Проблема сирітства в Україні

Размещено на http://www.allbest.ru/

Вступ

Життя коротке, але людина знов і знов переживає його у своїх дітях.

(В. Сухомлинський)

Прогресивні зміни, що відбуваються сьогодні в суспільстві, з одного боку, сприяють саморозкриттю, самовизначенню й самоствердженню людини, з іншого - виявляють дефіцит добра і милосердя. Багато труднощів навколо нас саме через безсердечність та байдужість до всього того, що на даному етапі нас не стосується. Але кожен з нас має право відчути батьківську любов та родинне тепло. Печально, що є діти, які позбавлені такого, які потребують особливого ставлення з боку чужих, нерідних йому людей - це діти - сироти.

Це одна з глобальних проблем українського суспільства, яка потребує уваги та певних дій з боку не тільки керівництва, а й кожної людини. Прикро, що скільки зусиль ми не приклали б остаточно її вирішити неможливо, але ми не повинні сидіти склавши руки, треба боротися за долю кожного з дітей, вони майбутнє нашої держави.

Якщо подивитися, ми бачимо сьогодні стільки обездолених дітей, як вони крокують по життю без батьківської опіки, як мріють про сім'ю, про той затишок, якого бракує для того, щоб просто відчувати радість та тепло. Тому, хто виріс у родині, важко уявити, що відчуває маленька дитина, яка залишилась без батьків. Майже безпорадна, без батьківської підтримки і любові, вона залишається наодинці із складними життєвими проблемами.

Серед підлітків та молоді поширюється куріння, алкоголізм, наркоманія, токсикоманія, венеричні захворювання, посилюється загроза епідемії СНІДу. Частішають випадки вагітності неповнолітніх. Помітно зростає дитяча бездоглядність, злочинність, проституція, кількість самогубств.

У духовному розвитку спостерігається розпливчастість життєвих цілей, девальвація загальнолюдських і культурно-національних цінностей, для значної частини дітей властивий стан соціальної інфантильності. Актуалізуються проблеми культури спілкування, адаптованості дітей і підлітків до навчально-виховних колективів. Об'єктивними причинами різкого зниження фізичного, психічного, соціального і духовного здоров'я підростаючого покоління є глибока соціально-економічна криза, екологічні проблеми, критичний стан щодо забезпечення дітей раціональним харчуванням, слабка матеріально-технічна база системи охорони здоров'я і освіти. Комерціалізація соціальної сфери обмежує доступ дітей до позашкільної освіти, задоволення їх культурних інтересів та спортивно-оздоровчих потреб.

Поліпшення умов розвитку дітей має розглядатись як передумова сприятливого соціально-економічного і демографічного майбутнього, як проблема національного значення, що потребує першочергового вирішення. Сім'я є і залишається природним середовищем для фізичного, психічного, соціального і духовного розвитку дитини, її матеріального забезпечення і несе відповідальність за створення належних умов для цього. Вона має виступати основним джерелом матеріальної та емоційної підтримки, психологічного захисту, засобом збереження і передачі національно-культурних і загальнолюдських цінностей прийдешнім поколінням. У першу чергу сім'я повинна залучати дітей до освіти, культури і прищеплювати загальнолюдські норми суспільного життя. Основними методами збереження та зміцнення здоров'я в умовах сім'ї має стати профілактика захворювань та дотримання певних гігієнічних правил у повсякденному житті, оптимальна фізична активність, загартування організму, повноцінне харчування, запобігання шкідливим явищам -- курінню, алкоголізму тощо.

Усі державні та суспільні інституції мають підтримувати зусилля батьків або осіб, які їх замінюють, спрямовані на забезпечення відповідних умов для виховання, освіти, розвитку здорової дитини.[8,1].

В кожної дитини-сироти своя доля, насичена проблемами та негараздами. І замість того, щоб звернутися до рідних, вони все тримають в собі, борються самостійно, та наскільки сильною людина не була, їй потрібна допомога, порада і просто турбота зі сторони. Діти-сироти проблематично пристосовують до дорослого життя, як не прикро, але більшість з них поповнюють кримінальні групи . Чи маємо ми право судити їх та їхні вчинки, адже за те, що вони опинилися в такому стані вони не винні.

Те, що діється зараз навкруги, не повинно залишати нас осторонь. В Україні спостерігається стрімке збільшення дітей сиріт та дітей позбавлених батьківського піклування , що відбувається на фоні зменшення чисельності дитячого населення. На сьогодні в країні проживає більше 100 тис. дітей сиріт та дітей позбавлених батьківського піклування. [2,5].

В. Сухомлинський: "Дитина - це дзеркало кожної родини". Як у краплі води відбивається сонце, так і в дітях відбивається моральна чистота матері та батька". Кожній дитині потрібна родина.

В.Сухомлинський вважав, що найблагороднішою роботою кожної сім'ї і родини є творення людини. Характерною рисою цієї роботи є те, що людина знаходять у ній ні з чим незрівнянне щастя. Адже, продовжуючи, рід людський, батько та мати повторюють у дитині самих себе, і від того наскільки свідоме це повторення, залежить моральна відповідальність за людину, за її майбутнє.

Звертаючись до батьків, Сухомлинський нагадував: "Якщо ви хочете стати неповторною особистістю, якщо мрієте залишити після себе глибокий слід на землі - необов'язково бути видатним письменником чи вченим, творцем космічного корабля або відкривачем нового елемента періодичної системи. Ви можете утвердити себе в суспільстві, засяяти красивого зіркою неповторної індивідуальності, виховавши хороших дітей, хороших громадян, хороших трудівників, хорошого сина, хорошу дочку, хороших батьків для їхніх дітей. Творення людини - найвище напруження всіх ваших сил. Це і життєва мудрість, майстерність, і мистецтво. Діти - не тільки і нестільки джерело радості. Діти - це щастя, створене вашою працею".

Проблема виховання дітей сиріт є актуальною в будь-який час, вона збентежить душу кожного, хто вміє відчувати.

"У полі росла кураінка. Поряд з нею - мама i тато, бабуся i дідусь, прабабуся і прадідусь. Вночі біг вовчик i зачепив кураїнку, вирвав її з грунту. Більше вона не могла пити водички, живитися. Припекло сонечко і висушило кураїнку. Подув вітер і покотив її полем. Капали сльози з її очей, боляче було відриватися від свого роду. Зачепилась вона за стареньке дерево, а на ранок подув вітер з іншого боку, знову покотив її через поле. І стала вона перекотиполем .".

Так і людина, як і рослина, не може жити без правічного грунту. Живосилом вирвана з рідного місця, почне всихати, перероджуватися на перекотиполе. Без зв'язку з ріднею людина стає безпорадна. Вона завжди стояла і стоятиме біля витоків людського життя i щастя, додаватиме сили і відваги, оберігатиме від напастєй, хвороб душі і тіла, вчитиме шанувати людей, їх працю, їх мудрість, святою молитвою звучатиме в твоїх устах велике і величне слово - РОДИНА.

Становище дітей, що втратили опіку біологічних батьків нині дуже складне.

Як проблема національного значення, що потребує першочергового розв'язання, а також для стабілізації демографічного розвитку України, має розглядатись питання поліпшення умов розвитку дітей, які вже опинились в скрутному становищі, а також запобігання поширенню цього явища в суспільстві.

Сирітство - соціальне явище, зумовлене наявністю у суспільстві дітей, батьки яких померли, а також дітей, які залишились без батьківського піклування в наслідок позбавлення останніх батьківських прав або визнання їх в установленому порядку недієздатними.

Соціальне сирітство - соціальне явище, спричинене ухиленням або відстороненням батьків від виконання батьківських обов'язків по відношенню до неповнолітньої дитини.

Соціальні сироти - це особлива соціально-демографічна група дітей, які внаслідок соціальних, економічних та морально-психологічних причин зостались сиротами при живих батьках. До них належать і безпритульні та бездоглядні діти, тобто діти вулиці. За визначенням ЮНІСЕФ (Дитячого фонду ООН) діти вулиці це: діти, які не спілкуються з власними родинами і живуть у тимчасових сховищах (покинутих будівлях тощо ) або не мають взагалі постійного пристановища і кожен день ночують будь-де; їхніми першочерговими потребами фізіологічне виживання та пошук житла; діти, які підтримують контакт із сім'єю, але через бідність, перенаселеність, різні види експлуатації та зловживань стосовно до них проводять більшу частину дня, а інколи і ночі на вулиці; діти-вихованці інтернатів та притулків, які з різних причин втекли з них і перебувають на вулиці. [3, 6-9].

Дітьми-сиротами прийнято вважати тих дітей, які втратили батьків у результаті смерті, батьки невідомі або визнані недієздатними.

Дітьми, позбавленими батьківського піклування, вважаються діти, чиї батьки у судовому порядку позбавлені батьківських прав або вилучені з сім'ї без позбавлення батьківських прав.

Окрему групу дітей-сиріт становлять діти, від яких батьки відмовились ще у пологових будинках або яких, народивши, покинули чи "підкинули" кому-небудь, чи залишили будь-де. У цілому такі факти можна пояснити соціально-фізіологічною незрілістю матері котра народжує дитину. На думку спеціалістів, вони є результатом легковажного ставлення дівчат-підлітків до вагітності та її наслідків, намагання приховати від близьких факт народження дитини, однак іноді це є й наслідком глибокого порушення психологічного стану матері, світосприйняття тощо. Проте найчастіше це пов'язано все ж таки з асоціальною поведінкою матері .

Відстежити всі можливі причини відмови від дитини важко, оскільки вони є надто різними. Скажімо, у багатьох випадках відмова матері від новонародженої дитини у заявах на ім'я головного лікаря лікарні, де дитина народжена, пояснюється "поганим матеріальним станом" сім'ї породіллі. В останні роки ця причина стає домінуючою і у багатьох випадках обумовлює відносно нове соціальне явище; батьки, виховуючи трьох-чотирьох дітей, відмовляються від виховання та утримання наступної народженої ними дитини. Досить часто відмовляються також і від наявно хворої новонародженої дитини.

Кожна дитина має право на виховання в сімейному оточенні, незалежно від того, може її біологічна родина забезпечити нормальні умови життя та виховання чи ні, і чи здатні батьки належним чином виконувати свої обов'язки. Щодо дітей, які за певних життєвих обставин залишилися без батьківського піклування ? обов'язок забезпечення їхнього розвитку бере на себе держава.

Сімейним кодексом України, законами України "Про охорону дитинства", "Про забезпечення організаційно-правових умов соціального захисту дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування" пріоритетом влаштування дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, визначено саме сімейне виховання, а основними його формами - усиновлення, оформлення опіки (піклування), влаштування до прийомної сім'ї,дитячого будинку сімейного типу. [4].

Сирітство - це особливий соціальний і духовний стан дітей, який варто сприймати як своєрідне хронічне захворювання, що піддаватиметься лікуванню лише в разі повернення дитини в сім'ю" [1].

Статус дитини, позбавленої батьківського піклування, надається дітям:

- Батьки яких позбавлені батьківських прав, що підтверджується рішенням суду;

- Які відібрані у батьків без позбавлення батьківських прав, що підтверджується рішенням суду;

- Батьки яких визнані безвісно відсутніми, що підтверджується рішенням суду;

- Батьки яких оголошені судом померлими, що підтверджується свідоцтвом про смерть, виданим органами реєстрації актів цивільного стану;

- Батьки яких визнані недієздатними, що підтверджується рішенням суду;

- Батьки яких відбувають покарання в місцях позбавлення волі, що підтверджується вироком суду;

- Батьки яких перебувають під вартою на час слідства, що підтверджується постановою суду;

- Батьки яких знаходяться у розшуку органами внутрішніх справ, пов'язаному з ухиленням від сплати аліментів та відсутністю відомостей про їх місцезнаходження, що підтверджується ухвалою суду або довідкою органів внутрішніх справ про розшук батьків та відсутність відомостей про їх місцезнаходження;

- У зв'язку з тривалою хворобою батьків, яка перешкоджає їм виконувати свої батьківські обов'язки, що підтверджується висновком медико-соціальної експертної комісії про наявність у батька, матері хвороби, що перешкоджає виконанню ними батьківських обов'язків, виданим у порядку, встановленому МОЗ;

- Підкинутим, батьки яких невідомі, покинутим в пологовому будинку, іншому закладі охорони здоров'я або яких відмовилися забрати з цих закладів батьки, інші родичі, про що складено акт за формою, затвердженою МОЗ і МВС.

Безпосередні причини сирітства

1. Відмова батьків від дітей, в тому числі і при народженні. Як показують статистичні дані, кількість дітей, від яких відмовилися батьки, постійно продовжує зростати. Причини відмови від дітей в основному проявляються через соціально-економічні фактори (залишають дітей матері з соціально незахищених сімей, які не мають гарної освіти та хорошої професії, молоді мами і т. д. ). В останні роки з'явився термін ринкова дитина. Молоді жінки приїжджають працювати в великі міста із країн ближнього зарубіжжя, влаштовуються на роботу не можуть, а тому ідуть торгувати на ринок, залишивши дитину в пологовому будинку.

Механізм реалізації заходів щодо уникнення такого явища повинен будуватися в такому напрямку: посилення відповідальності батьків за життя та виховання дітей. Для цього потрібно змінити сімейний кодекс про посилення відповідальності батьків і введення реальних і діючих форм покарання за ухилення від виховання, відмова від дитини.

Можна сказати, що ця проблема на сьогоднішні дань залишається не розв'язаною, оскільки не має кому працювати з тими батьками, котрі залишають дітей в дитячих будинках.

2. Відсутність батьківської турботи про дітей, передача дітей на виховання рідним, а також іншим людям. В останні час спостерігається багато фактів, коли батьки не піклуються про своїх дітей , а перекладають відповідальність на вже старих бабусь, інших членів родини, родичів, друзів та подруг, сусідів, а інколи, що вражає найбільше, зовсім незнайомим людям. Відсутність відповідальності за виховання та турботи про дитину в такому випадку чітко виражаються. І навіть , коли дитина нагодована, не бродить вулицями, одягнена та обута, але таке відношення не проходить для дитини безслідно.

Механізм реалізації контролю являється наступним: введення ради із захисту прав дітей, або уповноваженою службою прав дітей на всіх рівнях, які виявляють порушення прав дитини в сім'ї.

Необхідно внести зміну в поняття батьківське право та батьківська відповідальність.

3. Експлуатація дітей в родині (економічна, сексуальна і т. д.). Батьки змушують дітей жебракувати. Трапляються випадки, коли матері не вірять дітям про образи з боку вітчима, в таких випадках, навпаки винною залишається дитина, ніби вона особисто все просто вигадала. По цьому питанню не має одностайної думки. Цю проблему вже треба розглядати в кожному випадку окремо.

4. Жорстоке ставлення до дитини ( побої, залишення без їжі, безнадзорність на протязі кількох днів і т. д.). В першу чергу треба установити, хто виявляє таких дітей. Чи може лікар, помітивши побої в дитини, відкрити кримінальну справу? Але, на якій основі зможуть його відкрити, чи лишити батьківських прав?

5. Особистий стан дитини (алкоголь, наркоманія, токсикоманія, проституція, хуліганство, психічний розлад). В такому випадку головну роль відіграє охорона здоров'я (центри для дітей і лікування їх там), соціальний захист (центри психо-медико-соціальні допомоги та реабілітаційні центри) . на даний момент погано опрацьований механізм передачі дитини з одного закладу в інший . Потрібен протокол погоджених дій: хто направляє дитину на лікування, хто її передає на реабілітацію та на який час та хто з ним буде працювати після того, як вони повернуться в сім'ю . Краще всього це зробить Рада по захисту прав неповнолітніх.

Умови, які спричиняють соціальне сирітство.

1. Соціально-економічні - безробіття, мала можливість отримати житло, низька заробітна плата, зниження матеріального рівня, постійний ріст цін, неможливість організувати оздоровчий відпочинок дитині.

В країні немає державної політики економічної підтримки сім'ї, не враховуючи тих коштів, що отримають батьки при народженні дитини, але на подальше життя ніхто не звертає уваги, чи будуть в родині матеріальні кошти утримувати дитину( або дві). Звичайно деякі форми економічної і соціальної допомоги існують в державі, багато з них написані тільки в законах, але не вводяться вдію. Наприклад, батьки, які мають дітей, не повинні бути попадати під скорочення, повинні мати на 2-3 дні більше відпустки. Ми бачимо, що зараз все зовсім не так. В першу чергу скорочують жінок, які мають маленьких діток, бо вони часто хворіють.

Необхідно ввести обов'язкову допомогу підприємства батькам з дітьми, в вигляді грошових премій, путівок в дитячі оздоровчі табори, допомога в навчанні.

Повинні бути відкриті їдальні з низькими цінами для малозабезпечених сімей

Батьки мають отримати якісь пільги для отримання житла.

2. Криза сім'ї - розкол сім'ї, зростання позашлюбного народження дітей, постійний ріст сімейного алкоголізму, ріст наркоманії серед батьків, токсикоманії, ріст правопорушень батьків ( батьки відбувають покарання в тюрмах, колоніях і т. д., а діти в це час знаходяться в дитячих будинках), раннє народження дітей поза шлюбом, в тому числі раннє материнство.

Для ліквідації даної проблеми необхідно змінити політику в області підготовки молоді до батьківства, навчання батьків виконувати свої функції в питаннях виховання дітей та турботи про них, роз'яснення відповідальності батьків за виховання законослухняних громадян нашої держави.

При цьому необхідно:

- програму підготовку до сімейного життя;

- створити центри допомоги молодим матерям, в тому числі одиноким самотнім та неповнолітнім матерям з можливістю проживання в них;

- розширити відомства соціально-педагогічної підтримки;

- внести зміни в закони, Сімейний кодекс і Конституцію , в який показати право соціального педагога чи соціального працівника приходити в сім'ю.

3. педагогічна неспроможність сім'ї - втрата традицій сім'ї, відсутність зв'язку з поколінням, не доглянутість, відсутність цінності сім'ї в суспільстві, зниження виховного потенціалу системи освіти, зниження відповідальності батьків за виховання дітей, порушення прав дитини, жорстоке відношення до дитини.

Механізм усунення причин:

- виховна робота з майбутніми батьками, формування цінності для суспільства і сім'ї;

- соціальна допомога батькам, які заняті на роботі, чи службі;

- побудова при центрі зайнятості відділу з надання допомоги сім'ям, служби допомоги батькам;

- залучення нянь, вихователів, вчителів, щоб провести вихідний з хлопцем чи дівчиною, а також відвести дитину на заняття або гурток, поки батьки працюють (щоб дитина не була одна, не залишалася без нагляду.

- Потрібно вести зміни в Сімейний кодекс відносно відповідальності за життя та здоров'я дітей, не зали шати їх самих, приводити та забирати їх зі школи.

4. Зниження виховного потенціалу системи освіти - нахил в сторону освіти, зниження числа дитячих організацій, зниження сфери некласної та позашкільної діяльності.

Потрібна програма виховання, в якій особливу увагу приділялося на виховну роботу в сім'ї, виховання майбутніх батьків і виховання справжніх батьків, підвищення їх педагогічної компентетності.

5. Соціальна політика держави - відсутність державної політики захисту та підтримки дитинства.

Механізм усунення причин:

- створення в кожному місті, районі системи соціально- педагогічної підтримки дитини з урахуванням регіональних умов, яка розв'язала б проблеми дитини в сукупності,була б направлена на реабілітацію дитини та соціалізацію в нормальне життя;

- введення в дію положення про признання "дітей, які потребують державного захисту";

- створення програми "Сім'я";

6. Низький рівень системи виховної роботи з дітьми, підлітками та батьками по місцю мешкання. Для покращення такої роботи необхідно:

- проводити свята "Моє подвір'я" , " Моя вулиця" та ін.;

- побудова сім'ями майданчиків для дітей та підлітків, проведення ігор на них;

- утворення суспільних організацій, клубів;

7. Розвиток дитячої та молодіжної субкультури, не враховуючи традиційних форм духовності та моральності.

Для боротьби з цим явищем необхідно:

- створити в кожному відомстві молодіжні організації з ідеалами духовності та моральності;

- проводити молодіжні зліти, олімпіади, ігри та інші заходи з ціллю пропаганди духовних цінностей, формування любові до держави, гордості за досягнення;

8. Посилення впливу ЗМІ, масової культури на субкультуру молодого покоління - розрив поколінь, пропаганда нових форм та цінностей поведінки дітей та молоді через засоби масової інформації.

В механізм боротьби з цим впливом потрібно ввести:

- цензуру на показ фільмів та передач в денний час, які мають порнографічні сюжети, на бойовики, які можуть дивитися діти та підлітки;

- нові цикли передач та програм для сучасної молоді зі змістом, який відповідає духовності та моральним цінностям, пропагують образи позитивних героїв;

- навчальні телевізійні програми для дітей та підлітків по предметам навчальних планів;

9. Недостатній розвиток служби захисту дітей, в тому числі захисту їх прав.

Для усунення цього явища необхідні:

- державні дії, направлені на усунення насилля в сім'ї;

- введення альтернативних форм покарання підлітків, які здійснили правопорушення чи злочин;

- робота спеціалістів по наданню допомоги дітям та підліткам, які здійснили злочин, продовження з ними зустрічатися в колоніях, чи куди їх направлять;

Це не всі причини, які призводять до поширення сирітства, але, якщо ми всі разом будемо прислухаємося до вищесказаних порад, прикладемо максимум зусиль то кількість дітей-сиріт та дітей позбавлених батьківського піклування значно знизиться. [26,24-31].

Розвиток інтернатного та напівінтернатного типу закладів

Історичні джерела свідчать, що перші виховні будинки для покинутих дітей з'явилися при церквах м. Кесарія (Мала Азія) за ініціативою єпископа Василя Кесарійського. У 787 році подібний заклад відкривається при соборі у Мілані. Тривалий час він залишався єдиним у Європі, і лише у ХІVст. їх кількість збільшилася до 30. Цікаво, що вже на той час там не лише піклувалися про дітей-сиріт, але й вели профілактичну роботу: допомагали матерям, запобігаючи відмові від дитини, передавали дітей у родини, переважно селянські, здійснювали контроль за їх вихованням. Та й у подальшому більшість дитячих притулків очолювали священики. Був широко відомий, наприклад, виховний будинок, створений у 1640 р. у Парижі відомим священиком Вінцентом Деполем. Йому вдалося отримати фінансування від самого короля Людовика XIV, дістати матеріальну підтримку від дворянства. Створювались ордени - великі церковні організації, що мали на меті благодійність і стали на цій стезі широко відомими. Деякі існують і зараз, наприклад, орден "Милосердя", керований, свого часу, матір'ю Терезою.

На початок XX ст. лише православна церква нараховувала 67 єпархій, 48 тисяч приходів, 81 тисячу храмів, а також 1200 чоловічих і жіночих монастирів. З давніх часів монастирі та храми утримували лікарні, притулки, богадільні. Опіка, піклування у нашому суспільстві завжди поважались. Століттями милосердя і співчуття носили суспільний характер і були властиві не лише дворянству чи купецтву, а й іншим прошаркам населення.

У VIII - IX ст. відбувається перехід до малої родини, яка складається з подружжя і дітей. Тепер виявляє турботу про малих дітей не громада, а родина; після смерті батьків вирішується проблема опіки, успадкування майна. Цікаво, що з приходом християнської моралі було заборонено ховати з померлим чоловіком його дружину, бо це зумовлювало збільшення кількості дітей-сиріт.

Ідея правового захисту дітей, що залишилися без батьків, зародилася ще у Київській Русі: у "Руській Правді" вперше з'явилося поняття "опіка". Так, у ст. 99 йдеться про те, що після смерті батька опікуном малих дітей стає хтось з найближчих родичів або вітчим, якщо мати виходить заміж вдруге. Опікуну передається у тимчасове користування рухоме й нерухоме майно неповнолітніх, обов'язково у присутності свідків. Опікун має право продовжувати торгівлю й брати собі прибуток від неї, але після закінчення терміну опіки зобов'язаний повернути кошти сироті. Характерно, що публічною владою на той час були наділені не чиновники, а члени суспільства. Насамперед згадується церковна влада, яка претендувала на усі справи, пов'язані з опікою ("Руська Правда", ст. 165).

З літописних матеріалів відомо, що система соціальної опіки була головною прерогативою київських князів. Запроваджуючи християнство на Русі, князь Володимир сам глибоко сприйняв звернені до душі людини його положення, що закликають людей турбуватися про ближнього, особливо про сиріт та вбогих, бути милосердним. Пройнявшись духом християнських повчань, Володимир, за свідченнями літопису, не лише доручив опіку й нагляд над сиротами своїм підданим, але й сам "роздав сиротам, вдовам та вбогим велику милостиню". Він велів усім нужденним приходити на княжий двір, брати їжу і питво, а для немічних і хворих князь повелів зробити вози, куди клали хліб, м'ясо, рибу, овочі, мед, квас і возили по місту, роздаючи немічним і сиротам.

Прагнучи розвинути благодійництво, надати йому організованого характеру, князь Володимир невдовзі (996р.) видає Устав, в якому згідно з релігійними настановами доручає духовенству і церковним структурам опікування за лікарнями, притулками для одиноких тощо, встановлює для благодійних закладів "десятину". Пізніше князь Ярослав Володимирович заснував сирітське училище, де опікував і утримував 300 юнаків. Допомагали сиротам також князі Ізяслав та Всеволод Ярославовичі. За їх правління був широко відомий єпископ Переяславський Єфрем, який побудував для бідних і сиріт лікарні, призначив їм медиків, встановив, щоб повсюдно хворих дітей доглядали і лікували безкоштовно.

Найбільше піклувався про сиріт онук Ярослава Мудрого - Володимир Мономах, який у своїх "Повчаннях" заповідав допомагати приниженим і ображеним, захищати сироту, не забувати вдів. Його "Духовна" (заповітна) своїм дітям мала велике виховне значення для багатьох поколінь на Русі.

У літературних пам'ятках давньої Русі (X-ХІV ст.) відбито чималий пласт соціальних проблем, що мали значний вплив на виховання дітей, вияв турботи про них. У "Житії Феодосія Печерського", у житіях Олександра Невського та Сергія Радонежського (XIII - XV ст.), у "Домострої" та "Повісті про Горе-Злощастя" (XVI ст.) розглядаються соціальні проблеми родини, батьків і дітей. проблеми підготовки дітей до життя, вирішення сімейних, суспільних і соціальних конфліктів. Подаються зразки праведного життя. належного виконання обов'язків щодо порядку у родині, в домі, створення атмосфери порозуміння й затишку, дотримання вимог "божого життя", заклик до милосердя, добросердя. Автори спонукають людину поспішати чинити добро, бо це сприяє загальним інтересам й приносить користь як кожній окремій людині, так і суспільству. У кожній з літературних пам'яток проходить лейтмотивом турбота про дітей-сиріт та вдів, допомога знедоленим й хворим.

Соціальний захист дітей-сиріт розглядався на той час у парадигмі християнського вчення. Слід зазначити, що іноді штучне рідство витісняло на другий план рідство кровне (існування вихователів-годувальників княжих дітей, уведення опіки над дітьми при матері-вдові).

Заслуговує на увагу факт виховання княжичів так званими "дядьками", "годувальниками". Сутність годувальництва полягала в тому, що батьки передавали княжичів на виховання в іншу родину. Діти розсилалися по волостях дуже рано, іноді у 5 - 7 річному віці. Годувальник виконував дві функції - наставника майбутнього князя й одночасно виконував функції регента у тих землях, які батько-князь виділив для свого сина.

Соціальна суть годувальництва полягала в тому, що великий князь, передаючи у володіння дітям міста й містечка, намагався зміцнити штучне рідство; з іншого боку, батьки недостатньо знали власних дітей, а брати - один одного, що робило більш жорстокою боротьбу за княжий стіл [16].

Татаро-монгольські спустошення завдали непоправної шкоди Україні. Та навіть за цих умов закладені ще з часів Київської Русі традиції благодійницької діяльності не були забуті. На складному шляху відродження і державотворення поступово розвивалися різні форми суспільної опіки, у якій виразно окреслюються два провідні напрями, що взаємно доповнювали один одного.

Перший - продовження традицій Володимира та інших князів, які показали приклад особистого благодіяння і захисту убогих, старців та сиріт.

Другий - посилення організуючого начала, вдосконалення форм і масштабів державної підтримки соціально вразливих верств населення при збереженні і заохоченні благодійницької діяльності церкви. Так, за Івана Грозного патріарший приказ керував сирітськими будинками. Стоглавим собором (1551р.) було вирішено, що при кожній церкві слід відкривати училище "для настановлення дітей грамоті, а для вбогих і немічних - богадільні. Таке об'єднання можливостей церкви та держави практично означало новий етап у духовній і моральній освіті дітей.

На початку XVII ст., у "смутні часи", уряд Бориса Годунова виявив особливу турботу про сиріт і вдів, не беручи до уваги їх походження та віросповідання.

У Російській державі, до якої в середині XVII ст. була приєднана більша частина України, ідея розгортання державної системи громадської опіки почала реалізовуватись за царя Федора Олексійовича, який у 1682 році наказав споруджувати шпиталі (богадільні) для жебраків, немічних та убогих. За наказом царя з убогих були виокремлені безрідні діти. Було вирішено питання про заснування спеціальних будинків, де сироти повинні були навчатись грамоті та ремеслам. На зміну "любові до вбогих, юродивих", що була заснована на вірі у спасіння душі, приходить необхідність забезпечити потреби держави у грамотних ремісниках через благодійність. У той же час було дозволено брати сиріт в якості прислуги або утриманців у заможні родини.

У листопаді 1715 р. указом царя Петра І у Москві та інших містах були засновані шпиталі для позашлюбних дітей, практикувався й "таємний принос" немовлят, "щоб облич приносимих не було видно" [17].

Петро І поручив організацію шпиталів, богаділень, сирітських притулків, будинків для незаконнонароджених немовлят Священному синоду та державним адміністраціям (Камерам Контори, Головному магістрату, воєводам).

У X - XIV столітті на Русі сиротами називали дітей бідних селян-общинників. Пізніше термін "сирота" було витіснено терміном "селяни" (у давніх актах і грамотах); у XVI - XVII століттях "сиротами" називали не лише селян, посадських людей, стрілецьких та солдатських дружин, а також дітей, які залишились без батьків.

Отже, можна стверджувати, що поняття сирітства було неоднорідним. Ним охоплювались як діти-сироти, які втратили батьків, так і соціальні сироти, котрі через історичні традиції були вилучені з сім'ї й передані на виховання в інші родини, що й обумовлювало штучне сирітство.

Ця тенденція збереглася в Російській імперії й надалі, коли функціонувала значна кількість навчальних закладів закритого типу, куди дітей відправляли незалежно від їх бажання, сподіваючись виховати "нову породу" російських громадян, тобто створювалися умови для "удаваного" сирітства. Цей процес слід вважати, на думку дослідника Є.А. Князєва, зайвим і протиприродним [18].

Після того, як Петро 1 знищив третину монастирів, а дзвони церковні перелив на гармати, дороги Російської імперії заполонили жебраки. Головна турбота про дітей-сиріт на той час лягла на сільські общини, поміщиків та монастирі. Згодом цар підтримав ідею Ф. Салтикова про створення "сирітських монастирів", де б сироти жили й навчалися.

У січні 1763 року Катерина II затвердила "Генеральний план Імператорського Виховного Будинку" у Москві, проект якого підготував Іван Іванович Бєцкой разом з професором Московського університету О.А. Барсовим. А в квітні 1764 року в будинку біля Карварської брами розпочався прийом немовлят. Діти були розподілені у відділення, в одному з яких утримувалися діти віком до 2 років. Годували і слідкували за ними няні. Діти від 2 до 7 років мешкали окремо, 7-11-річні вихованці навчалися. До навчальної програми входили основи віри, російська граматика, арифметика, географія, ремесло. У 18 -20 років вихованці отримували вільний паспорт, один карбованець й випускались у подальше життя.

Головний елемент Виховного будинку - праця. Сиротам слід було готуватися "служити вітчизні справами рук своїх". З 5-річного віку вихованці виконували "легку роботу", згодом хлопці в'язали рибальські неводи, а дівчатка плели стрічки. З 11 років діти ткали, вишивали, прали, готували страви та ін. У 15 - 16 років вихованці набували навичок певного ремесла у спеціальних майстернях, які належали Виховному будинку. Підлітки "з природними нахилами" оволодівали науками, вивчали іноземні мови, досягали успіхів у мистецтві.

За правління Катерини II позашлюбні діти до повноліття належали до Відомства приказів громадських закладів, а згодом ставали вільними.

Незабаром виховні будинки почали створюватися в інших великих містах Російської імперії. У Петербурзі в 1777 році діти з слабким здоров'ям спочатку виховувались у таких будинках, хоча більшість з них після годувальниці віддавалися у благонадійні родини, де й виховувалися до 21 року. Плата за утримання й одяг визначалася залежно від віку. За такими дітьми наглядали окружний лікар і наглядач від виховного будинку.

У виховних будинках були не лише майстерні, а й спеціальні навчальні класи, де готували фельдшерів, сільських вчителів, повивальних бабок, нянь, телеграфістів, шкіперів для торгівельного флоту. Виховний будинок був центром опіки й піклування на певній території.

Наприкінці XIX ст. в Росії налічувалося 14854 благодійних товариств і закладів, переважно в Європейській частині, в т.ч. на Україні, 37,5% їх були приватними. Однак майже всі ці заклади знаходилися у містах та інших великих поселеннях. Більшості зубожілого люду, особливо на околицях імперії, вони були недоступні [1]. Основний тягар соціальної допомоги на селах здійснювався громадськістю. Цьому сприяли особливості общинної організації їх життя. На Україні довго зберігало своє значення поняття народного віча.

Традиція родової общини слов'ян у дохристиянський Русі - піклуватися про сиріт усім миром - трансформувалась у будинки при скудельницях, могильниках, де коштом громади утримувалися знедолені й діти-сироти. У скудельницях (божедомках) збиралися безпритульні та немічні люди, котрі й були вихователями покинутих дітей. Божедомка була, звісно, досить вбогим помешканням, але це була народна турбота про знедолених.

У XVII ст. існував приказ громадської опіки, який вирішував справи "немічних та вбогих" і дітей-сиріт, а патріарх Никон дістав від царя право приймати від знедолених скарги та побажання й передавати їх царю. У ХVІ-ХV Ш ст. громада, зберігаючи певну спадкоємність із давньоруською общиною, відігравала роль станової організації селянства, що регулювала усі аспекти його життєдіяльності.

Особливу турботу проявляла громада про сиріт і вдів. Таке ставлення випливало з християнської моралі: покривджених долею ніхто не смів ні в чому неволити чи принижувати. "Вдовини та сирітські сльози камінь лупають," - говорили в народі. До XX ст. кожне велике село мало сирітську раду і сирітського суддю, які через опікуна дбали про долю своїх підопічних. У виборі опікуна для сиріт вирішальна роль належала родині, але не менш важливою була громадська думка. Брались до уваги не тільки ступінь родинного зв'язку між сиротою і опікуном, а й риси характеру останнього, його вік (не менше 25 років), ділові якості. Основним критерієм при цьому було його вміння вести господарство, бо від збереження і примноження спадку сиріт залежала їх подальша доля.

Характер опікунства визначався й конкретними ситуаціями. Наприклад, коли по смерті батька залишався дорослий син, то він міг переймати опікунство над молодшими, бути опорою для вдови-матері. Якщо сироти не мали жодної рідні, а серед чужих не знаходилося опікуна, громада оцінювала і продавала залишене майно. За отримані проценти від вирученої суми призначали опікуна, який доглядав дітей до повноліття. Іноді громадський суд надавав вдові для допомоги співопікуна, який мав незначні права, але міг боронити сиріт від їхніх нерозважливих вчинків.

Специфічним різновидом громад виявилися церковні братства, які брали активну участь у розв'язанні багатьох соціальних проблем своїх прибічників і тогочасного українського суспільства. Зокрема, братства відкривали особливі "старечі" шинки, кошти від яких ішли на утримання шпиталів. Їх значення виходило далеко за рамки звичайної філантропічної діяльності. Вони були втіленням гуманістичних поглядів на старість, немічність, убозтво, сирітство. Ці явища суспільного життя народ вважав лихом, а не приниженням.

Соціальна політика Росії у XIX ст. значною мірою відбивала її історичний розвиток. Долею дітей-сиріт, сліпих і глухих опікувалася дружина Павла І, імператриця Марія Федорівна. Вона була призначена "здійснювати керівний контроль над виховними будинками". Після її смерті (1854 р.) було створено Відомство закладів імператриці Марії, яке контролювало сирітські притулки, інститути шляхетних дівчат, жіночі училища й гімназії, школи для глухонімих і сліпих. Згодом це Відомство очолювали інші імператриці.

До складу відомства належали Московський і Петербурзький виховні будинки, а також аналогічні заклади в інших містах Російської імперії.

У виховних будинках Відомства імператриці Марії юнаки утримувалися до 21 року, а дівчата-до 19 років. Ті, хто засвоїв грамоту, мали можливість навчатися ремеслам: кравецтву, швацтву, вишиванню, ткацтву, рукоділлю, веденню домашнього господарства тощо. Але слід відзначити, що у виховних будинках смертність сягала 75%, тому з 1811 року сиріт частіше почали передавати у родини. У 1828 році набуває чинності закон, який заборонив відкриття виховних будинків у губерніях. Але за дітьми, яких передавали у селянські родини, існував нагляд з боку виховного будинку. Юнаки у 17 років відписувались до селян, отримували земельну ділянку, а дівчата у 19 років мали "вільне свідоцтво". На 1 січня 1911 року у 438 притулках налічувалося 14439 дітей дошкільного й молодшого шкільного віку. Деякі притулки належали духовному й військовому відомствам, а також Міністерству внутрішніх справ. Випускники таких закладів виходили підготовленими до подальшого життя, маючи не лише сільськогосподарські навички, але й володіли ремеслами.

На початку XX ст. почали відкриватися притулки для дітей, чиї матері потребували допомоги через військові негаразди, втрату годувальника, а тому виникала необхідність працювати. Особливим успіхом користувалися ясла-притулки у селах на період збирання врожаю. Інколи общини виділяли по 10 копійок на харчування дитини, а селяни самостійно приносили у притулки харчі [19]. У деяких притулках цього типу було не лише харчування та нагляд, але й навчали грамоті, знайомили з оточуючим світом, явищами природи, інколи викладали й рукоділля.

У період розвитку земського самоврядування, поширення діяльності благодійних товариств у губерніях збільшується кількість сирітських й виховних будинків.

Про стан справ з опіки над дітьми у Сумському повіті належне уявлення скласти важко через брак документальних свідчень, але є відомості, що там теж відкривалися притулки для дітей. Архівні документи свідчать про активну діяльність у цьому напрямку Сумського земства, на кошти якого утримувалися дитячі ясла у 15 населених пунктах, на їх потреби асигнувалося 50 карбованців щорічно [20].

Місцева влада намагалася позитивно вирішувати означені проблеми, вчасно реагувати на ситуацію. Але бажаючих дістати державну допомогу було дуже багато, тому вона діставалася далеко не кожному.

У 1914 році було відкрито Підліснівський притулок, де перебувало понад 50 дітей. Ініціативу про його заснування внесла Сумська жіноча спілка, мотивуючи необхідністю "для призрения круглих сирот павших на поле брани воинов"

Це була дитяча трудова сільськогосподарська колонія, для неї було зібрано інвентар на суму близько 20 тисяч карбованців. Земство асигнувало на облаштування притулку понад 21 тисячу карбованців і призначило щорічну субсидію у сумі 19 655 карбованців . [21].

Благодійні організації теж не стояли осторонь у вирішенні проблем дітей-сиріт та нужденних верств населення. Завдячуючи їх діяльності, значна кількість людей мала можливість отримати як матеріальну, так і духовну підтримку.

Дослідження історичних матеріалів доводять, що на початку XX століття в Росії державним коштом утримувалося 14 тисяч дітей-сиріт. Така ж кількість виховувалась і в притулках благодійних товариств. Цей період можна вважати першою хвилею соціального сирітства у XX ст.

Російсько-японська війна, перша революція 1905 - 1907 років. перша світова війна, Лютнева та Жовтнева революції 1917 року, громадянська війна зумовили різке збільшення чисельності дітей-сиріт, бездоглядних та безпритульних дітей.

У 1917 році усі притулки й сирітські будинки новий радянський Уряд перетворив на державні і передав під керівництво Народного комісаріату соціального забезпечення. З усіх виховних закладів, заснованих за ці роки, головною формою утримання дітей-сиріт були дитячі будинки. Найчастіше вони були змішаного типу, бо в них виховувалися дошкільнята й діти шкільного віку.

Створені у перші роки радянської влади дитячі заклади розташовувались у прекрасних будинках, з великими ділянками землі. і з садами й городами. У них існували швацькі, кравецькі, взуттєві та інші майстерні. У дитячих будинках були обов'язковими хор та духовий оркестр, клуб та бібліотека.

У 1917 році у дитячих будинках виховувались понад 30 тисяч дітей, у 1918-80 тисяч, у 1919 - 125 тисяч, в 1920 - 400 тисяч, а в 1922 році - понад 540 тисяч безпритульних [22].

На особливу увагу заслуговує діяльність Українського товариства Червоного Хреста, яке звернулося до уряду з проханням передати під його юрисдикцію майно установ Російського Червоного Хреста на території республіки. Воно надавало допомогу біженцям, інвалідам, дітям-сиротам, переймалося створенням шпиталів, пунктів харчування, санітарною освітою серед населення. Протягом 20-х років силами Червоного Хреста України були створені чисельні будинки для безпритульних, безкоштовні їдальні та амбулаторії. На кошти товариства утримувались 119 медичних, 206 профілактичних і дитячих закладів [23].

Доля дітей, батьки яких були репресовані, - це особлива сторінка нашої історії. Трагедія цих дітей полягала в тому, що вони раптово залишалися без батьків й належали до особливої категорії дітей. Їх не дозволялось віддавати під опіку родичам, єдиний шлях - дитячий будинок. У свідоцтві про народження, з яким така дитина опинялася у дитячому будинку, графа "мати" й "батько" була пуста, дітей цього контингенту схиляли до відмови від засуджених батьків.

За роки Великої Вітчизняної війни їх чисельність значно збільшилась. На кінець 1945 року лише дітей загиблих фронтовиків нараховувалось понад 17 тисяч, для яких було додатково відкрито 120 дитячих будинків. Необхідно було створити належні умови для життя й навчання дітей, які залишилися без батьків. Рада Народних Комісарів Союзу РСР видала постанову, у якій зобов'язала Раднаркоми союзних і автономних республік, органи місцевої виконавчої влади "під особисту відповідальність перших керівників забезпечити облаштування й навчання дітей, які залишилися сиротами або загубили батьків під час евакуацій та повернення на попереднє місце проживання" [24].

Друга хвиля безпритульності та соціального сирітства, яка була результатом невтішних наслідків Великої Вітчизняної війни, змусила активізувати роботу комісій з облаштування дітей, які залишились без батьків.

Досить поширеним явищем на той час було заснування освітньо-виховних закладів інтернатного типу при колгоспах, промислових підприємствах на кошти профспілок, комсомольських і партійних організацій, міліції тощо, а також передача дітей-сиріт на виховання у родини. Так, за 1941 - 1944 роки під опіку потрапили 217 тисяч дітей-сиріт. У 1956 році рішенням Уряду для дітей-сиріт, дітей матерів-одиначок, інвалідів війни й праці, пенсіонерів почали створюватися школи-інтернати. За 1959 - 1965 роки усі дитячі будинки були реформовані на школи-інтернати [24].

Новий пік соціального сирітства припав на кінець 80-х-початок 90-х років. Зміни, що відбулись у соціально-економічному та політичному житті держави, проведення реформ, які хворобливо відобразились на житті родини, призвели до значного збільшення кількості дітей, котрі залишились без батьківського піклування, а саме: бездоглядні та безпритульні діти, малолітні бомжі, діти-жебраки.

Дані в Україні на 26.10.09

Кількість дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, в Києві зменшується з кожним роком. Так, у 2006 році на обліку перебувало 3 230 дітей, на даний час - 2 687 дітей. У той же час загалом по Україні кількість таких дітей збільшується: 2006 рік - 102 912 дітей, а в 2008 році - 103 542 дітей. Про це повідомила перший заступник голови КМДА Ірена Кільчицька.

"Сьогодні ми намагаємось надавати перевагу сімейним формам виховання дітей-сиріт. Так, якщо в 2006 році в Києві було виявлено 668 посиротілих дітей, з яких лише 43% було влаштовано в сімейні форми виховання, а інші діти були направлені до державних закладів, то в 2008 році при посиротілих 628 дітях у родини влаштовано вже 74% дітей. За 9 місяців 2009 року виявлено 390 дітей, 75 % з яких вже знайшли нові родини", - зазначила Ірена Кільчицька.

За словами першого заступника голови КМДА, сьогодні в Києві діти-сироти та діти, позбавлені батьківського піклування, направляються в державні заклади лише в виключних випадках - якщо діти мають серйозні проблеми зі здоров'ям (синдром Дауна, ВІЛ-інфекція, психічні захворювання, тяжкі вроджені вади розвитку тощо).

"47 дітей, які влаштовані в державні заклади в 2009 році, - це в основному новонароджені діти, яких батьки залишили в пологовому будинку. На даний час більшість з них уже передані під опіку або усиновлені. У закладі залишаються тільки діти, які мають серйозні проблеми зі здоров'ям. Проте навіть в таких випадках докладається максимум зусиль, щоб знайти для дитини нову родину", - додала Ірена Кільчицька.І родини знаходяться. Прикладом цьому можуть стати історії хлопчиків Андрія Ш. та Сергія К.

Так, малюка Андрія, якого, навіть не в Києві, в прямому сенсі підкинули на смітник, перевезли до столиці. У цьому була життєва необхідність, адже дитина потребувала термінового проведення складної операції на серці. Андрій провів у лікарні майже два місяці, і за цей час, завдяки активним діям столичної влади, у хлопця з'явились нові батьки.

Сумною могла стати доля малого Сергія, хворого на карликовість. Хлопчик, якого залишили батьки, до 4 років знаходився у дитячому будинку. Через його хворобу та вік Сергія хотіли направити до інтернату для розумово-відсталих. Служба у справах дітей м. Києва звернула увагу на цього малюка, і, після проведення відповідної експертизи, було з'ясовано, що Сергій абсолютно нормальна дитина, яка розумово розвивається не гірше за однолітків. Сьогодні вже є сім'я, яка бажає взяти хлопчика в свою родину. Сергій, якому вже 5 років, проявив себе талановитим та активним хлопцем, і нещодавно він отримав запрошення на навчання до Київського цирку.

"Нам вдається знайти родини для "складних" дітей в тому числі і завдяки створеному у 2007 році Міському центру дитини. Це перший в Україні Центр, який дає можливість громадянам, які мріють і бажають взяти дитину-сироту чи дитину, позбавлену батьківського піклування, у свою сім'ю, отримати професійну допомогу з метою прийняття ними усвідомленого рішення. З червня 2008 р. вперше в Україні на базі Міського центру дитини щомісячно проводяться дводенні навчальні тренінги для громадян, які виявили бажання усиновити дитину", - зазначила Ірена Кільчицька.

"Нам вдається знайти родини для "складних" дітей в тому числі і завдяки створеному у 2007 році Міському центру дитини. Це перший в Україні Центр, який дає можливість громадянам, які мріють і бажають взяти дитину-сироту чи дитину, позбавлену батьківського піклування, у свою сім'ю, отримати професійну допомогу з метою прийняття ними усвідомленого рішення. З червня 2008 р. вперше в Україні на базі Міського центру дитини щомісячно проводяться дводенні навчальні тренінги для громадян, які виявили бажання усиновити дитину", - зазначила Ірена Кільчицька. [5].

Вмотивована самостійна життєдіяльність особистості передбачає усвідомлення нею самої себе,самоаналіз і самопізнання, самовиховання, самонавчання, саморозвиток. Починається самовиховання з самоаналізу, самопізнання. Мудрість життя людського справді полягає в тому, писав В.О.Сухомлинський, щоб бачити себе - і бачити правильно [6, с.486].

В.О.Сухомлинський ввів у педагогічну науку поняття „оптимістичне самопізнання", вважаючи, що воно настає тоді, коли дитина на власному досвіді переконується: знання стають поживним середовищем її мислення і праці. Самоспостереження, емоційна самооцінка стає відлунням для внутрішньої роботи особистості, сприяє формування об'єктивного ставлення вихованця до самого себе, є важливим етапом розвитку самосвідомості, спонукає його до самовдосконалення, сприяє самоствердженню.

Підкреслюючи важливість усвідомлення особистістю самої себе і самовиховання, В.О. Сухомлинський зазначав, що дитина стає справжньою людиною лише тоді, коли уміє пильно вдивлятися не тільки в навколишній світ, а й у саму себе, коли вона прагне пізнати не тільки речі і явища навколо себе, а й свій внутрішній світ, коли сили її душі спрямовані на те, щоб зробити саму себе кращою, досконалішою. Ідеться про самовиховання в усіх сферах духовного життя [7, с.229].

Чи можна було запобігти цьому сирітству

Досвід роботи навчальних закладів, служби у справах дітей, органів охорони здоров'я говорить про те, що раннє виявлення сімей, де батьки ухиляються від виховання дітей, пиячать, ведуть аморальний спосіб життя, значно підвищує шанси на збереження сім'ї, уникнення сирітства. А у разі неможливості її збереження - раніше захистити права дитини та надати їй можливість потрапити до нової сім'ї, не потрапити під вплив ненормальних умов "виховання".