Важливість жінки у розвитку суспільства

План

1. Важливість жінки у розвитку суспільства

2. Позиція Платона та Аристотеля

3. Видатні жінки Київської Русі

3.1 Єфросинія Полоцька та Єфросинія Суздальська

3.2 Княгиня Ольга

3.3 Анна Ярославівна

3.4 Вдова галицько-волинського князя Романа Мстиславовича

3.5 Констанція

3.6 Зонка (Софія Гольшанська)

3.7 Мотря Кочубей

Висновок

1. Важливість жінки у розвитку суспільства

В історії розвитку суспільства жінки в різні періоди відігравали принципово різні ролі та посідали різні місця.

Так, на початковому етапі (при матріархаті) жінка посідала місце керівника роду, та виконувала провідну роль. На цей час, як писав М. Стельмахович, „припадає виникнення й особливе поширення культу жінки-прародительки та різних жіночих божеств” [11, с. 19].

Дещо згодом, у період патріархату, роль жінки значно зменшується, а чоловік поступово займає домінуючу роль в господарстві, суспільстві, сім'ї, яку він формально виконує і сьогодні.

2. Позиція Платона та Аристотеля

Найбільш цікавою, на мою думку, була позиція Платона, який, з одного боку, вважав, що „жінка займає середнє місце між чоловіком і твариною” (твір „Закони”), а з іншого, що „жінки й чоловіки мають однакову сутнісну природу і цінність” (твір „Симпозіум”) [6, с. 31].

У „Державі” Платон робить таке уточнення щодо відмінностей між чоловіками і жінками: „Єдине, що вирізняє тут жінок, це їхня здатність до репродукції”, але зазначає, що „це не повинно визначати різницю їхніх соціальних ролей”.

У той самий час мислитель зробив висновок, що „статева відмінність є результатом різної природи: жінки слабші за чоловіків”.

Отже, „з одного боку, жінки й чоловіки створені подібними і мають ту ж саму сутнісну природу; статева відмінність тут не важлива та не має великого соціального значення.

З іншого боку, чоловіки духовніші за народженням; статева відмінність є результатом вищості або нижчості природи і визначає відмінні соціальні ролі” [там само, с. 32].

Позицію Платона щодо меншовартості жінок підтримував Аристотель, який писав, що „жінку можна зрозуміти як недорозвиненого чоловіка”. Він вважав, що жінка нездатна керувати, а тому повинна підкорятися.

Серед інших рис жінки Аристотель виділяє „пасивність, тілесну слабкість, схильність до виконання домашньої роботи, покірну хоробрість, поміркованість і скромність”.

Саме ці риси, на його думку, визначають підпорядкованість жінки чоловікові. Більш того вчений вважав, що в усьому людстві повинен діяти принцип: чоловік править, а жінка підкоряється [там само, с. 33].

3. Видатні жінки Київської Русі

Так чи інакше, але жінок усунули не лише від керівних посад у християнській церкві, а й від активної участі в суспільних процесах. Звісно представниць жіночої статті не влаштовувала така ситуація.

Окремі з них не хотіли підпорядковуватися чоловічому авторитетові та продовжували діяти. Такою жінкою була, наприклад, Анна (Янка) Всеволодівна - донька великого князя київського Всеволода Ярославича, сестра великого князя київського Володимира Мономаха), яка в 1086 році заснувала першу в Київській Русі школу для дівчат. Школа працювала в Києві при Андріївському монастирі.

3.1 Єфросинія Полоцька та Єфросинія Суздальська

У ХІІ-ХІІІ століттях педагогічною діяльністю в Київській Русі також займалися Єфросинія Полоцька та Єфросинія Суздальська, завдяки яким певна частина жінок країни, в тому числі й нижчих верств населення, булла грамотною [7, с. 185].

Єфросинія Полоцька (донька полоцького князя Георгія Всеславича), продовжуючи справу Анни Всеволодівни, „відкрила при своєму монастирі у Полоцьку школу, де навчала дівчат з оточення рідні і знайомих”. Єфросинія Суздальська - донька князя Михайла Чернігівського, ігуменія Ризоположенського монастиря відкрила у ньому монастирську школу. Її педагогічна діяльність тривала 23 роки [1, с. 55].

Як наслідок, середовище жінок поступово починає ставати більш освіченим, писемним, однак на заваді даного процесу стали історичні події, а саме завоювання країни татарами.

Якби не цей факт, то можливо наша країна стала б однією з перших держав, де жінки були б рівними з чоловіками, посідали б відповідне місце у суспільстві.

В Європі період розквіту жіночої рівності припадає на початок ХV століття. Це епоха, коли жінку знову визнано як повноцінну людську істоту, коли виникає новий інтерес до світських речей та приватного життя, коли здійснено спробу свідомо впорядкувати домашній побут, організувати домогосподарство, спільне проживання, виховання тощо.

Однак, традиційні стереотипи щодо призначення жінок і їхньої ролі все одно існували [6, с. 46].

На особливу і дуже важливу роль жіноцтва звернули увагу козаки, які вважали що від нього значною мірою залежить виховання підростаючого покоління.

Вони надавали дівчатам можливість навчатися разом із хлопцями в козацьких школах. Зауважимо, що в ХVІ-ХVІІ століттях багато дівчат училися також у братських, парафіяльних та інших школах.

3.2 Княгиня Ольга

Першою серед українок, мудрою правителькою, освіченим політиком та культурно-релігійним діячем, історик М. Голубець називав княгиню Ольгу (945-964). Насамперед, дослідник акцентував увагу читача на основних досягненнях княгині, згадував про дотримання нею старослов'янського «закону помсти» (покарання племені древлян на початку правління).

Цим фактом автор доводив, що жінка в період Київської Русі не тільки не була відсторонена від політико-економічних процесів, а навпаки, прекрасно розумілася на звичаєвому праві та усвідомлювала неписані закони суспільного життя.

Акт прийняття княгинею Ольгою християнства (955) [2], як вважав автор, став одним і реальних факторів поступу української держави у майбутньому. Вона зуміла передбачити те, до чого довго йшли київські князі. Ольга зрозуміла необхідність проведення таких реформ у релігії, які, з однієї сторони сприяли об'єднанню Русі в єдину могутню державу, а з іншої - допомагали налагодженню дипломатичних зв'язків з тогочасними християнськими країнами. Врегулювання міжнародних відносин завжди було справою нелегкою, проте шляхом розумних поступок і хитрощів жінка-правитель змогла ліквідувати в образі Візантії потенційного ворога та забезпечити для своєї держави союзника.

3.3 Анна Ярославівна

Наступною, знаковою для Української держави постаттю, М. Голубець назвав Анну, дочку Ярослава Мудрого і королеву Франції. Будучи дочкою київського князя, Анна Ярославівна презентувала не лише при французькому дворі, але й на цілому європейському просторі рівень розвитку української культури ХІ ст. На це вказував цілий ряд факторів.

Так, майбутня королева Франції привезла з батьківщини не лише щедрий посаг та вишукані предмети побуту, а, насамперед, рукописні книги (зокрема, Реймське Євангеліє) та ікони. Будучи вже королевою Франції, Анна продовжувала спрямовувати свою діяльність у культурно-просвітницькому руслі. Саме з її ініціативи було збудовано церкву св. Вікентія в м. Санліс, на чоловій стіні якої видно різьблений портрет королеви. Особливу увагу автор привернув до державних документів, на яких зафіксовано власноручний підпис Анни Ярославівни.

На актах є її підписи кирилицею та латиною, що одночасно вважаються найстаршими пам'ятками українського письма з ХІ ст. Це, на думку М. Голубця, вагомий аргумент на підтвердження самодостатності та високого освітнього рівня українських жінок - представниць вищих суспільних верств на фоні неписьменних французьких вельмож.

Подружжя української княжни із могутнім французьким королем, за визначенням автора, було яскравим прикладом того, чим була Україна на міжнародній арені за часів Ярослава Мудрого. Дослідник ставив риторичнее запитання: «чим могла бути нині Українська держава, коли дев'ять століть тому рівнялася з Францією» [3], а в дечому навіть перевищувала її.

3.4 Вдова галицько-волинського князя Романа Мстиславовича

Гідною спадкоємицею енергійної княгині Ольги, була, за словами автора, вдова галицько-волинського князя Романа Мстиславовича.

Покинута з двома маленькими дітьми, в огні боярських міжусобиць, «княжна Романова» все ж змогла гідно виховати княжих спадкоємців, спрямувати їхні розумові і фізичні сили не лише на боротьбу за батькову спадщину, але й на мужнє і мудре правління державою.

Виростити волелюбних синів у таких важких умовах державного і особистого життя, наголошував М. Голубець, це звісно заслуга жінки-матері, яку українська історія увіковічнила в пантеоні визначних жінок. Бо саме її рутинна праця, сила волі та розуміння державних проблем, стали підвалиною оновлення Галицько-Волинської держави [4].

3.5 Констанція

Цікавий і дещо нетиповий тип жінки презентувала на українському ґрунті дочка угорського короля Бели IV та дружина галицько-волинського князя Льва Даниловича - Констанція.

Питання рівноправності та взаємоповаги жінки і чоловіка яскраво прослідковувалося у рамках цього подружжя. Дослідник наголосив, що Констанція, працюючи «в парі з чоловіком», не тільки йому допомагала, але й в багатьох напрямках його доповнювала, заступала на престолі, коли князь був змушений з мечем у руках обороняти державні кордони перед татарською навалою. Саме стараннями Констанції тогочасна Русь повернулася обличчям до Європи, яка надавала хоч і не значну, та все ж допомогу в боротьбі із Золотою Ордою.

Але, полишаючи політико-економічні аспекти, дослідник зосередив увагу на культурній та релігійній діяльності Констанції.

Ще з часів Володимира Великого православ'я вважалося офіційною релігією на українських землях і з покоління в покоління ревно відстоювалася його панівна позиція.

На противагу до свого православного чоловіка, Констанція була католичкою. А після одруження вона не тільки не змінила свого віросповідання, а навпаки, перейняла роль покровительки католицизму на українському ґрунті [5].

Цей факт безапеляційно засвідчував право жінки на самостійний вибір і самовизначення. Більше того, Лев Данилович проявляв виняткову на свій час релігійну толерантність. Він не лише не створював дружині перепон у дотриманні релігійних обрядів католицизму, але йшов назустріч культурним зусиллям угорських місіонерів-домініканів, покровителькою та заступницею яких була Констанція.

Наявним доказом цього явища автор назвав збережений до сьогодення львівський костел Івана Хрестителя, збудований поблизу княжого двора. Початково костел був «надвірною каплицею» для Констанції та її католицького оточення, а згодом послужив гробницею для своєї фундаторки [8]. Такі факти, на думку автора, не залишають сумніву відносно того, що жінка відігравала помітну роль у соціальному житті і була рівноправним членом суспільства.

3.6 Зонка (Софія Гольшанська)

Четверту дружину польського короля Ягайла - Зонку (Софію Гольшанську), яка мала українське коріння [9], М. Голубець представляв також як поборницю українського народу, його культури та звичаїв.

Не маючи змоги вільно працювати на рідному ґрунті, ця жінка підтримувала при королівському дворі старі українські звичаї, від мови і одягу аж до мистецтва. Як приклад, автор говорив, що «костели Ягайлової фундації були будовані й розмальовані виключно українськими митцями» [10]. І в цьому дослідник вбачав не естетичні вподобання польського короля, а, безсумнівно, вплив його жінки, княгині Зонки.

На тлі польсько-українських відносин ХVІ ст. М. Голубець вивів трагічний образ Гальшки Острозької, дочки заможного українського магната Іллі Острозького та племінниці славного князя Костянтина Острозького. Осиротівши по смерті батька, Гальшка успадкувала великі статки, на які скоро звернула увагу «голодна польська шляхта» [12].

Проте нікого із них не збагатили маєтки Гальшки: перший її чоловік Дмитро Сангушко (представник ополяченого українського роду) загинув у двобої незабаром після насильного вінчання, а другий - шляхтич Лукаш Гурка - не довго насолоджувався «родинним щастям», бо дружина його з розпачу збожеволіла, а все її майно перейшли до дядька К. Острозького.

Ця трагічна історія, на переконання автора, ще раз підтверджує факт рівноправності чоловіка і жінки в історичній традиції нашого народу. Гальшка, вихована у дусі кращих українських традицій, не змогла пристосуватися до ролі поневоленої жінки, думка якої нікого не цікавить. Насильний, немилий шлюб щастя не приніс, а перспектива безправного майбутнього довела жінку до божевілля.

Як паралель до вищенаведеної історії Гальшки з Острога, М. Голубець навів читачу інші, не менш трагічно-героїчні події української минувшини, пов'язані з іменем Насті Лісовської. Цій юній попівні з Рогатина доля підготувала не легший життєвий шлях, стверджував дослідник: татарська навала, ясир, наруга на невільничому ринку.

Проте навіть це не зламало волелюбного духу української дівчини, яка зуміла стати улюбленою жінкою могутнього турецького султана Сулеймана ІІ, матір'ю наслідника престолу.

Більше того, Роксолану не задовольняла скромна роль жінки і матері. Наражаючись на немилість султана, вона вміло скеровувала політичний курс Османської імперії, прагнучи полегшити становище свого народу. «Як високо може сягнути жінка, без огляду на своє походження» [13] - ще раз підтверджував автор свою тезу про традицію рівноправності чоловіка і жінки в українському суспільстві.

Адже невільна, безправна від народження жінка ніколи б не зуміла так вміло і тонко впливати на політичні справи, які не під силу навіть чоловікам.

3.7 Мотря Кочубей

Доречно, на нашу думку, згадати про Мотрю Кочубей, дружину гетьмана Івана Скоропадського - Настю, яких М. Голубець ставив в один ряд із відомими жінками нашої історії. Лицарське шанобливе ставлення до жінки, її узагальнюючий образ у добу козацтва дослідник змалював на сторінках історичної повісті «Жовті води» [14].

Наведені автором факти переконливо доводять, що жінка від часу Київської Русі займала поважне місце у родинному та суспільному житті. Він стверджував: українська жінка в епоху середньовіччя виділялася рівнем свого розвитку, освіченості та прав на фоні багатьох розвинених народів Європи, не говорячи вже про Московське князівство.

Західноєвропейська жінка, хоч і була предметом зітхань співців і трубадурів, все ж, на думку дослідника, була рабинею свого чоловіка, оскільки, через будь-яку підозру, мала шанс потрапити в монастир чи на ешафот.

Проте хибною була б ідеалізація нашої минувшини та ролі жінки в ній. Насамперед, хочемо зазначити, що автор в основному вдавався до прикладів княжих, шляхетських родин, козацької верхівки, про які маємо бодай певні письмові свідчення у літописах. Закон передусім оберігав і надавав саме їм значних прав [16].

Положення нормативно-правових актів стосовно жінок також були чинними лише на рівні вищих суспільних верств, тоді як у межах селянської громади практикувалося звичаєве право, яке часто-густо відрізнялося від офіційного законодавства [15].

Тому думки дослідника про те, що українська жінка «була повноправною громадянкою» у суспільстві, займала привілейоване місце в родині й не потерпала від чоловічої сваволі (як жінки інших народів), видаються надто оптимістичними, позаяк дещо ідеалізується тогочасне життя української селянки. М. Голубець екстрапулював прикмети взаємовідносин жінки і чоловіка вищих суспільних верств на всю українську людність.

Висновки

У суспільній свідомості українського етносу жінка посідає одне з вагомих місць. Вона постає невід'ємним суб'єктом, носієм та транслятором традиційної етнокультурної інформації, зокрема - системи цінностей та соціокультурних норм.

Історія витворила суспільний генотип жінки як особи, що мусила підпорядковувати свої цінності потребам спільноти задля Вітчизни та Родини.

Лише розвиток жіночого руху та новітні ідеї фемінізму, що охопили наприкінці ХVІІІ ст. США та країни Західної Європи, спричинили хвилю наукових зацікавлень жіночою проблематикою та стимулювали вивчення «жіночого компонента» на якісно новому теоретичному рівні.

Література:

1. Вавілова О.І. Становлення і розвиток вітчизняної жіночої освіти // Науковий вісник Південноукраїнського державного педагогічного університету ім. К.Д. Ушинського. Спеціальний випуск „Інтеграція гендерного підходу в сучасну науку і освіту: результати та перспективи”. - Одеса: ПДПУ ім. К.Д. Ушинського, 2005. - С. 55-59.

2. Войтович Л.В. Княжа доба на Русі: портрети еліти. - Біла Церква: Вид. О. В. Пшонківський, 2006. - С. 216.

3. Голубець М. Жінка в історії України // Неділя. - 1930. - 25 травня. - С. 2.

4. М.Г. Становище жінки в княжій Україні // Неділя. - 1934. - 24 черня.

5. Голубець М. Клейноди княжого Львова. Капличка Івана Хрестителя // Неділя. - 1938. - Ч. 50. - С. 9.

6. Основи теорії гендеру: Навчальний посібник. - К.: Видавництво „К.І.С.”, 2004. - 536 с.

7. Педагогічний словник / За ред. М.Д. Ярмаченка. - К.: Педагогічна думка, 2001. - 516 с.

8. Голубець М. Клейноди княжого Львова. Капличка Івана Хрестителя // Неділя. - 1938. - Ч. 50. - С. 9.

9. Войтович Л. Князівські династії Східної Європи (кінець IX - початок XVI ст.): склад, суспільна і політична роль. - Львів: Інститут українознавства ім. І. Крип'якевича, 2000.

10. М.Г. Становище жінки в княжій Україні // Неділя. - 1934. - 24 черня.

11. Стельмахович М.Г. Українська родинна педагогіка: Навчальний посібник.

- К.: ІСДО, 1996. - 288 с.

12. Голубець М. Жінка в історії України // Неділя. - 1930. - 25 травня. - С. 3.

13. Голубейць М. Жовті води: Історичний роман. - Львів: Накл. “Неділі”, 1937. - C. 51-60.

14. Гошко Ю. Звичаєве право населення Українських Карпат та Прикарпаття ХІV-ХІХ ст. - Львів: Інститут народознавства НАН України, 1999. - C. 237.

15. Лабур О. В. Жіночий фактор в системі суспільних відносин в Україні (XVI-XVIII ст.): Автореф. дис... канд. іст. наук / Одес. держ. ун-т ім. І.І. Мечникова. - Одеса, 1999. - С. 11.