Соціальна структура суспільства

Размещено на http://www.allbest.ru/

Зміст

1. Соціальна структура суспільства, її різновиди

2. Поняття експерименту, його різновиди та особливості

3. Соціальний престиж професій

Список використаних джерел

1. Соціальна структура суспільства, її різновиди

Поняття «соціальна структура» у науковій і соціально-політичній літературі має кілька трактувань. У широкому розумінні - це сукупність взаємопов'язаних і взаємодіючих соціальних груп, а також соціальних інститутів.

Соціальна структура - сукупність соціальних (клас, трудовий колектив, група, верства), соціально-демографічних (молодь, пенсіонери), професійно-кваліфікаційних, територіальних (тип поселення) й етнічних спільнот (нації, народності), пов'язаних між собою відносно сталими стосунками.

Соціальна структура суспільства - явище історичне, її становлення та розвиток відображають процеси еволюції різноманітних соціальних інститутів. Ускладнення і диференціація їх у структурному і функціональному аспектах зумовили відповідні зміни у соціальній структурі. Тому соціальну структуру суспільства, закономірності її становлення й функціонування слід розглядати в контексті реалізації соціальними інститутами відповідних функцій чи, можливо, і дисфункцій.

У колишньому СРСР соціальну структуру суспільства до 60-х років практично не вивчали. Це було спричинено офіційною доктриною, згідно з якою соціальну структуру радянського суспільства становили два класи (робітники та колгоспне селянство) й одна верства (прошарок) - інтелігенція. Взаємовідносини між ними через відсутність антагоністичних суперечностей, вважалося, були безконфліктними. Але ж ця концепція абсолютно не відображала реального стану суспільства, оскільки:

а) різко звужувала критерії диференціації людей щодо їх належності до різних соціальних груп;

б) не давала уявлення про соціальну структуру як вертикаль;

в) містила перекручене уявлення про критерії соціальної мобільності;

г) відображала утопічне уявлення про гармонійні, побудовані на єдності інтересів, міжгрупові стосунки.

В останні роки уявлення про соціальну структуру докорінно змінилися.

По-перше, підтвердилася абсолютна непридатність ідеологізованої й міфологізованої моделі «2+1» (два класи й прошарок), яка заперечувала соціальні ієрархії, відчуження, антагонізми, проповідувала концепцію прогресуючої соціальної однорідності.

По-друге, виявились серйозні суперечності між основними елементами соціальної структури - класами, етнонаціональними групами.

У зв'язку з цим перед вітчизняною соціологією постала необхідність радикального перегляду й оновлення концепції соціальної структури суспільства, зосередивши увагу на:

ь вивченні не тільки відомих, але й невідомих (латентних) соціальних груп;

ь переході від опису зовнішньої структури, пов'язаної з індустріальними й іншими сферами виробництва, до аналізу внутрішньої структури, пов'язаної з вертикальною та горизонтальною структурами громадянського суспільства;

ь дослідженні ієрархії соціальних груп (не тільки стосунки рівності й нерівності, але й панування, підлеглості);

ь з'ясуванні суб'єктивного характеру соціальної структури, її зв'язку з людиною, її розвитком, свободою чи несвободою.

Соціологія виділяє два основні елементи соціальної структури:

1. Соціальні інститути, безособова система ролей і статусів. Цей підхід властивий структурному функціоналізму.

2. Система класів, верств, професійних та інших груп. На таких засадах базується марксистський детерміністський підхід.

Обидва підходи взаємодоповнюють один одного. Соціальні інститути є більш або менш рухомою суспільною формою організації й регулювання діяльності соціальних груп. Соціальні ж групи, будучи активним суб'єктивним компонентом соціальної структури, інтегруються в цю суспільну форму, якщо вона відповідає їхнім потребам, інтересам і цінностям, або ж вони її відхиляють.

Поняття «соціальна група» є родовим щодо понять «клас», «соціальна верства», «колектив», «нація», «етнічна», «територіальна», «релігійна» та інші спільноти, оскільки фіксує соціальні відмінності, які виникають між окремими сукупностями людей у процесі розподілу праці й діяльності на основі відношення до засобів виробництва, влади, характеру праці, фаху, освіти, рівня й структури прибутків, статі, віку, національної приналежності, місця проживання, стилю життя та ін.

На перший погляд, робітники, селяни, вчені, кооператори та інші не є об'єднаними в якісь групи, якщо мати на увазі формальне об'єднання на зразок політичних партій. Та коли взяти до уваги їх реальне, об'єктивне становище в суспільстві, то - безперечно.

У будь-якому суспільстві існує певна кількість соціальних груп, які:

а) посідають різні місця в системі соціальних нерівностей цього суспільства, у диференціації його населення за критеріями влади, власності, доходу тощо;

б) пов'язані між собою політичними, економічними й культурними відносинами;

в) є суб'єктами функціонування всіх соціальних інститутів суспільства.

У соціальні групи людей об'єднують соціальні інтереси, які зумовлюють їх дії і формуються у представників різних груп залежно від їхнього становища та ролі в суспільному житті.

Оскільки інтереси, скажімо, у робітника одні, а в кооператора - інші, то вони реально й становлять різні соціальні групи, тобто «неформально» об'єднуються. При цьому соціальні інтереси груп, постаючи на основі індивідуальних інтересів їх учасників, не замикаються у власних егоїстичних рамках, оскільки в процесі соціальної взаємодії індивідів виробляються інтереси груп як цілого, які відображають вже спільні риси соціального становища окремих індивідів, що входять до групи. Соціальний інтерес групи завжди спрямований на збереження або зміну її становища в суспільстві.

Загальногуманістичний підхід до суспільства у сучасній соціології визнає значимість усіх соціальних груп, оскільки відмінності в їх становищі зумовлюють і різні інтереси, узгодження яких є основною метою соціальної політики суспільства.

Соціологія виділяє такі види соціальних структур:

ь соціально-класова (класи, соціальні верстви, соціальні групи, прошарки, стани);

ь соціально-демографічна (вік, стать);

ь соціально-територіальна (міська, сільська спільноти, населення агломерацій, переселенські групи);

ь соціально-професійна;

ь соціально-етнічна та ін.

Соціально-класова структура відображає найважливіший зріз соціальної структури класового суспільства: складну картину соціальної нерівності між суспільними класами, представниками розумової і фізичної праці, соціальними верствами всередині класів.

Питання про класи є найбільш дискусійним. Теоретичною базою для дискусій стало визначення В. Леніна: «Класами називаються великі групи людей, які розрізняються за їх місцем в історично визначеній системі суспільного виробництва, за їх відношенням (здебільшого закріпленим і оформленим у законах) до засобів виробництва, за їх роллю в суспільній організації праці, а, значить, за способами одержання і розміром тієї частки суспільного багатства, яка є в їх розпорядженні».

Таке трактування класів є досить загальним, застосовується до різних суспільних систем. Останнім часом у нього стає все менше прихильників. Це ж стосується і положень щодо наявності в суспільстві двох однотипних класів. Так, російський соціолог В. Радаєв пропонує розглядати цю проблему не тільки з точки зору відносин власності (відсутність соціальних груп незалежних повноправних власників), але й у політичному, соціальному й економічному аспектах.

Елементом соціально-класової структури суспільства є соціальні верстви, які утворюють внутрішню структуру класів і великих соціальних груп (наприклад, робітники низької, середньої та високої кваліфікації).

Соціальна верства - сукупність індивідів, зайнятих економічно й соціально рівноцінними видами праці, які отримують приблизно рівну матеріальну та моральну винагороду.

Це така спільнота, в якій кожен індивід е носієм однієї ознаки. Такою ознакою може бути: тип трудової поведінки на робочому місці; рівень доходу; способи проведення вільного часу, дозвілля й задоволення потреб; зміст соціальних орієнтацій, установок, цінностей, інтересів; ставлення до найважливіших подій у країні й за рубежем, ставлення до соціальних і технологічних нововведень. Аналіз структури суспільства крізь призму його соціальних верств дає змогу з'ясовувати різні грані його диференціації значно повніше, ніж класовий аналіз.

Детальніший поділ суспільства дає змогу виявити в соціально-класовій структурі малі соціальні групи.

Мала соціальна група - нечисленна за складом соціальна група, члени якої об'єднані спільною діяльністю і перебувають у безпосередньому стійкому особистому спілкуванні один з одним, що є основою для виникнення як емоційних стосунків, так і особливих групових цінностей і норм поведінки.

Родовою ознакою малої групи є її належність до безпосередньо тривких особистих контактів (спілкування, взаємодія).

Наприклад, сім'я, виробнича бригада, шкільний клас, науковий, військовий та інші первинні колективи, колективи космічних, арктичних і антарктичних станцій, спортивна команда, релігійна секта, група друзів, підлітки-однолітки тощо. Мінімальний розмір малих груп - дві особи, максимальний - кілька десятків.

До соціально-класової структури суспільства належать і декласовані елементи.

Декласований елемент - особа, яка втратила тривкі зв'язки з соціальними групами, опустилася «на дно» суспільного життя.

Зростання чисельності декласованих елементів спричиняють економічні кризи, масове безробіття, зубожіння нижчих у суспільній ієрархії верств населення.

У соціальній структурі суспільства винятково важливе місце належить також соціально-демографічній структурі - це результат накладання демографічних структур (статевої, вікової, сімейної) на соціальну. Статистичними параметрами в таких випадках є: народжуваність, смертність, шлюб, кількість розлучень, міграційний обмін населення між міською і сільською місцевостями, а також між різними територіями.

Статево-вікову структуру населення можна аналізувати за однією ознакою (стать чи вік) або за обома.

У першому випадку особливий інтерес становить розподіл населення на три групи: 0-14 років (діти), 15-49 років (молодь і середній вік), 50 років і старші (похилий вік). Співвідношення між ними характеризує тип вікової структури населення.

Аналіз вікової структури, яка охоплює ці три контингенти, розкриває трудовий потенціал країни, дає змогу виявити динаміку його розвитку. Чим прогресивніша структура, тим вищими можливостями розвитку вона наділена, тим стійкіший трудовий потенціал населення.

Вивчення структури населення за статтю має не менш важливе практичне значення, оскільки впливає на розміщення виробничих сил, на відтворення і територіальне формування населення.

Одним із аспектів соціальної структури суспільства є соціально-територіальна структура, яка є результатом взаємодії двох зрізів суспільства - соціально-класового й територіального. Елементами соціально-класової структури є суспільні класи й соціальні верстви; територіальної структури - територіальні спільноти різного типу (міські, сільські, населення агломерації).

Соціально-територіальна структура - сукупність тривких спільнот людей, що формуються на основі соціальної неоднорідності умов життєдіяльності в різних територіально-адміністративних утвореннях, і стосунків між цими спільнотами.

Переважання економічних критеріїв у розміщенні виробництва й розселенні людей породжує нерівномірність історичного розвитку, одним із проявів якого є нерівномірність економічного розвитку регіонів і територій в межах окремої країни. На цій основі формуються соціальна нерівномірність умов життєдіяльності у регіональному розрізі, соціально-територіальні особливості.

Соціальна структура суспільства пов'язана й взаємодіє з професійною структурою, оскільки професійний розподіл праці пов'язаний з її суспільним розподілом (на розумову та фізичну, аграрну й індустріальну, організаторську й виконавську і т.п.).

Нерідко соціально-професійну структуру трактують як соціальну форму професійного розподілу праці, що розглядається в аспекті її матеріально-речового змісту. Аналізуючи професійну структуру суспільства, доцільно розмежовувати фахову диференціацію людей і професійний розподіл праці, зважаючи, крім того, на існування природного зв'язку професій із соціально-економічними відмінностями у суспільстві, тобто з суспільними класами і верствами. Фаховий поділ не може бути основою, вихідним пунктом утворення класів і соціальних верств.

Дослідження соціально-етнічної структури здійснює соціологія національних стосунків (етносоціологія).

Етносоціологія - галузь соціології, яка вивчає генезис, сутність, функції, спільні закономірності розвитку етносів, міжетнічні (міжнаціональні) стосунки й виробляє основні методологічні принципи їх дослідження. Вона вивчає комплекс проблем, пов'язаних з соціальним розвитком націй і народностей країни: соціально-економічних, соціально-політичних, духовно-ідеологічних, культурних, освітніх тощо.

Характер динаміки соціальної структури залежить у першу чергу від результатів соціальної мобільності.

Соціальна мобільність - міжгрупова чи просторова рухомість населення, його здатність (готовність) до соціальних переміщень.

Соціальні переміщення є виявом соціальної мобільності, яка виражається у переходах індивідів з одного класу в інший, з однієї внутрікласової групи до іншої, міграції сільських жителів до міста і навпаки.

За спрямуванням розвитку розрізняють вертикальну мобільність - посадове, кваліфікаційне зростання чи декваліфікація, перехід до групи та верстви з нижчим статусом в ієрархічно упорядкованих зрізах соціальної структури і горизонтальну мобільність - рух між однорідними в соціальному відношенні позиціями й категоріями населення. У житті горизонтальні й вертикальні переміщення переплітаються, взаємодіють.

Соціальну мобільність зумовлюють об'єктивні обставини: структурні зрушення в економіці; зміни у характері й змісті суспільного розподілу праці й відносин власності; послаблення закріпленості груп працівників за соціально й економічно нерівноцінними видами діяльності.

Соціальна мобільність, соціальні переміщення між групами є досить складними і супроводжуються істотними соціальними наслідками для тих чи інших груп. Найважливіший з них - постійна наявність перехідних, так званих маргінальних верств, тобто межових, проміжних відносно тих чи інших соціальних спільнот.

Таким чином, соціальна структура надзвичайно важливий соціальний регулятор еволюції суспільства. Вона визначає шляхи розвитку й ефективність економіки, оскільки різні соціальні групи посідають у ній цілком визначене становище й прагнуть до реалізації своїх інтересів. Соціальна структура має вирішальний вплив і на політичні відносини в суспільстві, які є відносинами між різними групами щодо використання (утримання, захоплення) державної влади. Нарешті, саме специфіка соціальної структури суспільства визначає суть і основні напрями соціальної політики в ньому.

2. Поняття експерименту, його різновиди та особливості

Експеримент -- зміна або відтворення явища з метою вивчення його у найсприятливіших умовах.

Даний метод спирається на точний облік незалежних змінних, які впливають на залежні змінні. Характерна риса експерименту -- заплановане втручання людини у досліджуване явище, можливість його відтворення за різних умов. З допомогою експерименту отримують інформацію, недоступну для інших методів.

Науково обґрунтований експериментальний метод розвивався переважно у природничих науках. Там він отримав і класичне тлумачення своїх суттєвих ознак, методологічних засад. Такі суспільні науки, як педагогіка, соціальна психологія, соціологія, експериментальний метод дослідження, стали використовувати значно пізніше.

Експериментальні дослідження мають великі можливості щодо вироблення теорії та оновлення практики. Багато вчених позитивно ставляться до застосування експериментального методу в соціологи, хоча нерідко висловлюються щодо незадовільного стану теоретичного і методологічного обґрунтування соціально-наукового експерименту. Незважаючи на визнання високої пізнавальної роді експерименту, він поки що недостатньо широко застосовується у соціологічних дослідженнях.

Експеримент у соціології -- це спосіб одержання інформації кількісних і якісних змін показників діяльності і поведінки соціального об'єкта внаслідок впливу на нього деяких керованих і контрольованих чинників (змінних).

Соціальний експеримент виконує дві основні функції:

а) перевірка наукової гіпотези щодо причинних зв'язків між явищами;

б) досягнення певного ефекту в практично-перетворювальній діяльності.

У першому випадку дослідник створює чи відшуковує певну ситуацію, приводить у дію гіпотетичну причину і спостерігає за амінами подій, фіксує їх відповідність чи невідповідність припущенням, гіпотезам.

Специфіка експерименту в конкретному соціологічному дослідженні як методу одержання соціальної інформації полягає в особливостях об'єкта дослідження, яким є люди, що можуть усвідомлювати себе, свої відносини із зовнішнім світом, пізнавати його, будувати теорії і плани.

Ще однією особливістю експерименту у соціології є якісно вищий рівень причинної залежності соціальних явищ. Це виявляється в значно більшій, ніж у природно-науковому експерименті, кількості змінних, що детермінують дане соціальне явище.

Особливістю експерименту як методу одержання соціальної інформації є те, що вів передбачає вироблення гіпотези щодо наявності причинно-наслідкового зв'язку між досліджуваними явищами або щодо характеру якого-небудь механізму колективної чи індивідуальної діяльності, виведеної логічним шляхом. на основі теоретичних і емпіричних даних.

Методологічною основою експерименту у соціологічному дослідженні є концепція соціального детермінізму. А основна теоретична проблема експериментального методу полягає у визначенні значущих змінних, що детермінують це явище.

Змінна, спрямованість або інтенсивність дії якої соціолог визначає відповідно до заздалегідь розробленої програми, називається керованою. Ця змінна буде контрольованою, якщо :її якісні чи кількісні зміни, а також напрям її впливу здійснюються у заданих соціологом межах.

Керована і контрольована дослідником змінна називається незалежною. Незалежна змінна виявляється як експериментальний фактор (експериментальна змінна). Нею може бути новий для даного соціального об'єкта чинник, введений соціологом, або один з існуючих чинників об'єкта, керований і контрольований соціологом. Чинник, змінну якого визначає незалежна змінна, являється залежною змінною.

Передумовами визначення структури змінних як основи експерименту є, з одного боку, фактичні дані про досліджуване явище, його емпіричний опис, з іншого -- певний рівень теоретичного освоєння проблеми, який дає змогу висувати концепцію функціонування і розвитку об'єкта дослідження, сформулювати пояснюючі гіпотези. Тому експеримент неможливий і недоцільний на початку дослідження. Небажано, щоб він передував деяким зондуючим і аналітичним дослідженням і теоретичному описові їх результатів.

Експерименти можна класифікувати за різними критеріями, наприклад за характером об'єкта і предмета дослідження, за специфікою поставленого завдання, за характером експериментальної ситуації, за логічною структурою доведення гіпотези.

Так, за характером об'єкта та предмета дослідження експерименти поділяють на соціологічні, педагогічні, економічні та інші. За цим критерієм можна виділити реальні та уявні експерименти.

Реальні експерименти проводять як на генеральній сукупності, так і на натуральній моделі (вибірці).

Уявний експеримент здійснюють шляхом маніпулювання інформацією про реальні об'єкти без втручання в хід подій.

За специфікою поставленого завдання розрізняють наукові і прикладні експерименти. Перші націлені на одержання нових знань, другі є елементом управління.

За характером експериментальної ситуації бувають контрольовані і неконтрольовані експерименти. Перші здійснюють, як правило, в лабораторних умовах, оскільки в польовому експерименті проконтролювати змінні непросто, часом взагалі неможливо. Серед польових експериментів виділяють активно спрямовані і природні, коли дослідник займає позицію спостерігача і не втручається в хід подій.

За логічною структурою доведення гіпотези розрізняють лінійні та послідовні експерименти. При проведенні лінійного експерименту аналізові піддається одна і та сама група. Доведення гіпотези опирається на порівняння стану досліджуваного об'єкта до і після впливу експериментального чинника. В паралельному експерименті одночасно задіяні дві групи: контрольна та експериментальна -- ідентичні за своїми основними характеристиками. Доведення спираються на порівняння стану цих двох об'єктів спостереження в один і той самий час. Якщо в першій групі після введення експериментального чинника спостерігаються певні очікувані зміни, а в контрольній групі ні, то гіпотезу вважають підтвердженою.

Орієнтуючі експерименти досліджують маловідомі ситуації, ставлять нові проблеми, задають напрям теоретичним пошукам. Вони є підґрунтям нових гіпотез.

Критичні експерименти застосовують щодо перевірки гіпотез. Вони переводять знання із вірогідного у достовірне.

Методичні експерименти досліджують роль чинників, не відображених у предметній теорії, але здатних впливати на результати орієнтуючих і критичних експериментів. їх застосовують для оцінки якості та вдосконалення основних методик.

При проведенні експерименту важливим є ретельний соціологічний аналіз впливу чинників на його процес і результати. Він допомагає об'єктивно оцінити результати експерименту і прийняти рішення:

а) щодо поширення соціальної інновації на більш широкий об'єкт;

б) щодо суттєвої зміни умов експерименту з подальшою апробацією;

в) щодо відмови від запрограмованого варіанту оптимізації соціального процесу.

Негативний результат соціального експерименту може бути спричинений не тільки впроваджуваною інновацією, а й іншими побічними чинниками. При цьому важливо забезпечити можливість принципової зворотності змін.

Експеримент у соціологічних дослідженнях Завжди пов'язаний із значними труднощами і вимагає від експериментатора не тільки належного володіння технікою його проведення, а передусім уміння правильно його спланувати (сконструювати загальну гіпотезу, обрати логічну схему, яка визначає характер процедур і порядок різних етапів експерименту, скласти репрезентативну вибірку дослідження тощо). На достовірність і надійність отриманих даних впливає й особистість експериментатора, його вміння працювали з об'єктом дослідження а також добровільна згода досліджуваних на участь у експерименті. Умовою успішного проведення експерименту є неухильне дотримання положень і правил щодо його постановки і реалізації.

Кожен експеримент проходить кілька етапів.

На теоретико-пізнавальному етапі аналізують наукові роботи за визначеною темою; з'ясовують невирішені проблеми; уточнюють тему дослідження; формулюють мету і завдання дослідження; вивчають існуючі в теорії і на практиці шляхи, які сприяють вирішенню проблеми; визначають теоретичні положення, які підлягають перевірці; формулюють гіпотези; визначають об'єкт, предмет і експериментальні завдання дослідження.

На підготовчому (методичному) етапі розробляють програму експерименту: визначають необхідний час для його проведення; обирають необхідну кількість експериментальних об'єктів; відбирають конкретні методики для вивчення стану експериментального об'єкта (анкетне опитування, інтерв'ю, експертна оцінка та ін.); готують план щодо створення відповідних ситуацій; перевіряють доступність і ефективність методик на невеликому масиві; визначають ознаки, за якими можна судити про зміни в експериментальному об'єкті під впливом відповідних соціальних чинників.

Етап проведення експерименту складається з двох частин: створення експериментальної ситуації і власне експерименту. Створення експериментальної ситуації охоплює вивчення початкового стану системи, в якій проводиться експеримент (соціально-демографічна ситуація, статевовікова, професійно-кваліфікаційна, рівень задоволення працею, професією, морально-психологічним кліматом, керівником, стосунками у колективі тощо); формування критеріїв ефективності запропонованої системи засобів проведення інструктажу учасників експерименту щодо порядку та умов його.

Далі реалізують систему заходів щодо вирішення відповідного експериментального завдання (формування мотивації до праці, інтересу до професії, підвищення рівня задоволення чинниками виробничої ситуації та ін.); фіксують дані експерименту на основі проміжних зрізів, які характеризують зміну об'єктів під впливом експериментальної системи заходів; виявляють ускладнення, можливі типові недоліки під час проведення експерименту; оцінюють затрати часу та зусиль.

На етапі підведення підсумків експерименту настає пора для висновків про кінцеву мету експерименту та підтвердження висунутої гіпотези. Саме тоді відбувається опис результатів здійснення експериментальної системи заходів (кінцевий стан формування мотивації до праці, інтересу до професії, рівень задоволення чинниками виробничої ситуації тощо); характеризують умови, за якими експеримент дав позитивні наслідки (виробничі, морально-психологічні, гігієнічні, навчальні, матеріальні та ін.), дані щодо затрат часу, зусиль і засобів; межі застосування перевіреної експериментом системи заходів.

Важливим елементом аналізу результатів експерименту є вироблення науково-практичних рекомендацій з чітко зазначеною межею можливого застосування системи заходів у соціальній практиці.

З наукової точки зору ретельно підготовлене і проведене експериментальне дослідження має велике значення. Воно виявляє найбільш суттєві детермінанта процесів розвитку і їх дій, а водночас і найефективніші можливості управління ними. Тому соціальні експериментальні дослідження мають Практичне значення, оскільки спроможні безпосередньо з'ясувати зміни відповідних соціальних і психічних процесів, а також можливості управління ними.

3. Соціальний престиж професій

суспільство соціальна структура соціологія

У наші дні, коли країні не вдається знайти вихід з кризового становища, коли економічні негаразди породжують занепад в культурній освітній та інших сферах життя, коли значна частина населення перебуває в дуже складному становищі, багато хто, а особливо це стосується молоді, звертає свої погляди на престижні та високооплачувані професії. Уже минув той час, коли більшість дітей бажали стати лікарями або вчителями. Реалії показують, що для того, щоб забезпечити своє майбутнє, потрібно отримувати спеціальності інших спрямувань.

Особливим попитом серед молоді сьогодні користуються професійні спеціальності такі, як менеджер, юрист, економіст, дещо нижче стоять спеціальності перекладача, психолога і т. п. Серед більшої частини населення ходить думка, що дані професії носять, як правило, суто інтелектуальний характер, але при цьому автоматично забезпечують високий рівень матеріального доходу, надають певний соціальний статус, дозволяють досягти добробуту. Ось чому на сьогоднішній день у вузах проводяться значні набори на факультетах міжнародних відносин, менеджменту, юриспруденції, які неможливо, через деякий час будуть перевищувати набори на факультети прикладних спеціальностей.

Проблема у цьому питанні полягає, по-перше, в тому що не кожен із тих, хто закінчив відповідні факультети зможе бути хорошим дипломатом, юристом тощо. Дуже часто такі люди отримують роботу лише завдяки зв'язкам. В результаті такого відбору, коли талановитий молодий спеціаліст не отримує відповідного робочого місця, а пробивається менш здатний до такої роботи, але по «блату», страждає держава. Справа в тому, що така тенденція носить досить значний, щоб не сказати масовий характер, і це справді гальмує розвиток молодої держави.

По-друге, якщо потік на факультети престижних інтелектуальних професій буде продовжуватися, то скоро ринок праці буде значно перенасичений такими спеціалістами. Зрозуміло, що якщо на ринку праці буде така чисельність менеджерів, яка перевищує попит на них, то це зумовить проблему працевлаштування для випускників вузів. У виграшному становищі виявляться ті, хто має певні переваги такі, як досвід роботи, додаткове знання комп'ютера, іноземних мов, поглиблене знання певної галузі для якої потрібен спеціаліст, друга спеціальність тощо. Враховуючи всі вищевказані фактори зазначимо, що в даній ситуації через кілька років або й раніше можливий другий «професійний бум», коли почнеться масова перекваліфікація спеціалістів з вищою освітою, тепер вже на спеціальності прикладного призначення.

Отож, метою даного дослідження є визначення механізму формування престижу деяких професій інтелектуального характеру, умов його формування та пошук практичних рекомендацій для уникнення викладених вище проблем. Доцільно було б використати результати дослідження для проведення необхідних заходів з боку уряду, адже це повинно допомогти уникнути проблеми безробіття серед таких спеціалістів, яка тільки поглибить кризове становище України.

Предметом дослідження є процес зростання попиту на інтелектуальні професії менеджера, маркетолога, фінансиста, юриста, дипломата та ін. Розвиток тенденцій серед молоді на освоєння таких спеціальностей.

Об'єкт дослідження - населення України. Значну долю дослідження слід відвести опитуванню студентів престижних спеціальностей, як безпосередніх учасників «руху престижу», їх доля повинна складати не менш 20% від загальної кількості респондентів. Також необхідно провести опитування серед абітурієнтів. При цьому інформація буде безпосередньо отримуватися з середовища формування попиту, вибору професій. Одним із сегментів опитуваних може стати певна кількість спеціалістів з області психології, які б конкретніше пояснили механізм формування престижу професій серед молоді - майбутніх державних діячів.

До об'єкту дослідження, який покаже динаміку зростання кількості студентів - майбутніх спеціалістів на відповідних факультетах слід віднести певні статистичні дані. Мається на увазі загальна кількість студентів на факультетах престижних спеціальностей у порівнянні з попередніми роками, питома вага таких студентів серед загальної кількості студентів вузів у процентному вираженні, жорсткість конкурсного відбору при вступних іспитах (наприклад: 15 чоловік на 1 місце на спеціальність «менеджмент»).

Виділимо такі завдання дослідження:

ь Встановити рейтинг професій. Визначити, які саме професії користуються найбільшою повагою і попитом.

ь Визначити, які фактори впливають на рейтинг професій. Що в першу чергу впливає на вибір бажаної спеціальності, яку роль при цьому відіграє оплачуваність професії, соціальний статус працюючого, матеріальна забезпеченість абітурієнта, його бажання брати участь в державотворчих процесах, природні схильності, умови формування особистості тощо.

ь Встановити як змінюється популярність певних професій (падіння популярності професій льотчика-випробувача; зростання популярності професії адвоката).

Серед методів дослідження доцільно буде використати такі:

1) анкетне опитування студентів, абітурієнтів, населення;

2) характеристика проблеми спеціалістами-психологами, діячами системи вищої освіти;

3) аналіз статистичних даних.

Основні гіпотези дослідження. Основним фактором, який впливає на формування престижу професії є рівень її оплачуваності. Буде логічно припустити, що при виборі спеціальності загальна маса людей керується принципом матеріальної забезпеченості, яку дана спеціальність принесе. В основному, лише ті, хто не має можливості оплатити навчання чи іншим способом потрапити на факультети престижних спеціальностей, обирають інший шлях.

Крім того рівень доходів визначає соціальний статус людини в суспільстві, атрибути високого статусу (дорогий автомобіль, золоті прикраси, дача і т. п.). Дозволяють виділити людину серед інших, віднести її до певного шару населення. Як правило, рівень доходів дозволяє скористатись послугами престижних фірм, сприяє високому життєвому рівню. У наших тяжких економічних умовах більша частина населення може лише мріяти про таке життя, проте кожен прагне його. Дуже часто у сім'ї збираються значні кошти лише для того, щоб дати престижну освіту дітям, забезпечити таким чином їх майбутнє. Отже, рівень доходу, який приносить професія напряму впливає на її популярність та престиж.

Користуючись значним попитом на престижні спеціальності більшість вузів просто намагається отримати з цього матеріальну вигоду. Відповідно до законів ринкових відносин попит на спеціальності менеджера, маркетолога, юриста та ін. викликав значну їх пропозицію, тобто призвів до того, що майже у всіх вищих навчальних закладах відкрилися відповідні платні факультети. Частково це виникає тому, що залишені без державної підтримки державні вузи змушені шукати вихід із скрутного матеріального становища. Досить оперативно на даний попит відгукнулися приватні навчальні заклади, які на цьому просто заробляють гроші. Нерідко від якого-небудь ректора можна почути фразу, що його вуз на 60-80% підтримується за рахунок студентів-контрактників.

Підвищення загального життєвого рівня населення незалежно від професії призведе до зниження попиту на вказані спеціальності. Як уже було зазначено, основним фактором формування престижу певних спеціальностей є рівень доходу та пошуки нашим населенням шляхів до покращення своїх умов життя. Якби уявити, що економічні негаразди минули і загальний рівень матеріальної забезпеченості зріс, покращився добробут, то можна розвинути теорію, що більша частина людей задовольнилася б професіями іншого характеру. Багато хто вважає, що зовсім необов'язково отримувати спеціальність із верхньої частини рейтингової таблиці, якщо можна задовольнити свої потреби і забезпечити нормальне існування, працюючи слюсарем, монтером тощо. Тобто для зацікавленості молоді в отриманні професійних знань менш престижного характеру потрібно забезпечити рівень заробітної плати цих професій на рівні, достатньому для нормального життя. В таких умовах значно знизиться рівень розмежування між спеціальностями, і їх поділ на престижні та менш престижні.

Після проведення дослідження і вирішення його завдань буде отримано інформацію, яка дозволить як саме формується престиж окремих професій, і як за допомогою різноманітних факторів можна змінювати громадську думку про такий престиж, посилювати або послаблювати його.

Як висновки повинні сформуватися ряд пропозицій практичного значення, які могли б допомогти уникнути проблем, пов'язаних із сучасним напливом енергійної, багатоперспективної молоді на факультети престижних інтелектуальних професій (спеціальностей), в той час як відчувається майбутня потреба в кадрах прикладних спеціальностей.

Дані рекомендації потрібно представити органам влади, які через регулювання законодавчого характеру зможуть стабілізувати становище, відреагувати відповідно на проблему і враховувати наслідки, до яких вона може призвести.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Городяненко В.Г. Соціологія. - К.,- 2003. - 420 с.

2. Соціологія / Брегеда А.Ю., Бовтрук А.П., Дворецька Г.В. та ін. - К.,- 1999. - 124 с.

3. Соціологія за ред. Городяненка В.Г. - К.,- 1999. - 384 с.

4. Лукашевич М.П., Туленков М.В. Соціологія. - К.,- 1998. - 266 с.

5. Современная западная социология: Словарь. - М.,- 1990. - 351 с.

6. http://uk.wikipedia.org/wiki/Експеримент.

7. http://ped.sumy.ua/index.php?option=com_content&view=article&id=422:t-vovik&catid=18:2009-05-23-07-15-48&Itemid=147.

8. http://politics.ellib.org.ua/pages-1044.html.

Размещено на http://www.allbest.ru/