Розвиток соціологічної думки в Україні та Росії

Размещено на http://www.allbest.ru/

Реферат на тему

«Розвиток соціологічної думки в Україні та Росії»

Умовно в історії виникнення та розвитку соціологічної думки України можна виділити чотири етапи:

ь перший етап - протосоціологічний, найтриваліший в часі, розпочинається він з княжої доби (IX - ХІІІ ст.) і завершується в 60-х рр. XIX ст. Це етап поступового виникнення соціального знання та ідей, елементів наукових поглядів на суспільство, державу, людину, релігію тощо;

ь другий етап розпочинається з 60-х рр. XIX ст. і продовжується до 20-х рр. XX ст. Він безпосередньо пов'язаний із виникненням на Заході соціології як окремої науки, ознайомлення з якою породжує в українських мислителів цього періоду певні способи бачення й моделі пізнавальної соціальної реальності, нові підходи і способи аналізу соціальних явищ і процесів. На цьому етапі відбувається становлення вітчизняної академічної соціології, її інституціоналізація;

ь третій етап охоплює період з 20-х до 60-х рр. XX ст. Він характеризується, з одного боку, майже безплідністю соціологічних студій в межах марксистської теорії, а з другого боку, значним пожвавленням в 20-30-х рр. наукової і педагогічної діяльності українських соціологів, які опинились не за своєю волею в еміграції, знаходились під значним впливом західної соціології;

ь четвертий етап бере початок з 60-х рр. XX ст. - періоду політичної відлиги, коли соціологія починає відроджуватися, спочатку у вигляді конкретно-соціологічних досліджень, а пізніше як самостійна наука і навчальна дисципліна;

ь п'ятий етап розвитку української соціології пов'язаний з завоюванням незалежності, розбудовою національної державності і громадянського суспільства. Основними напрямами соціологічних досліджень на цьому етапі є:

- виявлення закономірностей розвитку українського суспільства в умовах його трансформації;

- особливості соціально-статусної стратифікації в умовах становлення ринкової економіки;

- динаміка масової свідомості населення та зміна його життєвих стратегій;

- соціальні умови й механізми формування ринкової економіки та підприємницької діяльності;

- історія, теорія і методологія соціології;

- розробка системи соціологічних показників та проведення маркетингових і моніторингових досліджень та ін.

Указом Президента України від 25 квітня 2001р. "Про розвиток соціологічної науки в Україні" передбачається запровадження державних наукових програм у галузі соціології, створення банку соціологічних даних, розвиток соціологічних і соціально-психологічних служб на підприємствах, установах, навчальних закладах, викладання "основ соціології" у середніх школах, гімназіях та ліцеях, поширення соціологічних знань серед населення тощо.

Перший етап

Витоки соціального пізнання в Україні сягають у княжу добу (IX - XIII ст.) і тісно пов'язані з буттям українського народу, формуванням української державності. Цінними джерелами протосоціологічних ідей є перші літературні твори: «слова», «повчання», «патерики», «життя святих», які складалися для поширення християнства і водночас містили відомості про соціальні відносини, побут та культуру того часу і опосередковано відбивали настрої різних верств.

Важливим джерелом протосоціологічної думки був твір дрібного шляхтича з Волині Христофора Філарета (псевдонім) “Апокрисис” (1597 р.). в якому у релігійній формі відстоюється ідея рівності людей незалежно від місця і становища у житті, дотримання монархом прав і свобод народу, суспільного договору і природних прав.

Виняткове місце у розвитку соціальної думки в Україні кінця XVI - початкуXVII ст. займає мислитель І. Вишенський - виходець з містечка Судова Вишня, біля Львова. Життя українського народу і боротьба в жорстких умовах національного, соціального та релігійного переслідування стали в його писаннях центральними темами.

Важливий вплив на становлення української суспільної думки протосоціологічних ідей XVIII ст. має теоретична спадщина великого митця Г. Сковороди (1722-1794 рр.). Провідник демократичних ідей, великий гуманіст-просвітитель, він у своїх творах висунув основні проблеми філософського історико-соціологічного та етичного характеру. Основне місце в його творче займають філософсько-соціологічні твори.

Певний внесок у розвиток пізнання, людини, суспільства, гуманітарної освіти, науки та культури зробили представники Кирило-Мефодіївського Братства, створеного наприкінці 1845 - початку 1846 рр. До Братства належать М. Костомаров, М. Гулак, Т. Шевченко, П. Куліш, В. Білозерський, О. Марков та ін. Висловом основних ідей братчиків був твір М.Костомарова "Книг битія (буття) українського народу", в якому подано картину світової історії, історії України та її поневолення. Закінчується вона романтичною картинок "відродження, або повстання України з мертвих".

Другий етап

Відомий український економіст, соціолог, публіцист С.А Подолинський (1850-1891 рр.) соціологію розглядає як науку про людське суспільство. В своїй науковій творчості поєднував марксистські і соціал дарвіністські погляди. Важливою є думка про те, що одним з вимірів соціальної стратифікації і умов соціальної мобільності є приналежність до певної національності. Подолинський висуває ідею, що поряд з боротьбою за існування діє і закон зростання солідарності людей. Обґрунтовує тезу, що в громаді, збудованій на основі солідарності, дарвіністський закон виявлятиме себе в тому напрямку, що висуватиме на перші позиції в науці, мистецтві, в сфері морального вдосконалення найбільш розвинутих осіб.

Коло соціологічних зацікавлень українського громадсько-політичного діяча, вченого і публіциста М.П.Драгоманова (1841--1895 рр.) - соціальні зміни, співвідношення історії і соціології, питання національності, проблеми прогресу. Соціологію розглядав як науку про суспільство. В поглядах на суспільство дотримувався в цілому еволюційної теорії. Важливу роль у розумінні сутності соціальних змін відіграє природнича наука. Надаючи великого значення соціологічному підходу до історії, Драгоманов підкреслював, що в такому випадку історія буде не описовою наукою, а розкриватиме закони минулої діяльності людей, тобто даватиме точні знання, як і природничі науки. Розглядаючи нації, Драгоманов приписує кожній ряд певних ознак (мова, будова тіла, одяг, звичаї). Твори Драгоманова: "Чудацькі думки про українську національну справу" (1916 р.), "Що таке українофільство!" (1916 р.).

Видатними соціологами другого етапу також були Ф.К. Вовк, М.І. Зібер, М.М. Ковалевський, І. Франко, М.С. Грушевський, Б.О. Кістяківський, С.С. Дністрянський, М.І. Туган-Барановський та ін.

Отже, підсумовуючи розвиток української соціології у початковий період (протягом другої половини XIX ст.), приходимо до висновку, що ряд видатних учених досліджували і публікували свої праці із суспільних наук, що безпосередньо стосувалися проблем соціології. Однак ці праці не були побудовані на наукових принципах і на методології новітньої соціологічної теорії. Ні один з них не дав повної теорії суспільства та його суті, досліджуючи тільки окремі проблеми суспільного життя. Основного завдання - побудувати суто теоретичну чи конкретно-соціологічну систему - вони перед собою й не ставили. Свою увагу вони зосереджували на засвоєнні суспільною думкою України західних соціологічних теорій і поширенні соціологічних поглядів серед широких верств.

Третій етап

Перші роки більшовицького режиму в Україні збіглися з періодом прискорення інституціоналізації соціології. Деякий час створювалися соціологічні наукові та навчальні заклади, проводилися теоретичні та прикладні дослідження. Наукова і науково-видавнича праця із соціологічних проблем у 20-ті роки майже повністю зосередилась у Всеукраїнській академії наук (далі - ВУАН).

Організації соціологічних студій в установах ВУАН присвятив свою діяльність М. Грушевський, повернувшись в Україну у 1924 р. Найближчими співробітниками та прихильниками його поглядів в галузі соціологічних студій були Й. Гермайзе, П. Клименко, К. Грушевська. Кабінет примітивної культури, очолюваний К. Грушевською, досліджував питання генетичної соціології, з 1926 р. видавав річник "Первісне громадянство та його пережитки на Україні". К. Грушевська опублікувала тут свої праці "Спроба соціологічного пояснення народної казки", "Соціологія старовини" та ін. В цьому ж напрямі працював Ф.Савченко, автор студій "Примітивна культура", а також "Соціологія в концепції нової французької демократії".

Після 1930 р. за умов гоніння на українську науку, поширення політики терору й репресій ослабла зацікавленість соціологічними студіями. Соціологічні установи, яких й так було обмаль в Україні, ліквідовувались, а їхні співпрацівники, уникаючи небезпечної тематики, в основному популяризували соціологічні знання в дусі догми вчення Маркса, Енгельса, Леніна, Сталіна.

З 1936 р., з посиленням хвилі репресій, відбувається майже повна ліквідація і будь-яких соціологічних досліджень. Такий стан був понад 30 років, незважаючи на тимчасові "потепління" й спроби пожвавлення соціологічних студій у межах академічних установ. Соціально-економічний відділ АН УРСР (1937-1946 рр.) не видав практично жодної вагомої праці соціологічного характеру. Пізніше наукова тематика із соціальних та національних питань була передана створеному у 1947 р. Інституту філософії АН УРСР. Про науково-дослідну працю у цьому Інституті не було відомостей аж до початку 60-х років, коли відділ атеїзму провів соціологічні дослідження на західноукраїнських землях, але вони опубліковані не були. Деякі наслідки проведених праць були надруковані у збірнику "Соціологія на Україні” (К., 1968, ред. Л. В. Сохань). Хоча його оголосили як перший український щорічник соціології, проте наступні щорічники так і не з'явилися. Правда, в 1969 р. Інститут філософії АН УРСР видав інший збірник "Філософія та соціологія", в якому соціології був присвячений невеличкий розділ, що містив, зокрема, й статтю автора цього посібника В. М. Пічі.

Четвертий етап

Соціологію радянського періоду можна вважати однією із найвідсталіших наук як в Україні, так і в цілому колишньому СРСР. До цього призвели такі фактори:

- майже повний контроль партії над плануванням, тематикою та проведенням соціологічних досліджень;

- відсутність самостійного статусу соціології як науки та її ототожнення з історичним матеріалізмом у плані вихідних методологічних засад;

- постійний політичний ризик інноваційної соціології;

- протидія соціологічним дослідженням, з одного боку, на ідеологічному грунті, а з другого - на патріотичному, коли більш-менш об'єктивні наукові розвідки, які відхилялися від партійної лінії, діставали ярлика "націоналістичних";

- застій у розробці альтернативних теоретичних засад і моделей та бідність самостійних методичних засобів соціологічного аналізу;

- обмеженість державної соціальної статистики та часто її недостовірність;

- бідна матеріально-технічна база соціології, брак найновішого обладнання, електронно-обчислювальної техніки, комп'ютерів;

- відсутність належних умов для підготовки висококваліфікованих спеціалістів, у тому числі і за кордоном;

- нерозвинутість наукових зв'язків із зарубіжними соціологами;

- дефіцит соціологічних праць зарубіжних авторів.

До цього слід додати, що результати соціологічних досліджень у більшості випадків приховувались, а рекомендації соціологів здебільшого не враховувались. Виразно позначилась непідготовленість працівників органів управління не тільки до самостійного висунення замовлень для соціологічної науки, а й до кваліфікованого співробітництва з нею, запровадження результатів у соціальну практику. Усіх, хто мислив більш-менш неординарно, робили винними за той стан справ, який вони розкривали своїми дослідженнями. Тому соціологія в Україні протягом багатьох років знаходилась у стані регресу.

П'ятий етап

Лише з початком процесів оновлення суспільства у середині 80-х років змінюється ставлення до соціології та усвідомлюється зростаюча потреба в її дослідженнях. Розвиток соціології стає нагальною потребою національного відродження України. Яскравим виявом цієї тенденції було створення восени 1990 р. Інституту соціології в системі Національної Академії наук. Головний напрям діяльності інституту - виявлення закономірностей розвитку українського суспільства в національному і міжнародному контексті, осмислення та узагальнення досвіду перетворення суспільства у справді громадянське. Досягнення цієї мети реалізується, зокрема, в таких напрямах досліджень:

- особливості соціально-статусної стратифікації в умовах становлення ринкової економіки;

- соціальні умови й механізми формування ринкової економіки;

- фактори виникнення і механізми подолання соціальних конфліктів у процесі трансформації суспільства;

- українська етнічність у сучасному світі та ін.

Інститут має широкі зв'язки з аналогічними зарубіжними інституціями. В ньому працює плеяда широко відомих у нас і за рубежем науковців-соціологів, серед яких Л. В. Сохань, В. М. Ворона, М. О. Шульга, А. О. Ручка, В. В. Танчер, Є. І. Головаха, В. І. Тарасенко, В. Л. Осовський, В. Є. Пилипенко, Н. В. Паніна, С. О. Макеєв, К. К. Грищенко, І. Прибиткова, С. Войтович, О.Донченко, І.Мартинюк, Є.Суїменко та ін.

У цей час відбуваються й інші важливі події для становлення української соціології. Створюється Соціологічна асоціація України, першим президентом якої став професор В. І. Волович. В університетах відкриваються факультети та відділення для підготовки професійних соціологів, започатковуються соціологічні видання, утворюються спеціалізовані ради по захисту дисертацій на здобуття наукового ступеня кандидата і доктора соціологічних наук, починає виходити журнал Філософська і соціологічна думка, а з 1998 р. - часопис "Соціологія: теорія, методика, маркетинг".

Значний внесок у розвиток вітчизняної соціології зробили вчені соціологи, що працюють у вищих навчальних закладах Києва (М. Захарченко, М.Лукашевич, М. Шрен, І.Гавриленко, Л.Ніколаєнко, В. Хмелько, Ю.Яковенко та ін.), Харкова (О.Якуба, В. Астахова, В.Бакіров, В. Соболев, Л. Герасіна, І.Рущенко, В.Шкода, Ю.Чернецький, О. Сидоренко та ін.), Львова (А.Хоронжий, Н. Черниш, В. Піча), Одеси (І. Попова, Н. Побєда, Е. Гансова, В. Подшивалкіна, В. Оніщук та ін.), Дніпропетровська (В.Городяненко, В. Полторак) та інших центрів науки і освіти України.

Нині соціологія знаходиться в пошуку власної автентичності, виробляє свою методологічну базу, концептуальну схему та відповідний їм понятійно-категоріальний апарат. Кардинально переглядається предмет її досліджень. В якості центрального поняття, ключової соціологічної категорії виділяється громадянське суспільство, а сама соціологія розуміється як самостійна наука про соціальні спільноти-суб'єкти, механізми їх становлення, функціонування й розвитку. Створюються умови для методологічного плюралізму в соціології, існування різних підходів, орієнтацій в соціальних дослідженнях. Українська соціологічна школа набуває рис національної, що знаходить прояв не стільки в проблематиці досліджень, скільки в акцентах на традиції соціально-гуманітарних досліджень української культури в цілому.

Розвиток соціологічної думки в Росії