Характеристика цивілізацій за релігійною ознакою
Спільне коріння, монотеїстично-персоналістичні тенденції, своєрідні шляхи розвитку мусульманської та східно-християнської цивілізацій. Ставлення особи до світу в іудаїзмі, християнстві, ісламі. Шляхи звільнення від усуспільнення в різних цивілізаціях.
| Рубрика | Социология и обществознание |
| Вид | контрольная работа |
| Язык | украинский |
| Дата добавления | 19.07.2011 |
| Размер файла | 39,1 K |
Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже
Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.
Размещено на http://www.allbest.ru/
Вступ
Поняття цивілізації походить від латинського слова "civis" "громадянин". На думку більшості сучасних досліджень цивілізація означає наступну за варварством ступінь культури, яка поступово привчає людину до цілеспрямованим, упорядкованим спільним діям із собі подібними, що створює найважливішу передумову культури. Так, "цивілізований" і "культурний" сприймаються як поняття однопорядкові, але цивілізація і культура не синоніми (система сучасної цивілізації, характерна для розвинених країн Західної Європи, США і Японії, одна і та ж, хоча культури в усіх країнах різні). В інших випадках цей термін використовується для позначення відомого рівня розвитку суспільства, його матеріальної і духовної культури. В якості основи для виділення форми цивілізації беруться ознаки регіону або континенту (цивілізація античного Середземномор'я, європейська цивілізація, східна цивілізація і т.д.). У них в тій чи іншій мірі відображаються реальні характеристики, що виражають спільність культурно-політичних доль, історичних умов і т.д., але слід зазначити, що географічний підхід не завжди може передати наявність у цьому регіоні різних історичних типів, рівнів розвитку соціально-культурних спільнот. Ще одне значення зводиться до того, що під цивілізаціями розуміють автономні, унікальні культури, що проходять відомі цикли розвитку. Так використовують це поняття російський мислитель М.Я. Данилевський і англійський історик А. Тойнбі.
Вельми часто цивілізації виділяються за релігійною ознакою. А Тойнбі та С. Хантінгтон вважали, що релігія є однією з основних характеристик цивілізації і навіть визначає цивілізацію. Звичайно, релігія має великий вплив на формування духовного світу людини, на мистецтво, літературу, психологію, на подання мас, на всю суспільне життя, але не слід і переоцінювати впливу релігії, бо цивілізація, духовний світ людини, умови його життя і структура його вірувань взаємозумовлені, взаємозалежні та взаємопов'язані. Не варто заперечувати того, що існує і зворотний вплив цивілізації на формування релігії. Більш того, не стільки релігія формує цивілізацію, скільки сама цивілізація вибирає релігію і адаптує її до своїх духовних і матеріальних потреб. Дещо по іншому розумів цивілізацію О. Шпенглер. Він протиставляв цивілізацію, яка на його думку представляє сукупність виключно техніко-механічних досягнень людини, культурі як царству органічно-життєвого. О. Шпенглер стверджував, що культура в ході її розвитку зводиться до рівня цивілізації і разом з нею рухається назустріч своїй загибелі. У сучасній західній літературі соціологічної проводиться ідея абсолютизації матеріально-технічних факторів, виділення людської цивілізації згідно з рівнем техніко-економічного розвитку. Такі концепції представників так званого технологічного детермінізму - Р. Арона, У. Ростоу, Дж. Гелбрейта, О. Тоффлера.
Перелік ознак, які є основою для виділення тієї чи іншої цивілізації, однобічні і не можуть передати суті даної соціально-культурної спільності, хоча вони характеризують в тій чи іншій мірі її окремі риси, особливості, певну специфіку, техніко-економічні, культурні, регіональні своєрідності даного соціального організму, не обов'язково обмеженого національними рамками.
Стародавній Єгипет, Китай, Індія, держава Майя, мусульманський Схід епохи середньовіччя - зразки традиційних цивілізацій. До числа традиційних суспільств прийнято відносити все суспільство Сходу. Але наскільки вони різні - ці традиційні суспільства. Як не схожа мусульманська цивілізація на індійську, китайську, а тим більше на японську. Та й кожна з них теж не являє собою єдиного цілого - як неоднорідна мусульманська цивілізація (Арабський Схід, Ірак, Туреччина, держави Середньої Азії і т.д.).
Таким чином, цивілізація - це соціокультурне освіту. Якщо культура характеризує міру розвитку людини, то цивілізація характеризує суспільні умови цього розвитку, соціальне буття культури.
1. Спільне коріння, монотеїстично-персоналістичні тенденції, своєрідні шляхи розвитку Мусульманської, Східно-християнської цивілізацій
Цивілізаційний ракурс історичного розвитку є ще малодослідженим і в загальносвітовому контексті, й у рамках християнського соціокультурного простору. Залишається дискусійним питання - чи варто виділяти два цивілізаційних утворення: західно- та східно-християнську цивілізації, концептуально завершуючи соціокультурний і світоглядний поділ християнського світу в історичному контексті, й чи достатньо підстав для такої диференціації? Дослідники, які стояли біля витоків новітньої школи цивілізаціоністів, - О. Шпенглер та А. Дж. Тойнбі не представили чіткого бачення цієї проблеми. Перший стверджував, що можна лише очікувати на майбутнє оформлення російсько-сибірської культури. Тойнбі з-поміж п'яти цивілізацій, які збереглися до нашого часу, виділив і російську, але ця проблема навіть термінологічно залишалася неоформленою й надалі перебувала на периферії зацікавлень західних дослідників-цивілізаціоністів.
Учень А. Тойнбі - В. Мак-Ніл у ключовій праці "Піднесення Заходу" основну увагу приділив тим цивілізаціям, котрі переживали епохи соціокультурного переважання над іншими відповідними утвореннями. Східно-християнська цивілізація не мала цього досвіду історичної переваги.
Розкриваючи методологічні аспекти підходу до теми, варто відзначити, що, власне, цивілізацію трактують як надетнічне соціокультурне утворення, котре формується на основі релігійної й культурної спорідненості народів. Однозначно можна стверджувати, що християнство заклало грунт для формування окремої цивілізації в рамках нового етапу розвитку людства - появою вчення Ісуса Христа. Історія засвідчила два шляхи розвитку цього соціокультурного утворення - західно і східнохристиянський. Вони відмінні своєю орієнтацією відповідно на римську й грецьку духовно-культурні традиції, поширенням та використанням різних сакральних мов - латинської, грецької й церковнослов'янської (останні дві у рамках східнохристиянської цивілізації), певними церковними догматами і канонами, відмінностями в антології собору святих, певними суспільно-політичними та світоглядними традиціями. Тим не менше варто підкреслити й усталити розуміння умовності поділу християнського світу на західно- і східнохристиянську цивілізації, оскільки у рамках останнього завжди будуть актуальними ідея екуменізму та єдності християн, а в суспільно-політичному вимірі смислом історичного розвитку його народів залишатиметься реалізація ідеї свободи, хоча й у різних національних інтерпретаціях.
За А.Тойнбі найдавніші цивілізації виникли як відгук суспільства на зовнішній виклик природного оточення. Дочірні цивілізації зароджувалися в тілі вмираючої материнської, як відгук на внутрішній або зовнішній соціальний виклик. Носієм життєвої сили, що породжує успішний відгук суспільства (тобто цивілізацію) є його творча меншість. Спочатку вона надихає і завойовує прихильність пересічної більшості суспільства завдяки чарам свого творчого дару. Однак, з часом останній згасає і нетворча більшість відвертається від колишніх надхненників і поводирів суспільства. Стверджуючи своє лідерство останні все частіше звертаються до сили і перетворюються з творчої на панівну меншість суспільства, що домінує над його більшістю. А.Тойнбі називає останню внутрішнім пролетаріатом цивілізації. Паралельно з ним формується її зовнішній пролетаріат або варварська периферія, яка знаходячись під культурним впливом цивілізації, протистоїть її експансії. При всіх зовнішніх ознаках величі і блиску цивілізації на стадії світової держави, вона є її бабиним літом, що передвіщає скорий занепад і смерть суспільства. За А.Тонбі світова держава створюється панівною меншістю внаслідок її неспроможності побороти внутрішній розкол суспільства і керувати ним органічно, без насильства. Всі ці внутрішні негаразди за кілька сот років руйнують світову державу, з якою вмирає і цивілізація. Заключним акордом в її існуванні є навала її зовнішнього пролетаріату (варварських племен) на руїни світової держави. Варвари за А.Тойнбі виконують роль стерв'ятників на тілі мертвої цивілізації. Нерідко, успадкувавши її надбання (перш за все її світову релігію) вони започатковують нову, похідну від попередньої дочірну цивілізацію.
За А.Тойнбі в наш час продовжують існувати 6 цивілізацій: західнохристиянська, православно-руська, китайська, японо-корейська, індійська та ісламська. П'ять останніх проминули фазу своїх світових держав і знаходяться в стані згасання. Найвиразнішою ознакою їхнього занепаду є швидка асиміляція цих цивілізацій західнохристиянською. Повсюдно національний одяг витискується західноєвропейським, європейські канони краси перемагають місцеві естетичні традиції, європейський спосіб життя поширився по всьому світу, а європейські мови стають інтернаціональними.
Всесвітній тріумф цих зовнішніх ознак європейської культури зумовлений наявністю суттєвих, глибинних переваг західноєвропейської цивілізації над іншими. Вона виявилась найбільш економічно ефективним, динамічним, раціонально організованим і соціально комфортним суспільством нашого часу. Серед її визначальних, суттєвих особливостей слід назвати ефективну і динамічну ринкову економіку, що базується на приватній власності. Економічна незалежність виробника породила парламентську демократію з розподілом влади та високий статус вільної людини. Ринок зруйнував імперський державний устрій, який повсюдно замінюється національними державами європейського типу. Та ж ринкова економіка Європи здавна стимулює технічний прогрес, бурхливий розвиток якого породив сучасне індустріальне виробництво.
Отже, приватна власність, ринкова економіка, демократичний парламентаризм, гуманізм, національна державність, індустріалізм - визначальні риси сучасної західнохристиянської цивілізації. Саме вони забезпечують її переможну ходу по планеті в новітні часи.
В середні віки західнохристианська цивілізація поширювалась головним чином шляхом збройної експансії на землі мусульманської та православної цивілізацій (хрестові походи); в Америку, Африку та Азію під час завоювання заморських колоній у ХV-ХІХ ст. Іспанією, Португалією, Англією, Францією, Бельгією. В новітні часи розвиток ринкових відносин породив вищезгаданий комплекс переваг європейського суспільства над іншими, що зробило мирну експансію ефективнішою за збройну агресію.
З шести цивілізацій, які за А.Тойнбі дожили до нашого часу, лише західноєвропейська не увійшла в фазу занепаду, бо поки що не побудувала своєї світової держави. Як відомо її постанню передує розкол та надлам суспільства, що веде до збройних конфліктів - так званої доби лихоліть. На думку А.Тойнбі надлам західнохристиянського суспільства стався ще у середні віки. Добою лихоліть він важає релігійні війни ХVІ-ХУІІ ст. та національні конфлікти в Європі ХІХ-ХХ ст. Відомо три відчайдушні спроби створити світову державу західноєвропейської цивілізації, що потерпіли поразку. Маються на увазі спроба Наполеона на початку ХІХ ст. та німців у І та ІІ світових війнах. Нинішні зусилля по створенню єдиного Євросоюзу також можна розглядати як спробу побудови західноєвропейської світової держави. Однак, оскільки така держава ще не побудована, то західноєвропейська цивілізація знаходиться десь посередині свого історичного шляху і ще має певні перспективи.
Східнохристиянська цивілізація розвивалася в умовах наростаючого тиску з боку більш ефективної через динамічну ринкову економіку західнохристиянської. Остання неодноразово здійснювала збройну експансію на Схід - агресія Лівонського ордену в Литву, на Псков та Новгород, Польщі в Україну та в Білорусію, похід Наполеона 1912 р., І та ІІ світові війни. Ось уже 1000 років збройні сутички християнських Заходу та Сходу точаться переважно на землях українців, білорусів та балтів, чим пояснюється драматизм історичної долі цих народів та їхня довга бездержавність.
Східнохристиянська цивілізація була ще однією з цивілізацій, творцем яких стало християнство. Ця цивілізація була цивілізацією-близнюком західної цивілізації; вона так само була дочірньою для еллінської, і її також створило християнство. Ця християнська цивілізація давно померла і пішла в небуття. Тойнбі стверджував, що причиною смерті не був ні Четвертий Хрестовий похід, ні турецька навала, жертвою якої вона стала. Причиною смерті став братовбивчий конфлікт між двома великими державами православно-християнського світу - велика бізантійсько-болгарська війна 977-1019 рр. В результаті одна з них припинила існування, а друга отримала рани, від яких вже ніколи не одужала. Ці братовбивчі війни між християнами пояснюються тим, що суспільство перебувало на рівні початкового християнства.
Коли це суспільство надламалось, стався парадокс: православно-християнська цивілізація не перестала існувати - турки створили світову державу для чужого суспільства. Тойнбі вказував, що турки-османи хоча й були економічним тягарем, проте зіграли позитивну політичну роль, давши цьому суспільству світову державу, яку воно виявилося неспроможне створити власними силами.
Ця світова держава мала особливості, пов'язані з тим, що її творцями були кочовики. Кочовики-турки, опинившись поза своїм природнім середовищем і завоювавши осіле населення почали відноситись до нього, як раніше до худоби, яку випасали. Якщо в звичайному стані кочовики і їх худоба живуть у симбіозі і це задовольняє обидві сторони, тому що кожна зі сторін не може жити окремо сама по собі, то у випадку з «людською худобою» кочовики є паразитами.
Кочове суспільство змогло пристосуватися до надзвичайно жорстких умов існування; природа примусила кочове суспільство бути в постійному напруженні всіх. Фактично це суспільство перетворило себе на раба природних циклів. Тому кочове суспільство Тойнбі відносив до загальмованих суспільств. Вершиною досягнень кочовиків було приручення і навчання тварин, які допомагають їм випасати худобу - собаки, коня, верблюда та ін. Тойнбі вказував, що час від часу внаслідок надмірних посух чи процесів розпаду осілих суспільств кочовиків затягувало в середовище осілих суспільств. Кочовики, як правило, в таких випадках намагалися приручати «людську худобу». Це зробили турки-османи у східнохристиянському суспільстві. Зумівши приручити «людську худобу», кочовики витворили унікальний апарат управлінців-рабів. Управлінців-рабів і управлінців-воїнів використовували практично в усіх суспільствах, де кочовики встановили свою систему управління. Найдосконалішою стала оттоманська система управління, яка здійснила найскладніше завдання - керування суспільним організмом чужої цивілізації.
Один з авторів описував Оттоманську систему такими словами: «Оттоманська система державного управління включала в себе султана та його родину, його домашніх слуг, урядовців, армію, що складалася з кавалерії та з піхоти, і велику кількість молодиків, яких готували до служби у війську, при дворі, та в уряді, і які вміли володіти пером, мечем та скипетром… Найістотнішою та найхарактернішою особливістю цієї інституції було насамперед те, що її особовий склад поповнювався, за рідкими винятками, людьми, які народилися від батьків-християн або мали християнських предків у третьому коліні; а по-друге, кожен член цього установчого корпусу вважався султановим рабом і залишався ним усе своє життя, хоч би яких вершин слави, могутності чи багатства він досяг у майбутньому…
Царську родину можна було справедливо вважати родиною рабів, адже матерями всіх султанових дітей були рабині. Сам султан був син рабині… Оттоманська система зумисне відбирала тямущих рабів і робила їх міністрами. Вона відривала молодих хлопців від овечих отар та від плуга, перетворювала їх на царедворців і одружувала з принцесами; вона відбирала юнаків, чиї предки носили християнське ім'я не одну сотню років, і настановляла їх урядовцями в наймогутнішій серед тогочасних магометанських держав, робила з них солдатів та воєначальників непереможних армій, чий найвищий тріумф був у тому, щоб повалити Хрест і високо піднести Півмісяць… Оттоманська система … примушувала завжди пам'ятати, що над ними здійнято меч, який у першу-ліпшу мить може покласти край найблискучішій кар'єрі, зітнути людині голову в ту саму мить, коли вона майже досягла вершин слави».
Кочове загальмоване суспільство дало світову державу змученому братовбивчими війнами християнському суспільству. Кочове суспільство побудоване за принципами кастовості і спеціалізації. Це своєрідний мурашник чи бджолиний вулик, де кожен може займатися тільки якимось одним видом діяльності. Людина перетворюється на гвинтик великого механізму, на «людину-коня», «людину-пса» тощо… Повна досконалість індивіда в певному відношенні і абсолютне неволодіння ним інших напрямків ставить загалом суспільство на шлях регресу; для кожного індивіда в такому суспільстві характерною є однобічність розвитку.
Тойнбі стверджував, що після надламу суспільства починається повільне сповзання. Щоб воно не відбулося швидко, починають вигадувати утопії, які є певними програмами дій проти занепаду. Про стабільність суспільних установ, а не про щастя індивіда, закликали дбати і Платон («Республіка» та «Закони») та Арістотель (останні дві книги «Політики») утопії. Як і в основі кочового суспільства, в основі цих програм стоїть кастовість і спеціалізація. Суттю кастового поділу є уявлення про те, що частині людства визначено Богом чи долею виконувати чисту чи брудну роботу. При цьому закликають дбати не про щастя індивіда, а про стабільність держави, суспільства тощо. Щоб вберегти від розпаду таке суспільство Платон проголосив анафему поетам і радив запровадити загальну цензуру на «небезпечні думки». Така цензура майже в усі часи мала місце в монголо-кацапському суспільстві (психологічно кочовому), у період фашизму в Німеччині та Італії.
«Утопічна програма виявилася марною надією на врятування Еллади, і її надуманість була підтверджена експериментально, перш ніж еллінська історія добігла свого кінця, масовою появою на історичній сцені штучно утворюваних держав, у яких головні утопічні рекомендації були ретельно втілені в життя. Одна-єдина держава на клаптику незаселеної землі на Кріті, створена уявою Платона та описана ним у «Законах», була тиражована в тисячах екземплярів - безліч таких держав заснували протягом наступних чотирьох сторіч Александр Македонський та Селевкіди in partibus Orientalium (у східних краях - латин.), римляни - in partibus Barbarorum (у варварських краях - латин.). У цих здійснених у реальному житті утопіях невеликі гурточки греків або італійців, яким пощастило завербуватися в колоністи, були звільнені від усякого буденного клопоту, оскільки весь свій час і всі свої зусилля вони мали віддавати високій культурній місії - нести світло еллінізму в ті країни, де панувала темрява; тому кожного забезпечували тубільною робочою силою, що мала виконувати за них брудну роботу. Так, римська колонія в Галлії дістала у своє розпорядження всю територію і все населення цієї “варварської” країни.
В другому сторіччі по Різдву Христовому, коли еллінський світ переживав бабине літо, яке сучасники і навіть чимало нащадків помилково вважали за Золотий Вік, виглядало так, ніби найсміливіші Платонові ідеї були здійснені і розвинені далі. Від 96-го до 180 року християнської ери ціла низка правителів-філософів сиділа на престолі, який панував над усім еллінським світом, і тисяча міст-держав жили в мирі та злагоді під цим філософсько-імператорським захистом. Одначе зло припинилося лише тимчасово, бо під щасливою зовнішністю було далеко не все гаразд. Невідчутна цензура, натхнена атмосферою суспільного середовищо більш ефективно, ніж могла би бути нав'язана імперським указом, викорінювала все інтелектуальне і творче з такою мстивою нещадністю, що якби Платон міг воскреснути і подивитися, як буквально втілюються в життя його ексцентричні рецепти, він був би прикро вражений. І на зміну позбавленому духовності респектабельному процвітанню другого сторіччя прийшло бурхливе хаотичне лихоліття третього, коли селяни-тубільці пробудилися від сплячки і роздерли своїх зайшлих панів. У четвертому сторіччі суспільство остаточно перекинулося з ніг на голову: бо тепер привілейований правлячий клас римських провінцій - там, де він спромігся залишитися живим, - усюди був посаджений на ланцюг. Прикуті до своїх буд і з підібганими хвостами, ці чиновники, колись призвані Римською імперією, яка дихала тепер на ладан, служити в провінційних органах управління, мало скидалися на ідеологічних спадкоємців чудових Платонових «сторожових людинопсів».
В наш час для обґрунтування необхідності встановити стабільність суспільства використовуються найновіші дані науки, які демонструють нібито необхідність у стратефікації і кастовості суспільства. Вільних людей ділять на типи альфа, бета, гамма і т. д. Типу альфа, наприклад, визначено керувати іншими, і тільки цього він хоче. Іншим типам визначено тільки покорятися, найнижчим визначено тільки брудну роботу, причому тільки цього їм хочеться.
Кочове суспільство є прикладом чітко стратефікованого і чітко регламентованого суспільства. Чи існує сьогодні таке кочове суспільство, яке могло б так само вплинути на Західну цивілізацію (в минулому західнохристиянську), як свого часу кочовики-османи вплинули на східнохристиянську цивілізацію і дати цьому суспільству світову державу? Як і колись східнохристиянська, західнохристиянська цивілізація виявляється неспроможна сама її створити. Нижче буде продемонстровано, що Західний світ і світ загалом має всі перспективи перетворитися на загальмоване суспільство - на глобальний бджолиний вулик. Цю справу зроблять кацапи, які ще називаються Міцраїм - Бджоли.
2. Особа та її ставлення до світу в іудаїзмі, християнстві, ісламі
Особа та її ставлення до світу в іудаїзмі. Основні принципи іудейського віровчення викладені в "13 засадах іудаїзму", які ще в XII ст. сформулював Маймонід.
Віровчення іудаїзму включає в себе рішення проблем людини, її моралі і суспільства.
Іудаїзм високо цінує людську особу, адже людина - копія Бога, вона створена Богом за його подобою. Людина - єдиний носій творчої волі у світобудові, і це теж свідчить про її винятковість. І водночас людина в усьому підконтрольна Богові, пов'язана Божою волею.
Щосекунди в світобудові відбувається безліч змін, змінюється буття, переходячи з одного світу в інший, але сам Творець лишається абсолютним і незмінним.
Іудейські міфи твердять, що Бог Ягве жорстокий і мстивий, від людей він вимагає беззастережного підкорення і богобоязні. Іудей віл народження і до смерті повинен відчувати страх перед своїм Богом. Тора і Талмуд так до дрібниць регламентують життя віруючого тому, що він завжди є порушником божих приписів і через це постійно винен перед Богом. З точки зору іудаїзму, всі нещастя та невдачі єврейського народу в його драматичній історії є наслідком неповаги до Бога.
Безпосередньо з тезою про віру в єдиного, монотеїстичного Бога співвідноситься теза про союз Бога з іудеями.
У сучасному іудаїзмі євреї вважаються "обраним" народом лише в розумінні морального обов'язку їх удосконалити себе, а потім і весь світ. При цьому вважається, що ця "обраність" ніколи не була підставою привілеїв для євреїв, а лише накладала на них більш важкі обов'язки. І що ця готовність взяти на себе цю місію і такий тягар є великим національним досягненням євреїв.
Визначення іудаїзму єврейської обраності полягає в тому, що весь народ має бути народом священнослужителів, і життя кожної общини, і дії всього народу в цілому має служити досягненням цієї мети - так вважає сучасний іудейський богослов А.Штайнзальц.
Основні моральні посилання сформульовані в Декалозі - десяти заповідях, які Мойсей одержав від Бога під час бесіди з ним на Синайській горі.
Він містить норми ставлення людини до іншої людини, норми поведінки людини, яка живе серед собі подібних. Вони висловлені лаконічно, але піднесено: не вбивай, не чини перелюбу, не кради, не свідчи неправдиво на свого ближнього, не бажай чужого. Це все норми загальнолюдської моралі, без якої неможливе ніяке суспільство. Це ті норми, які забезпечують нормальне існування людей, без яких суспільство перетворилось би на хаос, натовп убивць, злодіїв, насильників і грабіжників. У цих нормах ми бачимо гуманістичний кодекс суспільства. Саме на цих нормах і виріс потім принцип розумного егоїзму: "не роби нікому нічого, чого б ти не бажав, щоб тобі робили". Це - виявлення "почуття ліктя" в суспільстві, почуття поваги до прав і власності іншої людини, уваги до неї.
Ідеї винятковості іудеїв підкреслені своєрідним іудейським месіанізмом: давньоєврейський народ, що постійно зазнає подвійної експлуатації (своїх поневолювачів та іноземних загарбників), сам визволитися від гніту не може, він мусить терпіти, його визволить Месія, уповноважений на це Богом. Він прийде врятувати тільки іудеїв, інші народи, що не звернулись до Бога, загинуть у полум'ї світової пожежі. Дванадцята теза Маймоніда сповіщає: "Я вірую неподільною вірою в те, що Машіах (спаситель, месія) прийде - і, хоч він затримується, я щодня чекаю, що він прийде". Іудейський месіанізм виходить з визнання провіденціального божественного управління світом: людство врятує не його власна діяльність, а прихід Спасителя, саме з цього приходу й почнуться есхаталогічні події: воскресіння мертвих, "тисячолітнє торжество" праведників, Страшний суд, Царство Боже тощо. мусульманський християнський цивілізація спільний
Залежність від бога Ягве і страх перед ним аргументується вченням про воскресіння з мертвих і наступний Страшний суд, на якому буде визначена посмертна відплата кожній людині. Страх перед посмертною відплатою має примусити кожного віруючого бути покірним іудейському віровченню. У Маймоніда це звучить так: "13. Я вірую неподільною вірою в те, що відбудеться воскресіння мертвих..."
Ці основні положення, ця "троянда з тринадцятьма пелюстками", як поетично назвав її один іудейський богослов, становлять основу єврейського світогляду.
Особа та її ставлення до світу в християнстві. Бог створив світ і є його животворною сутністю. Весь світ розвивається з нього і він же залишається Його безпосереднім управителем. Бог - не лише абсолютне творче начало. Він є одночасно вищою метою Світу, його потаємним змістом.
Все, що створив Бог, він створив для себе: “Бо все з Нього, через Нього і для Нього”, і лише він один вміщує в собі причину, форму і мету своєї діяльності. Всі інші створіння позбавлені такої автономності, вони існують завдяки Богові і для Бога. Людина не становить винятку. “Бо коли живемо -- для Господа живемо, і коли вмираємо -- для Господа вмираємо”.
Ідея Бога як морального абсолюту не лише виражає моралізуюче ставлення до дійсності, позначаючи таку досконалість, перед якою здаються мізерними всі інші цілі й бажання. Вона є водночас обґрунтуванням безмежного оптимізму в оцінці дійсності: оскільки світ створений Богом, скеровується ним і прямує до нього, то він за суттю своєю глибоко гармонійний, і ця добра основа буття виправдовує окремі прояви зла. Уявлення про Бога як моральний синтез світу значно стимулює пасивне мирне ставлення до соціальної дійсності, ніж критичне. Історія релігійної ідеології переконливо це доводить.
Людина, як одне з творінь Бога, є водночас істотою привілейованою. Вона подібна до Бога. Це виявляється в тому, що людина створена вільною і вища мета -- служити Богові, постає для неї як те, що повинне бути. Якою мірою людина сама може обирати Бога, такою мірою вона уподібнюється Богові як абсолютній особі. Ця здатність добровільного дотримання заповідей Бога є лише можливістю, існує тільки в принципі. Вона характеризує сутність, призначення людини, а не даність.
Людина подібна до Бога, але не однакова з ним, оскільки вона є чуттєвою, земною, смертною істотою, її емпіричне, природно-соціальне існування виступає як гріх. Те, що говориться про першу людину, про Адама, є характеристикою людини як такої. Людина, згідно з логікою християнства, призначена служити Богові, але вона сама захотіла стати як Бог, і в цій гордині, претензії -- корінь зла взагалі. Отже, людина у своєму реальному, емпіричному існуванні не така, якою вона повинна бути за своїм призначенням. Подолання цієї невідповідності, повернення до своєї нібито справжньої сутності й становить зміст моральних зусиль людини.
Мораль християнства виводиться з невідповідності між буттям і сутністю. З виникненням християнського монотеїзму відособлення моралі від світу і відповідно роздвоєність морального життя досягли крайніх форм. Античний погляд, за яким мораль розглядається у контексті людського прагнення до щастя, не надавав особливого значення розриву між існуючими моральними цінностями та релігійними принципами. Релігійна антропологія з її уявленням про внутрішню суперечливість людини глибше відобразила своєрідність морального буття індивідів у соціальне неоднорідному суспільстві.
Людина не може власною активністю реалізувати своє сутнісне призначення, оскільки вона безнадійно гріховна.
Як соціально-природна істота вона відокремлена від Бога безоднею, яку їй не дано переступити. Людина може врятуватися лише завдяки Богові. Виявом такого божественного втручання є, за твердженнями богословів, поява Ісуса Христа. Образ Христа -- свідчення єднання людини з Богом і водночас визнання того, що таке єднання можливе лише завдяки Богові. Це важливий момент, оскільки він свідчить, що релігійна мораль виходить за межі можливостей людини, виявляється цариною людської повинності.
Христос -- це зримий взірець моральності у християнському розумінні, втілений ідеал. Слідування Богові означає слідування Христові. Як з Адама почалось гріхопадіння, так з Ісуса почалось відродження, оскільки він вказує шлях до спасіння. Чого ж навчає Ісус Христос?
Вищий і єдиний сенс існування Ісус вбачає в Богові-отцеві. Власне, той перелом, те «чудесне» перетворення, яке означає смерть старої людини і народження нової, й полягав у повному усвідомленні того, що людина живе не для себе, а для Бога. “...Не як Я хочу, а як Ти” (Матв., 2, 39); “Шукайте ж найперш Царства Божого й праведності Його...” (Матв., 6, 33) -- така сутність, внутрішній стрижень проголошеного й реального, практикованого євангельським Ісусом ідеалу. Це, по суті перша й єдина заповідь його етики. Христос закликає своїх учнів полишити матір і батька, дочок і синів, братів і сестер, оскільки в серці того, хто став на шлях оновлення, спасіння, не повинно бути місця нічому й нікому, крім Бога. На запитання, яка заповідь є найважливішою, Ісус відповідає: “Люби Господа Бога свого всім серцем своїм, і всією душею своєю, і всією своєю думкою; ...а друга однакова з нею: Люби свого ближнього, як самого себе; на двох оцих заповідях увесь Закон і Пророки стоять” (Матв., 22, 36-40).
Найвище втілення християнського морального ідеалу -- постать Ісуса Христа. Саме він, син людський і Божий, покликаний здійснити чудо того царства, де не буде ні бідних, ні багатих, ні війн, ні смерті, ні необхідності працювати в поті чола, де “ані смутку, ані крику, ані болю вже не буде...” (Об'яв., 21, 4), а одне лише вдоволення, радість, вічне блаженство.
Уособленням релігійного морального ідеалу в буденному земному житті виступає людина-праведник. Кожна релігія зображає її своєрідно. Православ'я, католицизм, іслам прославляють святих угодників, що набули досконалості у релігійному благочесті. Всі вони різні, але спільним для них є неприйняття мирського та культ власних страждань.
У руслі наукової концепції світобачення духовне багатство людини дається не від природи, воно формується внаслідок спілкування людей,, що надихаються гуманістичними цілями. Лише така діяльність може служити основою та критерієм справжньої моральності.
Світ і людина в мусульманському типі культури. Більш як 13 століть тому араби, об'єднані ісламом, вийшли за межі Аравійського півострова на арену світової історії. Ландшафт плоскогір'я й кам'янистого степу (арабське слово джавахер -- матерія, означає також і дорогоцінний камінь) переосмислився в доісламській культурі кочових племен бедуїнів у символізації предків на камені-бетіли (звідси культ чорного каменю Кааби). Навернення в іслам створило передумови етносоціальної єдності на релігійній основі і породило єдиний космологічний міф.
Цей міф базувався на ідеї ієрархічної будови космосу у формі піраміди, вершиною якої є первинний розум. Світ для мусульманина не більш ніж механізм, котрий аллах приводить у рух. Тому глибокого смислу надавали театру маріонеток, який замінив звичну для європейців драму. Вчення про розум як основу світобудови, якому підкорено все від небесної сфери до людської діяльності (аль-Фарабі, Ібн Сіна, Ібн Рушд) пояснювало шанобливе ставлення до науки, знання, книги, слова як головного засобу вираження божественності. Мистецтво каліграфії сприймалося носієм магічної сили.
Світоглядна концепція ісламу довела поляризацію духовного і матеріального, небесного і земного до краю. Аллаха, якого розуміли в ісламі як чисту духовність, цілком позбавлену земних елементів, антропоморфних рис, не можна було зображати. Аллах як абсолютна цінність у житті людини не втілювався, залишався постійно чимось зовнішнім, існуючим поза особистісним досвідом. До людей звертався лише його посланець. Протилежність вічної сутності Аллаха й минущості світу його творінь демонструвала абсолютну вищість творця і мізерність земного буття. Заборона зображати живі істоти мала відвернути правовірного від тлінного світу, спрямувати його думки, почуття й бажання до єдиного центру всесвіту -- до Аллаха.
Мусульманське мистецтво звільнене від візуалізації предметів і поклоніння образам. Позбавлення мінливих форм життєвої достовірності мало на меті зникнення їх і знищення в нас на очах задля того, щоб довести неможливість для людини вдихнути в речі життя, яким вони зобов'язані тільки Аллахові. Надавалася перевага нецупким матеріалам, дотримувалися довільної пластичності одягу; золотаві відблиски осяювали поверхню керамічних кахлів на стінах споруд або посуду; заперечувалася замкненість форми в безкінечності ліній орнаментальних арабесок, у контурності мелодії при обмеженні інтервалу; споглядувана феєричність природи мусульманського саду крізь струмені фонтанів перетворювала світ на марення (сади в Севільї та Марракеші). 1 навіть кохання розчинялося в чистій ідеї і задовольнялось більше відданістю спогадам, ніж бажанням оживити його реальність (історія Лейли і Меджнуна).
Іслам проповідував не абстраговане безсмертя душі, а воскресіння цілісної людини в усій її фізичній повноті. Тому потойбічне життя поставало як джанна, сад духовної й чуттєвої насолоди. Як образ райського саду на землі сприймалася мусульманська мечеть, оповита рослинними орнаментами. Її купол символізував божественну красу джамал, велична прямовисність мінаретів -- божественну велич джалал, вигадливі письмена на стінах -- божественне ім'я Сіфат, домінування відтінків зеленого -- вічне процвітання ідеї Аллаха. Нехтування тілесним світом прочитувалося в не пластичності архітектурного простору, в якому головними елементами були закритий двір та інтер'єр як знаки духовності. Порожність, деяка бідність інтер'єру знаменували присутність незримого.
Ілюзорність реального світу потребувала бачення світу в символах. Принцип декоративності полягав у відтворенні предметів такими, які переставали бути схожими на себе, ставали символами того, що перебуває за межами. Так, у поезії Омара Хайяма, Джамі образ гончаря символізував Бога як творця світу, образ корчмаря символізував Бога як винуватця містичного сп'яніння, образ коханки символізував Бога як об'єкт містичного кохання тощо.
Ісламська традиція схильна розглядати людину як таку, що не має цінності. Мислителі мусульманського Сходу у своєму погляді на людину як на "громадську істоту" трактують особистість як засіб гармонійного розвитку всього суспільства. Поза спільнотою особистість неможлива. Благочестя не може бути особистим подвижництвом, лише результатом настанов спільноти праведників -- умми. Умма втілювала силу Аллаха на землі. Життя кожного мусульманина, його спосіб мислення, система цінностей, побутові стосунки контролювались уммою, поза якою існування не мало сенсу й надії на спасіння. Належність уммі в мусульманській традиції вважалася вищою, ніж соціальне або національне розшарування. Тому станові або майнові бар'єри значно менше впливали на життя людини. Навпаки, релігійно освяченим був принцип соціальної мобільності, який дозволяв будь-кому з правовірних піднятися на вершину соціальної ієрархії. Коран санкціонував також авторитет підприємницької діяльності, яка вважалася справою гідною і почесною. Зорієнтованість на активну, раціонально-вольову позицію людини в ставленні до зовнішнього світу, високозначущість соціальної поведінки забезпечувала перспективність існування цілісного соціально організованого ісламського світу.
"Заповіт" Ібн Міскавайха визначав основну мету людини -- самовдосконалення в досягненні помірності, "серединного" стану шляхом боротьби розуму як начала, що впорядковує мікрокосм людини, з душею як вмістилищем хаосу й дисгармонії. Поезія, мініатюра схематизують персонажі, зводять їх до певної маски-амплуа -- коханця, сміливця, або ж наклепника чи неука. У мистецтві людина живе не як конкретний образ, а як емоційний світ, як настрій, як музика ритмів та узорів.
Шляхом звільнення від усуспільнення в ісламській традиції розглядався суфізм з його містичним самозаглибленням та екстатичністю любові до Аллаха. Суфії не вступали на шлях боротьби з реаліями існування, a позбавлялися залежності від неї шляхом наближення до небуття. Містична практика суфіїв відображена в обертальних танцях зікр, пантеїстичній музиці та поезії. Недосяжність ідеалу робила таку боротьбу з реальністю позбавленою сенсу і переводила її в площину духовної компенсації за обмеженість відчуженого буття.
Досвід кочового життя актуалізував осмислення відносин влади слуга -- покровитель. Людина всього-на-всього лише муслім, покірливий раб земних царів і слухняна зброя в руках Аллаха. Ідея абсолютної приреченості людських учинків підкреслювала підкорення творіння Творцеві, безкінечну віддаленість людини від Бога. Підкорення Богові, виконання його заповіту виправдовувало індивідуальне буття. Аллах не приносив у жертву свого сина заради спасіння людства, відповідно неможливою була ідея боговтілення, яка підносила людину на рівень божественного абсолюту. В ісламі немає місця особистості як цінності, як і поняття про первородний гріх, що знімало етичну напруженість імпульсу до каяття або спокути. Мусульмани потребували не спокути, а управління.
Висновок
Сьогодні проблемами цивілізацій, їх особливостями займається багато фахівців - філософи, соціологи, історики, етнологи, психологи і т.д. Цивілізаційний підхід до історії розглядається як протиставлення формаційному. Але чіткого, загальноприйнятого визначення формації, та й цивілізації, не існує. Є багато різних досліджень, але немає загальної картини розвитку цивілізацій, так як цей процес складний і суперечливий. І в той же час необхідність розуміння особливостей генезису цивілізацій і народження в їх рамках феномену культури стає в сучасних умовах все актуальнішою.
З точки зору еволюції виділення формацій чи цивілізацій відіграє важливу роль в осмисленні грандіозного обсягу інформації, яку представляє історичний процес. Класифікація формацій і цивілізацій - це лише певні ракурси, в яких вивчається історія розвитку людства. Зараз прийнято розрізняти цивілізації традиційні і техногенні. Природно, такий розподіл умовно, але тим не менш воно має сенс, бо несе певну інформацію і може бути використано в якості відправної точки дослідження.
Традиційними звичайно прийнято називати ті цивілізації, де життєвий уклад орієнтований повільними змінами у сфері виробництва, консервацією культурних традицій, відтворенням часто протягом багатьох сторіч сформованих соціальних структур і способу життя. Звичаї, звички, взаємини між людьми в таких суспільствах дуже стійкі, а особистість підлегла загальному порядку й орієнтована на його збереження. Особистість у традиційних суспільствах реалізовувалася тільки через приналежність до деякої корпорації і найчастіше жорстко закріплювалася в тієї чи іншої соціальної спільності. Людина, що не включений у корпорацію, втрачав якість особистості. Підкоряючись традиціям і соціальним обставинам, він уже з народження був закріплений за визначеним місцем у кастово-становій системі, йому належало засвоїти певний тип професійних навичок, продовжуючи естафету традицій. У традиційних культурах ідея панування сили і влади розумілася як безпосередня влада однієї людини над іншим. У патріархальних суспільствах і азіатських деспотіях влада і панування поширювалися не тільки на підданих государя, а й здійснювалися чоловіком, главою родини над дружиною і дітьми, якими він володів так само, як цар або імператор тілами і душами своїх підданих. Традиційні культури не знали автономії особистості і прав людини. Стародавній Єгипет, Китай, Індія, держава Майя, мусульманський Схід епохи середньовіччя - зразки традиційних цивілізацій. До числа традиційних суспільств прийнято відносити все суспільство Сходу. Але наскільки вони різні - ці традиційні суспільства! Як не схожа мусульманська цивілізація на індійську, китайську, а тим більше на японську. Та й кожна з них теж не являє собою єдиного цілого - як неоднорідна мусульманська цивілізація (Арабський Схід, Ірак, Туреччина, держави Середньої Азії і т.д.).
Сучасний період розвитку суспільства визначається прогресом техногенної цивілізації, яка активно завойовувала собі всі нові соціальні простори. Цей тип цивілізованого розвитку сформувався в європейському регіоні, його часто називають західною цивілізацією. Але він реалізується в різних варіантах як на Заході, так і на Сході, тому використовується поняття "техногенної цивілізації", оскільки її найважливішою ознакою є прискорений науково-технічний прогрес. Технічні, а потім і науково-технічні революції роблять техногенну цивілізацію надзвичайно динамічним суспільством, викликаючи часто протягом життя декількох поколінь радикальна зміна соціальних зв'язків - форм людського спілкування. Потужна експансія техногенної цивілізації на інший світ приводить до її постійного зіткнення з традиційними суспільствами. Деякі були просто поглинені техногенною цивілізацією. Інші, випробувавши на собі вплив західної технології і культури, тим не менше, зберігали багато традиційних рис. Глибинні цінності техногенної цивілізації складалися історично. Їх передумовами були досягнення культури античності і європейського середньовіччя, які потім були розвинуті в епоху Реформації й Освіти і визначили систему ціннісних пріоритетів техногенної культури. Людина розумілася як активну істоту, що знаходиться в діяльному відношенні до світу. Ідея перетворення світу і підпорядкування людиною природи була головною у культурі техногенної цивілізації на всіх етапах її історії, аж до нашого часу. Перетворююча діяльність розглядається тут як головне призначення людини. Причому, діяльнісно активний ідеал відносини людини до природи поширюється і на сферу соціальних відносин. Ідеали техногенної цивілізації - це можливість індивіда включитися у всілякі соціальні спільності і корпорації. Людина стає суверенною особистістю тільки тому, що він не прив'язаний до тієї чи іншої конкретної соціальної структурі, а може вільно будувати свої відносини з іншими людьми, вливаючись в різні соціальні спільності, а часто в різні культурні традиції. Пафос перетворення світу породжував особливе розуміння влади, сили і панування над природними і соціальними обставинами. Відносини особистості залежності перестають в умовах техногенної цивілізації домінувати (хоча можна виявити чимало ситуацій, в яких панування здійснюється як сила безпосереднього примусу однієї людини над іншим) і підкоряються новим соціальним зв'язкам. Їх сутність визначена загальним обміном результатами діяльності, що здобувають форму товару. Влада і панування в цій системі відносин припускає володіння і присвоєння товарів (речей, людських здібностей, інформації і т.д.).
Важливою складовою в системі цінностей техногенної цивілізації є особлива цінність наукової раціональності, науково-технічного погляду на світ, яка створює упевненість в тому, що людина здатна, контролюючи зовнішні обставини, раціонально, науково влаштувати природу і соціальне життя.
Таким чином, цивілізація - це соціокультурне освіту. Якщо культура характеризує міру розвитку людини, то цивілізація характеризує суспільні умови цього розвитку, соціальне буття культури.
Список використаної літератури
1. Берляев H.A. Смысл истории. - M., 1990.
2. Ващенко Г. Хвороби в галузі національної пам'яті. - К., 2003.
3. ЛосскийН.О. Условия абсолютного добра. - M., 1991.
4. Малерб М. Религии человечества. - М., 1997.
Размещено на Allbest.ru
Подобные документы
Проблема соціальних змін, їх механізми. Різні типи механізмів соціальних змін та розвитку. Поняття "гемейншафт" і "гезельшафт". Система поділу праці в суспільстві. Причини становлення і розвитку цивілізацій. Єдність світу. Особливості глобальних проблем.
контрольная работа [21,1 K], добавлен 19.09.2013Особливості економічного та соціального розвитку на рубежі століть. Цивілізаційний підхід до аналізу розвитку людства. Типи і види цивілізацій, відмінності між ними в сфері релігії. Україна і процеси політичної модернізації у цивілізаційному просторі.
реферат [39,5 K], добавлен 13.06.2010Поняття та сутність демографії. Демографічна ситуація у світі: основні тенденції розвитку. Сучасна демографічна політика у різних країнах світу, її сутність та політичні виміри. Демографічні процеси та демографічна політика в сучасній Україні.
контрольная работа [43,3 K], добавлен 05.02.2009Сучасна сім'я: поняття, сутність, тенденції розвитку. З'ясування впливу родини на становлення особистості. Проблеми молодих сімей. Подолання подружніх конфліктів. Проведення соціальної роботи, підготовка молодих людей до спільного сімейного життя.
курсовая работа [398,8 K], добавлен 31.10.2014Дозвілля як особливість проведення вільного від роботи часу. Види і особливості молодіжної поведінки в неформальних обставинах. Проблеми формування життєдіяльності молоді в вільний час. Тенденції розвитку дозвілля молоді, шляхи його вивчення в соціології.
курсовая работа [39,6 K], добавлен 05.04.2013Огляд тлумачень дефініцій "соціалізація", "духовний потенціал", "духовність" в працях науковців. Розкриття суті духовної культури особи, її ролі в соціальному розвитку суспільства. Шляхи формування духовної культури студентів в процесі їх соціалізації.
статья [21,4 K], добавлен 23.12.2015Історія розвитку расизму. Соціальні аспекти етносоціології. Характеристика проявів расизму у наш час. Дискримінація у зв'язку з релігійною приналежністю та економічною і політичною нестабільністю. Погляд на етнофобію французького соціолога Альберта Меммі.
реферат [29,5 K], добавлен 01.11.2011Проблеми ставлення до людей з особливими потребами на сучасному етапі розвитку суспільства, їх соціальні гарантії. Образ інваліда в свідомості жінок. Критерії та методичні основи дослідження показників соціальних установок ставлення до інвалідів.
курсовая работа [906,4 K], добавлен 12.12.2010Шляхи розвитку людського капіталу задля суспільного відтворення. Сучасний стан і динаміка розвитку людського капіталу. Приклади програм соціального захисту. Аналіз перехідних етапів розвитку молодого покоління. Забезпечення якісної освіти впродовж життя.
курсовая работа [115,6 K], добавлен 15.09.2014Стратегічна мета та методи трансформації українського суспільства відповідно до теорії синергетики. Прогнозування соціального розвитку держави, шляхи його стабілізації. Соціальне партнерство й підвищення його ролі в соціально-трудових відносинах.
реферат [31,7 K], добавлен 04.07.2009
