Соціально-економічні та політичні передумови розвитку національної свідомості українства

Наталія Совінська

Сьогодні для українського народу нема важливішої проблеми, ніж проблема будівництва незалежної держави в ім`я її процвітання до рівня передових країн світу. Це бажання підтвердив український народ на Всеукраїнському Референдумі 1.12.1991 р. «За» проголосувало близько 92% усього населення. І це за умови, що населення України різноманітне за етнічним складом. Офіційна статистика (1989) наводить такі дані (тис. чол.): росіяни - 11400, євреї - 486,3, білоруси - 440, молдавани - 324,6, болгари - 233,8, поляки - 219,2, угорці - 163,1, румуни - 134,8, греки - 98,6, татари - 46,8, німці - 37,8, азербайджанці - 37, гагаузи - 32, грузини - 23,5, чуваші - 20,4, узбеки - 20,3, мордва - 19,3, литовці - 11,3, казахи - 10,5, чехи - 9,1, корейці - 8,7, удмурти - 8,6, словаки - 7,9, башкири - 7,4, латиші - 7,1. Крім названих, в Україні проживають десятки інших національностей.

Бажання мати самостійну Україну чітко виражено в духовному гімні України «Боже великий, єдиний…». Музику цього твору написав видатний композитор, творець національного українського музичного стилю М. Лисенко на слова талановитого поета О. Кониського. Написаний у 1890-х роках на східноукраїнських землях, гімн «Боже великий, єдиний…» увійшов у серця віруючих і без нього неможливо уявити духовний світ всього українського народу.

Молимось, Боже єдиний, -

Нам Україну храни.

Всі свої ласки й щедроти

Ти на люд наш зверни.

Дай йому волю,

Дай йому долю,

Дай доброго світа,

Щастя дай, Боже, народу

І многая літа!

Україна та українська нація за її межами мають моральне право на самовизначення як одна з найбільших держав Європи. Її територія становить 603,7 тис. км². Для порівняння: територія Франції - 551 тис. км², Німеччини - 356, Великобританії - 244, Італії - 301, Іспанії - 505 тис км². Відстань із заходу на схід - 1316 км (від Тиси до приток Дону), з півночі на південь - 893 км (від Полісся до південних берегів Криму). Населення України 52 млн. чол. (Німеччини - 78 млн., Франції - 56, Великобританії - 58, Італії - 59, Іспанії - 40 млн.).

На нашу думку (і це підтверджують дослідники), побудувати власну державу без національної свідомості її громадян неможливо. І причина в тому, що національна свідомість - це біологічне явище, збагачене національними нормами життєдіяльності; вона спонукає людину діяти на користь етносу однієї національності, не завдаючи шкоди людям інших національностей. У діяльності національно свідомої людини визначається постійний, стабільний пріоритет - усе життя служити своєму народові. Національна свідомість формується під впливом мови, культури, історії, виховання, побуту, звичаїв, традицій, освіти, обрядів, військових подвигів та захисту Батьківщини. Її можна вважати центральним елементом духовного світу людини. Без відповідної свідомості не можна сформувати духовність як вищий вияв розвитку фізичних і духовних сил народу.

Нині, не є секретом той факт, що значна частина населення та урядовців не має розвиненого почуття національної свідомості, національної державності. І тепер, коли, здавалося б, настав час поставити на державну основу виховання національного самоусвідомлення, повернути людям почуття природної самоповаги, гордості за приналежність до української нації, щоб було, як в усьому світі, де людина пишається приналежністю до відповідної нації (німець пишається тим, що він німець, поляк - тим, що він поляк, і т. д.), нинішні державні органи тихо обходять ці питання, «не помічаючи» їх. Зрозуміло, це створює вакуум у виховній сфері держави, чим спритно користуються старі ідеологічні кадри, продовжуючи тримати в полі свого впливу малосвідому частину населення.

Недостатній розвиток національної свідомості українського народу є результатом його трагічної історії. Адже національна свідомість формується не за один місяць і не за один рік. Вона виникає там і тоді, де і коли розпочинається процес формування нації. Поки з`явилися перші ознаки української національної свідомості, з часу падіння Київської Русі (1240 р.) минуло майже 600 років. Такий довгий шлях до свідомості ми пройшли тому, що не було суспільної сили, яка б формувала, стимулювала розвиток свідомості, національні почуття, націю. Цей шлях можна виміряти і так: до того періоду, коли територіальний етнос почав відчувати себе українським народом, етнічною окремішністю не тільки серед інших, а й серед слов`янських народів (це ХІV - ХV століття), знадобилася від початку заснування Київської Русі як держави майже одна тисяча років. Природно-стихійний процес у формуванні національної духовності народу супроводжується багатьма жертвами, є невиправдано тривалим і багато в чому згубним. На такому довгому шляху можна втратити все або втратити більше, ніж цього вимагають обставини.

Оскільки до сформування Київської Русі як держави населення було не народом, а лише племенами, то не могло бути ні національної свідомості, ні зародків нації. І в наступні часи-століття спостерігається те ж саме. Цим можна пояснити виникнення непривабливої домінанти - схилятися перед іншими, навіть не завжди сильнішими. Київська громада віддала владу варягам Аскольду і Діру. Чужі люди правили нашою державою за допомогою сили. Творити націю їм було ніколи. Наступні князі були слов`янського походження, але вони прийняли від варягів систему управління державою, істотно не змінивши її. Та сама сила, ті ж методи.

Київська Русь, як велика держава, проіснувала п`ять століть. Півтисячі років ця держава існувала на силі центральної київської влади. Мечем і вогнем тримали київські князі своїх підопічних у покорі. Безперервні походи на схід і на захід, постійні військові акції для утримання під своєю владою племен на терені держави, міжусобиці, війни забирали всі сили держави і були центральними в її функціонуванні.

Великим князям не було часу займатися іншими проблемами, крім військових. І тому головна проблема - формування єдиного народу - розв`язувалася не цілеспрямовано, а стихійно, сама собою.

Князь Ігор Рюрикович іде походом на древлян, тобто на власний народ, на своїх підданих. Силою тримають князі свої території, а не добром і злагодою. Князь Ігор гине в 945 році, тоді, коли Київська держава вважалась уже розвиненою, через сто років після її утворення. На той період і значно пізніше, в ХІІ столітті, у Київській Русі спостерігаються сепаратистські прояви з боку окремих племен-народностей. Цілісний народ ще не сформувався. П`ятсотлітнє сумісне існування різних племен зруйнувало багато племенних окремішностей, заклало основи для подальшого формування єдиного народу, який тепер називається українським. А на момент падіння Київської Русі далеко не всі її громадяни вважали себе представниками руського народу.

Прийшла татаро-монгольська окупація. За весь її майже столітній період не було спроб відновити свою державу. Починаючи з 1320-х років, Литва розпочала захоплення українських територій. Населення піддавалося литовцям без опору: прихильно зустрічали нову владу, відправляли богослужіння. Ні провідна верхівка в особах князів, бояр, духовенства, ні саме населення не мали почуття втрати чогось такого, без чого подальша доля була немислимою. Той спосіб життя, який існував за часів Київської Русі, залишився незмінним як за татаро-монголів, так і за литовського панування. Кожен власник землі, кожен князь, боярин чи духовенство як були господарями, так і залишилися ними, зберігаючи свою власність на майно і людей недоторканною. Селяни, міщани завжди мали справу тільки із своїми безпосередніми панами. У цих умовах і не могло бути ні повстань, ні організованої війни за визволення. Ні від чого було визволятися - все було, як і раніше.

Потім, коли влада стала польською, а пізніше російською, спосіб життя різко змінився як для верхніх прошарків, так і для простих людей. Якщо попередні режими мали відносно стерпні форми співжиття, то польські й російські порядки жорстоко принижували гідність аборигена-українця. А він був ідеологічно беззахисний. Він не міг збагнути, що виною його трагічного становища є не поляк, не росіянин, які стали над тим, а він сам, допустивши цю кричущу несправедливість. Абориген без національної свідомості стає рабом. Він беззбройний, беззахисний, він безвільний предмет у руках чужих людей. І це він повинен був зрозуміти тоді, це він повинен зрозуміти тепер, сьогодні і затямити це назавжди. Без такого розуміння він залишатиметься рабом, незалежно від рівня світової цивілізації й особистого загальноосвітнього рівня. Національна освіта має особливий статус у формуванні людини.

Таким чином, усі види влад, від Київської Русі й до 1918 року включно, бачачи безпорадність і безправ`я аборигена-українця, не вважали своїм обов`язком піклуватися про його гідне життя; вони залишались як за змістом, так і за формою чужими.

У 1918-1920 рр. Україна виборювала свою незалежність, і в цей період формувалася система власної влади. Але національні зародки були настільки слабкі, що російська імперія зуміла легко їх ліквідувати і встановила небаченої жорстокості режим на більш як сімдесят років. Тому наші люди впродовж своєї історії сприймали владу як чужу гноблячу силу. Вона й справді була для них такою.

Маємо безліч історичних фактів, подій, які підтверджують або низьку національну свідомість, або її відсутність як в окремих українських вождів, так і в народних мас. Ось окремі із них.

Київська Русь падає. Народ нікому згуртувати. Ні князі (малі й великі) не свідомі відповідальності за народ, за державу, ні народ не повстав, висунувши нового лідера. Країна загинула на очах великих і малих людей. Усі вони не знайшли свого місця в боротьбі за врятування держави і самих себе. А які ж були вояки - ходили грізними походами за тисячі кілометрів від Києва, перемагали, валили інші держави. Коли ж настала черга себе захищати, виявилися безпорадними. Їм нічого було захищати. Вони не мали національного самоусвідомлення. Не було народу, одного етносу, одного світосприймання, одного прагнення. Ні світські, ні релігійні владики не зуміли всього цього дати людям, і, як наслідок, відбувся крах. Велич Київської Русі була лише військовою, а не національною.

Не заперечуючи військового генія Б. Хмельницького, скажемо, що він як національний політик виявився неспроможним піднятися вище від себе. Він боровся за поліпшення соціально-економічного становища народу і, зокрема, козаччини. Перед Польщею не зробив натяку на те, щоб утворити незалежну Українську державу або хоч би якусь форму автономії. Після перемоги, не знаючи, що робити з Україною, як розв`язати питання з Польщею, він піддався владі Москви. Через кілька років усвідомив свою трагічну помилку, але вже було пізно. Причина цих згубних для народу подій криється в тому, що національна свідомість Б. Хмельницького була на побутовому рівні, він не зміг зрозуміти мету, до якої треба вести народ. І внаслідок цього той народ з однієї неволі потрапив у ще більшу неволю.

Це приклад того, як недозріла національна свідомість однієї, хай і визначної, але все-таки однієї людини призводить до трагедії всього народу.

Не применшуючи історичної ролі І. Мазепи, нагадаємо, що він не надавав значення виусобленню національної свідомості не лише народу, а й козацької старшини. Він вважав, що досить наказу - і все українське військо піде за ним, стане на захист України. Події показали зовсім протилежне. І нова трагедія українського народу спричинилася через відсутність національної свідомості.

Політична поведінка М. Грушевського - найяскравіший приклад тому, і її не можуть зрозуміти не лише прості люди, а й вчені мужі. У найтяжчу годину він залишив посаду Президента України, відмовившись бути диктатором. Хіба це можна виправдати? Потім добровільно пішов до Москви. Після того, як більшовики розгромили його політичні надбання в Україні. Пішов до своїх ворогів, за що вони його й знищили.

Сьогодні ми цих людей поважаємо, шануємо, звеличуємо, вишукуємо в їхній діяльності те, чого й не було, щоб збільшити їхній авторитет, але робимо це тому, що кращих людей у нас просто не було. Реально дивлячись на речі, можна з сумом відзначити, що діяння цих людей завдали Україні неймовірних втрат. У всіх трьох згаданих діячів була одна біда, одне горе-нещастя: нерозуміння національної свідомості як найважливішого фактора виживання народу, народження нації. Усі троє не знали мети і методів її досягнення. Історичні умови висунули їх на вершину подій непідготовленими до вирішення долі народі, долі України. Вони дозрівали на ходу і відстали від подій. Самі були рабами чужоземних сил.

Узагальнюючи історичний шлях, яким пройшли Україна та її народ, вчені і зокрема С. Дністрянський, виділяють такі етапи розвитку етнічних, політичних й адміністративних кордонів України:

1. Формування території перших державних утворень на землях України, кордони і територіальний поділ яких визначали певним чином і систему заселення Українського Причорномор`я та Приазов`я.

2. Розвиток територіальних політико-адміністративних процесів у давньоукраїнських державах: племенні держави (у тому числі антів), Київська Русь, Галицько-Волинська держава.

3. Поділ української етнічної території Польщею, Литвою, Туреччиною внаслідок втрати державності (ХІV - XVI ст.). Природний розвиток територіальних кордонів, а етнічні українські кордони на заході зміщувалися все далі на схід.

4. Формування території українських військово-державних утворень козацького періоду (XV - XVIII ст.). Виявлялася закономірна тенденція до відтворення давніх етнічних кордонів, особливо на сході й півдні. Відбувалося подальше українське освоєння Слобожанщини, півдня України і Кубані.

5. Поділ українських земель між Австрією і Росією наприкінці XVIII cт. Зауважимо, що відомі три поділи Польщі. Донедавна мало згадувалося про поділи України. Вже наприкінці ХІІ ст. Українська держава зникає як суб`єкт міжнародної політики. Цей політичний акт має залишатися в історичній політичній свідомості не лише українського, а й європейських народів. У кінці ХVІІІ ст. відбувся фактичний другий поділ України. Як писав Т. Шевченко, «Польща впала, та й нас задавила». За визначенням Є. Маланюка, Україна увійшла в ніч бездержавності й мусила пристосуватися до життєвих форм, які накидали їй чужі імперії, - Росія та Австрія.

6. Формування кордонів і територіального поділу українських держав у 1917-1921 рр. Етнічні межі Української Народної Республіки (УНР), включаючи Західно-Українську Народну Республіку (ЗУНР), в основному збігалися з державними кордонами. Державні кордони з Польщею за Брестським договором 1918 р. проходили на захід від Холмщини і Підляшшя. За часів Гетьманату уряд не проводив розмежування на сході і південному сході з Росією. До складу УНР не були включені заселені українцями райони Області Війська Донського, Кубані, південні райони Воронежчини, Курщини. Лише на дуже короткий час до складу УНР були включені заселені українцями Буковина, Закарпаття, Лемківщина, Хотинщина, частина Воронежчини. На півночі державний кордон з Білорусією і Росією проходив в основному по етнічній межі. До УНР увійшла частина сучасної Брестщини, чотири північних повіти Чернігівщини. Її загальна площа становила тоді 630 тис. км², а з землями, що на короткий час входили до УНР (включаючи Крим), - 690 тис. км².

7. Поділ західноукраїнських земель суміжними державами у 20-30-х роках. На початку 20-х років ХХ ст. Польщі належало 132 тис. км² українських етнічних земель: Східна Галичина, Західна Волинь, Західне Полісся, Лемківщина, Холмщина, Підляшшя. Заселяло ці землі 10,2 млн. чол. Тоді ж 14,9 тис. км² (у тому числі 11,4 тис. км² Закарпаття і 3,5 тис. км² земель Пряшівщини, де проживало 0,5 млн. українців) було передано Чехословаччині. А 18 тис. км² території (Південну і Північну Буковину, Холмщину, Аккерманщину, Ізмаїльщину, Мароморощину) окупувала Румунія. Утворення у 1939 р. Карпатської України її керівники розглядали як крок до відновлення Соборної України в її етнічних кордонах.

8. Формування державної території УРСР. Залежність УРСР від московського центру не дала їй змоги встановити свої східні кордони згідно із розселенням українців. Чимало територій (зокрема, райони Воронезької, Курської, Орловської та Ростовської областей), заселених переважно українцями, було втрачено. У 20-х роках вони відійшли до Росії, а пізніше переважна більшість українського населення асимілювалася. Україна втратила Кубань. У результаті слабких контактів з основною територією розселення українського етносу, цілеспрямованої політики денаціоналізації було втрачено також ряд інших територій, де українці тривалий період становили більшість населення, зокрема Сірий та Зелений Клин.

У 1924-1926 рр. зі складу УРСР вилучені землі уздовж лівого берега Дністра - території Сучасного Придністров`я та кілька прилеглих районів Одеської області. У вересні 1939 р. територія Західної України (Східна Галичина та Західна Волинь) була повернута Україні. Після подій 1940 р. Бессарабія та Придністров`я склали ядро Молдавської РСР (сучасна Молдова), а до складу України, крім Північної Буковини, увійшли: частина північної Бессарабії (сучасний схід Чернівецької обл); частина колишньої автономної Молдавії, райони Одеської обл. на лівобережжі Дністра; землі південної Бессарабії (південь сучасної Одеської обл.). Після Другої світової війни до Польщі відійшли Перемишлянська і Холмська землі, звідки українці (лемки) були депортовані у західні райони Польщі. У 1954 р. до України відійшов Крим. Проте не лише «святкування 300-річчя возз`єднання» України з Росією, єдність економіки, тісні господарські зв`язки зумовили це приєднання, як зазначалося в офіційних коментарях. Не варто забувати про те, що Кримський півострів є невіддільною частиною материкової України, а також про історичні передумови спільного розвитку.

Проголошення України незалежною - це новий етап в її розвитку, в розвитку національної свідомості її громадян.

Історія підтверджує той факт, що через відсутність та недостатній розвиток національної свідомості Україна втратила значну частину своїх володінь. За даними професорів В. Кубійовича і А. Жуковського, українська суцільна національна територія за межами УРСР (1970) становила 146,5 тис. км². У Російській Федерації ця територія займала 114,5 тис км² (частина Бєлгородщини, Курщини і Воронежчини - 43,9 тис. км², західна частина Ростовської обл. - Донщина - 23,8 тис км², Кубань - 46,6 тис. км²), у Білорусі - 27 тис. км² (частина Брестської та Гомельської областей), у Словаччині - 3,5 тис. км², у Румунії - 1,7 тис. км² (малі частини Сучавського і Маромороського повітів). Отже, суцільна національна українська територія у Європі досягала 747,6 тис. км² (включаючи 601,1 тис. км² території УРСР), а так звана «українська національна мішана територія» становила 197,1 тис. км², у тому числі Північна Чернігівщина - 14,2 тис. км², Східне Передкавказзя - 163,4 тис. км², українські землі в Польщі - 19,5 тис. км². Таким чином, українські землі у Європі, згідно з підрахунками цих авторів, займають 944,7 тис. км². Тобто втрачено Україною на сьогодні (944,7 тис. км² - 603,7 тис. км² ) - 341 тис. км² території.

У результаті історичних «випробувань» Україна втратила значний людський потенціал. Українці - основне населення України - один із найчисленніших народів Європи. За даними перепису населення 1989 р., в Україні налічувалося 37,4 млн. українців або 72,7 % від загальної кількості населення (51,5 млн.). У колишньому СРСР, за офіційною статистикою, проживало всього 44,2 млн. українців. За цією статистикою загальна кількість українців у світі становила 46,2 млн. чол. Англомовна Енциклопедія Українознавства наводить такі дані: українців у світі 51,9 млн. За таємними даними Міністерства внутрішніх справ колишнього СРСР, тих, хто в різних документах у графі «національність» писав «українець», було 86 млн. Тобто втрати склали (86 млн. - 51 млн.) близько 35 млн. чоловік.

Трагічна історія України обумовила еміграцію її жителів за кордон. Українська еміграція почалася ще з давніх часів, пов`язаних із періодом поширення та розквіту княжої України-Руси. Наприклад, родовід політичної української еміграції професор С. Наріжний виводив ще від князя Святослава, який змушений був утікати в Угорщину й знайшов смерть у Карпатах. Упродовж ХІХ і ХХ ст. уже мільйони українців залишали Україну. Багатьох до цього спонукали соціально-економічні причини.

Величезна кількість східних українців переселилась або була депортована в райони Сибіру, Казахстану, Середньої Азії, Далекого Сходу, Європейської Півночі Росії. Вони залишалися у територіальних межах Російської імперії і не були емігрантами у традиційному значенні цього слова. Західні українці, навпаки, прямували на Захід. Там їм довелося зіткнутися не лише із незнайомою землею, а й із незвичним для них політичним, соціально-економічним та культурним середовищем. Певна частина залишала Україну насамперед через політичні обставини. Саме до них застосовували назву «українські емігранти». Бувало й так, що економічна та політична еміграції взаємно доповнювали одна одну.

Процес переселення українців ніколи не припинявся. Він посилювався чи зменшувався, змінював свій напрям, залежно від потреб українського населення та політичних обставин. Ця тяглість еміграційних процесів охоплювала два широких потоки: із західних українських земель - на захід, за океан; із східних та центральних земель - на схід, у Сибір та інші регіони. Перший із них, переборовши неймовірні перешкоди, створив мільйонні українські поселення у Новому Світі. Другий, колонізуючи азіатські простори, нагромадив кілька мільйонний український потенціал, який нині прокидається до свідомого національного життя.

Кількість українців у діаспорі зазнає постійних змін. До 1939 року, а частково і згодом, вона збільшувалася завдяки новому припливові з України і природному приростові. Ця кількість зменшувалася через асиміляцію та денаціоналізацію в третій і наступній генераціях, частково через повернення (реемізацію) в Україну.

Сьогодні українська діаспора - одна з найбільших серед інших планетарних етнічних розселень. Умовно її поділяють на східну і західну. Східна діаспора перебуває в межах поселення українців поза Україною, які проживають на теренах колишнього СРСР, а західна - поза його межами. Термін «східна діаспора» вперше почали застосовувати на І Конгресі українців у січні 1992 р. За далеко неповними даними, у західній діаспорі мешкає понад 5 млн. громадян українського походження, а в східній (за переписом 1989 р.) - 6,8 млн. Отже, лише за офіційними даними, за межами України проживає понад 12 млн. українців, а за оцінками демографів значно більше - майже 20 млн. Проте ще й досі не встановлена більш-менш точна кількість українців за рубежем. Наприклад, щодо східної діаспори нині оперують цифрою 10 млн., а окремі дослідники називають величезну, хоча й неофіційну цифру - майже 20 млн. чоловік. Цілком ймовірно, що світова українська діаспора становить більше, ніж половину громадян України і чи не дві третини етнічних українців на їхній рідній землі.

Як уже було зазначено, східна українська діаспора розсіяна по всіх республіках колишнього СРСР. За переписом 1989 р., в Російській Федерації нараховувалося 4 млн. 363 тис. українців (3,0% усього населення Росії); у Казахстані - понад 896 тис. (5,4); у Молдавії - понад 600 тис. (13,8); Білорусії - 291 тис. (2,9); Узбекистані - 153,2 тис. (0,8); Киргизстані - понад 108 тис. (2,5); Латвії - 92,1 тис. (3,4); Грузії - 52,4 тис. (0,9); Естонії - 48,3 тис. (3,1); Литві - майже 45 тис. (1,2); Таджикистані - майже 41,4 тис. (0,8); Туркменістані - 35,6 тис. (1); Азербайджані - 32,3 тис. (0,5); Вірменії - 8,3 тис. українців (0,2%).

Історичні крутозлами розсіяли українців по всіх континентах. Із 5 млн. українців, які проживають у західній діаспорі, у США мешкають 2 млн., у Канаді - 1 млн., Аргентині - 250 тис., Бразилії - 250-400 тис., Венесуелі - 6 тис., Парагваї - 10 тис., Уругваї - 10-15 тис., Чилі - 1 тис., Австрії - 0,5 тис., Бельгії - 4 тис., Великобританії - 30 тис., Данії - 0,5 тис., Іспанії - 0,2 тис., Нідерландах - 1 тис., Норвегії - 0,2 тис., Польщі - 300-350 тис., Румунії - 100 тис., Угорщині - 3 тис., Німеччині - 25 тис., Фінляндії - 0,05 тис., Франції - 35 тис., Чехії і Словаччині - 110 тис., Швейцарії - 0,1 тис., Швеції - 2 тис., Югославії - 60 тис., Австралії - 35 тис., Новій Зеландії - 0,5 тис. українців.

За соціальним складом українські емігранти були в основному вихідцями із селян. Швидкому інтегруванню в економічне, суспільне і культурне життя країн поселення перешкоджав їхній низький освітній рівень, що зумовлювався переважно селянсько-робітничою структурою еміграції. Як результат - українські емігранти посідали найнижчий щабель у соціальній сходинці країн, де мешкали, виконували найважчу фізичну роботу. Поступово вони інтегрувалися в життя країн поселення і досягли значних успіхів у галузі освіти, науки, культури. Нині українці на Заході - здебільшого люди середнього класу. Вони представлені в усіх сферах державного, виробничого й громадського життя країн поселення. Західна діаспора гідно репрезентувала Україну в світі, не схиляла прапора боротьби за її визволення від більшовицького колоніального рабства.

Цілком інший характер і умови життя мали українські поселенці в Російській імперії і в колишньому СРСР. Чинився грубий авторитарний тиск керівних управлінських структур, панувала політика повсюдної деукраїнізації, що постійно тривала на державному рівні. Українські поселенці не мали змоги створити організоване власне життя на новій території. Зв`язки України з цими поселенцями були обмежені, не було національної церкви, школи, власних організацій, преси.

Водночас українські поселенці на Сході зробили внесок у розвиток нових реґіонів. За висновками дослідників (В.Кабузан та ін.), степові простори Південного Сибіру, Північного Казахстану й Далекого Сходу освоювали в основному українські селяни. Українці на Сході зосереджені там, де видобувають нафту, газ, золото, срібло, алмази, вугілля, розробляють ліс. Перед Другою світовою війною в ГУЛАГу налічувалося 10-12 млн. в`язнів. За підрахунками українського «Меморіалу», більша половина з них була так чи інакше пов`язана з Україною. Це становило майже третину всієї робочої сили в колишньому СРСР (без сільськогосподарських працівників). Отака частка України у створенні союзного майна.

Оскільки адміністративна територія України значно менша від української етнічної території, навколо України створилося кільце з українських етнічних земель з великою кількістю українських автохтонів. На західних та південних кордонах ці українські землі належать Польщі, Словаччині, Угорщині, Румунії та Молдові. На півночі та сході чимало українських земель перебуває нині в межах Білорусі (Берестейщина) та Росії (південь Орловщини, Воронежчини, Білгородщини, Курщини, Задонщини, Дону, Кубанщини та Приазов`я). Ці українці-автохтони до української діаспори можуть належати досить умовно, адже вони споконвіку живуть на своїх етнічних землях.

Немилосердна доля, що багато сторіч випробовувала українців на життєдіяльність, підтвердила: українська нація - велика нація. Є материкова Україна. Є західна та східна українські діаспори. Є такий феномен, як світове українство - це вже не тільки теоретичний чи політичний постулат, національна мрія, а видима реальність, консолідуючий чинник нації, вагомий фактор міжнародного життя.

І Конгрес українців (січень 1992 р.), І Всесвітній форум українців (серпень 1992 р.) та ІІ Всесвітній форум українців (серпень 1997 р.) утвердили те, що українці, незалежно від місця і країн проживання, мають спільні національні інтереси і волю їх обстоювати.

Зрозуміймо ж тепер, яке важливе історичне значення має для нас розвиток національної свідомості у кожного жителя України. Від цього залежить майбутнє нашої Вітчизни. Настав час кожному з нас сповнити заповіт Т. Шевченка «Прозрійте, люди, день настав !»

Незалежна українська держава виявилася готовою до найцивілізованішого в найсучаснішому розумінні забезпечення міжетнічних стосунків на своїй території. Одним із перших актів молодої держави були «Декларація прав національностей України» (1. 11.1991 р.) та закон «Про національні меншини в Україні» (25.06.1992 р.). На думку авторитетних зарубіжних експертів, українське законодавство у цій сфері є одним із найпрогресивніших у світі. Посилюються зв`язки західної та східної діаспор із материковою Україною.

Неоціненною є допомога західної діаспори у становленні українських дипломатичних і консультативних установ, підтримці національно-демократичної преси, допомозі східній діаспорі. Незалежна Україна незрівнянно збільшила взаємні контакти українців світу.

Важливим осередком об`єднання українців на ґрунті інтересів України і світового українства стає створена на І Всесвітньому форумі українців Українська всесвітня координаційна рада. Досвід країн Заходу засвідчує, що турбота про співвітчизників, де б вони не проживали, є непорушною історичною традицією. Тому захист українців зарубіжжя має стати першочерговим завданням української держави.

1. Брук С.И., Кабузан В.М. Численность и расселение украинского этноса в ХVIII-начале ХХ вв.//Этнография. - 1981. - № 5.

2. Вапусенко О. До історії українців Британської Колумбії. - Вінніпег, 1972.

3. Винниченко І. Українці в державах колишнього СРСР: історико-географічний нарис. - Житомир, 1992.

4. Грушевський М. Історія України-Руси: В 11 т., 12 кн. - К., 1991-1997. - Т. І-ІХ-2.

5. Заставний Ф.Д. Українська діаспора. - Львів, 1991.

6. Історія української еміграції/За ред Б. Лановика. - К., 1997.

7. Леник В. Українці на чужині. - Львів, 1994.

8. Міграційні процеси в сучасному світі. Енциклопедія. - К.: Довіра, 1998.