Значення вербальних і візуальних практик у формуванні ідеологічного дискурсу

Значення вербальних і візуальних практик у формуванні ідеологічного дискурсу

Наприкінці ХХ ст. соціальні дослідники дійшли врешті-решт згоди, що не існує «єдино правильної» універсальної світоглядної орієнтації, остання є «результатом вільного особистісного вибору, процесом, який постійно коригується як зовнішніми обставинами, так і внутрішніми запитами людини» [1, c. 3]. З огляду на цю обставину розробляються нові методологічні принципи аналізу світоглядних орієнтацій особистості, що ґрунтуються на сприйнятті світу як плюралістичного, фрагментарного чи дискурсивного. Дискурс прийнято розуміти як сукупність міркувань чи доказів автора, індивіда, особи. Спочатку цей термін мав суто філологічну спрямованість і означав «мову або систему образів (representation), сформовану суспільством з метою поширення взаємопов'язаного набору смислів з приводу певної теми» [2]. Пізніше його почали використовувати для аналізу інших (окрім мови) соціальних явищ і процесів, і насамперед завдяки визначному французькому філософу-неомарксисту Л. Альтюcсеру, який вперше використав поняття дискурс для аналізу феномену ідеології. Так само як і дискурс, ідеологія, на його думку, є «ставлення індивідів до виробничих відносин, виражене за допомогою образів, тобто до реально існуючих умов їх буття» [3]. Отже, треба виходити з того, що дискурсивна позиція суб'єкта завжди ідеологічно обумовлена, і шляхом певних замовчувань, або ж за допомогою певного контексту можна сформувати будь-яку потрібну (необхідну) картину світу. При такому підході істотно обмежуються можливості індивіда як вільного та автономного суб'єкта. Людина мислиться як «поле», на якому різні дискурсивні практики створюють свої смисли і постає «такою, ким вона є, завдяки контексту, в якому перебуває».

Методологічно доцільно спершу розглядати ці контексти на рівні окремої особистості, досліджуючи способи і засоби реалізації її фундаментальних бажань, цілей або цінностей. Серед актуальних, хоча і досить досліджених способів - вербальні та візуальні практики формування ідеологічного контексту.

І тепер, і століття тому засвоєна ідеологічна мова чи відтворена поведінкова схема дають можливість особистості адаптуватися до мінливої соціальної невизначеності. Можна говорити про певну бінарність підходу у розумінні світу: адепти соціальної норми, еталону продукують загальноприйнятий дискурс влади, ті ж, хто не сприймає цю норму через світоглядні переконання, створюють інший «асоціальний» дискурс, який не може спочатку широко розповсюдитись через свій суб'єктивний характер. Прикладом останнього можуть бути і мангеймівська «утопія», і «мистецтво заради мистецтва» деяких діячів «срібного століття».

Вербальні практики ідеологічного дискурсу функціонують в межах жорсткої конфронтаційної моделі, коли люди поділяються на «своїх» і «чужих», а в умовах тоталітарного суспільства навіть більше - на безгрішних та невиправно винних. Конструювання ідеологічної формули відбувається найчастіше за допомогою готових вербальних кліше, які автор конструкції найчастіше не усвідомлює, але відчуває їх пафосну наповненість.

Для ілюстрації цього міркування наведемо два приклади фонологічного говоріння, які мають майже 80-річну різницю в часі. Перший - уривок з резолюції одних комсомольських зборів першого післяреволюційного десятиліття, другий - зразок лексики українських політичних інтелектуалів початку ХХІ ст.

«Ми, молодь, беручи до уваги всі ці серйозні тенденції і проекти, хоч мінімум, але спрямовані, прагнути серйозно обмірковуючи, інтенсивно переборюючи старі заскнілі звички і види, повинні йти принципово вперед, пробуджуючись від вічної сплячки й апатичності, формуючи вплив у крові, що яскраво відбиває добрий прогрес й ініціативи хоч повільно, крок за кроком віддаляючись від старих і хоча гнилих відрижок і галузей» (цитується за: [4]).

«Ми не маємо права втратити ліберальних орієнтирів. Звідси нагальна необхідність окреслення меж, які лібералізм не має права переступати, аби не перетворитися на сумнозвісний лівий популізм. У зв'язку з цим актуальна ще одна теоретико-методологічна проблема - як впровадити неолібералізм, минаючи стадії консерватизму і традиційного лібералізму» (цитується за: [5]).

Безумовно, наведені фрагменти відрізняються різним освітнім рівнем їх авторів і ступенем оволодіння ідеєю створюваного тексту (дискурсу). Але і в одному, і в іншому уривкові є спільний елемент - центрований світоглядний простір, в якому особливий інтерес виявляється не до локальних, приватних, реалізовуваних потреб, а до загальних, масштабних, «космічних» настанов, які не можуть бути реалізовані, але ж до них треба свідомо прямувати. Ці настанови набувають сакрального характеру, отже не можуть бути піддані критиці, так само як не можуть підлягати критиці і ті, хто їх проголошує (не тлумачить!) Таким чином, ідеологічний дискурс формує особливий тип людини, що знаходиться під магічним впливом єдино правильного, сакрального ідеологічного дискурсу.

Разом з тим, ідеологічна риторика може і не спричиняти перебудови особистості, а пристосовувати ідеологічну мову під існуючі умови. Цей процес американські соціологи П. Бергер і Т. Лукман відзначають як «вторинну соціалізацію» [6, с. 278], що відбувається в умовах так званих «розбіжних світів». У цьому випадку індивіди не ідентифікують себе з реальністю, а здійснюють вибір на користь необхідного світу маніпулятивним способом, тобто «інтерналізуючи нову реальність, індивіди не роблять її своєю, а користуються нею для специфічних цілей» [7, с. 157].

Такий маніпулятивний спосіб духовного освоєння життєвої реальності наочно підтверджується, наприклад, в біографічних соціологічних дослідженнях Н.М. Козлової та І.І. Сандомірської [8]. Аналізуючи особисте листування малограмотної селянки, вони кваліфікують його як денотативний чи наївний лист, протиставляючи його листу дискурсивному: «Наївне невіддільне від пишучого агента, тут нижчою є ступінь об'єктивації, менше гри із самим собою. «Наївний письменник» пише про окремі випадки, про фактичні деталі, у нього ідентичність поточна, ситуативна… Вона «радянська» тоді, коли протиставляє себе «німецьким». Вона грає епізодично в дискурсивні ігри епохи, й іноді користується ідеологічною мовою, коли їй це життєво потрібно, хоча і не завжди успішно» [8, с. 256]

Дещо по-іншому відбувається формування світоглядних настанов особистості в перехідному суспільстві, характерною рисою якого є відмова від «бінарності» світогляду, а отже, ідеологічний дискурс влади вже не сприймається як єдино правильний, так само як не сприймаються як однозначно невірні альтернативні світоглядні настанови.

На цьому ґрунті плідно розростаються думки про тотальну деідеологізацію суспільства, і можливість побудови чи відтворення ідеологічного дискурсу дуже ускладнюється. Отже, потрібні нові, більш дієві засоби та інструменти реалізації ідеологічних настанов. Набутком останніх соціальних технологій, спрямованих на врятування ідеології, стала удосконалена форма ідеологічних практик - вербально-візуальна. За допомогою ЗМІ й особливо телебачення як його головного різновиду вербально-візуальні практики стали формою соціальної саморепрезентації суспільних груп і рухів.

Основна функція вербально-візуальних практик - ілюстрація як дискусійних матеріалів, так і таких, що знаходяться в межах канонічної (провладної) ідеологічної традиції. Як зазначають Л. Гудков та Б. Дубін, вони тим самим «визначають хід часу, не стільки вводячи нові значення й оцінки, скільки позначаючи різке розширення меж офіційно допущеного» [9, c. 31].

Головний візуальний продукт сьогодні - «інформація і розваги», це ж і головний об'єкт ідеологічної відеопрактики. Справа не тільки в удаваній легкості і гарантованості доступу широких мас до передавача візуального продукту - телевізора - вірніше було б говорити про те, що телебачення створює власний світ, що дублює слабко розвинуті форми організації соціального життя чи компенсує відсутні інститути громадянського суспільства. Відтворюючи різні ситуації і сюжетні колізії, телебачення реанімує все коло уявлень і цінностей, найбільш значимих для даного співтовариства. Спосіб організації найбільш популярних телевізійних повідомлень, на думку Л. Гудкова і Б. Дубіна [9, c. 35], тримається на декількох наскрізних значеннєвих прийомах: синхронності між реальними і показуваними подіями; казковості, надуманості, фіктивності пропонованих історій; сценічних іграх у змагання і згоду, полеміку і консенсус; актах емоційного єднання з афективною спільністю «усіх».

Візуальні практики викликають звикання і за допомогою апеляції до маси створюють особливе «суспільство» - цілісність, що існує тільки в цьому, систематично повторюваному акті комунікації. Соціальні і культурні, статусні й освітні розходження учасників цього акта нівелюються, стирається і гострота сприйняття реальних подій, фокусуючи тим самим точку їхнього масового сприйняття. Наприклад, дані соціологічного опитування, проведені Всеросійським центром вивчення суспільної думки (ВЦВСД) у 2001 році щодо частоти перегляду телевізійних новин, свідчать, що щодня «новини» дивляться 74% опитаних, причому 88% з них - не по одному разу [9, c. 38]. Частіше за інших дивляться програми новин пенсіонери і люди з невисоким освітнім статусом, а виходить, і більш низьким інформаційним кругозором. Орієнтовані на цей сегмент глядацької аудиторії новини, у яких переважає офіційна інформація і події, відповідним чином прочитуються: сигнал отриманий, усе нормально, нічого не відбулося («нічого», що б виходило за рамки звичайного). Цим, на думку дослідників, обумовлений фактично незначний інтерес до власне змісту новин і політичних передач. Характерно, що в звертанні до ігрового кіно, кінофільмам і телесеріалам притаманні ті ж самі приховані структури і стереотипи сприйняття - орієнтація на звичне, повторюване, очікуване. В оцінці соціологів, подібне повторення (позитивна оцінка вже баченого і відомого, вставленого в звичну рамку) - це для глядача і сигнал стійкості, звичності трансльованого по ТВ образу світу і разом з тим указівка на значимість, важливість показаного, але і, як не парадоксально, гарант документальності, фактичності, реальності телевізійного видовища.

Поєднання двох значеннєвих шарів - мовного тексту зі своїм власним змістом і ціннісними опорними моментами і зоровим рядом, що має часто незалежно від мови свій семантичний план, створює метафоричний процес чи додаткове внесення змісту в конструкцію інформаційного блоку. Анонімність точки зору разом із синхронним коментарем стає основним засобом організації «документальності», ілюзією присутності. Можна навіть сказати, що вся система електронних ЗМІ, працюючи на створення ідеологічного іміджу персоніфікованої вертикалі влади, у своїх повідомленнях вибудовується як послідовна система редукції слідів інтерсуб'єктивної комунікації.

Таким чином, різні ідеологічні епохи, детерміновані реальною соціальною базою, конкретними умовами життєдіяльності, викликають до життя і відповідні їм практики - визначені соціальні техніки і зразки поведінки. Вербальні практики найбільш поширені в епоху модерну, в час безумовного переважання ідеологічного (бінарного) способу бачення світу. Пропоновані владою окремі ідеологічні кліше можуть викликати зміну особистості, тобто фокусування безпосереднього життєвого досвіду у формульних настановах, теоретичних узагальненнях і абстрактних висновках. Стосовно тоталітарного суспільства можна говорити навіть про те, що вербальна ідеологічна практика породжує нову популяцію людей, у яких влада слова виявляє свою силу найбільш очевидно, наприклад, у класифікації й оцінках «поточного моменту». Що ж до психологічної зміни особистості, то її не відбувається, має місце так звана «вторинна соціалізація», тобто маніпулювання ідеологічним дискурсом на користь індивіда, пристосування останнього до існуючих ідеологічних умов.

В епоху постмодерну вербальні практики посилюються візуальним рядом і таким чином ідеологія утримує провідні позиції у формуванні світогляду особистості. Візуальність однак не надає старим настановам і формулам нового змісту, а лише підкреслює допустимість розширення меж можливого, тим самим створюючи ілюзію багатовимірності, просторовості та інновативності в тлумаченні соціальної дійсності.

Проблема полягає в тому, що у великому розмаїтті «карт реальності» людина сьогодні не може виокремлювати ті, які насправді відповідають її потребам і очікуванням. Це створює плідне середовище для маніпулювання свідомістю людини за допомогою різних соціальних практик. Саме тому перед теоретиками і практиками суспільствознавства, що опікуються державною ідеологією, постає завдання направити ці форми практик на оптимізацію світоглядних настанов особистості, які б відповідали як соціально-економічній ситуації, так і ментальним традиціям нашого суспільства.