Релігійно-конфесійна ситуація на Україні

ПЛАН

Вступ

1. Релігійно-конфесійна ситуація на Україні

2. Релігійно-конфесійна ситуація на Україні у світлі статистичних даних

Список використаної літератури

ВСТУП

Релігійні вірування, яких сьогодні на Землі багато, -- це продукт суспільного розвитку. Вони відображають у своїх вченнях і доктринах риси соціальних епох. Тому релігія у сучасному світі є універсальним духовним явищем життя суспільства. Вона об'єднує на ґрунті моральних і духовних цінностей, догматів цілі народи, визначає конфесійні ознаки, консолідує громади віруючих, спрямовує їх на боротьбу проти негативних, з точки зору теології, явищ, зумовлює відправлення того чи іншого культу.

Будь-яка форма релігії незалежно від конфесійної приналежності має розглядатись і висвітлюватись з урахуванням особливостей виникнення та еволюції релігійних вірувань і вчень, ролі, яку вона відігравала на кожному етапі суспільного розвитку держави, народу, нації.

1. РЕЛІГІЙНО-КОНФЕСІЙНА СИТУАЦІЯ В УКРАЇНІ

Населення України з давніх-давен окрім українців складалося з різних національних та національно-етнічних груп. Серед них - росіяни, євреї, болгари, молдавани, поляки, румуни і чимало представників інших народів. Неукраїнське населення чітко поділяється на кілька когортних груп. Першу складають росіяни ( 8 млн. чол.), другу - етноси, чисельність яких перевищує стотисячний рубіж. В Україні таких етносів налічується вісім. Це євреї, білоруси, молдавани, кримські татари, болгари, поляки, угорці, румуни. Частка їх становить не менше 4 % від усього населення держави. Третю когорту утворюють національні громади, чисельність яких коливається від 50 до 100 тисяч. Таких етносів в Україні чотири: греки, казанські татари, вірмени та німці. До четвертої когортної групи належать етнічні громади, чисельність яких -від 10 до 50 тис. чол. Це цигани, гагаузи та грузини. П'ята когорта - це етногрупи, чисельність яких не перевищує 10-ти тис. бар'єр, однак налічує більш як тисячу чоловік у кожній етнічній групі.

Певною мірою із національним складом населення пов'язана і його релігійна орієнтація. Зміни в релігійну конфігурацію України вносили постійні перерозподіли її земель державами-сусідами, активна місіонерська діяльність католицької церкви та різних протестантських течій країн Європи. Так, католицизм в Україну (переважно в Галичину, на Волинь і Поділля) принесли поляки, а протестантські віровизнання, зокрема лютеранство, баптизм і адвентизм на її південь - німці-колоністи. Разом з міграцією із Західної Європи в Україну євреїв сюди прийшов іудаїзм. Мусульманські громади з'явилися на українських теренах після татарських завоювань.

Наприкінці 80-х - на початку 90-х рр. в Україні розпочався своєрідний "релігійний ренесанс", виявами якого стали відродження релігійного життя, виникнення значної кількості релігійних общин.

Найглибші історичні корені в Україні має православна віра. У Російській імперії це була державна релігія, хоча за радянських часів її вплив був значною мірою звужений. Однак і в царські, і в радянські часи православ'я було могутнім знаряддям русифікації. Після набуття Україною суверенітету митрополит Київський і Галицький Філарет (Денисенко), що невдало претендував на посаду московського патріарха, розпочав діяльність з метою створення Української помісної церкви. В церковних колах це спричинило розкол. За пропозицією патріарха Російської православної церкви Алексія ІІ у березні 1992 р. архієрейський собор змусив Філарета залишити київську кафедру. Прибічники Філарета об'єдналися з Українською автокефальною православною церквою і заснували Українську православну церкву Київського патріархату (УПЦ-КП). Однак в УПЦ-КП майже відразу виник новий розкол: з неї виокремилася нова УАПЦ.

Після розколів і церковних соборів виявилося, що переважна частина віруючих залишилася в лоні РПЦ, яка в межах України дістала назву Української православної церкви Московського патріархату (УПЦ-МП), на чолі з митрополитом Володимиром (Сабоданом). Останніми роками досить активно проходить відродження Української греко-католицької церкви (УГКЦ), нині очоленої кардиналом Любомиром (Гузаром). Інтенсивне поширення впливів УГКЦ із західноукраїнських земель далі на схід, напружені стосунки з парафіями РПЦ украй загострило конфлікт між Ватиканом і Москвою. Коренем цієї проблеми є політизація релігійної сфери. З одного боку, сама релігія активно виходить на політичну арену, про що свідчить поява Української християнсько-демократичної партії, Української християнської партії жінок, з іншого - політика проникає в релігію. Непоодинокими є конфлікти між греко-католиками і православними та всередині православної конфесії. Приводом до міжконфесійних зіткнень найчастіше стають поділ майна (культові приміщення, рухома і нерухома власність), прибутків і сфер впливу, боротьба за лідерство.

Не меншою, якщо не більшою проблемою являється масове поширення на Україні різноманітних релігійних організацій та об'єднань, що належать до "нетрадиційних культів", протестантських течій та неохристиянських церков, або попросту - сект. Деякі з них мають давню історію і міцні гуманістичні традиції (зокрема, християни баптисти або "індуїсти" кришнаїти), але більшість являються тоталітарними угрупованнями, що прагнуть підкорити волю (і гаманець) вірних корисним цілям своїх керівників, багато з яких перебувають до того ж ще й за кордоном. Так, середина 1990-х рр. пройшла під знаком нездорової активності т.зв. "Білого братства" (церква очолювалася жінкою - "Марією Деві Христос"), реальний керівник якого психолог і вчений Ю. Кривоногов ("Божествений Світильник") розробив і вдало застосував цілу технологію підкорення людської особистості.

Сучасна релігійна ситуація характеризується також відродженням та активізацією діяльності церков національних меншин.

Для релігійно-конфесійної ситуації в Україні в останні роки характерні такі тенденції:

1. Відродження громад, традиційних для України християнських течій там, де вони діяли раніше і де для цього була (хай навіть зруйнована) матеріальна база. Наслідком цього є те, що зростання мережі йшло переважно за рахунок православних громад, греко-католиків і традиційних протестантів.

2. Найбільш інтенсивне зростання релігійної мережі відбулося в західноукраїнських областях, що пояснюється порівняно високим рівнем релігійних потреб громадян цього регіону, для яких релігія стала невід'ємним елементом їхнього життя і виявом духовної культури.

3. Порівняно розвинута інфраструктура ортодоксальних конфесій у західноукраїнському регіоні, поєднання у свідомості західних українців релігійної приналежності з національною, культурною і побутовою зумовили блокування проникнення в ці області нових нетрадиційних релігійних течій.

4. Відмінності в рівні національної свідомості громадян позначаються на географії поширення українських національних християнських церков. Тому слід відзначити помітне поширення парафій УПЦ-КП і УАПЦ в західних і центральних областях і водночас незначну кількість їх у південному й східному регіонах країни, де домінує УПЦ-МП. Абсолютне домінування в галичанських областях має УГКЦ.

5. Зростанню кількості римсько-католицьких громад явно сприяє етноконфесійний чинник, зокрема розселення польської меншини на Поліссі, Поділлі, в Галичині і в Закарпатті.

6. У намаганні заповнити той духовний вакуум, який утворився після занепаду марксистсько-ленінської ідеологічної монополії і втрати свого авторитету церквами, котрі діяли в умовах пристосування до тоталітарних політичних порядків, певний успіх мають нові релігійні течії, які привносяться в Україну переважно західними християнськими місіонерами або різноманітними закордонними чи доморощеними авантюристами.

7. Розвиток національної самосвідомості у представників багатьох етнічних меншин України одним із каналів свого вияву має появу різних національних релігійних течій і об'єднань і християнських, і мусульманських.

Отже, релігійно-конфесійна спрямованість пов'язана з історико-етнографічними регіонами та національним складом населення України.

2. Релігійна ситуація в Україні у світлі статистичних даних

Нещодавно Державним комітетом у справах релігій було оприлюднено статистичні дані про релігійну мережу України. Нині вона включає в себе 28567 релігійних організацій, втому числі 27480 релігійних громад 54-х віросповідань. Протягом 2002 року загальна кількість релігійних громад збільшилася на 1423 одиниці або на 5,7%. 617 з них - це громади Української Православної Церкви, яка нині налічує 10040 громад (у 2001 році їхня кількість збільшилася на 472).

Другою за цим показником йде Українська Греко-Католицька Церква - 3334 громади. Минулого року їхня кількість зросла на 45 одиниць (у 2001 році - на 21). Українська Православна Церква - Київський Патріархат нараховує 3196 громад (їхня кількість зросла у 2002 році на 186 одиниць, у 2001 році - на 250). Українська Автокефальна Православна Церква включає 1110 громад (у 2002 році їхня кількість збільшилася на 58, у 2001 році - на 39). Римо-католицька Церква в Україні охоплює 847 громад (у 2002 році +29. у 2001 році +20).

У Всеукраїнському союзі євангельських християн-баптистів нині діє 2272 громади (у 2002 році +159, у 2001 році +80), у Всеукраїнському союзі церков християн віри євангельської-п'ятидесятників - 1366 громади (у 2002 році +265, у 2001 році +65). В Українській уніонній конференції церкви адвентистів сьомого дня - 928 громад (у 2002 році +89, у 2001 році +62). В харизматичних об'єднаннях - 790 (у 2002 році +149, у 2001 році +106). в об'єднаннях мусульман - 462 громади, в тому числі 320 - в Криму (у 2002 році +76 (у Криму +44), у 2001 році +35 (у Криму +23).

Новітні релігійні культи становлять 4,5% від загальної кількості релігійних громад.

Ці дані показують, що потенціал росту релігійної мережі в Україні ще далеко не вичерпаний. Звертає на себе увагу те, що з Православних Церков найбільш інтенсивно продовжує збільшуватися кількість громад УПЦ, яка, як і раніше, становить більше половини громад Російської православної Церкви. Також досить динамічно розвиваються протестантські церкви, в тому числі й харизматичного напрямку. Натомість з6ільшеннямережі громад УГКЦ та РКЦ залишається порівняно незначним.

Всупереч деяким прогнозам, в Україні не спостерігається тенденції до зростання впливу нетрадиційних, передусім нехристиянських культів. Збільшення кількості мусульманських громад відбувалося в основному за рахунок кримськотатарського населення Криму.

Істотно зменшилася кількість конфліктних ситуацій, що виникли навколо спірних культових споруд. Якщо на початку 90-х років таких було понад 1000, то зараз їх залишилося лише 100. причому протягом 2000 року не було зареєстровано жодного випадку між церковного протистояння із застосуванням сили.

Наявний рівень розвитку релігійної мережі в Україні знову змушує згадати про невідповідність чинного законодавства релігійній ситуації. У попередніх статтях ми згадували про проблеми, що виникли під час узгодження проекту нового Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації"з провідними релігійними об'єднаннями країни. зокрема УПЦ та Всеукраїнського союзу євангельських християн-баптистів.

4 лютого на прес-конференції в держкомрелігій його керівництво повідомило, що всі претензії та пропозиції УПЦ та ВСЄХБ повністю враховані, і до законопроекту внесено відповідні поправки, якими передбачається, зокрема, надання Церкви статусу юридичної особи (раніше його мала лише релігійна громада, що продовжувало численні колізії під час зміни громадами церковної юрисдикції), повернення церковного майна, можливість викладання предметів про релігію в загальноосвітніх школах та вищих учбових закладах. запобігання діяльності так званих деструктивних культів тощо. Також у Законі має бути положення про передачу культових споруд та інших приміщень у власність релігійним організаціям.

На останньому найбільше наполягала УПЦ. Не виключено, що в разі прийняття Закону "Про свободу совісті та релігійні організації" із згаданими поправками, вона одразу ж поставить питання не лише про передачу їй у власність Почаївської та Києво-Печерської лавр, а й культових предметів з музейних фондів, зокрема з фондів Києво-Печерського історико-культурного заповідника. Також, вірогідно, мусуватиметься питання про незаконність повернення православних храмів, особливо у Києві, УПЦ-КП та УАПЦ. які нібито не можуть бути спадкоємцями Київського екзархату УПЦ, оскільки утворилися "не канонічно". Публікації на цю тему вже з'явилися у деяких церковних ЗМ1.

У зв'язку з цим слід згадати нещодавнє звернення депутатів, Тернопільської обласної ради до Кабінету Міністрів України з проханням включити комплекс споруд Почаївської Лаври в перелік видатних пам'яток історії та архітектури з тим, щоб не допустити передачу їх у власність будь-якій Церкви. Приводом для цього стало звернення намісника Лаври єпископа Володимира до Тернопільської облдержадміністрації, в якому він просив передати комплекс споруд Лаври у власність чоловічого монастиря УПЦ. Звернення облради мотивується необхідністю "збереження миру і спокою в регіоні", недопущення виникнення умов для загострення міжконфесійних стосунків. Цей привід не слід вважати надуманим. УПЦ-КП неодноразово порушувала питання щодо неприпустимості користування "святинями українського народу" "законною Церквою". До сьогоднішнього часу дискусія з цього приводу не переходила у практичну площину, але ситуація може докорінно змінитися, якщо обидві лаври будуть передані УПЦ у власність.

Слід знати, що будучи найбільш динамічною з українських Церков у плані розвитку мережі своїх громад, УПЦ водночас активно працює в напрямі зміцнення зв'язків з державними інституціями, зокрема з таким їх важливим елементом, як Збройні Сили. За цю ділянку роботи відповідає архієпископ Львівський і Галицький Августин. який сам себе називає "військовим єпископом". Виступаючи на XI Міжнародних Різдвяних читаннях у Москві (26 січня - 1 лютого 2003 року) він, зокрема, заявив, що "необхідність взаємодії Збройних сил з Православною Церквою повинна визначатися не думкою того чи іншого командира, а статусом Православ'я, що склався історично". За словами владики, "державний патріотизм, ставлення до військової служби та захисту Вітчизни... плюс бажання самої Церкви надати допомогу Збройним Силам - ставлять її в ряд найближчих союзників Міністерства Оборони та інших військових формувань". Також пропонувалося "терміново організувати військово-патріотичні церковно-молодіжні клуби" і вітчизняну систему капеланства.

Слід зазначити, що перебуваючи у столиці Російської Федерації, архієпископ Августин відвідав Академію Генерального штабу збройних Сил РФ, де виступив з доповіддю на конференціях і мав зустріч з начальником Академії генерал-полковником В.Чечеватовим, а також зустрівся в Академії управління МВС РФ з її начальником генерал-полковником О. Коваленко.

Синодальним відділом УПЦ, який очолює владика Августин, вже давно ведеться систематична і планомірна робота розвитку зв'язку Церкви не лише зі збройними Силами, але й іншими силовими структурами України. Аналогічним чином намагається діяти й УПЦ-КП, але останнім часом вона явно програє УПЦ в цій сфері. Натомість активність УАПЦ, УГКЦ та РКЦ на цьому напрямі виявляється значно менше, що, в принципі, закономірно.

Конкуренція за вплив на силові структури та структури Церков, керівництво яких стоїть на діаметрально протилежних політичних позиціях, викликає певне занепокоєння, адже справа йде не про кон'юнктурні зв'язки з політичними партіями, які посилюються лише напередодні чергових виборів, а про глибоке проникнення в одні з найважливіших державних інституцій, на рівні психології та моральних засад. Наслідки цієї діяльності можуть бути досить серйозними.

Статистичні дані дозволяють зробити висновок, що збільшення релігійної мережі України, насамперед за рахунок УПЦ та протестантських об'єднань, триватиме й далі, якщо певні зміни у між церковних стосунках не внесуть корективи в даний прогноз. Це. а також помітна активізація Церков у стосунках з державою, політичними партіями та неурядовими організаціями змушує переглянути не лише відповідну ділянку чинного законодавства, концепцію державно-церковних відносин у цілому, можливо із врахуванням досвіду а й західноєвропейських та деяких постсоціалістичних країн західноєвропейських та деяких соціалістичних країн.

Список використаної літератури

1. Журнал Тижневий інформаційно-аналітичний огляд 2-8 лютого №6(376) Київ - 2003. БФ "Співдружність"

2. Ісаєвич. Я. Україна давня і нова. Народ, релігія, культура. - Л., 1996