Мета соціальної політики в Україні

Размещено на http://www.allbest.ru/

Зміст

Вступ

1.Мета соціальної політики в Україні

2. Сутність, завдання та реалізація соціальної політики в Україні

3. Сучасні напрями та перспективи розвитку соціальної політики в Україні

Висновки

Список використаної літератури

соціальний політика україна

Вступ

Метою соціальної політики держави є забезпечення рівноважного функціонування суспільства без струсів і потрясінь, досягнення в суспільстві злагоди, стабільності та соціальної цілісності, самодостатнього рівня життєдіяльності людей. Метою соціальної політики також є надання кожному членові суспільства можливості вільно розвиватися, реалізовувати свої здібності, одержувати дохід, поліпшувати добробут. Соціальна політика повинна насамперед передбачати створення належних умов для довгострокового збільшення доходів населення та підприємств як вихідних джерел забезпечення достатнього рівня життя та соціального забезпечення громадян. Видається очевидним, що з цією метою соціальна політика має бути інтегрованою у систему стратегії економічних реформ та відбуватися узгоджено із заходами грошово-кредитної, фіскальної, промислової політики, заходами стимулювання економічного зростання тощо. Перш ніж перейти до розгляду поняття "соціальна політика" треба зупинитись на понятті "державна політика". Як пише відомий автор Іванова О.Л. державна політика - це ідея, втілена в конкретний документ, затверджений законодавчою владою, який служить керівництвом до дії і в свою чергу є результатом політичного процесу. Отже, державна політика є результатом політичного процесу. Соціальна політика, як стверджує автор - це: напрям дій щодо соціальних явищ з метою управління соціальними взаємовідносинами і розподілом соціальних ресурсів. У представленій роботі хочеться зробити спробу, уникаючи популізму та догматизму, а також надмірної політизації в розгляді вище зазначених пунктів, прослідкувати практичне втілення соціальної політики в Україні в останні роки, оцінити наслідки й ефективність її реалізації, визначити місце соціальної політики в сучасній перехідній економіці та встановити основні напрями побудови сучасної соціальної політики, адекватної теперішньому етапу соціально-економічного розвитку України.

1. Мета соціальної політики в Україні

Соціальна політика є визначальним напрямом внутрішньої політики кожної держави. Соціальна політика - це складова загальної політики, втілена в соціальні програми та різноманітні заходи, спрямовані на задоволення потреб та інтересів людей і суспільства. У конкретнішому визначенні соціальна політика - це комплекс соціально-економічних заходів держави, місцевих органів влади, підприємств, організацій, спрямованих на захист населення від безробіття, підвищення цін, знецінення трудових заощаджень. Головним у соціальній політиці є обов'язок держави гарантувати законодавчо, соціально й економічно нормальні для даного історичного періоду умови, які забезпечують самостійне життя, свободу вибору життєвого шляху, сфери діяльності, відповідальність за свої дії, «плату» за рівень особистого добробуту і становища у суспільстві. Соціальна політика повинна будуватись на основі взаємної відповідальності та взаємних обов'язків держави й населення. Зрозуміло, що соціальна політика має бути адекватною стану економіки, але ігнорування соціальними проблемами може призвести до значних економічних втрат. В умовах кризи вона має бути адекватною стану розвитку економіки, сприяти стабілізації виробництва та забезпечувати мінімально необхідні стандарти життєвого рівня населення. Метою соціальної політики держави є забезпечення стабільної, без заворушень і потрясінь, життєдіяльності суспільства, досягнення соціальної злагоди та соціальної цілісності, належного рівня добробуту людей. Іншими словами, її мета - забезпечити гідний рівень життя, який виражається у певній кількості та якості споживчих благ і послуг, починаючи з «первинних», що задовольняють потреби працівників у продуктах харчування, одязі, засобах пересування, підтримки здоров'я і закінчуючи найскладнішими потребами, пов'язаними із задоволенням духовних, моральних, естетичних запитів. Суб'єктами соціальної політики є люди, держава, об'єднання працівників, роботодавців, громадські організації, колективи . Основним суб'єктом соціальної політики є особистість, оскільки жодне завдання соціального розвитку не може бути здійснене, коли не будуть створені умови для самореалізації особистісного потенціалу людини. Важливим суб'єктом у сучасних умовах є держава, яка за своїм потенціалом переважає можливості інших суб'єктів цього процесу. Саме держава здійснює повний комплекс заходів, спрямованих на постійний соціальний розвиток суспільства, а саме:

- у сфері праці та соціально - трудових відносин;

- у сфері доходів населення;

- щодо зайнятості, регулювання ринку праці;

- щодо міграційних процесів;

- у соціальній сфері;

- щодо демографічних процесів.

У сучасних умовах в Україні зростає роль профспілок та роботодавців у рамках соціального діалогу. Профспілки завжди заявляли про підтримку соціальної політики на шляху до європейської інтеграції, забезпечення гідних умов праці та зайнятості, дотримання Україною основних норм праці у тому формулюванні, у якому вони прийняті Міжнародною організацією праці. Суть соціального діалогу для роботодавців полягає в тому, що жодне з рішень органів влади всіх рівнів у сфері соціально - трудових відносин не приймається без попередніх консультацій зі сторонами соціального діалогу. Для роботодавців першочергове значення має здатність соціального діалогу сприяти ефективному функціонуванню ринкової економіки через регулювання її соціальних аспектів, а також бути інструментом запобігання або розв'язання соціально - економічних конфліктів, поліпшення умов для розвитку підприємництва та інвестування, підвищення продуктивності праці та конкурентоспроможності вітчизняного товаровиробника.

Об'єктами соціальної політики є:

- працездатне населення;

- соціально вразливі верстви населення і сім'ї з низькими доходами, інваліди, молодь, люди похилого віку та ін.

Основними завданнями соціальної політики в Україні є:

- ліквідація бідності і забезпечення динамічного зростання рівня життя населення;

- соціалізація структурних складових економічної політики (інвестиційної, цінової, бюджетної, грошово - кредитної, податкової та ін.);

- забезпечення умов виконання соціальних прав і гарантій населення, що визначені конституційними нормами;

- забезпечення соціальної стабільності та соціальної безпеки в країні.

Виходячи з цього, можна виділити основні напрями соціальної політики в Україні:

- підвищення добробуту за рахунок особистого трудового внеску, підприємництва та ділової активності;

- надання відповідної допомоги по безробіттю, збереження робочих місць, фахова перепідготовка осіб, що втратили роботу;

- проведення ґрунтовної пенсійної реформи, що буде забезпечувати справедливу систему пенсійних виплат з урахуванням трудового вкладу особи;

- надання адресної допомоги найбіднішим;

- сприяння всебічному державному захисту інтелектуального потенціалу суспільства, його ефективному використанню та примноженню;

- широка підтримка сім'ї, материнства та дитинства;

- забезпечення стабільного фінансування та державної підтримки розвитку духовної сфери, освіти та медицини.

- стипендій учням професійно-технічних та студентам вищих державних навчальних закладів;

- індексації доходів населення з метою підтримання достатнього життєвого рівня громадян та купівельної спроможності їх грошових доходів в умовах зростання цін;

- надання гарантованих обсягів соціально-культурного, житлово-комунального, транспортного, побутового обслуговування та обслуговування у сфері освіти, охорони здоров'я, фізичної культури та спорту, торгівлі та громадського харчування;

- забезпечення пільгових умов задоволення потреб у товарах та послугах окремим категоріям громадян, які потребують соціальної підтримки.

Державну соціальну допомогу, що надається в Україні, можна поділити відповідно до критеріїв відбору її отримувачів на соціальну допомогу, яка надається з урахуванням потреб, але без урахування майнового стану або доходу та адресну соціальну допомогу, яка надається з урахуванням доходу або майнового стану. Система соціального страхування, що діє в Україні, включає у себе: пенсійну систему, соціальне страхування на випадок безробіття, соціальне страхування у зв'язку з тимчасовою втрата працездатності та соціальне страхування від нещасних випадків на виробництв. В різних державах у поняття соціальної політики вкладається різний зміст й компетенції державних органів в цій галузі є суттєво різними. Узагальнюючи можна, на мою думку, стверджувати, що всі вони відрізняються ступенем розподілу відповідальності за долю людини між суспільством і самою людиною. В одному випадку держава бере на себе максимальну відповідальність за долю своїх громадян, в іншому ця відповідальність найбільшою мірою лежить на людині. Питання щодо найкращої системи є, мабуть, доволі схоластичним, оскільки в кожній країні вони складалися історично в силу не лише економічних причин, а й під впливом безлічі інших чинників - політичних, психологічних, національних та інших. Як засвідчує практика, з кінця ХХ століття в країнах-учасницях ЄС сутністю соціальної політики остаточно стало створення умов для соціального діалогу, в рамках якого мають здійснюватися переговори в інтересах всіх його учасників. Соціальний діалог сприяє формуванню громадянського суспільства. Обсяг і форми участі партнерів соціального діалогу дуже різні. Йдеться про різноманітні форми регулярних контактів і узгоджень, в першу чергу - між роботодавцями і працівниками. В цьому випадку механізм регулювання ринку праці охоплює весь спектр економічних, юридичних, соціальних і психологічних чинників, що визначають функціонування ринку праці, які реалізуються через систему соціального діалогу. Враховуючи актуальність цієї проблематики та безумовну її перспективність для практичного застосування, доцільно простежити передумови виникнення та структурно-функціональні особливості концепцій розвитку інституту соціального діалогу. Таким чином, головна мета соціальної політики в умовах соціально орієнтованої ринкової економіки -- зняти всі обмеження на шляху вільної економічної діяльності, дати можливість кожному працівникові, кожному трудовому колективу одержувати доходи відповідно до реального внеску в збільшення суспільного багатства і задоволення потреб суспільства та населення держави.

2. Сутність, завдання та реалізація соціальної політики в Україні

В умовах соціально орієнтованої ринкової економіки утвердження принципів справедливості здійснюється завдяки реалізації заходів соціальної політики. Соціальна політика -- це діяльність державних і громадських інститутів, суспільних груп та окремих осіб (суб'єктів соціальної політики), спрямована на реалізацію соціальних потреб людини, що забезпечують її життєдіяльність і розвиток як соціальної істоти на основі принципу соціальної справедливості за беззастережного дотримання її громадянських прав та свобод. У конкретнішому визначенні соціальна політика являє собою комплекс соціально-економічних заходів держави, місцевих органів влади, підприємств, організацій, спрямованих на захист населення від безробіття, підвищення цін, знецінення трудових заощаджень. Її мета -- забезпечити гідний рівень життя, який виражається у певній кількості та якості споживчих благ і послуг, починаючи з «первинних», що задовольняють потреби працівників у продуктах харчування, одязі, засобах пересування, підтримки здоров'я і закінчуючи найскладнішими потребами, пов'язаними із задоволенням духовних, моральних, естетичних запитів. Головним у соціальній політиці є обов'язок держави гарантувати законодавчо, соціально й економічно нормальні для даного історичного періоду умови, які забезпечують самостійне життя, свободу вибору життєвого шляху, сфери діяльності, відповідальність за свої дії, «плату» за рівень особистого добробуту і становища у суспільстві. Соціальна політика повинна будуватись на основі взаємної відповідальності та взаємних обов'язків держави й населення. В умовах нестабільного розвитку економіки вона має бути адекватною стану розвитку економіки, сприяти стабілізації виробництва та забезпечувати мінімально необхідні стандарти життєвого рівня населення. У законодавчому порядку держава встановлює основні соціальні гарантії та механізм їх реалізації. Конституцією України (статті 43, 46, 47, 48, 49, 50, 53, 56) гарантується право на працю, добровільний вибір професії та роду трудової діяльності, освіту та медичну допомогу. Соціальні гарантії визначають міру відповідальності держави перед своїми громадянами і забезпечують певний рівень життя усім верствам населення. Головним завданням соціальної політики є досягнення відповідності цілеспрямованої діяльності системи, її соціально-політичних інститутів, що є суб'єктами такої політики, соціальному розвитку згідно з вимогами об'єктивних закономірностей суспільного прогресу. Іншими завданнями можна вважати забезпечення чіткого функціонування суб'єктів соціальної політики, узгоджуваної діяльності різних її елементів, формування їх оптимального співвідношення та підтримання необхідних пропорцій між ними. Стратегічним завданням соціальної політики є запобігання негативним соціальним явищам, недопущення зниження добробуту широких верств населення та забезпечення зростання інтегрального показника людського розвитку, запровадженого ООН у 1990 р. Серед актуальних і невідкладних завдань соціальної політики Уряду України провідне місце має належати питанням удосконалення системи заробітної плати, забезпечення її органічної залежності від кінцевих результатів праці самих працівників і підприємств у цілому; забезпечення регулюючої функції мінімальної заробітної плати; вдосконалення міжвідомчих і міжкваліфікаційних співвідношень заробітної плати, усунення деформації та необґрунтованих відмінностей в оплаті; упорядкування системи оплати праці в організаціях і установах бюджетної сфери. Важливе місце серед завдань соціальної політики належить створенню нових економічно доцільних робочих місць, особливо в трудонадлишкових районах та галузях, і формування державного замовлення на проведення громадських робіт з метою пом'якшення безробіття. Їх розв'язання сприятиме підвищенню рівня життя населення, поліпшенню матеріального становища й умов життя працівників та скороченню кількості малозабезпеченого населення. Держава та її органи є центральним, але не єдиним суб'єктом соціальної політики. Її роль значною мірою підкріплюється роллю безлічі інститутів (елементів) громадянського суспільства, яким держава делегує широкий спектр функцій. Як видн вони включають, крім суб'єктів та об'єктів, також принципи, інститути й механізми. Особливість ролі держави полягає в її відповідальності за соціальну стабільність у суспільстві, усталеність соціального стану громадян, їхніх родин, соціальних груп, проведення політики прогресивного розвитку суспільства. Це зумовлено самою природою держави як єдиного політичного та правового суб'єкта, що володіє усім спектром владних повноважень. Принциповою умовою існування соціальної держави у сучасному світі є наявність розвинутих структур громадянського суспільства, що передбачає діяльність у суспільстві вільних асоціацій, соціальних інститутів, соціальних рухів і т. ін., наявність безлічі самостійних суб'єктів господарювання та організацій самоврядування, реалізацію прав і свобод особи, забезпечення її недоторканності та безпеки. Саме наявність громадянського суспільства дозволяє істотно підвищувати рівень людського потенціалу та соціальної захищеності громадян. Крім держави й інститутів громадянського суспільства, суб'єктами соціальної політики можуть виступати корпорації (підприємства, організації) та сама особистість. Звичайно ключовим механізмом реалізації соціальної політики в умовах соціальної держави є соціальне страхування (обов'язкове та добровільне), яке доповнюється низкою соціальних гарантій та послуг з боку держави та громадських організацій. Предметом соціального страхування є основні соціальні ризики, які загрожують відтворенню населення: тимчасова непрацездатність у результаті хвороби, ушкодження здоров'я, вагітності та пологів, догляду за членом сім'ї; постійна непрацездатність у результаті інвалідності та старості; втрата трудового доходу у зв'язку з неможливістю працевлаштування; втрата доходів сім'ї у випадку смерті годувальника; виникнення непередбачуваних витрат у випадку оплати медичних послуг, народження і виховання дитини, оплати ритуальних послуг та поховання. Об'єкт соціального страхування -- майнові інтереси громадян, пов'язані з компенсацією втрати трудового доходу або оплатою видатків, які раптово виникли внаслідок настання соціальних ризиків. Як соціально-економічна категорія, соціальне страхування - це система відносин з розподілу і перерозподілу національного доходу, які полягають у формуванні зі страхових внесків, сплачуваних працюючими громадянами та роботодавцями, державних дотацій спеціальних страхових фондів, кошти яких використовують для утримання осіб, які не беруть участі у суспільній праці. Соціальне страхування -- найважливіший елемент державної соціальної політики у сфері управління ризиками відтворення населення і виконує функції соціального захисту, забезпечення фінансування соціальної допомоги, регулювання доходів та рівня життя різних груп населення, попередження та профілактики наслідків настання соціальних ризиків. Організаційні принципи соціального страхування визначаються національними, історичними, та політичними традиціями суспільства.

Для кожного режиму соціального страхування характерні свої організаційні структури. Основні відмінності організаційних структур національних систем соціального страхування полягають у виборі страховиків, тобто тих установ, які здійснюють функції збирання, акумуляції та витрачання коштів. Класичним прикладом інфраструктури основних режимів соціального страхування є національний страховий фонд Великобританії і каси взаємного страхування в Німеччині. Окрім централізованої і децентралізованої структур соціального страхування функціонують змішані моделі, в яких і ті, й інші форми мають приблизно рівне значення (Японія, Франція, Швейцарія). Функціональну структуру соціального страхування оцінюють за структурою страхових виплат і страхових внесків. Структура страхових виплат характеризує реальний рівень відшкодування ризиків як за рахунок страхування, так і за рахунок державної бюджетної участі у компенсації соціального збитку. У світовій системі соціального страхування структура виплат по країнах однаково регламентована в країнах ЄС, левову частку виплат якої становлять пенсії -- 54,8%10. Національні показники різняться в межах 6-7%. Соціальне страхування можна проводити в двох формах: державній і колективній. Державне соціальне страхування обов'язкове, а колективне може бути і обов'язковим, і добровільним. За ступенем охоплення населення соціальне страхування буває загальним або для окремих соціальних груп населення. Проте страховий механізм захисту населення, і насамперед працездатного, в Україні тільки-но започатковується і це ускладнює соціальний захист громадян. До цього слід додати високий рівень безробіття, різке скорочення функцій захисту державою сім'ї і громадян, що викликало не тільки обвальне падіння рівня життя значної частини населення, а й деформацію колишніх соціальних норм і гарантій.

3. Сучасні напрями та перспективи розвитку соціальної політики в Україні

Соціальна політика ґрунтується на законодавчо встановлених основних соціальних гарантіях і правах громадян України, зафіксованих Конституцією держави. З напрямів соціальної політики, викладених в одному з послань Президента до Верховної Ради України, можна виділити:

- досягнення соціальної злагоди у процесі суспільного розвитку на основі соціального миру та співпраці, соціального партнерства як різних класів, соціальних груп, прошарків суспільства, так і суб'єктів соціального регулювання, ринкового господарства;

- утвердження у суспільстві соціальної справедливості як важливої суспільної цінності, без якої неможливий повноцінний соціальний та економічний розвиток суспільства, свобода задоволення потреб та інтересів людини, створення умов для соціальної безпеки;

- розширення, поглиблення суспільного поля для реалізації творчого соціального потенціалу людини, свободи вибору нею напрямів самореалізації у сфері соціального буття, збагачення змісту і напрямів альтернативної діяльності у процесі соціального, суспільного розвитку;

- формування у суспільстві нової соціальної культури, яка б ґрунтувалася на базисних морально-етичних, соціальних цінностях, знань, переконань, світоглядних орієнтацій, зокрема нового соціального світобачення в органічній єдності з суспільною діяльністю щодо освоєння соціального буття, самореалізації соціального потенціалу людини;

- формування та розвиток соціально-ринкової економіки, соціально орієнтованого господарства, за якого економічна свобода ринку спрямовувалася б на посилення соціальної безпеки людини і суспільства, соціальної захищеності особистості, її незалежності від держави;

- розвиток соціально-класових відносин, в основі яких лежить становлення різноманітних елементів нової соціально-класової структури суспільства і головним чином формування потужного середнього класу як чинника соціально-політичної та економічної стабільності суспільства, створення умов для функціонування динамічних процесів соціальної мобільності;

- регулювання розвитку соціально-етнічних, етнонаціональних відносин на основі принципу рівності всіх націй і етнічних груп, єдності етнонаціонального та загальнолюдського, етнічного і соціального в національному;

- регулювання сімейно-шлюбних відносин, спрямованих на зміцнення соціальних, духовних, моральних, матеріальних цінностей сім'ї, на виконання нею як найважливішим соціальним інститутом суспільства своїх функцій, розв'язання суперечностей між сім'єю та державою і суспільством;

- регулювання процесів соціально-територіального розвитку соціально-просторовими формами організації суспільства, насамперед розселенням, соціально-культурними процесами урбанізації, а також міграційними процесами;

- створення умов для заохочення продуктивної трудової діяльності, зростання соціально-економічної активності населення, відтворення і всебічна реалізація трудового потенціалу на основі формування внутрішніх глибинних життєздатних джерел розвитку мотивації трудової діяльності кожної людини, спроможної до праці;

- створення умов для забезпечення достатнього життєвого рівня кожної людини, її сім'ї, обмеження соціального розшарування населення за рівнем доходів, стимулювання формування стабільного платоспроможного попиту населення на основі соціального самозахисту, самоствердження кожним трудівником свого добробуту, мікросхеми свого соціального захисту відповідно до свого трудового внеску і заходи соціально-економічної активності;

- вироблення та створення гнучкої, динамічної системи оплати праці на основі глибокої структурної реформи заробітної плати, формування її нової моделі, збільшення її частки у структурі суспільного доходу як головного джерела підвищення добробуту громадян, що ґрунтується на високій ціні робочої сили, наближення мінімальної заробітної плати до межі малозабезпеченості, підвищення рівня мінімальної заробітної плати, посилення впливу тарифної системи під час визначення заробітної плати;

- формування динамічної, гнучкої системи соціального захисту, яка охоплює кілька типів соціальних заходів, на основі розширення та поглиблення соціально-економічної бази, соціальної безпеки людини, посилення соціальної захищеності особи, активного реформування системи соціального захисту і насамперед тих її складових, що ставлять трудівника в абсолютну соціальну залежність від держави;

- вироблення та впровадження у практику нової концепції розвитку соціального страхування за всіма його видами -- пенсійного, медичного, через хворобу, з безробіття - на засадах справедливого розподілу фінансового тягаря між роботодавцями, працівниками і державою;

- реформування системи пенсійного забезпечення на основі як обов'язкового, так і добровільного страхування, зокрема, державної системи з обов'язковим пенсійним страхуванням і недержавної, що функціонує на засадах добровільного страхування;

- регулювання ринку праці, здійснення політики зайнятості, мета якої -- максимальне забезпечення роботою працездатного населення відповідно до структурних змін зайнятості та кількісного і якісного складу трудових ресурсів, запобігання масовому безробіттю;

- глибока структурна реформа державної житлової політики на основі створення умов для розширення, стимулювання і децентралізації житлового будівництва у різних формах за рахунок різних джерел фінансування, ринку будівельних послуг, зміни структури житлового фонду, стратегії будівництва; перехід на самоокупну плату за користування житлом і комунальні послуги та до адресних субсидій для окремих категорій громадян, створення сприятливого житлового середовища.

У процесі управління трудовим потенціалом суспільства соціальними рішеннями охоплюються види економічної діяльності зі значними проблемними ситуаціями, пов'язаними з відтворенням робочої сили, її оптимальним використанням у процесі виробництва. Вони зумовлюються політичними, економічними, соціальними та організаційними чинниками, які діють тепер і можуть виникнути у майбутньому. Тому об'єктами прийняття соціальних рішень з питань створення умов для творчої високопродуктивної праці є як перспективні завдання розвитку кадрів, що виконуються у галузях освіти, культури та соціальної політики, так і оперативні заходи щодо їх реалізації.

Соціальна політика безпосередньо пов'язана з людиною та її особистими інтересами. Тому, приймаючи рішення соціального спрямування щодо управління трудовим потенціалом суспільства, керівництво держави несе високу суспільну відповідальність. Повного узгодження суспільних і особистих інтересів можна досягнути лише через реалізацію багатьох соціальних рішень. Такі рішення приймають керівники усіх рівнів управління. Вони мають прямий і в багатьох випадках вирішальний вплив на поведінку працівників.

Висновки

Підсумовуючи все сказане вище, при визначенні поняття соціальної політики, на мою думку, на перше місце необхідно ставити не інтереси різних соціальних чи демографічних груп та їх узгодження, а людину, як основну складову будь-якої суспільної групи, а на меті діяльності держави та суспільних інститутів ставити задоволення її життєвих потреб за неодмінної умови дотримання громадянських прав і свобод людини. Діяльність держави у соціальній сфері виключно в формі соціального захисту, її відрив від інших складових соціально-економічної політики, і навпаки, здійснення економічної політики без урахування потреб соціального розвитку, закономірно призводять до руйнування як економіки, так і соціальної сфери. Я завжди критично дивлюся на ту ситуацію в Україні, яка орієнтована більше на економічний чи соціальний розвиток і в якій переважає політична домінанта. Тому вважаю, що ті кроки, які уже визначені пріоритетними в діяльності Кабінету Міністрів України у напрямку розбудови соціально орієнтованої економіки, наблизять Україну до європейських стандартів соціального захисту громадян, сприятимуть середнього класу серед працюючого населення та відповідно зменшенню бідних людей в Україні. Запропонована система реформ - веління часу, відкладання її здійснення є основним гальмом як економічних, так і соціальних систем. Метою соціальної політики є створення умов для розвитку та оптимального функціонування соціальних відносин, надання особливого захисту потребуючим верствам населення, а саме об'єктам соціальної політики. Соціальна держава має виконавчий орган - уряд, який розпоряджається певною кількістю заходів та методів для досягнення цілей (інструментів) соціальної політики, які можна втілити при наявності відповідних складових соціальної політики. Тому дуже важливим при розумінні суспільних процесів є поняття "соціальна політика" у вузькому значенні цього слова. Саме на її основі відбуваються усі трансформаційні процеси у соціумі, беруть початок всі соціальні змін.

Список використаної літератури

1. Конституція України. Прийнята на п'ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 року. -- К., 1996

2 Управління трудовим потенціалом Васильченко В. С., Гриненко А. М., Грішнова О. А., Керб Л. П. - Навч. посіб. -- К.: КНЕУ, 2005. -- 403 с.

3. Витренко Н. М. Социальная инфраструктура Украины: Оценка уровня и перспектив развития. -- К.: Наук. думка, 1993.

4 Чистов С.М., Никифоров А.Є., Куценко Т.Ф. Державне регулювання економіки. Навчальний посібник. Київ: КНЕУ, 2000, 316 с.

5 Іванова О.Л. Соціальна політика: теоретичні аспекти: Курс лекцій / НаУКМА. Шк..' соц. роботи - К.: Вид. дім «КМ Академія», 2003.

6. Бурджалов Ф.Э., Гришин И.В., Сванвдзе З.Я., Соболева И.В. Типы социальной политики // Общество и экономика. - 1997. - № 1-2. - С. 30-36.

7. Ганслі Т.М. Соціальна політика та соціальне забезпечення за ринкової економіки. - К. : Основи, 1996. - 237с.

8. Гансова Е.А. Сучасна соціальна та гуманітарна політика в контексті соціологічної науки: Навч. посіб. - О. : Вид-во ОФ УАДУ, 2000. - 64с.

9. Григорьева Н.А. Социальная политика: основные понятия //Журнал исследований социальной политики. - 2003. - №1. - С.40.

10. Семигіна Т.В. Порівняльна соціальна політика: Навч. посібник. - К.: МАУП, 2005. - 276с.

11. Скуратівський В.А., Палій О.М. Основи соціальної політики: Навч. посіб. -К. : МАУП, 2002. - 200с.

12. Шевчук П.І. Соціальна політика: Навч. посіб. - Л. : Світ, 2005. - 400с.

Размещено на Allbest.ru