Становлення української діаспори в Росії

Контрольна робота на тему:

Становлення української діаспори в Росії

За даними перепису 1989 р., в Російській Федерації, в основному в містах, проживало 4 млн. 362,9 тис. українців, що становило 3,0% всього населення країни. На думку ряду фахівців, реальна чисельність осіб українського походження в Росії значно більша й оцінюється цифрою від 10 до 20 млн. Частина українського населення Російської Федерації проживає на землях, які українці освоювали самі або спільно з росіянами (Курська та Воронізька області, Кубань, Ставропольський край, Поволжя, Сибір, Далекий Схід). Місцями компактного проживання українців в останні десятиріччя стали також адміністративні й культурні центри, промислові райони видобування нафти, газу, золота, срібла, алмазів, вугілля.

Приблизно дві третини українців у кінці 1980-х рр. проживали в європейській частині Росії та трохи більше однієї третини -- в азійській (у Сибіру й на Далекому Сході). В європейській частині найбільше українського населення було в Центральному економічному районі -- 674,8 тис. осіб (2,2% всього населення), зокрема в Москві -- 252,7 тис. (2,8% жителів столиці). Іншим районом найвищої концентрації українського населення був Північний Кавказ -- 479,4 тис. осіб (3,2 % населення). Значна кількість українців проживала в Уральському економічному районі -- 442,7 тис. (2,1 /о), в Поволжі -- 350,7 тис. (2,1%), в Північному економічному районі -- 310,0 тис. (5,1% населення) та в Північно-Західному економічному районі - 292,7 тис. (3,2%), зокрема в Санкт-Петербурзі (тоді ще Ленінграді) -- 151,0 тис. (3,0% жителів міста). Відносно мало українців було у Волго-Вятському економічному районі -- 71,3 тис. (близько 0,7% населення).

Із приблизно 1,5 млн. українців азійської частини Росії 620,6 тис. осіб проживали на Далекому Сході, де становили 8,0% усього населення, 583,8 тис. -- у Західному Сибіру (3,9% жителів) й 279,5 тис. -- у Східному Сибіру (3,7% населення).

Українці повністю інтегровані в суспільне життя Росії. Вони широко представлені в усіх сферах соціальної діяльності -- на виробництві, у сфері обслуговування, в науці, освіті, управлінні тощо. Вищий за середній по країні рівень освітньої та професійної підготовки забезпечує їм досить високі соціальну мобільність і соціальний статус у суспільстві. Особи українського походження становлять помітний відсоток серед культурно-мистецької, політичної та управлінської еліти Росії, обіймають відповідальні посади в уряді, представлені в парламентському корпусі.

1 млн. 868,9 тис. осіб або 42,8% всіх українців Росії вважали на час перепису 1989 р. своєю рідною мовою українську.

Різні причини політичного та соціально-економічного характеру зумовили міграцію мільйонів українців на територію сучасної Росії. Найбільш масові міграційні хвилі наприкінці ХІХ - на початку XX ст. були пов'язані з аграрними переселеннями з українських губерній до районів Південного Сибіру та Далекого Сходу. Пізніше причиною переселень стали насильницька колективізація, втеча від голодомору, політичні репресії 1930-х рр. і післявоєнного часу, депортації, евакуація підприємств і людей у воєнні роки, переселення за оргнабором тощо. Українці відіграли помітну роль у господарському освоєнні величезних і малозаселених просторів Росії. Значна кількість українців опинилася в Росії через адміністративне перепідпорядкування територій, які раніше становили продовження основного етнічного масиву їхнього розселення.

Особливістю переселень середини 1920-х рр. було, по-перше, те, що вони відбувалися організовано, планово, і, по-друге, що значна частина їх мала примусовий характер. Добровільне переселення було пов'язано з освоєнням земель так званого колонізаційного фонду. Створений у квітні 1925 р. Всесоюзний переселенський комітет при ЦВК СРСР покликаний був організувати заселення Далекого Сходу, Сахаліну, Сибіру, Карело-Мурманського краю, а також вільних земель на Північному Кавказі, в Поволжі та на південному Уралі. Одна з головних ролей в освоєнні цих земель відводилась Україні.

Відповідно до поставлених завдань, тільки за дев'ять місяців 1928-1929 рр. було організовано переселення з України до Сибіру 38,1 тис. чоловік, на Далекий Схід протягом 1925-1929 рр. -- 50 тис. чоловік. У 1930-х рр. наслідком політики колективізації, а згодом голоду стало масове переселення українців у промислові райони Росії. Так, лише в міста Уралу впродовж 1935-1936 рр. переселилося майже 27 тис. українців. Всього за період з 1926 до 1939 р. з України вибуло понад 2,8 млн. чоловік. У 1939-1940 рр. у східні райони Російської Федерації було організовано переселення ще майже 200 тис. українців.

У 1920-х рр. покладено початок примусовим переселенням, зокрема, до концтаборів на Соловецьких островах, Печорі та в Сибіру. На перших порах до цих таборів засилали в основному повстанців проти радянської влади. Згодом табори поповнюються десятками тисяч "непманів", священиків найчисельнішої на той час в Україні УАПЦ, "куркулів" -- заможних селян, а також масою середняків, які чинили опір колективізації. Протягом 1930-1931 рр. у північні та східні райони СРСР було вислано 63,7 тис. українських родин. При цьому, реалізуючи завдання "ліквідувати куркулів як клас", влада не зважала на умови життя в місцях, відведених для утримання "спецпоселенців". За короткий час від холоду й голоду вмирали діти, хворі та люди похилого віку. В цілому, за приблизними підрахунками, загинула майже третина депортованих.

На початку 1930-х рр. та пізніше в Україні було заарештовано й вислано до концтаборів тисячі осіб із числа інтелігенції, передовсім діячів культури, діяльність яких була пов'язана з добою УНР або взагалі з українським національним рухом. Особливо багато людей постраждало в 1937-1938 рр. Тільки в Києві та області в цей період протягом лише одного місяця було заарештовано 67,2 тис. чоловік. У 1939-1941 рр. з території Західної України було депортовано близько 55 тис. осіб, в основному в східні райони Росії.

Слід зазначити, що саме в міжвоєнний період сталися найбільш значні в XX ст. зміни в чисельності та географії розселення української діаспори в Росії. У період між переписами населення 1926 і 1939 рр., тобто, всього за 13 років, чисельність українців у Російській Федерації зменшилася з 7,9 до 3,2 млн., або на 4,7 млн. чоловік.

На перші післявоєнні роки припадає початок нового етапу депортації українського населення. Відповідно до постанови Ради Міністрів СРСР від 10 вересня 1947 р. виселенню на спецпоселення підлягали "родини учасників банд ОУН, пособники учасникам ОУН та члени їхніх родин, куркулі-націоналісти та їхні родини". Затвердженим у жовтні того року "Планом заходів Міністерства внутрішніх справ СРСР по перевезенню спецпоселенців із західних областей УРСР" передбачалося виселити 75 тис. осіб.

Проте невдовзі Міністерство державної безпеки СРСР збільшило цю цифру до 100 тис. осіб. На початку 1950-х рр. чисельність "оунівців", виселених на спецпоселення, досягла 171,5 тис. осіб. Щодо родин "оунівців", яким спочатку були визначені строки заслання, то прийнята в квітні 1950 р. спеціальна постанова Ради Міністрів СРСР зазначала, що вони "переселені у віддалені райони країни навічно".

Із закінченням війни в Україну до 1947 р. повернулося понад 1 млн. осіб із числа українців, силоміць вивезених у роки окупації на примусові роботи до Німеччини. Майже 300 тис. із них одразу ж були відправлені нібито за державну зраду в східні райони СРСР.

У післявоєнні роки уряд СРСР продовжував переселенську політику, спрямовану на освоєння східних і північних районів Російської Федерації. Для координації та сприяння цьому процесові в липні 1949 р. було організовано Головне переселенське управління при Раді Міністрів СРСР, замість якого в 1954 р. були утворені переселенські управління в окремих союзних республіках, зокрема в УРСР. Планові показники сільськогосподарського переселення неухильно виконувалися. Так, відповідно до плану, з 1949 до 1953 р. з України в інші регіони було відправлено 420,7 тис, чоловік.

Інтенсивний міграційний обмін населенням між Україною і Росією триває й після розпаду СРСР. Прикметною рисою зовнішньоміграційних процесів початку 1990-х рр. стало масове повернення в Україну етнічних українців та вихідців з України інших національностей, зокрема депортованих за етнічною ознакою. По етнічній групі українців позитивне сальдо міграції між Україною та іншими колишніми республіками СРСР, передусім Росією, досягло в 1992 р. 168,3 тис. осіб. У1993 р. приплив українців уповільнився й позитивне сальдо по цій групі становило 68,6 тис. осіб.

Погіршення економічної ситуації в Україні (з 1994 р.) зумовило зменшення числа українців, що поверталися на свою історичну батьківщину, а також активізувало відплив українців та громадян України інших національностей у Росію, де економічна ситуація в той час була відносно кращою.

У 1994 р. вперше за повоєнний період результат міграції між Україною і Росією був негативним і становив 124,4 тис. осіб. У наступні роки негативне сальдо в міграційному обміні населенням із Росією зберігається, хоча абсолютне його значення виявляє тенденцію до зменшення: у 1995 р. -- 72,9 тис, у 1996 - 86,5 тис, у 1997 - 47,8 тис. осіб.

Загалом протягом 1992-1997 рр. Україна втратила внаслідок міграційного обміну з Росією 163,5 тис. осіб. Більшість міграційних втрат припадає на етнічних росіян, чисельність яких в Україні протягом зазначеного періоду зменшилася за рахунок міграції на 162,2 тис. осіб. Чисельність українців, навпаки, збільшилася за цей же період на 195,5 тис. осіб, хоча, починаючи з 1994 р., і по цій етнічній групі спостерігається негативний баланс у міграції між Україною та іншими пострадянськими державами, переважно внаслідок виїзду в Росію: у 1994 р. - 11,3 тис, у 1995 - 5,1 тис, у 1996 -17,0 тис. у 1997 - 7,9 тис.

Упродовж короткого часу в кінці 1920-х-на початку 1930-х рр. у Росії існувала досить розвинута культурно-освітня інфраструктура для забезпечення потреб українців: тільки на Північному Кавказі працювало понад 1 тис. державних українських шкіл, 12 педагогічних технікумів, педінститутів, кафедра української літератури при Краснодарському педінституті; у Нижньо-Волзькому краї рідною мовою навчалося 46 тис. українських дітей, було три українські педтехнікуми, радпартшкола, сільськогосподарський технікум; українські газети виходили у Воронежі, Катеринодарі, Ростові, Новоросійську, Саратові, Самарі, Омську, Хабаровську, Владивостоку, Спаську; у Москві працювало українське видавництво, в Ленінграді -- Український драматичний театр "Жовтень" (1930-1932 рр.); у 1931 р. тільки у видавництвах Північного Кавказу було видано 149 книжок українською мовою загальним накладом 968 тис. примірників. За планом 1932 р. тут передбачалося видати вже близько 600 назв сукупним тиражем 4 млн. 800 тис. примірників.

На Далекому Сході ще в 1917-1922 рр. українці створили свої організації, кооперативи, мережу шкіл, друковані видання, заклади культури, власні представницькі органи, сформували 24 національні українські райони. Ці райони були об'єднані в рамках Далеко-Східної Республіки, яка гарантувала українцям широку національну автономію, своєрідне державне утворення -- Зелену Україну (Нову Україну). Було створено відповідну управлінську структуру -- Секретаріат Ради Зеленої України, до якої входили представники 10 окружних рад, сформовано українські військові частини. Діяло понад 700 українських шкіл, педтехнікуми, український відділ педінституту, Український пересувний драматичний театр, масовими тиражами виходили українські книжки, газети, журнали.

Законодавчою основою діяльності українських національно-культурних організацій у Росії є Конституція Російської Федерації, що містить загальновизнані міжнародно-правові стандарти в царині захисту прав національних меншин; Закон РФ "Основи законодавства Російської Федерації про культуру", який декларував права народів та інших етнічних спільнот Росії на збереження й розвиток своєї національно-культурної самобутності; Закон РФ "Про мови народів РРФСР", яким передбачено створення системи закладів виховання та освіти мовами народів РФ, розроблення державних програм збереження та розвитку їхніх мов, сприяння виданню літератури, використанню цих мов у засобах масової інформації та інше; Закон РФ "Про освіту", в статті 6 якого декларується, що право громадян на отримання освіти рідною мовою забезпечується створенням необхідної кількості відповідних освітніх закладів, класів та груп, а також умов для їх функціонування"; Закон РФ "Про національно-культурну автономію" (НКА), прийнятий у червні 1996 р. Останній проголосив право громадських об'єднань, сформованих за національною ознакою, створювати й підтримувати культурну інфраструктуру, що обслуговує потреби етнічної групи, і одержувати на це кошти в рамках федеральних і регіональних програм. Згідно зі статтею 1 цього закону, національно-культурна автономія -- "це форма національно-культурного самовизначення, що становить громадське об'єднання громадян Російської Федерації, які зараховують себе до певних етнічних спільнот, на основі їхньої добровільної самоорганізації для самостійного вирішення питань збереження самобутності, розвитку мови, освіти, національної культури". Статтею 16 закону передбачено фінансування діяльності, пов'язаної з реалізацією прав на національно-культурну автономію, зокрема заходів у галузі культури та освіти.

У грудні 1996 р. уряд РФ прийняв постанову "Про Консультативну Раду в справах національно-культурних автономій при Уряді Російської Федерації". Рада має стати дійовим представницьким органом національних меншин із дорадчими й експертними функціями, а також правом законодавчої ініціативи. Кожен державний акт, що стосується національних меншин, повинен проходити через Консультативну Раду та одержувати її схвалення.

Центром українського національного життя в Росії є Москва, яка завдяки зосередженню тут кращих наукових і мистецьких сил, відносно меншого на них ідеологічного тиску та, відповідно, ширшим можливостям самореалізації особистості була в радянські часи притягальним місцем для тисяч талановитих українців. Місто й нині має потужний інтелектуальний потенціал українства. Тут існує досить розвинута інфраструктура українських культурно-освітніх та національних закладів, діє 6 українських об'єднань. На базі Московського державного відкритого педагогічного університету засновано Український інститут (ректор -- Я. Ваграменко). Ще в кінці 1980-х рр. у столиці Росії виникають Український молодіжний клуб та товариство української культури "Славутич" (президент -- льотчик-космонавт П.Попович). За ініціативою української громади Москви в грудні 1989 р. відновила свою роботу Державна бібліотека української літератури -- наступниця Центральної української бібліотеки в Москві, заснованої в 1920-х рр. (за деякими відомостями -- у 1918 р.) та закритої 1938 р. Діють також Культурний центр України в Москві (директор -- П.Сергієнко), Український історичний клуб міста Москва (голова -- В.Ідзьо), популярний у російській столиці Український музичний салон, що працює при Всеросійському музичному товаристві (керівник -- В.Скопенко), Українська народна хорова капела.

З 1989 р. в Москві нерегулярно виходить заснована товариством "Славутич" газета "Український кур'єр" -- найстарше із сучасних українських видань Росії (тираж сягав 6 тис. примірників). У жовтні 1993 р. побачила світ незалежна газета українців Росії Український вибір (головний редактор -- О.Руденко-Десняк), яка сприяє налагодженню тісніших зв'язків, обміну досвідом між осередками національно-культурного життя, координації діяльності та консолідації українських організацій в масштабах усієї Росії.

Серед численних заходів українських об'єднань Москви слід відзначити проведення наукових конференцій з української історичної тематики, які викликають незмінний інтерес російських наукових кіл і сприяють зближенню поглядів українських та російських вчених у вивченні нашого непростого минулого. Зокрема, в серпні 1998 р. в Москві відбулася вже друга Міжнародна конференція на тему: "Запорозьке козацтво в історії, культурі та національній самосвідомості", присвячена 7-й річниці незалежності України.

У Санкт-Петербурзі не зменшує активності Українське суспільно-культурне товариство ім. Т.Шевченка (голова -- В.Жигло), яке здійснює значну роботу щодо задоволення духовно-культурних потреб української громади міста: організовує концерти, урочисті зібрання, присвячені національним святам та видатним постатям України, провадить лекції, зустрічі з українськими політиками, громадськими й культурними діячами.

Помітною є діяльність Фундації культури "Пам'ятник Шевченкові" (президент -- С.Шурко). Як відомо, канадський скульптор українського походження Леонід Молодожанин (Лео Мол) подарував Санкт-Петербургу статую Т.Шевченка. Мерія міста виділила місце для пам'ятника, але його встановлення затримувалося через брак каменя для постамента. Зрештою 1998 р. питання було розв'язано: дарунком петербуржцям стане блок українського граніту з Токівського родовища на Дніпропетровщині.

Серед різних форм організації українцями Петербурга свого національного життя заслуговують на увагу творчі об'єднання, ініціативи окремих активістів громади, зокрема "Вечорниці у Валентина" -- неформальні щонедільні зустрічі, які влаштовує член товариства ім. Т.Шевченка Валентин Іващенко.

На початку 1990-х рр. зріс інтерес до історії та культури свого народу в середовищі українського населення Уралу (сучасні Челябінська, Оренбурзька, Пермська й Свердловська області, а також республіки Башкортостан та Удмуртія), де в 1989 р. (без Республіки Башкортостан) проживало понад 360 тис. українців. У Челябінську виникло Українське товариство, завдяки зусиллям якого по місцевому кабельному телебаченню демонструються українські передачі. Проте організоване українське життя на Уралі, за винятком Республіки Башкортостан, розвивається в цілому менш активно, ніж в інших районах Російської Федерації. Одна з головних причин цього полягає в тому, що українське населення тут є значною мірою асимільованим. У1989 р. українську мову рідною назвали в Оренбурзькій області 32,9% українців, у Челябінській -- 36,1, Свердловській -- 41,8, Пермській -- 46,6, в Башкирській АРСР -- 41,1, в Удмуртській АРСР-46,6.

У 1990-х рр. створено українські організації та осередки на Далекому Сході. У1989 р. тут проживала 621 тис. українців, які становили 7,8% населення регіону. Своєю рідною мовою вважали українську 40,6% осіб українського походження.

Нині тут розгортають культурно-просвітницьку роботу українське земляцтво "Славутич-Колима" в Магаданській області, Товариство української культури Приморського краю (Владивосток), Товариство української мови та культури (Уссурійськ), «Зелений клин-Україна» та «Зелений клин-Черемош» (Спаськ-Дальній), Українське товариство «Веселка» (Большой камень), етнокультурне товариство "Київська Русь" в Южно-Сахалінську (при ньому діє українська недільна школа, налагоджено передачі українською мовою по місцевому радіо). У березні 1993 р. відбувся з'їзд українців Далекосхідного регіону ("Зеленого Клину ), на якому було створено крайову українську організацію. Вийшло кілька чисел газети "Українець на Зеленому Клині".

Виявляють активність українські об'єднання "Вербиченька" (Татарстан), "Лелеки" (Мурманськ) та ряд інших. Окремі українські організації (Тюменська область, Республіка Башкортостан, Республіка Саха та інші) стали ініціаторами розроблення угод про співробітництво їхніх регіонів з Україною, створення регіональних програм розвитку української культури та освіти. Важливим елементом інтеграції українських організацій у контекст соціального життя російського суспільства є те, що вони займаються не тільки проведенням таких заходів, як фестивалі та дні української культури, курси вчителів-україністів РФ тощо, а й беруть участь у громадсько-політичних акціях, наприклад, у виборах до місцевих органів влади.

В жовтні 1993 р. був проведений перший Конгрес українців Російської Федерації, на якому було створено Об'єднання українців Росії (ОУР, голова -- О.Руденко-Десняк). Ця подія завершила певний етап в організаційному оформленні української діаспори в РФ, результатом якого стало утворення структури об'єднань різного рівня: ОУР поширює свою діяльність на РФ у цілому, 7 об'єднань -- на територію республік у складі Російської Федерації, 6 -- країв, 28 -- областей, міст Москва і Санкт-Петербург, 34 є міські, 2 -- селищні (дані на кінець 1996 р.)

ОУР виступило одним з ініціаторів та учасників розроблення Закону Російської Федерації "Про національно-культурну автономію". Участь у роботі над цим законом сприяла набуттю необхідного досвіду взаємодії з державними структурами, політичними партіями та громадськими організаціями.

У березні 1996 р. відбулася науково-практична конференція з питань освіти діаспорних народів Росії, в роботі якої взяли участь представники міністерств і відомств РФ й України. У травні того ж року за участю федеральних та регіональних органів влади Росії пройшла загальноросійська конференція "Діаспорні народи, держава і суспільство". На основі доповідей міністра РФ у справах національностей і голови Конгресу національних об'єднань Росії, голови ОУР О.Руденка-Десняка -- та підсумків їх обговорення було ухвалено резолюцію, в якій ішлося про вдосконалення чинного законодавства в галузі міжнаціональних відносин та механізмів його здійснення.

Були вирішені питання про надання окремого статусу та приміщення Бібліотеці української літератури в Москві, заснування Українського інституту при Московському державному відкритому педагогічному університеті тощо.

Зареєстровано національно-культурну автономію «Українці Росії», презентація якої відбулася за участю членів урядів України й Росії під час офіційного відкриття Культурного центру України в Москві в листопаді 1998 р. Вже після проведення другого Конгресу зареєстровано регіональні національно-культурні автономії українців Республіки Карелія, Ханти-Мансійського автономного округу, Камчатської, Пензенської областей, Красноярського краю, Санкт-Петербурга.

У липні 1996 р. за ініціативою ОУР та за спонсорські кошти розпочалися регулярні телепередачі українською мовою на дециметровому каналі Московського телебачення.

Між Держтелерадіо України та українськими громадами Росії вже встановлено контакти, завдяки чому в містах Іркутськ, Якутськ, Сиктивкар, Челябінськ, Брянськ, Сургут місцеві ТРК періодично отримують інформацію на аудіо- та відеокасетах з правом використання українських програм на місцевих радіо- й телеканалах.

Власна друкована періодика українців Росії відіграє важливу роль в їхній самоорганізації, плеканні рідної мови та культури, в координації діяльності українських товариств. Останніми роками в РФ побачили світ такі газети, як "Український вибір", "Український кур'єр", "Український клуб", "Тинди-Ринди", "Невідома газета", журнал української Фантастики "Брати", "Інформаційний бюлетень Об'єднання українців Москви" (всі -- Москва), "Криниця" (Уфа), "Рідне слово" (Челябінськ), "Українське слово" (Мурманськ), "Українська родина" (Сургут), "Козацьке слово (Краснодар), "Український вісник" (Сиктивкар), дайджест "Забута країна" (Санкт-Петербург) та інші (всього -- близько 20 видань). Найстабільніші з них -- "Український вибір" (Москва) і "Криниця" (Уфа), інші ж без державної підтримки після появи кількох чисел припиняють своє існування. Деякі газети українських громад з огляду на брак фінансів видаються в Україні, як, наприклад, "Український вісник" та "Промінь" (для українців Республіки Комі).

Слід зазначити, що українцям, які проживають на теренах Росії, доводиться вирішувати чимало проблем. Практично вони майже повністю позбавлені національної школи, театру, кіно, телебачення, а також можливостей користуватися українськими бібліотеками. Для них не випускаються (за мізерним винятком) рідною мовою книжки, газети, журнали. Таке становище є ненормальним принаймні з двох причин. По-перше, українці зробили значний внесок у розвиток економіки і культури країн їх нинішнього проживання і мають усі підстави розраховувати на те, що їм гарантовано певні права, належне ставлення до рідної культури, традицій і звичаїв. По-друге, натомість для росіян, які мешкають в Україні, вже створено всі умови для задоволення їх культурно-освітніх потреб.

Зокрема, загалом 50 % учнів суверенної України навчаються в російських школах, а в містах їх частка досягає 66 %. Російською мовою (без врахування двомовних) видається в нашій державі 630 газет, 48 журналів. 60% літератури, що зберігається в бібліотеках України, видано цією ж мовою.

На жаль, у парламенті Росії надто часто лунали голоси на захист прав так званого російськомовного населення, а інколи й відверті зазіхання на чужі території і водночас ігнорувалися нагальні національно-культурні потреб вчорашніх «молодших братів», що викликає негативний резонанс з боку останніх.