суспільних зв'язків, невідворотно змінюються в ситуації постмодерну, як змінюється і тип праворозуміння” [8, с. 115].

2. Особливості соціокультурних змін в постмодерновій Україні

Сама постановка питання про постмодернізм у західній, слов'янській і зокрема українській культурах є однією з ключових методологічних проблем інтерпретації явища постмодернізму в Україні. Теоретичні суперечки про постмодернізм на українських теренах об`єднує одна спільна риса: постмодернізм трактується як певна - і неуникна - закономірність української культури як частини культури європейської, якщо і взагалі не західної, і водночас як необхідна фаза "вивільнення" української культури від ряду внутрішніх ідеологічних та естетичних стереотипів.

Подібний підхід до цього явища віддзеркалює типове для сьогоднішньої української теоретичної думки некритичне сприйняття західної культури, неорганічне засвоєння її історичної динаміки, її естетичної специфіки та її, врешті, парадигматичної цілісності. І саме тому, що в процесі цього засвоєння відсутнє бачення парадигматичної цілісності, історичної динаміки та естетичної специфіки власне української культури. Відтак екзальтоване прагнення втечі від однієї сітки стереотипів до іншої перетворюється на добровільне полювання за іншою сіткою стереотипів. некритичне сприйняття Заходу та його культури - закономірний та, мабуть, і неминучий результат різкого травматичного переходу України з однієї великої Системи в іншу, цілковито протилежну. Але статус України та її культури і в одній і в іншій Системі незмінний: це статус не суб`єкта, а об`єкта впливу, тобто пасивний статус сприймаючої (щоб не вжити термін "колонізованої") сторони. Саме тому травми цього переходу такі глибокі. Тим більше, що діагнози в основному спізнені, тож і пошук протидії, як правило, неефективний.

Інерційне і "невідфільтроване" засвоєння парадигм західної культури зумовило механічну аплікацію цих парадигм до специфіки українського культурного контексту, неселективну абсорбцію інформативних потоків, що й занурило українську критичну думку в теоретичний, методологічний та термінологічний хаос.

Явище постмодернізму не замикається в межах культури, а фактично заторкує всі форми життя постіндустріального суспільства, охоплюючи собою також політику і громадянську свідомість у цілому. Екстраполяція проблеми постмодернізму з культурного простору на інші простори самореалізації людини і суспільства не лише можлива, а й необхідна саме тому, що постмодернізм є світовідчуття, що перетворилося на світогляд. І як світогляд постмодерністська оптика, - незалежно від того, є вона органічною чи надуманою, - перенизала собою інтелектуальне життя нових поколінь доби посттоталітаризму, спричинившися до ґенераційних протистоянь і до кризових явищ не лише в культурі, а і в суспільно-політичній сфері.

Сучасне суспільство, трансформуючись, поступово перестає бути антиподом суспільства традиційного типу, прагне віднайти можливості для співіснування з останнім. З цим відходить у минуле стереотип: бути сучасним - отже бути Заходом. Існування універсальної моделі цивілізаційного розвитку заперечує, зокрема, відомий французький соціолог А. Турен, який зазначає, що нині не знайти доказів існування єдиної універсальної моделі людської цивілізації, втілення якої прагнули б усі країни, рухаючись до сучасного світу [10, с. 345]. Що ж стосується стійкості зазначеного стереотипу на пострадянському соціально-політичному просторі, то він, швидше за все, тимчасово спровокований несподівано-масштабною вестернізацією, ейфорія щодо позитивних наслідків якої поступово минає.

Подолання кризи ідентичності пострадянської людини, яка не тільки в Росії, а й в Україні все ще намагається знайти прихисток у віртуальному, неможливому для відтворення світі ідеалізованого масового суспільства, на думку українського філософа В. Горського, є надзвичайно складним, але не неможливим завданням, яке полягає в тому, щоб „прилучаючись до глобалізованого „ми” зберегти відчуття ідентичності власного „Я”. Отже, зауважує філософ, нам слід діяти, пам'ятаючи: „Не прагнути „злитися” з Європою, сховатися під затишною європейською парасолькою, а стверджувати власну європейськість, зберігаючи опозицію своєї неповторності, - ось те складне завдання, яке повинна вирішити українська культура на нинішньому етапі своєї трансформації” [4, с. 100].

Перехід суспільства і, в широкому розумінні, людської цивілізації від цінностей модерну до постмодерну це, на думку російського вченого Ю. Яковця, „найважчий період в історії людства за останнє тисячоліття, оскільки він відображає всезагальну кризу, агонію індустріального суспільства і „пологові корчі” постіндустріального, яке, вийшовши з чрева цивілізації, що минає, є ще надто слабким, щоб справляти визначальний вплив на долю людства” [9, с. 123]. За цих умов неминучі кризові ситуації і потрясіння в окремих країнах, цілих регіонах і в загальносвітовому масштабі. Вчені навіть не виключають можливості самознищення людської цивілізації. Усе залежить від того, чи зможе постіндустріальна цивілізація, не розпорошивши своїх зусиль, „залучити до сучасних процесів суспільного виробництва і відтворення, нагромадження багатства і розподілу його весь світ”, що стане основою для більш активного духовного життя людей, відкриє можливості для формування нових систем загальнолюдських цінностей і гуманізму [9, с. 130].

Висновки

потмодерн політичний пострадянський ідентичність

Впродовж останніх років в Україні феномен постмодернізму і навіть сам термін стали об`єктами різномасштабних теоретичних спекуляцій, імпульсом і причиною вже не лише суто літературних і мистецьких, а й суспільних історій. Поняття „постмодерн” (або „постмодернізм”), що позначає сучасний цивілізаційний злам, „не стільки виявляється новою історичною епохою, скільки часом інтенсивного прояву суспільних та природних проблем нової якості”. Стосовно цього феномена упродовж кількох останніх десятиліть у науковому світі точаться постійні дискусії.

Під постмодерном сьогодні розуміють: нову тенденцію в культурному самоусвідомленні розвинених західних суспільств, яку сучасний французький філософ Ж.-Ф. Ліотар характеризує як „недовіру стосовно метаоповідей”, вихід з обігу „метанаративного механізму легітимації” попередньої епохи, котрий тримався на звернених у майбутнє „великих завданнях” людства - ідеях прогресу, послідовного розвитку свободи, емансипації особистості, великої мети і великого героя, універсальності знань, індустріально-технічного розвитку, звільнення людства від тягаря буденної праці; глобальний стан цивілізації трьох останніх десятиліть ХХ століття, в умовах якого не тільки зникає визначеність, але й з'являється „безкінечна кількість невизначеностей”, які змушують зрозуміти, що „маємо справу не з „новим світовим порядком”, а з неспокійною, надломленою планетою”; новий напрям у соціальній теорії, який ставить за мету пояснити вищезазначені явища і процеси, „стимулює розробку багатомірних уявлень про пріоритети, цілі й завдання людства, ініціює виникнення поліваріантних способів, засобів, стратегій їх здійснення”.

Сама постановка питання про постмодернізм у західній, слов'янській і зокрема українській культурах є однією з ключових методологічних проблем інтерпретації явища постмодернізму в Україні. Теоретичні суперечки про постмодернізм на українських теренах об`єднує одна спільна риса: постмодернізм трактується як певна - і неуникна - закономірність української культури як частини культури європейської, якщо і взагалі не західної, і водночас як необхідна фаза "вивільнення" української культури від ряду внутрішніх ідеологічних та естетичних стереотипів. Сучасне суспільство, трансформуючись, поступово перестає бути антиподом суспільства традиційного типу, прагне віднайти можливості для співіснування з останнім. З цим відходить у минуле стереотип: бути сучасним - отже бути Заходом. Подолання кризи ідентичності пострадянської людини, яка не тільки в Росії, а й в Україні все ще намагається знайти прихисток у віртуальному, неможливому для відтворення світі ідеалізованого масового суспільства, на думку українського філософа В. Горського, є надзвичайно складним, але не неможливим завданням, яке полягає в тому, щоб „прилучаючись до глобалізованого „ми” зберегти відчуття ідентичності власного „Я”.

Список використаних джерел

1. Антонович И.И. После современности: Очерк цивилизации модернизма и постмодернизма. - Мн.: Беларуская навука, 1997. - 322 с.

2. Бауман З. Спор о постмодернизме // Социологический журнал - 1994. - № 4. - С. 69 - 81.

3. Горбатенко В. Постмодерн і трансформаційні цінності людського буття // Політичний менеджмент. - 2005. - № 1 (10). - C.3-13.

4. Горський В.С. Україна на порозі планетарної цивілізації // Практична філософія. - 2001. - № 2. - 220 с.

5. Гулыга А.В. Что такое постсовременность? // Вопросы философии. - 1988.- № 12. - С. 153.

6. Затонский Д.В. Модернизм и постмодернизм: Мысли об извечном коловращении изящных и неизящных искусств. - Харьков: Фолио; М.: ООО „Издательство АСТ”, 2000. - 136 с.

7. Лиотар Ж.-Ф. Состояние постмодерна / Пер. с фр. Н.А. Шматко.-М.: Институт экспериментальной социологии; СПб.: Алетейя, 1988. - С. 10; Философия культуры… - 356 с.

8. Мартинов А.Ю. Футурологічні сценарії глобальної перспективи // Нова парадигма: Альманах наукових праць.-Вип. 28.-Запоріжжя, 2002. - 152 с.

9. Яковец Ю.В. История цивилизаций: Учеб. пособие для студентов вузов гуманит. профиля. 2-е изд., перераб и доп.-М.: Гуманит. Изд. Центр ВЛАДОС, 1997. - 261 с.

10. Tauraine A. Modernity and Cultural Specifities // Modernity and Identity/International Social Science Journal / November. 1988. 444 р.

Размещено на Allbest.ru