Синдром національної байдужості і боягузтва

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

КОНТРОЛЬНА РОБОТА

на тему:

«Синдром національної байдужості і боягузтва»

Донецьк 2010

Вступ

Дуже часто можемо почути від людей старшого віку, що раніше всі були більш довірливі та уважні, частіше допомагали одне одному, а тепер багатьох виховують так: покладайся тільки на себе, нічого для інших задарма не роби, допоможеш іншому - відбереш у себе. Людям чомусь дуже бракує вміння співчувати, радіти чи переживати за ближніх, а не лише за себе… Сучасне покоління виростає під впливом усіх досягнень технічного прогресу (телевізор, комп'ютер, Інтернет тощо), воно огорнуте повною байдужістю до всього справжнього, щирого і справді вартого уваги: ми часто навіть не помічаємо краси неба, нової квітки на клумбі, приємного подиху теплого вітру… Все реальне ми підмінюємо віртуальним, чимось неіснуючим, а це часто дуже болісно відбивається на наших стосунках навіть з найріднішими для нас людьми.

До категорії сучасних соціальних проблем нечасто відносимо таку рису суспільства, як байдужість. Рідко можемо почути чи прочитати щось про неї взагалі як про проблему. Люди стали байдужими вже і до самої байдужості…

То чи справді це проблема лише нашого часу, та й чи взагалі це проблема? У будь-якому разі байдужість присутня, а щоб її подолати, найперше треба почати про неї говорити…

Про проблему «національного» в Україні

Лише невігласи, не усвідомлюючи свого інтелектуального примітивізму, з відчайдушною скаженістю безсоромно ганьблять національне та націоналізм - цю життєдайну ідеологію виживання і розвитку.

Сьогодні Україна через відсутність чітких і усталених орієнтирів державотворення та стратегії самоствердження і безпеки у європейському і світовому вимірах, відставання в економічному розвитку та безлад у політичній сфері відчуває досить високий негативний вплив ризиків, пов'язаних з глобалізацією. Безумовно, цьому сприяє географічне положення України у так званій «буферній» («санітарній») зоні між Європейським Союзом і Російською Федерацією, що суттєво обмежує можливості самостійного розвитку.

Непросто Україні дати адекватну відповідь глобалізаційним викликам з урахуванням її реального стану в цивілізаційному розвитку. Адже, попри високопарні заяви тих, хто при владі, про економічне зростання держави, реальність виглядає дещо по іншому. Нині Україна належить до пострадянських країн із перехідною економікою і за рівнем доходу на душу населення займає 131 місце в світі.

Висновок випливає сам собою: українське суспільство не може дати собі раду через системну професійну неспроможність влади, відсутність належного інтелектуального забезпечення в національному державотворенні. Останнє пов'язане не стільки з нестачею інтелектуального потенціалу (людського капіталу) в державі, скільки з відсутністю запиту на інтелект з боку влади.

Складається враження, що владна когорта сама не здатна чесно і об'єктивно оцінити ситуацію в державі, тим більше запропонувати ефективні реформування на найближчий час та віддалену перспективу.

Тим часом у світі сильніші держави стають все більш агресивними й ненаситними. Сьогодні основною зброєю держави-хижака є деморалізація суспільства держави-жертви, спустошення свідомості, протистояння національній гідності, що, в свою чергу, призводить до послаблення віри, національної культури, традицій. Таким чином, руйнується імунна система держави, і вона стає хворою, а її народ - легко маніпульованим. Нинішній послаблений стан України зумовлений застосуванням саме такої зброї, зброї, якої не видно, від якої стає начебто веселіше, краще жити, нібито по-європейськи. Насправді ж це глухий кут, болото, а в результаті - соціально-економічне банкрутство. І все це відбувається під гаслом ринкових відносин. Народ біднішає, морально деградує, спивається, вдається до наркоманії, вимирає.

Із року в рік в умовах численних невизначеностей державотворення, як у каламутній воді, відносно невелика група багатих людей гіперболічно збільшує свої статки, а решта все більше скочується до злиднів. Сьогодні в Україні 10% найбагатших людей володіє 75% багатств і доходів країни. Якщо врахувати, що в решти 90% населення України є також певне соціально-економічне розшарування, то можна впевнено констатувати, що 10% найбідніших, а це понад 4 млн. людей, які не можуть звести кінці з кінцями, складають безпросвітне соціальне дно українського суспільства. Для них патетика гуманізму і демократії є не чим іншим як пустим звуком. Безумовно, за таких обставин держава й нація несуть непоправні збитки.

І коли це відбувається за відомої всьому світові нездоланної корупції (про вчителів, лікарів, працівників ДАІ тут не йдеться), а жодного корупціонера за всю історію незалежної України не було притягнуто до відповідальності, то не важко дійти висновку: не мають українці сьогодні повноцінної, справедливої держави, маємо лише її імітацію. І наведеним негативним тенденціям не буде кінця-краю аж поки не стане реальністю єдність у суспільстві, єдність нації.

Проте в контексті нинішнього стану держави цього досягти надзвичайно важко, але й іншого виходу не існує. Або нація об'єднається, або все так важко здобуте втратить. Згідно з законами суспільного розвитку без належної єдності людської спільноти побудова розвиненої цивілізованої держави не можлива, якою б багатою за природним ресурсним потенціалом держава не була.

Побутує думка, що ідея єднання української нації має реалізовуватися через вирішення економічних питань, економічне зростання, добробут тощо. Але це є не що інше як оманлива солоденька наживка, яка ніколи не спрацює. Адже людина від природи, як слушно оцінює М. Бердяєв, шукає в житті не змісту життя, а благ життя. Тут треба додати - благ і насолод і без будь-яких обмежень. То хіба можна у суспільстві значною мірою морально деградованому, вкрай роздертому матеріальною нерівністю, творити національну єдність на тому, що роз'єднує людей у їхній біологічній еволюції, у конкурентній, часто не рівній боротьбі за виживання.

Тим часом єдність нації, якщо вона має на меті зайняти достойне місце серед сильних націй світу, може відбутися лише на основі високих морально-світоглядних цінностей, справедливості і непідробного патріотизму. І тоді нація (без будь-яких прибамбасів, на зразок - «політична», «модерна», «азійсько-європейська»), постає як сукупність етносів, що проживають у державі, об'єднуються спільними юридичними нормами, правами і обов'язками (до яких належить і володіння державною мовою), мають духовну потребу жити разом, спільно рухатися до визначеної мети, поклавши в основу цінності культури титульного, корінного для цієї землі етносу, у нашому випадку, українського.

Звичайно, нам хотілося б при цьому мати 46 млн. патріотів. Це було б добре, але це - не реально. Адже патріотизм - це високоемоційний стан душі. І чи етично та потрібно вимагати такого стану від частини громадян, що трактують Україну як «країну проживання»? Мабуть ні. Проте такі громадяни мають бути лояльними до цієї країни, сприймати існуючий тут лад, державні символи, мову, звичаї, морально-ціннісні норми. Таке правило існує в усіх цивілізованих країнах і регламентується законодавчо.

Сьогодні забезпечити собі омріяне майбутнє може лише сильна духом нація, що здатна протистояти навалі руйнівним процесам, тим самим демонструючи національну гідність тих, хто ідентифікує себе з цією нацією. А, до речі, національну гідність відомий Фрідріх Шіллер визнавав найвищим ступенем моральної зрілості людини та найвищим виміром людської краси. У відсутності національної гідності він вбачав головну причину кризи цивілізації, яка спричиняє розлад людської природи і довкілля, занепад роду і його звичаїв.

Національне у державотворенні має глибоке сакральне коріння архетипу українця - національні звичаї, традиції, символи, обрядовість, рідна мова, приписи і норми поведінки. Це наші енергетичні обереги, обереги людської душі й тіла.

Сьогодні не можна не помічати чи не розуміти, що в основі кожної нації, кожної національної ідеї - чи то китайської, чи французької, чи німецької - не має значення - ставка зроблена на природовідповідну культуру корінної національності. На яку культуру має опертися українська ідея, українська нація - запитання риторичне.

Українське суспільство, аби зберегти свою державність і досягти бажаної якості життя, врешті-решт має усвідомити, що національне - це не чийсь винахід, ідея, а невідворотна необхідність природовідповідної еволюції етносів, продиктована законом єдності етносу і природного середовища як фундаментальної властивості біосфери.

Розуміння цієї істини - шлях до створення сильної держави, консолідованої української нації і прогресу; нехтування цією істиною - шлях до хаотичного борсання в океані вічних проблем та занепаду. Особливо важливого значення набуває «національне» у контексті майбутньої життєдайної світобудови, у якій збереження країн і народів за їхньою самодостатністю, а не за охопленням глобалізацією.

Без зміни нашого ставлення до «національного» Україні реально загрожує не лише втрата соборності, державності, а й зникнення українців як етносу, а відтак і руйнація благодатної української землі, яку може зберегти лише природовідповідний етнос. Прибульцям ця особливість не притаманна.

Сьогодні, коли старше покоління, як бачимо, не може нічого путнього вдіяти, логічно покладатися на нове покоління, що виростає начебто в умовах пріоритетності захисту прав і свобод людини, інтелектуального прогресу. Проте, на жаль, реалії й тут не зовсім є обнадійливими. Адже відповідні риси поведінки і діяльності людини, її любові до рідної землі, врешті-решт належної моралі і духовності необхідно виховувати. І не лише в системі національної освіти, а й через інші інституції з реалізації цілеспрямованої державної політики. А всього цього у державі поки що бракує.

Першочергової уваги потребує державницьке розуміння націєтворчої ролі галузі освіти, виховання високоморальної, національно-свідомої особистості. Безумовно, це завдання набагато складніше і відповідальніше, ніж надання знань, умінь, навичок.

На жаль, робота в цьому напрямку в навчальних закладах не має чіткої цілеспрямованості й послідовності, а то й зовсім відсутня. Фактично зруйновані інституції виховної системи у позанавчальний час, розпродані і знищені дитячі садочки, а на їхньому місці доморощені нувориші будують хмарочоси. Тож молодь виховують вулиця, телевізійний екран, Інтернет, ігрові автомати. Все це спустошує і руйнує дитячі душі. А де ви бачите чи чуєте про виховання у молоді любові до праці?

Не національному єднанню, а розладу і протистоянню активно сприяють політичні шоу-програми на кшталт «Свободи слова».

Як наслідок, в Україні множиться зденаціоналізоване плем'я. Маємо багато тисяч безпритульних, зростання дитячої злочинності, наркоманію, алкоголізм, раннє тютюнокуріння, безграмотність, жорстокість дітей і молоді, неприйняття українцями рідної української мови, цінностей національної культури. У суспільстві інтенсивно збільшується соціальне дно. Сьогодні Україна за чисельністю самовбивць, наркоманів, ВІЛ-інфікованих, хворих на туберкульоз тощо є європейським лідером. За рівнем підліткового алкоголізму Україна посідає перше місце в світі! За даними ВОЗ, 29% підлітків шкільного віку в Україні щоденно вживають алкоголь. Друге місце у світовому рейтингу займає Україна за дитячим тютюнокурінням.

Дедалі збільшується кількість дітей, які не навчаються. І не дивно, що у вищому навчальному закладі посеред дня за байдужого чи лякливого споглядання присутніх студент із почуття дріб'язкової помсти жорстоко вбиває іншого студента. Нас уже не шокує повідомлення, що діти з благополучних сімей вбивають людей заради втіхи. Влада, на жаль, тут займає індиферентну позицію, хоча це величезна біда, і треба бити на сполох.

Упущення у справі виховання молоді завдає величезної шкоди творенню здорової української нації як єдиної національно свідомої спільноти, що покликана досягти шляхетної мети свого життя й діяльності.

Але, якщо бути об'єктивним, то сьогодні непросто виховувати у молоді національну гідність, коли в державі панують злидні, а корупція разом з не патріотизмом і неморальністю влади дедалі більше деморалізує суспільство, небезпечно поглиблює прірву недовіри і відчуження між народом і владою. Безумовно, існуючий стан з вихованням молоді, насамперед, пов'язаний із загальнодержавним безладом, результати якого ми бачимо кожного дня і на кожному кроці.

Величезної шкоди молодому поколінню завдає сповідування сучасним суспільством, як мети життя, збагачення і ще раз збагачення та насолоди. Недаремно Ватикан заради спасіння людства оголосив матеріальну ненаситність людини, гріхом. Нестримна і необмежена споживацька сутність людини у боротьбі начебто за виживання є головною причиною реального поступу людського роду до своєї загибелі. Мабуть у цьому полягатиме сутність біблійного Апокаліпсису.

Щодо України, то особливе занепокоєння викликає тут відсутність принципової і послідовної політики держави щодо національного виховання, яке має формувати не лише національну гідність і патріотизм людини, а й високі моральні й духовні якості. Сьогодні у владі немає жодної політичної сили, яка б послідовно і системно опиралася на національну ідеологію. Проте антинаціональних і антидержавницьких сил тут не бракує.

Величезної шкоди національному вихованню та державотворенню завдає нахабна антиукраїнська інформаційна (і не тільки) політика Росії з її претензіями на державність російської мови в Україні, провокаціями, спрямованими на порушення територіальної цілісності держави, постійними образами й приниженнями українського народу.

А чи може бути ефективним національне виховання в державі Україна, де панує російськомовний інформаційний простір?

Тим не менше система освіти в Україні разом з іншими державними і громадськими інституціями має стати відповідальною за формування у дітей і молоді високої духовності, моралі, національної гідності, без чого майбутнє держави є безперспективним, а освіта - неякісною.

Говорячи про проблеми нашого національного державотворення, не можна не враховувати і дещо з нашої ментальності, що повсякчас позначалося в історії України негативно, а часом і трагічно. Мабуть, не голослівно, але з великим жалем і біллю видатний Олександр Довженко у своїх щоденниках давав зовсім не улесливі оцінки з цього приводу: «У чомусь найдорожчому, важливому ми, українці, безумовно, є народом другорядним і нікчемним. Ми - народ безбарвний, наша один до одного неповага, наша відсутність солідарності і взаємопідтримки, наше наплювательство на свою долю і долю своєї культури абсолютно вразливі. Уся наша нечуйність, боягузтво наше, зрада і пілатство, грубість і дурість на протязі всієї історії Возз'єднання України є, по суті кажучи, абсолютним звинувачувальним актом, є чимось таким, за що людство має до нас ставитися з презирством, аби воно, людство, думало про нас. У нас не державна, не національна і не народна психіка. Ми вічні парубки, а Україна наша вічна вдова».

А згадаймо Д. Донцова: «Жодна нація не могла б похвалитися таким великим числом ренегатів, як українська».

А ось Микола Куліш 9.10.1925 р. Аркадієві Любченку пише: «Од тупих майських, од гарячих і холодних утік на десяток день і тут до сумних прийшов висновків: немає майбутнього Україна. Бандити ми і отамани. І не прийде після нас нащадок прекрасний… І ляжемо ми трупом безславним і загородимо двері в Європу».

М. Сріблянський пише: «Убогість духу - наслідок нашої історії, що власне є історією зрадництва, тупості і розкрадання скарбів. Українська нація обікрала сама себе і тепер конвульсивно напружується, щоб щось створити».

Подібно висловлювався Б. Грінченко, інші відомі українці. І все це постаті, які чітко себе ідентифікували з українською нацією, але жодною мірою не були такими українцями, про яких так критично висловлювалися.

І що гріха таїти: сварки, чвари, недовіра, неприхований егоїзм, зрадництво, гіперболізовано хворобливе «гетьманське» мислення - завжди руйнували (згадаймо Київську Русь, Козацьку державу, УНР) і, на жаль, зараз руйнують Україну. На щастя, «руїнних» (за висловом О. Ольжича у праці «Дух руїни») українців набагато менше, ніж «конструктивних» (за тим же Ольжичем). Це відкриває перспективу для єднання української нації, чого наш народ сам по собі бажає і до чого готовий.

Не дають можливості єднанню статися лише зрадливі доморощені невігласи і українофоби, передусім, ті, що при владі, яких, на жаль, тут виявилося більше, ніж можна було сподіватися. Саме такі представники українського люду були і залишаються «ложкою дьогтю у бочці меду». Тому не стає і сьогодні покоштувати того «меду» чесному українцю.

У належному вирішенні проблеми надійного захисту і побудови соборної незалежної держави українська національна демократія виявляється безсилою, безпомічною, а то й просто зрадливою. І чим далі, тим очевиднішою постає руйнівна роль для України обскубаної демократичної тріскотні. Наша псевдодемократія - це лише засіб забезпечення прав і свобод багатих за рахунок безправ'я і несвободи всіх інших.

Одностайність - у байдужості

«Політичні розмови про розділення країни не йдуть у жодне порівняння з небезпекою того, що люди байдужі до біди, яка сталася не з ними, але зовсім поряд», - каже політолог, директор соціологічної служби «Український барометр» Віктор Небоженко, коментуючи громадську реакцію на трагічні події на Західній Україні влітку 2008 року.

Хтось скаже, мовляв, а що можна було вдіяти: перерахувати гроші на спеціальний благодійний рахунок уряду - так перерахували. Це, безперечно, аргумент, але існує й контраргумент. У Китаї, який показав вищий організаційний і технічний клас під час відкриття Олімпіади, ще за рік до старту Ігор волонтери, які працюють, як відомо, безкоштовно, шикувалися в довгі черги. А де були ми, коли преса «горіла» повідомленнями про те, що на Західній Україні катастрофічно не вистачає робочих рук, і куди рухається країна, яку не може об'єднати ні маленька радість, ні велике горе?

Навіть якби це була добре оснащена європейська країна, якби загинуло 30 осіб і служби не відреагували жодним попередженням, а влада виявилася абсолютно не готовою і чекала лише допомоги центру, то це викликало б не просто хвилю - шквал критики. У нас відразу, як мінімум, чотири проблеми. Перша. Пасивність громадськості до таких трагедій. І це не може не насторожувати. Друге. Неефективність державних служб, починаючи від служб раннього попередження. Не могли вони цього не розуміти, не моделювати, адже вони за це гроші отримують. Третє. Фінансова, а особливо організаційна неготовність. Четверте. Ми поки що можемо лише припустити, якими можуть бути масштаби майбутнього розкрадення й корупції, які виникнуть під час ліквідації наслідків стихії, що стала бідою для людей на Західній Україні.

Суспільство перебуває в дуже сильній роздробленості. Це період первинного накопичення, відсутність чітких ідеологічних орієнтацій, колосальна дистанція між політиками й громадянами. Все це призводить до того, що люди розраховують лише на себе, або на дуже вузьке коло близьких та знайомих. І звідси така масова некомунікабельність, несприйнятливість і байдужість до бід, які виникають в державі. Політичні розмови про розділення країни навіть у підметки не годяться небезпеці того, що люди байдужі до біди, яка відбувається не з ними, але зовсім поряд.

І все це пояснюється дуже просто - саме глобалізоване суспільство (за «допомогою» ЗМІ) зробило все для «виховання» цієї байдужості. Увімкніть телевізор - майже кожна програма новин починається з жахчиків, жахів та жахливих жахіть - повені, зсуви ґрунтів, селеві потоки, вибухи газових балонів, вибухи метану на шахтах (з нескінченними людськими жертвами), торнадо, смерчі, наростаюча лавина ДТП на наших дорогах. Кіно теж «не відстає»: кров - ріками, секс - «повнометражний з різноманітними збоченнями та без гальм», насильство, вбивства тощо. На жаль, сьогодні це стало повсякденною нормою. А відкрийте деякі популярні газети - на перших сторінках те ж саме - вбивства, зґвалтування, пограбування, шахрайства, тобто теж суцільний негатив. Бачачи і читаючи подібне, людина втрачає відчуття реальності, вірніше, сприймає ці жахіття як таку собі «необхідну реальність сьогоднішнього буття». Створилася ситуація, що суспільство живе в стадії постійного «больового шоку та готовності до найгіршого». Медициною ж доказано, що людина (відповідно й людство) лише до певної межі має больові відчуття і реагує на них. У разі перевищення цього больового порогу вона просто втрачає здатність реагувати на подразники, настає таке собі «байдуже нереагування на зовнішні впливи». На моє переконання, цим і пояснюється байдужість суспільства до тих бід ближнього, які наступають у вигляді природних і техногенних катастроф та супроводжують людину в її «свідомому» існуванні, «виховуючи» байдужість та нездатність сприйняття горя поруч.

Наразі людство щедро пожинає плоди своєї «мічурінської» діяльності. Пам'ятаєте сакраментальне мічурінське: «Мы не можем ждать милостей от природы, взять их у нее - наша задача». От і «беремо» від неї, горопашної, більше, ніж даємо: будуємо непотрібні греблі, повертаємо «реки вспять», висушуємо болота, вирубуємо ліси, безмежно збільшуємо шкідливі викиди в атмосферу, підвищуючи температуру на планеті тощо. Ми виступаємо щодо Природи в якості загарбників-підкорювачів, не навчившись жити в гармонії з нею, будучи її складовою… Миттєві меркантильно-споживацькі вигоди, на жаль, превалюють над усім. У людства створився такий собі «синдром очікування гіршого, ніж було учора». Його тотально «підсадили» і продовжують надалі «підсаджувати» на наркотичну голку щоденного негативу під виглядом «свіжих новин». Якщо уважно придивитися до цього «постачання і споживання» інформації під певним кутом і поставити запитання: «Кому вигідне подібне налаштування (зомбування) людини на негатив?», проглядається цілком зрозуміла логіка і мета. Споживаючи подібний негатив, людина втрачає відчуття реальності, її знищують як особистість, вона приходить до висновку про фатум, безвихідь та безперспективність свого існування. У неї створюється відчуття, що «виходу немає». Тобто відбувається систематизоване, стратегічно та психологічно вмотивоване знищення потенційного супротивника, перетворення кожного індивідуума на беззахисну, безвільну, зневірену, озлоблену, відповідним чином зомбовану особу, якою дуже легко маніпулювати, пообіцявши певні «блага». В сучасному глобалізованому суспільстві це невід'ємна складова психологічної війни, що в умовах високого розвитку інформаційних технологій за певного бажання (а такі бажання, безумовно, у світі існують) з'являється реальна можливість досягнення найбільш ницої мети. Кому це вигідно? Запитання, знову ж, риторичне. Якщо є «товар» - зневірена біомаса, - знайдеться й «покупець» на нього, адже технології керування нею є, грошей - безмір… Бажаючих «володарювати Всесвітом» ніколи не бракувало (точно за нашим відомим письменником-фантастом О. Бєляєвим).

Беззаперечна також і неефективность державних служб. Це можна зарахувати на рахунок відсутності системи «зворотного зв'язку» - це біда сучасного життя на всіх щаблях нашої влади. Адже важко повірити в той факт, що «наверху» невідомо було про недостатність протипаводкових заходів, про нецільове використання навіть того недофінансування, що закладалося. Сигнали ж поступали - і що?. А нічого, тобто, «поки грім не гряне…» Певно, наразі в суспільстві не існує ефективної системи контролю за цільовим використанням коштів, на жаль. Корупція і масштаби нецільового використання коштів - пропорційні сумам, що виділяються (а вони астрономічні). І це є нагальною проблемою, особливо в українському суспільстві з нашими «видатними здібностями» використовувати момент. Трохи підзабуте і свого часу спаплюжене слово «гласність» дійсно - найкращі ліки проти цієї хвороби. Тільки хто буде «гласнічать» за приватних ЗМІ та наших «найдемократичніших у світі» судів?

Політики і вищі гілки влади пригнітили людей, навіть не розбратом, навіть не порожнім базіканням а… байдужістю. А це - найнезатишніший симптом…

національна байдужість соціальна проблема

Список літератури

1. Витівський М. Байдужість // Слово №2 (39) (2009) с. 12-16

2. Дробноход М. Про проблему «національного» в українському державотворенні // Українське слово / Інтернет-видання

3. Ромашова Н. Одностайність в байдужості // День №124 (2008)

4. Фалагашвілі М. Хто виховує байдужість? // День №159 (2008)

Размещено на Allbest.ru