Основи соціології

Размещено на http://www.allbest.ru/

ПЛАН

1 Структура соціологічного знання

2 Соціальна сфера життєдіяльності суспільства

3 Основні соціологічні теорії особливості

Список використаних джерел

1 СТРУКТУРА СОЦІОЛОГІЧНОГО ЗНАННЯ

Соціологія як самостійна наука з'явилась майже 200 років тому. Вона зразу ж привернула увагу багатьох прогресивних мислителів того часу - філософів, істориків, психологів, економістів, етнографів, демографів та представників інших наук, які долучались до її подальшого розвитку.

Особливе значення соціології і в минулому, і сьогодні виявляється в її здатності правильно сприймати і аналізувати соціальні явища і процеси, вивчати, пояснювати, розуміти суспільство. Вона активно сприяє формуванню і накопиченню знань про соціальну дійсність. Соціологічні знання широко використовуються для розробки і здійснення соціальних проектів та прогнозів.

Термін «соціологія» є похідним від двох слів: латинського societas - суспільство та грецького логос, - вчення. Отже, соціологія - це наука про суспільство, і таке визначення визнається практично всіма вченими-соціологами.

Сучасна соціологія - це складно структурована галузь наукового знання. Є різні підходи до трактування структури соціології. Найбільш відомим вважається підхід до визначення структури соціології, започаткований Р. Мертоном, - сучасним американським соціологом. За його концепцією, соціологія має трирівневу структуру.

Перший рівень - загальна соціологія, чи загальна соціологічна теорія. Вона подає абстрактно-узагальнений аналіз власне суспільства, досліджує соціально-типові процеси, виявляє загальні закони функціонування суспільства та його певних частин, визначає концептуальні засади соціології. У межах загальної соціології формулюються й обґрунтовуються концепції соціальної дії, соціальної взаємодії, соціального обміну, структурного функціоналізму, конфліктології, соціальної стратифікації тощо.

Другий рівень - соціологія конкретного суспільства, що складається з двох порівняно самостійних теоретичних підсистем:

- спеціальних соціологічних теорій, що вивчають соціальні зв'язки між суспільством загалом і певною сферою суспільного життя, тобто власне соціальну сферу, а також відтворення людиною певних груп, спільнот (наприклад, соціологія особистості, тендерна соціологія, соціологія міста, соціологія села, соціологія соціальних відхилень, соціологія адоптацій, соціологія бідності тощо);

- галузевих соціологій, котрі вивчають соціальні аспекти різних видів людської діяльності (наприклад, соціологія бізнесу, соціологія праці, соціологія освіти, соціологія релігії, соціологія політики тощо).

Спеціальні соціологічні теорії та галузеві соціології мають більш вузьку зону вжитку порівняно із загальною соціологією, тому їх інколи називають «малі соціології».

Третій рівень - рівень конкретних соціологічних (емпіричних) досліджень, які проводяться за допомогою спеціальних процедур і дослідницьких методик із метою отримання нового знання про соціальну реальність.

Досить поширеним у сучасній соціології є підхід до структурування соціологічного знання з позицій мети та завдань дослідження, згідно з яким виокремлюють:

- фундаментальну соціологію, що спрямована на побудову лише теорії, методології, на подальший розвиток власне науки соціології;

- прикладну соціологію, спрямовану на вирішення практичних завдань, які стоять перед суспільством, і вироблення практичних рекомендацій щодо вдосконалення функціонування суспільних механізмів.

У складних умовах сьогодення, коли Україна перебуває в стані реформування, фундаментальна наука переживає не найкращі свої часи. В умовах запровадження ринкових відносин здатність до виживання демонструє переважно прикладна соціологія, до того ж попит на неї обмежується, зазвичай, ринком політичних послуг (зокрема, електоральних), а також маркетинговими дослідженнями.

Широко відомим є також підхід до структури соціології з погляду методів і рівня отриманого знання, згідно з яким виокремлюють:

- теоретичну соціологію, що спрямована на вивчення сутності суспільства, закономірностей його функціонування з пріоритетним значенням класифікації, систематизації, узагальнення, абстрагування тощо;

- емпіричну соціологію, котра має на меті збір і накопичення фактичного матеріалу, аналіз документів, статистики, спостереження тощо.

За предметом вивчення розрізняють:

- макросоціологію, спрямовану на вивчення суспільства як цілісного організму чи певних його складових (увага зосереджена на дослідженні структурних компонентів суспільства, великих соціальних груп, світових систем тощо);

- мікросоціологію, що спрямована на вивчення буденного життя людини в її найближчому оточенні (у центрі уваги - міжособистісні взаємодії людей із акцентом на дослідженні особливостей поведінки, мотивацій, спілкування тощо).

Мікросоціологію ще називають інтерпретивною (пояснювальною) або гуманістичною соціологією, тому що вона спрямована на вивчення життєвого світу людини, її поведінки в малих групах.

Макросоціологія найтісніше пов'язана з такими науками, як: економіка, право, політологія, культурологія, а мікросоціологія - з педагогікою, психологією, лінгвістикою тощо.

2 СОЦІАЛЬНА СФЕРА ЖИТТЄДІЯЛЬНОСТІ СУСПІЛЬСТВА

Соціальна сфера - відносно самостійна сфера життєдіяльності суспільства, яка охоплює відносини між соціальними спільностями, всередині цих спільностей, між окремими особами, які займають різне положення в суспільстві й беруть неоднакову участь в його соціальному житті. Саме в цій сфері протікає соціальне життя. Тут реалізуються соціальні потреби та інтереси соціальних груп і спільностей, відносини суспільства й особи, вона охоплює умови праці, здоров'я та дозвілля. Основними структурними компонентами соціальної сфери є соціальна структура, соціальні відносини і матеріальні утворення, які їх закріплюють.

Соціальна сфера - одна з найважливіших у житті суспільства, в якій реалізуються соціальні інтереси всіх верств населення, відносини суспільства та особи, умови праці і побуту, охорони здоров'я, відпочинку.

Соціальна сфера - це сукупність галузей і видів діяльності, підприємств, закладів та установ, які мають забезпечити задоволення потреб людей у матеріальних благах, послугах, відтворенні роду, створити умови для співіснування і співпраці людей у суспільстві згідно з чинними законами і загальноприйнятими правилами з метою створення мегаполісів, розвитку масових комунікацій, зміцнення держави. До соціальної сфери належить також діяльність з розвитку в людей духовності, виховання совісті, здатності розрізняти добро і зло, оцінювати свої вчинки, формулювати для себе моральні приписи і вимагати їх виконання.

Соціальна сфера розвивається згідно з соціальною політикою, яку формує держава відповідно до умов національного, культурного і духовного життя. Суть сучасної політики в Україні полягає в тому, що в країні будується соціально спрямована економіка, яка дасть людині все необхідне для нормального життя за європейськими стандартами; утворюється новий тип солідарності різних соціальних верств населення, свідомої коаліції людей, що обрали шлях розбудови вільної демократичної держави. Ця політика має сприяти створенню достатньої кількості робочих місць, умов для одержання нових професій, підвищення кваліфікації, сприяти оздоровленню умов праці, поліпшенню медичного обслуговування і профілактичного контролю. Соціальна політика держави виходить з необхідності надання конкретної допомоги злиденним верствам і прошаркам населення: самотнім громадянам похилого віку, тим, які втратили здатність до самообслуговування, хворим, дітям та ін. Поряд з цим проголошується життєздатність поєднання свободи громадян з їхньою відповідальністю: кожного перед суспільством і суспільства за кожного громадянина держави. Згідно з положеннями соціальної політики громадянам країни мають бути дані рівні стартові можливості - зрозумілі і справедливі; тільки соціальна справедливість сприяє солідарності громадян у суспільстві, створює передумови до соціального консенсусу, взаємодії та гармонії у повсякденному житті.

Соціальна інфраструктура - це особливий комплекс галузей народного господарства - таких, як освіта, охорона здоров'я, культура, мистецтво, житлове і комунальне господарство, торгівля тощо. Функціональна спільність цих галузей полягає в тому, що праця в них спрямована безпосередньо на людину і суспільство в цілому. Соціальна інфраструктура все більше впливає на ефективність суспільного виробництва через головну продуктивну силу суспільства - людей. Неабиякою є роль соціальної інфраструктури у зростанні значення людського фактора.

До соціальної сфери належать такі галузі соціальної інфраструктури та види діяльності.

1. Діяльність із забезпечення ефективної зайнятості населення. Ця діяльність здійснюється такими структурами, як Міністерство праці та соціальної політики України, Державна служба зайнятості, Державний Фонд сприяння зайнятості, Інспекції служби зайнятості. Основними принципами, що покладені в основу державної політики зайнятості, є:

- забезпечення рівних можливостей усім громадянам щодо реалізації права на вільний вибір виду діяльності відповідно до здібностей та професійної підготовки з урахуванням особистих інтересів і суспільних потреб;

- сприяння ефективній зайнятості, запобіганню безробіттю, створенню нових робочих місць для людей та умов для розвитку підприємництва;

- координація діяльності у сфері зайнятості з іншими напрямами економічної і соціальної політики на основі державної та регіональних програм зайнятості;

- міжнародне співробітництво у вирішенні проблем зайнятості населення, включаючи працю українців за кордоном та іноземців в Україні.

2. Діяльність з формування доходів членів суспільства. Грошові доходи - це частина національного доходу, яку виділяють на особисті потреби членів суспільства в різних формах. Їх структуру складають: доходи за місцем основної роботи, доходи не за місцем основної роботи, доходи від підприємницької діяльності та інші доходи.

3. Діяльність із соціального забезпечення і захисту громадян. Ця діяльність спрямована на створення механізму поступового запровадження нових елементів соціального забезпечення при дотриманні необхідної наступності деяких соціальних «завоювань» минулого соціального устрою. Структури влади та громадського самоврядування при здійсненні діяльності з соціального забезпечення та захисту громадян у період формування ринкових відносин намагаються дотримуватися цілісного підходу до реформи соціального забезпечення громадян країни.

4. Діяльність, що забезпечує споживання, форми і способи їх задоволення. Споживання буває індивідуальним, а також загальним (ідеться про задоволення суспільних потреб в управлінні, науці, обороні, користуванні будовами, спорудами, приладами, засобами техніки).

Споживання особисте - харчів, одежі, житла тощо - це споживання благ і послуг, які знаходяться у приватній власності сімей чи індивідів; воно саморегулюється під впливом збільшення і розвитку виробництва, росту доходів, зміни цін на товари та послуги. Загальне споживання - це споживання засобів, що знаходяться в державній чи колективній власності, яке може бути платним чи безплатним. Воно може прогнозуватися, плануватися, регулюватися. Споживання в цілому повинне мати чітко виважені організаційні, юридичні, власницькі та податкові межі, ґрунтуватися на рівновазі між попитом і пропозицією, між власне споживанням і нагромадженням. З цього приводу Верховна Рада приймає Закон про Державний бюджет, де передбачаються розміри загального споживання.

5. Охорона здоров'я. Це галузь, що охоплює мережу поліклінік, лікарень, санаторіїв, систему диспансеризації населення, інші заклади медичного профілю, які призначені зміцнювати здоров'я людей, збільшувати довголіття народу, задовольняти потреби в медичному обслуговуванні, надавати лікувально-профілактичну допомогу.

6. Народна освіта. Галузь, яка охоплює 48 тис. закладів та установ, де навчається 15 млн. учнів та студентів і працює 2 млн. фахівців. Діє 22 тис. шкіл різного типу, 1253 профтехучилища, 911 вищих навчальних закладів. У 850 закладах підвищують кваліфікацію 500 тис. спеціалістів і 2,3 млн. робітників.

7. Торгівля, громадське харчування та побутове обслуговування. Це галузі, що здійснюють кінцеву реалізацію товарів з метою їх кінцевого споживання. Розвиток чи занепад цих галузей позначається на стані та динаміці галузей і підприємств виробничої сфери і навпаки. В Україні діє 145 тис. магазинів і 60 тис. підприємств громадського харчування, але їх функціонування не цілком відповідає запитам суспільства. Торгівля та харчування мають отримувати прибутки, підпорядковуючи свою діяльність правилам джентльменської конкуренції і взаємовигідного співробітництва, змагаючись між собою в сервісі і нових ідеях, шукаючи шляхи найраціональнішого постачання міст і сіл товарами.

8. Житлово-комунальне господарство. Житлове господарство - це галузь, у якій створюється житловий фонд, де відбувається реконструкція та оновлення житла, його матеріально-технічне забезпечення і збереження; в цій галузі зосереджене комунальне господарство та комунальні послуги.

9. Діяльність з екологічного захисту громадян. Вона спрямована на забезпечення природокористування, збереження і збільшення природних ресурсів, підтримки екологічної безпеки завдяки оновленню виробничих фондів, підвищенню їх надійності і безаварійності; пошук засобів протистояння спробам забруднювати довкілля, перевищувати нормативний рівень викидів; створення і поліпшення законодавства із захисту природних ресурсів від нищівного використання.

10. Культура і мистецтво. Це галузь і заклади, які призначені для духовного життя людей, для утвердження норм моралі, для виховання глибоких і твердих переконань громадян, прищеплення віри в гідність людини, в її високе призначення, це середовище, в якому вирощується і наснажується особистість.

соціологія суспільство особистість

3 ОСНОВНІ СОЦІОЛОГІЧНІ ТЕОРІЇ ОСОБИСТОСТІ

Соціологічний підхід до дослідження особистості спирається як на відправну точку не на індивідуальні особливості людини, а на її соціальне оточення - соціальну систему, в яку вона входить, і соціальні ролі, які вона виконує в цій системі.

Соціологія розглядає особистість як члена соціуму, носія певних соціальних функцій. Тож найбільш поширеною соціологічною теорією особистості є відтворення її через сукупність виконуваних нею ролей. Серед соціологів, які стояли біля витоків цього напрямку, слід назвати Ч. Кулі, Дж. Міда, А. Халлера та ін.

Рольова теорія особистості описує її соціальне поводження 2-ма основними поняттями: «соціальний статус» і «соціальна роль».

Кожна людина в соціальній системі займає кілька позицій. Кожна з цих позицій , що припускає визначені права й обов'язки, називається статусом. Людина може мати кілька статусів. Але найчастіше тільки один визначає її положення в суспільстві. Цей статус називається головним чи інтегральним. Часто буває так, що головний статус обумовлений посадою (наприклад, директор, професор). Соціальний статус відбивається як у зовнішній поведінці і вигляді, так і у внутрішній позиції (в установках, цінностях, орієнтаціях).

Соціальний статус позначає конкретне місце , що займає індивід у даній соціальній системі. Сукупність вимог, пропонованих індивіду суспільством утворить зміст соціальної ролі. Соціальна роль - це сукупність дій, що повинна виконати людина, що займає даний статус у соціальній системі. Кожен статус звичайно включає ряд ролей. Соціальну роль варто розглядати в 2-х аспектах: рольового чекання, рольового виконання.

Згідно з Ч. Кулі, розвиток власного «Я» відбувається під час заплутаного, сповненого суперечностей процесу, та не може здійснюватися без інших людей, тобто без соціального оточення. Кожна людина будує своє «Я» на сприйнятих реакціях інших людей, з якими вона вступає в контакт.

Через відносини з іншими, через їх оцінки людина розуміє, якою вона є. Ця теорія отримала назву «теорії дзеркального «Я» особистості». Соціальне дзеркало постійно перед людьми, постійно змінюється, постійно діє. Розвиваючись, особистість стає більш вимогливою при виборі індивідів, які виконують роль дзеркала, та здійснює добір зразків, які впливають на неї. Відтак цю теорію розвивав Дж. Мід, який пояснив сутність процесу сприйняття індивідом інших особистостей у теорії «узагальненого іншого».

Узагальнений інший - це загальні цінності та стандарти поведінки групи, що формують у членів цієї групи індивідуальний образ. Усвідомлення «узагальненого іншого» відбувається через процеси «прийняття» ролі та «виконання» ролі. Прийняття ролі - це спроба прийняти на себе поведінку особистості в іншій ситуації чи в іншій ролі, наприклад, дитячі ігри у сім'ю. Виконання ролі - це дії, пов'язані з реальною рольовою поведінкою.

Через усвідомлення інших ролей, почуттів і цінностей інших у свідомості особистості формується «узагальнений інший». Повторюючи сприйняту роль «узагальненого іншого», індивід формує свою концепцію «Я». Недостатня здатність адаптуватися до іншої думки, приймати на себе ролі інших індивідів, може негативно позначитися на розвиткові особистості.

Американський соціолог А. Халлер на доповнення теорії Дж. Міда розробив теорію «значущого іншого». Значущий інший - це та особистість, схвалення якої домагається індивід і чиї настанови він сприймає. Такі особистості найбільше впливають на формування власного «Я» особистості.

Важливе значення у формуванні теорії особистості мав психоаналіз 3. Фрейда. Його вплив і дотепер є значним. Хоча відомі й інші оригінальні концепції особистості.

Найбільш видатним із, так званих, его-психологів був Е. Еріксон. Хоча Е. Еріксон постійно підкреслював, що його теорія є подальшим розвитком концепції 3. Фрейда про психосексуальний розвиток під кутом зору нових досягнень науки, він відійшов від класичного психоаналізу. Це відобразилося в таких положеннях:

- акцент уваги на понятті «Его». «Его» є основою поведінки та функціонування людини. Воно є автономною структурою особистості, основний напрямок якої - соціальна ситуація;

- аналіз взаємодії дитини з батьками та культурним контекстом, у якому існує сім'я. Розвиток особистості пов'язаний із постійно мінливими соціальними нормами й цінностями, що змінюються;

- теорія розвитку охоплює весь життєвий простір індивіда (від народження до старості);

- людина здатна переборювати життєві труднощі психосоціального характеру.

Кожна особистісна та соціальна криза - це виклик, який приводить індивіда до особистісного зростання й подолання життєвих перепон.

Центральним у теорії Е. Еріксона є положення про те, що людина протягом життя проходить через універсальні для всього людства стадії. Процес розгортання цих стадій регулюється за епігенетичним принципом.

Епігенетичний принцип означає:

- особистість розвивається поступово, перехід від однієї до іншої стадії розвитку передбачає готовність особи рухатися до подальшого зростання, розширення соціального світогляду та радіуса соціальної взаємодії;

- суспільство зацікавлене в цьому й підтримує збереження такої тенденції.

Життя людини поділяється на вісім стадій психосоціального розвитку. Кожна стадія життєвого циклу настає у визначений для неї час («критичний період»). Повноцінна особистість формується лише через послідовне проходження всіх стадій.

Кожна стадія має специфічне завдання-проблему в соціальному розвиткові, що обов'язково постає перед людиною, але не обов'язково вирішується. Характерні для людини моделі поведінки зумовлюють шляхи вирішення завдань і шляхи подолання кризи.

Розвиток особистості відбувається протягом усього життя. Особливості соціалізації можна побачити через особливості кожної стадії психосоціального розвитку.

Достатньо поширеною є гуманістична теорія особистості Е. Фромма. Аналізуючи особистість, Е. Фромм підкреслював роль соціальних, економічних, політичних і релігійних факторів у процесі її формування.

Складові його концепції:

- поведінку людини можна зрозуміти лише через уплив культури, що існує на певному історичному етапі;

- потреби, притаманні лише людині, еволюціонують у процесі розвитку людства;

- різні соціальні системи впливають на формування потреб;

- особистість є продуктом динамічної взаємодії між природними потребами та тиском соціальних норм і приписів.

Учений описав екзистенціальні потреби, що притаманні лише людині. Ці потреби базуються на суперечливих між собою потягах до свободи й безпеки. Основні потреби, за Е. Фроммом, такі:

- потреба у встановленні зв'язків;

- потреба в подоланні;

- потреба в корінні;

- потреба в ідентичності;

- потреба в системі поглядів і відданості.

Е. Фромм першим сформулював теорію типів характеру, що базувалася на соціологічному аналізі активного формування людьми соціального процесу та культури. До наведених теорій особистості слід додати також теорію референтної групи.

Автором терміну «референтна група» вважають американського соціолога Г. Хаймена, який під цим терміном розумів соціальну групу, на яку індивід орієнтує свою поведінку (від сім'ї до класу, нації). За тією роллю, яку референтна група відіграє у формуванні характеристик особистості та її соціальної поведінки, розрізняють два типи таких груп: «компаративна» - це стандарт, за допомогою якого індивід оцінює себе й інших; «нормативна» - це реальний або уявлюваний колектив (група), з яким індивід співвідносить свою поведінку і майбутнє.

Огляд соціологічних теорій особистості можна завершити розглядом диспозиційної теорії особистості, розробленої В. Ядовим. Головною характеристикою особистості тут визнається її диспозиція, тобто схильність особистості до певного сприймання умов діяльності та певної поведінки в даних умовах. Диспозиції особистості утворюють своєрідну ієрархічно організовану систему.

Вершину ієрархії (найвищі диспозиції) утворюють загальна спрямованість інтересів і система ціннісних орієнтацій як продукт впливу загальних соціальних умов. Середній рівень (середні диспозиції) складає система узагальнених соціальних установок на багатоманітні соціальні об'єкти й ситуації. Найнижчий рівень (найнижчі диспозиції) утворюють ситуативні соціальні установки як готовність до оцінювання та дії в конкретних умовах діяльності на мікросоціальному рівні.

Рівні диспозиції, взаємодіючи, характеризують соціальну поведінку особистості залежно від підсумкового стану її готовності до певного способу дій. При цьому найвищі диспозиції як найстійкіші, що відповідають більш високій стабільності загальних соціальних умов діяльності особистості (вони відбивають стійкі ознаки способу життя великих соціальних спільнот), активно впливають на диспозиції (ситуативні соціальні установки) на відміну від найвищих і середніх (узагальнених соціальних установок) є відносно самостійними. Це забезпечує гнучкість адаптації особистості до змінюваних умов діяльності при збереженні стійкої цілісності її найвищих генеральних диспозицій.

Отже, останні регулюють загальну спрямованість соціальної поведінки особистості, а диспозиції інших рівнів - поведінку в тій чи іншій конкретній сфері діяльності, спрямованість вчинків відповідно до певних соціальних об'єктів і ситуацій. Зазначимо, що роль головної диспозиції бере на себе та (або ті) з них, що найбільше відповідає даним умовам, цілям діяльності та потребі, що актуалізується.

Соціальні теорії особистості групуються за двома основними напрямками: інтраіндивідуальний підхід, що зосереджується на вивченні типових рис, установок і якостей людини; інтеріндивідуальний підхід, в якому головний аспект робиться на дослідженні закономірностей міжособистісних стосунків людей під час виконання ними різних соціальних ролей. В сучасній вітчизняній соціології спостерігається тенденція до об'єднання обох підходів - інтра- та інтеріндивідуального.

Це створює сприятливі передумови для соціального моделювання особистості, прогнозування тенденцій розвитку взаємодії особистості й суспільства.

Порівняльний аналіз основних соціологічних теорій і концепцій особистості дає змогу виділити коло головних проблем цього напрямку соціологічної науки. До них належать формування особистості й розвиток її потреб у нерозривному зв'язку з функціонуванням і розвитком спільності; вивчення закономірностей взаємозв'язків особистості та її взаємодії із суспільством, групою; проблеми регуляції й саморегуляції соціальної поведінки особистості та ін.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Арон Р. Этапы развития социологической мысли. - М.: Прогресс: Универс, 2003. - 462 с.

2. Беккер Г. Современная социологическая теория. - М.: Наука, 2005. - 219 с.

3. Волков Ю.Г. Социология: Учеб. для вузов. - М.: Гордарика, 1999. - 364 с.

4. Волович В.I. Соціологія: Короткий енциклопедичний словник. - К.: Укр. центр духовн. культури, 1999. - 347 с.

5. Городянко В.Г. Соціологія: Підруч. - К.: Академія, 2002. - 336 с.

6. Захарченко М.В. Історія соціології: Від античності до початку XXІ ст. - К.: Либідь, 2003. - 259 с.

7. Кравченко А.И. Социология: парадигмы и темы: Курс лекций для высш. учеб. заведений. - М.: МГИМО-Университет, 1999. - 164 с.

8. Макеєв С.О. Соціологія: Навч. посіб. - К.: Знання, 2005. - 455 с.

9. Мендра А. Основы социологии: Учеб. пособие для вузов. - М.: Изд. дом, 1999. - 254 с.

10. Мертон Р. Социальная теория и социальная структура // Социологические исследования. - 2002. - №2-4. - С.19-22.

11. Осипов Г.В. Предмет и структура социологического знания // Социология. - 1999. - № 2. - С.5-7.

12. Павличенко П.П. Соціологія: Навч. посіб. - К.: Лібра, 2000. - 417 с.

13. Попова І. М. Соціологія. - К.: Тандем, 2001. - 481 с.

14. Сальников В.П. Социология: Учеб. пособ. в таблицах и схемах. - СПб.: Фонд «Университет», 2001. - 338 с.

15. Харчева В. Основы социологии. Учеб. для средних спец. учеб. завед. - М.: Логос КНО РУС, 2000. - 459 с.

Размещено на Allbest.ru