Розповсюдження тероризму

Размещено на http://www.allbest.ru/

Розповсюдження тероризму

План

Вступ

1. Причини виникнення та розвиток терористичних організацій в минулому

1.1 Поняття терору та теракту

1.2 Еволюція тероризму в минулому

2. Терористичні організації сучасності: нова методика та організаційні структури

2.1Тактика та психологія терору

2.2Інфраструктура та економічна база терору

2.3Типологія терористичних організацій

3. Діяльність терористичних організацій на теренах колишнього СРСР

3.1 Тероризм у СНД

3.2 Чеченський тероризм

3.3 Методи боротьби з тероризмом

Висновок

Список використаної літератур

Вступ

тероризм терор насильство

Тероризм, на жаль, став невід'ємною частиною політичних і економічних процесів в світі, і представляє все більш значну загрозу громадській і національній безпеці. Із одиничних проявів він перетворився в масове явище. Будучи різновидом організованої злочинності які занурюються корінням в потужну тіньову економіку, тероризм може поставити під сумнів весь процес подальшого розвитку людства.

АКТУАЛЬНІСТЬ теми дослідження зумовлена необхідністю вивчення і узагальнення ряду важливих і складних подій міжнародного життя, що пов'язані з політикою та економікою, які є першочерговим об'єктом інтересу терористичних організацій сучасності.

Крім того, причиною конфліктів і напруженості між державами стають проблеми національних меншин депортованих народів, біженців тероризму, для якого не існує кордонів, організованої злочинності, контрабандної торгівлі наркотиками та «відмиванням грошей».

Для окремих індивідів терористична діяльність стає професією.

Терористи добре підготовлені і оснащені, завжди мають фору за часом, в них відсутня бюрократія і вони завжди точно знають, чого хочуть.

Ті, проти кого розв'язана терористична війна, повинні розуміти, що вона йде не на життя, а на смерть.З точки зору терористів, страх перед смертю повинний бути тотальним. Виключення не повинно бути ні для кого . Включаючи старих людей, жінок, дітей. Зрозуміло, терористична війна-це війна на винищення. Але винищення особливого роду. Терор-це війна перш за все на знищення чоловічої гідності. Знищення страхом.

Про масштаби поширення тероризму та інтенсивності його застосування можна судити на підставі статистичних даних, опублікованих спеціальними державними структурами різних країн світу та спеціалізованими виданнями. Так, за даними журналу «International Security Revue», в період 1970-78 рр. зареєстровано 5534 терористичних актів. Говорячи про 1981 р., американський «Journal of defence and diplomacy» повідомляє про 2700 терористичних акти, вчинених 125 терористичними групами, що діяли в різних регіонах світу, але переважно у 50 країнах. Дані за 1985 р. свідчать про збільшення кількості цих актів порівняно з 1981 р. на 15%. За даними ЦРУ США, за період з 1968 по 1980 рр. вчинено 6714 акцій міжнародного тероризму. В одній зі своїх щорічних доповідей ЦРУ змальовує вражаючу картину поширення тероризму: якщо у 1970 р. теракти були вчинені у 48 країнах, то в 1975 -- в 57, у 1980 -- у 76, а у 1981 -- в 91 країні. До 1995 р. тероризм охопив понад 100 країн світу, а кількість терактів з 1968 по 1995 р. наблизилася до 25.000.[1]

У Парижі на території Палацу інвалідів рік тому відкрито меморіал пам'яті жертв тероризму. Звичайно, цей факт, а також те, що у Франції постраждалі від терактів прирівнюються за своїм соціальним статусом до постраждалих від війни, засвідчує передусім велике піклування держави про своїх громадян. Недаремно цю країну вважають колискою Європейської демократії. Одначе згадана подія промовиста і в іншому широкому сенсі . Попри всі здобутки теперішньої цивілізації, ми, виявляється, дожили до того, що доводиться вшановувати не лише героїв боротьби за свободу,чи, скажімо подвижників у царині науки, а й безневинних людей , які загинули від руки сучасних «бомбістів».

ХРОНОЛОГІЧНІ РАМКИ даного дослідження обумовлені його тематичною спрямованістю і в основному охоплюють період ХХ століття. Коли тероризм став глобальною проблемою людства, набув нових форм, став використовувати нові методи підривної діяльності. В той же час в деяких моментах ми виходимо за ці хронологічні рамки щоб пояснити причини виникнення тероризму, зрозуміти його ідеологію та суть.

ТЕРИТОРІАЛЬНІ РАМКИ дослідження охоплюють в основному весь світ, оскільки для терористичних організацій не існує ні кордонів, ні ліній фронту, ні глибокого тилу.

МЕТА ДОСЛІДЖЕННЯ.

Мета бакалаврської роботи полягає в тому, щоб на основі доступної літератури проаналізувати та з'ясувати:

- причини виникнення тероризму;

основні форми та методи терористичної діяльності;

ідеологічну та економічну бази тероризму;

причини активізації терористичної діяльності в 90-х роках;

основні заходи провідних країн світу для боротьби з тероризмом;

систематизувати та узагальнити інформацію , та дати необхідні з нашої точки зору рекомендації щодо цієї проблеми.

ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНА БАЗА.

Теоретико-методологічною базою бакалаврської роботи є принцип історичної об'єктивності та застосування загально-наукових методів дослідження. Крім того, ми використали метод системного аналізу, та порівняльний метод. Це дозволило нам об'єктивно і всебічно розглянути актуальну і важливу проблему сучасності, а також дозволило зробити певні узагальнення.

НАУКОВА НОВИЗНА бакалаврської роботи полягає в тому , що на основі аналізу абсолютно різнопланових джерел розглядається еволюція тероризму як явища в різних регіонах світу , а також особлива увага звертається на ідеологію, або відсутність такої у цій сфері.

ПРАКТИЧНЕ ЗНАЧЕННЯ бакалаврської роботи полягає в тому, що фактичний матеріал та висновки можуть бути використані при вивченні курсів "міжнародна інформвція", "міжнародні відносини".

АПРОБАЦІЯ РЕЗУЛЬТАТІВ .

Основні положення нашого дослідження були обговорені на семінарських заняттях з предметів "міжнародна інформація", та "зовнішня політика України"

СТРУКТУРА РОБОТИ відповідає меті та завданням дослідження і складається зі вступу ,3-х розділів , висновків, списку використаних джерел та літератури.

ДЖЕРЕЛЬНА БАЗА бакалаврської роботи.

Оскільки тема є актуальною, то в останній час з'являється все більше і більше публікацій з даної проблематики, що дозволяє всебічно проаналізувати це явище. Звичайно, що тут є своя специфіка і тому з усього масиву джерел та літератури ми опрацювали різні договори, документи, конституційні та нормативні акти.

Враховуючи специфіку та новизну даної теми переважна більшість літературних джерел належить до періодичних видань. Особливо важливе місце в переліку літератури займають такі періодичні видання, якими володіє бібліотека нашого інституту, це загалом відомі журнали:Підтекст, Політика і час, Международная жизнь; газети:Независимое военное обозрение (НВО),Независимая газета, Зарубежное военное обозрение та ін.

Широке використання в роботі матеріалів поточної періодики зумовлене, між іншим, відсутністю на сьогодні узагальнюючих праць, в тому числі монографічних досліджень, з питань політики тероризму як глобальної проблеми людства.

1. Причини виникнення та розвиток терористичних організацій в минулому

1.1 Поняття терору та теракту

Проблема формулювання понять «терор» і «тероризм» досі залишається невирішеною. Фахівці з цього питання не мають єдиної думки з приводу їх дефініцій. Деякі фахівці вважають, що терор і тероризм не є поняттями, що пов'язані з чітко визначеними і ясно ідентифікованими подіями. Саме це зумовило той факт, що між поняттями «терор» і «тероризм» не проводять смислового розмежування.

Що до самого слова «терор», то воно запозичене з латині, де terror означає «страх», «жах». Відповідно, такий самий сенс мають похідні від нього англійське слово terror і французьке teurreur. У своєму сучасному значенні слово «терор» з'явилося наприкінці ХVIII ст. Його поняттєве оформлення відноситься до періоду Великої французької революції.[3]

Логічна схема існуючих визначень терору і тероризму є вкрай простою. Вона, як правило, конструюється із суб'єкта терору (тероризму); насильства як способу впливу; об'єкта; мети, що її переслідує суб'єкт. У розширеному варіанті у визначенні з'являються додаткові уточнюючи елементи, і його логічна схема виглядає так: суб'єкт терору (тероризму) використовує насильство (або загрозу його застосування) як спосіб впливу на об'єкт для досягнення поставлених перед собою задач (політичних, соціальних, економічних тощо).

Отже, можна зробити висновок, що терор (тероризм) - це передовсім метод ціледосягнення, принциповою основою якого є застосування (або погроза застосування) насильства.

Але на основі вищевказаної властивості даного явища сформулювати його визначення є неможливим, оскільки насильство як таке притаманне не лише теророві (тероризмові). але й іншім соціально-політичним явищам. Наприклад, для досягнення певних цілей (політичних, соціальних, економічних тощо) дуже часто використовується війна. Принциповою основою цього метода також є застосування насильства. Тому для того, щоб дати чіткі дефініції терору і тероризму, необхідно окреслити особливості форм насильства, властиві лише їм.

Коли терорист підриває бомбу у багатолюдному торговельному центрі, або коли група озброєних осіб, увірвавшись до мирного міста, вбиває беззбройних мешканців, або коли працівники каральних органів держави катують і розстрілюють арештованих ними людей, насильство, яке здійснюються в усіх цих випадках, залишається без відповіді, цебто таким, що має однобічну спрямованість. Це його головна відзначна особливість.

Насильство подібної форми є неможливим, наприклад, при протистоянні двох армій, коли кожна з протиборчих сторін здійснює насильство і зазнає його водночас, суб'єктом, і об'єктом насильства. (Втім, це не стосується мирних мешканців та військовополонених, які незрідка стають жертвами терористичних акцій воюючих армій).

Таким чином, лише за використання тих форм насильства, які властиві терору чи тероризмові, суб'єкт насильства не може стати об'єктом (і навпаки) в момент здійснення теракту, цебто у даному разі відбувається чітка диференціація на суб'єкт і об'єкт насильства.

Необхідно також враховувати, що терор і тероризм -- це методи впливу, способи боротьби, які складаються з окремих елементів, що визначають їх, - терористичних актів. Неможливо сформулювати поняття терору і тероризму, не давши дефініції терактові.

Терористичний акт - це дія, що набуває різноманітних форм насильства (або загрози його застосування), відзначною особливістю яких є те, що об'єкт насильства не може стати суб'єктом в момент здійснення теракту.[23]

Також необхідно акцентувати увагу на тому, що при здійсненні терактів терористи можуть переслідувати як цілі, пов'язані з жертвами теракту, так і цілі, що з ними не пов'язані. Грунтуючись на даній дихотомії цілепокладання, можна сформулювати два основних поняття - «терор» і «тероризм».

Терор - це метод впливу шляхом здійснення теракту (терактів) для досягнення певних цілей, за якого жертва теракту є об'єктом даного методу впливу.

Тероризм -- це метод впливу шляхом здійснення теракту задля досягнення певних цілей, за якого жертва теракту не є об'єктом даного методу впливу.[2]

Терор, як і тероризм, має трьох суб'єктів (своїх носіїв): окремого індивіда, групу (від малої до великої) і державний апарат. При цьому для кожного суб'єкта існує своя міра використання терору або тероризму.

Таблица

	Тероризм	Терор
Індивід	використовується вкрай рідко	використовується вкрай рідко
Група	притаманний повною мірою	використовується вкрай рідко
Держава	притаманний повною мірою	притаманний повною мірою

1.2 Еволюція тероризму в минулому

Протягом першої половини XX ст. тероризм був розчиненим у кривавому хаосі революцій, громадянських і світових війн. Він став обов'язковим компонентом будь-якого соціально-політичного та/або воєнного протистояння. У своєму ж рафінованому вигляді тероризм знову виникає наприкінці 60-х. Більше того, від цього часу терористичні організації набувають значного впливу і ваги в політиці окремих країн і цілих регіонів.[4]

Особливістю новопосталої ситуації є те, що терористичні групи тісно взаємодіють і навіть мають спеціальні центри для координації дій і навчання терористичної діяльності. Таким чином, до нових якісних параметрів тероризму необхідно внести зростання співробітництва, фінансова та технічна взаємодопомога терористичних організацій.

На підтвердження цього можна навести той факт, що в палестинських таборах по підготовці терористів, які розташовані у Лівані, Сирії, Лівії, проходили підготовку бойовики з Західної Європи, Африки, Латинської Америки, Азії і навіть Північної Америки -- члени таких організацій, як: «Чорні пантери», ІRА, «Японська Червона Армія», RАF тощо.

Значна частина терологів вважає, що у 70-ті рр. принаймні двічі відбулися міжнародні зустрічі лідерів тероризму: в Лівані 1972 р. і в Ларнаку на Кіпрі 1977 р., у яких брали участь лідери терористичних груп з ФРН, Японії, Ірану, Туреччини, Північної Ірландії.[20]

Англійський теролог Пол Вілкінсон виділяє 4 типи сучасних терористичних рухів: а) рухи націоналістичних, автономістських чи етнічних меншин; б) ідеологічні групи або таємні товариства, що прагнуть до різних форм «революційної справедливості або соціального визволення»; в) групи емігрантів або вигнанців з сепаратистськими або революційними прагненнями відносно своєї батьківщини; г) транснаціональні банди, що користуються підтримкою деяких країн і діють в ім'я «світової революції».

Сучасний тероризм не має якогось одного джерела. Він не є чимось штучно витвореним. Він -- об'єктивація однієї зі сторін духу нашої доби. Сучасний тероризм - це певним чином усталена ситуація (політична, соціальна, психологічна, технологічна тощо), накладена на певні ідеї та ідеологеми. Сучасний тероризм -- це одна з іпостасей духу нашої доби у формі особливого різновиду насильства. Він - точка перетину ситуації та ідеї.[3]

Особливістю сучасного тероризму є те, що він був би неможливим без принципово нових диверсійно-терористичних методів ведення війни, здійснюваних з 1939 по 1945 рр. «Рухом Опору» і тактики виниклих в перебігу другої світової війни спеціальних підрозділів командос.

Якщо ж врахувати особливості форм неоколоніальних війн 1946-1990 рр. в Малайзії, Індокитаї та Південно-Східній Азії, то можна з цілковитою впевністю констатувати: стратегія й тактика малих, ізольованих бойових груп, що завдають точечно-вибіркові удари та уникають прямого зіткнення з сильнішим противником, який спирається на великі армійські угруповання, були в повному обсязі взяті на озброєння екстремістами різних політичних відтінків.

Політичний радикалізм та диверсійно-терористичні методи ведення війни створили передумови виникнення сучасного тероризму. Від цього моменту будь-яка політична сила за сприятливої ситуації і великого бажання могла протистояти насильству з боку таких репресивних державних структур, як армія і поліція.

Вищенаведені методи боротьби перенесені у сферу політичних відносин. знаходять і своїх теоретиків. Одним з них став Хуан Карлос Марігела, який сформулював основні принципи т. зв. міської герильї (від есп. guerrilla -- війна), що охопила цілу низку латиноамериканських країн. На його думку, основним завданням герильї є підрив сили й авторитету «злочинного» (з його точки зору) режиму шляхом:

нападів на установи та осіб, що символізують державну владу;

знищення керівництва органів репресивного апарату;

залякування і знищення представників іноземних та транснаціональних фінансових структур.

Марігела відкидав надмірну централізацію та ієрархізацію терористичних організацій, вважаючи, що окремі групи можуть самі планувати й здійснювати операції. Він вважав, що бойова організація повинна складатися з автономних груп, які пов'язані між собою і з центром не так організаційно, як ідеологічно. На його думку, безпосередньо бойовій активності повинен передувати період підготовки: тренування бойовиків і самозабезпечення організації. Останнє передбачало транспортні засоби, зброю, боєприпаси та вибухівку.[2]

Головними передумовами успіху міської герильї Марігела вважав: несподіваність, рішучість, мобільність і повну поінформованість про особливості місця операції та противника, що буквально дослівно відтворює головні принципи діяльності командос. Окрім того, тактика ґерильї, на думку Марігели, може бути лише наступальною, з'єднуючи в собі несподіваність нападу та стрімкість відступу (що знов таки є одним з найголовніших тактичних правил командос).

Існують дві основні причини виникнення терористичних організацій у певній країні чи регіоні:

А) Відсутність хоч якихось ненасильницьких механізмів розв'язання політичних, економічних, соціальних, расових тощо суперечностей між суб'єктами політичних відносин:

В) Принципова відданість однієї із сторін протистояння насильницьким методам, обгрунтованим специфічною ідеологією, у сполученні з низьким рівнем її політичного впливу в суспільстві.

В 1968 р. відбувається своєрідний вибух революційно-терористичної діяльності в усіх регіонах світу. В Перу, Уругваї, Бразилії, Аргентині, ФРН, Італії, Бельгії, Японії, Сирії, Палестині виникають і починають діяти екстремістські терористичні організації. Це стає неначе відгомоном слів Джона Ф. Кеннеді, які він виголосив перед випускниками Військової академії у Вест-Пойнті: «Це тип війни, новий за своєю інтенсивністю і разом з тим традиційний - війна партизанів, повстанців. змовників, убивць; війна засідок, а не битв; інфільтрації, а не агресії; прагнення до перемоги шляхом виснаження та дезорганізації противника замість втягування його у відкриту війну».[15]

Феномен західнонімецької «Фракції Червоної Армії» (RAF) наочно демонструє той факт, що екстремістські терористичні організації виникають не лише як наслідок соціально-економічних чи політичних криз. Незрідка тероризм є і спробою подолання духовної стагнації суспільства.

Як у країні ситого бюргерства та демократичних свобод могла з'явитися РАФ? Що могло змусити людей із цілком благополучними біографіями, у цілком благополучній країні, взятися за зброю, щоб розпочати явно приречену на поразку боротьбу?

Приклад - Ульріке Майнгоф. Дочка заможних, доброзвичайних батьків, випускниця філософського факультету Марбурзького університету. Деякий час її називають «найблискучою журналисткою Західної Німеччини». Громадське визнання. Професійний авторитет. Добробут. Творча самореалізація. Респектабельні салони. І раптом - РАФ: життя поза законом, щоденний ризик, кров, смерть. Більше, ніж дивний поворот долі. Але її доля -- це типовий приклад долі значної частини терористів світу.

Начебто всі умови для «хорошого життя» створені. Але того, заради чого варто було б жити, нема. Разом з тим, приходить розуміння, що життя дано не просто так, а для чогось. Інакше воно стає непотрібним і навіть нестерпним. З'являється думка про самогубство.

Втім, духовна порожнеча на тлі соціального, економічного і політичного благополуччя не завжди виливається в самогубство. На думку відомого психолога Робсрта Джея Ліфтона, «люди найбільш готові до вбивства, коли вони знаходяться у смисловому вакуумі».

Альтернативою самогубству може стати насильство, спрямоване проти того середовища, яке породжує духовну (смислову) порожнечу, яка активує суїцидальні імпульси.

Статистика твердить, що самогубство посідає друге місце серед причин смертності в студентів. Притому на одне самогубство припадає 15 невдалих спроб. Найголовнішим є те, що 85% студентів, що намагалися заподіяти собі смерть, робили це з причин втрати сенсу життя, 93% з них були фізично і психічно здорові і не мали жодних соціальних, матеріальних чи комунікативних проблем. Та сама холодна статистика свідчить, що терористичні організації щонайрізноманітніших політичних напрямків на 40-50% складаються зі студентів (молодих людей у віці від 17 до 26 років)тих хто ще не обтяжені соціально-політичним конформізмом. [14]

Для молоді кінця 60-х рр. боротьба з суспільним status quo наповнює життя смислом, допомагаючи перебороти екзистенційний вакуум. Засвоївши ідеї критичної теорії «пізньокапіталістичного суспільства Добробуту» Герберта Маркузе, студенти багатьох країн Західної Європи (і не лише Європи) виходять на барикади. Європу лихоманять масові заворушення. В містах відбуваються справжні битви між екзальтованою молоддю та поліцією. (3) Але все це є лише прологом до вибуху європейського тероризму. Від теоретичної констатації незадовільного стану речей та від масових маніфестацій радикальне студентство переходить до терористичної діяльності.

«На відміну від путчизму, тероризм зовсім не ставить за мету негайне здійснення революції, - заявляв ідеолог РАФ Хорст Малер. -- Він створює насамперед умови для політичної роботи. Що ж стосується партизанської війни, то вона повинна стати школою політичної практики, революційних кадрів...»

Ульріке Майнгоф конкретизує його думку: «Правильність збройного опору, на даний момент, залежить від того. чи є він можливий. А чи можливий він, покаже лише практика».

Практика показала, що він можливий. Очевидному, але прихованому контролю над особистістю з боку держави бойовики РАФ протиставляють насильство. Для них бомба в громадському місці - це єдиний засіб проти екзистенційного ступору мас.

2 квітня 1968 р. запалали охоплені полум'ям два найбільших супермаркети Західного Берліну. Рафівці заявляють, що мета їхніх акцій -- «протест проти суспільства споживання, яке обдурює свідомість мас, проти всезагальної байдужості до війни у В'єтнамі».[16]

Суспіьний резонанс у зв'язку з цими терактами дозволяє Майнгоф зробити висновок: «Боротьба можлива, можлива тут і тепер».

Андреас Баадер готує напад на американський склад зброї, але операція зривається через те, що поліція випадково заарештовує його на вулиці. Потрапивши до в'язниці «Моабіт». Баадер користується всіма благами «м'якого» режиму ув'язнення і невдовзі (14 травня 1970 р.) бойовики РАФ на чолі з Майнгоф відбивають його в охоронців у міській бібліотеці, відвідування якої йому були дозволені.

29 вересня 1970 р. РАФ здійснює пограбування трьох західнонімецьких банків. Згодом проводиться напад на провінційну мерію з метою захоплення бланків для фальшивих документів і наскок на казарми з метою заволодіння зброєю.

З 1970 по 1972 рр. РАФ проводить бл. 555 терористичних акцій: вибухи і підпали банків, видавництв і магазинів, напади на військові склади, казарми і командні пункти бундесверу та НАТО.

На початок 70-х рр. РАФ нараховує у своїх рядах 30 активних членів, які були поділені на три групи. У Західному Берліні вони мали конспіративні квартири, транспорт, запаси зброї і боєприпасів, а також фінансовий резерв «на революційні цілі».

У своїй боротьбі з РАФ західнонімецький уряд вдавався до щонайрадикальніших заходів. Восени 1973 р. у Бонні перед журналістами демонструє свої можливості новий спецпідрозділ по боротьбі з тероризмом «ГСГ-9». Невдовзі він проводить низку блискучих операцій, в результаті яких багато бойовиків РАФ знищуються, а її керівництво - Андреас Баадер, І'удрун Енслін, Хорст Малер, Ульріке Майнгоф -- потрапляє до в'язниці -- фортеці «Штаммгайм».

Але з арештом лідерів діяльність РАФ не припинилася. «Друге покоління» бойовиків продовжує діяти. До того ж Баадер з в'язниці надіслав своїм сподвижникам інструкцію, одним з пунктів якої була рекомендація захоплювати і винищувати «сильних світу цього».

Так після підпалів, пограбувань і вибухів розпочинається новий етап в діяльності РАФ -- замахи.

З 555 терактів в суді прокуратурі вдалося довести причетність «несамовитої трійці» (Баадер - Майнгоф - Енслін) до 5 вбивств, 55 замахів на вбивство і 6 вибухів. Але на думку фахівців, «трійця» зорганізувала близько 100 замахів, причому 39 з них закінчилося загибеллю жертв.[2]

Свій життєвий шлях творці РАФ закінчили в стінах «Штаммгайм». За «нез'ясованих» обставин гинуть Баадер, Енслін та Распе. Малер дивом виживає, отримавши чотири удари ножем у груди. В офіційному повідомленні говорилося, що всі вони покінчи життя самогубством. Дещо пізніше те саме відбувається і з Ульріке Майнгоф.

«Епідемії» самогубств у рядах засуджених терористів властиві не лише західнонімецьким в'язницям. Це явище є дуже поширеним в усіх країнах світу. Державна влада ніколи не гребувала методами терору.

2. Терористичні організації сучасності: нова методика та організаційні структури

2.1 Тактика та психологія терору

Тероризм з'являється, коли суспільство переживає глибоку кризу, у першу чергу - кризу ідеології і державно-правової системи. У такому суспільстві з'являються різноманітні опозиційні групи - політичні, соціальні, національні, релігійні - для яких стає сумнівною законність існуючої влади і всієї її системи керування. Якщо такі групи приходять до висновку, що не можуть домогтися своїх цілей законним шляхом, вони можуть спробувати досягти бажаного через насильство, тобто тероризм. При цьому моральним виправданням вбивств опозиція буде, зрозуміло, вважати скроні важливість і чистоту своїх цілей.[22]

На ранніх стадіях тероризм, як у випадку "Народної волі" або захоплення бойовиками "Тупак Амару" японського посольства в Перу, частіше усього робить своїм об'єктом безпосередніх щирих або уявлюваних винуватців своїх "бід" - політичних лідерів або представників влади.

Проте, як показує останній перуанський "експеримент", такий тероризм сьогодні мало ефективний: і охорона навкруги посилюється, і чим скінчиться справа, у тому числі для самих терористів - незрозуміло, у всякому разі, шанси домогтися цілі невеликі.

Одночасно терористи швидко усвідомлять ряд особливостей нашого часу:

- влада сильно залежить від виборів і, отже, від суспільної думки;

- є потужні до "адресата" терору людей, з обов'язковою демонстрацією катастрофічних результатів терору через ЗМІ суспільній думці - і тільки через нього як через передавальний механізм - лідерам країн. І, нарешті, - пред'явлення через ті ж ЗМІ товариству і лідерам мотивів терору й розумів його припинення.

Головна умова такого терору - бурхлива реакція ЗМІ. Сучасний терор має поле бою телеекран, і не дарма в таких акціях терористи, насамперед, потребують не викуп, а тележурналістів. Ціль - вплив на суспільство, щоб уже воно пред'явило ультиматум своїм лідерам.

Типовий приклад такої технології - Будьоновськ. Об'єкт атаки - лікарня, пологовий будинок. Добре оплачена істерика в ЗМІ, особливо - НТВ. Мигтючі на телеекрані заручники, що розповідають про "добрих до них терористах". Заяви про те, що Басаєва можна зрозуміти, оскільки "уся сім'я його загинула під російськими бомбами", і узагалі він "борець за свободу свого народу". Шок усієї країни, і Черномирдін, що капітулює перед вимогами терористів.

При цьому, зрозуміло, ЗМІ старанно обходять мовчанням, що:

- що демонструються, тільки що звільнені з рук терористів, люди відчувають "синдром заручника", коли заручники через якийсь час починають почувати себе більш прив'язаними до терористів, чим до рятувальників;

- "синдром заручника" звичайно відчувають тільки 20% заручників, тобто добір персонажів для репортажу ведеться цілеспрямовано й в інтересах терористів, що однозначно говорити про ті, на кого в даному випадку працюють ЗМІ;

- Басаєв ще до "загибелі всієї сім'ї під бомбами" сотнями розстрілював беззбройних біженців в Абхазії, а його "загибла сім'я" спокійно загоряє на Кіпрі;

- Будьоновськ обраний тому, що там проходити магістральний газопровід, за

безпеку якого Газпром-Черномирдін дасть що завгодно.

Таким чином, у порівнянні з минулим століттям з'являється цілком новий елемент тероризму - ЗМІ - як би спеціальний передавальний механізм ("ретранслятор") між терористами й адресатами терору.[18]

Частка в терорі потребує для терориста внутрішнього самооправдування, хоча б спочатку. Завдання - утягнути велику масу людей, для яких або цілі терору настільки високі, що виправдують будь-які засоби, або настільки нерозбірливі в засобах, що готові реалізувати будь-яку мерзотність.

Через "підняті мотиви" звичайно втягують молодь, що, у силу розумової і моральної нестиглості, легко "клює" на радикальні національні, соціальні або релігійні ідеї. Утягують її частіше усього через тоталітарні (тобто цілком переважну волю людей і підпорядковуючі їх тільки волі "вчителя"), релігійні або ідеологічні секти типу "Аум Синріці" або "Червоних бригад".

Тривале перебування членів терористичних груп у конспіративній обстановці при інтенсивному терористичному тренуванні, що включає і спеціальні (головні до зомбуванню) технології психологічного опрацювання, призводить до появи специфічного середовища, що, за аналогією з карним середовищем, можна назвати тероросферою з особливим типом свідомості людей, що складають це середовище.

Це, по-перше, примітивне, чорно-біле, але релігійно-фанатичне світосприйняття, яке практично ніколи не має кінцеві цілі і результати терору. По-друге - відчуття своєї переваги над "простими смертними", що відміняє або зменшує перебірливість у засобах терору. По-третє - мала чутливість у відношенні своїх і чужих страждань, при високій готовності вбивати і вмирати, і високої терористичної тренованості.[19]

На відміну від простих кримінальників, тероросфера неодмінно бере собі за ціль розуміння і захист якихось ідеалів або інтересів ("Свободу Україні! ") і мовби бере на себе зобов'язання втілити їх у життя. Для формулювання і заяви суспільству цих ідеалів у кожної ТС є група "інтелектуалів-теоретиків" - первинний ідеологічний центр, навколо котрого й організуються бойові терористичні формування.

Одночасно опозиційним групам населення дають зрозуміти, що в обмін на зобов'язання, узяті на себе ТС, ці групи теж повинні взяти на себе зобов'язання підтримки терористів. Виникає своєрідна кругова порука, що дозволяє лідерам тероросфери жадати від зазначених груп фінансування, постачання, переховування, постачання рекрутів і т.п. Цим у терор прямо або побічно втягуються великі групи населення, що створюють його соціальну базу й затруднюють створення в суспільстві опори тероризму.

Така терорсфера, що складається з ідеологічного центру, бойових формувань і соціальної бази - уже достатньо ефективний інструмент у руках тих, хто її контролює. Але це ще не та загроза, яку визнають однією з головних проблем сучасності.

2.2 Інфраструктура і економічна база терору

У міру нарощування своїх сил і можливостей терорсередовище майже завжди як-небуть дистанціюється від свого початкового ідеологічного центру і починає жити самостійно або напівсамостійно. При цьому ідеологічний центр, як правило, легалізується у виді партії, а керування терором бере на себе бойовий штаб. Наприклад, ірландська ІРА давно вже практично незалежна від свого політичного крила - партії Шинн Фейн.[21]

Наявність дистанції між легальним політичним і терористичним крилом організації розширює можливу соціальну базу - ті, кому не до вподоби насильство терористів, можуть примкнутися до "мирного" політичного крила. Але справжня самостійність терорсередовища з'являється, коли за рахунок початкової фінансової підтримки прихильників і спонсорів створена система базування і тренувань і забезпечене самофінансування.

Головний засіб самофінансування - кримінальна діяльність. Наявність високоорганізованої й оснащеної військової сили забезпечує терорсередовищу становище бути "поза конкуренцією" у будь-якій зоні організованої злочинності. Тим більше, що карне середовище не має ні такого "ідейного" заряду, ні, як правило, штабів такого інтелектуального рівня.[10]

У результаті терорсередовище витискує, а частіше - включає у свої структури "звичайну" організовану і неорганізовану злочинність, нарощуючи тим свої можливості і беручи під свій контроль ключові сфери кримінального бізнесу. Сьогодні головне джерело фінансування тероризму - не внески прихильників або допомога "терористичних держав" (хоча і те, і інше мають місце), а контроль наркобізнесу, рекету, проституції, торгівлі зброєю, контрабанди, грального бізнесу і т. д.

Наприклад, основне джерело фінансування перуанського руху "Сендеро луміносо" і ліванської "Хезболлах" - наркобізнес, а цейлонских "Тигрів звільнення Таміл Ісламу" - наркотики й угоди "зброя - дорогоцінні камені".

Такий " економічно сформований" тероризм спроможний уже до серйозної самостійної діяльності, і не тільки в масштабах "своєї" країни. Проте сьогодні розгортання такої діяльності можливо лише за наявності структур для "відмивання" грошей - у вигляді контрольованих банків, фірм, виробничих підприємств. Саме терорсередовище створює такий економічний сектор, іменований нині "сірою економікою".

"Відмивання" частіше усього проводитися в кризових зонах світу, де ослаблений державний контроль. З цієї причини Росія зараз входить в число найбільш "стерильних". [13]

Результати можна спостерігати, наприклад, в Італії, де операція по боротьбі з корупцією "Чисті руки" сходить нанівець через об'єднану протидію терористів і чиновників, які продалися.

2.3 Типологія терористичних організацій

Захоплення "чорної" і "сірої" економік із їхніми багатомільярдними оборотами й арміями організованої злочинності перетворює лідерів терору в хазяїв потужної економіко-політико-військової сили. Ця "сфера терористичних послуг" не може залишатися незатребуваною, у тому числі і "легальними гравцями" - державами. Але через незаконність такого використання і неприйняття його громадською думкою проводити його можна тільки у виді таємних операцій під керуванням спецслужб.

Так, наприклад, спецслужбами Великобританії був у свій час організований басмацький терор у радянській Середній Азії. Інший приклад - американський "ірангейт", де ЦРУ на гроші, виручені від продажів зброї "ворогу" - Ірану, фінансувало терор "контрас" у Нікарагуа.

Таким же чином організовували війну моджахедів проти уряду Афганістану, куди 3 млрд. доларів уклали США, ще стільки ж - інші країни, у т.ч. ісламські, і 10 млрд. - колумбійські наркоділки. Гульбеддин Хекматиар - не тільки опора тамтешнього терорсередовища, але і король наркобізнесу. І, незважаючи на те, що третина попадаючого в США героїну, йде з Афганістану, ЦРУ фінансувало Хекматіара приблизно до 1994 р., коли зробило нову ставку - на терористів "Талібана".

Залишки бойовиків-терористів (8-15 тис.чол.) після відходу СРСР з Афганістану сьогодні стали однією з опор розвитку тероризму в Північній Африці, Боснії, на Близькому Сході, у Чечні, Таджикистані і. . . самих США. Те, що відбувалося і відбувається в Боснії, показує, у свою чергу, що США планомірно створюють ісламську тероросферу в Європі, щоб перешкоджати надмірній самостійності останньої. [23]

Вмикання тероризму в гру спецслужб потребує визначеного "узаконювання" з погляду "ідейної" частини терорсередовища. Оскільки її первинний ідеологічний центр для цього, як правило, не здається через свої переконання й амбіції, то впроваджується або створюється в керівництві терорсередовища новий ідеологічний центр, спроможний реалізувати цілі спецслужб.

Яскравим прикладом «нового типу війни» у Латинській Америці може стати терористична діяльність уругвайського «Руху за національне визволення», або, як його ще називають, «руху тупамарос».

Виник тупамарос як радикальна, активна суспільно-політична організація, але репресії з боку держави каналізували діяльність руху в терористичне річище. Захопивши зброю в одному зі стрілецьких клубів (такий зачин є практично стандартним для будь-якої терористичної організації), тупамарос здійснюють серію нападів на банки, магазини, склади, вантажівки, гральні доми (що, знову такі, притаманне майже кожній терористичній групі), «експропріюючи експропріаторів» і віддаючи захоплене незаможним прошаркам населення.

Намагаючись заробити авторитет, тупамарос демонструє свою силу (теж характерна особливість всіх терористичних організацій), але старається уникнути кровопролиття. Здійснюючи ідею «другої влади», рух організовує «народні в'язниці» та «народні суди», викрадає впливових політичних лідерів Уругваю без будь-яких політичних і матеріальних вимог, залякує високопоставлених державних чиновників. Дещо пізніше тупамарос починає практикувати викрадення іноземних громадян та дипломатів.

У боротьбі з «Рухом за національне визволення» каральні органи Уругваю використовують всі доступні їм засоби. У відповідь на це тупамарос відповідає кривавими терактами, спрямованими проти представників репресивних органів. Упродовж кількох років в Уругваї точиться кровопролитна війна між бойовиками руху та урядовими військами. До 1972 р. тупамарос було розгромлене. Лишилися тільки нечисленни групи опору, дієспроможність яких була вкрай обмежена.[2]

Не менш відомою терористичною організацією, що з'явилася в Європі наприкінці 60-х рр. і діє досі, є італійські «Червоні бригади». Виникла ця організація 20 жовтня 1970 р. Саме в цей день в одному з лівоекстремістських видань з'явилося повідомлення про створення «пролетарської організації, яка має намір боротися проти господарів та тих, хто їм служить».

Коли Андреас Баадер та його найближчі сподвижники вийшли з лівацької молодіжної організації «Республіканський клуб», то керівна верхівка «Червоних бригад» залишила, свого часу, лоно таких лівацьких угруповань, як: «Потере операйо» («Робітнича влада», або -- скорочено -- «Потоп»), «Потта контінца» («Боротьба триває»), «Аутономія операйя» («Робітнича автономія») та «Авангуардія операйя» («Робітничий авангард»).

За рік до виникнення «Червоних бригад», 1 листопада 1969 р., в одному з дешевих готелів неподалік Генуї відбулася нарада кількох десятків активістів вищеперелічених лівацьких угруповань. На ній була обговорена тактика і стратегія терористичної діяльності і сформоване ядро «Червоних бригад». Виступаючи на цьому своєрідному семінарі, 28-річний Ренато Курчо, якого пізніше італійська преса назвала «історичним засновником «Червоних бригад», закликав ліваків «перейти до збройної боротьби». На його думку, вона була єдиним способом «звільнитися від влади капіталу». Курчо вважав, що «діяти належить у містах, де знаходиться організаційний і політичний центр експлуатації. Треба завдати удару в самісіньке серце системи».

Початок активної діяльності «Бригате россе» випав на т. зв. «промисловий трикутник Турін -- Мелан -- Генуя».

Серед членів бойових груп «Червоних бригад» були робітники, студенти, дрібні комерсанти, нащадки найбагатших родин Італії та значних політичних діячів, а також підприємці і професори університетів, лікарі, адвокати тощо.

Спочатку «Бригате россе» не привертали до себе особливої уваги. Переважно вони підпалювали машини, били, а подеколи й калічили підприємців середнього рівня, інженерів, начальників цехів -- «експлуататорів робітничого класу». Об'єктами нападу обиралися, як правило, люди правих поглядів, здебільшого колишні члени фашистської партії. Дії «Червоних бригад» сприймалися спочатку владою й громадськістю як суто анархічні.

Дещо пізніше списки намічених жертв «Бригате россе» розширюються. До них потрапляють не лише підприємці, але й політичні діячі, судові чиновники, лікарі. журналісти - всі, хто «служить капіталові».[11]

Від диверсій та «вуличного насильства» «Червоні бригади» поступово переходять до викрадень.

У цей же час значна частина червонобригадівців опинилося на нелегальному положенні. Наймаються явочні та конспіративні квартири, купуються фальшиві документи, зброя, типографське обладнання для друку листівок. З метою «самофінансування» «Червоні бригади» здійснюють пограбування банків.

Першою жертвою «Бригате россе» стає поліцейський, що загинув під час арешту кількох бойовиків. Згодом терористи вбивають прокурора Генуї Коко (за його особливу незговірливість). Далі кількість вбивств наростає наче снігова лавина.

У відповідь влада підключае на допомогу поліції карабінерів. Відбувається низка арештів. Лави «Червоних бригад» рідіють. Здавалося б, кінець терористичної організації вже близький. Але відбувається дещо цілком протилежне.

3авершусться «романтичний» період у діяльності «Бригате россе». Йде процес переформування сил організації. Ужорсточується конспірація. Розробляється більш чітка організаційна структура. «Бригади» організуються за принципом «колон», кожна з яких була автономною, і члени яких знали лише дуже обмежену кількість своїх однодумців Діяльність кожної колони поширювалася на певну територію. Колона, своєю чергою, складалася з «бригад», кожна з яких налічувала не більш як 5 чоловік, Очолювали організацію стратегічне керівництво та виконавчий комітет, що підтримував, зокрема, зв'язки з іншими терористичними організаціями за кордоном. На найвищому щаблі організаційної ієрархії знаходилося політичне керівництво. Окрім того, організація поділялася на підпільну мережу бойових груп та груп, що здійснюють функції розвідки і служби інформації, займаясь вкоріненням своїх людей на підприємства, в міністерства і навіть у поліцію. Також (фахівці «Червоних бригад» здійснюють вивчення результатів психологічного впливу інформаційних акцій організацій - листівок, комюніке тощо.

Терористичні акти «Червоних бригад» стають дедалі організованішими та зухвалішими. Доходить до того, що терористи за 15-20 хв. до вчинення чергового вбивства телефонували до газет і казали: «Суб'єкта А буде вбито сьогодні о такій-то годині».

У період найвищої активності організації до її ворогів зараховано не лише «експлуататорів» та їхніх «вислужників», але й «зрадників лівих», які не схотіли «підключитися до революційної боротьби».

Після того, як «Червоні бригади» не змогли досягти своїх стратегічних цілей (однією з яких було визнання за організацією статусу політичної) це стало зрозумілим після викрадення і вбивства колишнього прем'єр-міністра, голови ХДП Італії Альдо Моро, вони переходять від тактики знищення конкретних цілей до масового терору. Основними об'єктами їхніх акцій стають громадські місця, школи, університети транспорт.[11]

1979 р. сталося 2150 вибухів, підпалів та нападів на приміщення громадських і державних організацій та окремих людей. Нападів зазнали 133 навчальних заклади, 110 приміщень профспілок, 106 секцій християнсько-демократичної партії, 91 -- комуністичної партії. 90 карабінерських казарм та поліційних відділків.

За даними книги Мауро Галлені «Доповідь про тероризм», з 1969 по 1981 рр. в Італії було вчинено понад 12 тис. терактів, в результаті яких 362 чол. було вбито і понад 600 -- поранено.[8]

Втім, поліція також часу не гаяла. 710 середини 1980 р. її зусиллями було заарештовано 638 бойовиків, розгромлено 67 їхніх баз та явочних квартир, захоплено сотні одиниць зброї та тисячі документів. До 1983 р., коли діяльність організації була зведена до мінімуму, в італійських в'язницях знаходилося понад тисячу бойовиків «Червоних бригад», хоча, на думку фахівців, чисельність цієї організації перевищувала 2000 чол.

Азійський тероризм за своїм розмахом та інтенсивністю нічим не поступався європейському. Яскравим прикладом його проявів може стати історія японської «фракції Червоної Армії».

Як і в Європі, в Японії, по загасаючому молодіжному бунтові кінця 60-х настає доба тероризму.

Навесні 1969 р. «Комуністична молодіжна спілка» Японії виключає зі своїх лав екстремістські налаштованих молодих людей з Осаки та Кіото. Керівництво спілки вважало, що країна ще не визріла для збройної боротьби. Виключені ж, вважаючи, що студентський рух переможено і масові демонстрації є марними, створюють свою організацію під назвою «Фракція Червоної Армії», обравши ту саму назву, що і їхні західнонімецькі однодумці. У вересні 1969 р. до неї входило бл. 400 чол.[9]

У японській «Червоній Армії», як, втім. І в будь-якій іншій терористичній організації, в основу була поставлена практична діяльність, а вчення, що його ця діяльність повинна була зреалізувати, відсувалося на другій план.

У лістопаді 1969 р. у віддаленому готелі префектури Яманасі відбувся своєрідний семінар членів бойового ядра «Червоної армії», на якому були обговорені план нападу на резиденцію глави уряду та технологія виготовлення вибухових пристроїв. Але закінчити обговорення «червоноармійці» не встигли, оскільки готель був здобутий штурмом спецзагоном поліції. Було заарештовано 53 чол., а також вилучено зброю, вибухові пристрої та компоненти для виготовлення вибухівки. За підготовку нападу па прем'єр-міністра учасникам «семінару» дали по два роки. Як бачимо, початок «бойового шляху» японської «Червоної армії» був вельми скромним.

Перша значна невдача змусила замислитися «червоноармійців» не лише про морально-теоретичне обгрунтування терористичних методів ведення боротьби, але й про сувору конспірацію, а також про детально розроблену тактику.

Було вироблено три різновиди бойових акцій:

викрадення значних політиків (для обміну на заарештованих товаришів);

пограбування банків (з метою самофінансування);

напади па склади зброї.

Навесні І971 р. «Червона армія» проводить три пограбування банків, а влітку -- ще одне. Вдалий же напад на збройний магазин вчиняє ідеологічно споріднена «Червоній армії» група під назвою «Організація спільної боротьби проти японсько-американського договору безпеки». Згодом ці дві організації об'єднуються задля ефективнішої боротьби.

Цікавою особливістю японської «Червоної армії» був внутріпінні терор, культивований її керівництвом. Від моменту створення організації внутріорганізаційні вбивства були узвичаєною річчю. Згуртованість членів «Червоної армії» зміцнювалася спільними злочинами, кров'ю та страхом.

Ще однією особливістю японської «Червоної армії» було те, що верховодили в ній (як і в РАФ) жінки. Після того, як перший лідер організації Цунео Морі «заподіяв собі смерть» в одній з в'язниць, керівником «Червоної армії» стає Фусако Сігенобу (як це не дивно, але її батько, ультраправий націоналіст, цілком спокійно поставився до ультралівих переконань та діяльності своєї дочки. Спокійно порівняно з тим, що батьки деяких «червоноармійців» здійснювали самогубства, дізнавшись про причетність своїх дітей до «Червоної армії»).

Переосмисливши стратегію, Сігенобу дійшла висновку, що необхідно об'єднати зусилля із вже діючими терористичними групами, її вибір впав на палестинців, які тоді мали великий досвід терористичної діяльності, зброю, гроші і допомогу з боку країн «розвиненого соціалізму».

Сігенобу вирушає на Близький Схід і зустрічається там із Жоржем Хаббашем, лідером «Народного фронту визволення Палестини», що виник 1967 р. після поразки арабських країн у «шестиденній війні». Збираючись створити у Палестині марксистську державу після її «визволення від сіоністів», Хаббаш наголошував на особливій значущості акцій проти цивільних об'єктів з максимальною кількістю жертв, тому що такі акції привертали увагу світової громадськості до ситуації на Близькому Сході.

Думка Фусако Сігенобу з цього приводу була ґранично простою: «Коли імперіалісти привласнили собі право вбивати в'єтнамців та палестинців, то і ми повинні мати право розтрощити Пентагон і вбивати імперіалістів».

Невдовзі після тієї заяви члени «Червоної армії» влаштовують бійню у Тель-Авівському аеропорту, розстрілявши з автоматів 26 чол. і поранивши 80. Але це було лише початком. Перелік проведених терористичних акцій «Червоній армії» є неймовірно довгим. Втім, свою діяльність ця організація не припинила і досі.

Свого часу лідер Ірану Хаменеї в інтерв'ю журналові «Аль-Алям» заявив: «Ми вважаємо, що лише екстремістський рух здатен протистояти чорному деспотизмові великих світових держав і досягти успіху. Тому ми не лише не заперечуємо свого екстремістського підходу до глобального деспотизму, але й визнаємо його і пишаємося ним».[5]

Було б необачним вважати ісламський тероризм (та тероризм взагалі) чимось однозначним, таким собі згустком зла та насильства, що протистоїть прогресові та гуманізмові. Ісламський екстремізм (як сунітського, так і шиїтського штибу), що широко використовує терористичні методи боротьби, є єдино можливим варіантом силового протистояння країн Близького Сходу Заходові. «Буря в пустелі» наочно продемонструвала, що ісламський світ не спроможний чинити безпосередній воєнний опір експансіонізмові світових держав. Тероризм взагалі, й ісламський зокрема, постає силовим контрзаходом у відповідь на державний тероризм Заходу. Тому недаремно на сесії спецкомітету з проблем міжнародного тероризму ООН, що відбулася 1973 року, пропозиція арабських країн включити державний тероризм в концепцію міжнародного тероризму була заблокована країнами Заходу, які виступили проти віднесення урядових акцій до категорії тероризму. І це зрозуміло. Хто ж добровільно відмовиться від ефективного інструмента зовнішньої політики?

Особливості ісламського тероризму зумовлені насамперед його релігійною підставою, яка зумовлює індивідуальну мотивацію членів екстремістських груп, чий фанатизм, ретельно виплеканий і підтримуваний керівництвом групи, дозволяє їм чинити такі ризиковані і часто самогубні акції, на які навряд чи зважились би нерелігійно мотивовані терористи. Загибель під час джихаду (а саме так розцінюють свою діяльність ці групи) є, з їхнього погляду, прямою дорогою до раю, і не дивно, що багато терористів не лише ладні, але й прагнуть загинути під час виконання завдання. Недаремно на стінах будинків у Газі можна побачити плакати з таким змістом: «За допомогою Бога і наших мучеників ми очистимо нашу землю від євреїв!». Або: «Бійці Ісламу люблять смерть більше, як солдати Рабина люблять життя!».[12]

Ісламська етика та естетика смерті, отже, є однією з підвалин ісламського тероризму.

Ісламським терористам взагалі властивий високий ступінь залученості до теракту, що є однією з відмінностей релігійно мотивованого тероризму. Останньому притаманна деяка відстороненість, відокремленість особистості терориста від чиненого ним теракту; він розглядається і розглядає себе як холодне, розважливе знаряддя, за допомогою якого робиться ще один крок на шляху до мети. Ісламський же терорист вбачає в теракті не лише засіб досягнення мсти, але й своє особисте спасіння, він ставиться до теракту як до форми служіння Аллахові, що робить для нього теракт «особистою» справою.

Тут можна провести паралелі з т. зв. екстатичним тероризмом, коли застосування тероризму може стати заледве не емоційно-релігійним дійством і коли емоційний вплив на терориста стає основною мотивуючою силою теракту.

Відзначною рисою ісламських терористичних організацій є наявність майже в кожній з них харизматичного лідера, який, як правило, є і творцем очолюваної ним групи.[20]