Соціально-культурна реабілітація молодих інвалідів

Размещено на http://www.allbest.ru/

2

Зміст

Вступ

1. Соціально-культурна реабілітація молодих інвалідів

2. Сутність поняття «Реабілітація молодих інвалідів»

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

За останнє десятиріччя в Україні відбулися значні соціально-культурні зрушення, що позначилися й на активізації уваги до найменш захищених у соціальному плані громадян, серед яких молоді інваліди посідають одне з перших місць.

Необхідність розробки й впровадження у практику соціально-педагогічної допомоги нових форм та методів роботи з цією категорією визначається, передусім, важливим завданням виховання особистості в складних умовах реформування нашого суспільства.

Сучасна система соціально-педагогічної роботи з молодими інвалідами поступово набуває нового змісту, форм та функцій. Так, замість традиційного підходу до хворої людини як до безпомічного об'єкта виховання та лікування, на перший план висувається концепція "культурного плюралізму", в основу якої закладено гуманістичну ідею про права та потенційні можливості кожного індивіда на рівних засадах з іншими брати активну участь у житті суспільства. Йдеться про створення оптимальних умов для незалежного життя інвалідів, що, врешті решт, має бути об'єктивною основою для виявлення особистісної своєрідності, індивідуальної неповторності та унікальності кожного з них.

Зрозуміло, що культурне становлення особистості можливе лише за умови вільного, повноцінного розвитку людини, коли її існування перетворюється із підтримки, збереження та відтворення життя в його активне здійснення, із задоволення обмежених біологічних потреб - у становлення нових творчих, духовних потреб. У цьому контексті особливої гостроти набуває проблема соціально-культурного розвитку молоді, збагачення її духовної культури, створення умов для реалізації ідеалів, позаматеріальних потреб та інтересів, в основу яких закладено гуманізм, свободу, індивідуальність, творчість.

1. Соціально-культурна реабілітація молодих інвалідів

Поняття "соціально-культурна реабілітація інвалідів" не належить до загальноприйнятих. Тому й досі залишається невирішеним до кінця питання, що має важливе методологічне значення: в спеціальній літературі відсутнє єдине та чітке уявлення про його сутність. Цим, власне, і зумовлюється необхідність докладного аналізу та теоретичного обґрунтування змісту дефініції "соціально-культурна реабілітація інвалідів".

Вважаємо за доцільне проводити аналіз на підставі предметності змісту таких опорних понять, як: "реабілітація" та "соціальна реабілітація інвалідів", які широко використовуються в науковій літературі.

Що стосується першого поняття, то воно походить з латинської мови й означає "відновлення втраченої здатності, повернення певної якості після того, як вона з якихось причин зазнала негативних змін".

Як науковий термін слово "реабілітація" вже давно увійшло в широкий вжиток. Його використовують у психології, соціальній педагогіці, юриспруденції, політології, спорті, медицині.

У соціальній педагогіці, яка досліджує та вирішує проблеми соціалізації особистості, більша частина понять, у тому числі й "реабілітація", в теорії соціальної роботи використовується з прикметником "соціальний" (від лат. socialis - суспільний) - "соціальна реабілітація".

У психології, медицині зустрічаємо дефініції "психологічна реабілітація" та "соціально-психологічна реабілітація".

Крім того, у соціальній педагогіці та педагогіці останнім часом активно використовуються й такі визначення як: "реабілітаційна педагогіка", "самореабілітація", "соціально-педагогічна реабілітація".

У різних джерелах можна зустріти також такі дефініції, як:

- "комплексна реабілітація",

- "творча реабілітація",

- "фізична реабілітація",

- "медична реабілітація",

- "духовна реабілітація",

- "елементарна реабілітація",

- "технічна реабілітація",

- "культурна реабілітація",

- "побутова реабілітація",

- "спортивна реабілітація",

- "професійна реабілітація",

- "загальна реабілітація".

До того ж, спостерігається явне різночитання тих самих понять у різних авторів.

"Коротка медична енциклопедія" дає визначення реабілітації як "відновлення порушених функцій організму та працездатності інвалідів, що спрямоване на найбільш ефективне та якомога раннє повернення хворої людини до суспільно корисної праці".

Далі це ж саме джерело містить ще три досить суперечливі в змістовному плані дефініції:

"Медична реабілітація - повне чи часткове відновлення або компенсація втрачених функцій організму" (ця дефініція почасти повторює наведену вище дефініцію "реабілітація");

"Професійна (виробнича) реабілітація - комплекс організаційно-технічних і педагогічних заходів для відновлення або опанування трудових навичок" (це фактично і означає "відновлення працездатності", на яке вказується у першій дефініції);

"Соціальна реабілітація - комплекс педагогічних заходів по відновленню втрачених навичок самообслуговування в побуті та суспільстві…, житлово-побутове забезпечення" (таке поверхове розуміння завдань соціальної реабілітації інвалідів вкрай обмежує потенційні соціальні потреби та можливості людини-інваліда, ігнорує важливість особистісного розвитку).

На захист прав людей з особливими потребами, які внаслідок інвалідності та непрацездатності стикаються з труднощами та перешкодами для участі в житті суспільства, спрямовані "Стандартні правила забезпечення рівних можливостей для інвалідів", що було затверджено 20 грудня 1993 р. 48 сесією Генеральної Асамблеї ООН.

В них реабілітація визначається як "...процес, що має на меті допомогти інвалідам досягти оптимального фізичного, інтелектуального, психічного і соціального рівня діяльності та максимально його підтримувати, надавши їм, таким чином, можливість змінити своє власне життя та розширити рамки незалежності".

В документі зазначається, що забезпечення для інвалідів рівних можливостей брати участь в житті суспільства є головним принципом реабілітаційного процесу, а соціальна інтеграція - його метою.

Л.Г. Коваль, І.Д. Звєрєва, С.Р. Хлєбік, розкриваючи зміст програми соціальної реабілітації дітей-інвалідів і молодих інвалідів, що розроблена Українським державним центром соціальних служб для молоді, підкреслюють, що: "важлива частина роботи по соціальній реабілітації інвалідів перебуває за межами спеціальних програм, таких як медична реабілітація (відновна терапія і реконструктивна хірургія з поступовим протезуванням), професійна реабілітація (професійне навчання або перекваліфікація, раціональне працевлаштування); соціально-побутова реабілітація (соціально-побутове влаштування та обслуговування)".

І ця "частина роботи", за словами авторів, - ніщо інше, як соціальна реабілітація, яку автори визначають як "цілісний безперервний динамічний процес розвитку особистості, що забезпечується відповідністю між наявним рівнем потреб і рівнем задоволення цих потреб і сприяє активній участі людини-інваліда в життєдіяльності суспільства".

Слід зазначити, що ця дефініція майже повністю повторюється у визначенні І.Б. Іванової, яка розкриває сутність дещо іншого поняття - "соціально-психологічна реабілітація". Це, фактично, може означати визнання тотожності в змістовому відношенні двох понять - "соціальна реабілітація" та "соціально-психологічна реабілітація".

Тифлопедагог Є.П. Синьова, торкаючись питань реабілітації незрячих, визначає поняття "психологічна реабілітація" як психокорекція, формування "психологічної готовності до життя в умовах сліпоти".

Це, за словами автора, є одним з напрямів реабілітації поряд з елементарною реабілітацією (поновлення і формування елементарних навичок самообслуговування, орієнтування в малому і великому просторі, організація спілкування в колективі, фізичний розвиток, оволодіння системою письма і читання за Брайлем, використання залишкового зору); професійною реабілітацією (професійна підготовка та працевлаштування); технічною реабілітацією (створення тифлотехнічних засобів та забезпечення ними сліпих); культурною реабілітацією (розвиток захоплень, естетичної творчості, підвищення загального культурного рівня).

На думку Є.П. Синьової, соціальна адаптація та інтеграція незрячих в суспільстві є кінцевою метою реабілітації, а головними принципами - диференційований підхід, комплексність та поетапність у провадженні реабілітаційних програм.

Такої ж позиції дотримується і Л.Г. Грачов. Він визначає реабілітацію як "процес, основними принципами організації та здійснення якого є ранній початок, поетапність проведення, комплексний характер програм медичного, педагогічного, психологічного, соціально-побутового та технічного напрямів".

Концепція соціальної реабілітації Л.М. Силкіна досить суперечлива. Адже згідно із запропонованим автором визначенням, соціальна реабілітація являє собою одночасно і процес, і систему, хоча ці дві характеристики взаємовиключні.

До того ж, з дефініції Л.М. Силкіна випливає, що "реабілітація" і "соціальна реабілітація" - тотожні поняття: "Реабілітація - система наукової та практичної діяльності, яка спрямована на відновлення особистісного і соціального статусу інваліда шляхом впливу на особистість… із залученням медичних, психологічних, педагогічних, правових та інших засобів. Соціальна реабілітація - динамічний поетапний процес. На сучасному рівні пізнання можна говорити про неї як про єдину біосоціальну систему".

В цьому плані до позиції Л.М. Силкіна наближається позиція Є.Д. Агеєва, який, по-перше, визначає поняття "соціальна реабілітація" та "реабілітація" як тотожні, по-друге, як і попередній автор, поєднує взаємовиключні характеристики, що призводить до неадекватного висновку про те, що система реабілітації є процесом".

Далі Є.Д. Агеєв підкреслює, що процес реабілітації має педагогічну сутність і для нього характерне "співвідношення загально-педагогічних закономірностей і соціальних компонентів, з одного боку, і соціальних особливостей - з іншого".

У тлумаченні поняття "реабілітація" Б.В. Зиміна теж простежуються певні протиріччя. З одного боку, реабілітацію він визначає як "координовану систему соціальних, медичних, психологічних та педагогічних програм, яка передбачає в кінцевому плані професійне навчання, а також раціональне якісне працевлаштування...", з іншого боку, розкриваючи сутність реабілітації та розглядаючи при цьому поняття "соціальна реабілітація" та "реабілітація" як тотожні, Б.В. Зимін характеризує їх як комплекс заходів або напрямів діяльності і вже не включає в нього "медичний компонент", а вважає за доцільне проводити реабілітаційну роботу за такими напрямами, як: політичне, моральне та естетичне виховання інвалідів, здобуття ними середньої та вищої освіти. Це, на думку автора, може забезпечити досягнення значно більшої мети, ніж професійне навчання та працевлаштування інвалідів, що спочатку самим автором вважалося головною метою реабілітації. Сутність моделі реабілітації, підкреслює Б.В. Зимін, визначається наступними напрямами роботи: елементарна реабілітація, професійне навчання на навчально-виробничих підприємствах, раціональне якісне працевлаштування, підвищення професійної кваліфікації, оволодіння суміжними професіями. Далі Б.В. Зимін зазначає, що соціальна реабілітація не обмежується тільки здобуттям середньої та вищої освіти, але й може включати заходи щодо використання літератури, театру, кіно, масової клубної та спортивної роботи, залучення інвалідів до активної участі в громадському житті.

У своїй наступній публікації Б.В. Зимін розглядає елементарну реабілітацію, професійне навчання, раціональне якісне працевлаштування вже не як напрями роботи, а як етапи реабілітації.

Цим автор фактично спростовує свій власний погляд на комплекс або систему заходів чи програм.

У характеристиці змісту основних напрямів соціальної реабілітації Б.В. Зимін торкається ще двох принципових питань, які ще не мали однозначного вирішення, - про важливість проведення соціально-культурної реабілітації та про співвідношення понять "соціальна реабілітація" і "соціально-трудова реабілітація".

Що стосується "соціально-трудової реабілітації", то, наприклад, І.М. Язвіна вважає, що її завданням є раціональне працевлаштування інвалідів і вона є складовою частиною соціальної реабілітації.

Таку ж позицію займають і С.О. Хрустальов, М.В. Рейфман, С.О. Гільд та Н.С. Орловська.

Втім, М.В. Рейфман у сферу соціально-трудової реабілітації включає ще й елементарну реабілітацію та ототожнює її з соціальною реабілітацією.

В.О. Феоктистова ж вважає, що до соціально-трудової реабілітації належать і одержання інвалідами загальної середньої освіти, і вивчення ними правових норм, і вирішення психологічних конфліктів, і спілкування у змішаних трудових колективах, і включення інвалідів до громадської та культурно-освітньої роботи.

В.П. Біран, даючи визначення сутності соціальної реабілітації, спирається на положення IX резолюції Наради міністрів охорони здоров'я та соціального забезпечення про те, що "...реабілітація - це система державних, соціально-економічних, медичних, професійних, педагогічних, психологічних та інших заходів, спрямованих на запобігання розвитку патологічних процесів, на ефективне і раннє повернення хворих та інвалідів у суспільство та до суспільно корисної праці".

Означені вище заходи автор умовно поділяє на два види: медичні (проведення відновлювальної терапії) та соціальні (раціональне працевлаштування, організація відповідного способу життя та побутових умов, регулювання міжособистісних стосунків тощо).

На думку В.П. Бірана, соціальна реабілітація - це "... комплекс заходів щодо раціонального працевлаштування, а при потребі - й професійного навчання та перенавчання,... підвищення матеріального (пенсійне забезпечення, покращання житлових і побутових умов тощо) та культурного (включення в художню самодіяльність, спортивні заходи, різні гуртки) рівнів".

Така дефініція теж має досить загальний та суперечливий характер і фактично не розкриває сутності саме соціальної реабілітації. Великі сумніви викликає й тлумачення В.П. Бірана поняття "підвищення культурного рівня" інвалідів. Стосовно ж заходів "підвищення матеріального рівня", то вони скоріше належать до програм соціального захисту, а не до соціальної реабілітації і можуть розглядатися як фактор підвищення соціального статусу, але не як змістовна характеристика реабілітаційного процесу. В цілому ж позиція В.П. Бірана полягає в тому, що соціальна реабілітація являє собою комплекс заходів і (поряд з медичною реабілітацією) є компонентом, частиною загальної реабілітації.

Аналогічною до вищезазначеного є дефініція Н.М. Платонової, яка розглядає реабілітацію не як процес, а як комплекс медичних, професійних, педагогічних, соціальних, юридичних заходів, головною метою яких є ефективне і якомога раннє повернення хворих та інвалідів (дітей та дорослих) до суспільно корисної діяльності; формування в них позитивного ставлення до життя, навчання, родини. На думку Н.М. Платонової, реабілітація інвалідів являє собою активну функцію суспільства, коли відбувається боротьба не тільки проти хвороби, але й за людину, за її місце в суспільстві.

"Об'єктом реабілітації, - вважає Н.М. Платонова, - є люди, які внаслідок хвороби чи травми повністю або частково втратили здатність виконувати соціальні функції, що властиві здоровим людям того ж віку, статі, суспільно-професійного положення або знаходяться під загрозою стійкого порушення цих функцій (трудова діяльність, навчання, здатність до читання, письма, самостійного переміщення, комунікативні здібності, можливість до самообслуговування тощо)".

По-різному визначають зміст та мету реабілітаційного процесу І.М. Язвіна, С.О. Хрустальов, В.З. Кантор.

Так, згідно з концепцією І.М. Язвіної, соціальна реабілітація - це процес, спрямований на найбільш повну та швидку адаптацію до праці і соціально-побутових умов.

Розробляючи методику соціальної реабілітації незрячих, C.О. Хрустальов визначає її як психічний процес адаптації, який відбувається на трьох рівнях:

- адаптація до навколишнього предметного світу;

- адаптація до соціально-психологічного оточення;

- адаптація людини до самої себе як до незрячої.

Таким чином, адаптація, на думку автора, є не метою, а психологічним змістом реабілітації.

Досить обґрунтованою і логічною виявилася позиція В.З. Кантора, який соціальну реабілітацію інвалідів визначає як процес підвищення ступеня "соціальної цінності інвалідів, кінцевою метою якого є інтеграція в суспільстві".

Згідно з цією концепцією, здійснення процесу соціальної реабілітації має відбуватися на основі "реабілітаційного виховання", яке передбачає включення інвалідів у різні сфери суспільної діяльності і спрямоване на відновлення та зміцнення здоров'я, підвищення особистісного і соціального статусу.

А.С. Вовканич, В.М. Трач, Г.В. Тупайло, посилаючись на визначення терміну "реабілітація" Всесвітньою організацією охорони здоров'я як "комбінованого і скоординованого застосування медичних, соціальних, освітніх, і професійних заходів для підготовки чи перепідготовки непрацездатної особи для діяльності на максимально високому рівні", вважають, що однією з важливих ланок реабілітаційного процесу та найбільш дійовим засобом реабілітації інвалідів є реабілітація за допомогою фізкультури і спорту, тобто "фізична реабілітація", яка має на меті підвищення адаптації інваліда до умов життя, відновлення або компенсацію втрачених функцій організму, підвищення функціональних можливостей та оздоровлення всього організму, повернення почуття соціальної повноцінності. Автори підкреслюють, що оздоровче тренування та фізична терапія, фізкультурно-рекреаційні заняття та проведення масових фізкультурно-спортивних змагань і спортивних ігор з інвалідами різних нозологій не тільки сприяють виробленню координації в діяльності різних систем організму, але й позитивно впливають на психіку хворої людини, мобілізують її волю.

У словнику-довіднику з соціальної роботи під редакцією професора Є.І. Холостової, "соціальна реабілітація" визначається як "комплекс заходів, що спрямовуються на відновлення зруйнованих або втрачених індивідом суспільних зв'язків та відносин внаслідок порушення здоров'я зі стійким розладом функцій організму". Це ж джерело тлумачить мету соціальної реабілітації як відновлення соціального статусу особистості, забезпечення соціальної адаптації у суспільстві, досягнення матеріальної незалежності. Відповідно до цього, соціальна реабілітація включає в себе соціальну навколишньо-адаптивну орієнтацію: соціально-побутову адаптацію та соціально-побутове влаштування.

Автори словника-довідника зазначають, що важливою частиною соціального блоку реабілітаційної програми є заходи матеріальної допомоги, в тому числі, соціальні пенсії та компенсаційні виплати, адресна матеріальна підтримка (у вигляді допомоги харчами, одягом, іншими речами ужитку, технічними заходами тощо).

Далі у цьому ж джерелі наголошується на тому, що ефективність соціальної реабілітації досягається усім комплексом реабілітаційних заходів (медичних, психологічних, професійних, соціальних), які мають на меті зменшити прояви соціальної дефектності інвалідів.

Безперечною видається думка авторів про те, що ступінь ефективності реабілітаційних заходів визначається рівнем соціалізації особистості інваліда, його здатності адаптуватися у суспільстві. Але тоді незрозуміло, чому ж заходи даного виду автори тлумачать тільки як "соціальне обслуговування вдома" та "обслуговування під патронажем органів соціального захисту". Адже термін "обслуговування" нівелює особистість самого інваліда, вказує на його пасивну роль утриманця, в якого мало шансів проявити активність, самостійність у вирішенні власної долі, а значить, виключає можливість адаптуватися у суспільстві.

Таким чином, аналіз публікацій показав, що практично у жодному з принципових питань щодо соціальної реабілітації інвалідів немає єдності у поглядах та спостерігаються розбіжності за наступними позиціями:

1. Сутність "соціальної реабілітації":

а) процес;

б) комплекс заходів або програм;

в) частина "комплексної реабілітації";

г) один з напрямків "комплексної реабілітації".

2. Мета "соціальної реабілітації":

а) раціональне працевлаштування;

б) відновлення або компенсація втрачених функцій організму;

в) адаптація до навколишнього середовища;

г) адаптація психологічна;

д) відновлення особистісного та соціального статусу;

е) виховання та розвиток особистості;

є) відновлення здоров'я та працездатності;

ж) інтеграція в суспільстві.

3. Природа "соціальної реабілітації":

а) соціальна;

б) медико-соціальна;

в) соціально-психологічна;

г) соціально-педагогічна;

д) біосоціальна;

е) комплексна.

4. Зміст "соціальної реабілітації":

а) підвищення ступеня соціальної повноцінності індивіда;

б) відновлення та зміцнення здоров'я;

в) формування соціального досвіду;

г) формування позитивного ставлення до життя;

д) адаптація до праці та оточуючого середовища;

е)реабілітаційне виховання;

є) психологічна адаптація;

ж) відновлення працездатності;

з) самовиховання та самореалізація;

к) самовизначення в суспільстві.

5. Співвідношення понять "соціальна реабілітація " та "реабілітація":

а) "соціальна реабілітація" та "реабілітація" є тотожними поняттями;

б) "соціальна реабілітація" та "реабілітація" не є тотожними поняттями;

6. Співвідношення поняття "соціальна реабілітація" з іншими поняттями:

а) "соціальна реабілітація" є частиною "комплексної" реабілітації;

б) "соціальна реабілітація" є частиною "загальної" реабілітації;

в) "соціальна реабілітація" та "соціально-трудова реабілітація"- поняття тотожні;

г) "соціально-трудова реабілітація" є частиною "соціальної реабілітації";

д) "соціально-психологічна реабілітація" та "соціальна реабілітація"- тотожні поняття.

7. Структура "соціальної реабілітації":

а) "соціальна реабілітація" складається з "медичної реабілітації", "елементарної реабілітації", "соціально-трудової реабілітації";

б) до "комплексної реабілітації" належать: "медична реабілітація ", "професійна реабілітація", "соціальна реабілітація";

в) "елементарна реабілітація" є частиною "соціально-трудової реабілітації";

г) складовими елементами соціально-трудової реабілітації є "елементарна реабілітація" та психологічна реабілітація";

д) складовою частиною "реабілітації" є "фізична реабілітація".

2. Сутність поняття «Реабілітація молодих інвалідів»

Термінологічна невизначеність та суперечливість у тлумаченні таких понять, як "реабілітація" та "соціальна реабілітація", непослідовність у формулюванні основних характеристик реабілітаційного процесу потребують більш глибокого аналізу самої проблеми інвалідності та вироблення об'єктивного погляду щодо сутності соціальної реабілітації людей, які внаслідок хвороби чи травми повністю чи частково втратили здатність виконувати соціальні функції, виключені з соціальних зв'язків та соціальної діяльності.

Для вироблення об'єктивного погляду на сутність поняття "реабілітація інвалідів" доцільно розглянути саму проблему інвалідності у більш широкому діапазоні аспектів, адже будь-яка проблема людини пов'язана з усіма сторонами її життя та й сама вона є цілісною єдністю й потребує комплексного вивчення.

Серед загальнонаукових принципів пізнання світу, людини та її буття, як відомо, найбільш ефективним і плідним у процесі дослідження вважається системний підхід. Саме з позицій системного підходу нами було здійснено багатоаспектний аналіз, який дозволив якнайкраще зрозуміти та якнайповніше визначити сутність соціальної реабілітації інвалідів і зробити такі висновки.

По-перше, оскільки людина є біосоціальною системою, тобто природною істотою, яка за своєю сутністю соціальна, реабілітація не може бути "не соціальною", а якоюсь іншою. На цій підставі можна стверджувати, що поняття "соціальна реабілітація" та "реабілітація" можуть використовуватися як тотожні, але при цьому термін "соціальна реабілітація" точніше й повніше розкриває сутність питання. До того ж, немає ніяких підстав розглядати соціальну реабілітацію як частину якоїсь "загальної реабілітації ", адже при правильному розумінні мети першої (соціальне становлення інвалідів та їхня інтеграція у суспільство) в принципі виключається можливість існування ще якоїсь іншої, "більш широкої " чи "загальної".

Можна погодитися з тим, що до поняття "реабілітація інвалідів" часто додається термін "комплексна". В нашому розумінні він розкриває характер реабілітаційного процесу, адже цей процес має подвійну природу - медико-соціальну, а комплекс заходів, що його "забезпечує", обов'язково повинен включати в себе як заходи соціально-економічного, правового, педагогічного й психологічного плану (тобто у широкому смислі - соціальні), так і заходи медичного характеру.

По-друге, враховуючи те, що людина є цілісною єдністю як організму, так і особистості, а інвалідність - це втрата цієї цілісності, з найбільшою вірогідністю можна говорити про предмет реабілітації як про відновлення цілісності людини та її буття через нейтралізацію та усунення негативних наслідків, спричинених органічними дисфункціями, та підвищення ступеня її соціальної повноцінності, формування соціальної активності. При цьому доречно зауважити, що оскільки саме особистість є головним інтегруючим ланцюгом цілісної системи, реабілітація не може будуватися без урахування особистісного компоненту. Це й слід враховувати при розробці стратегії реабілітації інвалідів.

По-третє, в зв'язку з тим, що людина як відкрита функціональна система тісно пов'язана із середовищем і не може існувати поза ним, а головними механізмами, що підтримують її існування та цілісність, є адаптація та активність (саме активність слугує адаптації до середовища та інтеграції з ним), інвалідність можна охарактеризувати як стійку дезадаптацію та дезінтеграцію людини в умовах середовища, спричинені порушенням вітальних функцій як особистості, так і організму. Тож, головною метою реабілітації має бути активна адаптація з подальшою інтеграцією у середовище (в даному випадку - в соціум).

По-четверте, враховуючи те, що людина є такою унікальною системою, "інтегрованою індивідуальністю", яка сама здатна до самопрограмування, саморегулювання, самозбереження та самовдосконалення, при розробці стратегії реабілітації слід одразу відмовитися від старого директивно-маніпулятивного підходу, що практикувався багато років та виявився малоефективним, й згідно з яким людину-інваліда розглядали як безпомічний, безпорадний об'єкт зовнішнього впливу. Слід створити належні умови для індивідуального розвитку, актуалізації власних ресурсів, самореалізації, а, отже, до самореабілітації кожного індивіда. Це має бути безперервний процес вільного розвитку та самовдосконалення людини, родовою сутністю якої є свобода. Адже саме свобода дає людині можливість досить вільно змінювати вихідні обставини свого існування, а значить, дозволяє їй виступати суб'єктом діяльності, характеризує її не як маріонетку в руках долі, а як активного діяча, автора власного життя. За словами філософа М.С. Кагана, акти реалізації свободи, в яких людина виступає як конкретний діючий індивід у всьому розмаїтті й безпосередності своєї життєдіяльності, пробуджують в неї її сутнісні сили.

"Можливість реалізувати свої сутнісні сили, - наголошує автор, - є прерогативою саме людини, що вирізняє її у світі тварин, забезпечуючи суто людське існування". Зрозуміло, що йдеться тут про культуру як суто людський спосіб буття. Саме в культурі відбувається вільний саморозвиток людини.

Загальновідомо, що інваліди з причин функціональних обмежень, з одного боку, та внаслідок відсутності у суспільстві належних умов для їхнього повноцінного культурного розвитку та діяльності, з іншого, позбавлені можливості на рівних з іншими задовольняти свої культурні потреби, знайомитися з культурними надбаннями, творчо розвиватися та самореалізовуватися. Тому проблема їхньої культурної реабілітації і досі залишається чи не найважливішою.

Цим і зумовлюється необхідність розглянути реабілітацію інвалідів у дещо іншій площині та відпрацювати обґрунтовану позицію щодо сутності поняття "соціально-культурна реабілітація інвалідів".

У науковій літературі існують різні підходи до визначення сутності культури. Так, наприклад, О.І. Арнольдов, Є.О. Баллер, М.С. Злобін, Л.Н. Коган, В.О. Межуєв та ін. наголошують на активному, творчому характері культури. Згідно з цією концепцією, культура являє собою діалектичне співвідношення предметного та діяльнісного аспектів. У такому розумінні культура тлумачиться як людинотворчість, центральною ланкою якої є особистість, особистісний розвиток.

Як зазначає Л.М. Коган, - саме культура є певним ступенем, "мірою формування, розвитку та реалізації соціальних (сутнісних) сил людини в її різноманітній суспільній діяльності" саме в культурі відбувається соціальне становлення особистості, яка створює себе, формує своє життя.

З позицій функціонального або технологічного підходу культура характеризується як позабіологічний спосіб діяльності людей, "завдяки якому їхня активність регулюється, реалізується, фізично забезпечується та відтворюється" (В.Є. Давидович, Ю.О. Жданов, М.С. Каган, Е.С. Маркар'ян, З.І. Файнбург та інші). Відповідно до цього, культура має у своїй основі саме свідомі дії, що радикальним чином відрізняє людину від тварини.

Концепція культури як соціального досвіду розкриває її сутність через систему способів закріплення, збереження, накопичення, трансляції та трансформації соціального досвіду, всіх без винятку складових.

Ця концепція вважається інтегруючою і об'єднує два попередні підходи до визначення культури, що дозволяє розглядати її як універсальний спосіб забезпечення "історичного наслідування" і на рівні індивідуального людського буття, і на рівні історичного буття соціального організму і полягає в тому, що сутнісною стороною культури є опредмечування - розпредмечування соціального досвіду. Центральним поняттям даного підходу є суспільні відносини, в яких породжується та функціонує цей досвід. У такому розумінні культура відповідає потребі суспільства в збереженні та вдосконаленні суспільних відносин через передачу соціального досвіду від покоління до покоління.

Висновки

реабілітація інвалід соціальний адаптація

Отже, можна зробити припущення, що соціально-культурна реабілітація молодих інвалідів - це процес входження людини у сферу культури, культурне середовище, досягнення гармонії з навколишнім світом, суспільством та з самою собою в процесі інтеріоризації, становлення особистості як суб'єкта життєтворчості, розвитку культурних потреб, творчих здібностей та смаків.

Загальновідомо, що інваліди з причин функціональних обмежень, з одного боку, та внаслідок відсутності у суспільстві належних умов для їхнього повноцінного культурного розвитку та діяльності, з іншого, позбавлені можливості на рівних з іншими задовольняти свої культурні потреби, знайомитися з культурними надбаннями, творчо розвиватися та самореалізовуватися. Тому проблема їхньої культурної реабілітації і досі залишається чи не найважливішою.

Список використаної літератури

1. Агеев Е.Д. Система реабилитации слепых. - М.: ВОС, 2001. - 84 с.;

2. Агеев Е.Д. Организационно-педагогические основы социально-трудовой реабилитации лиц с глубоким нарушением зрения: Автореф. дис. канд. пед. наук. ? Л., 2004. - С. 20.

3. Биран В.П. Инвалидность при патологии органа зрения и реабилитация слабовидящих и слепых. - Минск: Беларусь, 2009. - С. 24.

4. Вовканич А.С., Трач В.М., Тупайло Г.В. Програма підготовки спеціалистів-реабілітологів. / Інвалід і суспільство: проблеми інтеграції. - К.: А.Л.Д., 1995. ? С. 38.

5. Гильд С.А., Орловская Н.С. Социально-трудовая реабилитация на предприятиях ВОС. ? М.: ВОС., 2003. - С. 5-34.

6. Грачев Л.Г. Программы социальной работы с семьями, имеющими детей-инвалидов. - М., 1992. - С. 23.

7. Зимин Б.В. Социально-трудовая реабилитация и интеграция слепых. - М.: ВОС., 2009. - С. 3.

8. Зимин Б.В. К труду и жизни. - М.: ВОС., 2003. - С. 19-20.

9. Іванова І.Б. Соціально-педагогічна робота з дітьми-інвалідами в системі соціальних служб для молоді. / Автореф. дис. канд. пед. наук. - Київ: Київський ун-т ім. Т.Г. Шевченка., 1998. - С. 8.

10. Каган М.С. Философия культуры. - СПб., 1996. - С. 10, 143.

11. Каган М.С. Человеческая деятельность: опыт системного анализа. - М.: Политиздат., 2004. - 280 с.

12. Кантор В.З. Самодеятельный художественный коллектив как фактор социальной реабилитации слепых и слабовидящих. / Дис. канд. пед. наук. ? Л., 2009. ? 163 с.

13. Коган Л.Н. Человек и его судьба. - М.: Мысль, 2008. - С. 165.

14. Краткая медицинская энциклопедия. Т. 2. - М., 1993. - С. 541-542.

Размещено на Allbest.ru