Теоретичні та методологічні основи дослідження інтелігенції України: пошук нових підходів

Теоретичні та методологічні основи дослідження інтелігенції України: пошук нових підходів

Тамара Марусик

Вітчизняна історична наука підійшла до рубежу, за яким об`єктивно повинні відбутися позитивні зміни. Їх суть полягає у запереченні монополії на істину, визнанні різноманітності наукових підходів, розумінні того, що будь-яка соціологічна або філософська теорія об`єктивно обмежена у часі, у синтезі раціональної основи творчої спадщини історичних шкіл, системному підході до вивчення процесів, подій і у широкому використанні принципу полідисциплінарності.

Останнє десятиріччя ХХ ст. - найскладніший період вітчизняної та світової історичної науки. Різноманітні публіцистичні статті та інші газетно-журнальні публікації на історичні теми, написали непрофесійні автори, в основному на рубежі 1980-1990 рр., мали, перш за все, ідеологізовану та політизовану мету, тому не стали завданнями наукового дослідження.

На думку українського історика О.Реєнта, «…в Україні декому здається, що на підтримку заслуговують тільки ті сфери наукових розробок, які мають безпосередній вихід на економічний результат. При цьому зовсім ігнорується або відводиться на другий план той факт, що без стимуляції гуманітарної сфери чисто прикладні галузі знань не дадуть очікуваного ефекту» [1: 275].

Події серпня-грудня 1991 року підтвердили цю думку і переконали істориків у повній непридатності офіційної методології та необхідності її перегляду.

Загальною тенденцією стало помітне зниження інтересу дослідників до історії робітничого класу та селянства і, навпаки, різке зростання уваги до вітчизняної інтелігенції. Проблема інтелігенції, як і на початку ХХ ст., стала надзвичайно актуальною.

Проблеми «інтелігенція і влада», «роль та місце інтелігенції у розвитку суспільства», «політична культура інтелігенції» та ряд інших привертають увагу дослідників. Чільне місце серед досліджуваних проблем займає питання про витоки формування інтелігенції, суть та зміст терміну «інтелігенція». Незважаючи на те, що вивчення інтелігенції має давню історіографічну традицію, існує багато визначень, тому важливо простежити еволюцію поняття у контексті сучасної епохи.

Більшість дослідників обгрунтовано вважає, що інтелігенція у соціальній структурі суспільства виникла задовго до появи самого терміну. Зокрема, Л.Смоляков вказував, що «історія інтелігенції незрівняно більш стародавня, ніж дискусія про її сутність, походження та призначення у суспільстві» [2: 9].

На цьому акцентують увагу й дослідники історії стародавнього Риму. Вони підкреслюють, що саме в Римській імперії вперше з`явився «особливий суспільний прошарок суспільства, який можна визначити як античну інтелігенцію» [3: 275].

На думку М.Руткевича, «люди, соціально зайняті розумовою працею, - це зародження інтелігенції, і з`являються вони разом з відокремленням розумової праці від фізичної» [4: 4-5].

Дехто вважає, що інтелігенція зароджується лише в епоху Відродження. Що ж до античних або середньовічних носіїв духовної культури, то вони розглядають їх як «протоінтелігенцію» [5].

Мабуть, мав рацію В.Кувалдин, який вказував, що «кваліфікована розумова праця - категорія історична і залежить від рівня розвитку даного суспільства» [6: 111].

У процесі формування інтелігенції як соціального феномену в Україні Г.Касьянов виділив кілька етапів: період професіоналізації інтелігенції, коли вона поступово формувалася як професійна верства, не виходячи за межі якихось класів чи верств (від Київської Русі до козацької доби включно); період соціальної мобілізації, коли вона поступово набувала рис специфічної соціально-професійної верстви, а її формування стало об`єктом державної політики (приблизно XVIII - перша половина ХІХ ст.); часи феноменізації інтелігенції як соціального явища (друга половина ХІХ - початок ХХ ст.) [7: 40-41]. Звідси випливає висновок, що вітчизняна інтелігенція як живий суспільний організм пройшла у своєму розвитку всі етапи, притаманні людській цивілізації.

Г. Вернадський вважав, що після хрещення Русі політична думка руських книжників - тих, кого можна назвати руською інтелігенцією Київської Русі, відзначалася християнськими ідеалами. Як і в Західній Європі, Біблія на Русі була джерелом не тільки релігійної мудрості та літературного натхнення, а й політичною та соціальною філософією. На його думку, вже у київському суспільстві сформувалася еліта, яка досягла високого культурного рівня [8: 265, 302, 305].

Цікавою з цього приводу є точка зору Л.Гумільова. В умовах монголо-татарського панування, писав він, пасіонаріям залишалося тільки одне місце застосування своїх сил - монастир. Виходячи з цього, Л.Гумільов править, на наш погляд, висновок, що не Москва, не Твер, не Новгород ( чомусь нема згадки про Київ - авт.), а православна церква як суспільний інститут стала у ХІІІ-ХV ст. центром надій і сподівань усіх руських людей, незалежно від їх симпатій до окремих князів [9: 374].

Як і в інших європейських країнах, прошарок професійно освічених людей, які жили своєю інтелектуальною працею, виник не відразу. Писемні, освічені люди з`являються у нас з виникненням писемності та ідеології християнства, в процесі становлення та зміцнення державної влади. Французький історик р.Дебре визначав інтелігенцію як «широкий прошарок освіченого населення, яке своїм корінням сходить до книжників Ярослава Мудрого та монахів-літописців» [10: 216].

Ми поділяємо думку тих дослідників, які вважають, що перші представники інтелігенції з`явилися на Русі з прийняттям нею християнства. Разом з грецькою вірою і культурою з Візантії на Русь прийшли високоосвічені священики, книжники, вчителі, лікарі, перекладачі, архітектори. Як відзначають дослідники, вони принесли на Русь «основи церковно-канонічного права і шкільної освіти, початки соціального забезпечення (перші лікарні, притулки), неприйняття рабовласництва і нові торговельні відносини» [11: 378].

Давньоруська інтелігенція існувала якби у двох вимірах. Для однієї характерна робота на замовлення. В першу чергу, це стосувалося літописців та архітекторів, які проживали в столичних центрах і обслуговували інтереси та потреби великого князя. На князівські кошти будували храми, монастирі. Внутрішня і зовнішня політика, ідеологічна і політична спрямованість літописних текстів були у сфері уваги - князя, бояр. Для них працювали перекладачі і переписувачі книг, художники-іконописці. Зрозуміло, що замовлення «зверху» не вичерпувало багатий інтелектуальний запас художньої творчості. Значна частина давньоруської інтелігенції знаходила сили і мужність розірвати зв`язок з диктатом влади, перейти до самостійної творчості, хоча це й було небезпечно.

До ХІХ ст. інтелігентні верстви відігравали в Україні ту соціальну роль, яка мало чим відрізнялася від відповідних функцій західної інтелігенції. Вони професійно обслуговували духовно-ідеологічні потреби суспільства, здебільшого його правлячих класів і заможніх верств. Вже в середні віки почалося формування своєрідної дуалістичної соціально-психологічної, духовної традиції інтелігенції. З одного боку, вона була міцно вмонтована в державну систему, працювала на неї, з другого - вже тоді постачала опозиціонерів, духовних «дисидентів», носіїв різного роду «єресі». Досить згадати для прикладу таку літературну пам`ятку, як «Послання Данила Заточника». Цю традицію інтелігенція пронесла через роки.

Говорячи про середньовічну інтелігенцію, не слід поширювати на неї сучасне розуміння цього терміну. В ті часи вона була не самостійною верствою, існувала як професійний прошарок людей, зайнятих переважно інтелектуальною працею.

Термін «інтелігенція» у застосуванні до соціального прошарку працівників розумової праці вперше застосували К.Маркс у 1842 р. у статті «Станові комісії у Прусії» [12: 213]. До нього цей термін застосовував Г. Гегель, проте в іншому смислі, як вираження стану «абсолютного духу» [13: 228]. Загальновизнана в науковій літературі точка зору, що термін «інтелігенція» вперше ввів в обіг російський письменник П.Д.Боборикін і з російської він перейшов у інші мови, є неправомірною [14: 12]. Проте Л.Смоляков не переконав прибічників традиційно-патріотичної версії. Досить часто і сьогодні в російській історичній науці виникає спокуса на основі проголошення пріоритету російського терміну довести винятковість російської інтелігенції, а потім, можливо і месіанську роль Росії. Необхідно, нарешті, погодитися, що іноземне слово було лише перенесено з латинської мови, адже латинь була мовою, якою найбільше користувалися в освічених колах суспільства.

Інтелігенція - від латинського intelligentia, яке своїм походженням пов`язано з латинським дієсловом intellego - розуміти, пояснювати. Звідси intelligentia - розуміння, пізнавальна сила, знання, розум, ідея.

У латинській мові це слово пов`язують з Цицероном, який переклав грецький філософський термін dia-noesis, котрий означав спрямованість пізнання не тільки на об`єктивний світ, а й на самого себе (саморефлексія), тобто «інтелігенція» у значенні «здатність розуміти».

Зміст визначення терміну «інтелігенція», який подають Британська енциклопедія, Великий Оксфордський словник, Енциклопедія Лярусс зводиться до того, що це прошарок людей, які професійно займаються інтелектуальною працею, мають дещо хворобливу самосвідомість, рефлексію з приводу свого соціального статусу.

У словнику Брокгауза і Ефрона ( т.ХІІІ, 1891 р.) терміну «інтелігенція» нема, зазначено лише терміни «інтелект», «інтелектуальна свідомість». В енциклопедичному словнику Граната у статті під назвою «Інтелігенція» вказано, що корінь слова походить з французької мови і об`єднує представників розумової культури, людей, професія яких визначається їх знаннями та хистом [15: 77]. Американський вчений Р.Пайпс зазначає, що «інтелігенція» - «це незграбна латинізована адаптація французького intelligence та німецького intelligenz, якими стали широко користуватися на Заході у першій половині ХІХ ст. для позначення освічених, «прогресивних» елементів суспільства [16: 328]. Для розуміння сучасного стану наукової розробки проблеми, уточнення понятійного апарату важливо простежити, як трактували термін «інтелігенція» у радянських словниках та енциклопедіях. В Українській Радянській Енциклопедії зазначено, що інтелігенція - це «суспільний стан людей, які професійно займаються розумовою, переважно складною, творчою працею, розвитком та розповсюдженням культури» [17: 311-313]. Відмінними рисами радянської інтелігенції вважали її швидке кількісне зростання, складність внутрішньої культури, високий освітній рівень, багатонаціональний склад, активну участь у соціалістичному будівництві. Для всіх загонів радянської інтелігенції характерна ідейно-політична єдність.

У радянській історичній енциклопедії інтелігенція визначена як «суспільний прошарок, куди входять люди, які професійно займаються розумовою працею». Щодо радянської інтелігенції зазначено, що вона однорідна у соціальному відношенні; в її складі переважають вчителі, а найвищі темпи зростання в інженерів, наукових працівників, лікарів [18: 111].

Словник російської мови С.І.Ожегова визначає інтелігенцію як «працівників розумової праці, що володіють освітою та спеціальними знаннями у різноманітних галузях науки, техніки, культури», а словник іншомовних слів - як соціальну групу, «в котру входять люди, які професійно займаються розумовою працею і наділені необхідною для такої праці спеціальною освітою (інженери, техніки, лікарі, вчителі, юристи, працівники науки та мистецтва) [19: 201].

У спеціальному словнику-довіднику «Радянська інтелігенція» (М., 1987) підхід до інтелігенції диференційований. Поняття «інтелігенція» визначено як «соціальна верства суспільства, яка професійно займається розумовою працею». Соціалістична радянська інтелігенція виділяється як «соціально-професійна верства трудящих, професійно зайнятих розумовою працею, спрямованою на служіння інтересам радянського суспільства», і одночасно підкреслюється, що вона становить єдину в соціально-економічному та ідейно-політичному відношенні соціальну групу. Автори словника-довідника з урахуванням професійних відмінностей виділяють вісім основних груп інтелігенції: наукова, виробнича, педагогічна, культурно-просвітницька, художня, медична, управлінська, військова. Поділ між групами досить умовний, адже, наприклад, висококваліфіковані працівники вузів можуть бути віднесені до як педагогічної, так і наукової інтелігенції.

Пояснення терміну «інтелігенція» зустрічаємо і в «Енциклопедії українознавства», де, зокрема, зазначено: «У вужчому, нині особливо актуальному розумінні термін інтелігенція охоплює сукупність осіб, які на основі освіти, знання, орієнтації, отже, на основі інтелігенції в психологічному сенсі, а не на основі традиції чи соціально-економічного становища, здобувають вирішальний вплив на всі, не тільки духовні ділянки життя, отже, здобувають владу в державі. Цей процес серед щораз складніших умов сучасної цивілізації, яка вимагає всюди теоретичного знання і не може спиратися тільки на досвід поколінь, відбувається еволюційно у всьому світі» [20: 877].

В історичній, соціологічній, філософській науці поняття «інтелігенція» не є загальноприйнятим. До 90-х років ХХ ст. вже було більше 300 визначень поняття «інтелігенція». За останній час опубліковано багато різних точок зору щодо інтелігенції. Навіть така, що в поняття «інтелігенція» входить неможливість дати їй визначення [21: 18].

Наскільки різнобічно це поняття трактують у суспільствознавчій літературі, добре видно з дослідження Я.Щепанського. Автор навів більше 60 різноманітних визначень, на основі яких виділено три категорії визначень. Перша - морально-естетична, де інтелігенції відведена роль критичних інтелектуалів та творчих особистостей у створенні й захисті вищих та незмінних цінностей правди, краси, добра та справедливості. Друга категорія - філософська. Під інтелігенцією розуміють групу людей, яка популяризує свої ідеї, створює міфи та ідеології і критикує суспільний порядок. Третя - визначається через спеціальний соціологічний аналіз, коли інтелігенцію розглядають як особливий соціальний стан, зайнятий розвитком загальнолюдської культури. Виходячи з цього, Я.Щепанський намагався дати всеохоплююче визначення інтелігенції. Він вважає, що інтелектуальні групи суспільства не об`єднані якоюсь загальною самосвідомістю чи ідеологією, і виділяє в інтелігенції «…категорії інтелектуалів, що створюють естетичні цінності; вчених, які формують інтелектуальні системи; спеціалістів різних типів, що використовують теоретичні знання для вирішення конкретних проблем; ідеологів, які створюють і поширюють життєву філософію та політичну ідеологію; «verbal technicians», які поширюють зарубіжні ідеї, коментують і критикують працю інших людей і суспільні інститути» [22]. Проте дослідник, зосередивши увагу на концентрованому перерахуванні основних функцій інтелігенції, ніби на другий план відсуває сам об`єкт дослідження, користуючись функціональним методологічним засобом. Своєрідним логічним завершенням використання цього засобу стала досить цікава думка А.Севастьянова про те, щоб синтезувати різні підходи до вивчення інтелігенції, виділивши у досліджуваному об`єкті - загальному понятті «інтелігенція» - три умовних рівні. До першого, найширшого, рівня, він відносить тих представників інтелігенції, професії яких необхідні людям приблизно в рівній мірі, тобто лікарів, вчителів, юристів, офіцерів, духівництво, науково-технічних працівників, окрему частину художньої інтелігенції. Інтелігенція другого рівня - це ті, чиєю працею забезпечуються своєрідні потреби, головним чином, самої інтелігенції, тобто історики, філософи, соціологи, літературознавці та мистецтвознавці, деяка частина письменників, композиторів, художників тощо. До третього рівня інтелігенції - генератори основних ідей, які визначають діяльність усієї інтелігенції в цілому [23: 106-113].

Справді, у будь-якому суспільстві, й особливо в демократичному, інтелігенція та її погляди залежать від становища у суспільстві. Інтелігенція постійно відчуває незадоволення своїм соціальним і матеріальним становищем, намагається підвищити свій статус у суспільстві. Влада прагне використати ці претензії інтелігенції у власних цілях. Щодо інтелігенції нижчого рівня, то як правило, проводиться політика невтручання в професійну діяльність за умови лояльності до державної системи. Інтелігенти другого рівня - гуманітарії, суспільствознавці, ідеологи - відчувають пряме втручання держави у свою професійну діяльність. Інтелігенція третього рівня, як правило, входить в еліту суспільства, адже влада усвідомлює необхідність у висовокваліфікованих радниках, які мають вплив на суспільну свідомість.

Севастьянов розмежовує всю різноманітність визначень на два принципово відмінних підходи. Одні дослідники, на його думку, на перше місце висувають неформальні, ідейно-етичні ознаки, в той час, як інші ці ознаки ігнорують, висуваючи на перший план критерії формальні, соціально-економічні.

Деякі дослідники намагаються з`єднати в одному терміні обидва підходи. Історичний термін інтелігенції має два значення: соціологічний та морально-етичний, де центральним виступає перше. В переломні, кризові періоди історії превалює друге, морально-етичне значення. Перше, соціологічне, переважає у період відносної історичної стабільності. Інтелігенція - соціальна група людей, основна діяльність яких - процес творення духовних цінностей та співучасті за родом діяльності у виробництві матеріальних цінностей опосередковано чи неопосередковано.

Загальновизнано, що людина реалізує свої здібності мислити, пізнавати не у вакуумі, а серед людей і в певних суспільних умовах. З розвитком людства пізнання світу і самої людини стає спеціальною функцією певних соціальних груп, а не тільки здатністю індивідуального мозку. Йдеться про певні суспільні функції, якими суспільство наділило певну групу людей (з розвинутими індивідуальними інтелектуальними здібностями), виходячи з умов конкретного етапу розвитку суспільства, рівня суспільних потреб у духовному виробництві, де і формується та спільність людей, яку називають інтелігенція.

Таким чином, інтелектуальний потенціал суспільства включає в себе саме інтелігенцію зовдяки тому, що інтелігентом людину роблять не тільки інтелектуальні здібності, оскільки вони в тій чи іншій мірі притаманні всім людям, а включення індивіду в ту чи іншу систему суспільних відносин і зв`язків, обумовлених суспільним поділом праці на матеріальний і духовний.

Існують різні методологічні підходи до визначення соціального статусу інтелігенції. До недавнього часу у вітчизняній літературі панувала точка зору, яку висунув ще К.Маркс про те, що інтелігенція - це соціальний прошарок, а не клас суспільства. Свою теорію він пов`язував з тим, що інтелігенція на відміну від робітничого класу та селянства не займає самостійного становища у матеріальному виробництві, не має свого певного відношення до основних засобів виробництва. Проте він досить рідко використовував цей термін.

На відміну від Маркса, у працях В.Леніна зустрічається більш ніж 400 висловлювань про інтелігенцію. Ленінські визначення інтелігенції досить рухливі і залежали від конкретної ситуації в країні і завдань, які стояли перед більшовиками. Це цілком зрозуміло для активного політичного діяча і публіциста. Немає потреби аналізувати всі висловлювання Леніна, на них базувалася радянська історіографія. У ранніх працях він виділяв буржуазну, ліберальну та радикальну інтелігенцію. «Інтелігенція, - писав В.Ленін - це не самостійний економічний клас і тому не являє ніякої політичної сили»… [24: 191].

Ленін і його партія не вбачали в інтелігенції своєї соціальної опори, але й інтелігенція не вважала більшовицьку партію своєю. Еволюція поглядів Леніна на місце і роль інтелігенції в радянському суспільстві відбулася після жовтневого перевороту. У контексті ідеології і політики значне місце він відводив розвитку освіти і науки та становленню учительської інтелігенції. «Зовсім непотрібно викидати корисних нам спеціалістів. Проте потрібно їх поставити у такі рамки, які дадуть можливість пролетаріату контролювати їх», - зазначав Ленін. Пізніше він говорив про співробітництво представників науки та робітників, на його думку, «тільки таке співробітництво буде в змозі знищити весь гніт злиднів, хвороб, бруду… Перед союзом представників науки, пролетаріату і техніки не встоїть ніяка темна сила». Підхід Леніна прагматичний: «всілякого представника буржуазної культури, буржуазного знання, буржуазної техніки потрібно цінувати. Без них ми не в змозі побудувати комунізм» [25: 189]. У ленінській теорії спостерігалося поважне ставлення до представників інженерно-технічної та зневажливе, жорстко-контролююче - до гуманітарної, що отримало завершену форму в радянський період.

Визвольні збройні змагання українського народу, жовтневий переворот стали тими рубіжними подіями, котрі практично розмежували інтелігенцію: одна частина (менша) очікувала, готувала й брала участь у них, а для другої (більшої) - вони були крахом її життєвих устоїв і звичок, стереопитів та норм суспільної діяльності й поведінки.

Викликають зацікавлення погляди Л.Троцького щодо ролі інтелігенції в суспільстві. Критично оцінюючи інтелігенцію, він вказував, що «яким би великим не було її значення, в майбутньому воно може бути тільки підпорядкованим». Він не викреслював інтелігенцію з радянської держави, а вважав, що «республіка наша - союз робітників, селян та дрібнобуржуазної за походженням інтелігенції - під керівництвом комуністичної партії» [26: 153, 173].

Дискусія про роль інтелігенції в радянському суспільстві розгорнулася у 20іті роки ХХ ст. Тут було виявлено кілька точок зору, серед яких особливе місце посіли погляди А.Луначарського. Його більше цікавили культура та освіта, ніж економіка і політика; він багато зробив для співробітництва нової влади зі старою інтелігенцією, в очах якої він був найбільш інтелектуальним з більшовицького керівництва. Він розглядав інтелігенцію як групу вибраних, які наділені художньо-науковим досвідом, знаннями, навичками, визначав її як стан освічених, висококваліфікованих спеціалістів у багатьох галузях, професійні знання яких потребують не фізичних, а інтелектуальних та духовних зусиль [27: 54].

У дискусіях щодо ставлення пролетарської держави до інтелігенції, про роль науки та освіти брав активну участь М.Бухарін. У тому, що інтелігенція потрібна, немає сумніву, більше того, стверджував Бухарін, «…ми будемо штампувати інтелігентів, будемо виробляти їх, як на фабриці». Разом з тим він звертався до старої інтелігенції з пропозицією про співробітництво, проте з однією умовою - прийняти ідеологію, «яка є у нас в руках». Загалом інтелігенцію він зараховував до «ворожого табору» [28: 163].

Відзначаючи, що в міру просування пролетаріату вперед у справі побудови нового суспільства посилюється необхідність у використанні «економічно корисних і непаразитарних груп ворожого табору», він підкреслював: «…певна річ, що скільки-небудь планомірно використовувати ці сили неможливо без примусового тиску». Необхідність такого «тиску» він мотивував наявністю «старих психологічних навичок у головах людей цих категорій» [29: 392]. Насильство щодо до експлуататорських класів в умовах класової боротьби було законною справою, інтелігенція розглядалася як органічна частина цих класів. Він практично повторював слова В.Леніна, який відкрито висловлював думку про те, що насильство - один з найважливіших методів залучити стару інтелігенцію до співробітництва. Проте в тактичному відношенні він тримався гнучкішої лінії, вказував на те, що неможливо примусити працювати силоміць цілий соціальний прошарок. Як доповнення до насильства, крім цього методу, він вказував на необхідність «посилення дисципліни, організованості і моральної ваги переможного пролетаріату», мабуть, маючи на увазі виховну роботу серед інтелігенції старої школи. Також пропонував використовувати спеціалістів «по-старому», «по-буржуазному», тобто приваблюючи їх вищою, ніж в інших, заробітною платнею [30: 179].

Особливу роль керівники більшовицької партії та уряд відводили «новій» інтелігенції. Найбільш наочно це виявилося після «шахтинської справи» 1928 р. і квітневого пленуму ЦК та ЦКК ВКП(б), який засудив «заколотників» старої інтелігенції Донбасу та висунув завдання підготовки нових кадрів червоних спеціалістів. «Шахтинська справа» відкрила одну з найтрагічніших сторінок в історії інтелігенції. Почалося полювання за «шкідниками», яке позначилося, насамперед, на інтелігенції. Простого співробітництва з радянською владою, сумлінної праці вже було недостатньо.

Логіка сталінського політичного курсу щодо старої інтелігенції диктувалася тим, що її самостійність, незалежність мислення, критичний дух, моральні принципи були несумісні з процесами становлення тоталітарного політичного режиму, монополізацією духовного життя суспільства. В 30-ті роки у ході масових репресій, які охопили практично всі загони старої інтелігенції, вона була в основному знищена.

Становище інтелігенції України ускладнювалося ще й тим, що над нею постійно витав жупел буржуазного націоналізму. Під приводом «боротьби з націоналізмом» проводили наприкінці 20-х - початку 30-х років «чистку» й «реорганізацію» Всеукраїнської Академії наук (ВУАН). Процес над «Спілкою визволення України» (1930 р.) став для української інтелігенціїї тим же, що й «Шахтинська справа» для інтелігенції всієї країни.

У 30-ті роки особливо масового характеру набув процес підготовки нових «кадрів», яким відводилося завдання заміни старої інтелігенції. Їх соціальні функції обмежувалися професійними інтересами та обслуговуванням радянської політичної системи. Впродовж існування радянського суспільства працівників розумової праці піддавали дискримінації, моральному та матеріальному обмеженню як представників другосортного соціального стану.

Завдання модернізації країни у довоєнний період, перш за все індустріально-транспортний розвиток та техніко-технологічне переозброєння, загострили питання про роль інтелігенції у цьому процесі.

Багато уваги інтелігенції та її ролі в суспільстві приділяв Й.Сталін. У його виступах та статтях є чітка загальна концепція. Швидкий розвиток промисловості потребує створення кадрів «будівничих індустрії, тієї самої радянської інтелігенції, котра пов`язала свою долю з долею робітничого класу…» З «Шахтинської справи» був зроблений загальний висновок: «Ми маємо ворогів внутрішніх. Ми маємо ворогів зовнішніх», що ще раз переконує нас, що «потрібні цілі групи, сотні і тисячі нових кадрів з більшовиків, які можуть бути господарями справи в різних галузях знань». І, далі підкреслював Сталін, «проблема кадрів в умовах технічної реконструкції промисловості є вирішальною проблемою соціалістичного будівництва» [31: 66, 73].

У середині 30-х років Сталін обґрунтовує думку, що «старе гасло «техніка вирішує все» має бути замінене новим гаслом - «кадри вирішують все». В цьому тепер головне». У Звітній доповіді на XVIII з`їзді партії (березень 1939 р.) Й.Сталін констатував: «…У нас склалася багаточисельна нова радянська інтелігенція, яка вийшла із середовища робітничого класу, селянства, радянських службовців, з нашого народу…» В офіційному лексиконі (документи XVIII з`їзду ВКП(б)) було санкціоновано нове визначення, яке мало яскраво виражений ідеологічний характер - «радянська інтелігенція». Характерні риси нової інтелігенції визначалися як полярно протилежні старій: її призначення - служити соціалізму, соціальне походження - з середовища трудящих, ідеолого-світоглядна орієнтація - соціалістичні ідеали та переконання. Поняття «радянська інтелігенція» інтенсивно використовували в офіційних партійних та державних документах і суспільствознавчій літературі практично до розпаду СРСР.

Появу «нової народної соціалістичної інтелігенції» Сталін оголосив «одним з найважливіших результатів культурної революції в нашій країні» [32: 628].

У 30-ті роки остаточно склалася соціологічна схема «робітничий клас - селянство - інтелігенція», де останній відводили роль «прошарку», що нібито виражає інтереси двох класів, які її формують.

«З позиції досвіду політики влади до інтелігенції у радянській державі», - говорив М.Хрущов під час поїздок у країни «народної демократії», виступаючи в Угорській Академії наук у 1958 р., він закликав до чуйного та терпеливого ставлення до старої інтелігенції. «У роботі з інтелігенцією необхідне терпіння, час та наполеглива праця» - підкреслював Хрущов. Радянський досвід він вважав цілком виправданим: при збереженні старої інтелігенції необхідно «ланку за ланкою» створювати молоді кадри нової інтелігенції [33: 92, 231]. Потужний розвиток радянської науки і техніки на рубежі 1950-1960-х років, визнання цього факту міжнародним співтовариством давало можливість М.Хрущову постійно говорити про успіхи СРСР , підкреслювати роль КПРС і єдність партії та інтелігенції. У доповідях й виступах він особливо часто наголошував на внеску наукової інтелігенції у розвиток таких галузей знання, як автоматика, телемеханіка, обчислювальна техніка, освоєння космосу [34: 230, 235]. У подальшому практика говорити про інтелігенцію на з`їздах партії та у зв`язку з успіхами в освіті, культурі, науці в СРСР отримала свій розвиток. Немає потреби повторювати це. Заслуговує на увагу той факт, що термін «інтелігенція» використовували нарівні з термінами «спеціалісти», «кадри».

З точки зору визначення теоретико-методологічних засад дослідження важливий зміст окремих понять. Щодо педагогічної інтелігенції, то слід розуміти «соціально-професійну групу, яка складається, як правило, з осіб зі спеціальною педагогічною підготовкою, що зайняті у галузі народної освіти», наукова - «висококваліфіковані працівники академічних та галузевих науково-дослідних інститутів, архівів, музеїв та бібліотек, а також викладачі та дослідники вищих та середніх спеціальних навчальних закладів (науково-педагогічна інтелігенція) та працівники наукових підрозділів промислових підприємств та науково-виробничих організацій» [35: 50, 77, 113, 197]. М.Руткевич відзначав, що міркування про інтелігенцію «взагалі», безвідносно до суспільного ладу, про «вічність» критичної позиції до політичного режиму, про обов`язковий конфлікт поколінь спираються на неправильний методологічний підхід до вивчення соціальної структури суспільства взагалі та місця інтелігенції в ній зокрема, залежно від місця у системі суспільного поділу праці, М.Руткевич поділяє всіх працівників на зайнятих переважно фізичною та переважно розумовою працею, підкреслюючи, що останні не становлять однорідної групи, а поділяються на спеціалістів та службовців (неспеціалістів). Саме спеціалістів як осіб, які професійно займаються складною розумовою працею високої кваліфікації та мають, як правило, вищу або середню спеціальну освіту, він відносить до інтелігенції в прямому, вузькому розумінні цього слова [36: 8, 30, 35]. Отже, характер праці та її кваліфікація, а також високий освітній ценз, на думку М.Руткевича, є характерною ознакою інтелігенції.

Слід мати на увазі, що текстологічний опис поняття змінювався на кожному етапі розвитку. На рубежі 80-90-х років ХХ ст. у суспільстві розгорнулася дискусія навколо проблеми інтелігенції. Ряд сформованих раніше уявлень про інтелігенцію був підданий критиці. Проте теоретико-логічні підходи М.Руткевича можна вважати правильними, адже вони дозволябть виділити інтелігенцію зі складної соціальної структури суспільства і з урахуванням професійно-освітнього цензу відділяють інтелігенцію від «службовців-неспеціалістів». Разом з тим, можна виділити основні визначення інтелігенції: 1). Група осіб, яка володіє визначеними духовно-моральними особистісними якостями; 2). Категорія людей, професійно зайнятих кваліфікованию розумовою працею; 3). Сукупність осіб, які займаються складною інтелектуальною працею і володіють високими духовно-моральними та особистісними якостями.

Перше визначення в основному повторює підходи ліберальної та філософсько-релігійної традиції рубежу ХІХ-ХХ ст. Проте необхідно визначити, що таке визначення, поширене у публіцистиці, страждає неконкретністю. Такими якостями можуть володіти не тільки інтелігенти, а й представники інших соціальних верств. Інтелігенція справді має духовно-моральну місію, але це визначено її становищем у суспільстві, етичними емоціями та прагненнями. Не враховуючи цієї оставини, а беручи до уваги тільки її соціально-професійну характеристику (див. друге визначення), ми будемо мати суто функціональний підхід, тобто «спеціалістів», які виконують свої професійні функції. Проте вітчизняна інтелігенція, через особливості історичного розвитку, характеру влади, не ідентична освіченим верствам суспільства за кордоном.

Проблемами дослідження інтелігенції займалися й займаються західні соціологи, філософи, історики. Питанням інституціонального аналізу історичного формування та розмежування інтелігенції присвячені праці Антоніо Грамші. Формулюючи концепцію «гегемонії» буржуазного класового правління у Західній Європі, яке перешкодило повторенню Жовтневого перевороту в цих країнах, він вказував на те, що однією з причин цього було пасивне підпорядкування експлуатованих класів за допомогою ідеологій, які поширювала інтелігенція, а вона висловлювала інтереси пануючих класів. У зв`язку з цим А.Грамші використовував терміни «традиційна інтелігенція», тобто інтелектуали, яких пануючий клас запозичив з попередніх поколінь, і «органічна інтелігенція» - нова категорія людей, сформована соціальним класом у своїх лавах. Він вважав, що саме органічній інтелігенції належить майбутнє [37].

Значний інтерес становлять погляди відомого американського економіста Джона К. Гелбрейта, який у дослідженні «Нове індустріальне суспільство» застосовує термін «стан педагогів і вчених». Він вказує, що не існує вдалої назви для цієї групи людей, пов`язаних з викладанням та науковими дослідженнями (за винятком тих наукових досліджень, які проводять у межах техноструктур). Гелбрейт підкреслює, що «вплив цього стану пов`язаний з його швидким кількісним зростанням та тією політичною вагою, яка випливає з цього, його привілейованим доступом до наукових досягнень» [38: 336-337]. Розвиток освіти та вищої школи, пристосованих до потреб індустріальної системи, - відмінна риса сучасної епохи, що неминуче висуває педагогів та вчених на одне з центральних місць.

Окремі західні дослідники враховували і навіть абсолютизували такі ознаки, як професія, престиж, ставлення до влади, розмір прибутків. Німецький соціолог К.Мангейм у «Нарисах з соціології культури» писав, що «марксистське розуміння інтелігенції як суспільного прошарку означає приниження престижу, визнання її «соціальним нічим», відводить її роль «сателіту» одного з існуючих класів [39: 234].

Дальшого розвитку в сучасній західній історіографії набула теорія «позакласовості» інтелігенції. Її автори виступають за повну непричетність інтелігенції до якої б не було правлячої групи, партії.

Деякі зарубіжні соціологи та політологи при визначенні суті інтелігенції відкидають такі ознаки, як «розумова праця» та «освіченість». При цьому висувається інший критерій. До інтелігенції відносять не всіх працівників розумової праці, в тому числі з вищою освітою, а лише вибраних, які наділені особливо високим інтелектом та мають нахил до теоретичного мислення - «інтелектуали», в основному діячі науки і мистецтва. «Інтелігенти, - стверджує політолог Р.Ловенталь, - ті люди, які намагаються пояснити життя цілому та суспільний розвиток за допомогою наукового аналізу, в художній формі» [40: 231]. Аналогічної точки зору дотримувався свого часу і російський філософ М.Бердяєв, стверджуючи, що «інтелігенція - каста вибраних» [41: 127].

Досить своєрідний підхід до соціально-політичної диференціації інтелігенції в англійського історика Д.Барбера. На основі узагальнення думки зарубіжних авторів з даної проблеми, він поділяє інтелігенцію на три групи: буржуазну, марксистську, нову. Він вважав, що радянська і партійна влада практично не цікавилася лояльністю і передбачливістю позиції інтелігенції. Керівні структури віддавали всю ініціативу новій молодій, часто досить агресивній частині творчої інтелігенції, не нав`язуючи своєї точки зору. Без сумніву, ця цікава і своєрідна позиція заслуговує уваги [42: 141-164].

Крістофер Рід (університет Веврика, Англія) стверджує, що в Росії події розвивалися за спланованим заздалегідь сценарієм. Спочатку більшовики-ленінці, а пізніше сталінці проводили жорстку політичну лінію у ставленні до інтелігенції. І якщо введення НЕПу надавало більші можливості технічній інтелігенції, то художню і наукову піддавали ідеологічному тискові й контролю, який з кожним днем посилювався [43: 38-44, 83-95].

Як бачимо, в історіографії нема єдиної концепції інтелігенції. Найбільш традиційний підхід: інтелігенція визначається як верства спеціалістів, яка поділяється на професійні страти. Основним критерієм виділення інтелігенції у соціальній структурі суспільства є характер праці. Таку точку зору найбільше застосовували при аналізі радянської інтелігенції.

Однією з хронічних помилок у публікаціях багатьох дослідників є те, що вони підходять до інтелігенції як до єдиного суб`єкта, в той час як вона була, є і, напевно, завжди буде диференційована не тільки професійно, а й соціально та політично. Праві, на нашу думку, ті, хто вважає, що поки інтелігенція (вся в цілому та окремі її групи) перебуває в ідейній опозиції до недемократичної влади (висловлюють свою позицію в літературній творчості, публіцистиці, суспільно-політичній думці), її позитивна роль не викликає сумніву.

Отже, проблема інтелігенції належить до найбільш дискусійних і актуальних, свідченням чого є велика кількість досліджень, автори яких дотримуються різних точок зору. Проте сучасний вітчизняний дослідник вперше за багато десятиліть існує у поліваріантному інтелектуальному просторі, переосмислює наслідки інформаційного буму рубежу 80-х-90-х років ХХ ст, масштаб змін, які відбулися у методологічних та історіографічних підходах. Крім того, необхідно мати на увазі таку обставину. Сучасний історик не може чути звернених до нього питань всієї сучасної інтелігенції, для якої сьогодні життєво важливими є аналіз уроків минулого, усвідомлення свого місця в суспільстві та бачення перспектив суспільного розвитку і оцінка своєї ролі в ньому.

Одне з найважливіших методологічних завдань вивчення інтелігенції - забезпечення цілісного розвитку досліджень з цієї проблеми. Сьогодні, як ніколи, потрібні концепції, які б полегшували, а не блокували взаємодію окремих гуманітарних наук - історії, філософії, соціології, політології тощо. На жаль, ми бачимо, що дослідники академічної і вузівської науки не вирішують загальні проблеми за спільним столом. Кожний з них живе і працює у своєму ізольованому організаційному та інформаційному просторі. Сучасний економічний стан країни не сприяє розширенню інформаційно-дослідницького поля: відсутність коштів на наукові відрядження, закупівлю нової літератури, скромна заробітна плата вчених-гуманітаріїв не дають приводу до оптимістичних прогнозувань у цій галузі.

Українським науковцям, які досліджують питання формування, становлення і розвитку інтелігенції, слід об`єднати зусилля для розробки теоретичних та методологічних засад цього феномену в українській історії. В згаданому напрямку найпомітншіі кроки роблять вчені Росії, де вивчення історії інтелігенції набуло загальнодержавних масштабів. Ще у 1992 р. в Івановському державному університеті були створені міжвузівський центр Російської Федерації «Політична культура інтелігенції, її місце і роль в історії Вітчизни» та Проблемна рада «Інтелігенція, культура, влада». Ці організації заклали підвалини розвитку нової галузі науки «інтелігентознавства». Діяльність наших російських колег у напрямку пошуку нових теоретичних та методологічних засад дослідження історії інтелігенції вимагає уважного ознайомлення та вивчення, а якщо цей досвід виявиться корисним, то й запозичення.

Список використаних джерел

1. Реєнт О.П. У робітнях історичної науки. - К.: Вид. Центр «Просвіта», 1999. - С.275.

2. Смоляков Л.Я. Социалистическая интеллигенция: социологическо-философский анализ. - К., 1986. - С.9.

3. История Древнего Рима (под. ред. В.И.Кузищина). - М., 1993. - С.275.

4. Руткевич М.Н. Интеллигенция в развитом социалистическом обществе. - М., 1977. - С.4-5.

5. Див. Баткин Л.М. Итальянские гуманисты: Способ жизни и стиль мышления. - М., 1978.

6. Кувалдин В.Б. Интеллигенция в современной Италии. - М., 1973. - С.111.

7. Нариси історії української інтелігенції (перша половина ХХ ст.). - У 3-х кн. - Кн.1. - К., 1994. - С.40-41.

8. Вернадский Г.В. История России: Киевская Русь. - Тверь, 1996. - С.265, 302, 305.

9. Гумилев Л.Н. Древняя Русь и Великая Степь. - М., 1992. - С.374.

10. Цит. за: Смирнова Н.М. Интеллигентское сознание как предтеча тоталитарного менталитета//Полис. - 1993. - № 4. - С.126.

11. Ковалев Е.М. Гуманитарная неография России. - М., 1995. - С.378.

12. Маркс К. Становые комиссии в Пруссии//Маркс К., Энгельс Ф. Сочинения. - 2-е изд. - М., 1957. - Т.43. - С.213.

13. Гегель Г. Энциклопедия философских наук. - М., 1976. - С.228.

14. Смоляков Л.Я. Вказ. праця. - С.12.

15. Див. Лебедев В.П. Русская интеллигенция под прессом власти//Наука и власть. - М., 1990. - С.77.

16. Пайпс р. Россия при старом режиме. - М., 1993. - С.328.

17. Большая Советская Энциклопедия. В 30-ти т. - Т.10. - М., 1972. - С.311-313.

18. Советская историческая энциклопедия. - Т.6. - М., 1965. - С.111.

19. Див. Ожегов С. Словарь русского языка. - М., 1986. - С.216; Словарь иностранных слов. - М., 1989. - С.201.

20. Енциклопедія українознавства. - Т.3. - Львів: Молоде життя, 1994. - С.877.

21. Корупаев А.В. Очерки теории интеллигенции. - В 2-х ч. - Ч.1. - М., 1995. - С.18.

22. Щепанский Я. Элементарные понятия социологии. - М., 1969; Szczepanski Y. Intellectuals in Contemporary Societies. - Stranfort (Calif. ), 1961.

23. Севастьянов А.Н. Двести лет из истории русской интеллигенции//Наука и жизнь. - 1991. - № 3. - С.106-113.

24. З приводу одної статті в органі Бунду. - ПЗТ. - Т. 14. - С.191.

25. Ленін В. Засідання Петроградської Ради 12 березня 1919 р. Доповідь про внутрішню і зовнішню політику Ради Народних Комісарів.//ПЗТ. - Т.38. - С.6; Його ж. Доповідь на ІІ Всеросійському з`їзді працівників медико-санітарної праці 1 березня 1920 р.//Там само. - Т.40. - С.189.

26. Троцкий Л. Литература и революция. - М., 1991. - С.153, 173.

27. Коннор Т. Анатолий Луначарский и советская политика в области культуры: Пер. з англ. - М., 1992. - С.54.

28. Бухарин Н. Избранные произведения. - М., 1988. - С.1-23; Його ж. Проблемы теории и практики социализма. - М., 1989. - С.163.

29. Цит. за: Ленин В. Замечания на книгу Н.И.Бухарина «Экономика переходного периода»//Ленинский сборник. - Т.11. - С.392.

30. Ленін В. Чергові завдання Радянської влади//ПЗТ. - Т.36. - С.179.

31. Сталин И.В. О хозяйственном положении Советского Союза и политике партии. Доклад активу Ленинградской организации о работе пленума ЦК ВКП(б) 13 апреля 1926 г.//Соч.. М., 1952. - Т.8. - С.139; Його ж. Речь на VIII съезде ВЛКСМ. 16 мая 1928 г.//Там само. - М., 1949. - Т.11. - С.77; Його ж. Год великого перелома. К ХІІ годовщине Октября//Там само. - М., 1949. - Т.12. - С.124; Його ж. О задачах хозяйственников. Речь на первой Всесоюзной конференции работников социалистической промышленности 4 февраля 1931 г.//Там само. - М., 1951. - Т.13. - С.39; Новая обстановка - новые задачи хозяйственного строительства. Речь на совещании хозяйственников 23 июня 1931 г.//Там само. - С.66, 73.

32. Сталин И.В. Речь в Кремлевском Дворце на выпуске академиков Красной армии 4 мая 1935 г.//Вопросы ленинизма. Изд.11-е. - М., 1952. - С.528-529; Його ж. Отчетный доклад на XVIII съезде партии о работе ЦК ВКП(б) 10 марта 1939 г.//Там само. - С.628.

33. Хрущев Н.С. Коммунизм - мир и счастье народов. - В.2-х т. - Т.2. - М., 1962. - С.93, 231.

34. Хрущев Н.С. К победе в мирном соревновании с капитализмом. - М., 1959. - С.230,235.

35. Див. Советская интеллигенция: Словарь-справочник (под ред. Л.Ивановой). - М., 1987. - С.50,77,113,197.

36. Руткевич М.Н. Интеллигенция в развитом социалистическом обществе. - М., 1977. - С.8,30,35.

37. Див.: Андерсон П. Размышления о западном марксизме. На путях исторического материализма: Пер. с англ. М., 1991.

38. Гэлбрейт Д. Новое индустриальное общество: Пер. с англ. - М., 1969. - С.336-337.

39. Manheim K Essays on sociology of culture - Leiden, 1956 - p.234.

40. Finalization is science: the social orientation of scientific progress - Dorurecht , 1983 - p. 213.

41. Бердяев М. Смысл истории. - М., 1990. - С.127.

42. Barber Y.The establishment of intellectual Ortodoxy in the USSR 1928-1934//Past and Present: A journal of Historical Studies. - № 83. - May, 1979. - p. 141-164.

43.Christopher Read Russian intelligentsia and the Bolshevik revolution//History Today, vol. 34. - Oct. 1984. - p. 38-44, 83-85.