Розвиток соціалізації як науки. Складові, фактори та механізми соціалізації

4

Размещено на http://www.allbest.ru/

Розвиток соціалізації як науки. Складові, фактори та механізми соціалізації

Основні уявлення про соціалізацію

Процеси, які зараз позначаються терміном «соціалізація», супроводжують людство з початку його існування. В усі часи різні ідеології, філософські теорії й соціологічні доктрини розглядали логіку формування людини, акцентуючи увагу на якостях, важливих для конкретного історичного періоду. Водночас процеси глобалізації приводили до інтеграції наукового знання, активізували прагнення вчених знайти уніфіковані категорії, що відбивають багатогранність особистості. Такою категорією в суспільних науках, безперечно, є СОЦІАЛІЗАЦІЯ, яка зосередила в собі увесь багатогранний процес «входження» людини до суспільства. Сьогодні поняття «соціалізація» використовується як універсальна наукова категорія в філософії, соціології, психології, політології, педагогіці та соціальній педагогіці.

Термін соціалізація має латинське походження і означає усуспільнення, залучення до суспільства та відбиває засвоєння окремим індивідом або групою системи знань, норм співжиття і форм соціального контролю, статусу і ролі, що сприяє нормальному співіснуванню у межах соціальної організації.

СОЦІАЛІЗАЦІЯ (лат. socialis - суспільний) - процес послідовного входження індивіда в суспільне життя, що супроводжується засвоєнням та відтворенням соціального досвідом, внаслідок взаємодії людини зі стихійними та цілеспрямовано створюваними умовами життя на всіх її вікових етапах.

У процесі соціалізації формуються соціальні якості, цінності, знання, навички людини. Крім того, відбувається перетворення природжених, природних рис, а також засвоєння людиною елементів культури, соціальних норм та цінностей, які існують у суспільстві.

За своїм змістом соціалізація - це процес двобічний, який містить, з одного боку, засвоєння індивідом соціального досвіду шляхом входження в соціальне середовище, систему соціальних зв'язків, з іншого - активне відтворення індивідом системи соціальних зв'язків за рахунок його діяльності, входження в соціальне середовище.

Розвиток поглядів на поняття «соціалізація»

Сучасні дослідники проблеми соціалізації особистості розглядають даний феномен з різних позицій:

· філософської (В. Асмолов, Л.Бєляєва, А. Волович, С. Дмитрієва, М. Каган, В. Москаленко, Л. Рубан, Л. Снежко та ін.) -

В. Москаленко - «процес взаємодії індивіда та суспільства на основі предметно-перетворюючої трудової діяльності». Соціалізація має: спрямовану форму (спеціально розроблена суспільством система впливів на людину з тим, щоб сформувати її у відповідності до інтересів цього суспільства); стихійну (самовільне формування певних соціальних навичок у безпосередньому соціальному оточенні, в процесі спілкування, різних видах діяльності, засобами масової інформації).

Л. Снежко - сукупність спрямованих та неспрямованих впливів суспільства (через систему колективів, груп) на індивіда, який розвивається в процесі його включення в діяльність, соціальну систему людських відносин.

Л. Рубан - процес становлення людини як суспільної істоти, яка включає соціальне пізнання (усвідомлення індивідом власного «Я» та взаємостосунки з людьми); засвоєння цінностей і норм, що мають значення для суспільства, формування на їх основі системи ціннісних орієнтацій та соціальних установок; вироблення практичних навичок та реалізація їх у конкретній діяльності.

Філософське трактування поняття «соціалізація» вимагає усвідомлення сутності процесу впливу соціального оточення на розвиток і формування особистості крізь призму «філософії» конкретної людини та її культури. Остання є тим феноменом, що поєднує надприродний, надбіологічний і звичайний соціальний характер суспільного життя людини. Результат взаємодії індивіда і суспільства, процес засвоєння суспільного досвіду у такому випадку може бути різним, так як і практична діяльність людини з перетворення соціальної дійсності.

· соціологічної (І. Кон, В.Єхало, Г. Осипов, Я. Щепанський та ін.)

І. Кон - «процес засвоєння індивідом системи життєво необхідних соціальних ролей». Виховання є провідним для засвоєння та відтворення певної системи знань, цінностей, норм, що дозволяє індивіду функціонувати як повноправному члену суспільства. Соціалізація носить цілеспрямований характер, а виховання виступає її формою.

В. Андрущенко, М. Горлач - «процес входження людини в суспільство, включення її в соціальні зв'язки, внаслідок чого відбувається становлення її соціальності». Результатом соціалізації є повна дієздатність особистості у суспільних відносинах (формування соціальних якостей, цінностей, знань, умінь, навичок), розвиток вроджених, природних сил індивіда, їх окультурення, тому що соціалізація реалізується шляхом засвоєння індивідом елементів культури, соціальних норм і цінностей на трьох рівнях - мегарівні, макрорівні, мікрорівні.

З точки зору соціології феномен соціалізації слід розглядати як процес входження людини в суспільство на трьох рівнях - мегарівні, макрорівні, мікрорівні.

· психологічної (А. Абдюкова, Н. Андрєєва, Л. Буєва, Я.Гіллінський, В. Куєвда, С.Міхаелі, М. Смирнов, О. Леонтьєва та ін.)

В. Войтко - включає дві складові: соціалізація свідомості (засвоєння соціальних норм, цінностей, соціального досвіду з наступним його перевтіленням в особистісні потреби, установки та орієнтації) та соціалізація діяльності (активне засвоєння індивідом існуючих та створення нових форм діяльності).

Є. Соколов - сукупність взаємодоповнюючих процесів (набуття родового досвіду; розвиток специфічної особистісної ієрархії мотивів, цінностей, інтересів; стандартизація мови, жестів; набуття особистістю етнічних особливостей).

Л. Буєва - з одного боку, прийняття і засвоєння індивідом соціальних норм, традицій і функцій (процес типізації), а з іншого - тенденція їхнього розвитку, творчого перетворення (процес індивідуалізації). Тобто, процес соціалізації має двосторонній характер.

З позиції психології соціалізація - це процес становлення особистості, який протікає у трьох сферах: діяльності (засвоєння індивідом суспільних відносин, що супроводжуються виробленням нових особистісних якостей), спілкуванні (індивід вступає в контакт з різними соціальними групами: формальними та неформальними, малими й великими, первинними і вторинними), самосвідомості (здатність людини усвідомлювати саму себе як певну цілісність у процесі ставлення до зовнішнього світу та інших людей).

· педагогічної (Л. Буєва, Р. Граніна, Б. Гребенюк, Л. Гордін, Р. Гурова, Н. Заверико, І. Звєрєва, А. Капська, Л. Коваль, Н. Лавриченко, М. Лукашевич, А. Мудрик, Л.Міщик, С. Хлєбік, М. Шимановський та ін.).

М. Ярмаченко - процес засвоєння людиною певної системи знань, норм і цінностей, що дають їй змогу функціонувати як повноправному члену суспільства; включає як цілеспрямовані впливи на особистість (виховання), так і стихійні, спонтанні процеси, що впливають на її формування.

М. Лукашевич - взаємодія людини з навколишнім середовищем, що триває все її життя, шляхом адаптацій, що змінюють одна одну у кожній сфері її життєдіяльності.

А. Капська - «двосторонній взаємозумовлений процес взаємодії людини й соціального середовища, який передбачає її включення у систему суспільних відносин шляхом засвоєння як соціального досвіду, так і самостійного відтворення цих відносин, у ході яких формується унікальна, неповторна особистість».

Узагальнюючи підходи до визначення поняття «соціалізація» виділимо найголовніші положення, якими ми будемо керуватися у подальшому вивченні дисципліни:

соціалізація є процесом і результатом виховної діяльності всіх соціально-виховних інститутів;

соціалізація - взаємозумовлена взаємодія індивіда з суспільством, у процесі якої змінюється не тільки індивід, а й через вплив його діяльності змінюється і суспільство;

дослідження процесу засвоєння індивідом соціального досвіду через входження його до системи соціальних зв'язків і відтворення ним системи зв'язків шляхом активної діяльності;

урахування всіх соціальних і психологічних процесів, які складають основу протікання процесу соціалізації (стихійні, спонтанні, контрольовані, відносно контрольовані, цілеспрямовані);

засвоєння та відтворення соціального досвіду, системи суспільних зв'язків у процесі соціалізації відбувається у трьох основних сферах: предметно-перетворювальній діяльності, спілкуванні та самосвідомості;

- кінцевим результатом соціалізації є соціалізована особистість, яка здатна активно засвоювати та відтворювати соціальний досвід (певну суму соціальних знань, умінь та навичок, систему норм та цінностей, соціальних якостей, соціальних ролей, зразків поведінки тощо).

Таким чином поняття соціалізація ми розглядаємо як процес послідовного входження індивіда в суспільне життя, що супроводжується засвоєнням та відтворенням соціального досвідом, внаслідок взаємодії людини зі стихійними та цілеспрямовано створюваними умовами життя на всіх її вікових етапах.

Класифікація основних факторів та етапів соціалізації

Соціалізація - це процес засвоєння індивідом протягом усього його життя певної системи знань, соціальних норм і культурних цінностей, настанов і зразків поведінки, які дозволяють йому функціонувати в якості повноправного члена суспільства, до якого він належить.

Процес соціалізації особи здійснюється упродовж усього життя людини і має кілька етапів і стадій.

На думку вітчизняних соціологів, процес соціалізації особи складається з двох етанів:

перший етап - первинна соціалізація,

другий - вторинна соціалізація.

Первинна соціалізація відбувається в дитинстві. Це найперша соціалізація, завдяки якій особистість стає повноправним членом будь-якого суспільства, оскільки вона ідентифікує себе з іншими та з суспільством загалом, засвоює соціальні норми, знання, цінності, поступово входить у певну культуру. Орієнтовно первинна соціалізація триває до повноліття особистості.

Вторинна стадія соціалізації - це кожний наступний процес, який допомагає попередньо соціалізованому індивіду входити в нові сектори світу, його інституції. На етапі вторинної соціалізації доросла людина засвоює соціальні ролі та виконує їх у своїй життєдіяльності. Водночас доросла людина поповнює і поглиблює знання, засвоює нові соціально-політичні й моральні норми, поширює соціальний досвід, удосконалює виконання своїх ролей. Поняття вторинної соціалізації введено для того, щоб відокремлювати трансформації особистості в пізніший період (наприклад, професійну) від процесу засвоєння нею елементарних соціальних навичок у дитинстві. При цьому основна увага зосереджена на ситуаціях, коли чітко виявляються і тяжко переживаються особистістю упущення чи неадекватність первинної соціалізації в умовах, що змінюються.

Кожний період характеризується певними ознаками. Так, у дорослому віці соціалізація націлена на зміну поведінки у новій ситуації, а у дитячому віці акцент робиться на формуванні ціннісних орієнтацій. Дорослі, опираючись на власний досвід, здатні лише оцінювати і сприймати їх критично, а діти в змозі лише засвоювати їх. В ранньому віці - процес засвоєння якостей проходить найбільш інтенсивно, і, як правило, - найбільш важливі життєві, базові ознаки, в більш пізньому віці - навпаки. Соціалізація - як цілеспрямований конструктивний процес - повинна починатися в дитинстві, коли майже на 70% формується людська особистість. Якщо запізнитися, можуть розпочатися незворотні процеси. Саме в дитинстві закладається фундамент соціалізації, водночас - це найбільш незахищений її етап. Процес набуття певних соціальних якостей відбувається за чиєюсь сторонньою допомогою - агентів соціалізації (конкретних людей, які відповідальні за навчання та засвоєння культурних норм та соціальних ролей); інститутів соціалізації (заклади, установи, котрі впливають на процес соціалізації та спрямовують його). Оскільки розрізняють первинну та вторинну соціалізацію, так і агенти та інститути соціалізації поділяються на первинні (безпосереднє і найближче оточення людини: батьки, родина, близькі, друзі, вчителі та ін.), та вторинні (всі ті, хто стоїть у другому, менш важливому ешелоні впливу на людину: представники адміністрації школи, інституту, підприємства, армії, церкви, правоохоронних органів, засобів масової комунікації, різні формальні організації, офіційні заклади).

- Соціалізація проходить етапи, які збігаються із так званими життєвими циклами. Вони знаменують важливі віхи в біографії кожної людини. Згідно з Ж.Піаже, когнітивна соціалізація здійснюється в кілька стадій, кожна з яких характеризується новими навичками, що обмежують навчання людей. Діти проходять ці стадії в певній послідовності, хоча швидкість і результативність соціалізації на таких стадіях можуть бути відмінними в різних дітей.

Перша - сенсорно-моторна стадія (діти до двох років) - передбачає розвиток у дітей здатності протягом тривалого часу утримувати в пам'яті образи об'єктів навколишнього середовища. На другій - передопераційній стадії (від двох до семи років) - діти вчаться розрізняти символи та їх значення, розуміти відмінність між об'єктами та їх символами. На третій - стадії конкретних ситуацій (від семи до одинадцяти років) - діти починають виконувати деякі дії подумки, тобто уявляти необхідні дії «про себе», без виконання їх у житті. Четверта - це стадія формальних операцій (від дванадцяти до п'ятнадцяти років). Тут треба навчитися аналізувати абстрактні (математичні, моральні, логічні та ін.) проблеми, вміти розмірковувати про майбутнє.

- Близькою до них є модель, розроблена Н.В. Андреєнковою. Згідно з нею, процес соціалізації завершуються у 23-25 років, із досягненням молодою людиною певної вікової зрілості. Саме цей період потрібний для формування інтерналізації комплексу необхідних норм і ролей, вироблення стійкої системи соціальних орієнтацій, установок. Залежно від віку індивіда розрізняють три основні етапи соціалізації: 1) первинну (дитина); 2) маргінальну (підліток); 3) стійку (концептуальну) цілісну (перехід від юнацтва до зрілого віку - період від 17 - 18 до 23 - 25 років).

Усі розглянуті моделі тією чи іншою мірою визначають, що процес соціалізації обмежується періодом досягнення дитиною дорослого стану.

Обмеженість такого підходу пов'язана з розумінням дитинства (а іноді й юнацтва, молодості в цілому) лише як підготовки до «справжнього» життя, що й почнеться з досягненням дорослості. Такий підхід істотно обмежує активність молодої людини.

- Одним із перших описав соціалізацію як процес, що триває все життя, О.Г. Брім. На його думку, відмінність соціалізації дітей від соціалізації дорослих полягає в тому, що остання націлена на зміну поведінки в новій ситуації, тоді як у дітей акцент робиться на формуванні ціннісних орієнтацій. Крім того, дорослі, спираючись на свій соціальний досвід, здатні оцінювати норми і сприймати їх критично, тоді як діти здатні лише засвоювати їх. І, нарешті, соціалізація дорослих допомагає їм здобути потрібні навички (часто конкретного характеру), а соціалізація дітей пов'язана більшою мірою з мотивацією.

- Американський соціальний психолог Е.Г. Еріксон запропонував вісім вікових стадій, які дають змогу цілеспрямовано супроводжувати соціалізаційний процес, орієнтуючись на надання допомоги його учасникам. Життєві цикли пов'язані зі зміною соціальних ролей, набуттям нового статусу, зміною способу життя тощо. На цьому базується один із механізмів соціалізації - так звана циклічна теорія соціалізації (згідно зі стадіями чи циклами індивідуального людського розвитку). За цією теорією формування особа проходить відповідно 8 стадій, при кожній із котрих відбувається характерний механізм сприйняття та освоєння соціального середовища.

Стадія І - вік немовляти. Основна проблема: Довіра чи Недовіра.

Стадія II - вік дитини від одного до двох років. Основна проблема: Автономія або Сором і Сумнів.

Стадія Ш - діти від трьох до п'яти років. Основна проблема: Ініціатива або Почуття провини.

Стадія IV - молодший шкільний вік. Основна проблема: Старанність або Недбалість.

Стадія V - підлітково-юнацький вік. Основна проблема: Становлення індивідуальності (Ідентифікація) або Рольова дифузія.

Стадія VI - молоді роки. Основна проблема: Інтимність або Самотність.

Стадія VII - середній вік. Основна проблема: Продуктивність (творча) або Стагнація (творчий застій).

Стадія VIII (заключна) - старість. Основна проблема: Умиротворення або Відчай.

Дана теорія має соціально-психологічний та віковий аспекти формування людини.

- Класифікація віку за Б. Урланісом: 0-2 роки - ясельний вік; 3-6 років - дошкільний вік дитинства; 7-15 років - шкільний вік дитинства; 16-24 роки - юність; 25-44 - зрілість; 45-59 років - повна зрілість; 60-69 років - літній вік; 70-79 років - рання старість, 80-89 років - повна старість, 90 років і більше - глибока старість.

- На думку відомого російського вченого А. Мудрика, досить зручною із соціально-педагогічної точки зору є класифікація за етапами соціалізації: дитинство (від народження до 1 року), раннє дитинство (1-3 роки), дошкільне дитинство (3-6 років), молодший шкільний вік (6-10 років), молодший підлітковий (10-12 років), старший підлітковий (12-14 років), ранній юнацький (15-17 років), юнацький (18-23 роки) вік, молодість (23-30 років), рання зрілість (30-40 років), пізня зрілість (40-55 років), літній вік (55-65 років), старість (65-75 років), довголіття (понад 70 років).

На кожному віковому етапі перед людиною постає ряд завдань (проблем) і віковий підхід у соціальній роботі має будуватися так, щоб забезпечити умови сприятливого вирішення цих завдань на кожному етапі життєдіяльності людини відповідно до норм цивілізованого суспільства.

Можна виділити три групи завдань кожного віку:

природно-культурні (досягнення на кожному віковому етапі визначеного рівня біологічного дозрівання, фізичного і статевого розвитку, що мають певні нормативні розходження в тих чи інших регіонально-культурологічних умовах);

соціально-культурні (пізнавальні, моральні, ціннісно-смислові), специфічними для кожного віку в конкретному соціумі, з одного боку, пред'являються особистості у вербалізованій формі інститутами й агентами соціалізації, а з іншого, що існують у вигляді визначених норм і цінностей у суспільній практиці, не збігаючись один з одним і нерідко взаємно суперечачи;

соціально-психологічні (становлення самосвідомості особистості, її самовизначення в актуальному житті й на перспективу, самоактуалізація й самоствердження), які на кожному віковому етапі мають специфічний зміст і способи їх вирішення.

Процес соціалізації іноді суттєво видозмінюється. Це, як правило, пов'язано із переходом людини на нову життєву сходинку, новий життєвий цикл. Людині доводиться багато чому перенавчатися: відходити від попередніх цінностей, норм, ролей, правил поведінки - (десоціалізація); навчанням та засвоєнням нових цінностей, норм, ролей, правил поведінки взамін старих (ресоціалізація). Всі ці підпроцеси загалом входять у структуру багатогранного механізму соціалізації.

Для соціальної роботи важливим є поділ процесу соціалізації на три основні стадії:

1) дотрудовий - період життя людини до початку трудової діяльності, здобуття освіти і професії;

2) трудовий - зріла, свідома діяльність людини на благо своє та суспільства; Період активної трудової діяльності людини

3) післятрудовий - Період, що починається з припиненням активної трудової діяльності людини і до кінця її життя, переважно, пасивний спосіб життєдіяльності (пенсіонери тощо.).

Чітко відокремити трудову стадію від дотрудової і післятрудову неможливо. В реальному житті зазвичай здійснюється повільний перехід від однієї стадії до іншої, у процесі якого одні завдання, пріоритети й ролі змінюються іншими, змінюється і соціальна активність, у якій відображається рівень соціальності, тобто глибина і повнота соціальних зв'язків із соціумом.

Соціологи, політологи і психологи, аналізуючи процес соціалізації особи на всіх стадіях, виділяють дві моделі:

1) модель підкорення

2) модель інтересу.

Модель підкорення характеризується досить високим ступенем регламентації, постійною взаємодією механізму вибору, механізму пропозицій та рекомендацій і механізму контролю. Отже, якраз у межах дії моделі підкорення суспільство за допомогою соціальних інститутів, цінностей і норм відбирає і готує на ту або іншу роль людей, які мають певні здібності, рівень підготовки, біопсихічні якості, що відповідають соціальним вимогам.

Модель інтересу характеризується самоорганізацією особи, самоорієнтацією на власні та суспільні інтереси, самоідентифікацією, почуттям сорому, вини, недостатності знань і досвіду.

Соціалізація особистості залежить від величезної кількості різноманітних умов, які з різною інтенсивністю впливають на її розвиток. Ці умови називаються факторами соціалізації. Фактори соціалізації умовно можна об'єднати в чотири групи. Перша - мегафактори (мега - дуже великий, загальний) - космос, планета, світ, - що певною мірою через різні групи факторів впливають на соціалізацію всіх жителів планети Земля.

Друга - макрофактори (макро - великий) - країна, етнос, суспільство, держава, - які впливають на соціалізацію всіх, хто проживає в певних країнах.

Третя - мезофактори (мезо - середній, проміжний) - умови соціалізації великих груп людей, класифікованих: за місцевістю і типом поселення, де вони мешкають (регіон, місто, селище, село); за належністю до аудиторії тих чи інших мереж масової комунікації (радіо, телебачення тощо.); за належністю до певних субкультур.

Четверта група - мікрофактори. До них належать сім'я, сусіди, групи однолітків, державні, релігійні та приватні організації, мікросоціум.

У вітчизняній і західній науці є різні класифікації факторів соціалізації. А.В. Мудрик запропонував класифікацію у якій фактори соціалізації об'єднав у три групи: макрофактори, мезофактори, мікрофактори.

Макрофактори (гр. makros - великий, великих розмірів) - космос, планета, світ, країна, суспільство, держава - впливають на соціалізацію всіх жителів планети або дуже великих груп людей, які проживають у певних країнах.

Мезофактори (гр. mesos - середній, проміжний) - умови соціалізації великих груп людей, які виділяються за національною ознакою (етнос як фактор соціалізації»); за місцем і типом поселення, в якому вони живуть (регіон, село, місто, селище); за належністю до аудиторії тих чи інших засобів масової комунікації (радіо, телебачення, кіно та інші).

Мікрофактори (гр. mikros - малий) соціальні групи, що безпосередньо впливають на конкретних людей (сім'я, група ровесників, мікросоціум, організації, в яких здійснюється соціальне виховання, - навчальні, професійні, громадські та інші). Мікрофактори, як зазначають соціологи, впливають на розвиток людини через так званих агентів соціалізації - осіб, у безпосередній взаємодії з якими проходить її життя. Головними трансляторами соціальних і культурних цінностей були і залишаються батьки дитини.

Сила виховного впливу сім'ї зумовлена характером процесу засвоєння морального досвіду в ній. Цей процес має ряд особливостей: вплив батьків є найпершим впливом дорослих на формування особистості дитини, а перше сприймання, як відомо, є найсильнішим і має тенденцію до збереження; воно здійснюється передусім шляхом реального прикладу життя батьків; торкається багатьох сторін життя дитини, у тому числі і найпотаємніших, що створює особливу психологічну й емоційну атмосферу в сім'ї; спирається на традиції слухняності, що панують у стосунках з батьком і матір'ю. У підлітковому і юнацькому віці збільшується і стає найбільш дієвим вплив груп ровесників, у зрілому віці - членів сім'ї, трудового чи професійного колективу, окремих особистостей. Спілкування з ровесниками є неодмінною умовою соціалізації дитини. Воно створюється у таких малих групах, як групи дитячого садка, шкільні класи, різні неформальні дитячі, підліткові і юнацькі об'єднання. У дитячих і підліткових малих групах психологи виділяють три види відношень між ровесниками: функціонально-рольові, що виникають у специфічних для даної спільності сферах життєдіяльності дітей (навчальної, трудової, художньої) і розгортаються в ході засвоєння дитиною норм і способів дій у групі під керівництвом дорослого; емоційно-оцінні відношення, основною функцією яких є здійснення корекції поведінки ровесників відповідно до прийнятих норм спільної діяльності; їх наслідком є симпатії, антипатії, уподобання тощо; особистісно-смислові відношення - взаємозв'язки в групі, за яких мотив однієї дитини набуває особистісного смислу для інших ровесників, бо, переживаючи інтереси і цінності цієї дитини як свої власні мотиви, ровесники виконують різні соціальні ролі і дії. Міжособовим відношенням дитини з ровесниками властива вікова динаміка. Так, дошкільники у грі і реальному житті відтворюють взаємини дорослих, реалізують норми і цінності, які засвоїли у спілкуванні з ними. Якщо дошкільник дотримується цих норм, то він оцінюється іншими дітьми позитивно, якщо ж відходить від них, то виникають «скарги» дорослому, викликані бажанням підтвердити норму. Відносини дітей у групах ровесників характеризуються ситуативністю і нестійкістю. Діти часто сваряться і швидко миряться. Проте саме в цьому спілкуванні відбувається засвоєння певних норм взаємодії. Від позиції дитини в групі, уміння спілкуватися, популярності серед ровесників, інтенсивності спілкування залежить прискорення процесу соціалізації. Молодші школярі обирають товаришів, здебільшого орієнтуючись на їх успіхи чи невдачі у навчанні. При цьому вони погоджуються з думкою вчителя. Міжособові відносини цих дітей набувають більшої стабільності, виділяються популярні діти, які вміють спілкуватися, і діти, які не користуються в класі авторитетом. Процес соціалізації останніх проходить з ускладненнями. Спілкування з ровесниками для підлітка є самостійною і значущою сферою життя. У спілкуванні, як вважають психологи, він реалізує потребу набути індивідуальності і домогтись визнання людей, які його оточують, стати схожим на дорослого. Тому особливої цінності набувають такі якості, як сміливість, кмітливість, уміння зрозуміти товариша і надати йому допомогу. Невідповідність між поглядами підлітка на себе і ставленнями до себе, неуспіх у спілкуванні штовхають його на пошук групи, в якій він може себе ствердити в іншій якості. Виявлення референтної групи ровесників, з вимогами якої він погоджується і на думку якої орієнтується у значимих для себе ситуаціях, створює можливість підсилення за допомогою «значимого кола спілкування» ефекту цілеспрямованої соціалізації. Намагання визначити своє місце в світі розширює коло спілкування школярів у ранньому юнацькому віці. Спілкування з ровесниками є умовою їх становлення, «дорослості», диференційованої і вибіркової побудови ділових і особистісних взаємодій. Спілкування в юності, як стверджує І.С. Кон, виконує три функції: воно є важливим каналом інформації, з якого старші підлітки і юнаки одержують дані, яких дорослі їм не повідомляють; у специфічному виді діяльності міжособових взаємин виникають умови формування ціннісних орієнтацій; належність до групи сприяє звільненню від впливу дорослих, відміні обмежень, породжує відчуття психологічного захисту з боку ровесників.

Механізми соціалізації

Існують різні підходи до розгляду механізмів соціалізації.

Французький соціальний психолог Габріель Тард вважав головним наслідування, котре підводив як до психологічних основ (бажанням, біологічними потребами), так і до соціальних факторів (престиж, практична вигода).

У. Бронфенбреннер (США) механізмом соціалізації вважає прогресивну взаємну акомодацію (пристосованість) між активним ростом людської істоти та швидко змінюючих умов, в яких вона живе.

В. Мухіна (Росія) розглядає в якості механізмів соціалізації ідентифікацію та обособление особистості.

О. Петровський (Росія) - закономірну зміну фаз адаптації, індивідуалізації та інтеграції у процесі розвитку особистості.

Механізм соціалізації особи - поєднання чинників, що характеризують умови соціального середовища, з чинниками, які характеризують індивіда

На думку багатьох вчених існують універсальні механізми соціалізації, які обумовлюють особливості цього процесу у кожної конкретної особистості.

До соціально-психологічних механізмів соціалізації відносять: імпринтінг - фіксування людиною на рецепторному та підсвідомому рівні особливостей об'єктів, що на неї впливають; наслідування - копіювання людиною певних зразків поведінки та діяльності інших; ідентифікація - ототожнення себе з іншими людьми, групою, спільнотою; рефлексія - оцінка особистістю різних проявів свого «Я»; інтеріоризація - процес перетворення зовнішніх, реальних операцій соціальної діяльності у внутрішні, ідеальні, формування внутрішньої структури психіки та свідомості індивіда за допомогою засвоєння знань, соціальних норм і цінностей; екстеріоризація - процес переходу від внутрішньої, психічної діяльності до зовнішньої, практичної.

До соціально-педагогічних механізмів соціалізації А. Мудрик відносить традиційний - засвоєння людиною норм, зразків поведінки, поглядів, стереотипів, які притаманні її найближчому оточенню (сім'я, сусіди, родичі, друзі); інституційний - функціонує в процесі взаємодії людини з інститутами суспільства та різноманітними організаціями, а також засобами масової інформації. В процесі такої взаємодії особистість набуває знань та досвіду соціально схвалюваної поведінки та конфліктного чи безконфліктного дотримання певних соціальних норм; стилізований - діє в межах певної субкультури як комплекс певних цінностей та особливостей поведінки, притаманний для людей певного віку, професії, національної чи соціальної групи, що в цілому впливає на стиль життя та мислення особистості; міжособистісний - функціонує в процесі взаємодії людини з авторитетними для неї особистостями, рефлексивний - тобто, внутрішній діалог, у якому людина розглядає, оцінює, приймає чи не приймає ті чи інші цінності, притаманні різним інститутам суспільства, сім'ї, ровесникам, значимим людям тощо.

Розрізняють кілька видів соціалізації людини. Стихійна - відбувається внаслідок впливу на особистість різноманітних спеціально не створюваних обставин суспільного життя. Відносно спрямована - організація в суспільстві певних економічних, законодавчих та інших передумов, які впливають на розвиток та життєвий шлях особистості (наприклад, початок навчання в школі, мінімальний освітній рівень, віковий ценз початку трудового життя тощо). Соціально-контрольована (виховання) - процес спеціально організованої передачі соціального досвіду особистості та розвитку її потенційних можливостей, який відбувається в різних державних та недержавних організаціях (школа, позанавчальні заклади, дитячі та молодіжні організації тощо).

Сутність соціалізації полягає в поєднанні пристосування (адаптації) і самоствердження людини в умовах конкретного суспільства. Соціалізація неможлива без активної участі самої людини в процесі засвоєння широкого кола цінностей, понять і навичок, на ґрунті яких складається її повсякденне життя.

соціалізація досвід особистість

Основна література

1. Заверико Н., Звєрєва І. Історико-теоретичний аналіз досліджень проблеми соціалізації особистості: Соціальна педагогіка і адаптивність особистості / Київський міжрег.ін-т удоскон. вчителів - Суми ВВП Мрія, 1994 - С. 49-59.

2. Лукашевич М.П. Соціалізація. Виховні механізми і технології: Навч-метод посібник - К.: ІЗМЛ, 1998. - 112 с.

3. Москаленко В В Социализация личности. - К.: Вища школа, 1986

4. Савченко С.В. Социализация студенческой молодежи в условиях регионального образовательного пространства. - Луганск: Альма Матер, 2003 - .406 с.

5. Соціальна педагогіка. Навч. Пос. / За ред А.Й. Капської. - К., 2000. - 264 с.

Размещено на Allbest.ru